Андієвська Емма - Герострати

Тільки чомусь що більше я дивився на присутніх…

Тільки чомусь що більше я дивився на присутніх, то біль¬ше непокоїв мене їхній вигляд. Цей вигляд якось особливо діяв на мене. Глянувши на перше-ліпше обличчя, я ніяк не міг по¬долати відчуття, що коли я негайно не підведуся, то вже ніко¬ли не направлю лиха, яке тут зо мною скоїться. Лихо, яке я в цю мить ще маю силу відвернути, якщо зважуся діяти не¬гайно.
Проте саме тоді, як я остаточно настроївся йти, мою увагу абсорбував єдиний столик із бутербродами й тістечка¬ми, біля якого на тапчані, родовід якого явно зраджував таксу, сиділо кілька дам. Я глянув на цих дам, і, наче мій погляд натрапив на радіохвилю, уся кімната заколивалася й озву¬чилася.
«Вона рвонулася до нього в думках», — ішло з напрям¬ку, де за пюпітром стояла господиня, млосно виспівуючи скла¬ди і обводячи час від часу усіх переможним, скерованим у по¬рожнечу понад головами людей поглядом, який нічого не по¬мічає перед собою. Такі погляди я зустрічав у віщунів на ба¬зарі (наша школа межувала з базаром), коли, ще бувши гімна-зистом, під чаю великої перерви вибігав купувати пиріжки з квасолею, які я дуже любив.
«Вона рвонулася, але вона знала: вона цього не сміє, маючи чоловіка і дітей!!! Вона мусіла жорстоко побороти в со¬
бі цей запал. . . Цей квітучий, як вишневий цвіт при хо¬лодному сяйві місяця, запал … — Люба моя, киньмо все і вте- „ чемо на край можливого, де будемо тільки ти і я. Зірвемо
за собою мости буденности, — вигукнув він, розкриваючи по¬лум’яні обійми. — Я теж маю жінку і дітей, однак ти та, задля якої варто!»
Я проґавив хвилину піти, а тепер вже запізно, майнуло в мене в думках, і я почув, як простогнав біля мене на дивані товстун.
Що ж я тепер робитиму, жахнувся я. Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить.
151

— Ну, — майже з розпачем вистогнав товстун біля мене, — тепер треба підкріпитися, — із його інтонації я догадався-, він скінчив мені щось оповідати, що я до нитки пропустив повз вуха, і чекае відповіді. Тільки що ж я йому мав від¬повісти? Якби я вмів імпровізувати. І я мовчав, ніяково спо-стерігаючи, як він витягає з бічних і внутрішніх кишень при¬горщі кексів.
— Хочете? — запропонував він, не дочекавшись від¬повіді.
— Ні, дякую, я не люблю солодкого.
— Серед них не всі солодкі. Ці з дірочками від виделки
— солоні, а ці з анісом.
— Дякую. Ні.
В останній пригорщі кекси вже зовсім розкришилися і збилися в грудки, крім кількох уламків, які ще не втратили форми і стирчали з кришок рештками вавилонських міст, витягнених із піску розкопами. Я уявив, як виглядає в кише¬нях, з яких він усе це діставав, і аж затрусився, що я думкою, бува, ще перенесу його кишені в свої.
— А може?
— Ні. Я не голодний.
— У вас неправильний підхід до природних явищ, — ска¬зав він, і мені здалося, ніби він натякає на те, що я подумки за¬судив його кишені. — Ніколи не треба допускати, щоб людина була голодна. Коли вона голодна, тоді вже занадто пізно і все пропало. Голод треба гамувати, перш ніж він з’явиться, вірні¬ше, не гамувати, а запобігати йому.
— Дякую, я справді — ні. При нагоді скористуюся ва¬шою порадою.
— При нагоді — це вже в свиний голос. Якщо ви роз¬раховуєте, що візьмете бутерброд зі столика, коли відчуєте нарешті голод, то розчарую вас: на той час, коли ви дійсно захочете будь-що спожити, все обов’язково зникне. Я кажу з довголітнього досвіду. Зважте. Я завжди заздалегідь забез-печуюся їжею і раджу вам зробити те саме, бо публіка тут жлобська. Не дивіться так на мене. Запевняю вас, я знаю, що говорю. Якщо не допильнувати, а попервах не завжди зорієн¬
152

туєшся, то й взагалі нічого не потрапить на зуб, а тоді півго¬дини, і то добре, якщо тільки півгодини, слухай, як герой чи героїня розкривають свої обійми. Ще хоч би вони розкрили і за¬крили, та на тому і кінець. Так ні ж. Це було б занадто добре. Авторка спочатку розкрутить свого героя, як пружину в патефоні, на нулеву швидкість, так, щоб він, перш ніж обня¬ти кохану, встиг висловити усі свої роздумування з цього при¬воду, свої, так би мовити, -переживання, не забувши, звичайно, проаналізувати себе від голови до ніг, бож не даремно відкри¬ли різні там психології, чи то пак (і це, власне, найголовніше), не даремно ж авторка дізналася про психоаналізу. А то ще, боронь Боже, подумають, ніби вона нічого не знає про психо¬логічний роман, скажуть — «„Гамбурської драматургії” не читала». Ну, а потім, звичайно, і героїня виголосить своєю чер¬гою щось жагуче і безжалісне, обов’язково тільки жагуче і безжалісне. Щось таке, від чого всі так і охнуть. Бож конче треба, щоб охнули. Щойно тоді герої зможуть закрити свої обійми, правда, все ще не замовкаючи на протязі щонаймен¬ше ста сторінок, бо щоб крапку над «і» справді побачили, її належить зробити принаймні завбільшки з футбольний м’яч. Та це ще не все. Це, так би мовити, тільки вступ, квіточки без ягідок, бо справжнє почнеться з новими стражданнями ге¬роїв, яких авторка одразу ж після обіймів пожене наввиперед¬ки з усіх сил страждати аж до кінця роману, час від часу відводячи їх, як на водопій, в ідилічні описи природи чи особли¬во ліричні відступи, щоб, відгородивши своїх жертв від зовніш¬нього світу критиків і почитальників знаками окликів, оскіль¬ки саме крізь ці оклики усі мають побачити, — так, так, по¬бачити і впасти на коліна, бо інакше усі ці тортури виявилися б марними, — який, мовляв, діяпазонище має талант авторки, Що на прикладі героїв розгортає свою власну велику душу. А це обов’язково зробити ще перш, ніж угробити героїв. Отож герої мусять спочатку повнотою висловитися, і щойно тоді, залежно від настрою авторки, надійде кінець одного чи оби- Двох героїв. Імовірно, що обох, щоб трагічним фіналом оста¬точно завершити потрясальність роману згідно з засадою: тра¬
153

гічного ніколи не забагато. Що трагічніше, то геніяльніше. Те¬пер ви збагнули, що підкріплятися …
Виключене, щоб він це говорив, подумав я. Адже я ви¬рушив на розшуки мого відвідувача. Те вже давно минуло, я вже розшукав адресу, яку мені вручив Дом, адресу, де ні¬бито мій відвідувач бував, я прийшов сюди, щоб зібрати най¬головніші дані до біографії мого відвідувача, чому ж тоді, за¬мість товстуна, я чув Дома? Це, звичайно, немисленне, час не йшов назад, я не чіплявся за те, що вже відбулося, я не впра- влявся в поверненні часу, тільки дивне, справді дивне, чому ж я не відчував його тяглости? Чому саме мені таке трапляється? Чим я завинив? Тоді я потрапив до Дома, так, потім хворів, видужав і прийшов на адресу, якою наділив мене Дом, тільки чому тепер я всім нутром знав, хоч і пручався прийняти це знання, ніби я все ще сиджу в кімнаті Дома, чекаючи, коли він дасть мені адресу, де буває мій відвідувач? У такому разі, що робив цей товстун біля мене? Адже він говорив. Так, він справді говорив.
— Хочете кексів? Це вже останні. Справді останні.
-— Бог з ними. Дякую, — почув я свій голос і негайно
з полегшенням зауважив, що мої відвідини у Дома давно скін¬чилися, я вже перехворів і прийшов сюди, щоб довідатися про мого відвідувача.
— Даремно.
— Я не люблю кексів.
— Я теж не люблю. Та що вдієш? Треба підкріпитися, заки господиня скінчить читати. Раджу звернути увагу на її вигляд після читання. Це найпікантніша пуанта, яку справді варто побачити. Вона завмре, — чого ви на мене так диви¬теся? Ви, може, хворієте на дихавицю? Це дрібниця, таким хворобам не варто надавати значення. Пийте липовий чай і робіть прогулянки — як рукою зніме. Так, вона завмре, як семипудова голубка, ніби прислухаючися, як на неї з косміч¬них мішків сиплються невидимі лаври, бож вона свято пере¬конана, що за цей шедевр їй через сто років поставлять пам’ятник, і то не один, а так — що ріг, то й пам’ятник, і вза¬галі вогненними літерами впишуть її ім’я в книгу вічности.
154

Я уважніше глянув на товстуна поруч зо мною. Ні, він нх трохи не скидався на Дома, і голос Дома не був одягнений у голос і тіло товстуна, однак яким чином кімната Дома сягала аЖ сюди? Чи я втратив не тільки відчуття тяглости часу, а й простору? Чому те, що почалося в Дома, сягало аж сюди? Ким доводився товстун Домові? Чому він саме так говорив? Чи моя увага через хворобу настільки розпорошилася, що я плутав давноминуле з тим, що тепер діялося, і товстун говорив зовсім не те, що доходило до мого вуха? Тільки, знову ж таки я не страждав на галюцинації. Я не підпадав чаклуванню. Я сприй¬мав тільки те, що дійсно відбувалося. А відбувалося те, що я бачив: я справді бачив, як товстун дістав з додаткової кишені на штанях, з кишені, чистої від кексів, міцно спрасовану ху¬сточку і, розтрусивши її, витирав піт з чола, приказуючи:
— Як я сходжу на пси, як мені гірко на душі, депресія або ноеталгія, я приходжу сюди, щоб порозважатися. Бож типки, які тут збираються, включно з господинею, — суцільна роз¬кіш. Таких просто не вигадаєш. Що не фігура, то скарб. Вже один Flamen dialis чого вартий!
— Пробачте, хто?
— Flamen dialis — це той лисий дядьо в крайньому кріслі праворуч, біля кудлатої голови. Ви хіба його не знаете?
— Я тут нікого не знаю. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися, чи буває тут мій. .. клієнт. . . Справа в тому …
— Ну, то нічого, не переживайте. Ще пізнаєте. Flamen dialis читатиме сьогодні один з своїх чергових есеїв, звідки ви довідаєтеся, який він, Flamen dialis, геніяльний і надзвичайний.
ч Семирічним хлопчаком він уже коментував Канта, а згодом або й рівночасно (залежно від настрою) Айнштайна або щось Подібне. Найзвоірушливіше, що в нього кожного разу проки¬даються нові таланти, про які він день до того, — та що там День, годину або хвилину до того, як почати говорити, — і сам не догадувся. Та це, звичайно, дрібниці, на які звертають увагу лише кволі розумом. Головне, що всі генії світу перед ним Ніщо, травичка, призначена коровам на харч, бо хто вженеть¬ся за його всебічністю? Протей і той спасував би .. . Flamen
155

diaüs неперевершений. То він геній-лікар, що у п’ятирічному віці, •— мовляв, геніяльніеть проявляється рано, пригадай Мо¬царта, — травами, цілющість яких він відкрив і яких ще досі, крім нього, ніхто не знає, вилікував невигойно хворого дядька. Дядько цей згодом (бо як же інакше) його мало на руках не носив. Ба більше, ходив за нього в Єрусалим молитися (за¬лишки неперетравленої романтики 19 століття, але, як відомо, романтика завжди звучить ефектно, особливо для .. .) і був відданий як раб. Рабів завжди приємно мати, вони поповню¬ють біографію, навіть як рабство нібито вже й не існує. Імо¬вірно, саме тому цей дядько, залежно від обставин, перетворю¬ється на тітку або бабцю, дитину або юнака, так що під кінець виявляється, що Flamen dialis вилікував від тієї самої хвороби не тільки дядька, а й легіони різного люду, притримуючися напевно засади: хто вилікував одну людину, той міг вилікувати й мільйони, а тому вести якісь там педантичні обрахунки — лише ознака поганого тону. Кожного разу як Flamen dialis розповідає цю історію, вона набирає щораз інших форм. Не встигнеш привчити вухо, що він експерт у науці, як він уже експерт у мистецтві, знавець картин, приміром. Ну і тоді вже сиплються уточнення на зразок таких: коли в державних музеях будь-де в світі закуповували картини, то його, тоді ще ледве семирічного хлопчика спеціяльно виписували з Жмерин¬ки за кордон, щоб він сказав своє вирішальне слово, як най¬вищий авторитет, без якого найелаветніший музей пропав би і перетворився б на смітник. Всебічности його немає меж . . .
— Всебічности його немає меж, — відвернув мою увагу від товстуна тоненький голос згори, який октавою нижче по¬вторили труби, і мені на мить здалося, що все навколо мене валиться і я бачу, як з розпечених уламків утворюється кри¬жане прозоре озеро, на березі якого я стою по кісточки у воді і роблю руханку, яка нібито допомагає утримувати це озеро. Поруч мене з кущів вискакують дітлахи і, галасуючи, пли¬гають у воду, яка негайно висихає, щойно я виходжу на бе¬рег. «Це озеро означає» … — подумав я, та мене зупинив тов¬стун.
156

— Це означає зайвий раз, — сказав він, — що всебіч- ности його нема меж, і вона щораз прогресує. Ви мені просто не повірите. Проте я вам присягаюся, якщо, наприклад, сьо¬годні хтось із присутніх говоритиме чи про славетного якогось маляра, чи композитора, чи політика, чи літуна, чи шахмати¬ста, чи навіть плавця, то завтра Flamen dialis, і оком не зми¬гнувши, напише есей або спогади про те, як він, у ледве чо¬тирирічному віці, створив шедеври в малярстві, в дванадцять років дістав першу нагороду за плавання на такій то олімпіяді, хоч усім відомі прізвища справжніх учасників, серед яких його не подибаєш, у чотирнадцять вирішував війну на близькому Сході, затьмаривши усіх тодішніх політиків, а в шістнадцять років на плянері перелетів Атлантійський океан і тому по¬дібне.
— Вибачте, будь ласка, ви напевно знаєте і мого клієнта,
— вимовив я, тільки мій сусіда мене, здається, не чув.
— На Flamen dialisa можна ставити гроші, як на коня, з певністю, що ніколи не прорахуєтеся, — продовжував тов¬стун, ігноруючи мене. — Я, щиро кажучи, просто з нетерпін¬ням чекаю, коли він проспіває свою лебедину пісню, тобто оповість, як він разом з Богом або й самотужки створив всесвіт. Бо те, що за його темпів він ще колись дійде до цієї розповіді, для мене безсумнівне. Мені цікаво лише знати — коли. Не подумайте, ніби це якась примха з мого боку. Ось вам хрест святий! Почувши його, ви самі зрозумієте моє нетерпін¬ня, бо я вже роками ніяк не спекаюся думки, бачачи його, ко¬ли ж, нарешті, він сповістить про свою участь у створенні світу, бож і так усім ясно, — без нього творення світу не могло відбутися. Творення світу, таке поле діяльности — і без нього!
Творення світу у зозулястих глибинах,
Де провівали подуви передостанні
Віддихом всеохопним …
Коні…
Flamen dialis мені найбільше подобається, коли він так, ні сіло, ні впало, як грім з ясного неба, без жодного приводу, а часто і без зв’язку з тим, що він у ту мить саме виголошу¬
157

вав, починає невідомо в який раз описувати свої незчисленні шедеври, які кожного разу через непильність і нерозуміння, через надмірну духовну імпотенцію сучасників загубилися і тільки час від часу виринають на поверхню, лише (о, іронія долі) не під його, а під чужим прізвищем, так що й довести годі, що то його, Flamen dialisa, шедеври. Мовляв, така вже доля геніїв: обкрадають їх! Шкода, що сьогодні не прийшов молодший його напарник; його, так би мовити, духовне дзерка¬ло, тоді б ви оцінили Flamen dialisa у повній його красі. Дзеркало, напевно, набралося і десь валяється в нецензурному вигляді. Вони подібні один до одного, як дві краплі води, на-віть висловлюються однаковими зворотами, і саме за цю подіб¬ність ненавидять один одного до самозабуття. Це щось про¬сто таки потрясальне. Як почнуть, бува, сваритися, а сварять¬ся вони кожного разу, як зустрічаються, перераховуючи кожен свої шедеври, то це видиво, перед яким пасує найбуйніша уява. Ви, до речі, з якої галузі, — спробував раптом схопити мене за ґудзик товстун, — із поміркованіших, лівих чи? ..
— Вибачте, я вас, здається, не розумію, — зніяковіло вимовив я, силкуючися збагнути, що він від мене хоче.
— Ну, Боже мій, маляр, літератор чи більше по лінії віщунів?
— Я антикваїр.
— Та невже? Справжній антиквар?
— Тобто, як справжній?
— Ну, Слава Богу! Ах, як це чудово! Дайте хоч на вас подивитися. Дуже, винятково приємно, що ви антиквар. Ні, це просто таки чудово. Ви розумієте, як це чудово?
— Прикро мені, тільки я не завжди швидко схоплюю, вибачте, я не втямлю.
— Ну, те, що ви антиквар і більше нічого.
— Мені здається, я все ще не розумію.
— Ох ти ж Господи, ну та що ви не мистець! Розу¬мієте? Тепер кожний мистець, і прості люди зовсім перевелися, наче їх виморили ґазом.
Я помовчав, думаючи, чи йому на це щось відповісти, чи ні, і раптом встановив, що мене вимкнули, і я опинився поза
158

кімнатою, по-тваринному відчуваючи ціпеніючу приємність мого стану. Однак це тривало тільки хвилину, бо мене вже знову так само невмотивовано, як винесло, повернуло назад, з апатії в свідоме, де мені одразу ж стало ясно, що я нічого товстунові не відповідатиму, і мене вмить огорнуло почуття, що я знову щось дуже важливе проґавив, оскільки мій спів¬бесідник питав мене:
— Чи ви вважаєте, що я цікавий?
— Цікавий, — ввічливо відповів я, щоб він не помітив мого пригноблення, яке раптом найшло на мене.
— Дивіться, дивіться, — утішався він, — як Flamen dialis нервово прасує своє раховане волосся. Тепер ви самі бачите!
Не знавши, що я маю бачити, я нічого не побачив, та мені було незручно перепитувати мого співрозмовника, що са¬ме він хоче, щоб я побачив, і чого він так тішиться.
— Ви гадаєте, — видимо насолоджувався товстун, — Flamen dialis будь-що чує або помічає з того, що навколо гово¬риться або діється? Гляньте! Ну? Навіть звідси помітно: єди¬на думка, яка засіла в нього у голові, це одразу ж після господині прочитати есей про те, який він, Flamen dialis, над¬звичайний і хороший. Тільки саме тут і міститься пікантність ситуації, — йому вдасться добігти слова щойно після виступу аж он тієї пари. Не тієї, подібної, що на кушетці, а тієї, що в кріслах, там, де жінка в червоній блюзці з абстрактним узо¬ром. Запам’ятайте. А головне, не пробуйте перечити.
— Таж я і не пробую. Я тут нікого не знаю. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися про мого клієнта. Якби ви були такі ласкаві…
— Що ви нікого не знаєте, то ліпше для вас. Що менше людина знає, то ліпше, і від цієї засади ніколи не треба далеко відходити. Однак цю пару ви мусите взяти до серця. Якби Люди надавалися, щоб їх колекціонувати, я тримав би їх обох Під склом у себе на столі задля розваги. Він — малий службо¬вець у якомусь чи то фінансовому, чи страхувальному това¬ристві, а вона масажистка й манікюрша, що ні трохи не зава¬жає їй виводити своє походження від еспанських ґрандів, про
159

існування яких вона довідалася не інакше, як з етикеток на слоїках із оливою, якою масує пацієнтів.
Господи Боже, подумав я, нехай розповість про мого відвідувача, адже він тут усіх знає, напевно знає і мого від¬відувача, мусить його знати. Тільки як же це йому сказати?
— Слухайте, — мовив я і негайно ж встановив, що це вимовив не я, а він.
—■ Таж слухайте, — говорив товстун, — і одне і друге з них настільки щедро наділене природою, що не здатне склеїти на папері найпростішого речення. Звісно, що таке речення? Дрібниця. Важливо, не речення вміти клеїти, а мати перед собою ціль. І вони її мають. Вони родинно вирішили, мовляв, спільними зусиллями певніше полювати за вічністю, і поста¬вили карти на літературу. Чому саме на літературу, а не на Щось інше? Правдоподібно тому, що література вважається найприступнішою, оскільки нею займаються тепер усі без винятку, це раз. А подруге, де взяти іншої галузі, що так од¬разу відкривали б вічність? Наука? Там треба бодай щось зна¬ти. Зробитися композитором? Для цього передумова мати здібність принаймні розпізнавати одну ноту від іншої, що дуже невдячна і втомлююча робота, коли вже один скрипковий ключ здатний вивести людину з рівноваги. Малярство? Теж річ ризикована. Звичайно, можна малювати абстрактно, не утруднюючи себе якимись там традиційними принципами, тобто вмінням малювати, однак література все таки певніша, та й папір менше коштує, ніж фарйи й полотно. Не дарма багато сучасних малярів пройшли спочатку літературу, перш ніж здобутися на полотно. А якщо хтось сам або у знайо¬мих завів собі ще й магнетофон, то це як лаври вже на голо¬ві. Всі мої знайомі, що покупили магнетофони, поставали письменниками. Ну і Адуся Адольдівна, — це та, що масажи- стка-манікюрша. тільки, боронь Боже, вас колись обмовитися перед нею, що вона масажистка та ще й манікюрша, вона Дозволяє себе називати лише світочем літератури, — теж, звичайно, озброїлася магнетофоном. Вона з чоловіком придба¬ла його, як тільки вони вирішили стати літераторами. Бо гово¬рити вони ще сяк-так утнуть, в Адусі Адольдівни щелепи, як
160

у саранчі, а це, власне, і головне. Хіба письменникові конче вміти писати? Такий погляд користувався пошаною сто років тому, в ту відсталу епоху, коли не існувало магнетофонів. Те¬пер письменник може бути навіть анальфабетом. Пощо моро- читится, коли існують магнетофони? Наговорив — і готове. Насолоджуйся, скільки душі влізе. Ну, вони й насолоджують¬ся. Адуся Адольдівна з своїм чоловіком тягають свій магне- тофон для надхнення усюди, де тільки ступлять. Дехто каже, що вони й сплять із магнетофоном, бо щойно одне з них роз¬тулить вуста, друге негайно пускає стрічку, щоб ні один перл їх красномовности не поринув у небуття. І це ще не все. Дале¬ко не все. Крім власної продукції, вони також записують на плівку геть чисто все, що з їхнього погляду будь-хто вдало сказав. Це вони називають «лятентними інспіраціями» і ви¬дають за своє. Отож якби вам закортіло щось цікаве висловити, вважайте, бо підхоплять, як гарпії, і позбавлять вас авторства. Оскільки вони непохитно вірять, що магнетофонний Пегас несе їх на Олімп, де їм куритимуть тиміям і напуватимуть амбро¬зією, особливо тиміям.
— Я мав знайомого на ім’я Тиміям, який виїхав за океан, — сказав я і похопився, що неввічливо говорити про людину, якої товстун ніколи не побачить, та й зрештою Ти¬міям не доводився мені аж таким близьким знайомим. Просто я його знав, і він кілька разів купував у мене ґравюри дев’ят¬надцятого століття. Товстун ще подумає, ніби я належу до тих, які обмовляють своїх знайомих, і не захоче розповісти про мого відвідувача, якщо я його попрошу. От нещастя, за¬непокоївся я, мені належало б сказати йому щось приємне, Щоб він, бува, не подумав, ніби я не слухаю його балаканини ■або час від часу виключаюся. Це справді нетактовно з мого боку. Адже він приділяє мені стільки уваги. Я майже переко¬наний, що він так само добре знає і мого відвідувача, як усіх тутешніх гостей, а я ніяк не здолаю надати собі вигляду, мовляв, мені таки приємне його говорения. Я мушу це якось направити. Я йому скажу щось про магнетофони, вирішив я, і тут же встановив, що я нічого не знаю про магнетофони. Все * я йому щось скажу про магнетофони, постановив я, я мушу
161

йому щось сказати, бо мовчанкою все зіпсую, і він справді по¬думає, що я не звертаю на нього уваги.
— Магнетофони, — вимовив я, мимоволі дивуючися, як мій язик спроможний виділювати слова без моєї участи, — магнетофони!
— Господи, яке ви наївне теля! — вигукнув мій спів¬бесідник, начебто я дійсно висловив щось, що й справді мало стосунок до його пояснювань.
— Певно, самі магнетофони не впливають на якість записаного. В тому ж і загвіздок. Невже ви дійсно зважилися б припустити, що будь-хто будь-коли поцікавиться такими тво- ривами на магнетофоні? Ви просто оригінал, якщо вам це здається ймовірним.
— Магнетофони! — ще раз сказав я, зачудований тим, як легко я підтримую розмову, проте, видно, мій глек на капу¬сту відслужив, бо товстун замолов руками:
— Так, так, я вас розумію! Ви мені подобаєтеся, і я вам дам цінну пораду. Те, що ми з вами говорили, лишається, зви¬чайно, між нами. Я не боюся за себе. Мені байдуже. Просто це ліпше для вас. Бо якби ви колись не витримали, як то інко¬ли буває, коли слово прийде до слова, і лише переповіли нашу розмову щодо магнетофонів, Олімпу, Пегаса, ну, і таке інше Адусі Адольдівні, то вона повисмикувала б вам ноги, навіть якби ви фігурували лише переповідачем. І не тільки вона- Отож візьміть до серіця мої поради. Це тільки для вашого власного добра.
— Дуже вам вдячний. Я глибоко зворушений вашою увагою, — відповів я, зрозумівши це як відповідний момент спитати його нарешті про мого відвідувача, та він не дав мені розтулити рота.
■— Насамперед, борони вас Боже, сумніватися, — сказав він так, ніби я стояв перед ним «а сповіді.
— Але я і не пробую сумніватися! — вигукнув я, відчу¬ваючи раптом, що змушений боронитися.
-— І не пробуйте! Ці людці заради власного безсмертя ладні дати собі кишки випустити, аби хоч крапля вічности перепала на їх долю, і боронь Боже вас будь-коли голосно
162

сумніватися в їх спроможності здобути собі це безсмертя. Горло перегризуть. Розшматують на місці.
— Я вас запевняю …
— Ви навіть не уявляєте, на що вони здатні!
— Я вам вірю, — сказав я, майже намацально відчу¬ваючи раптом, що товстунові щось від мене треба, хоч я ніяк не відгадаю, що саме.
— Ви, як бачу, — знизивши голос, ніби боячися, що нас слухають, умовляв він мене, — ще не орієнтуєтесь у цьому оточенні, і я просто вважаю своїм християнським обов’язком перестерегти вас, так би мовити, познайомити вас з тутешньою публікою, щоб ви знали, як боронитися. Будьте вдячні прови¬дінню, що ви натрапили на мене, а не на когось іншого. Я їх усіх знаю, як облуплених. Я вам відкрию …
— Це надзвичайно, що ви усіх тут знаєте! —- вигукнув я, пробуючи зловити мого співбесідника за рукав і поспішаючи, щоб він не встиг мене зупинити. — Це саме те, що мені треба. Я шукаю тут одного .. . мого клієнта. Я хотів би лише дові¬датися, чи він тут буває і чи вам відоме хоч дещо з його біогра¬фії?
— Дивіться, дивіться! Бачите отого чорного прилизаного, в окулярах, схожого на Оскара Вайлда в молодості?
— Я хотів би лише довідатися про мого клієнта, —■ повторив я, з розпачем стверджуючи, що мої слова не дося¬гають його вуха, аж у мене майнула підозра, чи не сприймає, бува, товстун слова тільки на довгих хвилях, а я від збуджен¬ня вимовляю саме те, на чому мені так залежить, на коротких, і він навіть не догадується, що я до нього звертаюся.
— Лишенько, таж це той, що схожий на Оскара Вайлда, в першому кріслі від кушетки, — шарпав мене товстун. — Бачите? Ну от. Це кінооператор, він же і режисер домашніх фільмів, ну, і самозрозуміло, єдиний геній у кіномистецтві. Ге¬ній, якого ще тільки не встиг визнати широкий загал (перша ознака геніяльности). Що з вами? Я переконаний, у вас диха- виця, але це не хвороба. Це пройде: липовий чайок і про¬гулянки — як рукою зніме. Так. З ним будьте особливо обережні. Не позичайте йому, насамперед, грошей. Навіть
163

ЯКЩО це лише МІДЯК, бо пропали. І не виконуйте ЖОДНИХ до¬ручень. Він дуже мстивий. Бо якщо ви сто разів зробили йому послугу, а раз відмовили, він вам дошкульно пакоститиме на кожному кроці.
— Та я й не збираюся нав’язувати тут жодних зна¬йомств, — не витримав я. — Я прийшов лише сюди довідатися про мого клієнта. А потім у мене дуже зрівноважений ха¬рактер . . .
—• Ніколи не покладайтеся на зрівноваженість хара¬ктеру. Це досить непевна річ. Ніколи не відомо, що може трапитися, а я вам бажаю лише добра, — значуще заперечив товстун.
Невже він знає щось про історію з моїм відвідувачем, насторожився я. Чому він саме це сказав? Чи це сприйняти як попередження? Проте товстун говорив про кінорежисера, і на його обличчі не видно було жодних слідів, які підтверджу¬вали б, що йому якимись бічними шляхами відома історія з моїм відвідувачем.
— Він працює при якійсь фірмі фоторепортером і за¬робляє чималі гроші, —■ говорив мій співрозмовник з таким натиском, ніби це повідомлення мусило послужити мені в житті дороговказом, — що не заважає йому ніколи не мати копійки в кишені й без віддачі позичати в знайомих. Він один з тих, які вважають: гроші — це забобон і вандалізм. Хіба високорозвинена особистість принижуватиме себе до того, щоб віддавати борги? Це привілей міщанських душ, які позбавлені високих цілей. Отож, усі гроші, які приносить йому заробіток, а це досить солідний капітал, він вкладає у фільм, так би мо¬вити, дитину його душі, фільм, який він уже роками накру¬чує і ніяк не накрутить, бо не потрапить зупинитися на оста¬точному варіянті, про що кожного разу, як він тут з’являється, а це досить часто, широко інформує присутніх. Цей фільм має започаткувати епоху в кіномистецтві, і авторові, звичайно, за¬хоплене людство на кожному кроці споруджуватиме меморі- яльні дошки і пам’ятники, ввівши його ім’я в анали безсмертя.
Це ж він говорить про господиню, подумав я раптом,
164

тільки чому ж господиня зробилася несподівано кінорежисе¬ром?
— Як же це я не помітив, як господиня перекинулася на режисера, — ненароком промовив я і побачив перед собою обличчя товстуна.
— Що ви хочете цим сказати? — з незрозумілою гостро¬тою озвався товстун.
— Мені здавалося, що ви говорили те саме про . . .
— Запам’ятайте, я ніколи не повторююся! — проскан¬дував він.
— Вибачте, я хотів сказати лише, що я не помітив . . .
— Нічого, ще помітите. Що самі будете свідком, адже кінорежисер . ..
Ні, це таки не про господиню, вирішив я про себе.
— Він тільки чекає, щоб розпочати. Аж звідси видно, як йото лихоманить від нетерплячки. Кожного разу, як він тут з’являється, — бож це незміренна радість дірватися до слухача й глядача! — він, як правило, пояснює пляни свого майбутнього фільму, так би мовити, нові ідеї, демонструючи щораз інший уривок з своєї трилогії «Душа і кастаньєти». Тієї самої трилогії, що має зробити революцію в кінематогра¬фії. Стежачи, як він чигає з валізами (це оті самі, що біля нього, він з ними ніколи не розлучається, там фотоапарати) на ту мить, коли нарешті показуватиме публіці свій шедевр, я завжди не годен позбутися думки: якби інтенсивність, з якою він вичікує, перетворити на еяерґію, на ній могла б працю¬вати потужна електрівня.
Я вже десь чув або, можливо, читав про перетворення психічної енерґії іна силу, яка обертає турбіни, подумав я. Тільки все таки, чому він це говорить? І чому я маю відчуття, ніби він щось від мене хоче, а я ніяк не втямлю, що саме. Я йому на щось потрібний. Адже він так .. .
Однак у цю хвилину ввійшла Мельпомена, несучи по склянці нектару, і всі мої думки розсипалися.
— Не журіться, — сказала Мельпомена, торкнувши мене Холодною склянкою, — це для вас.
165

— Я не журюся, я просто — здається, я не у формі, —. відповів я, зрадівши її голосові.
Нектар мав присмак кока-коли, спирту, малини і ще чогось кислого, проте досить приємного. Я зауважив, що напій у моїй склянці відрізнявся світлішим забарвленням, ніж у товстуна.
— Нектар міг би бути й міцніший, — сказав мій сусіда, незадоволено відсьорбуючи одним ковтком півсклянки. — Скупі чорти!
— Слухайте, — осяяло мене раптом, — я потребую вашої допомоги. Ви до мене добре ставитеся, і я переконаний, що не відмовите в моєму проханні, на якому висить тепер все моє життя. Як я бачу, ви тут усіх знаєте. Вам напевно трапля¬лося зустрічати мого . .. клієнта. Чи не були б ви такі ласкаві розказати дещо з йото біографії? Я ладен вам віддячитися у перший-ліпший спосіб. Я переконаний, що ви .. .
— О, я цю публіку зкаю! Ще й як! Дійсно є чому по¬заздрити. У мене необмежене коло знайомств. От, хочете, зараз вас познайомлю з тим, що перешіптується з кінооператором? Він редактор миршавенької газетки, яку, між нами казавши, називають «смердючкою». Тільки це, звичайно, між нами. Так називають, проте вважайте, щоб це не набрало присмаку, ніби це походить від мене. Бачите, як сіпається у нього під час говорения половина обличчя? Зраджу вам: це означає, що він саме розповідає кінооператорові про свою газетку і напевно проситься, щоб той йото зафільмував.
— Ні, дякую, я не бажаю ні з ким знайомитися, я хотів би лише довідатися дещо про мого клієнта, — з розпачем ви¬душив я з себе, чуючи, що я вичерпаний докраю. Ну, чому мені не щастило змусити його заговорити про відвідувача, коли він про кожного усе знав і, здається, охоче викладав своє знання? Чи він тільки випробовував мою терплячість?
— Редактор — це замало сказано, — говорив товстун, ніби під’юджуючи мене, — оскільки він сам заповнює всі шпальти. Тобто фабрикує статті, вірші, прозові уривки й ко¬ментарі (останній його уривок називався, якщо не помиляюся, «Підводні хащі непересічної душі»), листи до редакції і най¬
166

більше й найчастіше похвали самому собі: похвали у формі інтерв’ю з самим собою, рецензії на самого себе, захоплені спогади й відгуки неіснуючих друзів і цінувальників його та¬ланту (при чому, в якій галузі захований його талант — так ніхто і не знає; імовірно, це має бути талант сам собою та й годі. Найцікавіше, що, на його щастя (і трапляється людям та-ке!), знайшовся один багатій-дурень, який мріє уславитися через фінансування цієї газетки, мовляв, він робить вклад у культуру, і його згадуватимуть, як другого мецената. Звору¬шливо, чи не так? Припускаю, що цією утопією надихнув його сам редактор, зрештою, це їх справа. Головне, що той гроші дає. Правда, невідомо, скільки часу продовжуватиметься цей вклад у культуру, але покищо газетка тримається, і редактор не ловить ґав. Він притримується засади: життя коротке, і хто сам не прикладе рук до свого власного увічнення, тому навіть собака не завиє услід. Ну, і відповідно старається. Так ґрун¬товно, що ні на що інше в газеті не лишається місця. На свої іменини, день народження або й просто так, мовляв, ніколи не шкодить зайвий раз нагадати про свою особу, він друкує в газеті цілі серії своїх зіняток, вважаючи, що в світі нема цікавішої теми чи краєвиду, як його особистість. То він, напри¬клад, на Рів’єрі. Рів’єра, звичайно, робиться у фотографа в ательє перед підвісним екраном із краєвидом Рів’єри, то на тлі пірамід (того ж походження), що треба розуміти: він і вічність, то просто великим пляном його надхненне обличчя, не облич¬чя, а решето на півсторінки: дивіться, мовляв, заздріть і за-хоплюйтеся.
— Чекайте, чекайте, — захвилювався я, — адже це го¬ворив Дом!
І товстун наче розчинився в повітрі. Так, певно, це го¬ворив Дом, тільки у Дома ці самі слова мали інакше значення. Ніби Дом, пройшовши крізь вуста товстуна, потрапляв в інший вимір, з якого ті самі речення виходили пласкіші й непри¬ємніші, і я мав настирливе відчуття, що тепер вони спрямо¬вані проти Дома. Так ніби Домові слова, вимовлені іншим го-лосом, не бувши первісно для цього призначені, зазнали хе- мічної реакції, невловної для вуха, хоча аж настирливо вираз¬
167

ної для внутрішнього сприймання, наслідком якої вони обер¬нулися проти свого власного джерела. Ба більше, мені раптом здалося, що товстун чомусь намагається витравити у мене з пам’яті найменшу згадку про Дома. Однак який стосунок мав товстун до Дома? Що це, зрештою, мене обходило? Адже я хотів лише будь-якої інформації про мого відвідувача, більш нічого.
І все таки мене неприємно разило, що висловлювання товстуна так уподібнювалися до Домових, бо до зустрічі з До¬мом зо мною ніхто так не говорив; щойно після того, як я від¬відав Дома, усі ніби змовилися повторювати одну й ту саму тему, оздоблюючи й спотворюючи її, наче я відбіг спроможно- сти сприймати, що навколо мене діється, і ті, що бачили мою безпомічність, не могли втриматися від спокуси, щоб не скеру¬вати мене на правильний шлях, витягаючи цим мене поза мою вдачу (якщо таке існувало) і примушуючи робити й вірити в те, що явно виходило за межі мого світосприймання. Як я мав це розуміти? Чи це мало означати, що поруч мене не існує жодного товстуна, який говорить подібно до Дома, одночасно ніби настроюючи мене проти Дома, а чи просто в моїй пам’яті, знечуленій недавньою хворобою, відкрився епізод, який я забув і який, як пошкоджена стрічка, що випирснула з апа¬рату, суґерує мені дійсність, відношення до якої мені не зовсім ясне, хоч і виразно неприємне? Тільки ні, я не віїрив у надмірну силу суґестії, на це природа наділила мене занадто малою уявою. Мій товстун, звичайно, мусів бути дійсним, він мусів сидіти біля мене. Так, певно, товстун, сидів поруч на дивані і витирав піт з чола.
— Чи ви знасте Дома-Рамзеса, чи як там його кличуть, — вирішив я упорядкувати дійсність, щоб позбутися думки, ніби всі змовилися проти мене через непорозуміння, яке забули своєчасно вияснити; бо мене беруть за когось іншого, і, якби мені тільки вдалося довідатися, кому саме це роз’яснити, все стало б на свої місця.
— Чи ви знаєте Дома? — переспитав я, не чуючи від’ повіді.
168

Проте товстун і цього разу не відповів, він тільки писоиуз рукою, ніби настроюючися на промову і шукаючи не¬видиму склянку води, як оратори в найпіднєсєніших місцях своїх прамов прополіскують горло, і, наче вперше, зупинив на мені погляд, з якимось дивним виразом.
— Гаразд. Якщо моє питання недискретне, не трудіться відповідати, — погодився я. — Це ‘не так уже й суттєве. Нехай. Однак, чи ви вірите в збіг обставин? Чи траплялося вам, що от .ви собі мирно живете і раптом з вами стається, ну, скажімо, якась пригода, після чого «а вас починають сипатися одна за одною події, які, коли добре подумати, ніколи не могли саме вам трапитися. Ви інша людина, вам ці події явно не призна¬чені, і все таки вони відбуваються саме з вами, і то з такою закономірністю, що ви починаєте сушити собі голову, чому вам цього раніше ніколи не приключалося. Чи ви вірите в таку зако номірн і сть ?
Товстун якось так незвичайно на мене поглянув, що я відчув потребу йому докладніше пояснити.
— Адже зважте, такий збіг обставин: спочатку мій — клієнт. Тобто спочатку я зустрічаю Дома, потім вас, і потім ваші висловлювання . . . Ви мені, звичайно, пробачте, однак, справді, ваші висловлювання і висловлювання Дома такі по¬дібні. Тобто, ваші висловлювання . . .
— Мої висловлювання ні до чиїх висловлювань не по¬дібні, — так різко схопив мене товстун за рукав, ніби я роз¬давав стусани, і йому довелося тримати ,мене за руки.
— Я запевняю вас, що саме це я чув від Дома, хоча, •Правда, трохи по-інакшому, — додав я мимоволі і раптом по¬мітив, що обличчя мого співбесідника набирає круглої форми і наближається до мене з такою швидкістю, ніби він обличчям Заповзявся висадити мене в повітря.
—■ Я не хотів вам нічого прикрого сказати, — поспішив я знешкодити вже сказане, дивуючися, чого воно справило на товстуна таке враження, але він підняв руку, і обличчя його Набрало полискування мильної бульбашки.
169

— Запам’ятайте раз назавжди, — ледве вимовив він —. мої висловлювання ні до чиїх не подібні, найменше д0 д0_ мових.
— Ага, ви знайомі з Домом?
— Ми були знайомі. Він сюди час від часу з’являвся поки не привласнив собі моїх ідей. Не зрозумівши їх як слід І тепер хвалиться ними на кожному кроці.
Обличчя товстуна вкрилося оксамитовими лишаями і, як мені здалося, почало потріскувати.
— Вибачте, — промовив я, також хвилюючися, — мені дуже прикро за мою нетактовність, я не хотів вас образити. Я запевняю вас, що більше ніколи не згадуватиму прізвище Дома. Я, власне, навіть не мав на думці про нього розпитувати чи взагалі говорити. Мене цікавить не він, а … Я тут уперше. Я просто хотів. Запевняю вас, я не мав злого наміру. Я тільки збився з розмови. Повірте мені, єдине, що мене цікавить, — це мій клієнт. Я припускав, що ви мали б його зна… Ви ж на¬певно його знаєте. Який я був би вам вдячний, якби ви розпові¬ли про нього бодай найголовніші.. .
—• Ат, лишіть вашого клієнта, — так несподівано зм’як товстун, аж я засумнівався, чи це не привиділося мені, — ви занадто багато приділяєте йому уваги. Глядіть, щоб він не вижив вас із вашого власного тіла.
Чи я сам договорював те, що, як мені здавалося, ви¬мовляв товстун? Нібито ні. Адже я дивився йому просто в рот, а рот його звучав:
— Гляньте лишень, — звучав рот товстуна, — як он потерпає дама з цитриновим обличчям і вискубаними бровами. Та, що сидить першою на краю кушетки. Хіба не розкіш? Чу¬же горе далеко приємніше спостерігати, ніж, наприклад. • • Подвійна насолода. Насамперед почуття, що страждаєте не ви, а подруге, що ви маєте нагоду милуватися цим горем, скільки хочете.
— Я не люблю дивитися, ні як страждають інші, ні коли я сам. Мені незручно і шкода людей. Крім того я…
— Яке пуританство! — вигукнув мій співбесідник, наче я сказав щось таке, від чого він ладен луснути зо сміху.
170

Нічого, я вас потішу: з роками це мине. Дивіться й насо- ігпяЖ.уйтеся. Будьте певні, вона сюди не гляне, і ви нічим де ризикуєте.
— Якби БИ могли сказати мені про мого клієнта, я був би вам …
— Це лоетка, вона ж і критик, — продовжував товстун, зігнорувавши мої слова. — Після режисера вона читатиме свої баляди й пророцькі вірші у вільних ритмах, які своєю не¬щадністю (як лезо ножа, тільки як лезо ножа!) і знущальною аналізою (я цитую її, так звучить ефектніше) перевищують самозрозуміло все, досі в цій галузі створене. Крім того. Ага, у вас, між іншим, який характер?
— Характер? — здивувася я, що він взагалі ще пам’я¬тає про мою присутність.
— Так. Який у вас характер?
— Я не знаю. Я ніколи над цим не думав. Припускаю, такий, як у всіх. Нормальний.
— Поперше, у всіх зовсім не нормальний характер. Це раз. Подруге, у вас виразно недорозвинена індивідуальність. На теперішній час —- це рідкий випадок. Навіть досить цікавий. Тільки я вас питав, чи ви флегматик, холерик, сангвінік?
— Я не знаю.
— Чи у вас добрі нерви?
— Нібито так.
— Ну, глядіть. Бо якщо у вас трохи вибуховий характер, тобто швидка реакція, то сумлінно раджу, після першого ж Катрену цієї поетки вийти на свіже повітря (в сусідній кімнаті е балькон, на щастя) і за півгодини повернутися. Цього зараз однак ніхто не поімітить, оскільки кожен зайнятий самим со¬бою, а ви мені потім за це лише дякуватимете, зрештою, до інших час від часу теж треба мати співчуття, щоб відчути свою перевагу над ними. Бо хоч вона поетка, все таки жінка, та ще й не першої молодости, а жінку якось незручно при¬людно бити або обкладати триповерховими лайками, ми ж Далебі… ви розумієте. А до гріха тільки один крок. Знаєте, Минулого року один дядьо виклав їй свою думку, — терпець Урвався, — а вона два місяці з поламаним ребром пролежала.
171

Усім незручно було, аж сам дядьо приходив каятися і нарікав чого його раніше не попередили, мовляв: спокуса занадто ве¬лика, а тоді таке свинство. Правда, сама жертва не взяла цього трагічно. Вона в лікарні написала поему «Адамове ребро», яка за її власними ж словами, варта поламаної грудної клітки. Однак це вже, так би мовити, її приватна справа, а бути муж¬чиною все таки до чогось зобов’язує, попри теперішню ста¬теву рівноправність. Джентлменство є джентлменством!
— Невже ви гадаєте, що я кидатимуся на людей? За¬певняю вас, у мене справді врівноважений характер. Потім, мене цікавить тільки мій клієнт.
—■ Не підвищуйте голосу, я вас і так чую. Ви вже хви¬люєтеся, а це погана ознака!
— Та я не хвилююся, я тільки кажу . .. Слухайте, бла¬гаю вас, адже ви напевно знаєте мого клієнта!
— Самоопанування велика річ, яка не легко дається людині, — крапнув товстун, як миро у чашу. — Його треба розвивати, вранці і ввечорі, до і після їжі, інакше, — і він підняв палець.
— Ви мусіли б знати мого клієнта, якщо ви часто тут буваєте, —• ще раз спробував я.
— Авторка «Адамового ребра», — говорив товстун, ніби я виявився смертельно хворий, якого доводилося годувати з ложечки, — крім піророцьких віршів, баляд й критичних стат- тей, пописує ще й порнографічні віршики — хоч дурна, та хитра, — аби на випадок, коли від наполегливої канонади її пророцьких віршів, критичних есеїв та баляд безсмертя не повалиться їй до ніг (публіка, звісно, який народ, сьогодні по- дабається одне, завтра друге, а там дивися — і взагалі за смаком не вженешся!), мати щось, що беззаперечно нагадувало б про її існування. Найпікантніше у всьому цьому те, що автор¬ці не довелося в житті (отже обідить отак Бог людину!) бачити голого чоловіка, і ці її вірші позначені курйозами, на які здат¬на лише стерильна фантазія. Однак поетка, якій навіть не по¬щастило втратити дівоцтво (і спіткає ж таке нещастя бідо¬лашну!), тверезо розрахувала, що порнографія — найпевніше
172

діло, порнографією завжди цікавляться, і, зрештою, не поми¬лилася, тепер же на це й попит. Горе лише, що на цю думку, крім неї, багато ще дехто впав. Тут уже хто кого випередить. І в цій галузі найбільше конкурує з нею чоловік господині дому, отой, що в блакитному кріслі з квіточками. Це теж кві¬точка. Після невдалих спроб привернути на себе увагу як на поета (це зовсім не означає, ніби він кинув поезію, навпаки, — нещодавно він повідомив, і то кожного окремо, мовляв, це ще таємниця, що він готує тепер цикл «малосольних сонетів», оче¬видно, сонетів без рим), він переключився на писання порно¬графічних щоденників про своїх знайомих і приятелів, як та¬кож про інтимні подробиці свого подружнього життя. Щоден¬ники, які призначені затьмарити стилем і ляпідарністю, і, зви¬чайно, «викриттями», найвидатніших світочів світової літера¬тури. Детальні описи сцен кохання і тому подібне, коротко казавши: перлини. От для штуки підійдіть до нього й скажіть, ніби чули про його славетні щоденники! Так і скажіть, славетні щоденники, він не гребує суперлятивами. Спокійнісінько хва¬літь праворуч і ліворуч, що більше, то краще; він не змигне й оком, для нього то лише мед, та що там мед, повітря, без якого він задихається. От спробуйте, і він вам, мліючи від щастя, перечитає всі свої «записи». Задля цікавоети. Бо уяви¬ти, до чого людина доходить, женучися за славою, справді по¬над силу. Це щось зовсім унікальне. Раджу від щирого серця, Підійдіть виключно для цікавоети, я вас познайомлю! Га?
— Ні, ні. Пощо то мені. Я не з тих, що . . . Тобто. Пощо мені? Нехай потім. Адже я волів би лише довідатися, чи буває тут мій клієнт і чи ви його знаєте.
— Не хочете, як хочете. Тільки, слово чести, раджу вам Не нехтувати нагодою розважитися. Життя коротке, і не варто ним легковажити. Послухайте мене: я вам лихого не пораджу: Підійдіть до нього. Справді. Ви почуєте речі, які вам напевно й не снилися. Невже вас ніщо не цікавить?
— Я хотів би лише . . .
— Чи познайомити вас з тією он дамочкою, якщо ви гре¬буєте господарем?
173

— Я переконаний, — відповів товстун.
— Незбагненно! — прошепотіла дама, і коли я поверНув голову, вона вже щезла.
— Бідака, — мовив товстун, ніби він щойно проковтнув свою співбесідницю, — шкода мені її. Ніяк вона не здщМе зірок з неба. Доля. Дорого обходиться їй бажання вічности Через сталу нещасну любов (бідаці вічно доводиться утримува. ти своїх коханців) вона досі не спромоглася придбати собі магнетофона, щоб начитувати листи до приятельки, яка, своєю чергою, посилає їй свої (та, видно, має магнетофон), і мусить платити за кожне начитання чи ‘переслухування такої стрічки Адусі Адольдівні мало не подвійну ціну (за саме переслухан- ня трохи менше), бо Адуся дає їй начитувати в кредит. Оскіль¬ки ж Адуся Адольдівна (Адуся Адольдівна — це Адуся плюс її чоловік, там невідомо, де кінчається одне, а починається друге
— ідилія) відрізняється від своєї жертви лише в’їдливістю, то саме тоді, коли ця бідака, обтяжена дармоїдами-коханцями, загориться начитувати черговий лист-стрічку, яку потім, зви¬чайно, зберігатимуть у музеї, спеціяльно побудованому для подібних цілей, бо інакше, пощо усі митарства, — рожеві ілю¬зії, блаженні убогі духом і таке інше, — Адуся Адольдівна відмовляється випозичати їй свій магнетофон, хоч їй та за це платить. Ускладнення з магнетофоном відбувається кожно¬го разу, коли в програму літературного вечора включають стрічки-листи приятельок. А що вечори влаштовують за розпи¬сом, укладеним заздалегідь господарем, — усім уже наперед відоме, хто виступатиме, за ким і як довго, — до цієї реґуляр- ности належить так само неминуче і сварка між Адусею Адольдівною і цією бідакою. Адуся Адольдівна тоді починає в два голоси (вона і чоловік) божитися, що їй саме тієї хвилини потрібний магнетофон, бо вона передчуває, що їй саме тепер щось ладне впасти на думку, або, — а це вже далеко гірше, — що вона, мовляв, робитиме, коли хтось зненацька візьме й ска¬же щось таке, якийсь незвичний вислів чи потрясальну подію, яка виявиться гідною, щоб її використати в романі? До речі, цей роман вона вже роками пише разом з чоловіком, і через Це вони чвалають на всі збіговиська, на всі літературні вечори, —-
176

ддуся Адольдівна свято вірить, що тільки з допомогою магне- тофона в0На спорудить свій світопотрясальний шедевр. Послу¬хайте її, і вона вам витлумачить, як романи треба писати, тобто не писати, а лише вміти компонувати, вміти назбирувати влучні вислови «з натури» — і тоді, як кендюх, напихати ними роман. Для цього їм, звичайно, доводиться ганяти скрізь і всю¬ди, не тільки на літературні вечори. Вони майже всюдисущі. Як десь почуете вигуки: «Адусю Адольдівно, запиши скоріше на стрічку ці вислови, таж пускай, пускай скоріше стрічку! Ах, який з цього вийде роман! Тільки описати цих персонажів
і повний фурор у світовій літературі!» —- то знайте, то вони.
Це їх, так би мовити, візитівка.
Товстун витер хусточкою чоло, і зосереджено зібгавши її в клубок, поклав до кишені.
— Якби ви хотіли, я вам беруся влаштувати, — сказав він і раптом зробився наче скляний.
— Не судилося! Ех, буття, буття! Всі ці муки, всі ці переживання заради одних твоїх… — просочилося до мене, і товстун відплив на задній плян. Це напевно господиня читає свій роман, подумав я. Може, її розпитати про мого відвідува¬ча? Тільки коли ж я до неї діб’юся? Зараз виключене, бож вона саме читає. Отже чекати. Знову чекати. Ще хоч би товстун не втомлював мене балаканиною, або якби мені вдалося пере-ключити його, щоб він заговорив про мого відвідувача. Тоді, прошу, нехай. Однак він не давався скерувати себе на іншу тему. Він не йшов на жодну зачіпку про мого відвідувача, яко¬го він напевно знав, натомість йому чомусь кортіло мене з усі¬ма знайомити, хоч я не виявляв жодного зацікавлення нав’я¬зувати тут будь-яке знайомство. Я волів лише довідатися про ’Мого відвідувача, ради якого я сюди взагалі прийшов, і все. По- Що мені інші знайомства, які не наближали мене ані трохи До розшуків даних про мого відвідувача? Але товстун не хотів Розуміти мене, він ніби навмисне уникав розповідати про мого відвідувача, а це означало, що я мав би пошукати когось іншо¬го. Я справді мусів би пошукати когось іншого. Тільки кого? Господиня все ще читала. Господаря? Справді, чому не госпо-даря? Господар не читав. Він сидів досить близько, і якби до
177

— Ні, вибачте, я хотів би насамперед довідатися про мого клієнта. Адже зрозумійте, від цього залежить усе моє …
— Отже зупинилися на дамочці?
— Ви мене не зрозуміли. Я волів би …
— Ви не туди дивитеся, — зупинив мене товстун. — Туди. Он та.
— Однаково я не хочу, я …
— Он та модна дамочка, — присунувся ближче товстун, підкладаючи мені в бік руку, як бильце, — та, що не зводить очей з кінооператора, в надії, мовляв, колись він її таки зфо- тографуе в якомусь з своїх епохальних фільмів і законсервує для вічности, як телячий паштет, — голову віддала б, щоб добігти слави бодай через такий щоденник, як господаря. Вона, безталанна, не має ні віршів, ні драм, ні щоденників, ні поем, а на скандали чи розпусту у неї замало хіті й темпераменту, просто таки кисле молоко, от трапиться ж таке. Ну, що тут удієш? Єдине, що їй лишається, це захоплюватися чужими шедеврами. Однак і тут вона не винахідлива. Буває ж, коли людині якось не щастить у житті! От не щастить, хоч ти лусни. Її горе, що в неї лише один незмінний спосіб виявляти своє захоплення чужими творивами, зрештою, як саме, — ви самі побачите, нехай тільки господиня скінчить читати свій роман.
Господиня все ще читає свій роман? — хотів я пере¬питати товстуна, та посоромився, відчувши себе винним, що до мого вуха не доходить ні звуку з її читання. Вона все ще читає свій роман, подумав я, і мені здалося, що я вже кілька місяців сиджу на дивані біля товстуна.
— Як тільки господиня скінчить читати, — сказав тов¬стун, вирішивши напевно, що як він не пояснить, то я сам нічого не зауважу, — модна дамочка верескне і зімліє. Дуже застарілий спосіб, однак, що вдієш, треба якось прокладати собі шлях. Нема талантів, тож не вішатися. Дідько з ними, з талантами, нехай тоді принаймні усі бачать, яка в неї чутли¬ва душа. Не душа, а сама ніжність, медуза. Така душа, що хоч ложкою їж.
— Слухайте, — попросив я товстуна, — я хотів би лише довідатися про мого клієнта. Я буду вам довіку вдячний, якщо
174

ви сповістите мені про нього хоч найменші подробиці. Я ладен вам заплатити, якщо ви згодні. Так, справді, я вам заплачу за всі інформації, готівкою, визначте лише вашу ціну. Чи ви згодні?
Однак, товстун, видно, не розумів, що я кажу, чи, може, мої слова перетворювалися у нього у вусі на якусь іншу ре¬човину, і тому мені ніяк не щастило встановити з ним зв’язок. Я бачив тільки, як працюють його щелепи, як він безупину говорить і як у мене починає ломити в голові.
— Що ж, кожний звертає на себе увагу, чим і як тільки втне, — говорив товстун, і я побачив, що біля нього сидить дама в окулярах, і обличчя її так густо обліплене пудрою, що при кожному повороті голови, пудра з неї сиплеться, ніби дама кожної хвилини ладна вся обернутися на пил.
— Знайомтеся, — наблизився до мене товстун, і я відчув у своїй руці велику кістку, яка виявилася рукою.
— Дуже приємно, — озвався я, відчуваючи незручність, що я не помітив, як вона підійшла до товстуна. Ще бракувало, аби вона сиділа тут довший час і чула, що я говорив.
— Подумайте тільки, — обізвалася дама, — Адуся Адольдівна раптом не хоче випозичити мені магнетофона! Що ви на це скажете? Мені невдовзі виступати з листом-стріч- кою до моєї приятельки, а вона навмисно затялася зіпсувати мені вечір! Я просто .. .
— А ви Адусю Адольдівну… — сказав товстун, сти¬шуючи голос і нахиляючися до дами, наскільки дозволило йому черево. У дами почало тіпатися обличчя, і мені здалося, Що я її десь уже бачив.
Де ж я її міг бачити, занепокоївся я. Якщо я її десь ба¬чив і вона пам’ятає мене, то що ж я тоді говоритиму дружині? Я тоді пропав. Та я її щойно бачив у глибині кімнати, де вона Жестикулювала біля магнетофона, догадався я раптом, і мені Полегшало. Вона одна з тих двох жінок, що в чотири руки то закривали, то відкривали покришку магнетофона, і між ними бігав чоловік, наставляючи на кожну з них по черзі рурочкою рота.
— Ви думаєте? — сказала дама.
175

нього зразу підійти й запитати. Щоправда, він сидів з таким зосередженим виглядом, що якось незручно було підходити й зачіпати його. Якби мені впало на думку щось таке, щ0 ви¬правдало б, чого я його потурбував. Тільки на думку, як на лихо, ніщо не спадало, бо товстун говорив і, хоч я його майже не чув, заважав зосередитися. Не виключене також, що мені тут просто забракло відваги, хоча знову ж таки відвага в не¬відповідну мить — і тоді матимеш приємність … Ні, звичайно ні, насамперед не поспішати. Один нерозважний крок, і я попсую всю справу. Треба вміти вичікувати нагоди: мій відві¬дувач навідувався сюди, отже його тут напевно знали. Хто його знав: господиня, господар чи хтось інший, байдуже, аби тільки найголовніші дані, щоб я нарешті розпочав його біо¬графію, бодай найдрібніші події з його життя, оточення. А товстун набивався мені з непотрібними знайомствами. При¬сутні мене не цікавили, пощо мені їх біографії, коли я волів почути лише біографію мого відвідувача, проте саме її товстун чомусь ніби боявся зрадити. Він балакав про все, тільки не про мого відвідувача, аж мені раптом почало здаватися, ніби він оминає мого відвідувача в розмові лише тому, що йому не хочеться сказати про нього щось дуже важливе, що матиме вплив на все моє життя, і товстун відтягує цю хвилину.
— Скажіть, не бійтеся, зрадьте бодай щось про мого відвідувача, тобто мого клієнта, — впереміш з думками просип я, відчуваючи, як мене розморює нектар і як я роблюся дедалі нещасливіший. — Я переконаний, що ви знаєте мого відві¬дувача, — благав я, стверджуючи, як до мене крізь туман доходить щось зовсім інше, ніж я очікую. — Вдячність моя не знатиме меж, тільки скажіть …
— О, — то з’являвся, то пропадав мій співбесідник, — я ібачу їх усіх, як на долоні, бо і я колись пробував сили в літературі. Ви просто не повірите! Так. Писав драми і поеми, і мені пророкували велике майбутнє. Тепер це перейдений етап, тому я говорю про нього з легкістю. Минулося, як то кажуть. Зрештою, я вам признаюся лише тому, що маю до вас довір’я; воно взагалі так, що людина рано чи пізно мусить комусь признатися. Ви скромний. Ви мені подобаєтеся. Так-
178

родина потребує час від часу відкрити душу, час від часу „^творитися. Конче. Знаєте, я саме один з тих, що через надмірну геніяльність нічого не створили. Я виявляв до всього обдарування, і то яке! — і геніяльність, хоч як це дивно, ста¬да моєю трагедією! Трапляється. Горе тим, що все вміють, бо перед ними найтяжчі перепони — ніщо! Горе особливо тим, здо отримав від Бога абсолютний смак. А я власне і наро¬дився з таким абсолютним смаком! Не ‘подумайте, ніби це деесь перебільшення! Боронь Боже! Я дуже чесний з собою щодо своїх здібностей. Я не такий, як інші, які не бачать себе. Я бачу, і я цілком об’єктивний. Що з вами? Вам недобре? Ось випийте це! Мусите випити! Пийте! Ну от, одразу ж ліпше. Ви зіпріться на спинку дивана. От так: ну, ну, глядіть, не зім¬лійте. Це пройде. Це трапляється. Так, я цілком об’єктивний. Там, де я чогось не знаю, я одразу ж кажу: не знаю. Не гнівайтеся, цінуйте мою щирість — не знаю! Бо коли я, на¬приклад, маю абсолютний смак у літературі, це не дає мені права забирати слово в малярстві чи, скажімо, в музиці, як це в нас на коленому кроці робиться. Там я цього абсолютно¬го смаку, цих, так би мовити, мацаків, що безпомильно ви¬значають добре й погане, не успадкував. Тобто, звичайно, я люблю й знаю музику й малярство завжди далеко краще, ніж ті, що переконані, ніби вони визнаються на тому. Тільки я надто чесний з самим собою. Я собі завжди кажу: чекай, тут я не цілком певний, хоч, імовірно, така суворість до себе вели¬ка помилка, бож мої знання в цих галузях колосальні, але не¬хай, і тому я не забираю слова в цій ділянці. Інша річ з літе¬ратурою. Тут я вже кого припечатаю своїм осудом, той з ним і помре. Справді. Та це й зрозуміле. Хоч як свою геніяльність заперечуй, хоч як її тримай у чорному тілі, вона все таки проривається на поверхню. Я вам наочний приклад. Що з то- То, що я її, так би мовити, занехаяв? Хочу я того чи ні, я (зрештою, як і кожний геній) стою над своєю епохою. Пливу Проти течії, навіть, повірте, в найбуденніших речах. І завжди Мені дивне те, чого інші не зауважують, бож, звісно, таланти Знаходять визнання, а генії ніколи, тобто століттями пізніше: так, а не за життя, в цьому я переконався. Які я колись писав Драми й поеми! Яке мені пророкували майбутнє ті, що на цьому
173

мовився від себе заради інших. Тому мене навіть не дратуе коли, наприклад, оця довколишня публіка переконана, щ0 д збираю автографи великих людей виключно через нездібність (я і нездібність!) будь-що вартісне створити, а мене, мовляв ятрить, щоб про мене говорили. Вони притримуються загаль-ної думки (бож усі такі, винятку вони не хочуть бачити), а я навіть не пробую з ними сперечатися. Пощо? Насамперед, з ними сперечатися — це марнувати час. У них тільки той ге¬ній, хто сам про себе невпинно базікає, мовляв, він геній усіх часів і народів, а я цього не потребую. Я занадто значущий, щоб на них ображатися. Та і як же на них ображатися, коли вони думають, ніби я такий, як вони, бо вони мають перед собою лише взірець себе, а цей взірець затуляє собою усе справжнє. Про мене рано чи пізно ще заговорять, хоч я, з мого боку, жодних старань не роблю в цьому напрямі. Скоріше навпаки, як і належить великій людині. Бо я знаю; навіть ці сколопендри колись схаменуться і з подивом ствердять: ми писали твори, які нічого не варті, а він, цей скромняга, що був покликаний творити світові шедеври, просто нечувані досі серед людства, відмовився від слави, від літератури і присвя¬тив усе життя збиранню автографів. Адже це справді нечу- ване. Його приклад небувалий в історії, скажуть вони, однак великої людини не переочиш, навіть коли вона заперечує себе і присвячує усе своє життя збиранню автографів інших вели¬ких людей. От він заперечував себе, проте вже з того, як і що він збирав, видно велике нутро, його розмах, його самозре¬чення. Бож погляньте, дивуватимуться вони, його збірники автографів не мають собі рівних, та й самі автографи більше промовляють за того, хто їх збирав, ніж за тих, хто їх давав. Адже кожен з цих автографів присвячений збирачеві їх, про що свідчать його ім’я і прізвище, виписане рукою багатьох знаменитостей. А це значить, що той, хто збирав ці автогра-фи, мав чар, особистість, словом був незрівнянний … А такій людині не то що пам’ятники споруджувати, а треба, щоб її. як приклад самозречення, шляхетности й величі, наводили в шкільних підручниках, щоб на ній вишколювати гуманність майбутніх поколінь!

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.