Андієвська Емма - Герострати

Збирач автографів витер хусточкою чоло…

Збирач автографів витер хусточкою чоло і заходився вишкрябувати з кишені рештки кришок від кексів, ніби з нього від говорения вийшла уся сила, і він мусів якнайшвид¬ше з’їсти щось, щоб не вмерти з голоду. Він і справді за час розмови ніби схуд і якось по-інакшому виглядав, хоч я поспі-шив запевнити себе, що це мені лише так здається, щоб не ма¬ти відчуття, ніби я сиджу з іншою людиною. Я ще хотів його дещо спитати, та не встиг, бо ввімкнули електричне світло. Мені різонуло очі, і я забув, що в мене було на думці. Замість того, я якось зразу з усіх боків побачив господиню. Вона за¬повнювала собою півкімнати і ледве вловно для ока погойду¬валася, так що кількох осіб, які попідхоплювалися біля неї, крісло і пюпітр я спочатку порахував за частину її тіла.
— Як геніяльно! — різонуло у мене зовсім під боком, і в кімнаті почали пересуватися меблі.
— Бачите, бачите, — постукав мене пальцем у лікоть збирач автографів, — хіба я вам не казав! Бідна, бідна! У неї нема ні віршів, ні щоденників, ні поем. Єдиний її талант, це що вона ще ні разу не зімліла не в мальовничій позі.
— Та вона взагалі не зімліла, — вимовив я, не зводячи з господині очей і відчуваючи, як з неї хвилями вигойдується товсте блаженство на гостей, аж мене мимоволі потягло у цей такт похитуватися.
— Та не вона! Припиніть розгойдуватися, бо це мене дратує. Он та! Не господиня, а модна дамочка!
— Ага! — сказав я і також побачив дамочку. Над нею висіли дві скуйовджені голови з невиразним продовженням До підлоги. Посередині продовження переривалося кількома парами рук, які зімлілій лоскотали підборіддя й за вуха¬ми, проте модна дамочка не подавала ознак життя.
Як дивно виглядає людина непритомною, подумав я, тільки цієї хвилини підійшов добродій з тонкими заплетеними кіскою вусиками й поторкав модну дамочку за бантики на грудях, і я забув, чому я це подумав.
— Зараз буде грім і блискавка, — наблизився до мене товстун, послуговуючися моїм поглядом, як своїм власним. — Модна дамочка занадто багато притягла на себе уваги, хоч
133

і зімліла на честь господині. От дивіться, я рахую: раз, два на три Гарантована буря. Я зараз почну на вас гніватися, де ваші очі? Ви знову не туди дивитеся. Гляньте, броази у гос¬подині …
У господині брови зійшлися на переніссі. Вона почала зменшуватися об’ємом і полискувати, як алюмінійований ковпак. Справді, як алюмінійований ковпак, яким накривають каву, подумав я, зробившися несподівано всеохопніш, так що мою думку могли співдумати одразу і збирач автографів, і господиня, і всі присутні, хоч і з відтінками різних почут¬тів. Яке це дивне відчуття, здивувався я сам собі, однак вже наступної миті до модної дамочки вернулася свідомість, і від неї всі, як на невидимий кабалістичний знак, відсахнулися. Моя всеохопність перервалася, я втратив спілкування з інши¬ми і повернувся до свого тіла. Модна дамочка ще раз вигукну¬ла: «Геніяльно», уже не мліючи, і тому якось невиразно, і я перестав її бачити, наче вона провалилася десь у шпарку в підлозі. Господиня розправила брови в ангельські дуги, пе¬рестала полискувати, і вся кімната розділилася на окремі зву¬кові відтинки.
Як надзвичайно! — заколивалося у мене під боком, і я помітив, що те коливання валує від кінооператора.
— Рятуйте мене, умру від одного вигляду, з яким кіно¬оператор це вимовляє, — розлігся луною товстун. — Він гадас, що на те, аби повірили, що то говорить знавець, треба аж так надиматися! Ну жаба! — чистісінька жаба!
— Як незрівнянно! — колами наближалося до мене.
— Ах, ах! Слів нема!
— Як правдиво! Як у житті, — намагалася перекрити своїм голосом решту та дама, якій я тис кістляву руку і якій Адуся Адольдівна перешкодила використати магнетофон.
— Неперевершено! Справді неперевершено! — волав на одній ноті видавець, він же, як запевняв товстун, і редактор миршавенької газетки, і в нього сіпалося півобличчя так густо, ніби в нього за вухом стояв бешкетник і смикав цю ру¬хому частину за нитку.
184

— Та ні! Ви насамперед зверніть увагу на психоло¬гічність! Психологічність же тут яка! — майже захлинався той, кого збирач автографів назвав експертом картинних Галерій.
— Підґрунтя яке!
— Підґрунтя ж яке! — підхоплювали неокреслені дами, а потім усі чомусь поставали на стільці і в один голос вимовили речення, якого я не розумів, але від якого мені стало так незручно за мою безучасність, що я спробував і собі, правда, не надто голосно, щось вигукнути на зразок «незрівнянне» чи «подиву гідне!»
— Ви! — з’явився в мене перед очима, мов ангел з мечем, збирач автографів. — Таж ви! — далі у нього забракло слів, настільки його обурила моя поведінка.
— Зрозумійте, — я мушу довідатися про мого клієнта!
— вигукнув я. — Що я маю робити? Ви могли б мені допо¬могти, якби ваша ласка. Я потребую тільки найголовніші дані…
Однак цієї хвилини на диван напливала тінь, і збирач автографів зник. Справді, що мені лишалося? Шукати його? Чи прокласти собі шлях крізь ті тіла, що кричали від захо¬плення, до господині, і крізь них, руйнуючи це захоплення, почати розпитувати її про мого відвідувача? Що вона подума¬ла б? Хам, невіглас, не гідний будь-якої відповіді, бож набли¬зитися до неї зараз — означало говорити про неї, а не про мого відвідувача, бодай з ввічливости, бодай поки мине перша хвиля захоплення.
А потім, як до неї взагалі підступити? Якщо вже зва¬жуватися, то негайно, поки вона нічим іншим не зацікавилася, .тільки як? Ах ти ж Господи. Ну, справді, як? Ніяк неможливо. Як я подолаю живий мур? Ні, тут треба щось інше вигадати. Нехай працює голова, хоч вона сама тепер відмовляється, ну і чорт з нею, нехай. Адже не конче починати розпити з госпо¬дині. Певно, не конче. Чому, наприклад, не з господаря? Він все ще сидів осторонь, якби так до нього, скориставшись до¬ступом? Господар чомусь не висловлював разом з іншими сво¬го потрясення, він не читав, взагалі ні з ким не розмовляв, тільки дивився зосереджено поверх голів присутніх.
1о5

От так, не думаючи, бо тоді одразу ж виринуть якісь ускладнення, підійти до нього і розпитати про мого відвідува¬ча. Підвестися і… А як він розсердиться, мовляв, я перешко¬див йому щось важливе думати? Бож він єдиний мовчав серед галасуючої публіки. Аж дивно. Правда, не виключене, що він раніше вже висловив своє визнання, чого я не помітив, усього не зауважиш, чи, може, він не сприймав, як новину, те, що читала його дружина, зумівши якось пояснити свою окреміщ- ність настільки (може, справді йому якось пощастило вибороти собі право не захоплюватися творами своєї дружини) перекон¬ливо, що дружина не брала вже того йому за зле, а інші знали це, і, коли він заглиблювався у роздуми, респектували його мовчанку, і тому якби я зважився порушити її, мені це зара¬хують за непрощенний злочин, в усякому разі якщо й не злочин, то я зіпсую собі прихильність, без якої мені ніколи не довідатися про дані до біографії мого відвідувача. Ще хоч би знати, що він думає: щось випадкове чи таке значуще, що він ніколи не пробачить мого втручання.
А то потурбую його, він подивиться бляшаним поглядом, а тоді й поговори про мого відвідувача, крім того, я ж із ним не знойомий, якби через посередника, скажімо, товстуна, щоб якомога невимушеніше, однак ні, бодай зараз ні, бож господи¬ня напевно образиться за неувагу до неї, якщо я почну роз¬питувати господаря, не засвідчивши спочатку їй своєї пошани, коли всі нею захоплювалися. Це тим більше небезпечне, що вже сама її постать зраджує: тут усім керує вона, а не госпо¬дар, правда, я з певністю не знаю, але це якось одразу чується. Образиться, що не до неї спочатку звернувся, а тоді хоч світ- за-очі тікай, і то негайно, бо як я лишуся в домі, де гнівається на мене господиня? Прийшовши довідатися про мого відвідува¬ча, я не мав права дозволити собі жодного непродуманого кро¬ку, а це значить — підійти спочатку таки до неї.
— Зараз я підведуся і попрямую до неї, — напівголосно сказав я, щоб підбадьорити себе, і зауважив, що гості ущухли, бо мої слова прозвучали занадто голосно. Настільки голосно, що в порожньому від тиші повітрі господиня через голови
186

помітила мене і, піднісши догори обидві руки, попрямувала до мене.
Напевно я вчинив непоправну нетактовність, лише й встиг я подумати, бо вона вже стояла середі мною.
— О, — сказала вона, не опускаючи рук.
— Справа в тому, — підхопився я їй назустріч, на одно¬му віддиху пробуючи виговорити одразу моє прізвище, про¬фесію й компліменти з приводу її роману, який мені так і не довелося чути, щоб показати себе бодай ввічливим. — Я дістав вашу адресу, щоб довідатися .. .
Та господиня мене нетерпляче зупинила, подавши з неба правицю, яку, як я пізніше пригадав, належало б мені поці¬лувати, тільки я не поцілував, бо правиця, завбільшки з постіл, не викликала жодних асоціяцій з поцілунком, а пізніше вия¬вилося вже запізно, бож не випадало казати, привітаймося ще раз, бо я пізно згадав, що мені належало б поцілувати вам ру¬ку. Зрештою, вона не дала мені часу на жодні пояснення.
— О, я знаю, що ви хочете сказати, і ви не помиляєтеся! Не трудіться договорювати, я вас розумію з півслова. Я зінаю, що вас привело сюди. Та й не тільки вас. Мої літературні вечо¬рі користуються такою славою, що притягують цілком непо- свячених. Вам хотілося, звичайно, почути мій твір і побачити, хто у нас збирається?
— Запевняю вас…
— Можете спокійно зізнатися. Тут нема чого сороми¬тися! Що вдієш, коли я в цьому місті єдина, хто тримає світоч культури, і то світоч з великої літери! Сасасаса. Скажу вам Цілком безсторонньо: мої літературні вечори — це стиль! На¬віть помешкання я підібрала стильне. Ви напевно помітили з першого погляду?
— Я…
— Ну от бачите! Правда ж? Раніше ми не мали від¬повідного, і це вносило велику дисгармонію в наше духовне життя. Я аж захворіла на невроз серця. Це, знаєте, наче вдих¬неш повітря, а назад не в стані видихнути. Тепер це, правда, уляглося. Я вирішила за всяку ціну довести до ладу свій по¬бут, оточення. Ви бачили Мельпомену? Хіба не надзвичайна?
187

Сасасаса. Моя ідея. Ні в кого на літературних вечорах немає музи. Ви чули напевно, що мої вечори. . .
— Дуже мені прикро. Але. Я антиквар. Мені не доводи¬лося раніше … Я не відвідую. Справа в тому, ну як вам ска¬зати. Вибачте. Я шукаю свого клієнта. Я був би вам незмірно вдячний. Якби ви мені будь-що, дослівно будь-що про нього, бодай найголовніші…
Проте господиня і не збиралася мене вислухувати.
— Мої літературні вечори, — говорила вона, — мої літе¬ратурні вечори …
Я спробував ще раз. Ніякої реакції. Я наполягав … Те
саме.
— Я вас благаю, — видушив я з себе і зауважив, що вона мене щось запитує.
— Якби ви мені бодай найголовніші дані, — промурмо¬тів я, бачачи з форми її вуст, що вона кілька разів ніби по¬вторює те саме.
— Вибачте, якщо я вам здався неуважним. Я лише на хвилиночку.. .
— Як вам мій роман? — допиталася нарешті до мого слуху господиня, і я її наче вперше побачив.
— Знаєте, я в цих справах не дуже … Я антиквар. Мені хотілося тільки довідатися про мого .. .
— Правда ж, здорово у мене виходить? Зразу чується! . .
— Вибачте, я . ..
— Зразу чується широкий розмах, з цим ви мусите по¬годитися. Ви, звичайно, помітили мій хист типізувати, ви- опуклювати, передавати саму сутність? Одразу впадає в око. Що не слово, то знахідка. Варто в такий спосіб зафіксувати життя! І уявіть собі, пишу без жодних зусиль! Просто з Бо¬жої ласки. Навіть мій чоловік завжди переробляє свої твори. А я сяду писати, а в мене слова так і ллються, ну так і ллють¬ся! Він і сам каже, що в мене більший талант. Справді! Я потім нічого не потребую виправляти, настільки усе написане вихо¬дить у мене відшліфоване, монолітне. Дещиці не зміниш. Творю, просто таки граючись, і вірте чи ні, надхнення прихо¬дить, як тільки сяду за письмовий стіл. Як Льопе де Веґа.
188

Щоясу писати без перерви двадцять чотири години. Такий хист, така наснага.
— Така наснага! — почув я раптом ще раз іншим голо¬сам серед несподіваної темноти, заки зорієнтувався, що елек¬трику вимкнули, щоб запалити свіки в канделябрах, і поба¬чив, як Мельпомена видобула десь із-під пахви кусник запа¬леної свічки і як вона пальцями здіймає зотлілий ґніт на свічках, які одразу ж і запалює цим кусником, від чого кімна¬та похитується і я бачу всі предмети, як з великої віддалі.
— Не забрудніть пальців, — у думках попередив я Мельпомену, і вона почула думку, бо, минаючи, непомітно для господині хитнула головою, щоб я не сумував.
— Мальпомено, дорога, я не сумую. Я не дам собі ради,
— майже вимовив я, хоч Мельпомена вже зникла, і крізь ви¬соку прозору зачіску господині помітив, що біля пюпітра, звід¬ки прийшла господиня (вона все ще існувала переді мною, хоч я її якось не чув) відбувалося щось нове.
За пюпітром стояв поет-господар, якого я щойно бачив у глибокій задумі в кріслі, і хукав на даму, знамениту, як за¬певняв збирач автографів, своїми лиєтами-стрічками до при¬ятельки, наче та дама перетворилася на гарячий чай на блюд¬ці, на який треба було хукати. Я ж їй тис нещодавно руку, пригадав я. Ця дама вимахувала тепер диском із стрічкою перед опецькуватим магнетофоном (імовірно вона таки ула¬мала Адусю Адольдівну, бо той самий футляр я пізніше ба¬чив у Адусі Адольдівни).
— Ви поза чергою, — кричала вона, і з неї сипалися рожеві хмарки.
— Ну і що з того, що поза чергою! Я ж вам кажу, на мене зійшло позачергове надхнення. Я мушу прочитати цей вірш. Я зараз скінчу. Це ж лише один вірш. Вінок бурштин- них… — говорив господар.
— За розписом, за вашим власним розписом, тепер моя черга! Невже ви не могли почекати, заки я вкладу нагово¬рену стрічку в магнетофон? Ви скористалися тими кількома секундами, що я прогаяла біля магнетофона!
— Надхнення не чекає. Вінок з бурштинних . . .
189

— О, — простогнала дама і включила магнетофон.
Кілька секунд магнетофон і голос господаря змагалися,
а тоді голос господаря з вереском вирвався нагору.
— Та ви знаете, що ви в моему домі! Як ви смієте! Я вас більше ніколи!..
— Це я від хвилювання натиснула не той ґудзик на магнетофоні, — якось відразу присмирніла дама.
— У моєму власному домі! — господаря била пропасни¬ця, і він на очах тоншав.
— Я справді не навмисне!
— Мені…
— О, вірте мені! Я ладна спокутувати!
— Вінок з бурштинних …
— О!..
— А ви не звернули уваги, які у мене мистецьки правдиві персонажі? — об’явилася переді мною самим звуком, бо постаті її я якось не бачив, господиня, і з тембру її голосу я зрозумів, що вона ні на мить не відходила від мене і весь цей час говорила до мене, цілком ігноруючи, що в неї діялося за спиною біля пюпітру, де її чоловік деклямував свій вірш під лемент дами, що славилася листами-стрічками до прия¬тельки.
— Це просто не дається переочити, — зупинилася вона, і її могутній бюст заколивався, як купа млинців.
—• Ви ж помітили, усі персонажі живцем з натури, все до слова — правда, а разом з тим не чується плаского реалізму. Це, властиво, і є привілей великих мистців. Теперішні письмен¬ники проходять повз життя, або докорінно нехтуючи ним, або впадаючи в вкрайній реалізм. Я ж відтворюю життя. Я даю йому той живчик, який . .. сасаса. Той таж званий реальний реалізм, ґумовий реалізм, який дається тільки вибраним, і то не всім. Хіба не правда, який у мене!.. Хіба? Хіба? Хіба?
— Так, так … Я … погоджуюся з вами, хоч признаю¬ся, мій відвідувач … Тобто, вибачте Бога ради, я хотів сказати зовсім не те. Я хотів сказати, мені важко стежити за вашими думками. Справа в тому… Я, знаєте, якось усе життя займав¬ся виключно антикварними справами. Тому я вам зараз поя¬

сню. Я антиквар. Признаюся вам щиро, я не мав нагоди… Ви не ображайтеся, будь ласка. Допоможіть мені. Я шукаю свого клієнта. Він у вас бував, і ви… Якби ви погодилися мені до¬помогти! Я вас благаю, ви мене врятуєте, сказавши про нього хоч найголовніше …
— Література — це те, де я найохопніше . . .
— Я на вас покладаю всю надію. Ви мій єдиний поря¬тунок. Мій клієнт …
— Література — це …
— Мій клієнт… Ви напевно його знаєте. Ви мусите його знати. Бодай найголовніші дані з його життя. Благаю вас, рятуйте мене!
— Найвсеохопніше, що володіє усією …
Якщо я її притисну в кут своєю настирливістю … Госпо¬ди, я мушу примусити заговорити її про мого відвідувача! По¬можи мені це якось зробити, бо я сам не здолаю, захвилювався я, чуючи, як мені надходить кінець.
Тільки, видно, кути існували лише в моїй уяві і лише для мене, а господиня рухалася поза їх вимірами.
— Ви мали б знати мого клієнта, — з розпачем дедалі слабше подавав я ознаки життя, стежачи за рухом її вуст, чи не з’явиться на них щось про мого відвідувача. Напевно шу¬качі золота з таким нетерпінням дивилися на дно сита, про¬миваючи пісок. Тільки тут золото не з’являлося, і я чув, як Дерев’янію. Ще хвилина, і я втрачу назавжди спроможність не лише говорити, а й відчувати, чи я взагалі ще існую.
— Мій клієнт, — кволо спробував я, вже тільки щоб пересвідчитися, чи я здатен ще вимовити слово, і зауважив, Що господиня заметушилася.
Нарешті, Господи, дійшло, подумав я і почув:
— Ви чарівний співбесідник. Я наперед знала, що ви погодитеся зі мною. Зрештою, все, що я кажу, таке наявне, аж просто виключене, щоб хтось не погодився. Вибачте, я вас те¬пер залишу на хвилинку. Хочу глянути на дітей, чи все готове. Вони зараз виступатимуть. Ви їх ще не бачили? Нічого, за кілька хвилин матимете нагоду їх сповна оцінити. Діти ви¬няткові, і це я кажу не тому, що я їх мати. Ви самі побачите.
191

Вони успадкували мої мистецькі здібності. Ради одних таких дітей вже варто жити. Якби ви знали, яке це чудо! Навіть якби від мене особисто нічого не лишилося, жодної духової спадщини (а це, звичайно, виключене), то і тоді я далі житиму в них, і діти мої передадуть пам’ять про мене своїм нащадкам. Я існуватиму в них не тільки духово, а й біологічно.
— Слухайте, про мого клієнта … — прошепотів я, та господиня вже попливла від мене за канделябри.
— Ну, що я маю робити? ■— про себе побідкався я і по¬бачив збирача автографів, який все ще сидів на тому самому місці на дивані біля дверей і в’їдливо поглядав на мене, ніби тішачися з того, що я щось непоправне накоїв.
— Рятуйте мене, — поглядом попросив я, чуючи якимсь додатковим розумом, що напевно я розпитував не так, як це належало б, і тому за браком відповідної настирливості! або якоїсь особливої манери, яку треба було мати при розпитуван¬ні і якої я не мав, мені не щастило довідатися про мого від¬відувача.
•—■ Допоможіть, — наполовину подумав, наполовину ви¬мовив я, помічаючи, що в мене зникає підлога під ногами.
— Ну, чого ж ви засумували? Що з вами?
— Або ви мені допоможете, або …
— Попросіть у Мельпомени нектару і кілька кексів, за¬разом і для мене, і викиньте з голови турботи. Що з вами? Чо¬го ви скисли?
— Слухайте, — передихнув я, чуючи, як на мене насу¬вається щось таке, після чого я або змушу збирача автографів, оскільки мені не поталанило з господинею, заговорити про мого відвідувача, або світ завалиться і я потягну за собою в прірву всіх присутніх. — Слухайте!
Мій голос зірвався, потім мені наче вклали чужий го¬лос, який мені заважав у роті, і, як з далекої віддалі, я почув, що користуюся цим новим голосом.
— Ви знаєте усіх, хто тут буває?!
— Нате, випийте з моєї склянки. Вам недобре?
— Ви напевно знаєте мого клієнта. Якщо ви знаєте усіх, хто тут буває, то ви і його знаєте. Мусите його знати! — І, від
192

дівидкости, заплітаючися в словах, як у погребальних обмот¬ках, я кинувся описувати мого відвідувача, раз, тоді ще раз, бо мені після кожного опису здавалося, що я забув його най¬суттєвіші ознаки, і збирач автографів не впізнає його з моїх слів.
— Ви знаєте його?
— Певно, що знаю!
— Знаєте?
— Ще б не знати! Я про кожного розкажу вам усе до нитки!
— Господи, невже знаєте?
— Знаю.
Нарешті! Яке щастя! Я так і прочував. Він мусів його знати. Яка важлива наполегливість! Одразу подіяла. Треба було від початку так розпитувати. Шкода, що я з господинею промарнував стільки часу. Якби я зразу поставив руба: знаєш чи не знаєш. Тепер звичайно господині я не потребував. Мені цілком вистачало свідчень товстуна, бо коли він знав, то він уже докладно розкаже. А він знав мого відвідувача. Боже мій, це вирівнювало одразу всі нещастя. Тепер тільки… Насам¬перед прізвище мого відвідувача, де він буває, де народився, ну і звичайно, чим він займається. Господи, хоч би не луснути від радости.
— Прізвище? О так, певно. Прізвище вашого клієнта? Це ваш клієнт? Так, я пригадую. Навіть дуже добре пригадую. Тільки як же його прізвище? Щось на «М» чи на «С», ні, ну Щось такого! Я ж його знаю! Чекайте, чекайте. Ну, подумайте, і трапиться ж таке! Ну, ну, зараз спаде на думку. Я ж його так добре знаю. Це ж просто небагненно. Воно крутиться у мене на язиці, зараз, зараз. Уже, вже, от, здається, натрапив. Ой, Боже ж мій, — шарпонувся раптом збирач автографів, аж Диван задвиготів, ніби товстун не підскочив, а повалився на нього, •— я зовсім забув, що маю ще сьогодні полагодити одну Дуже пильну справу, від якої залежить… Не хочу утрудню¬вати вас подробицями. Ах, ти ж Господи, от пам’ять! Мушу негайно геть. Як мені прикро, що доведеться перервати нашу розмову. Мені було справді приємно. Однак справа дійсно не¬
193

відкладна. Та це нічого. Приходьте завтра до мене до хати, ось вам моя адреса, і я розкажу вам усе, чого тільки ваша духца забажає. Тоді матимемо більше часу. Отже згода?
— Ви… — тільки вимовити решти я так і не спромігся.
— Так, так, я мушу бігти. І як це я забув, що сьогодні конче маю залагодити таку важливу справу! От голова! Ну, то я побіг. Ви ще лишаєтеся?
— Ааа …
— Ви себе недобре почуваєте? Так, справді, тоді вам ліпше лишитися. Я сам би охоче лишився, проте — невід¬кладна справа. Нічого не вдієш. Мушу. Обов’язок. Ага, ще одне. Ледве не забув. Нічого в голові не тримається. Старість, як то кажуть, не радість. Чи не змогли б ви завтра взяти для мене автограф однієї славетної кінозірки? Ця кінозірка десь
о полудні прибуває на центральний вокзал, а я саме в той час, як на лихо, зайнятий. Тільки взяти автограф і більше нічого!
— Ааа .. .
— Не подумайте, боронь Боже, ніби я наперед вимагаю від вас послуги за послугу, за те, що я розкажу усе до нитки, справді, усе до нитки про вашого клієнта! Я знаю, ви не від¬мовите мені в такій дрібничковій послузі, оскільки я сам не встигну взяти цього автографа за браком часу. Звичайно, я не вимагаю від вас цієї послуги. Ба більше. Скажу відверто: нехай вас не турбує, що коли я не отримаю згаданого автографа, на якому мені дуже залежить, справді дуже залежить, я не захо¬чу нічого розповісти про вашого клієнта. О ні! Можу вас за¬спокоїти, я винятковий. Інша людина, звичайно, не проронила б і слова про вашого клієнта, не отримавши обіцяного автор- графа, який я обов’язково мушу мати. Мало того, образилася б на віки вічні, що ви не зробили їй такої крихітної, так би мовити, просто людяної послуги, яку, щиро казавши, навіть послугою важко назвати, а радше почуттям обов’язку ввічли¬восте, елементарної ввічливости. Проте, як я вже згадав, я відмінний від усіх інших. Я сам себе часто угрущаю: ти за¬надто добрий для цього світу, де ж такій людині жити серед черствих людей? Тільки що вдієш, таким я вже народився, а себе не переломиш. У кожного своє покликання, це справді
194

так, і ви, самозрозуміло, не відмовитеся взяти для мене цей авторграф, бож я дійсно ладен вам розповісти усе, що ви лише побажаєте. А я маю, що розказати, вірте мені. Отже домовили¬ся. Ще раз: не забудьте автограф! Тримайтеся. Я побіг. На все добре!
— На все добре, тільки ж ви …
Та збирач автографів уже щез, залишивши за собою дірку в повітрі.
Боже, що ж це діялося? Щойно я домігся від нього визнання, що він знає мого відвідувача, як його вже химера проковтнула. Взяти йому автограф, щоб він нарешті усе роз¬повів про мого відвідувача?!
Я відчув раптом, як я перестав існувати. Я нічого не думав, не хвилювався, мене просто не стало. Скільки це тягло- ся, не знаю. Біля мене не виявилося свідків, щоб простежити тривалість моєї відєутноєти від самого себе, а коли я почав усвідомлювати, мовляв, я — це все таки я, мені здалося, що я вже інша людина, хоч я все ще антикваїр, все ще рвуся дові-датися будь-які дані про мого відвідувача і це мені нав’язують іти брати автограф. Послуга за послугу. Збирач автографів зумів вичути, наскільки потрібні мені дані про мого відвіду¬вача і тому вимагав послуги за послугу. Мовляв, він мені, а я йому. Ясно. Тільки як це виглядала для мене! Я в ролі збирача автографів! Товстунові навіть не видавалося послугою те, що він вимагав. Пішов, узяв автограф і кінець. Однак я антиквар. Я солідна людина! Правда, мені трапилася історія з моїм від¬відувачем, ну то що ж, насамперед, хто про те знає, а потім, ну добре, трапилося, тільки це ще не причина, щоб я бігав за якимось там автографом! Як мені бігати за автографами? На Це треба б було вести інше життя, мати інший фах, інших знайомих, усе інше. Таж коли хтось побачить, що я полюю за автографами, настане кінець світу. Тоді мені на своїй репута¬ції доведеться хібащо горох сіяти. Отже цілком ясно — жодних автографів. Але… Товстун знав мого відвідувача, він знав Про нього усе. Господи Боже, він знав мого відвідувача, і зда¬ється, я не певний, хоч мені таки здається, що я вже пообіцяв йому взяти автограф. Я з його обличчя бачив, як він, відходя¬
195

чи, був переконаний, нібито я пообіцяв йому сходити за тим клятим автографом.
Наскільки я пригадую, я нібито не обіцяв, і ліпше про це не думати, тоді воно вже якось саме розфасується по шухля¬дах, і все гаразд, тільки як не думати, коли він знав мого від¬відувача? Я мусів іти по автограф! Ні, не мусів. Я не хотів і не мусів. Якщо збирач автографів знав мого відвідувача, то його, імовірно, знала і господиня, і господар, і, може, хтось із гостей. Лише вміло розпитати, і напевно мені скажуть якщо не все, то бодай найголовніші дані з його життя, а того вже вистачить. Світ не клином зійшовся. Мій відвідувач тут бував і неминуче він з нею говорив, вона його бачила, зрештою, якщо його знав товстун, його мусіла знати і господиня. Отже єдине — спону¬кати якось господиню обмовитися бодай словом про мого від¬відувача. І нічого переживати, що виключно з людського по¬гляду, те, що я… тобто. Ні. Якщо я сам із собою до кінця не здолаю залишитися щирим . .. отже ще раз — товстун не мав часу взяти той клятий автограф і тому властиво попросив для нього цей автограф роздобути. Так, саме так, він мене попро¬сив зробити йому послугу. Попросив? Не пригадую, зрештою хіба це таке вже важливе? Очевидно, що важливе, навіть ду¬же важливе, бо що коли я справді пообіцяв взяти автограф і раптом не піду? Але ні, піду. Піду? Боже! Ні, це виключене. Раз назавжди: я не піду, і краще забути про нього. Неприємно лише, що пообіцяв. Прикро не дотримувати чогось, навіть якщо це дрібниця. Власне, з дрібниць воно завжди і починається. Почнеш не дотримувати дрібниць, а тоді й поважного не змо¬жеш. Треба за собою більше стежити. Контролювати вчинки. Нічого не обіцяти, а коли вже таке сталося, то консеквентно . . Смішне, куди ж це я забрів, не вішатися ж мені заради не¬певної обіцянки! Нічого з товстуном не трапиться, якщо він не отримає автографа. Послужить йому за науку. Нехай не по¬кладається на самовпевненість. Що він собі гадає? А якби я завтра захворів, помер, провалився б крізь землю, то він би теж не отримав автографа! На ролю збирача автографів я ніяк не надавався. А це вело до єдиного висновку: про мого від¬відувача я мусів довідатися тут. Хібащо в крайньому разі. . ■
196

Ні. Я постановив, що ні. Жодних автографів. Примусити якось, я ще подумаю — як, господиню чи господаря заговорити про мого відвідувача, і тоді…
Проте саме тоді у мене знову відкрився слух, і я забув, на чому я зупинився. Це таки господаря голос, здивувався я, знову чуючи, як він скандує вірші. Як голос міняс людину, я ніколи не розпізнав би його з голосу, а поклявся б радше, що то не він, а його 5лизнюк-брат, який виступав уперше, бож людина так швидко не міняється. Ну як я його взагалі роз¬питуватиму?
От якби він узяв і розповів про мого відвідувача, поба¬жав я так інтенсивно, аж господар зробив павзу, підвів го¬лову, ніби намагаючися встановити, від кого йшло таке бажан¬ня, оскільки ж мені раптом стало лячно, що він так швидко зареаґував, я послабив бажання, і тієї ж миті господар втратив мій слід. Мені навіть здалося, ніби він обережно нюхає по-вітря, боячися знову натрапити на моє бажання, і справді хвилину він помовчав, а тоді, пояснивши щось, що називалося «хладоміронада», оголосив: тепер він читатиме свій найно¬віший твір, цикл гімнів плянетам, і показав при цьому ука- зовим пальцем у мій бік, супроводжуючи свій палець довгим поясненням, сенс якого зводився до того, що, мовляв, важливо •не про що хто пише, а як.
— Ви ж розумієте? — сказав господар і продеклямував гімн кровообігові, у якому червоні й білі кров’яні тільця озна¬чали метафізичне добро і зло.
— Ви справді маєте мене на увазі? — майже пошепки спитав я, ніяковіючи, що він через голови присутніх звертаєть¬ся до мене і я через це почуваю себе ніби винним, та він уже сповіщав, як на закінчення він приберіг лірично-піднесений гімн до самого себе, який так і називався «Гімн мені», і я заспо¬коївся, вирішивши: напевно, він звертався в мій бік, не бачачи мене.
Потім біля господаря з’явилася дама, та сама, якій я тиснув руку, коли вона радилася зі збирачем автографів, на¬рікаючи на Адусю Адольдівну, і поруч неї власною персоною стояла Адуся Адольдівна, тримаючи крокодилячий футляр
197

від магнетофона, який перед тим перебував у руках дами, щ0 славилася стрічками-листами до своєї приятельки, і щось гово. рила, і я подумав, що ця сама сцена зовсім недавно вже від. булася в мене на очах, коли господар імпровізував вірш поза чергою, а дама зі стрічкою, якою вона орудувала, як диском, пробувала пересилити його магнетофоном і як господар нага¬дував їй, що вона у нього в гостях, і як дама вибачалася.
Чого ж ця сцена продовжує відбуватися, коли вона вже відбулася, і я знаю, що вона відбулася, спохопився я раптом. Якщо я втрачу часову тяглість, я ніколи не охоплю подій, які в’яжуть мене з відвідувачем, а це означатиме, що всі мої роз¬шуки марні і мені доведеться починати все спочатку. Звідки така розпорошеність уваги? Я мушу зробити над собою зусил¬ля. Я мушу розвинути в собі пильність, яка працювала б неза¬лежно від мого душевного стану, інакше я пропав, не на жарт схвилювався я. Я не маю права нічого перекрутити, бо тоді я ніколи не знайду ключа до історії з моїм відвідувачем. Час за певних обставин інколи видається однаковим. Проте це тільки так здається, бо він ніколи не однаковий, ніколи ніщо так само не повторюється. Це не та сама сцена, що відбулася. Вона дуже скидається на ту, безперечно, тільки вона не та. Насамперед господар не сперечався, як тоді, а дама з платівкою не пробу¬вала заглущуватийого магнетофоном, Інавпаки, господар ніби їй відступав своє місце за пюпітром, за який, як мені на мить здалося, спробувала втиснутися Адуся Адольдівна, і тільки через те, що господар змінив напрямок і вийшов з-за пюпітра на інший бік, мало не збивши з ніг Адусю Адольдівну, яка ’вхопила господаря за піджак, і вони якусь мить просокотали, дама зі стрічкою-листом до своєї приятельки опинилася за пюпітром і вимовила щось, піднявши догори півметрову руку-
Напевно тепер черга виступати дамі зі стрічкою-листом до приятельки, догадався я і, наче знайшовши нарешті ключ до того, що справді мало місце, почув, як Адуся Адольдівн^ скоромовкою пропонує дамі зі стрічкою допомогти слідкувати за апаратом і як дама зі стрічкою такою ж скоромовкою за¬певняє її, що вона і сама чудово орієнтується, як це робити, слава Богу, навчилася, і ломовим ліктем не підпускає Адусю
198

Ддольдівну до апарату, куди вона вкладає стрічку-лист, від чого Адуся Адольдівна чомусь дуже хвилюється.
— Дорога моя, ви робите не так, я вам тільки допомо¬гу, — вимовляє Адуся Адольдівна так швидко, аж у мене мигтить в очах, — повірте мені, я знаю свій апарат ліпше, Ніж ви. Якщо ви мене не послухаєте, він попсує вам стрічку.
— Не турбуйтеся. З мене вистачить вашої допомоги. Я вам ніколи не забуду, як ви мені загасили неоціненну річ!
— Алеж я ненароком!
— Я не сказала, що навмисне, тільки що мені з того? Я зовсім не бажаю ризикувати. Кожна така плівка — дитина настрою, а настрій — неповторне явище. Мені ніколи вже не пощастило відтворити те, що ви знищили!
— Таж не будьте такі затяті, подумаєш, велике діло!
— Яка безсоромність! Тепер видно, що то ви навмисне зробили! Не вам судити, чи то велике діло! Ви!..
— Дорога моя, не хвилюйтеся, я не те мала на увазі, я вам хочу лише добра! Повірте мені, адже апарат мій, — говорила Адуся Адольдівна, марно пробуючи рукою сягнути клявішів, які берегла правиця дами зі стрічкою.
— Ну то й що з того, що ваш? Я вам так добре плачу за винайм, а з вашого боку . ..
— Дорога моя, заспокойтеся, подумайте!
—■ Мені нічого заспокоюватися, бо я спокійна. А щодо подумати, то я вже подумала, —- сказала дама зі стрічкою, не здіймаючи правиці з клявішів, так ніби звідусіль чатува¬ли небезпеки загасити її стрічку-лист до приятельки, і раптом уся перевтілилася. Вона зробилася величезною і грубою, хоч , крізь її новий об’єм ніби просвічувалася первісна худорля-вість, як нашарування древніх фресок з-під побіленого. З магнетофону виник голос, схожий на голосіння, яке трохи зтодом виявилося не голосінням, і ліричним вступом, і кудись убік відсунув Адусю Адольдівну, хоча навіть якби Адуся Адольдівна і стояла б поруч, то і тоді я не помітив би її, на¬стільки мене поглинуло перевтілення дами із стрічкою.
Кожному, хто глянув би на неї, одразу стало б ясно: у цю мить вона споживає джерела небесної благодаті. З та¬
199
я

ким виглядом напевно йшли вмирати перші християни, хоч перед дамою не виднілося ні левів, ні кострищ, де її кинули б потерпати за віру, а тільки височів магнетофон, на якому крутилася її стрічка-лиет до приятельки, і за цим листом вона стежила, усім тілом переживаючи почуте.
Я глянув на гостей, силоміць відірвавши погляд від перевтіленої дами зі стрічкою і силкуючися позбутися невмо- тивованої незручности, ніби я став свідком того, що, ймо¬вірно, не призначалося для сторонніх, рівночасно сподіваю¬чись знайти виправдання моєї ненавмисної недискретности в підтвердженні, що й гості, мабуть, спостерігали це перевті-лення.
Однак те, що явилося моєму поглядові, остаточно зні- тило мене. Я навіть подивився ще раз, припускаючи, може, у мене надто загострився зір, як це інколи трапляється від посиленого напруження, і тому я бачу те, що звичайному окові невловне, і в такому разі воно й справді ліпше не бачи¬ти, чого інші не бачать, хоч те, що гості не лише неуважно слухають, а й взагалі нічого не помічають з довкілля, так різко впадало в око, що на це не потребувалося ні особливого сприймання, ні надмірної спостережливости.
Я мимоволі якось уперше усвідомив, що мені ніколи досі не доводилося зустрічати нараз стількох людей з по¬рожніми і одночасно несамовитими поглядами, які нічого не сприймають, крім самих себе, бувши занурені в себе по вінця, і це самозанурення ніби наростає.
Може, і справді ліпше покищо не дивитися на гостей, зважив я. Вони перебували так далеко звідси, аж мене обки¬дало морозом від самотности. Здається, навіть якби я раптом закричав, волаючи о поміч, мене ледве чи почули б. Зрештою, їх ніби охопило суцільне заціпеніння, і я завагався, чи вони взагалі ще здатні реаґувати на оточення, хоч я перед тим нібито й чув, як усі захоплювалися романом господині. Не тільки чув, а й бачив. Правда, не виключене, що вони реагу¬вали сліпо з пам’яті, як заведені наперед будильники, бож усі вони полишали тут лише тіла, поробившися відсутніми, і то в такий спосіб відсутніми, що від них віяло неспокоєм.
200

від якого я починав тремтіти, хоч і не знав, як оформити цей неспокій у щось окресленіще, аби не відчувати моторошности, бо в мене появилося раптом передчуття, як навколо мене на¬ростає напруження, ніби от-от має статися щось страшне, від чого гості схопляться на ноги й кинуться з кручі, як свині, у які ввійшли біси, вигнані Христом із біснуватого.
Може таки ліпше піти, подумав я і побачив недалеко від себе господиню, яка, як мені здалося, пронесла транспа¬рант, схожий на клясну дошку, з написом оранжовою крей¬дою: «Зміст життя». Я глянув у напрямі пюпітра і відзначив у пам’яті, що дама зі стрічкою-листом до приятельки вже не оберігала магнетофону від Адусі Адольдівни. Напевно час, який здавався мені лише миттю, тривав значно довше, і дама встигла програти лист, бо пюпітр відсунули до стіни і на його місці виступали шестирічні чи семирічні грубенькі, як кльо- цики, близнюки, хлопець і дівчинка. Вони уповільнено тан¬цювали, час від часу зупиняючись і проказуючи речитативом, мовляв, вони виконують ними самими створений балет, що, як і транспарант, мав назву «Зміст життя».
— Діти пішли в мене! — говорила господиня десь зо¬всім поблизу, і, хоч я не бачив ні її, ні її співбесідника, я звідкілясь знав, що вона говорить до пана з подвійними окуля¬рами. — Вони моя гордість, мос надхнення, — доходив голос господині. — Зважте, цей балет до рісочки, включно до ко-стюмів, створили вони самі без жодної допомоги! Що не кажіть
— спадковість! Воні моє найдосконаліше втілення!
Коли господиня об’явиться настільки, щоб я її не лише чув, а й побачив, я розпитаю її про мого відвідувача, вирі¬шив я. Однак саме як я це подумав, вона остаточно щезла разом зі своїм голосом, лишивши тільки своє найдосконаліше втілення, яке все ще танцювало: обох близнюків у рожевих тапочках і цяткованих трико. Вони обережно то підіймали, то опускали ноги, а потім руки. Тоді, кілька разів присівши навпочіпки, зробили два кроки навшпиньки і перестали ру¬хатися, після чого дівчинка вимовила «ах!» з кількома пере¬ливними модуляціями.
— Ах? — повторив за нею хлопчик.
201

— Ах! — видихнула ще раз дівчинка, цього разу
в іншій тональності, і почала деклямувати, розтягуючи скла¬ди, як і мати, аж я мимоволі уявив собі, як виглядала госпо¬диня в сім років, кілька, як вона сказала, власних віршів: «Спів дракона» і «Весінні етюди з фуґою».
Щойно вона скінчила, зібравши бурю оплесків, її брат- близнюк приклав руку до -серця і заходився читати свою одно- актову, як він тут же пояснив, символічно-експресіоністичну драму під назвою «Рододендрон-ґриф», а на закінчення ви¬словився про світогляд Ехнатона, що, як він додав, має слу¬жити за післямову до драми, бо людське існування — це апогей трагічности в переходовості.
— Як геніяльно! — ледве хлопчик стулив вуста, вклю¬чилася модна дама, яка не мала ні драм, ні щоденників, ні віршів, і знову зомліла. А що присутні заохали і заапльоду- вали, то її не стало видно. Поблизу за кріслами, наче її для проби проектували з кіноапарату в залю, рухалася зиґзаґом то в один, то в протилежний напрямок Адуся Адольдівна, частково заникаючи в дорозі.
— Талантище, а не діти! — кричав хтось без тіла фаль¬цетом з урухомленого кутка.
— Яка глибина! Ідея яка, і це в шість років! — стогна¬ла під стіною дама з курячим профілем, і в неї двоїлося під¬боріддя на сусідню стіну.
— Адусю Адольдівно! — на тих місцях, де заникала Адуся Адольдівна, крізь гущу голосів, як крізь мило, ці¬вочкою вився найло’новий голос, — запиши негайно цю си¬туацію! Сюди! Сюди! Та пускай же нарешті магнетофон! Гос¬поди, чим ти дивишся? Таж не на ту швидкість! Швидше! Швидше! Ах, який з цього вийде роман! Це ж такий ма- теріял!
Коли вигук повторився ще кілька разів, він навів мене на припущення: імовірно, в пункті, де заникала Адуся Адоль¬дівна, відбувалося щось таке, що не доходило до мого зору- Я подивився туди пильніше, та оскільки однак нічого додат¬кового не побачив, перестав про те думати.
202

г
Діти вклонялися праворуч і ліворуч і говорили калам¬бури.
-— Сасаса! — гукали в один голос дві дами захисного кольору.
— Сасаса —- відповідали по черзі то хлопчик, то дівчин¬ка, і гості лягали від реготу.
Потім знову з’явилася господиня і, взавши дітей за ру¬ку, повела їх в іншу кімнату. Загальне захоплення ущихло, проте виступ дітей наче пробудив серед гостей ініціятиву, бо публіка почала коливатися то в один, то в другий бік. Тоді з цієї рухомої маси, наче їх вистрілили вгору, видовжилися ті дві захисного кольору дами, що особливо швидко вимовляли «сасаса», і заявили, наскільки на їхню думку конечно поза пляном зімпровізувати драмгурток, у якому б усі присутні одноразово брали участь.
Пя пропозиція, видно, сподобалася, бо кімната знову урухомилася. Гості блискавично почали мінятися між собою місцями, аж я мусів на мить заплющити очі, щоб від миго¬тіння не запаморочилася голова.
Коли я знову розтулив повіки, всі присутні саме погод¬жувалися на тому, мовляв, усе таки ліпше замість драмгуртка поставити пантоміму, яку тут же режисер зголосився зафіль- мувати для нащадків за умови, що йому оплатять кошти кіно¬стрічки. Йото рішення схвалили оплесками й тупотінням. Господареві доручили принести кольорові різані шматки ма¬терії для декорацій і костюмів, а модна дама, що не -мала ні Щоденників, ні драм, ні віршів, десь устигнувши опритомніти, махала на себе фіалковим шарфом, ніби її доймала спека.
Потім Мельпомена внесла великий жбан із водою і по- ‘ ставила в кутку, накривши його зверху лавровим вінком.
З’явилася господиня. Ага, зробив я над собою зусилля, от я зараз підійду до неї і спитаю про мого відвідувача, бо якщо я не примушу її якось … Якщо я її не примушу . .. Так, звичайно, примусити. Однак уже пізно, бо де ж я її тепер при¬мушу? Треба було не вирішувати, а зразу ж підходити. Заки я натинався підводитись, її встигли втягти в розмову про пан¬томіму. Проштовхуватися тепер до неї крізь вигуки захоплен¬
203

ня, які відгороджували її від мене троянськими мурами, і роз¬питувати про мого відвідувача, коли вона розподіляла ролі для кожного в пантомімі, не мало б жодного сенсу, це тільки настроїло б її проти мене. Крім того, мені ішлося, щоб погово¬рити з нею віч-на-віч. Справді, не розпитувати ж її про мого відвідувача при свідках? ІДо з того, якби мені раптом чудом вдалося б до неї доступитися? Вона балакала про пантоміму, і навколо неї тільки й мови, що про пантоміму. Вона мене на¬певно не почула б. Я мав би її зосередити на моєму відвіду¬вачеві. Щойно тоді. А на це доведеться чекати, заки вона скін¬чить викладати те, що вона викладала, інакше мої слова не досягнуть її вуха.
Отже, знову чекати? Чи, може, погодитися … Ні, ліпше чекати, адже господиня знає мого відвідувача. Коли збирач автографів його знав, то вона й поготів. Вона мусить його зна¬ти. Ліпше дочекатися її, ніж брати автограф .. . Мій час, прав¬да, обмежений, дома десь, певно, вже хвилюється дружина, а всі вони тут, здається, мають необмежену кількість часу, якого мені бракує.
Однак, брати автограф? Ні. Не брати. Очевидно, не бра¬ти, хоч я і не дочекаюся господині. Вона говоритиме, не зупи- няючися, до Страшного Суду, і я все сидітиму і чекатиму, заки вона скінчить, а вона ж ніколи не скінчить. Чекати явно без¬надійно. Я мушу йти. Так воно вже, видно, складається. А завтра тоді взяти автограф для товстуна і довідатися в нього усе до нитки про мого відвідувача? Ну то що ж? Нехай і так. Беруть же якось інші люди автографи, і з ними нічого не тра¬пляється. Хто там, зрештою, довідається, братиму я чи не бра¬тиму? Звичайно, ліпше господиня, ніж автограф для товсту¬на, тільки що ж я вдію, коли вона все ще зайнята? Вона все ще говорить. Вона говорить, і я до неї тепер не доберуся. Госпо¬дар? Він теж десь зник. Виходить, нема ради. Не сидіти ж мені тут до ранку. Сюди добре колись прийти іншим разом по до¬даткові інформації, це варто мати на увазі, коли не товктиметь¬ся стільки гостей. Правда, неприємно відходити з порожніми руками, бо тоді вже нічого не лишиться, як таки йти по авто¬граф для товстуна. Проте, чого ж так одразу? Навіть якщо
204

так, то й тоді. Загалом я ж не з порожніми . .. Брати автограф це одна справа, однак не треба проявляти і невдячности, адже я нарешті познайомився з людиною, яка справді знала мого відвідувача; мало того, вона обіцяла дати про нього ви¬черпні інформації. Пощо багато думати? Найкраще покищо триматися збирача автографів, а там воно вже якось само влаштується. Я вже не марнуватиму часу, тепер усе ясно: я йшов звідсіля, я підводився.
Дивно, як важко підводитися, невже я аж постарів, си¬дячи на дивані? Мого приходу і так ніхто не зауважив, я тут нікого не знав і міг приходити і відходити, ні з ким не прощаю¬чись і нікому нічого не пояснюючи. Господиня? Вона за цей час напевне вже встигла забути, чи будь-коли в житті мене бачила. Вони всі настільки поглинені своїм, що коли я ві¬дійду … Головне не гаятися.
Я встав і тихенько прочинив двері — просто в блюдце зі шматком вишневого торту. Від мого удару блюдце на моїх очах видовжилося в руку, яка заколивалася, як матрацна пру¬жина, і трохи поодаль, ніби влучивши в підлогу, оформилася в тіло господаря.
■— А, — сказав господар, поправляючи щиглем на блюд¬ці шматок торту, щоб той не ляпнув униз, і ногою перегород¬жуючи двері, крізь які я рвався зникнути, — ви так рано від¬ходите!
•— Та я, щиро казавши, не мав наміру… Я . .. Вибач¬те.. . Я тут тільки.
— Ага, вам не подобається наш літературний вечір, який не знає собі рівних!
— О ні! —■ сахнувся я відрухово назад від шматка виш¬невого торту, який, як мені здалося, занадто наблизився до мого носа, і відчув, як тгідо мною ноги сховзнулися по чомусь куцому і слизькому, і я всіма кістками валюся на диван, з яко¬го щойно підвівся, аби йти додому.
— Наш літературний вечір …
— Подобається! Подобається, — майже закричав я, щоб його не образити. —■ Тобто . .. Признаюся . . . Вибачите, я вас,
205

здається, трошки … Я. Я, властиво, прийшов розпитати про мого — клієнта. І тільки. Я антиквар … Справа я тому …
І дедалі перестаючи чути, чи господар озивається, чи ні я з запалом кинувся описувати мого відвідувача, аж поки в мене пересохло в горлі настільки, що я й пошепки не здо¬лав би видавити з себе і складу, так ніби я вимовляв не слова, а наждак. Я спробував ковтнути слину, та вона не утворюва¬лася. У мене починається ангіна, подумав я, й одразу якось великим пляном, мов на екрані, побачив біля себе саму тільки одпиляну, верхню частину господаря й почув:
— Пригадую, пригадую. Ваш клієнт?
— Так, так, мій клієнт! — очима вигукнув я, не спро- мігшися ворухнути язиком.
— Він бував у нас. Так, його постать наче мерехтить у мене перед очима, хоча ближче я ним не поцікавився. У нас, знаєте, для кожного відчинені двері. Усіх не запам’ятаєш. Хто тільки не відвідує наших літературних вечорів! Це ж така подія!
Господар примостив між мною і собою блюдце із шмат¬ком вишневого торту і підняв догори руки, аби ліпше унаочни¬ти, яка то подія.
— Ми спромоглися, — сказав господар-<поет, наставивши на мене обидві руки, як бінокль, і тієї ж миті я й справді крізь отвір його рук, як крізь бінокль, побачив, що пантоміма саме скінчилася і дама з бантиком на грудях оголошує перерву.
Господар не знає мого відвідувача, я втомлений, і дама оголошує перерву, подумав я з почуттям якоїсь безповоротної втрати і побачив далеко в переспективі, як на дні оберненої труби, бантик на дамі. Я зараз скажу господареві, що я йду. Я дуже прошу вибачити, однак я таки йду, бо мене чекають. Якщо я не скажу, що йду, це зобов’яже мене сидіти тут і слу-хати його балаканину, а він не знає мого відвідувача. Він сам сказав, що не знає. Лише збирач автографів знав мого відвіду¬вача. Той знав про нього усе. А господар — нехай іншим ра¬зом, так само, як і господиня, хоч господар — ні, іншим разом.
Очевидно, господар протестуватиме проти мого відходу, бо він саме настроївся, щоб я його слухав, та я скажу, ніби це
206

дхравді виключене. Невідкладні, термінові справи. Мушу йти, х0ч як неввічливо це виглядатиме. Чи, може, все таки не йти, оскільки перерва якось дуже швидко встигла скінчитися і господиня розпочала читати уривки з родинної хроніки? Іти? Це йти? Що ж це зі мною? Ні, таж очевидно йти! Хіба я винен, що вони роблять такі короткі павзи між виступами? Мені, Правда, випадало б трохи швидше реагувати, одразу підвести¬ся, вибачитись — і до дверей, не дивлячися на боки і не дозво¬ляючи себе затримувати, бо деякою мірою це ж залежить і від мене, та я відчував себе таким кволим, що я спершу потре¬бував настроїти в думках усе тіло на підйом, скоординувати усі м’язи, боячиея, що інакше вони не виконають найдрібні- шого руху. Зрештою, не конче усе так нараз. Вже й те добре, що я принаймні постановив тут не лишатися. Я ще підведуся, слабість зараз мине, і я підведуся. Нехай це буде той випадок, коли вільно знехтувати ввічливістю. Я не чекатиму, заки скінчить господиня. Нехай господар сприймає, як особисту об¬разу, що я не вислухав афоризмів господині, його, їхніх дітей та різних родинних подій і влучних висловів, з яких складалася родинна хроніка, що її з новим піднесенням цитувала тепер гооподиня. Нехай думає, ніби я черства людина, яка навмисне відходить саме тоді, коли господиня демонструє, за її ж висло-вом, найістотніше з родинної хроніки — перші зразки успад¬кованої небуденности своїх дітей:
«Баба тупа, ходить руба,
а два леви — на дерева — це в два роки, а тут.. .»
Отут, вирішив я, я йду і нехай хоч світ валиться.
— Я маю дуже Обмежений час, — сказав я, втішившися, іцо до мене знову повертається здатність користуватися гор¬лом. Мені незручно … однак інколи доводиться, на жаль … Мій час — я йду!
— Те-те-те, що таке час! — вигукнув господар-поет, Міцно хапаючи мене за талію і затискуючи при тому мій шлу¬нок, аж мені подвоїлася кімната в очах, — ним треба вміти ко¬ристуватися!
— Я мушу йти, — вимовив я, пробуючи скинути, на¬певно від тістечка, липкі обійми господаря і пильнуючи, щоб
207

не сісти на шматок вишневого торту, який наче бігав за мною по всьому дивану. Проте господар, хоч і не мав великої сили яка дозволяла б мене зім’яти, як хруща, тримався цупко, аж мені забракло віддиху, і я, мов мішок з брикетами, бухнувся на спинку дивана.
— Діти пішли в мене, — вдоволено ствердив поет-госло- дар, відпускаючи мене, переконавшись, імовірно, що я на де¬який час і так позбавлений змоги рухатися, оскільки я ледве дихаю. Я навіть чекав, що він зараз порадить мені, як збирач автографів, ліки проти дихавиці, та він не порадив. Його хви¬лював не міій стан.
— Ви помітили? Мусіли помітити! Хіба це не разюче? Ви одружені? Ні? Так? Зрештою, байдуже. Ви знаєте, як тепер батьки муштрують своїх дітей на геніяльність? Дослівно з-під палиці силують малят запам’ятовувати афоризми, поезії, а по¬тім ще й писати власні вірші, і то в кожному «ізмі», мовляв, знай наших! Так, так. Читають їм у чотири роки лекції з тео¬рії літератури, поетики і таке подібне. Справді! У нас є такі йнайомі. Я сказав би, майже наші приятелі, так, так, приятелі, а лаври наших дітей їм не дають спати! Аж не віриться, що люди такі заздрісні, проте факт. Вони, знаєте, не втямлять ніяк одного найголовнішого: наші діти самі цікавляться мистецтвом без нашого спонукування. Спадковість. Чиста спадковість. Тільки ж піди поясни! їм не хочеться відставати від нас, при тому, бідаки, забувають, — ми виняток, а не правило. Знаєте, дітям щойно минуло щось по три рочки, коли дружина зва¬жилася вперше повести їх до зоопарку, такою мірою ми їх боялися переобтяжувати враженнями. Вони в нас такі чутли¬ві, що я два тижні вагався, заки врешті сказав: нехай ідуть! Це таке щастя і разом з тим така відповідальність бачити себе в дітях! Справді не кожному дане. Не дітей, а бачити, бачити. Осо¬бливо, я сказав би, потрясальне, коли геній батька так повністю, краплина в краплину, втілюється в дітях! Повірите, я досі не годен спокійно пригадати, мене тоді самого потрясло, як мій син, вперше побачив зебру. Що я тоді пережив! Бачите, я аж зараз тремчу, а я ж лише переповідаю. Дійшли ми до загоро- 5кі, а син мій схопився за ґрати, схилив набік голівку і, за-
208

ддющивши очі, закляк, як мрець. Я похолов. Дружина сполот¬ніла. Та, на щастя, знайшла в собі досить духу, щоб, не пока¬зуючи хвилювання, спитати, що з ним. І щойно коли Поліклет, ве розплющуючи очей, відповів, нехай вона мерщій виймає олівець і папір (ми завжди носимо при собі бльокноти на ви¬падок інспірації, професійність, культурність, якщо хочете) — Поліклет тоді щойно засвоював абетку — і зафіксує його вірш «Зеброній», що він його експромтом склав, побачивши уперше зебру, у мене відлягло від серця.
Мушу признатися, не як батько — я не з тих батьків, які обожнюють своїх дітей лише тому, що вони їх власні діти, власна кров, власне, так би мовити, безсмертя, — а як цілком стороння безпристрасна людина — то виявився дійсно потря- сальний вірш. Зрештою, він увійшов до першої збірки поезій Поліклета, яку ми видали ще минулого року. І це вам лише один приклад, а їх дослівно тисячі! Та що говорити! Ви маєте нагоду самі пересвідчитися. Про «Зеброній» один відомий кри¬тик написав дві газетні шпальти, ствердивши, і то, зважте, на підставі самих метричних порівнянь, що це один із шедеврів світової літератури! Читали? Не читали? Не може бути! Мину¬лого сезону всі тільки й цитували вірш «Зеброній». Він не схо¬див з уст. Це була подія. Хоч воно і не диво, бо які батьки, такі й діти! Ви не бачили збірки Поліклета? О, ви мусите її мати! Ви отримаєте примірник з автографом!
— Я … Я не збираю автографів,— очуняв я.— Адже я . . .
— Поліклете! Адусю Адольдівно, покличте, будь ласка, Поліклета! Поліклете! Поліклете, принеси примірник своїх віршів. Дай дяді.
— З автографом чи без?
— З автографом, з автографом.
— Не турбуйтеся, Бога ради, — втрутився я, — адже я однак . ..
—■ Поліклете, що це означає? — раптом майже закри¬чав господар-поет, — це ж нумерований примірник!
— Інших не лишилося.
—■ Таж це ті, які давно вже мали бути відіслані до міні¬
209

стерства культури! Поліклете, піди негайно до Мельпомени і скажи . ..
Голос господаря так стишився, аж мені здалося, ніби я заснув, і тому десь щез і Поліклет з нумерованою збіркою, яка так сполошила господаря, і кімната, один тільки господар не хотів щезати. Він дедалі наче все більше присутнішав. Його стало так багато, що я мав враження: вистачить мені застроми¬ти руки в кишені, то і звідтіля те, що я витягну, уосіблюва- тиме господаря, який домагатиметься, щоб я його слухав.
— Такі небуденні діти, — говорив у мене над самим вухом господар-поет, — ставлять, звичайно, і дуже високі ви¬моги. Це й зрозуміле. Вірите, з них так і пре, так і пре геніаль¬ність! Просто фе-но-мена-льно! Усе, що вони роблять, непере- вершене. Часто я сам дивуюся: як це так, геніяльність, цей дар богів, що майже ніколи не успадкоємлюється, чудом перейшов на моїх дітей? Це ж просто неймовірно! Важко повірити! Однак факт лишається фактом. Діти мають мої здібності! Правда, коли я перечитую свої записні книжки, особливо щоденники, мені робиться ясним, чому мої діти не могли народитися інак¬шими. Надто ж бо обдарований, аби не повторюватися, геніаль¬ний батько. І справді, коли відкинути набік усі суперлативи, мої щоденники це сенсація в літературі. Зрештою, ви напевно про них досить уже чули, бо це ж поняття! Та що я кажу, я ж напевно сам читав вам свої щоденники. Так багато перед со¬бою бачиш облич, аж забуваєш, кому читав, а кому ні. Пам’ять уже не та. От навіть «є пригадую, чи я вас знайомив із найно¬вішим своїм твором-нотаткою про любов кульгавого!
— Я тут уперше. Я антиквар. Я прийшов сюди ви¬ключно, щоб довідатися про мого клієнта. Мені треба негайно йти. Мене чекають.
— О, бачте пригадав! Ні, це я читав не вам, а нашому кінорежисерові. Та це, звичайно, дрібниця, бо навіть якби я вам уже і читав, вдруге воно слухатиметься ще цікавіше. Як музику, що частіше, то ліпше доходить.
—• Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я справді мушу йти. Я маю невідкладні справи, — майже заплакав я, бачачи, як господар із бічної кишені на грудях дістає куцу, проте грубень-
210

яу засмальцьовану книжку, склеену на корінцях свіжим ляй- копластом.
— Я вам задля проби продемонструю уривок про одного мого знайомого, — сказав господар з такою втіхою, ніби у його вусі мої слова незбагненно якимось чином переінакшилися, до¬бігши зовсім іншого, ніж вкладений у них мною, змісту, і то¬му господар сприйняв їх як заохочення. — Так би мовити, детальний опис акту кохання. Якщо хочете, статевого акту. Кажу вам, такого мистецького і разом з тим відвертого опису без жодних цензур, жодних табу моральних чи етичних, ви ще не подибували в літературі. Головою ручуся, ні. Між іншим, один комічний деталь щодо цього: мій знайомий, той самий, який послужив, так би мовити, чернеткою до мого тво¬ру, спочатку навіть смертельно образився, коли я прочитав йому цей уривок! Просто анекдотичний випадок! Замість мені довіку дякувати, що я про нього, йолопа, залишаю своїм тво¬ром пам’ять для нащадків (я ж далебі вивів цього оглуха під його справжнім прізвищем!), образився! Розумієте, образився! І то як! Мовляв, я написав про нього порнографічну гидоту, і хтось, бува, і справді повірить, що він такий. Ну, що ви на таке скажете? Ну! Тут непорочна дівиця не знала ‘б, де поді¬тися від щастя, якби так про неї написали, а він, старе барахло, надувся навіть, забувши, хто він такий! Я зробив йому честь, пошанувавши описом, і маєш! Людству рішуче бракує уяви. І не тільки уяви. Насамперед відвертости, щиро-сти, яку я спро-мігся довести у своїх творах до крайніх меж взагалі можливо¬го. Так би мовити, все нутро на стіл. Ви щось хотіли сказати? Не потребуєте нічого говорити. Я вас розумію без слів. Ех, сло- .ра, слова! Це лише скриньки, а як вмістити почуття в скринь¬ки? Неможливо. Не вмістяться. Як я це розумію! Я себе уявляю на вашому місці: як би мене потрясла така людина, як оце я перед вами. Я ніколи і в наближенні нічого подібного до себе не подибував. Тому я розумію до найменших відтінків, наскільки вам бракує слів, щоб висловити захоплення мною. Я вмію бачити себе, як то кажуть, збоку, і тому мені легко відгадувати, що про мене думають. Зрештою, я не від сьогодні знаю: виголошене мною — суцільне відкриття. Я ж уклав просто
211

циклопічні пляни на майбутнє! Ви вражені? Ви такого ще в житті не зустрічали? Не перечу, цілком погоджуюся. Так от наприклад, знову до плянів, написати не роман чи повість, а зразу цілий цикл новель або, якщо волієте, романів про Вене¬ру. Оригінально, правда ж? Чому саме про Венеру? Дуже просто. Тому, що любов чи радше статеві зносини завжди най¬актуальніша тема, а тепер, то й поготів. Зачитуватимуться! У мене вже навіть готовий плян у голові до останніх подробиць. Лише сісти й записати. Я навіть бачу ціну на палітурках свого твору. Венера — це стара баба з крутими дівочими грудьми. Образ, як бачите, наскрізь оригінальний. Стара, а груди мо¬лоді. Вона живе десь на горищі в малій комірчині в першому- ліпшому великому місті. Місто може бути і невеликим, залеж¬но від смаку. Стара бабище з молодими грудьми, єдиним види¬мим символом богині. Чудово, правда? І ось до неї вдень і вночі прокрадаються нишком підлітки і юнаки, які чують у ній Ве¬неру і тягнуться до неї з усього міста, поки батьки нарешті довідуються про цю бабу-Венеру і опалюють її, не чекаючи правосуддя, хоч це відбувається не за середньовіччя, а в наші дні. Це загальне тло, на якому тоді розвиватимуться ще різні пригоди. Вийде щось надзвичайне. Я бачу подумки кожну по¬дробицю цього твору, кожний відтінок, переливи від і до. Най¬головніше особливо кропітко і соковито описати сцени кохан¬ня. І, запевняю вас, я їх опишу, і то як опишу, використавши всі свої записні книжки і щоденники! При чому усі речі нази-ватимуться своїми словами, без жодних прикрас чи недо- мовлень. Просто все так, як воно є. Головне відвага, і зачудова¬не людство згадуватиме мене, поки існуватиме на землі бодай одна людина. Навіть тоді, коли одну культуру чи расу замі¬нить інша, бо треба і про це думати, культури так легко ще¬зають з мап. Проте хто всі карти ставить на любов чи на смерть, той ніколи не програє. Любов — продовження себе в інших, смерть — припинення такого продовження, а людство завжди цікавитиметься і продовженням, і припиненням свого існування, хоч зацікавленість у продовженні, звичайно, зі зро¬зумілих причин, переважає, тут я спокійний. Стилі і уподо¬бання міняються, однак описи акту кохання завжди і скрізь
212

-»найдуть своїх читачів. Очевидно, і стилістичний бік не ли¬шиться занедбаний. Скидка на літературних кротів, хто цінує яе «що», а «як». Стилістично — вершок досконалого. В циклі про Венеру дійство відбуватиметься одноразово в кількох плянах з напливами. Щось на зразок «Слова». «Трублять тру¬би в Києві, чути в Путивлі» або «Співають у Києві, чути опів по Дунаю», тільки, очевидно ж, багато талановитіше і, головне, зовсім по-новому. Кожен твір, тим паче великий, мусить мати власну форму. Для нового вина, нові міхи! Ось я вам проде¬монструю уривок, щоб ви повністю оцінили .. . Хоча ні, чекай¬те, я вам прочитаю спочатку інший уривок, оскільки він уже потрапив мені під руку, а опісля той перший. Щоб ви на власні очі, чи то пак вуха, «пересвідчилися, яка в мене гама стилів. Цей сюжет розповів мені колись мій знайомий. Інший зайо- мий. Не той, про який я вже згадував. Тобто не сюжет, а так лише декілька думок, які самі собою не мали жодної вартости, заки я їх геніяльно оформив. Скільки важить творча фанта¬зія! З цієї буденної розповіді я створив пророчу річ, видиво останньої людини. Воно справді так, що кожен великий поет чи письменник рано чи пізно пише пророчі речі. Справжній поет неминуче пророк. Це закон. І головне, думка про це ви¬диво з’явилася у мене зовсім несподівано. Я ніколи не при¬пускав, що нецікава розповідь викличе в мені таку глибоку реакцію. Хоч як це дивно, однак я кожного разу себе не до- цінюю. Мене, признаюся, знову і знову потрясають мої власні спроможності. Я собі найбільше диво. Дослівно на кожному кроці я відкриваю себе щораз по-новому. Це феноменально. От так і цього разу. Я сидів в убиральні, коли мене раптом осяяло. Просто, як громом ударило. В убиральні, між іншим, спадають на думку найгеніяльніші й найглибші ідеї. Я колись ще напи¬шу оду або принаймні трактат про убиральню, це так, мимо-хідь. Я, наприклад, переконаний, що і Ньютон відкрив свій закон тяжіння саме в убиральні, тільки посоромився признати¬ся з огляду на свою епоху. Знаєте, забобони сильна штука. Ну, а потім загальна опінія і таке інше. Ну так от. Слухайте уважно.

Категорія: Андієвська Емма - Герострати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.