Андієвська Емма - Герострати

Біля ратуші я звірив свій годинник…

Біля ратуші я звірив свій годинник з годинником на вежі і встановив, що мій зупинився. Я забув його вранці на¬крутити. До початку процесу все ще лишалася ціла година. Знову я надто поспішив! Поспішив із дому, з авкціону, хоч мене ніхто не гнав у шию.
Ніколи не треба поспішати, пригадав я карикатуру в журналі, що його зовсім недавно показувала мені дружина якраз в одну з таких хвилин, коли я зважував, чи не знає вона, бува, чогось про історію з відвідувачам і, тільки шкодую¬чи мене, робить вигляд, ніби вірить усім моїм вигадкам, і що затятіше я обґрунтовую кожний крок, боліючи за нещирість і вмираючи кожного разу від думки чи не переочив я раптом якогось деталю, наслідком якого вся історія з моїм відвідувачем ганебно розкриється, — то неухильніше вона наближається до правди, хоч покищо й обмежується зідханнями, мовляв, я перевтомлююся і погано виглядаю.
Я обійшов ратушу. Обійшов ще раз. Постояв, читаючи на винному погребку меню: «Сирена — 5», «Фазан —• б». По¬міркував, що це означає, та оскільки мені знову пригадався відвідувач, я вирішив подумати про сирену і фазана пізніше, конче подумаю (бо чому сирена?) — і повернув у вулицю,
244

якою прийшов. Тільки не попрямував нею уздовж, а скрутив лівіше, минув стару міську браму, біля якої перетиналося кілька трамвайних ліній, і опинився в скверику, що за англій¬ським консулятом поступово видовжувався в алею.
Тут було так тихо, аж я мимоволі зупинився. Біля кон- суляту стояло кілька авт найновішого випуску, поблискуючи хромовими щелепами. Щелепи — кити, одразу якось нагадало¬ся мені. В сусідньому будинку на самій горі баба мила вікна, розводячи шибки з сонцями то в один, то в другий бік. І від того, як вона розводила шибками, згори на сквер плило море. Я сів серед моря на лавку проти китоподібних авт і запалив цигарку. Скрізь тут заходило море, і дим з моєї цигарки про¬бивався крізь хвилі, не сині, а червоні, як скибки кавуна (як би я з’їв скибку кавуна!), і я побачив, як під автами-Левіята- нами ворушиться рінь: хце один льодовиковий період. Напевно в них і їздилося не так, як у звичайних, і думалося не про¬стими фразами, а біблійними реченнями: кожне слово з вели¬кої літери. Йона в череві кита. Якби у мене водилося багато грошей, я напевно придбав би саме таке авто, як раніше ку¬пували собі відпущення гріхів. Я навіть випростався, аби його ліпше роздивитися, але від того, що я витягнувся, море лусну¬ло, як плавальний міхур, і щезло, лишивши навколо обточені камінці, і мене з новою силою наповнило почуття, ніби я спізнюся на процес, хоч годинник заспокійливо показував, що пройшло лише кілька хвилин і до процесу справді ще рано. Однак сидіти я вже не міг. Я відчував потребу рухатися, на¬віть якщо обсяг рухання й обмежувався покищо кривими навколо одного з авт.
— Вам подобається авто?
На тому місці, з якого я щойно встав, сидів бездоганно одягнений молодий чоловік з переливними очима і посміхався. Якби існувала така можливість, то я присягнувся б, що сидів на ньому і щойно коли підвівся, його стало видно.
— Вам подобається авто?
— Чи вам подобається авто?
245

— Авто хороше, — видобув я нарешті голос десь але з-під китів.
— Хочете купити? — все ще усміхався він, і я відчув, як моє обличчя відрухово повторює його посмішку. Таке авто коштувало напевно кільканадцять тисяч.
— Хочете?
— «Еники, беники, їди вареники- Еники, беники, кльоц, вийшов зелений матрос», —спробував я про себе. Мій співроз¬мовник терпляче чекав. Він конче ждав відповіді. Ну що ж — гаразд.
— На таке авто мені бракує грошей. Я потребую зовсім просте. Щоб мало коштувало. І щоб не забирало багато бен¬зини. Бож головне утримання.
— А коли я вам продам його, скажімо, за п’ятсот?
— За п’ятсот?
— За п’ятсот.
— Мені здається, я вас не розумію.
—- Тут нічого розуміти. Я вам продаю його за п’ятсот. Лише єдина умова: якщо згодні, то купуйте негайно і — готів¬кою, бо я не маю часу. За півгодини я відлітаю на пресконфе- ренцію до Женеви, а звідти до Індії, де залишуся на кілька років. Справи. Ви маєте виняткове щастя, що зустріли мене саме тепер, коли мене відкликують1 з Европи, і я дослівно та¬ки… Скажу щиро: якби не цей від’їзд, я його ніколи не про¬дав би, бо саме це одне з моїх найулюбленіших авт. Я дуже прив’язуюся до речей, аж смішно, хоч це трохи йде врозріз з моїми поглядами. Правда, людина мусить бодай у чомусь бути непослідовною, щоб витримати власну досконалість, а я — однак це довго пояснювати. Зрештою, за мого теперішнього стану простіше купити нове в Індії, ніж везти це авто з собою. Занадто багато мороки з митом, перереєстрацією. Та й потім — я вже вирішив. Мене чекає щось більше. Повідомлення про мій від’їзд прийшло надто несподівано. Я дослівно на лету мусів змінити пляни. Якби ви не потрапили мені під руку, — ви дійсно маєте щастя! — я його залишив би просто на ву¬лиці. Нехай би тоді ламали собі голову, як віднайти мене, щоо переслати. Зрештою, ви самі бачите, авто бездоганне, і я вам
246

продаю його за безцінь. У мене немае ні часу, ні бажання клопотатися продажем саме тепер. Гроші ніколи не відо- гравали в моєму житті значущої ролі, хоч, на перший погляд, це може здаватися дивним, бо мої комерційні здібності не абиякі. А, може, саме тому. Людина, скросиа аж на таку ши¬року скалю, як я, не прилипає до копійки. Я люблю обдаро¬вувати. Адже те, що я відступаю вам авто за таку ціну, — майже подарунок. І то подарунок не тому, що в Аддіс-Абебі курсують мої приватні літаки, які транспортують золото, мовляв, варто собі колись і таке дозволити, грошей кури не клюють, як також не тому, що властиво через мої руки ведеть¬ся вся нафтова торгівля на близькому Сході (я вже не кажу, що здійснюю контроль над діамантовим ринком світу через своїх аґентів, правда, усе це відбувається засекречено. Моє зізнання, звичайно, між нами), а тому, що я з тих вдач, які… Вибачте, якби ви не похитувалися. Будь ласка. Отак-о. Дякую. Бо це похитування скеровує мої думки в інший бік. Ще трохи. Отак. Чудово. Ви напевно не раз уже чули аібо я читали про мене в газетах? Не виключене, що навіть пізнаєте з газетних світлин. Ні? Я так звик, що мене скрізь знають, аж забув назвати себе. Каюся і надолужую: лорд Ессекс. Ось моя візитівка. Мої предки брали участь ще в другому хресто¬вому поході, -і яґуари в моєму гербі означають …
Він так близько помахав візигівкою, що мої очі наповни¬лися суцільно яґуарами, і я почав пригадувати, як зовсім не¬давно дружина розповідала про ягуарів щось, що вона вичитала з газети, і навіть показувала якісь знятки, тільки тода всю мою увагу виповнював відвідувач, і тому тепер зв’язок між тими яґуарами і цими «а візитівці, які мені щось нібито й ’ нагадували, затерся, і мої думки пішли в іншому напрямі. Яґуари відступили набік і зникли за постаттю лорда.
З лордами мені ще не доводилося вести знайомство, хоч я знав багато різного народу. У мене були клієнтами з двад¬цять Романових (усі різних національностей, що їм, здається, ані трохи не заважало). Вони приходили купувати герби, хро¬ніки про свій рід, час від часу навіть лірику, особливо таку, Де згадувалися Гера, Аполлон чи бодай ляри і пенати. Я
247

завжди намагався задоволити покупців, і кожний з цих Рома- нових жодного разу не оминув нагадати мені, мовляв, саме він, а не хто інший, і є справжній Романов, хоч я ніколи не ставив під сумнів їхньої автентичности. Потім у нашому дворі жило дві Анастасії, одна робила манікюр, а друга да¬вала уроки співу, обидві дебелі, з подвійними підборіддями, дуже подібні одна на одну, а по суботах вони обливались окропом. Проте справжнього лорда мені не доводилося бачи¬ти, та ще й такого, який вів свій рід ще від хрестових похо¬дів, з другого хрестового походу, як він уточнив. У мене в антикваріаті лежала ціла колекція Гравюр про хрестові по¬ходи. Еґ Морт. Як мусіли смердіти ноги хрестоносців. Вони ніколи не міняли онуч, і ноги гнили й відвалювалися разом із панциром. Однак на панцирі золотом вимальовували ягуа¬рів. Мені знову здалося, ніби я таки бачив фото лорда у якійсь газеті, хоч і не пригадував, з якого приводу.
— У нашому роді — свіжо підключився мені до вуха власник герба з яґуарами, який весь час говорив, хоч моя пам’ять зберегла тільки уривки з його розповіді, — крім мене, лише двоє відзначалися комерційними здібностями. Пре¬док по батьковій лінії з часів Тюдорів та прабабка, яка щойно два роки тому померла в старій Англії, маючи дев’яносто два роки. Предок продав цілий континент (та це вам напевно не цікаво, бож воно й так відоме з історії), а прабабка — о, це особистість, яка ще чекає на свого біографа. Між іншим, від неї, крім безлічі не менш подиву гідних здібностей (якби ви тільки знали!), я успадкував здібності до мов, просто таки фе-номенальні, хоч про себе нібито не випадає так говорити. Однак що вдієш, коли вони дійсно феноменальні, нема іншо¬го слова. Ці здібності походять, імовірно, від слов’янської домішки — дід моєї прабабки — ціла історія. Для мене ви¬стачає, наприклад, трьох місяців, щоб досконало, не абияк, а справді досконало, опанувати будь-яку мову — розмовля¬ти, писати й читати. Адже я знаю всі європейські мови, з де¬сяток індійських, не кажучи вже про . . . пробачте, будь ласка. Я вас потурбую. Відхиліться трохи набік, осюди, будь ласка, бо ви мені затуляєте жінку, що миє вікна. А я люблю диви-
248

уися, як миють вікна! Залишки дитячого сантименту. Дитин¬но. Перші враження. Ви розумієте. Дякую. Ми говорили про мови- Так, здібності. Дійсно. В Мадрасі, де я, до речі, наро¬дився й виріс (мій батько захоплювався Індією, і мої дитячі й юнацькі роки прийшли там), один мій знайомій Месія завжди казав: з такого матеріялу, як я, виростають тільки. . . Вибач¬те, ви знову затулили мені вікна. Ви не підхоплюйтеся. Отак-о. Так. Чудово. Ви палите? Уявіть собі, цей Месія виявився най¬цікавіший із усіх Месій, яких я досі зустрічав.
— Месія? — -несподівано для самого себе вголос луною повторив я за ним, не знаючи, чи це він так своєрідно жартує, чи й справді все його життя пройшло серед Месій, а чи вухо суґерує мені слова, яких він не каже, а які не так давно вже хтось висловив, можливо, навіть моя дружина, і то саме коли вона читала мені з газети щось про яґуарів, а я не слухав, і тепер вони ожили під іншим змістом, який заглушує те, що мій співбесідник насправді говорить. Тільки як на галюци¬нації він говорив занадто довго. Моє вухо виразно чуло:
— Дрібниця з дрібниць. Месій в Індії хоч греблю гати. Зрештою, не тільки в Індії. Проте скрізь Месії всі на один копил, а цей виявився справді особливий. Ще б пак! Уявіть собі лише — Месія, вчення якого зводилося до того, щоб роз’я¬снювати усім, ніби він — фальшивий месія, злодій і ошука¬нець, хоч я кілька разів майже на власні очі пересвідчився, як його злочини й ошуканства виявлялися радше драстичною Добротою! Я спочатку ніяк не розумів, пощо йому тлумачити людям, ніби він фальшивий Месія, коли навколо всі Месії твердять про себе, що вони справжні. А він так ретельно роз’яснював усім, хто тільки слухав, аби! люди не вірили ні в його доброту, ні в нього самого, бо, мовляв, все це омана, аж Месії, які проповідували, що лише вони справжні, єдине спасіння, пуп неба і землі, — кілька разів намагалися вко¬ротити життя цьому осоружному, нібито фальшивому месії, який колов усім очі. Однак Месія, що затявся роз’яснювати Всім, хто хотів у нього вірити, свою фальшивість, якимось чу¬дом виживав, і про нього ходили леґенди, ніби саме він і є Той єдиний, який справжній. Не виключене, багато промовляє
249

за те, що саме він і був справжній Месія, лише вдавав фаль¬шивого, аби люди крізь фальшиве повірили у справжнє. Тоді ! звичайно, я так не думав, молодість, недосвідченість, ну й таке інше, однак з того часу багато чого сталося, і хто зна, може, воно й дійсно так, що коли Бог прийшов би на землю, він вті¬лився б у наймізернішому, в найупослідженішому? Може, тіль¬ки через несправжнє і лежить єдина дорога до справжнього? Що ми взагалі знаємо про справжнє? Де та межа, що відокрем¬лює справжнє від несправжнього? Тоді, коли я його вперше зустрів, його звали Чандралоке, хоч йому поначіплювали безліч інших імен. Я навіть вагаюся сказати з певністю, яко¬го він взагалі походження, бо хоч я знав його на протязі ро¬ків, я не пригадую, чи він мав смагляве, чорне, чи світле обличчя. Щойно тепер мені поволі прояснюється: я, як зреш¬тою і всі, хто його знав, завжди бачили його не зовнішнім, а внутрішнім зором: це так само, як і з його висловлюваннями. Адже його кілька разів убивали за те, що він учив, тут я вам живий свідок, я справді бачив раз, як його вбивали, — нібито все велике треба спочатку висміяти, аби воно стало великим, бо, мовляв, щойно сміх викристалізовує справжнє. Проте ніхто так і не мав певности, чи він дійсно таке вчив, чи просто при¬пускали, як то водиться назагал припускати, ніби йому на¬лежало б саме таке вчити. З певністю цього не знали навіть його вбивники, які згодом ставали його учнями, хоча цей Месія не визнавав ні учнів, ні послідовників. Я, наприклад, сам. . . Ну гляньте, я так люблю дивитися, як миють вікна, а вона взяла й пішла! Скінчила. Отак і все в житті. Отже, ви берете, чи не берете авто? Берете? Чудово! Гаразд. Ох, як я заговорився. Мушу негайно бігти. Ось вам папери на авто. Ви , читаєте по-англійському? По-англійському тепер і так скрізь- Міжнародна мова, хоч самих англійців кіт наплакав. Історичні курйози. Так. Папери англійською мовою. Прошу перевірити. Якби я вам випадкого чогось не додав, зверніться негайно до англійського консуляту. Вони нав’яжуть зі мною зв’язок. Зрештою ще простіше: ось вам телефон мого аґента. Тільки що, він залагодить усі непорозуміння. Ага, квиток на гро-
250

щх. Ось, прошу дуже. Бувайте, мене вже нема, інакше мій літак відлетить без мене. Гей, таксі! Приємного вам користу¬вання автом!
— Таж хвилиночку! Я вас підвезу на летовище. У мене е ще час! — наче з скляної лялечки вилущився я, бачачи, як він уже захряскує двері гаксівки.
— Ні, дякую. Так простіше. Прощавайте!
І тієї ж миті таксі, він і весь світ перестали існувати. Лишилося тільки щойно куплене авто. Воно уосібнювало те¬пер центр усесвіту. Я навіть на власні очі бачив, як над ним стояла заглемездкувата веселка, і я не певен, чи з мого тімени, як димові кільця з сигари, не випромінювалися такі ж самі дебелі веселкові німби, бо я мав відчуття, ніби не стою, а вишу в повітрі. Це висіння в повітрі тривало так довго, аж поки мій мозок заповнило мряковиння, яке, якби йому пощастило скон¬денсуватися в думку, мало б приблизно такий зміст: хоч я і не передбачав купувати пишне авто, все таки добре, що я його купив, бож воно справді гарне. І тієї миті під моїми ногами знову з’явилася земля. Я тепер уже стояв.
Це ж справді чудово, віддихнув я. Я не збирався купу¬вати авта саме сьогодні, і саме сьогодні я стаїв власником та¬кого чуда. Навіть якби утримання цього аґреґату і виявилося надто дорогим, як на мою кишеню, на ‘першому ліпшому авкціогіі я його легко мав змогу продати щонайменше за под¬війну ціну й вибрати собі дешевше. Папери на авто — тут я тільки зауважив, як мені коле в серці, від того, що я досі силоміць притискаю ці папери до грудей. Папері, ключі. Ага, лорд забув передати мені ключі, от лихо!
Однак авто виявилося незамкненим. Ключі стирчали всередині.
Мені раптом ще незбагненнішим видалося, як це диво Належить мені. Господар, здається, недавно забрав його з фабрики, бо воно блищало й пахло металом, ніби в ньому ні разу ще не їздили. Левіятан, знову спало мені на думку, і тепер я власник цього авта. Дивно, справді дивно. І як воно сталося? Адже я . . . Проте щоб позбутися зайвих співставлень, я включив мотор і спробував гальма. Про все це я поміркую
251

пізніше, коли трапиться більше часу, якщо воно доти само якось не вкладеться, пообіцяв я собі.
Авто рушило плинно, як мило крізь воду, ХОЧ Я й Не дуже впевнено переходив з однієї швидкости на другу. Воно просто вбирало в себе простір. Я летів на повітряній подущщ навіть не зчувшися, як мене винесло на автостраду. Обабіч суцільною смутою миготіли дерева, кущі, потім зникла вся рослинність, і я їхав просто в сліпучу щілину на обрії так довго, аж поки в мене все в думках перетворилося на світло.
Я й досі не пригадую, як біля в’їзду в якесь містечко (ні назви, ні місцевости я не запам’ятав) я похопився, що мені треба на процес, і повернув назад.
Коли я, нарешті, знайшов місце на авто й почав долати сходи палацу юстиції, я встановив, як усе моє тіло ніби ви¬повнилося невеличкими повітряними мішечками, і я так трем¬чу, наче мене щойно вирятували з провалля, куди я падав, хоч я не зауважив ні провалля, ні рятівників.
У чорних робах купки суддів (спочатку я мав вражен¬ня, ніби вони продають якийсь крам), і окремо від них стро¬каті сажі публіки, що майже з геометричною послідовністю на однаковій віддалі один від одного стояли в довжелезних коридорах (як риба в акваріюмах, коли її годують), одразу ж погамували моє піднесення. Мені аж важко стало пересувати¬ся, ніби в мій настрій вклали кілька важких каменюк, і я чув, як вони гупають, коли переставляти ноги, хоч я поспішив себе запевнити, що нема причини впадати в депресію, адже я власник авта, мій відвідувач напевно щось розповість про себе, і все обернеться на добре.
Мені ще ніколи не доводилося бувати на суді. Навіть коли траплялося мати з клієнтами чи постачальниками книг розходження, — а таке час від часу виникало, бож люди не всі зроблені на один кшталт, — які мої колеги не завагалися б розв’язати судовим шляхом, я завжди волів полагоджувати мирно. Не знаю чому, я завжди мав відразу до суду, і тепер уже сам зовнішній вигляд суддів пригноблював мене, бо їхня присутність чомусь раптом викликала почуття провини, хоч я не перекрочив жодного закону.
252

Здається, вони справді таки щось ^продавали.
Я бачив, як один шпакуватий суддя у повній формі, готовий до виступу, проніс під полою півня, завбільшки з дрофУ- Трохи згодом за ним підтюпцем промиготіли два мо¬лоді судді, тримаючи в руці по сифону.
Я поспішив за ними, але наштовхнувся на службовця, який, важко дихаючи, ніс перед собою стос з актами, і загу¬бив суддів з виду.
Я спробував іти навмання й негайно ж встановив, що не зорієнтуюся в тутешніх залях і коридорах. Найкраще якби когось спитати, де саме відбувається процес, тільки тепер мені, як на лихо, ніхто не траплявся, ймовірно, ці приміщення на¬лежали до зайвих, повз які не ходили.
Я постояв трохи, думаючи, що когось мусів би спитати. На моє щастя, поплутавшися ще якийсь час ло коридорах, я нарешті зауважив худавого чоловічка, який, не бачачи нічого навколо себе, мчав просто на мене з порожніх заль і кори¬дорів. Боячись, що він ‘промайне, так і помітивши мене, я наставив на нього руки, як ловлять курчат, вигукуючи при тому, чи не знає він випадково, де заля, у якій слухають процес, бо я вперше на суді і ніяк не виплутаюся з цих коридорів і закамарків.
Він здивовано зупинився, глянув на мене поверх не- оправлених окулярів і заходився докладно пояснювати, де це. Тільки, видно, я якось інакше зрозумів його пояснення, бо ледве я щез за рогом, куди він весь час тицяв пальцем, як він появився переді мною, і, боляче схопивши мене за лікоть, потяг кудись зовсім в інший бік, де, як мені здавалося, взагалі -не існувало проходу, а за хвилину він уже впхав мене до залі, Де відбувався процес, так енергійно, що я сховзнув угору по чиїхось спинах і побачив на вікнах молодиків (дехто з них стояв, а дехто сидів), які відмахувалися від спеки газетами. В залі зібралося стільки людей, що бракувало повітря. Що-правда, один вентилятор висів біля самого входу наді мною, однак його не помічалося, хоч він і працював. Можливо, вен¬тилятори служили тут не як охолоджувачі, крізь які входив кисень, а виключно як розбовтувачі задухи, щоб вона рів¬
253

номірно налипала на руки й обличчя, незалежно від того, хто і де сидів, — виконуючи цим якісь особливі судові приписи.
Поки я робив ці спостереження, спина, на якій я злетів угору, струснула мене на перевернене відро, яке хтось по¬ставив на паркет, імовірно, щоб ліпше бачити, а тоді забув прибрати. Я трохи повагався, а тоді, пересвідчившись, що до відра ніхто не виявляє зацікавлення, ступив ногою на денце, перевіривши заздалегідь, чи воно мене витримає, щоб заки проламуватися далі, глянути, чи немає поблизу знайомого обличчя, і завмер від несподіванки. Мені аж серце зупинилося. Поки я ставав на відро, всі присутні в залі, які щойно сиділи до мене спиною, раптом обернулися до мене обличчями. їх виявилося раптом так багато, аж від такої кількости лиця замерехтіли назустріч суцільними білими плямами, ніби в натовпі з кожного постікали очі, вуста, носи на підлогу, за¬лишивши голі обличчя, як рівні свіжообтесані дошки (навіть такі довгі, як дошки, ну, справді таки дошки, де ж би я спромігся тут когось розпізнати?).
Якби мене не гукнув збирач автографів, я його ніколи не вирізнив би серед загальної маси, хоч він сидів кілька кро¬ків від мене. Його, на диво, аж ні трохи не мучило сумління (і як це так люди ухитряються? Мені таке ніколи не вдавало¬ся!), що він, свиня, наобіцяв розповісти про мого відвідувача, а тоді не дотримав слова, і мені через нього довелося пхатися на цей процес, де не продихнути від задухи, і полювати на мого відвідувача. Збирач автографів кликав мене, і в його оклику бриніла інтонація з недвозначним натяком, мовляв, пащо сердитися, пощо зайво тортурувати сумління, коли він вибачає мені усі провини, а вони не абиякі, і знову привертас свою ласку, хоч я і не гідний того, щоб він мені пробачав.
Як це у нього виходило, не знаю. Мені тепер справді випадало б на нього розсердитися, проте я не вмів довго гніватися. На нього я відлютував ще того вечора, коли він, замість розповісти про відвідувача, запхав мені до кишені дві адреси, де той бував, з порадою зустріти мого відвідувача на цьому процесі. Якщо вже хтось комусь мав вибачити, то не він мені, адже я йому приніс автограф, хоч і не той, якого він
254

хотів, тільки ж він навіть не вислухав і не побажав бодай ^ом кинути, що саме я йому вручив. А тепер його голос аж удувся від усепрощення. Яку провину він мені великодушно вйбачав, я так ніколи й не довідався, зрештою, він гукав на¬стільки енергійно, що мене спочатку аж спаралізувало від усві¬домлення цілковитої невідповідности його тону до моїх по¬чуттів супроти нього.
— Ходіть сюди! Тут є для вас місце! — через голови ощасливлював мене збирач автографів.
Він навіть підвівся, аби я його краще бачив, хоч мені і так було його добре видно, а не рухався я тому, що вагався, чи йти до нього, чи лишатися стояти на відрі, чи взагалі зректися процесу й розмови з моїм відвідувачем, спробувавши спочатку дослідити адреси, які я отримав від збирача авто-графів.
Я закляк, не зважуючися ні на який крок. Спека в за¬лі заважала мені зосередитися. Як би я волів спочатку вийти звідсіля й десь у кутку спокійно подумати, що діяти! Тільки збирач автографів усім тілом надимався: «Сюди! Сюди!» І ли¬шатися на процесі, та ще й на моєму підвищенні, й не підійти до нього негайно ж, виявилося немисленним, бо, на диво, навколо почали невдоволено обертатися не на нього, а на мене, хоч він мене кликав, а не я; аж мені довелося хутко сплигну¬ти з відра, звідки найкраще видно було всю залю, і втисну¬тися в натовп.
Однак і тут я не сховався від крику збирача автографів, ніби він стежив за мною крізь тіла інших. Імовірно, він мене на щось пильне потребував, пропонуючи біля себе місце, бо „ХОЧ як я намагався зробитися якомога меншим, аби мене не Помічали і не шипіли за те, що він лементував, мене почали Штовхати на його крик. Я вибачався на всі боки, пробуючи Все таки змінити напрямок, та навколо так боляче штурка- лися, аж після особливо дошкульного стусана в живіт я сам схилився до висновку: пручатися не допоможе, і чим швидше Мене дошлюзують до збирача автографів, тим швидше я Вирвуся з цих живих лещат.
Мені, щоправда, назавжди лишилося незбагненним, чо¬
255

му на збирача автографів за його крик ніхто не гнівався натомість на мене, який мовчки прямував до нього, і то лиіщ тому, що ззаду ревно підпихали, не даючи змоги вислизнути десь інде, сипалися побажання, яких я не зважився б повто¬рити в пристойному товаристві. Взагалі дивним робом мій намір наблизитися до збирача автографів кожний сприймав чомусь за особисту образу, і всі разом наввипередки ніби затялися видушити з мене легені, перш ніж я досягну обіця¬ного місця біля збирача автографів.
Звичайно, за такого вимушеного просування, попри на¬полегливу добру волю ступати якомога обережніше, мені не вдавалося перелітати через тіла й оминути всі ті ноги, які траплялися на дорозі, хоч я ладен був обернутися в «порох, (аби нікому не зробити боляче. Тому коли я вже нарешті опинився біля збирача автографів, я довго ловив повітря, аби втриматися на ногах, настільки я виснажився.
■— Ну, ну, ну, — підбадьорив мене збирач автографів.
— Це від спеки. Глибше дихайте, отак о. Це зараз мине. Ходіть сюди. Ну, звичайно ж, ви просто весь на долоні! Дякуйте Бо¬гові, що я вами попіклувався. Я так і знав, що ви не маєте досвіду відвідувати процеси. Тримав для вас спеціяльно місце. Цінуйте!
Тримати місце у збирача автографів означало, правдо¬подібно, щось зовсім інше, ніж те, що звичайно розуміють під цим висловом. Бо ніде, скільки сягало око, я не зауважив найменшого натяку на вільне місце. Проте заки я встиг від¬сапатися, товстун безцеремонно (настільки безцеремонно, що сусіда навіть не запротестував), скільки йому сягала рука, відсунув чи радше відігнув від себе добродія, і в щілину між собою і добродієм вклинив мене.
— Ви прийшли занадто пізно, — вдоволено струшуючи руки після маніпуляцій з місцем, прорік збирач автографів.
— Якби не я, простояли б ви весь процес, а це, залежно від настрою публіки, здебільша триває досить довго. Чому ви прийшли так пізно? Ще кілька хвилин, і вас взагалі не впу¬стили б! Бачите, що в залі робиться? Яблуку -ніде впасти. На подібні процеси завжди треба приходити задовго до початку-
256

Ояде вже скільки поліцаїв вишикувалося на дверях. Адже лайже всі місця зарезервовані наперед. Це ж вам не якийсь там щоденний -процес! Ви мусили б довіку дякувати мені!
— Я вам справді дуже вдячний. Вибачте, що раніше не подякував. Я ще не зовсім очуняв. Але…
— Ніяких «але»! Тіштеся, що вас ще впустили.
— Якби мене не впустили, я постояв би і за дверима, поки скінчився б процес і почала виходити публіка. Я прийшов виключно, щоб побачити мого . . .
— О Боже, що мені доводиться чути? Що за єресь! З вас промовляє чорна невдячність. Процес його не цікавить! Як взагалі може не цікавити процес, та ще й такий, як цей! А я ще й стільки доклав зусиль, щоб дістати для вас місце. Ви мене просто знищуєте!
— Вибачте, я не хотів вам уприкритися. Мені.. . справді вибачте, коли я завдав вам стільки клопоту. Однак …
— Мовчіть, бо я просто умру. Не розтуляйте рота. Слу¬хайте, що я вам скажу. Цей процес, розумієте, увійде в історію своєю винятковою пікантністю, так, так, і ми, тобто я і ви, ви завдяки мені, розумієте, будемо свідками. Запам’ятайте: свід-ка-ми! Як колись перші християни — свідками! Не ди¬віться так на мене. Ви це колись ще повністю оціните. Не ці¬кавитися процесами! Таж процеси — поезія, життя, розвага, все, що хочете. Ви просто відстаєте від життя. Це я кажу у вашому власному інтересі. Мені просто серце болить, коли я бачу, як марнується людина! От беріть з мене приклад. Я не пропускаю жодного процесу, і, запевно вас, крім автогра¬фів, які я беру у підсудних (автографи не тільки духовний, а й матеріяльний капітал, хоч це так, між іншим), кожного разу тут чуєш стільки повчальних і корисних істин, як ніде. Це жива скарбниця. Рай, університет, життя! Я вас утаємни-чую тільки тому, що ви сподобалися мені з першого погляду, і мені вас просто шкода. Я дуже чутлива людина. Людина ж покликана любити людину. Покликана робити іншим добро. Так, виключно добро. Повірте мені, я вам від щирого серця раджу: не гайте часу, киньте все, ходіть на процеси, збирайте автографи, живіть, як я. От я, наприклад …
257

— Вибачте… Я все це дуже ціную. Ваше ставлення до мене. Справді, ну як вам сказати.. . Тільки я не бачу мого клієнта. Чи ви певні, що він прийде?
— О Господи, ви, мов кара Божа, одне і те саме. За¬будьте його на хвилиночку!
— Таж я прийшов виключно .. .
■— Ну добре, він напевне вже десь тут. Заспокойтеся. Я його сьогодні вже бачив. Хотів навіть переказати, як ви його шукаєте, і не встиг. Відкликали до одного добродія який виявив бажання купити в мене цілу збірку автографів з минулорічного процесу, ну, і я забув переказати. Закрутився. Ах, взагалі, останнім часом хоч позичай собі додаткових рук і ніг. Зайня¬тий по горло, хоч лусни. Яка шкода, що ви не відвідуєте про¬цесів! Скільки ви на цьому втрачаєте, аж серце щемить. Справді, зацікавтеся процесами. Ви побачите, як ви на цьому виграєте. До того ж, якби ви відвідували процеси, то напевно, я вірю, що ви ж мені все таки не відмовили б час від часу і для мене брати якийсь автограф. Це ж не важко, а мені зро-били б велику приємність. А хіба не тягне вас зробити другій людині приємність, та ще й таким дешевим коштом? Ну, по¬думайте. Зрештою, якби трапився якийсь цінний автограф, я ладен вам навіть дещо заплатити, хоч я наперед певен: ви, як джентлмен, ніколи не впадете настільки низько, ви напевно ніколи ж не погодитеся, аби я витрачався на щось, що вам і так нічого не коштує! Мене просто не вистачає на всюди. Учора, наприклад, я мало не проґавив двох цінних автографів. Ще трохи, і мені мало серце не луснуло від пересердя, однак в останню хвилину пощастило таки: дістав обидва автографи, як лялечки. Два компаньйони-видавці судилися. І ви гадаєте, за що? Ніколи не вгадаєте! За те, що коли один поїхав на довший час у відпустку, другий, скориставшися нагодою, на виданнях, які виходили у відсутності компаньйона, ставив своє прізвище, порушивши контракт, згідно з яким тільки прізви¬ще першого мало прикрашувати сторінки, а за це перший компаньйон другому оплачував певні відсотки з прибутку. На словах нібито нічого особливого, проте якби ви їх бачили! Таке справді треба бачити на власні очі, інакше не ладен уявити.
258

що де таке. Обидва статечні, огрядні, лисі, я б сказав навіть досить подібні один до одного, і раптом, як дві Ніяґари! Ну ж і темпераменти! Заріжте, не повірив би, якби на власні очі не переконався, на яке перевтілення здатна людина. Як вони сварилися! Вони словами виривали шматки м’яса один в одного. Я просто розкошував. Смертельніших ворогів, і то з місця на все життя, мені не доводилося подибувати. Зрештою, вони не тільки справили на мене враження. Я (взяв автогра¬фи в обох, і один уже продав, міг би продати й другий, на авто¬графи тепер добрий попит, та я хочу на другий набити ціну, а потім, щиро казавши, мені вистачає й морального вдово-лення. Я не зажерливий. Я не лише заради користи відвідую процеси. Користь користю, хоч це так, між іншим. Коли наго¬да є, то чому ж її марнувати? Я ходжу на процеси значною мірою задля душевної рівноваги. Це все одно, що слухати музику. От виключно заради цікавості! спробуйте колись! Якщо вам один стиль процесів не припаде до вподоби, то можливості вибирати такі, які відповідають вашому характе¬рові й світоглядові, безмежні! Вибір далебі величезний. Він задовольнить кожний смак. Знайдете усе, що захочете. їйбо- гу. Кажу вам, почніть тільки ходити. Ну, один процес не спо¬добається, ну, другий, а потім ви і самі не зчуєтеся, як заці¬кавитеся. Так, так, це я вам раджу із власного досвіду. І ми¬мохідь братимете для мене автографи. Справді, не нехтуйте процесами. Вам відкриється новий світ. Коли у вас тонка душа, ви побачите: процеси — мистецтво, перед яким блідне найбуйніша фантазія. Що не історія, то відкриття! От кілька днів тому закінчився довготривалий процес над студентом — він ненароком забив дівчину, яка любила іншого, не знаючи, як за нею упадає цей студент. Задушив панчохою. Звичайна нібито історія. Але в тому то й штука, що нібито, а насправді. Ах, якби ви були присутні, як розбирали цю справу, у вас відразу з’явилося б бажання відвідувати процеси. У студента виявилася така ніжна, така чутлива душа, така потрясальна гама психічних переживань, рефлексій і навіть візій, винятко-вий хлопчина, ну, зрештою, раз там убив, подумаєш, велике діло, і не таке буває, — що його виправдали. Половина залі
259

стоячи плескала, коли оголосили вирок. А це щось означає бож усе таки вбивство. Ну, в нього я теж узяв автограф, хоч мені ледве пощастило проштовхатися крізь юрбу репортерів. Йому зробили велику рекляму, і доля його тепер, як у Бога за пазухою. Його історію збираються зафільмувати, і він гра¬тиме самого себе. Хто б подумав, а от маєте, убивство забезпе¬чило людину на все життя! Ні працювати, ні продовжувати навчання не треба, просто рай та й годі. Хочете глянути на його автограф, я випадково маю його з собою? Ні, ви не від¬махуйтесь, ви тільки погляньте, який розчерк, — може цій людині ще судилося керувати долею цілого світу! В наші часи ніколи не знати, як воно вийде. Ну хіба вам не кортить самому збирати автографи? Ну просто, ах, слів нема! Правда, цікавий?
— Мій клієнт . . .
— Зразу видно — людина небуденна, з поривом, при¬страстю!
— Це ви про мого клієнта?
—• Якого клієнта?
— Таж ви казали …
— О Боже, ви мене замордуєте! Ваш клієнт прийде, я ж вам казав. Тільки заки він прийде, не отруюйте мені життя. Подивіться ліпше на автограф студента. Просто мусите по¬дивитися! Ну? Я вже маю навіть покупця на автограф, та по¬кищо я не збираюся його продавати. Автографи це акції. На них треба вичікувати відповідного часу. Не поспішати, мати витримку. Зараз йому одна ціна, а припустімо, цей студент ще когось ненароком відішле на той світ (таку можливість ніколи не треба лишати поза увагою), ціна одразу ж інша: той самий автограф, а ціна щонайменше подвійна. Це наймінімальнішє. Ні, ви конче мусите ходити на процеси, хоч це зрештою ваша оправа. Я вас намовляю не з якихось егоїстичних намірів, адже мені від вас нічогісінько не треба, і я знаю, що коли б ви почали відвідувати процеси, ви не відмовили б час від часу брати для мене автограф. Проте це, повторюю, так, між іншим, бо яка це, зрештою, послуга? Просто мені хочеться
260

відкрити вам очі, скільки ви губите в житті, не буваючи на процесах. Мені вас шкода, як рідного брата!
Товстун сховав автограф, яким він товк повітря навко¬ло мого обличчя, і витяг з кишені штанів калошу. Це напевно калоша для сліз, у яку він зараз почне плакати над моєю до¬лею, подумав я. Та збирач автографів труснув калошею, і вона розпалася на півметрову кишенькову хустку, якою він за¬ходився витирати чоло.
І від того, як він тер чоло, я помітив раптом, що міняєть¬ся колір повітря. На вікнах заколивалися молодики, наче крізь них прогнали метровий вахляр з акулячих плавців. Цен¬тральний вентилятор загудів і зупинився, імовірно, вже аж до Страшного суду. На публіку наповзла тінь, хоч стеля ні¬бито і не перетворилася на небо з хмаринами. До залі ввійшли судді. З бічних стін вискочили кілька плескатих юнаків у попівських ризах і щось вигукнули.
— По-ча-вся про-цес! — достосовуючи тупотіння до голосу, гримнули з задніх лав ентузіясти.
— Дивіться, дивіться! — розрядився просто мені в вухо збирач автографів і затулив метелянням рук те, на що я мав дивитися.
— Таж не туди!’ Не туди!
Я відрухово захистив очі, щоб не виколоти їх об нігті товстуна, а коли знову розплющив, то з-під його указового пальця зауважив у глибині залі велику дошку, яку, поки я тримав замкненими повіки, поставили перед тим місцем, де сідали судді.
Процес найславетнішої акторки й красуні світу Німби
Лінузи-Урватті проти неперевершеної красуні екрану
Мінузи Кашалотті, відомої також під популярним ім’ям
Люляї. . .
почав читати я на дошці, однак мою увагу відвернули дві Довгі цинкові бляхи, прикріплені до ґалерії, у яких раптом відзеркалився рефлектор.
— Сто тридцять сім! — вигукнув голос, устаткований руками, що тримали невелику чорну дошку з крейдяним на-
261

писом, якого я не розледів, бо руки клацнули по дошці биль¬цем і щезли, перетворившись імовірно на щось доцільніше.
— Подиву гідне! — ляснув себе по голінках від за¬хоплення збирач автографів.
— Ай справді, — погодився я, маючи на увазі руки, які щезли разом з дошкою.
— Чудово, я бачу, тепер ви, нарешті, переконалися, як доцільно ходити на процеси!
—■ Та це … я ж вам уже казав. Я прийшов виключно заради мого клієнта. Хоч мені дійсно сподобалося, як зникли руки, бо, здається, це і вам сподобалося, і я хотів лише поді¬литися спільними враженнями.
— Які руки? — підкреслено стримано спитав збирач автографів, точнісінько, як питають у присутності батьків їх недорозвинених дітей.
— Як вам сказати … Ті, що зникли … Я думав, що і
ви …
Правдоподібно, з невідомих мені причин перед зором збирача автографів відбувалися не ті події, що перед моїм. Він глянув на мене поглядом, який явно зраджував призна¬чення перетворити мене на шутер, однак через якийсь недо¬гляд не перетворив, і проскандував:
— Суд продав процес. Процес зафільмовують. Усе це і піде до кінохроніки.
Я спочатку старанно подумав, що ж це означає, і тоді вирішив: збирач автографів не міг такого бовкнути.
— Хіба суд уповноважений продавати дозвіл на фільму- вання процесу? —■ завагався я і, ще не скінчивши, якось усісю шкірою зрозумів: тут випадало б сказати щось зовсім інше
— Таж на цьому зароблять і суд, і кінозірки, і.. . — вигукнув товстун, але в цю мить суддя, який сидів у центрі, закалатав дзвоником і розкрив акти, що поховали збирача автографів під важкими палітурками, і я перестав його чути й бачити, хоч акти лишалися лежати перед суддею на столі, а збирач автографів не пересідав від мене.
Суддя востаннє покалатав дзвоником і щось вимовив, наче санкціонуючи зникнення збирача автографів. Після чого
262

служителі внесли сифони і налили кожному судді по склянці рідини, в якій почали дробитися палички світла, що якось проникали у щілину від непорушного вентилятора. Мене раптом почало так класти на сон, аж я задерев’янів. Я ж мушу . зустріти мого відвідувача, мигнуло в моїй свідомості, і я ви¬ключився.
— Адусю Адольдівно, готуй стрічку! Ах, яка це нагода! Лише записати голі факти, нічого не вигадуючи! І вже ними потрясеш світ! Який з цього вийде роман! Які персонажі!
Я подумав, чи не сниться усе це мені, хоч мої очі роз¬плющилися й дивилися в напрямі голосу, який не зникав, а, навпаки, втілювався в чоловіка Адусі Адольдівни, аж при¬пухлого від хвилювання, а потім і в саму Адусю Адольдівну. І наче це втілення спричинило ланцюгову реакцію наступних втілень, зразу ж за Адусею Адолдівною я побачив кіно¬оператора з того літературного вечора, де він демонстрував свій фільм «Душа і кастаньєти» (тепер він порався біля магне- тофона й фотоапарату, вмонтовуючи туди шпульку), а за ним Козютка-Млодютка, розцяцькованого, як до весілля. Можливо, ці втілення продовжувалися б у безконечність, якби Козютко- Млодютко не потеліпав рукою, даючи зрозуміти, мовляв, він пізнав мою особу й помах його руки робить мене мало не най¬ближчим його приятелем.
Зачарований несподіваним проявом уваги з боку Ко- зютка-Млодютка і його появою, яка ніби нагадувала зайвий раз, що світ тісніший, ніж того хотілося б, я автоматично теж помахав йому, очима шукаючи відвідувача, поки не схопився: куди ж це я так розмахався, а коли мене побачить хтось із ко¬лег і донесе дружині, хоч навряд чи комусь із моїх колег за¬кортіло б відвідувати цей процес? Бож і мене ніколи сюди не занесло б, якби, —- так, якби не кляте «якби»! Проте ні небезпечних знайомих, ні відвідувача я не помітив, натомість коли опустив руки, то поруч себе знову відчув збирача авто¬графів, наче заки я піднімав руки, махаючи Козюткові-Мло- дюткові, з мене вирвали ребро й створили свіжого збирача автографів, який колупав тепер мене в бік і щось говорив, та я його почув щойно тоді, коли вирішив, здасться, найви¬
263

щий час зауважити б відвідувача, бо якщо його нема, то най¬розумніше й найдоцільніше — підвестися і йти геть.
— Що ви робите? — щосили вчепився в мене новоство- рений збирач автографів, аж мені потемніло в очах. — Не¬гайно ж сядьте, благаю вас! Ви ж наражаєте не тільки себе, а й мене! Ваш клієнт прийде! Він збирався прийти, і він прийде! От чорт, благаю вас, не підводьтеся! Якщо ви спробуєте сту¬пити два кроки, вас задушать, і ви зіпсуєте мені весь процес. Який же ви нетерплячий. Стежте ліпше за процесом!
— Я мушу побачити мого відвідувача! — тримався я за соломинку. — Мене не цікавить процес. Крім того, кожному вільно приходити і відходити, коли заманеться, і ніхто мене не задушить. Я не бажаю нікого вислухувати. Скільки ж можна? А що я на процесі, то хто ж винен? Адже я приніс автограф, правда, не той, але все таки автограф, за який ви обіцяли інформації про мого відвідувача, і тоді не дотримали слова, а тепер ще й угрущаєте мене! ■— Ось я зараз усе це йому викладу, щоб з нього злетів вдоволений вигляд і він збагнув: не тільки він, а й я маю деякі вимоги.
Я несподівано відчув, як нарешті назбирав у собі стільки невдоволення, що зараз почну вичисляти всі його провини супроти мене, і нехай тоді вже він викручується. Лише якраз, як я це міркував, у щілину між шиями переді мною почали входити свідки, і я забув про збирача автографів. Рівночасно я зауважив, як на моїх очах ніби підвищили ряди, бо всі сиділи, так високо витягнувши шиї, аж я нічого не ба¬чив поверх голів. Можливо, через це у мене й склалася вра¬ження, ніби свідки, що з’являлися крізь отвори між шиями, йшли без кінця, набираючи то атлетичної, то миршавої, то якоїсь зовсім погнутої подоби, і я не знаю, чи дійсно їх зібра-лося аж стільки різних, чи завдяки недосконалості рухомого отвору, яким я послуговувався, одну й ту саму людину я бачив кілька разів частинами, і тому мені здавалося, ніби свідків сила силенна.
Зрештою, не виключене, що дійсно їх стільки попри¬ходило, бо трохи згодом я вгледів, як двоє поліцаїв внесли дошки й продовжили ними стільці, аби вмістити всіх, хто
264

з’являвся в отворі між шиями, а це чомусь дуже розхвилю¬вало суддів.
Вони порадилися між собою, заповнивши весь шийний отвір, крізь який я стежив за судом, потім один із суддів під¬хопився, війнув полою чорної роби й щось вигукнув у залю. Напевне це мало якийсь стосунок до глядачів (я, щоправда, не роїзчув, проте мені чомусь здалося, ніби його вигук стосувався таки глядачів, хоч мої сусіди напевне так само не розчули того, що він сповістив, як і я), бо половину свідків вивели, потім знову ввели, наче помінявши їх на інших, трохи ко¬ротших, і відгородили їх низенькими лаштунками від тих, які лишалися сидіти. Тоді почало щось діятися з шийним отво¬ром, крізь який я спостерігав. У ньому замерехтіла січка, від якої мені набігли сльози, бо я силкувався роздивитися, що ж там відбувається.
Якщо це потриває трохи довше, я настільки попсую собі очі, що їх не врятує і полоскання чаєм, подумав я, однак тієї миті січку затулили собою дві кінозірки, яких я кілька разів бачив колись на екрані, і залю почали розвалювати два землетруси.
— А-а-а! — басами заревло з партеру.
— А-а-а! — різонуло фальцетом з вікон. Потім вигуки, як водяні бульбашки, сипнули по всій залі, вперемішку, баси й фальцети, і навколо з ший почали вириватися коротенькі язики полум’я.
Не знаю, які правила існували на суді, це був мій пер¬ший і, ймовірно, останній процес, і куди дивилися наглядачі й поліція, якій нібито доручили пильнувати порядку. Звичайно, я згоден, що важко одразу всім заборонити голосно висловлю- ’вати свої почуття, надто ж ентузіястам, надхненим отарною безвідповідальністю, однак те, що на вікнах молодики їли кавуни (напевно, імпортовані, хоч я ще не бачив цього року імпортованих. Як би я сам з’їв скибку кавуна!), спльовуючи зернятка вниз просто на публіку, і ніхто не тільки не заборо¬нив, а й не зробив їм зауваження, обурило мене. Ще хоч би вони не так непристойно їли, а то вони явно хизувалися їджен- ням на глум тим, які не стояли на вікнах.
265

Мене раптом нестерпно потягло на кавуна, і я звер¬нувся до збирача автографів, наражаючися викликати новий потік красномовства про доцільність відвідувати процеси, чи не орієнтується він, де тут купити бодай шматок. Напевно, кавуни десь поблизу носили, бо молодики на вікнах (один збоку навпочіпки сидів і краяв довгого кавуна, роздаючи скибки) звідкілясь спромоглися доп’яти їх і безсоромно по¬глинали скибку за скибкою. Зрештою, коли дійсно марні надії на кавуна, то я задовольнився б і пляшкою соди, хоч, зви¬чайно, кавун далеко ліпше! Але збирач автографів подивився, ніби я втратив глузд і не проронив ні слова, трощачи мене поглядом.
Я вже на самому початку зауважив, як він чомусь (в усякому разі не з моєї вини!) невідповідно реагував на мої зауваги. Адже в тому, щоб дістати кавуна, коли на вікнах його так смакували, здається, не містилося нічого поганого. Навіть якщо публіка й купувала все заздалегідь, ідучи на процес, бо на суді вже не належало нічого купувати, то й тоді збирачеві автографів не випадало б карати мене такою міною. Я ж не звікував свого життя на процесах, звідкіля ж мені знати, що їсти кавуни на суді пристойно, натомість їх купу¬вати — і непристойно і свідчить про брак глузду? Казна- що! І все таки йому не личило так реагувати на моє прохання дістати кавуна. Я теж міг би дещо сказати, бож хіба його поведінка відповідала тому, якою вона мала б бути? Він, здається, вже зовсім не пам’ятав, як пообіцяв розповісти про мого відвідувача, а тоді не розповів, і через це, зрештою ж, за його намовою, я припхався на процес побачити мого від¬відувача, який не з’являвся!
— Як ви гадаєте, — почав я, тільки як на лихо по залі корчами пройшли нові вигуки й оплески, і моя увага розпорошилася. Там, де сиділи судді, правдоподібно, щось тра¬пилося, хоч я не спромігся угледіти, бо в шийному отворі, крізь який я дивився, сякалася голова, потім вона щезла, по¬тягнувши за собою з десяток інших, наче їх у тому місці вирубала невидима сокира, і я на мить знову, тепер уже зовсім чітко, побачив кінозірок, саме як вони, не дивлячися
266

одна на одну, опустили, як патики, дві довгі усмішки в публіку, яка з ревом ці усмішки підхопила й розмножила.
Біля мене зарясніли, вискакуючи, юнаки, як мені зда¬лося на перший погляд, бо коли я роздивився, то серед них виднілися і старші люди, що перелазили через ряди. Потім я ще раз, чітко, як у побільшувальне скло, побачив кінозірок, на цей раз оточених щільним колом поліцаїв, які відтискали тих, що, сіпаючись усім тілом, з виваленими очима, а дехто й з піною на вустах, сунули наперед, а тих, які не давали себе відтиснути, виводили чи радше виносили з залі.
Суддя обома руками калатав дзвоником, іроздзяшпоючи й затуляючи рота, проте ні його, ні дзвоника не чулося аж доти, доки звідкілясь не виник чоловік з охровим прапором зав¬більшки з половину залі, яким він заходився виписувати в повітрі складні фігури, як під час карнавалу, від чого публіка почала вщухати, а ландюг з поліцаїв рідшати. Кінозірки по¬слали в залю по жмені поцілунків і сіли, націлившися на суд¬дів виплеканими грудьми. Справді, вони сиділи так, ніби в груди їм вмонтували катапульти, заряджені молоком, якими воїни приготувалися забризкувати суддям очі. Ймовірно, збирач автографів подумав те саме, бо він дрібно засміявся і, переві¬ривши, чи в нього застебнені штани, почав нашіптувати щось. Тільки мене так клало на сон, що його слова зливалися в тісто, і я, здається, справді заснув чи зімлів від задухи, бо коли я розплющив повіки від штурханини збирача автографів, який шипів, мовляв, я йому псую процес, то саме за чергою викли¬кали тих свідків, які сиділи на дошках.
Свідки говорили тихо і невиразно, а на домагання суддів „повторити відповідь голосніше, замовкали або починали так густо вимахувати руками, що їх негайно ж виводили. Переслу- ховування йшло тепер настільки швидко, аж одна дошка вже звільнилася від свідків, і напевно процес зараз і скінчили б, якби не викликали коротконогого чоловіка, який повагом ви-мовив щось таке, від чого заля засвистіла й заревла.
Мої сусіди попідскакували й заходилися жбурляти ка¬пелюхами, черевиками (не інакше, як запасними, принесеними на процес саме з цією метою, бо якщо ні, тоді усі присутні
267

мусіли б бути кільканадцятиногими), ковіньками і навіть гуд-
зиками. Я саме приготувався запитати збирача автографу
яку істину прорік коротконогий чоловік, спровокувавши таку
колотнечу, але своєчасно побачив, як збирач автографів ламає
бильця з крісла, ревучи й підскакуючи разом з іншими. Та¬ким роз’юшеним я його ще не бачив, і хоч як мені кортіло до¬відатися, що спричинило таке обурення, чому всі так кленуть 4 рвуться наперед, я стримався, бо навколо вже вирував вихор, який пачками то підносив людей до стелі, то вергав додолу! І серед цього вихору з людських тіл спалахували фіялкові ^ охрові парасольки, від яких забивало віддих.
Я й сам не зчувся, як мене нагнуло до підлоги, де я чомусь блискавично заходився розв’язувати й зав’язувати шнурки на черевиках, і щойно пізніше, коли ентузіяст, який вимахував спинкою крісла над моєю головою, десь щез, наче його проковтнув нечистий, я здивувався, що лишився цілий і ніхто не провалив мені черепа, і вгледів крізь щілину між тілами головного суддю з білими зябрами поверх жабо, —. він усе ще вимахував німим дзвоникам. Проте це тривало лише одну мить, бо на його місце виплив збирач автографів, який виписував’ногами складні фіг)фи просто на головах присутніх, нехтуючи своїм об’ємом, що ніби аж подвоївся. Я мав вра¬ження, ніби його то вносять, то виносять кудись на руках через голови, тільки я так наполегливо думав, як відгородитися, аби мене на затоптали, хоч я вже й сидів на підлозі, що я навіть не здивувався, яким робом збирачеві автографів пощастило бо¬дай на деякий час позбутися законів тяжіння. Я чекав лише, коли настане спокій. А спокій ніяк не наставав. Незбагненно, яку функцію виконували поліцаї, адже їх зібралося досить, аби утихомирити залю, однак вони, чомусь не втручалися, з чого я зробив висновок: правдоподібно, цей гармидер таки на¬лежав до процесу. Не виключене, що він становив якийсь коронний вершок слідства, особливо привабливий для втаєм¬ничених, бо всі навколо аж пашіли від піднесення, яке не пе¬редавалося мені напевне тільки тому, що, потрапивши вперше в житті на суд, я за такий короткий час не призвичаївся до
263

судових правил і через те не відчував чару процесу, який надихав присутніх.
Тепер мені стало зовсім ясно — я впоров дурницю, вибравшися на процес, бо навіть якби мій відвідувач і перебу¬вав десь зовсім поблизу, в цьому розгардіяші я його однак не вгледів би, отже моя поява тут нічого не міняла. Шкода тільки, що подібні просвітлення завжди пізно приходять, і часу, який придався б на щось доцільніше, вже не повернути. Просто незбагненно, як я про це не подумав раніше. Я мав ще дві адреси, куди навідувався мій відвідувач, і їх треба ібуло б три¬матися. Бо навіть якби я його дочекався, навіть якби сталося таке чудо, ніби я на мить став ясновидцею і побачив його серед натовпу, а тоді, вхопивши за поли, почав благати, аби він розповів бодай щось із своєї біографії, присягаючися, мовляв, я зрозумію’ все, що він скаже, тільки так, як він за¬хоче, і ,не спотворю жодної подробиці інтерпретацією, якої він так боїться, уроївши собі, ніби таке неминуче через різні ха¬рактери (я справді ладен навіть на це), — то чи ж певен я, що він змінить супроти мене свою настанову?
Таж якби він ЇЇ змінив, уже минуло досить часу, аби він з’явився і зрадив бодай деякі відомості з свого життя. А що він не з’являвся, хоча я справді сумлінно виконував його забаганки, то чи не означало це лише зайве підтвердження, Що він і гадки не мав розкривати мені те, що, на його думку, я повинен сам шукати? Адже так ясно! Я просто не розумію, як я ще хвилину тому вірив, що побачити його стане моїм по¬рятунком. Просто незбагненно, наскільки мене засліпило ба¬жання намовити його розповісти бодай якісь наріжні дати з його біографії! Таж навіть якби він дійсно десь тут тулився, він напевно вичув би мою спокусу позбутися його легкою Ціною, і навмисне вигадав би щось додаткове, аои дошкульніше Упекти за легковаження його біографією.
Я його не бачив, однак він міг стояти десь поруч і ба¬чити мене, ба більше, помітити, хоч мені і здавалося, ніби я Добре приховую свій унутрішній стан, що мені поволі ври¬вається терпець, і тому мій прихід на процес вже заздалегідь був приречений на неуспіх.
269

Звичайно, я ніколи не зважився б твердити, ніби це саме так, я ніколи не матиму цієї певности, проте я вже переконався, хоч пояснити це виходить за рамки моєї спрсь можности, що йому якось щастило кожного разу вичути най- тонший відтінок наставления супроти нього, і він кожного разу мстився за це ще більшою невловністю.
Так, певно ж, і як це на мене найшло припхатися на цей процес! Я тільки марнував час, крім того (і це найбільше мене муляло), я раптом ніяк не потрапив пригадати, чи я Замкнув нове авто, яке залишив перед палацом юстиції. Якось це зовсім вивіялося з голови. Щоправда, я мав при собі папери, що авто застраховане, отже навіть якби його вкрали, великої біди не сталося б, я одразу отримав би відшкодування, та й крадіжки авт не так уже часто трапляються, зрештою, це не так уже й легко, проте щойно купити авто і чекати на від¬шкодування — ні, це просто жах!
— Вибачте, — звернувся я до сусіда, — якби ви були такі ласкаві і сіли на хвилиночку на своє місце, щоб я міг пройти, у мене дуже невідкладна справа, мені тільки пройти, я був би вам безмежно вдячний!
— Що? — вигукнув добродій, до якого я звернувся, пе-ретворившися на купу вибухового ганчір’я. — Ви пос-мі-ли! В цю мить! О! Ви Щ0-0“0, кон-ку-рент?
— Який конкурент? — зачудований його перетворен¬ням, вимовив я, силкуючися збагнути, що я такого накоїв.
— Ви за чи проти?
— Як це — за чи проти? Я ж антиквар . . .
— За Лінузу чи за Люляю? Негайно!
— Клянуся вам чим завгодно, я. . .
— Ага, ви гадаєте, Лінуза програє процес? Мовляв, ви¬падок з грудьми це так собі, тьху?
— Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я хотів лише пройти. Я не орієнтуюся в процесі. Справа в тому, що я антиквар. Я прийшов сюди виключно побачити мого . . .
— їй мало не відрізали грудей!
— Як прикро, — спробував я поспівчувати, — що в неї
— рак грудей?
270

— Рак грудей! От я вам зараз покажу рак грудей! — він почав валитися на мене.
— Чекайте хвилиночку! — заволав я. — Тут якесь не¬порозуміння. Запевняю вас! Я вас зовсім не хотів образити! Я антиквар. Таж вислухайте мене! Я прийшов лише . . .
— Що сталося! — об’явився раптом збирач автографів.
— Я…
Однак збирач автографів і не збирався будь-що вислу¬хувати. Він виглядав так, як напевно виглядав Мойсей, щойно отримавши Божі скрижалі — надхненно і безапеляційно.
— Ви пощо сікаєтеся до нього? — («нього» — стосу¬валося мене) — Він мій приятель, а ви знаєте, хто я? — і зби¬рач автографів, нахилившися, щось шепнув добродієві, який насідав на мене.
Я навіть не уявляю, що міг збирач автографів шепнути, аби мій напасник затих. Тільки на моє здивування той справді негайно посмирнів. А коли я вдруге подивився у його бік, то ні там, ні поблизу нікого подібного до нього не виявилося, ніби слова збирача автографів обернули його в пил.
— Чудово! — кинувся я дякувати збирачеві автографів, захоплений його подвигом, та він сердито напустився на мене.
— Ви затялися мене зруйнувати! Пощо ви зачіпаєте людей. Хіба ви не бачите, що вони переживають процес? На другий раз дотепи коштуватимуть вам життя! Ваше щастя, Що я тут і в мене таке добре серце. А якби мене не було?
— Я вам щиро, безмежно вдячний! Проте запевняю вас, я нікого не чіпав. Про які дотепи мова? Я взагалі не знаю, що сталося і чого той добродій так розгнівався, адже я попросив його лише сісти, аби .. .
— Чекайте, чекайте, ви що, і мене хочете пошити в Дурні?
— Я нічого не розумію! — схопився я за голову, — гнівайтеся на мене, але бодай поясніть, за що ви гніваєтеся! Що я таке накоїв?
— Таж ви щойно сказали — груди! Я ж сам чув!
— Я й не заперечую. Я сказав. Ви маєте на увазі рак
271

грудей? Гаразд, тільки що це має спільного з тим, що ви на мене гніваєтеся?
— Ви з неба звалилися чи глузуєте з мене?
Тут я вже зовсім перелякався. Я справді не знав, щ0 я таке накоїв, хоч я бачив, як з кожним словом, яке я ви¬мовляю, моя невідома провина росте, ще мить, і я сам повірю у тякий злочин, якого я допустився, не зчувшися як.
— Запевняю вас, я не глузую. Мені зовсім не прита¬манне … Зрештою я навіть не вмію виправдуватися, клянуся вам, ах, Господи, гнівайтеся, думайте про мене найгірше, я на все згоден, тільки благаю, поясніть про що ж ідеться!
Збирач автографів зупинив на мені погляд з таким ви¬разом, що я остаточно завагався, чи я дійсно не спричинився до якогось ганебного вчинку.
— Може, я й справді винний, я не збираюся обороня¬тися, обмовтеся лише, у чому ж моя вина, — видушив я з себе, втрачаючи надію, що збирач автографів будь-коли від¬веде від мене погляд і заговорить.
Однак він заговорив. Щоправда, спочатку він витримав довгу павзу, таку довгу, аж у мене почало шуміти в вухах, а тоді по складах, підкреслюючи цим ваговість вимовленого, спитав:
— Чи ви бачите, що навколо вас діється?
— Тобто? Я не розумію!
— Чи ви бачите, що навколо вас діється?
— Гм. Звичайно. Проте що це має спільного .. ?
— Чекайте, чекайте. Чи ви знаєте, що це за процес?
— Я . .. вперше на суді, і мене, щиро казавши, цікавить не процес, а мій .. . клієнт . . .
— Я вас питаю, чи вам відомо, за що судяться кінозірки?
— Та як вам сказати. Справді, мені дуже прикро, однак мені здається — не зовсім. Тобто . ..
— Хіба, ви не читали про цей процес у газетах? Адже вся преса про це тільки й пише!
— Останнім часом мені випало стільки біганини, що й газети ніколи було розкрити. Крім того. . .
272

— Таж цей процес і так в усіх на вустах! Ви справді ладНі доїхати людину. Може ви й цих кінозірок ніколи не бачили?
— Ні, чого ж. Кінозірок бачив. Я з дружиною рідко, але все таки інколи ходжу до кіна, хоч останнім часом я. . .
— Знаєте, — сказав збирач автографів, — у мене не вистачає терпіння говорити з вами. Я маю враження, що ви або прикидаєтеся, або вам бракує найелементарнішого .. .
І решту він докінчив поглядом, вважаючи напевно, ніби так далеко красномовніше.
— Бо я не уявляю собі, — продовжував він, оскільки я мовчав, вражений його відкриттям, — навіть якщо ви й правили довідатися з газет, чому судяться кінозірки, що між іншим, для мене просто незбагненне, ну, але нехай! — то й тоді за час, як ви сидите на процесі, ви мали більш ніж до¬сить нагоди, аби розчовпати, м’яко висловившися, про що йдеться. Ви ж не глухий? Хіба ви не чуєте, що навколо вас діється?
— Та нібито чую. Тільки запевняю вас, це зовсім не так просто. Ви звикли до процесів, ви знаєте заздалегідь, у чому тут суть. А бувши невтаемниченим, одразу так не зорієн¬туєшся, навіть коли дещо і вдається почути. До того ж мене цілковито поглинули власні міркування, і тому багато дечого прослизнуло повз мою увагу. Я ж вам казав, процеси мене не цікавлять. Я прийшов виключно побачити мого . ..
— Так ви не знаєте?
— Ні.
Збирач відкашлявся і підсмикав собі піджак, ніби ви- бираючися в довгу дорогу.
— Кінозірки судяться, вірніше, їх судять за те, — ці милі сотворіння пробували відрізати одна одній груди й об¬білувати обличчя, щоб у цей спосіб знищити фільмову кар’єру Конкурентки.
— Яка нісенітниця!
— Не перебивайте мені! Ви мали досить часу розібра¬тися в процесі. Ви цього не зробили. Отож помовчіть, поки я вам роз’ясню. Все це лише для вашої власної ж користи.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.