Андієвська Емма - Герострати

Відрізати груди!

— Відрізати груди! Ви жартуєте? Хіба тепер серед¬ньовіччя? Чи ви, бува, не помилися в добі?
— Людські почуття ніколи й не виходили з середньо- вічння! Та що там середньовіччя, з печер!
Проте я вже не годен був стриматися. Я лускався від сміху. Картина, як красуні одрізують одна одній груди, зда¬лася мені настільки неправдоподібною, настільки не відпові¬дала моєму уявленню про кінодів, що я просто захлинався. Я навіть забув про мого відвідувача. Я бачив, як починає не на жаірт сердитися збирач автографів, і, попри щире бажання зробити йому приємність, надавши нарешті своєму обличчю поважного виразу, ніяк не мав сили зупинитися. Мені аж шко¬да зробилося, як він трудився.
Він і справді так ретельно намагався розтлумачити мені, мовляв, цей процес винятково заплутаний, оскільки усі кінці пішли в воду (хитро зроблено), бо хоч кожний нібито і знає: кінозірки винні, формально, а це тут головне, їх не можуть засудити через брак доказів, вірніше, через наявність занадто великої кількости суперечних свідчень. Щоправда, груди від¬тято (я завжди забував ім’я святої, якій відтяли груди), тільки не кінозіркам, а двом статисткам: хтось чи то помилився, чи то вирішив надати справі більшого розголосу, скориставшися нагодою, і зажити на тому слави, а статисток, яким відрізали груди й подряпали обличчя, задобрили грішми, пообіцявши на¬віть якусь невеличку ролю у фільмі, отже вони найменше зацікавлені говорити правду, бо тоді ні ролі, ні грошей. Оче¬видно, це не офіційно, хоч воно й так усім відоме. За рекламу інколи треба й постраждати. Що там, зрештою, груди, нові виростуть, а ні — теж не біда, за популярність голову дають собі відтяти, не те що груди. Та й потім взагалі процес ведуть так, що не виключені найбільші несподіванки; це ж рідке по- казовисько, особливо для учасників процесу; ну, і кожний, самозрозуміло, намагається якомога більше видушити з цього процесу для себе. Усі насамперед поділені на два табори: табір Люляї, і табір Лінузи, потім — одні свідки твердять, нібито кінозірки підіслали їх відрізати конкурентці груди й спотво¬рити обличчя, щоб унеможливити суперниці подальшу кар’єру-
274

ІНШІ — з однаковою затятістю присягаються, ніби кінозірки нікого не підсилали, мовляв, все це найпримітивніша й най- безтлуздіша провокація, яку влаштував один молодий оборо¬нець однієї з кінозірок, щоб одразу самому прославитися. Не¬щасні статистки не йдуть у рахубу, бо ще інший суддя зібрав докази, нібито вони самі себе покалічили, аби через цей скан¬дал потрапити до фільму, а рани — дрібничка, у житті дово¬диться дечим жертвувати, коли хочеш чогось путнього досягну¬ти. Зрештою, тепер рани легко гоїти, медицина, ну, і проґрес. А якщо узгляднити ще й обставину — такі принаймні ходять чутки, — що в судових актах десь зазначено, нібито обидві потерпілі через спадковий алькоголізм батьків мали недороз- вичені грудні залози, факт, буцімто стверджений судовими експертами-лікарями (за гроші все вам ствердять, бож скрізь шкура на шкурі, хоч це так, між іншим), то слава обійшлася їм досить дешево.
Не знаю, чи збирач автографів вигадав усі ці історії, аби зацікавити мене процесом з надією, мовляв, коли він так принадно розповість, я таки почну відвідувати суди й брати для нього автографи, чи і він не визнавався на процесі, а оскільки йому з якихось причин не випадало у тому призна-ватися, то він імпровізував, — чи й дійсно те, що він говорив, відповідало правді, хоч мені ніяк не вкладалося в голові, аби за нашого часу комусь заманулося саме в такий спосіб мсти- тися чи прославитися. Я навіть ладен радше припустити, що збирач автографів мав на увазі якусь зрозумілу тільки йому образність, яку я сприймав конкретно, і тому розумів зовсім не те, що він мені тлумачив, бо як справді могли оці випещені Жінки, та ще й відомі акторки, підсилати когось відрізувати ’ суперниці груди? Явна нісенітниця! Навіть якби заради рекля- ми, як запевняє збирач автографів, то й тоді… Існують же інші способи добігти слави, якщо вже комусь занадто того кортить, отже чому саме так? Звичайно, в чужу душу не влі-зеш, хто зна, які там хащі, ну але все ж таки. Правда, кіно¬зірки зробили кар’єру саме грудьми, це нібито вірно. Позбавте їх цих пишних молочних залоз, і ніхто не захоче бачити їх на екрані. Однак відтинати? Хіба здатна людина на таке? . .
275

Чи, може, це якась особлива, властива тільки жіночій логіді) помста, яка має свій сенс, хоч я того ніколи не збагну, бо як мені уявити, що от, .ну, скажімо, моя дружина бере кухон¬ного ножаку і починає відтинати груди мадам ікс, яка ій… це ж просто смішно. Це неправдоподібне, немисленне. А моя історія з відвідувачем мисленна? Чи хтось із моїх колеґ при¬пускає, що я збираю дані про людину, якої не знаю, з наміром писати її біографію, та ще й стовбичу на процесі, на який, — тепер мені це вже остаточно ясно, — не треба було взагалі приходити, замість того, щоб підвестися і залишити залю, поки ще не пізно, адже у мене в кишені є дві адреси, дані збирачем автографів, куди навідувався мій відвідувач? Спочатку їх роз¬шукати, а тоді вже зустрічатися з відвідувачем, розпитувати чи просто заявити — ні, тільки не про нього! Бодай не тепер Я вже й так згаяв стільки часу. Найліпше вийти із залі яко¬мога швидше і спочатку дослідити, чи ті адреси тобто, чи там мій відвідувач — знову мій відвідувач, однак на те, видно, нема ради, нехай, я однак думатиму зараз лише про адреси, а не про нього, бо що, коли я там відразу ж зберу всі дані. .. тільки як видобутися із залі?
Мене тисли так, що я не подужав би і силоміць підвести¬ся з місця, де сидів, бо публіка на очах розширювалася. Від того, як говорили судді, присутні якось дуже швидко грубша¬ли, і мені ніяк не щастило зловити сенс говореного, хоч окремі -слова доходили ніби зовсім чітко. Не знаю, чи залю спорудили системою ковбиків, наслідком чого звуки накопи¬чувалися й застоювалися в одному місці або йшли поштовха¬ми, унеможливлюючи встановити напрямок їх походження, а від цього губився і їх зміст, чи мене (цього я вже собі ніяк не поясню) невидимі силові потоки носили в різні кінці залі, хоч я нібито і не залишив свого місця.
Бо щойно я висловив збирачеві автографів побажання, мовляв, чи він ласкаво не допоможе мені вибратися геть із процесу, оскільки (я ж сам бачив) його слово навіть людей обертае на порох, а без сторонньої допомоги я не здолаю ви¬братися із залі, як мене й справді ніби вийняло з тіла і через голови занесло просто перед суддів у чорних робах, що сиділи
276

за пюпітрами на трибуні й згори дивилися перед собою на суд¬дю на кону, який, ніжно притискаючи лівою рукою ножаку до серця, правицею забивав невидимі цвяхи в жінку атлетич¬ної будови з обличчям немовляти, що совгалася на лаві під¬судних, а тоді легенько торкався інфернального знаряддя, ніби ножака перетворювався для судді на арфу, і з неї линули райські звуки, які його явно надихали, оскільки від кожного дотику до ножаки у судді надималися груди і з рота стру¬мували пелехаті струсеві пера, які одразу ж і танули, лишаю¬чи за собою звукові рештки, подібні до слів «повія», «бажан¬ня», «прославитися», «хто», «підкуплено», «жертви».
— Бачите, бачите, хіба я вам не казав? — досяг мене десь збоку голос збирача автографів. — Тепер ви на власні очі переконалися! Цю повію суддя обвинувачує … Вона отим ножакою покалічила статисток. Він домагається від неї зізнан¬ня, хто їй пообіцяв за це гроші, а вона не хоче, а він каже, а вона каже, а я вам казав і ще казатиму . . .
Я хотів заперечити, що коли до нього доходять слова з процесу так, як до мене (а чому б їм доходити до нього ліпше?), то я не здивувався б, якби їх зміст виявився зовсім інший. На¬стільки інший, що . . . однак куди там думати про зміст, коли в судді з рота струмували справжні струсеві пера!
Мене настільки зачарувало це дійство, що я одразу забув про збирача автографів. Я весь зосередився, намагаю- чися побачити, як же це суддя робить (колись малим я бачив, як один фігляр ковтав вогонь, але щоб на суді хтось умів ви¬дихати струсеві пера!), і зауважив лише, як, замість до жінки з атлетичною будовою, все ще притискаючи ножаку до серця, „ суддя говорить до вже явно іншої, теж височенної, тільки без¬межно худющої постаті жіночої статі. Лише тепер звуки, де розтають струсеві пера, доносяться, як «маніявеличі», «дру¬жина службовця», «невжезлочин», «покалічитиспотворити» і потім знову густо одне за одним «невженевже», ніби грамо¬фонна голка потрапила в шілину на платівці, якої ніяк не годна подолати, аж інший суддя, з тих, що сиділи вгорі за Пюпітрами, мусив поспішити на допомогу і підняти догори вказівний палець.
277

Але від того, що він підняв догори палець, струсеві пера з рота судді на кону почали меншати, аж поки зовсім зникли, потягнувши за собою в небуття і самого суддю з но¬жакою, а на те місце, де він щойно стояв, винесли на нарах покалічених, яким, імовірно, в перебігу слідства веліли пока¬зати рани, бо вони так ретельно кинулися зривати пов’язки з ран, аж мені довелося заплющити очі, щоб не знудило. Я не зносив вигляду крови.
Покалічені, отже, справді існували. Можливо, це і були ті статистки, про яких говорив збирач автографів, хоч вони радше скидалися на жертв автомобільної катастрофи. Бо коли з його місця так чувся процес, як з мого, то я не вважав би за велику несподіванку, якби у нього склалося цілком фаль¬шиве уявлення про процес, і він мені розказував зовсім не те, що відбувалася насправді. Хоча ні. Я ж забув: збирач автогра¬фів черпав свої інформації з газет. Здається, він пояснював, що і як має відбутися, ще заки почався процес, тільки я неу¬важно слухав. Зрештою, навіть коли з газет, що з того? Газети теж помиляються, чого там тільки не пишуть! Один щось утне, а другий постарається конче перевершити, ну і пішло. Заки спростують, а звісно коли спростують — як притягнуть по¬міркованішого брехуна до суду (завжди це трапляється помір¬кованішому, за яким не стоять інші спини — усіх не оскар¬жиш), а тим часом писанина і виконала своє завдання. Тоді й доводь, мовляв, це не так. Люди, повіривши у щось, не люблять міняти думок, бо тоді треба вислухувати когось знову, а хто тепер має терпіння вислухувати? Що абсурдніша думка, то легше вона приростає до людини, робиться частиною її духа і тіла! От, наприклад, мій відвідувач. Вдалося мені пе¬реконати його, аби він улегшив мені писання його ж власної біографії? Здавалося б, він мав би виявити до цього найбільше зацікавлення, адже я пишу його біографію, а от ні. І через те я тепер приречений сидіти в судовій залі і дивитися, з яким піднесенням покалічені, говорячи щось до суддів, показують рани, від яких робиться млосно, і я ловлю себе на тому, як мені чомусь не шкода закривавлених сотворінь, хоч кожне порушення справедливості! досі мене завжди боляче вражало
278

Де знаю, чи то жертви, які аґресивно демонструють заподіяні ЇМ рани, кривду, надто уподібнюються до своїх мучителів і тому не викликають співчуття, чи, може, за останній час я несподівано зачерствів, втративши здатність співчувати. Чи, хоч це мені якось легко думати, бо воно ніби відводить мене кудись убік, я по-інакшому, чи то глибше, чи то плиткіше, став розцінювати вияви добра і зла, і усвідомлення цього прийшло щойно, коли я глянув на покривджених? Не виклю¬чене також, що і суддів, і свідків зібралося забагато, і всі вони надто довго говорили, а що з мого місця чулися тільки уривки фраз, чи навіть слів, які бентежили мене, викликаючи асоціяції, мало пов’язані з тим, на чому я мав би зосередитися, то я ніяк не потрапив зацікавитися процесом, хоч це напевно улегшило б дочекатися перерви, бо залишити залю негайно не існувало жодної можливосте: усе навколо плигало, ве¬рещало, репетуючи й охаючи, ніби судилися не кінозірки, а кожний присутній в залі окремо вів свій власний процес, і кі-нозірки становили лише скерування у чомусь глибоко осо¬бистому, що кожний прийшов до суду залагодити раз на¬завжди.
— Неймовірно, просто неймовірно! — конала біля мене лисина, яка літала то в один, то в другий бік, розтрушуючи з Циліндричного черепа піт і, як я зі здивуванням встановив, очима шукаючи від мене підтримки, ніби я весь час числився її співбесідником. — Я просто не пережив би, якби вона втра¬тила груди! Це я кажу, як на сповіді. Подумати! Вона і без грудей! О жах, о мізера! Хіба то суттєве, чи вона винна? Та з такими формами! З такими формами, навіть зарізавши власного батька, не можна бути винним! Треба ж розрізняти! Розрізняти треба! Я протестую проти обвинувачень. Протестую і ще раз протестую! Не хтось там, а я, а не якийсь там зелений Хлопчисько! Я, батько п’ятьох дітей, і мій протест — це не Миляна бульбашка! Мій протест важить! З такими формами . . .
І по мішку з м’ясом, підвішеним до лисини, пройшли
Корчі.
— Форми! — хрипіло м’ясо з-під лисини.
Правдоподібно, з його місця краще чувся процес. Бо
270

мені виднілося лише, як судді кілька разів дуже швидко підхоплювалися і одразу ж знову сідали, ніби під ними ла¬малися ноги, і вони мусіли чекати, поки їм відростуть нові. Потім підвівся суддя, який, видно, мав особливі підпори на ногах, бо він лишився стояти, хоч його трохи похитувало, і це стояння, ймовірно, знаменувало таке досягнення, що він роз¬критим ротом подивився на своїх колеґ, на публіку, потім ухопив у правицю сифон і виголосив промову з одного речен¬ня, аж поки хтось у залі заверещав: «П’ятнадцять хвилин», і всі присутні проскандували: «Кі-но-зір-ки гід-ні ка-ри!»
Однак тут підвівся другий суддя. Він ступив на те місце, де стояв його попередник, і я щойно тоді зауважив, як він стає на щось подібне до ваги, що вгорі оздоблене величезним циферблятом, на якому стрілка, мов на стадіонному годин¬нику, показує секунди і хвилини, і як навколо мене усі по¬виймали штопери і стежать за промовою, теж з одного ре¬чення, яку виголошує другий суддя.
— Двадцять хвилин! — простогнала, нарешті, заля, і всім, навіть мені, який не орієнтувався в цьому змаганні, якось одразу стало ясно, що не кінозірки, а жертви-статистки, які ніби зовсім не жертви, бо все провокація, як ствердив другий суддя, мусять понести кару, хоч, мовляв, і не надто сувору, з огляду на їхні рани.
Публіка затупотіла, відплескуючи собі руки, а я вирі¬шив, що процес закінчився і дозволено нарешті виходити. Зрештою, усі і так повставали. Але оскільки натовп не досить швидко повалив до дверей, то після виступу обох промовців якийсь зовсім молодий суддя, якого хтось біля мене одразу х облаяв вискочнем і приїжджим, устиг чи то попросити, чи просто урвати собі слово.
Цей молодий суддя, вже навіть не стаючи, а лише торкнувши кінцем черевика вагу-циферблят, блискавично ви¬голосив, чи радше видмухнув, бо мені навіки лишилося нез¬багненним, як він здолав з подібною швидкістю пропустити крізь рот стільки слів, промову з одного речення на п’ятдесят девять секунд (навколо голосно рахували за штопером, після того в мене назавжди склалося враження, що на суді належить
280

до доброго тону виголошувати усі промови, незалежно від їх довжини, засадничо з одного речення), доводячи, мовляв, винні не кінозірки і не жертви-статистки, а опади від атомових бомб, що настільки впливають на психіку людини, що треба бути останнім невігласом, аби не сказати йолопом, щоб не узгляднити цієї елементарної істини.
Промова молодого судді випромінювала таку перекон¬ливість, що усі одноразово відчули: тільки ця промова, на¬решті, розкрила суть, тільки вона єдино правильна. Як на доказ цього, публіка, що вже прямувала до дверей, заніміла, присівши, як тісто, яке раптом осадила могутня рука госпо¬дині, а тоді заревла й почала трощити сидіння від захо¬плення.
Тепер уже не залишилося жодного сумніву: успіх моло¬дого судді дощенту унедійснив попередні промови, ніби усе попереднє становило лише підготову до справжнього, що його кожний намагався вхопити на повні груди, не пропустивши жодної краплини істини, яка тепер потопом линула з уст мо¬лодого судді.
Згадка про опади, спричинені атомовою бомбою, наче урухомила в публіці потайні пружини, і кожний лускався засвідчити, що він ладен принести себе в жертву, аби тільки далі слухати, що скаже молодий суддя. Навколо почали кри¬чати поодинці і хором, аби їм більше розповіли про атомові опади, особливо ж про дію цих опадів на людську психіку, і молодий суддя знову розкрив рота, що старіші судді, які до нього промовляли на вазі-годиннику, сприйняли, як сиґнал.
Вони схопилися й оголосили, що позбавляють свого „ молодого колеґу слова, оскільки він ухиляється від теми. Та молодий суддя продовжував говорити, маючи по своєму боці публіку. Тоді підвелося кілька інших суддів і заходилися теж говорити, стрясаючи робами й розводячи руками, ніби треную¬чись на розп’яття. Можливо, їхня поведінка означала якусь судову формулу, яка мала навести на розум молодого суддю, хоч покищо вона ще не діяла, бо молодий суддя не переста¬вав говорити, попри те, що кілька ззинніших суддів сіпали його за робу. Напевно він навіть не чув, що його сіпають, бо
281

він аж світився, говорячи, наче його устами промовляв сам Бог, аж поки якийсь винахідливий суддя схопив сифон і цвіркнув на нього струменем води.
— Ффотто-алараатт! — заревло щось біля мене і кудись прожогом шугонуло вбік.
— Фотоапарааат! — провторив уже людський голос, перш ніж розсипатися на друзки.
— Адусю Адольдівно, рататарарах! Пускай же, ратата- рири, пускай же магнетофони! Ррр-бах! О, який з цього, ти- ририр, вийде роман!
—- Н- н- н, — заскакала окрема літера, відірзавшись від своїх родичів.
У залі спалахнуло кілька вольтових дуг, наслідком чого зникли сифони (імовірно, просто забракло води), і судді пере¬йшли на миги. Обидва старші судді, що виголошували про¬мови на вазі-годиннику перед молодим .суддею, заметеляли руками, і на кожний такий помах поспішно почали підводити¬ся щораз нові свідки, які одразу ж відвернули увагу публіки від молодого судді. Щоправда, видно було, як він намагається всукати свій голос, якого майже не чулося, між голоси свід¬ків, однак свідки, хоча їх так само майже не чулося, чи то радше чулося лише одне суцільне гудіння, яке ніяк не да¬валося розчленувати на слова, виголошували своєї свідчення так щільно, що голос молодого судді не знаходив жодної шпарки, аби зачепитися.
Молодий суддя зробив ще кілька спроб, потім, усвідо¬мивши напевно, що в цей спосіб нічого не вдієш, закрив ще¬лепи, сів на ослінчик і заходився викручувати на собі від води одяг, від чого уся його одежина вкрилася ґулями. Надавши своєму вбранню вулканічної формації, молодий суддя витяг люстерко, пальцем проорав на голові проділь, і в такій позі його клацінув якийсь репортер.
З трибуни, де сиділи судді, капала вода, нагадуючи во¬дяну клепсидру. Може, дійсно ще й досі усі суди відбувалися не за годинниками, а за водяними клепсидрами, як за старо¬вини, і кожний суддя мав право вести процес просто на вулиці, аби тільки поруч була ринва чи бодай водогінна рура, з якої текла б вода.
282

Вода конче мусіла б текти, думав я, дивлячися на воду, яка крапала з трибуни, де сиділи судді, і від того, як я досвго дивився на воду, в мене якось раптою щезла здібність роз¬різняти, де те, що я чув, і те, що я думаю. І хоч як мені зале¬жить на точності, я й досі не знаю, попри наполегливі нама¬гання пізніше впорядкувати усі події за суворо логічною схе¬мою, щоб мати перед очима повний перебіг, чи я дійсно чув свідчення свідків, чи мені їх лише навіяла розповідь збирача автографів, який вряди-годи підключався до мене, часто на¬віть проти мосї волі, тлумачачи перебіг процесу, який мене ані трохи не цікавив, чи просто наелектризовані тіла навколо насуґерували мені щось збірне з ‘навколишніх почуттів і ду¬мок, а що це щось виявилося надто інтенсивне своєю несамо¬витістю, то воно набрало перед моїми очима форми, і тому в пам’яті я виразно бачу кількох свідків, не бувши певним, чи вони взагалі будь-коли існували, а тим більше виголошували те, що мені запам’яталося. Я охоче поминув би їх, якби не . сумніви: а що, коли вони дійсно були і говорили саме те, що зберегла моя пам’ять, хоч це могло стосуватися і пізнішого нашарування, коли одна розмова чи враження накладається на друге. Проте оскільки в усіх цих подіях я все таки єдине джерело, від якого залежить вияснення усіх дальших подій, то мені доводиться узгляднювати навіть найсуперечливіші подробиці. Хто зна, може, коли їх назбирається дуже багато, вони якось самі впорядкуються і проллють світло на історію з моїм відвідувачем так, що я зараз не годен навіть про те і мріяти, і все одразу стане інакшим, хоч цю інакшість я собі тепер навіть не уявляю.
Один із свідків запевняв, ніби він садівник. Він працю¬вав біля вілли однієї з кінозірок саме тоді, коли злочинці йшли калічити красуню; про це він так мальовниче розпові¬дав, аж мені спершу ніяк не щастило втямити, про кого він говорить, бо те, що, як мені здалося, стосувалося кінозірки, трохи згодом виявилося описом кущів, які він підрізував, і клюмб, які він поливав саме тоді, коли раптом запримітив злочинців, що підкрадалися занапастити кінодіву. Отак гля¬нув. і одразу ж із самого виразу обличчя, наче йому послали
283

видіння, зрозумів: то злочинці і вони йдуть калічити кінозір¬ку. І хоча він, садівник, ну що, здавалося, вдієш, коли при тобі тільки лійка та ножиці для підрізування кущів, здавав собі справу з своєї повної безборонности, йому не забракло мужности. Так, саме мужности. Нехай усі чують: мужности. Віін кинувся на правопорушників і перешкодив їм увійти до вілли, урятувавши кінокрасуню від спотворення, яке одра-зу зруйнувало б її кар’єру. І ось тут, як він стоїть, наче перед Всевишнім, він клянеться: все це він зробив не на те, аби його нагороджували ознаками пошани або розписували в га¬зетах панегірики про його особу, а виключно з людяности, з найліпших душевних поривань, з бажання засвідчити перед усім світом, що не перевелася шляхетність, добро завжди перемагатиме зло, і він, хоч тільки проста людина, садівник, а не якийсь державний муж, ладен унаочнити це перед усім світом, бо він єдиний посідає усю правду, що її відбігло те¬перішнє століття.
Потім він сказав про добро щось таке, що мені довко¬лишнім шляхом, як брудна калюжа нагадує чисте джерело, нагадало Домову розмову, і ця асоціяція позбавила мене спро- можности розуміти подальший зміст того, що він виголошу¬вав, а коли я нарешті змусив себе зосередитися й дисциплі¬нувати думку, скорувавши їх знову на ‘Свідків, то вже, замість садівника, опитували двох водіїв авт і власника пральні. Обидва водії в один голос переконували суддів, як саме в їхній присутності покалічили ні в чому невинних статисток (чому покалічення відбувалося саме при тих водіях, я ніколи так і не довідався), тільки їх однак ніхто не слухав, і вони непомітно щезли, бо публіка вже на повний рот вітала вла¬сника пральні, який розповідав, як до нього, ще заки стати відомими, кінозірки носили прати білизну.
У мене склалося враження, може й помилкове, ніби власника пральні знали з попередніх процесів або хібапдо його слова мали якийсь додатковий підтекст, зрозумілий усім, крім мене, бо на кожне його речення публіка ревла від захо¬плення, а я, хоч як докладав зусиль, чув лише, як на всі пи¬тання судді власник пральні щоразу від початку розповідає
284

свою біографію, за кожним словом додаючи, мовляв, коли б його -опитали, як і що робити, то нічого не сталося б. Взагалі він дуже імпонував публіці: він втілював у собі, хоча й нез¬багненне, щось таке, чого саме хотіла від нього уся заля, бо спочатку присутні притакували йому хором, а потім наче пролунало кілька пострілів, і з залі цілими юрбами почали зголошуватися слухачі, можливо, родичі власника пральні чи просто надхнені його прикладом, і пропонували й себе в свідки.
Спереду замиготіли бляхи і кашкети: поліція заходи¬лася стримувати особливо ревних. Потім я знову побачив на ослінчику молодого суддю, якого одразу ж затулили собою старші судді, що на годиннику-вазі виголошували промови, заки їх переміг молодий конкурент, хоч тепер його промови, здасться, вже ніхто в залі не пам’ятав.
Судді виконували якісь дійства, правда, які саме, мені заважала роздивитися голова, що виросла межи мною і ко¬ном, де відбувався суд, але публіка поволі заспокоювалася й перестала валити наперед. Ймовірно, обидва судді, кожний по черзі, знову опановували маси, хоча з їхньої промови не чу¬лося нічого, крім невиразного погудування, яке не згущу¬валося в окремі слова, а тяглося суцільною масою.
Трохи згодом публіка настільки втихомирилася, що я виразно почув, як молодий суддя просить слова, якого йому чомусь не дають. Правдоподібно, старші судді закінчували промову, висловивши все, що надавалося до висловлення, і він їм тільки заважав. Однак молодий суддя продовжував домагатися слова, аж поки, здається, втямив, що до кінця процесу йому не дозволять побалакати.
Тоді він підвівся і за спиною суддів вказівним пальцем вписав у повітря якийсь дуже швидкий знак. Заля затихла, і стало чути, як лускається тинк на стінах. Окремі поліцаї біля колон, які раптом стали видимі для всіх, наче їх нагло побільшили, почали охлявати й робитися пласкими, ніби з одягу повипадали, щезнувши, їхні тіла.
Молодий суддя повторив знак і заговорив. Одним від¬дихом він вибачився, що його так довго втримували від авди- торії, тільки, мовляв, це не з його вини, зрештою, він завжди
285

твердив: свідки на процесах взагалі не потрібні, вони ж, ли¬бонь, лише ускладнюють процес, а добрий суддя взагалі не потребує свідків, бо він одразу бачить корінь усього про¬цесу, тобто сам закон, де свідки ні до чого, хоч він особисто й розуміє, як деякі літні судді (старість не радість!) тримають¬ся застарілих метод зі свідками, звикши до цього, а звички, звісно, не завжди рухають проґрес уперед, та й не тільки про-грес, -— і суть справи (завжди, в усіх випадках треба починати з сутноети, так панове, тільки з сутности!) в атомових опадах і реґенерації клітин під впливом радія, обставина, яку він зараз докладніше вияснить.
Старші судді, наново втілившися після несподіванки, прикликали його до порядку. Та молодий суддя красномовно не звернув на них жодної уваги, бо публіка в один рот уже слухала його, і повторну заяву старших суддів сприйняли як недоречний жарт.
Подальший відтинок часу, який поєднував мить, коли заяву старших суддів сприйняли, як жарт, з іншою миттю, коли судовий окличник оповістив кінець, чи то радше пе¬рерву в процесі, поділився в моїй пам’яті на зиґзаґи, які наче вибухнули на всі боки, ко&не враження без стосунку до дру¬гого, так що згодом навіть ті, кого я для певности і перепиту¬вав, не покладаючися на власні очі, ніяк не могли побороти в мені вагання, у якій послідовності все це сталося, бо кожний розповідав інше,
Я встиг лише побачити, як старші судді, ніби змовив¬шися, схопили молодого суддю за робу і, розідравши її (хруст матерії, яку деруть, мені ще потім кілька днів стояв у вухах), заходилися гамселити його в груди. Молодий суддя бив стар¬ших суддів ногою. Тоді один з суддів, що нападали, схопивши в руки поли своєї роби, аби вони не матлялися, як чорні брами охлялої справедливости, скочив молодому судді на плечі, і той почав метатися на кону, силкуючися скинути з себе вершника, який вивертав йому щелепи. Усе це відбулося з такою шаленою швідкістю, що заки до них підбігли роз¬боронити, молодому судді обламали половину обличчя, одному із старших суддів розтрощили ногу, і всі троє заюшувалися кров’ю.
286

Навколо вирувало, тупотіло, прицмокувало. З виру свистіли й жбурляли помаранчами. Потім серед залі почало рости щось дуже подібне до барикади, яке однак раптово зу¬пинилося і так само стало меншати, аж поки на його місці залишився лише судовий окличник, котрий виголосив довге казання, зміст якого зводився приблизно до того, що суд зму¬шений зробити перерву, мовляв, процес переносять на після обіду, бо сподіваються знайти допоміжних суддів. Якщо ж таких не знайдеться, то коли знову розбиратимуть справу, повідомлять окремо, визначивши новий термін, який напевно подадуть не раніше, ніж за кілька тижнів, однак про це вже тоді своєчасно сповістять у газетах.
Після того окличник щез, а на його місці з’явився подіб¬ний чолов’яга в чорному балахоні, тільки трохи нижчий, який заходився вмовляти присутніх, що таки настала перерва й справді вільно виходити з залі.
Мені навіть причулося, ніби тим, котрі залишають залю, він обіцяє тут же видати якусь невеличку нагороду, — він навіть показав щось, що виглядало, як морква, хоч, не виключено, то мені тільки здалося, бо ніхто не підійшов отри¬мувати подарунків, так само, як ніхто не рушив до виходу. Ба більше, публіка на очах дедалі сильніше роз’юшувалася; я звернув увагу, що навколо обличчя якось дивно міняться на один кшталт, знеосіблюючись, і це знеосіблення розвиває та¬ку шалену енергію, від якої починають двигтіти стіни, і, хоча від спеки тіла злипаються галасливими купами, ніхто не лише не виявляє охоти вискочити з залі, а, навпаки, в усіх тепер такий надхнений колективний вигляд, наче от-от серед цього розпареного натовпу появиться Месія, прихід якого підгото- ’ вляють щораз нові промовці, яких хвилями виносить із люд¬ського виру, і ніхто й гадки не має розходитися.
Єдина зміна в залі позначилася хібащо на боках: з вікон позганяли молодиків, які тілами затуляли доплив по¬вітря. Можливо навіть, їх не позганяли, а вони самі звільни¬ли місце з наміром десь інде перебрати важливішу функцію.
Повідкривали також двері, високі, майже попід стелю, їх раптом виявилося стільки, що у залі почали ходити про¬
287

тяги, потрапивши в які можна було навіть рухатися в певно¬му напрямку.
Одним таким протягом вирішив і я скористатися. Не дивлячися ні на кого, щоб ніхто, — цього ще мені бракува¬ло б! — не заговорив до мене, я, керуючися протягом, про¬тиснувся крізь натовп, повз ораторів жіночої й чоловічої статі, які навіть пробували висмикнути мене з протягу до свого гурту, однак протяг, яким, крім мене, послуговувалися ще й інші, долав усі перешкоди, і я не зчувся, як мене винесло на сходи палацу юстиції, де на мене дмухнуло іншою спекою, яка відразу ж активізувала мій мозок, зосередивши його на відвідувачі, котрий так і не з’явився на процес.
Зрештою, цієї миті мені аж полегшало, що він не прийшов. Тепер, коли в мене зникло бажання з ним зустрі¬тися, я наче набув здібности чіткіше бачити себе й інших і негайно ж дійшов зовсім інших висновків. Мені раптом здалося, що збирач автографів пообіцяв зустріч із моїм від¬відувачем на процесі, лише аби мене заспокоїти, а вже висло¬вивши припущення, мовляв, мій відвідувач прийде на процес, він напевно впав на думку: а що коли мене якось пощастить намовити ганяти на процеси, збираючи для нього автографи (і це надихало його посилено піклуватися мною), адже спроба йому нічого не коштувала, а виграш значний, бо ану я дійсно раптом зацікавлюся процесами?
Зрештою, звідкіля ж йому знати, що в мені історія з відвідувачем розрослася, не залишивши ні на що інше місця? Правда, така ймовірність не виключала іншої: збирач авто¬графів дійсно роздобув якимось чином точні інформації, що мій відвідувач появиться, і тоді я, ще, не доведи Господи, зустрівся б з ним отут на сходах, саме тепер, коли я за всяку ціну волів би уникнути цієї зустрічі. І цю мить мені вида¬валися просто незбагненними причини, які мене взагалі спонукали припхатися сюди й полювати на мого відвіду¬вача. Незбагненно також, як за такий короткий час я встиг кілька разів протилежно настроюватися і як, попри це, я все ще залишався собою. Від таких змін я мусів би зникнути, або принаймні стати кимось іншим, адже в мені виявилося
288

стільки чужого для мене самого, і воно найшло на мене проти ІДОЄЇ волі, — зміни, які мій мозок реєстрував, відмовившись однак керувати ними. І все таки ця непослідовна особа яки¬мось чудом не переставала відчувати себе мною, ба більше, їй ані трохи не заважали ці протиріччя.
Так само, як раніше мозок переконував у доцільності конче побачитися з моїм відвідувачем, так тепер я чіткіше, ніж будь-коли, унутрішнім зором бачив, наче це вже давно відбулося, що зустріч із моїм відвідувачем не тільки не при¬швидшить розшуків його біографії, а, навпаки, докорінно пошкодить, аж усе доведеться починати з початку, хоча те¬пер цей початок стане далеко труднішим, і я нестиму кару, яку сам на себе накликав, якщо зараз не уникну з ним зустрічі.
Тікати чимдуж, це єдиний мій порятунок, а не щось інше, постановив я. Ще я його не зустрів, ще в нього не появи¬лося нової ідеї щодо писання біографії, ще він не висловив нових пропозицій, проти яких не допомогли б жодні прокльо¬ни чи благання, — я ж сам ліз у цей зашморг, явно здурівши, от наче розум відібрало, бо пощо мені побачення з ним, коли в моїй кишені лежали дві адреси, де його напевно знали? Чи не ліпше було б спочатку їх дослідити? Звичайно, тоді я розсердився на збирача автографів, а розсердившися на нього, ніби одночасно розсердився і на адреси, тільки чого ж сердитися на адреси, які він дав і які все ще я носив у кишені так, як він їх туди поклав? Чим же вони завинили? Зрештою, якщо вже не лишалося б іншого виходу, а вихід є, бож дві адреси — це великі можливості, і якби виявилося. . . однак чого ж забігати наперед? — у випадку навіть, — ну, тоді до¬велося б ще раз відвідати літературну родину з Мельпо¬меною, розпитувати трохи інакше, не знаю, як саме, але інакше, адже там напевне хтось пам’ятав мого відвідувача, мусів пам’ятати, це ж ясно, так само ясно, як і усвідомлен¬ня, що навіть якби ці адреси виявилися непридатними, туди, Де Мельпомена, ніколи вже не ступить моя нога, хоч як мене силували б, бо я ніяк не пригадаю, як я тоді опинився на вулиці?
289

Я певний, нічого каригідного я не вчинив, хоч у мене й залишилося після тих відвідин відчуття, ніби я там щось накоїв, правда, не з моєї вини, та й проступок, може, зовсім незначний, якого інші просто і не помітили б, проте для мене вія мав особливо велике значення, попри те, що ні проступка ні його значення я не пам’ятав. Імовірно, його вегетативно пам’ятали тільки клітини в мені, не доносячи цих зарубок до мозку, пам’ятали складники крови, і цього вистачало, щоб цей проступок існував, уникаючи втілення, яке колись іде могло відбутися.
— Що з вами? Я вас гукаю, мало не охрип, а ви не чуєте? — хапаючи мене ззаду за піджак, відсапувався збирач автографів.
— Хіба ж так поводяться з добрими знайомими? Та що знайомими — з друзями! Бійтеся Бога! Де ж таке бачено! Та стійте ж, бо я задихнуся! Ну, як вам процес?
За збирачем автографів щільно, як різновиди втілення єдиного божества, переплигуючи через налитих спекою, май¬же непорушних голубів, спускалися сходами палацу юсти¬ції, аж повітря рипіло під ногами, Козютко-Млодютко, кіно¬оператор — він же і кінорежисер, та ще один незнайомий чолов’яга з Геркулесовим носом.
— Як вам процес? — вигукнули й собі різновиди вті¬лення єдиного божества.
— Ну, хіба ж я вам не казав! — поповнивши запаси повітря в легенях, засяяв збирач автографів. — Зараз там відбувається найцікавіше. Ви так і не бачили найголовні¬шого. Які промови! Які особистості! Ну і, звичайно, вершок усього — деталі! Що за відкриття, ну просто таки — ах, і кінець. Після перерви ви, самозрозуміло, повертаєтеся? Про¬довження обіцяють потрясальне.
— Я їду додому.
— Так, так, ну а після перерви? Хіба ви не повер¬таєтеся?
— Відпустіть мій піджак, мене процеси не цікавлять. Якби не мій клієнт …
290

— Не говоріть, не говоріть далі! Ви просто не усві¬домлюєте, що ви втрачаєте! У мене серце крається за вас!
— Мій клієнт не прийшов, — як заклинання вимо¬вив я, зосередивши всю волю на думці: нехай він, боронь Боже, не появиться саме тепер. Дай мені лише встигти зійти зі сходів, і тоді мене вже ніхто не стримає. Я бігтиму; якщо треба, я силоміць струшу руки збирача автографів, які не відпускають мого піджака. Я бігтиму так, що мене ніхто не наздожене. Аби тільки не з’явився мій відвідувач, бо тоді я пропав, бо тоді я пропав назавжди, пропав остаточно; ну, відчепися ж ти до лихої години, мені треба бігти, я мушу ря¬туватися, поки є і.цс змога втекти. О Боже, вели ж йому на¬решті відчепитися від мене!
•— Та ви зовсім не слухаєте мене!
— Мій клієнт не прийшов, — повторив я, усвідомивши раптом: збирачеві автографів напевно соромно, що він пообі¬цяв мені зустріч із відвідувачем, який досі, на щастя, не з’явився, але він же не знає, що я перехотів бачити відвіду¬вача, і моє нагадування напевно його прикро вразило, а тим часом хіба випадає мені докоряти комусь, коли я сам ? . .
— О він, ще прийде! —- весело вигукнув збирач авто¬графів з анітрохи не затьмареним сумлінням, недосяжний для будь-яких докорів. — Не втрачайте надії! Він прийде. Він напевно вже десь тут. Хочете, я подивлюся за ним для вас. Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Я вам його зараз покличу.
■— Не турбуйтеся, дякую, не гукайте, я передумав, я не хочу його бачити, я поспішаю. Я щось дуже важливе прига¬дав, і мій клієнт зараз мені не потрібний: нехай колись згодом. Я дуже поспішаю.
— Таж ви ще мить тому гинули його побачити, псуючи мені весь процес!
— Я змінив пляни. Не турбуйтеся. ІЦождо процесу, то мені прикро, зрештою, я ж вам пояснював; процеси мене, ну справді, не цікавлять.
Збирач автографів завмер, ніби прислухаючися, чи в словах, які я щойно вимовив, не криється славо «свиня», яке, хоч я й не сказав, а тільки подумав, якимось чином, і то лише
291

Я певний, нічого каригідного я не вчинив, хоч у мене й залишилося після тих відвідин відчуття, ніби я там щось накоїв, правда, не з моєї вини, та й проступок, може, зовсім незначний, якого інші просто і не помітили б, проте для мене вія мав особливо велике значення, попри те, що ні проступка ні його значення я не пам’ятав. Імовірно, його вегетативно пам’ятали тільки клітини в мені, не доносячи цих зарубок до мозку, пам’ятали складники крови, і цього вистачало, щоб цей проступок існував, уникаючи втілення, яке колись ще могло відбутися.
— Що з вами? Я вас гукаю, мало не охрип, а ви не чуєте? — хапаючи мене ззаду за піджак, відсапувався збирач автографів.
— Хіба ж так поводяться з добрими знайомими? Та що знайомими — з друзями! Бійтеся Бога! Де ж таке бачено! Та стійте ж, бо я задихнуся! Ну, як вам процес?
За збирачем автографів щільно, як різновиди втілення єдиного божества, переплигуючи через налитих спекою, май¬же непорушних голубів, спускалися сходами палацу юсти¬ції, аж повітря рипіло під ногами, Козютко-Млодютко, кіно¬оператор — він же і кінорежисер, та ще один незнайомий чолов’яга з Геркулесовим носом.
— Як вам процес? — вигукнули й собі різновиди вті¬лення єдиного божества.
— Ну, хіба ж я вам не казав! — поповнивши запаси повітря в легенях, засяяв збирач автографів. — Зараз там відбувається найцікавіше. Ви так і не бачили найголовні¬шого. Які промови! Які особистості! Ну і, звичайно, вершок усього — деталі! Що за відкриття, ну просто таки —- ах, і кінець. Після перерви ви, самозрозуміло, повертаєтеся? Про¬довження обіцяють потрясальне.
— Я їду додому.
— Так, так, ну а після перерви? Хіба ви не повер¬таєтеся?
— Відпустіть мій піджак, мене процеси не цікавлять. Якби не мій клієнт . . .
290

— Не говоріть, не говоріть далі! Ви просто не усві¬домлюєте, що ви втрачаєте! У мене серце крається за вас!
— Мій клієнт не прийшов, — як заклинання вимо¬вив я, зосередивши всю волю на думці: нехай він, боронь Боже, не появиться саме тепер. Дай мені лише встигти зійти зі сходів, і тоді мене вже ніхто не стримає. Я бігтиму; якщо треба, я силоміць струшу руки збирача автографів, які не відпускають мого піджака. Я бігтиму так, що мене ніхто не наздожене. Аби тільки не з’явився мій відвідувач, бо тоді я пропав, бо тоді я пропав назавжди, пропав остаточно; ну, відчепися ж ти до лихої години, мені треба бігти, я мушу ря¬туватися, поки є ще змога втекти. О Боже, вели ж йому на¬решті відчепитися від мене!
— Та ви зовсім не слухаєте мене!
— Мій кліснт не прийшов, ■— повторив я, усвідомивши раптом: збирачеві автографів напевно соромно, що він пообі¬цяв мені зустріч із відвідувачем, який досі, на щастя, не з’явився, але він же не знає, що- я перехотів бачити відвіду¬вача, і моє нагадування напевно його прикро вразило, а тим часом хіба випадає мені докоряти комусь, коли я сам ? . .
— О він, ще прийде! —■ весело вигукнув збирач авто¬графів з анітрохи не затьмареним сумлінням, недосяжний для будь-яких докорів. — Не втрачайте надії! Він прийде. Він напевно вже десь тут. Хочете, я подивлюся за ним для вас. Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Я вам його зараз покличу.
— Не турбуйтеся, дякую, не гукайте, я передумав, я не хочу його бачити, я поспішаю. Я щось дуже важливе прига¬дав, і мій кліснт зараз мені не потрібний: нехай колись згодом. Я дуже поспішаю.
— Таж ви ще мить тому гинули його побачити, псуючи мені весь процес!
•—■ Я змінив пляни. Не турбуйтеся. Щождо процесу, то мені прикро, зрештою, я ж вам пояснював; процеси мене, ну справді, не цікавлять.
Збирач автографів завмер, ніби прислухаючися, чи в словах, які я щойно вимовив, не криється славо «свиня», яке, хоч я й не сказав, а тільки подумав, якимось чином, і то лише
291

на одну блискавичну мить, виявило свою присутність у тих звукових комбінаціях, що доходили до його духовного вуха. Однак, це, ймовірно, не відповідало його уявленню про мене і він секунду замислився, чого якраз вистачало, щоб вирватися з-під його опіки.
Я залишив його на сходах і майже чвалом кинувся до свого новопридбаного авта.
— Як, ви маєте авто? — наздогнав мене збирач автогра¬фів, здається, встигши перекаталогізувати мене в нову рубри¬ку своєї уваги.
— Та ніби маю.
— Дивіться, дивіться! — Каталогізування явно зазна¬вало подальших змін.
— Чого ж ви з ним ховаєтеся?
— Та я його лише сьогодні придбав, і то зовсім випад¬ково, — неохоче признався я, відчуваючи непереборну від¬разу до слова «ховаєтеся».
— Скільки заплатили? Ви, далебі, багатій?
— Це випадково, настільки випадково . . .
— Ну ж і авто! — збирач автографів очевидячки знову кореґував свою думку про мене.
— Це справді ваше авто? — недовірливо поінформу¬вався Козютко-Млодютко, в супроводі кінооператора й чоло¬в’яги з геркулесовим носом, наздоганяючи збирача автографів, і, ще заки скінчив речення, вся його постать змінилася. Йому наче відросли подвійні плечі, м’язи, голос став якось особливо переливатися, ніби в нього вставили гойдалку, якій тіло Ко- зютка-Млодютка зробилось замалим.
— Знаєте що, — з гойдалки переходячи раптом на грудний голос, заспівав Козютко-Млодютко, намагаючися пальцем перебігти ґудзики мого піджака з таким виглядом, аж я й собі завагався, чи не виконували ґудзики функції електричних дзвінків, які розчиняли не тільки двері, а й душі, — позичте на кілька годин ваше авто. Га?
— Та я ще . . .
— Турбуватися не потребуєте ані трохи! Я вам його увечорі поверну. Так, справді. Заплачу навіть відсотки, якщо
292

захочете. Клянуся, ось моя рука, ось моє серце, не подряпаю, не проп’ю. Ви його отримаєте увечорі, як лялечку. Зрозумійте, я просто мушу випозичити ваше авто! Мушу. Тоді моє май¬бутнє одразу ж забезпечене. Вас послало- мені само провидін¬ня. Ви просто не маєте права відмовити! Ми ж друзі, гадаю, ви ще пам’ятаєте той вечір, коли ми вас так тепло прийняли до нашого товариства? Таке не забувають. Ну як, згода? Оче¬видно ж згода! Давайте ключі, ну!
— Та пощо тобі авто? — розсердився молодий чоловік з геркулесовим носом. — Ми ж збираємося до . . . Ми ж домо¬вилися !
— Як пощо? Ви посліпли чи що? Обидві кінозірки: Люляя і Лінуза без тями від мене. Ледве вони появилися на процесі, я глянув — і в обох повний успіх. Я ледве досидів до перерви процесу. І одна, і друга тільки на мене й дивилися. Треба ж народитися останнім йолопом, аби не скористатися! Це ж і для біографії, і для здоров’я — повний успіх. Світ мусить довідатися, що Козютко-Млодютко . . .
— Козютку-Млодютку, припини!
— Тихо, не заздріть, моєї слави перепаде і на вас. Але спершу я мушу мати до вечора це авто, щоб гідно їх від¬везти до себе.
— У свій закамарок? Козютку-Млодютку, змилуйся!
— Не забудь перед прийняттям бодай провітрити!
— Ну, що ви, в апартаментах Козютка-Млодютка, такі пахощі, аж . . .
— Не впадайте в банальність! Вони приїдуть дивитися на мене, а не на мої апартаменти. Подумаєш, велике діло. Що таке апартаменти? Сьогодні нема, а завтра — хороми. Го¬ловне я, а решта . .. Якщо ви дасте мені зараз авто . . .
— Слухай, Козютку-Млодютку, залиши ідею з автом. Ну будь же людиною. Ми ж домовилися!
— Домовилися, домовилися! Мало що домовилися. Тоді домовилися, а тепер не домовилися. Кінозірки ■— моє май¬бутнє, а раз так — то і вам щось перепаде. Ясно?
— Таж ти до них навіть не підходив! Чи ти телепатич-
293

ним способом (від теліпати): теліп-теліп — і вже домігся в них успіху?
—■ Голова! Хіба треба мужчині слів, щоб порозумітися! А я втілення справжнього мужчини! —■ радісно сповістив Ко- зютко-Млодютко.
—■ Невже?
— Даремно ти думаєш, ніби де дотеп. Вони весь час не зводили з мене очей, однак пощо тут просторікувати, коли справа наглить. Ну то як, чи можу я взяти ваше авто?
Проте я не встиг відповісти.
— Пропала Сагара! Прощай Сагара! — кілька кроків від мене заревів кінооператор, то закриваючи, то відкриваючи дверцята трохи застарілого, хоча ще не зовсім старого авта, розфарбованого зебровими смугами. Так фарбували свої та¬ратайки власники-мистді з тих околиць міста, де жила боге¬ма, щоб не відставати від моди, особливий шик якої поля¬гав у старомодності.
Від його реву важко з крильним громом відірвалися голуби зі сходів палацу юстиції й застряли в повітрі. Ангели Страшного суду, подумав я, і від них лягла тінь на все місто, а, може, й на всю землю.
— Удар сонця, — першим отямився збирач автографів.
Мені здалося, що кінооператор радше збожеволів, хоч я
особисто ніколи не чув, як від спеки божеволіють.
— Мій струсь! — захлинався кінооператор, розмазуючи чи то піт, чи то сльози на обличчі. ■— Таж не стійте, як бовду¬ри! Шукайте, рятуйте, я вам кажу, я вас благаю! Друзі, про¬кляття моє, оглухи, таж не стовбичте, спішіть, мчіть, рятуйте! О, Боже, скільки я доклав зусиль, терпіння, аби намовити ди¬ректора зоопарку випозичити одного й другого, і от!
— Кого, кого?
— Як кого! Струся! Стру-у-ся!
—• Та чого ж одного і другого? Зразу двох струсів?
— О, Боже, струся і вартового! Доглядати за птахом. Бож звідки я знаю, як біля нього ходити? Скільки грошей я вгатив у них! І заклад, і так, і тепер вони обидва зникли. Ви розумієте, що це значить: зник-ли! Я зруйнований. Я пропав!
294

— Звичайно це дуже прикро, проте не хвилюйтеся, — пошкодував я його. — Не побивайтеся, адже струсь не гуска, аби його вартовий заніс кудись далеко під пахвою. Вони на-
■ певно ще знайдуться.
— Струсь не гуска! — заверещав кінооператор. — Чи ви тямите!!
— Благаю вас, не хвилюйтеся, я справді нічого поганого не мав на думці, я хотів лише сказати — ваш струсь знай¬деться, ваш струсь …
— Струсь не гуска і не горобець! — з надхненням під¬хопив Козютко-Млодютко, забувши раптом про красунь.
— Вам струсь не гуска й не горобець, — з розпуки заридав кінооператор, остаточно розчавлений втручанням Ко- зютка-Млодютка, — а я приготувався накручувати вузьплів- ковий фільм про Сагару! Про Сагару й Суезький канал. До¬кументальний фільм, по-мистецькому документальний, на якого я знайшов покупця. Ви розумієте, що це значить! По- куп-ця!
— Гаразд, гаразд, тільки пощо все таки на це струсь?
— Як пощо? Який же вийде фільм про Сагару й Суезь¬кий канал без струся? Заради його проклятущого тепер хоч їдь до Сагари!
—• От тобі новина! Сагара ж давно індустріялізувалася! Тепер там струсі належать до анахронізму. Та й взагалі, хто вна, чи там струсі будь-коли існували?
— О, Боже, яке невігластво! Існували чи не існували! Та яке мені діло, чи вони дійсно існували! Хоч би вони триста разів не існували чи перевелися! У моєму фільмі про Сагару й
, Суезький канал мусить бути струсь, і то не один. Для кольо- риту, задля внутрішньої мистецької правди. Це — абетка ми¬стецтва! Хіба ви не заєте, що дійсність у мистецтві тільки заважає? Він мусить там бути, хоч би світ завалився. Або струсь, або я пропав. Мій покупець нізащо не купить фільму про Сагару без струся!
Ну коли вже нетільна телись, то знайдете іншого!
— Іншого! Іншого?! Ох, бракує повітря, ой, кінець мені! Та ви тямите, що це значить? Ох, моє серце!
295

— Не вкорочуйте собі життя зайвиною. Пощо впадати в крайній реалізм? Купіть знятку струся, підіть до фотографа, і він вам за копійки пропустить весь ваш фільм через під¬ставного струся. Навіть рідна ненька, струсева, очевидно, не помітить різниці, не те що покупець.
— Боже, яке невігластво! Хто кінорежисер, я чи ви?
— О я скромний.
— Та я!
— А я!
— Козютку-Млодютку!
— Панове!
— Ну-ну-ну, чого ви хвилюєтеся?
— Ви гадаєте, мені самому не спала б така геніяльна думка, якби в моєму випадку вона бодай трохи виявилася на щось придатна?
— Мені нічого гадати. Сьогодні я відпочиваю від розу¬мової праці. Я хотів вам лише добра. Ви знаєте, яка в мене співчутлива душа. І даремно ви так гостро сприйняли мої поради. Адже коли ви накручуєте документальний фільм про Сагару й Суезький канал, не виїждаючи за околицю цього міста, то чого вам з таким самим успіхом не обійтися і без живого струся? Вам належало б подякувати мені за пропо¬зицію, замість ображати мою особу.
— А ти особа? Я й не знав!
— Ох, як смішно!
— О, профани! — зойкнув кінорежисер, хапаючися за живіт, ніби там загніздився зниклий струсь, якого він нама¬гався вирвати звідтіля. — Мій струсь, мій струсь, мій струсь!
Він так трусився, аж я почав не на жарт хвилюватися: що коли він, боронь Боже, зараз впаде на брук і сконає від нервового потрясения, а мене потягнуть до поліції як свідка, тоді я ніяк не приховаю історії з відвідувачем. Боже, зроби, нехай він не побивається, мимоволі попросив я, хоч мені ли¬шилося незбагненним, чому його пойняв аж такий розпач (може, людина по-справжньому здатна переживати лише своє власне горе, яке для інших ніколи не виглядає надто значу¬щим?) і чому струся разом з найманим вартовим йому конче
296

припекло везти на процес, щоб потім кинути обох в авті. Зреш¬тою, я не уявляв собі, як він ухитрився транспортувати струся в невеликому авті з м’якими сідіннями, не поламавши птахові лап, якби це був звичайний струсь, а не якесь ґумове диво.
Видно, не досить щедрою винахідливістю відзначалася не лише моя уява, а й збирача автографів, бо він уїдливо по¬цікавився, чому все таки кінорежисер вирушив саме зі стру- сем на процес.
— Як чому? — ожив кінорежисер, наче те, що кинув збирач автографів, завдало йому смертельного удару, який, дивним способом, пробудив його до нового життя. — Чи ви знаєте, який у мене дорогоцінний час? Кожна секунда — золото! Ііе-оці-ненна! Чи ви взагалі тямите, що таке успіх? Вам то не в кунах, бо ви не добігли до цього. А я ніколи нічо¬го не відкладаю на потім — це перша засада успіху. Під ле¬жачий камінь вода не тече!
— Я ще ніколи не бачив каменя, що прогулюється, або який чвалав би туди, де тече вода.
— Козютку-Млодютку!
— Може, неправда?
— Треба рухатися, щоб мати належний успіх. Рухати¬ся й не марнувати часу. Я збирався одразу ж після процесу їхати за місто фільмувати!
Кінорежисер на очах уподібнювався до машини, що про¬дукувала самі зайві рухи, які весь час повторювалися. Спо¬чатку рухи, а тоді й слова.
Імовірно, переважна більшість людей після якогось часу починає повторюватися, а в нього цей час виявився дуже короткий.
— Але я знаю, я догадуюся, що це означає, — вигуку¬вав він. — Це все мої милі друзі, не інакше! Це вони! Я пе¬вен — хтось із них позаздрив моєму успіхові! Я переконаний. Так. Нема жодного сумніву. Хтось із них підкупив вартового, Цю худобину, цю тварюку, якій я на кінець знімання пообіцяв Ще й могорич! Підкупив, аби цей нехлюй випустив струся.
297

Ясно. Бож обох їх нема. А струсь без чужої допомоги не здо¬лав би вилізти з авта.
— Ну, щоб вилізти з авта, не треба великої допомоги.
— Він не міг вилізти сам зі зв’язаними ногами! Стоячи він не вміщався. Низький дах. Я спеціяльно в зоопарку по¬просив, і мені його зв’язали. Ну й обвинули газетами, аби він усередині не бруднив авта.
Я раптом з зачудованням встановив: що докладніше кі-норежисер пояснює, то незбагненнішими робляться його сло¬ва, набираючи зворотної функції. Замість зрозумілішати, з кожним новим уточненням струсь розростається в щось дедалі неокресленіше, колосальне видиво, яке не зраджує найменшо¬го стосунку до казань кінорежисера. Ще хвилина, і я пере¬стану взагалі тямити, що кінорежисер вимовляє, зараз брук попливе в мене з-під ніг, і я ніколи не довідаюся, що сталося насправді, і чому над кінорежисером виблискують щелепи Козютка-Млодютка.
Таж Козютко-Млодютко регоче, дійшов я нарешті ви¬сновку і одразу дійсно почув сміх.
— А ви струся кудись, — щось, видно, дуже дотепне закінчував Козютко-Млодютко, — і повна Сатара! А?
— Якщо струсь не знайдеться, я пропав, — все ще ті самі слова, однак настільки іншим тембром вимовляв, так, власне, не говорив, а саме вимовляв, кінорежисер, аж я зир¬кнув, намагаючися пересвідчитись, чи не бідкається хтось інший за його спиною. Проте за його спиною я зауважив лише ліхтарний стовп.
— Ну що я тепер робитиму? — якось ще позбавлений своєї ідентичности, побивався кінооператор. — Не їхати ж мені заради нього, проклятущого, до Сагари? Я гублю замовлення. Удруге мені вже не випозичать іншого струся! Ну, і потім штраф, не тільки заклад! Пропав мій заклад, який я залишив у зоопарку за струся! Усе на вітер! Ви розумієте, що це зна¬чить? Стільки старатися, стільки мучитися, і все прахом! Тіль¬ки я знайду того, хто позаздрив моїй славі й успіхові! Хто підкупив вартового, аби той випустив струся. Я знайду його. Я
298

покажу йому! Він! — підплигнув раптом режисер, як навіже- ний, кидаючись до керми.
Якби рух указового пальця кінорежисера протривав кілька секунд довше, енергія, яку він випромінював, напевно висадила б у повітря ріг вулиці, з-за якого, наче пробне ви¬дання апокаліптичного птаха, появився довготелесий струсь, обвинений ілюстрованими газетами, що архангельськими тру¬бами струмували на всі боки з-під мотузок, якими їх прив’я¬зали до пташиного тулуба. Місцями мотузки порозсовувалися, і газети поопадали, хоч це не дуже помічалося, бо ті шматки, які ще досить густо висіли на ньому, надавали птахові настіль-ки незвичайного вигляду, що я на якийсь краєчок миті споло¬шився: а коли це дійсно знак катастрофи, попередження, яке треба вчасно сприйняти? — проте заки я повністю усвідомив ці спалахи страху, репетування кінорежисера позбавило мене здібности думати, і переполох минув.
Я зауважив, як за струсем на віддалі в унісон, мов оркестра за скрипкою, йде публіка, хоч її назбиралося ще не стільки, щоб мій задерев’янілий мозок не зафіксував: струсь ще недавно на волі, бо інакше його почт виявився б далеко численніший і гучніший.
Правда, не виключене, як саме тут наклалося в моїй пам’яті деяке часове зрушення між появою і зникненням струся вже далеко пізніше, хоч цього я не беруся твердити з певністю, коли він, — угледівши авто кінорежисера, яке своїми зебровими смугами імовірно нагадало йому Африку (хоч струсь міг народитися в зоопарку, і тоді Африка для нього не існувала, якщо, звичайно, йому про Африку не розповіла , одна з його бабусь, яка її ще пам’ятала. Кажуть, курка здатна рахувати до трьох, тоді струсь напевно вміє рахувати до деся¬ти, а, бува, і більше, якісь рудименти пам’яті, зрештою нехай, тільки чого ж це мені лізе в голову?), з розгону, як на галь¬мах, повернув назад за ріг і щез.
Струсь дійсно повернув за ріг і щез, це я бачив, хоч мені згодом весь час здавалося, ніби то бачив хтось інший, а не я, і я ніяк не знаходив пояснення, звідки це, бож я нібито справді бачив. Так само, як я справді бачив, як при повороті за ріг з
299

птаха відірвався шматок газети з красунями в купальниках і впав у моєму напрямку, і потім ті красуні ще довго мені сни¬лися, хоч вони вже не відзначалися такою чіткістю, як те ви¬диво, коли кінорежисер, він же й кінооператор, дав ґаз, і в моє авто, крім збирача автографів, Козютка-Млодютка і мовчаз¬ного молодика з геркулесовим носом, упхалися ще якісь неві¬домі молодики, дяді, як ззаду лізли бородаті пики і, щоб побільше вмістилося, відгортали дах мого нового авта, яке потріскувало, хоч я благав цього не робити. Однак хтось уже сидів у мене на плечах, боляче втелющивши коліна в спину, і я, завмираючи, карбував у пам’яті, як моє авто мчить, а я перелучаю, женучи слідом за кінорежисером, і як мені, тисну¬чи наввипередки з усіх боків, додаткові руки й ноги допо¬магають крутити бублик і давати ґаз, аж я ледве встигаю вирівнювати напрям авта.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.