Андієвська Емма - Герострати

Перше, що мені в поліції сповістили…

Перше, що мені в поліції сповістили, це ніби я при- пильновую на вулицях незамкнені авта, мовляв, у місті завжди вистачає роззяв, які забувають або вважають шиком не замикати свого майна, щоб поліція потім мала більше кло¬поту розшукувати крадене, і продаю їм мало не на очах влас¬ників.
Я сказав, як вони ображають мене, не завдавши собі труду вислухати, чим я диспоную на свою оборону; я солідна людина, і невже вони гадають, що власникові антикваріяту тільки й личить займатися крадіжками авт? Однак поліцаї відповіли, мовляв, це не арґумент, бо те, що я власник анти¬кваріяту, зовсім не заважає працювати на боці злодюжкою, вони і не таке бачили, хоч мені далебі не випадало б демон¬струвати стільки нахабства й заперечувати, оскільки авто, яке я називаю своїм, я вкрав за якихось п’ять хвилин до того, як появився його власник, справжній власник, який, до речі, одразу й сповістив про це поліцію. Якщо ж я попри ці факти конче волію щось додати до цієї історії, то це напевно лише незначні деталі, які аж ні трохи не вплинуть на перебіг слідства. Чи, може, як дехто з моїх приятелів, я потішу їх, сказавши на своє виправдання, ніби господар авта сам винен, коли, навіть якщо це й тривало лише кілька хвилин, заходить до кинсуляту, полінувавшися замкнути авто й витягти з нього ключі?
Я покликався на папери, намагаючися втлумачити їм, що все це неправда, це якесь безглу’зде непорозуміння. Я чесний антиквар, і ні поліція, ні будь-хто інший не сміє зво¬дити на мене наклепи, адже є папери на авто.
— Папери!
При слові «папери» поліцаї гуртом лягли від реготу і трохи згодом, відкашлявшися, запевнили, що цього разу трюк з паперами мені так легко не пройде і подібного нахабу і рвача, як я, хоч і багатюща у них практика, вони зустрічають уперше, однак тепер вони мене нарешті зловили, це їм, прав¬да, коштувало багато часу і витримки, але тут доведеться звести порахунки, бо так просто, розчулившися моїми плача- ми, вони мене вже не випустять звідсіля.
329

— Вам не дано жодного права триімати мене під ареш¬том, у мене є папери, я чесний антиквар, — отетеріло повторю¬вав я, навіть не усвідомлюючи, що я говорю вголос, проте мене ніхто не слухав. Два поліцаї в кутку ловили муху. Знад¬вору загавкав басистий вівчур, якого одразу ж перекрили високим дзявкотом такси, та невдовзі й вони замовкли. Потім мене відвели до порожньої кімнати, посередині якої стояв стілець, замкнули двері, хоч то мені імовірно лише причулося, і пішли радитися. Я тільки чув їхні голоси, наче пропущені крізь марлю, силкуючися збагнути, що ж насправді викликало таку халепу, таку несправедливість, яку відмовляється сприй¬мати мій розум, продукуючи, мов із чарівного горщика кашу, єдину думку: те, що говорять поліцаї, явна нісенітниця, воно просто немислєнне, а коли немисленне, то цього всього не існує, не може існувати, це напевно трапилося не зі мною, а з кимось іншим, і лише через якісь загадкові обставини, нез¬багненно чому саме я мушу все це переживати, як двері знову відчинилися, і мені порадили зізнатися й назвати свого спіль¬ника.
Мені здалося, хоч це відчуття щойно з’явилося, саме як поліцай кінчив говорити, ніби протягом нестерпно довго¬го часу я лечу в провалля, і вся моя уява зосереджена лише на одному: нехай навіть кінець, тільки якомога швидше, бо щось лускається в моєму мозку, і я не відповідатиму за свої вчинки.
— Для вас буде краще, коли ви назвете свого спіль¬ника, — повторили ангели-хоронителі, які прийшли рятува¬ти мене.
Моє падіння тривало. У цю хвилину, навіть якби я захотів щось відповісти, я не спромігся б. Я лише обернув сті¬лець і сів спиною до поліцаїв. Вони постояли, почекали і знову пішли. Трохи згодом мені сповістили, мовляв, я не крав авта, і спитали, що мені відомо про лорда Ессекса. Я сказав, згідно з правдою, що нічого не відомо. Він продав мені авто, я отри¬мав на нього папери, і це нечуване, щоб у такий спосіб затри¬мували чесних людей.
Поліцаї зникли. А коли знову з’явилися, то один із них
330

ніс у випростаній руці півлітрову склянку з зеленою рідиною і сказав, .аби я те випив, вони власноручно в машині, що пере¬мелює городину й садовину, відтиснули для мене соку із сві¬жого шпінату й петрушки, який негайно заспокоює нерви, бо тепер нарешті усе ясно, і вони мені дуже співчувають, хоч випадок з паперами на авто спромігся б будь-кого вивести з рівноваги. Ну, а щодо слідства, то воно, звичайно, теж від-падає, отже нема справді чого хвилюватися, авто крав не я, а лорд Ессекс, якого вони тепер називали ще якимось іншим і далеко не таким гучним ім’ям, проте хоч я і не винний, оскіль¬ки я купив крадене, не знаючи, що воно крадене, гроші мої пропали, бо, згідно з законом, авто я повинен повернути влас¬никові, на це нема ради, а з лорда Ессекса, чи як він там ще по-інакшому називається, грошей не стягнути, — він встиг їх протринькати, та про це, мовляв, я вже сам пізніше до¬кладніше довідаюся. Потім вони стали допитуватися, як це я дав себе обдурити, адже я зовсім не виглядаю на людину, яку легко ошукати, та й потім, як антиквар, я напевно диспоную чималим досвідом, і хіба аж так важко на перший погляд відрізнити папери на авто від звичайнісінької анкети на про- пискуг, це ж, здається, таке очевидне.
Однак для мене ніщо не було очевидне. Я сказав, що не розумію, про які анкети на прописку вони говорять, коли я маю папери на авто, папери, які я бачив на власні очі, і вза¬галі вся ця історія … Я власник авта, авто належить мені, ось папери на авто — і край.
Тоді поліцаї заходились частувати мене бубликами, мовивши, що вони зараз принесуть і покажуть те, що я на¬зиваю паперами на авто, аби я сам побачив.
І я дійсно побачив звичайні анкети для прописки, лише англійською мовою. Я далеко не блискуче володів англійською мовою, якраз стільки, скільки потребував для антикваріяту% щоб виписувати з Англії для особливо вибагливих покупців Гравюри коней, але цього знання вистачало, щоб відрізнити анкети на прописку від паперів на авто. Правда, коли я ку¬пував авто, я занадто не придивлявся до паперів, бо жодна ознака не промовляла за те. що я подибав ошуканця, ну, і
331

звичайно схвильованість перед процесом теж, імовірно, трохи вплинула, хоч не настільки, аби я тоді одразу не відрізнив анкети на прописку від паперів на авто.
Я сказав ,поліцаям, що це виключена річ, нехай вони не ображаються, я зовсім не хочу обзивати їх вигадниками, ані підкреслювати, як вони недобре зі мною жартують, тільки папери на авто я бачив на власні очі, а кому ж вірити, як не власним очам? — і тому немисленне, аби ті папери обернулися на оці анкети на прописку, які вони мені тепер показують. Адже лорд Ессекс, навіть якщо він і.. .
— Саме тому нам досі й не пощастило його зловити, — пояснили поліцаї. — Це досить рідке явище, однак він справді вміє навіювати людям те, що хоче.
— Може ви вірите в духів? — не втерпів я.
Та поліцаї сказали: духи тут ні до чого, просто це дуже вправний ошуканець, бож треба дійсно і вправности, і зу¬хвальства, щоб продати чуже авто так, аби жертва, тобто я, встигла за кілька хвилин від’їхати перед тим, як з консуляту вийшов справжній власник, якому вже тільки довелося спо¬вістити про крадіжку поліцію.
Вони ще довго говорили про те, що для таких ошу¬канців мусіли б існувати суворіші закони, а то лови його, лови, поки накриєш на гарячому, а йому дадуть пару міся¬ців, і тоді все починай з початку, і ні визнання то-бі за те, що сумлінно виконував обов’язки, ні тривалої відзнаки, хіба- що тільки якась газета присвятить кілька шпальт, та й то не тобі особисто, а так купно, не назвавши навіть на ймення. Потім вони заговорили про Страшний суд. Найстарший по¬ліцай сказав, як усі поїдуть туди на чотирьох чорних льохах, що стоять у запасі, він так і сказав, «що стоять у запасі», хоч я і не розумів, чому саме в запасі, навколо вибухатиме трава, а вони, як стару шкаралущу з яйця, покидавши по- ліційні авта з сиренами, мчатимуть на вузькій дошці, запря¬женій чотирма льохами з кінськими щелепами, і все валити-меться, усі бачитимуть лише, як підіймаються мерці з до¬мовин з гуркотом відкидаючи камінні плити, а посеред неба, розколотого надвоє, ангел, на якого і примруженим оком не
332

сила глянути, бо він сліпить, вогнедихальним ополоником наливатиме лебединого пуху в тарілки для праведних.
Потім мені здалося, ніби той поліцай, який говорив, виймає з кишені довгу вервицю, яка світиться таким гострим чотирикутним світлом, аж мені коле в скронях, і я раптом починаю зауважувати, що то світиться не вервиця, а анкета на прописку, на яку обернулися мої папери на авто.
І все таки це немисленне, вирішив я. Адже тоді я бачив папери на власні очі. Правда, йдучи на процес, де я затявся конче зустріти мого відвідувача, я настільки хвилю¬вався, що не треба було особливої спостережливосте, аби це зауважити й використати в шахрайський спосіб. Я ладен навіть погодитися, що розповіді лорда про Індію, які ніби навиворіт віддзеркалювали мої тодішні почуття, ошелешили мене, я не заперечуватиму навіть, що жадоба за безцінь придбати авто (хотів би я пересвідчитися, як хтось інший на моєму місці лишився б байдужий до купівлі авта майже за¬дурно!) дещо запаморочили мені голову, адже я тільки люди¬на, а не аґреґат, керований запрограмованою формулою; все це я враховую, бож мені залежить не на моїй особі, хоч би якою непривабливою і непослідовною вона здавалася через ці зізнання, а на подіях, які дійсно сталися, і все таки усе це разом не могло переінакшити мого сприймання аж настільки, щоб я не здолав відрізнити паперів на авто від звичайної прописки на помешкання. Це просто виключене. Зрештою, я з абсолютною чіткістю пригадую, що, купуючи авто, я бачив папери на нього, а не бланки, які мені тепер показували поліцаї. Не знаю, яким чином, папери обернулися на бланки, бо пізніші пояснення, замість висвітлювати, тільки затемню-вали це незбагненне перетворення, так що я досі вагаюся, чи тоді лорд показав мені папери, а, заговоривши мене, якось дуже спритно замість них підсунув анкети на прописку, роз¬раховуючи, що я встигну від’їхати, заки зауважу помилку, а цього часу йому якраз вистачить, аби зникнути, чи просто поліція з якихось незбагненних міркувань грала зі мною недобру гру, бажаючи зізнань, яких я не годен був дати, і показувала анкети, намагаючися довести мене до стану, за
333

якого я погодився б з усім, що мені казали б, навіть якби воно й суперечило подіям у моїй пам’яті.
Ймовірно, це їм і вдалося б, якби не думка, що всі події я мушу чітко запам’ятовувати, оскільки мій обов’язок описувати все лише так, як я сам бачив, бо виключно це допоможе мені колись розплутати історію з моїм відвіду¬вачем, біографом якого я опинився проти своєї волі, хоч те¬пер те вже належало до несуттєвого: воно однак не давалося направити, і мені судилося до кінця виконувати функцію сумлінного спостережника, незалежно від наслідків, які ці спостереження могли спричинити.
Єдине, що не викликало жодних сумнівів, де панувала цілковита певність — це те, що я втратив і авто, і гроші, які за нього заплатив. Поліцаї погоджувалися, як мені не пота¬ланило, і зайвий раз поспівчували, але, мовляв, закон е за¬кон, і нічого не вдієш, трапляється і далеко гірше, отож ніколи не треба нарікати на долю, прожив день — і то дяка Богові, і, хоч усе слідство в поліції протривало ледве чи го-дину, завжди, коли я повертаюся до нього думкою, воно займає в моїй пам’яті кілька днів. Інколи мені навіть здаєть¬ся, ніби воно заорало аж кілька тижнів, адже виключене, щоб стільки подій сталося за кілька днів, не кажучи вже про якусь там годину, бож я добре пригадую: мене випустили лише тоді, коли поліцаї доброзичливо сповістили, ніби знай¬шлося ще кілька невдах з анкетами на прописку, замість па¬перів на авто, і ці невдахи запевняли, що їм, так само, як і мені, лорд Ессекс, чи як там його ще по-інакшому називали, продавав чужі авта.
Поліцай, розповідаючи мені цю новину, аж упрів від захоплення, змальовуючи, як їм пощастило накрити лорда, мовляв, його послало їм нарешті саме провидіння, інакше Ц<-‘ не пояснити, оскільки він сам, лорд, чи то ошуканець, віддав себе в руки правосуддя. Подумати лише, так захопився ко¬мерційними операціями (він занадто певно почував себе, — пояснив поліцай, — а успіх не одного збив з пантелику), аж утнув нечувану штуку: продав своїй черговій жертві її ж власне авто, — до чого доводить нахабство! Отож моя історія
334

супроти цього просто дрібничка. Та це ще не все! Усукав чоловікові його ж власне авто і так запаморочив бідаку (зайвий доказ, як легко люди піддаються впливу!), що вони удвох, ну що ви на це скажете? — поїхали випробувати авто,
і тут їх поліція зловила, бо вони мчали з недозволеною швидкістю.
Я відповів, що коли вони вже зловили лорда, то я хотів би його бачити, якщо це можливе, тобто якщо він дійсно тут, а не в Індії, куди він збирався летіти.
Поліцаї засміялися і запевнили, що це можливе, чому ж ні, коли я аж так за ним скучив, хоч, мовляв, для моєї ж внутрішньої рівноваги вони радили б краще йти додому і просто забути усю цю історію. Тоді я пояснив їм: оскільки я втратив гроші, я хотів би принаймні ще раз кинути оком на людину, яка до цього спричинилася, щождо мосї внутріш¬ньої рівноваги, то я людина поміркована і не мстива, і тому нікому не люблю робити зайвих клопотів, однак лорда я все таки волів би побачити, якщо, звичайно, мені дозволять.
Власне казавши, я й досі остаточно не знаю, чого мене так тянуло його побачити. Очевидно, в мене назбиралася якась дещиця люті, і мені хотілося її трохи зігнати на ньому, хоч тут я повністю усвідомлював і свою провину, бож, зреш¬тою, куди я дивився, давши себе обшахраїти, я ж справді не був такий нетямущий у комерційних справах? Проте не сама лють і не тільки бажання бодай вилаяти його, що однак не допомогло б (на авті й на грошах лишалося поставити хрест), Спонукали мене зустрітися з ним. Імовірно, — хоч цього я не зважуюся твердити, ніби це саме так, бо раз воно мені здаєть- , ся та«, а разі ні, — я просто не йняв віри, щоб та особа, яку вони зловили, справді виявилася лордом, який продав мені авто. Не виключене також (правда, цього я вже зовсім не го¬ден пояснити), ЩО мене тягло до нього, бо я мав себе у чомусь переконати, що виходило за межі мого сприймання, проте з якоюсь незбагненною мені самому затятістю я відчував, як Саме до цього я конче повинен наблизитися, навіть якби мені довелося іти крізь мури.
Що більше я над цим замислююся, то більше мені по¬
335

чинає здаватися, ніби тоді я хотів йому щось таке сказати чого я досі не спроможний окреслити словами, бо воно не під¬ходило під жодне поняття, хоч і випливало з мого внутріщ, нього переживання, певного роду прозріння чогось дуже владного, яке так і залишилося для мене неокресленим, я не зумів надати йому точного вислову, і воно розвіялося, і це зовсім не з тієї причини, що коли лорд, угледівши мене, засипав мене зливою слів, перш ніж я встиг розтулити рота, я втратив здібність думати.
Якби те, що я волів би сказати йому, я сам трохи ясні¬ше усвідомлював, я, переступивши поріг, де примістили лор¬да, не збентежився б так, коли він кинувся до мене з обійма¬ми благаючи насамперед не хвилюватися і не надавати жодного значення тому, що сталося, бо прикра історія, наслід¬ком якої я позбувся авта, тобто не позбувся, о ні, оскільки я його отримаю назад, ось його слово, а це так само певне, як і те, що я його бачу перед собою, — це непорозуміння, яке він мені цілком просто вияснить. Авто належить мені, і в цьо¬му я не мушу жодної секунди сумніватися. Він розуміє мій етан, мою зневіру, моє вагання мід< його словами і тверджен¬нями поліцаїв, проти нього зараз говорять нібито факти, однак єдине, про що він мене благає, і то від щирого серця, бо він терпить разом зі мною. — це не хвилюватися і почекати день чи найбільше два, поки він полагодить цю прикру історію. Він міг би полагодити це й зараз, тільки це дуже утруднило б його перебування там, де тепер на нього чекають, оскільки з дуже важливих політичних причин, і це я напевно зро¬зумію й пробачу, йому трудно дати мені з місця повну сатис¬факцію через те, що, справді, з дуже важливих .причин йому не випадає розкривати своїх карт перед звичайною поліцією, це він говорить тільки мені, бо він бачить: я чесна людина, яка його не зрадить, а поліції він цього не ризикує сказати, розкрити, так би мовити, те, що одразу ж потягло б за собою надто великі ускладнення міжнародного маштабу. Він над цим уже думав і вирішив, що так краще. Нехай кілька днів вважають його звичайним злодюжкою. Заради великої мети доводиться інколи потрапляти і в незручне для джентлмена становище, тут уже нічого не вдієш, і я не по-
336

требую до цього нічого додавати, він усе розуміє, повністю розуміє і щиро мені співчуває, а я, напевне, з ним погоджуся, бо не зовнішнє важливе, а внутрішнє, щойно воно той двигун, заради якого варто іти на жертви, чи ж не так? Це, так би мовити, найелементарніше, чого, зрештою, якраз найважче дотримуватися, та що зробиш? Єдине — це йому невимовно ррикро, що він втягнув мене у коловерть своїх дій, через які на короткий час мені здаватиметься, ніби я втратив авто. Але це справа одного, найбільше двох днів, як він уже ска¬зав. Я маю його слово, а його слово закон, раз він сказав — отримаю, то це те саме, що я вже отримав. Він тільки дуже просить мене, <не хвилюватися, мати трошки терпіння і по¬кладатися на його слово, як на гору, ту саму, що прийшла до Мохаммеда.
Я силкувався вставити, нехай він вислухає спочатку те, з чим я прийшов до нього, та він не дав мені і рота роз¬тулити, запевнивши, мовляв, я нічого не потребую говорити, він мене і так чудово розуміє і просить почекати лише кіль¬ка днів, а що таке кілька днів у людському житті! Звичайно, він повністю свідомий того, як його теперішню поведінку сторонній людині важко збагнути, однак що зробиш? — об-ставини вимагають від нього цієї жертви, хоч йому ще раз невимовно прикро, особливо, коли він бачить, як я переживаю. Зараз у нього руки зв’язані політичними міркуваннями, на які він мені натякнув і про які йому цієї миті детальніше не вільно говорити, він пояснить їх мені трохи згодом. А до того часу я вже отримаю назад своє авто. Це він мені обіцяє. Тепер же нехай я тільки залишу йому свою адресу, щоб за кілька днів, коли усі клопоти, пов’язані з його місією, скінчаться, він знайшов, як заїхати до мене до хати, до речі, тоді я маю звільнитися від усіх обов’язків, бо він одразу ж запрошує мене на обід або на вечерю, це він мені просто винний, він знає один ресторан, де готують його улюблені страви, зрештою, я сам побачу, на той час я отримаю і авто назад, і знатиму, чому він не міг одразу до кінця розкрити своєї таємниці, проте, тоді я вже справді лишуся ним за¬доволений, лише — трошечки терпіння.
33?

Він ще щось говорив, довго і переконливо, не даючи змоги запитати його, аж поки в мене зникло бажання з будь- чим звертатися до нього. Він говорив з таким надхненням і так густо, що, замість слів, у мене залишився тільки спогад кольорових смуг, і коли я вийшов від нього і поліція зали¬шилася позаду, наче в іншому житті, я ще довго почував себе розбитим, ніби велику віддаль проплив проти течії, яку ще тижнями відчували мої м’язи.
Я не беруся твердити про себе, ніби я дуже вірю людям, оскільки через антикваріят, що, як і кожне велике чи мале підприємство, мимоволі привчає до певного комерцій¬ного ставлення супроти людей, у мене виробився чіткий і тверезий підхід як до своїх, так і до чужих вчинків та висновків, своєрідна рутина практичного думання. Однак, що стосується лорда Ессекса, чи як там його ще звали, якщо твердження поліцаїв — правда, бож і вони не вільні від помилок, я досі цілком не певний, чи він мене справді обду¬рив, чи дійсно щось перешкодило йому виконати обіцянку, і тому я так і не отримав авта назад.
Звичайно, усе ніби свідчило, що він мене ошукав, хоча остаточно я вагаюся зробити цей висновок, і то зовсім не тому, ніби я не хочу визнати, як у випадку з лордом я про¬сто сплохував, а тому, що якісь невловні риси в його пове¬дінці не вкладаються повністю ні в категорію ошуканців, ні лордів, яким щось перешкодило дотримати слова. Мені це важко пояснити, бож, наприклад, вийшовши з поліції, я і не сподівався, що мені повернуть авто, хоч при) тому не весь я, а якась частина моєї свідомости не тільки чекала, а й непохит ¬но знала: все відбудеться саме так, як пообіцяв лорд, — і ніяк не погоджувалася з тимчасовою дійсністю, мовляв, коли авта не повертають, то ліпше якнайскоріше стерти з пам’яті цю історію, яку і так довелося замовчувати дружині та ще й вигадувати якісь недолугі пояснення, де я несподівано відбіг стільки грошей, бож від неї я досі ніколи не таїв жодних фінансових операцій, і вона завжди орієнтувалася в моїх комерційних справах.
Я досить довго думав над тим, що їй сказати, та мій
338

розум наче задубів, і я нічого не потрапив знайти, бодай на перший погляд вірогідного, і тому, повагавшися, вирі¬шив зупинитися на варіянті, ніби ті гроші я загубив. Це зву¬чало зовсім непереконливо, і дружина аж розсердилася не стільки за те, що я взагалі загубив, як радше за мою неспро¬можність пояснити, ні де це сталося, ні за яких обставин, відчуваючи, як я щось замовчую, проте безсила витягти з мене, чому я замовчую і що саме, і явно вражена моїм нещасним виглядом, особливо моїми, як я тепер розумію, надто наполегливими запевненнями, ніби я загубив ті гро¬ші.
Зрештою, мій нещасний вигляд, здається, і врятував мене. їй стало мене шкода, хоч моя поведінка вивела її трохи з рівноваги, вона заспокоїлася і нічого не розпиту¬вала, за що я сповнився до неї глибокою вдячністю, сам уже пильнуючи, аби ніколи не повертатися до цієї теми.
Як я сам із подивом встановив, почуття, що мене обду¬рили, виявилося настільки неприємне (зрештою, кому приєм¬но усвідомлювати, що його ошукали? Я не шкодував за грішми, мені не раз доводилося втрачати в комерційних справах, однак там я ризикував і був свідомий ризику: чи виграю, чи програю, я вважав себе ініціятором моїх дій, і програвання не здавалося ганебним), воно так мене пекло, аж я постановив знищити усе, що нагадувало про купівлю авта.
Видерши із записної книжки телефонне число лордового аґента, якому я мав подзвонити, щоб отримати запасний ключ від авта, — телефонне число, всукане мені лордом ., Ессексом, — і викинувши до коша, я прикинув, що для ду¬шевного спокою властиво найкраще знищити і всю записну Книжку, аби видерта сторінка ніколи вже не скеровувала думок до цієї історії. І тут я прорахувався.
Адже я нібито знав, як надто ретельна пильність дає зворотні наслідки, тільки, імовірно, людина вже так створена, Що її дії ніколи не позначені остаточністю, і тому найкраще знання не рятує її від найпримітивніших помилок, навіть якщо вона і свідома того.
339

Щоб знищити записну книжку, довелося б перепису¬вати усі телефони й адреси, а їх назбиралося забагато, і мені того не хотілося, бо я вважав би безглуздям витрачати намарне стільки часу. І саме від того, що не хотілося, я завагався, і мене посіли сумніви, мовляв, адресу не викидають до коша, не перевіривши, чи вона фіктивна, і тому коли за нею на¬хилитися й набрати число, адже тут справді нема нічого пога-ного, тоді я вже остаточно, раз назавжди знатиму, чи лорд ошуканець і чи він дав мені недійсний телефон, виключно, аби переконливіше запаморочити мені голову купівлею авта, бо хто раз зважився на брехню, той обставляє її якомога правдоподібнішими фактами, і тоді не важко винайти й агента, який ніколи не існував; проте, доки я не підніму слухальця і не наберу числа, я ніколи не знатиму з певністю, чи аґент дійсно вигадка. Те, що в мене відібрали авто, нібито автоматично виключало його існування, однак якщо комусь дають телефон, то, здається, все таки припускають, ніби за ним стоїть хтось конкретний, а це означало •— витягти з коша число і подзвонити.
Тому після деяких вагань, кленучи свою нестійку, а одночасно, може, надто впорядковану вдачу, яка мордувала мене усе доводити до кінця, я вигріб з коша папірець з телефоном лордового агента і заходився набирати числа, твердячи собі, що телефон фіктивний і з мого боку суцільні дурощі витрачати час на річ, яка і так очевидна.
Беручи слухальце, я й справді настільки не готувався почути когось реального за телефонним числом, що коли мені відповів голос і сказав, якщо я маю до нього якусь справу, він мене чекає і щоб я записав, де він мешкає і як до нього їхати, де пересідати і як найкраще дійти, я негайно погодився, захекано, наче мене щойно вирятували з води, призначивши годину побачення і витираючи піт, який лив з мене від думки, що я побачу аґента лорда, отже правдоподібно навіть отримаю втрачене авто, став вгамовувати свою радість при¬гадуваннями про лорда, якими мене частували в поліції, та вони тепер ані трохи не діяли.
Місце, де я умовився зустрітися, виявилося тютюновою
340

крамницею, хоч ця крамниця, чи радше частина її, служила ніби коридором, а то й вуличним проходом до внутрішнього двору, який, до речі, і виднівся з крамниці. Імовірно, цю крамницю й справді влаштували серед колишнього проходу, такі проходи попід будинками траплялися біля базарів, і в них тоді стояли рундуки з кавунами, молоком або високим житнім хлібом, який я тільки раз у житті їв у ранньому дитинстві, коли тітка, кудись поспішаючи, вперше провела мене базаром і купила шматок хліба з тих чорних пасок, хоч у дійсності вона купила мені не хліба, а якихось цукерок, яких я зовсім не хотів, і їй навіть на думку не спало, а мені, сором’язливому хлоп’яті, не випадало попросити, що я просто умліваю від бажання скуштувати звичайного чорного хліба (бо дома панує тільки білий), який височіє на рундуку і пахне на весь базар, але в моїй пам’яті тітка підійшла до баби, яка відкраяла скибку чорного хліба й дала мені зі словами: «їж на здоров’ячко», і я тут таки почав його жувати, попри те, що це відбувалося тільки в уяві, запам’ятавши на все життя смак чорної пругкої забороненої паски, яка називалася селян¬ським чорним хлібом. Може й справді те, що відбувається в уяві, і є єдиною реальною дійсністю, а решта шумовиння, і тому так важко розібратися в перебігу подій, учасниками яких ми себе вважаємо.
Для певности я ще раз перевірив адресу, чи не поми¬лився бува, і, зауваживши, що крамниця має рудименти кіль¬кох східців, ніби щоб остаточно переконати мене, мовляв, це і є саме той прохід до базару, спустився всередину й опитав, чи я можу бачитися з аґентом лорда Ессекса, бо ми з ним розмовляли телефоном й домовилися, що він мене чекатиме.
Два продавці (вищно, торгівля в тютюновій крамниці йшла непогано) глянули на мене, потім один на одного, тоді один з них, трохи повагавшися, після невеличкої павзи сказав, що він піде й повідомить про мій прихід, а другий заходився Діставати з полиць коробки з різними ґатунками тютюну, заохочуючи купити.
Поки я порожнім поглядом дивився на тютюн, добродій, який ходив оповіщати мою присутність (тепер я помітив у
341

нього під шиєю, від вух до підборіддя, заховану вузеньку смужку бороди), повернувся і сказав, щоб я пройшов у двір і там почекав: той, з ким я умовився побачитися, зараз прийде.
Я подякував і попрямував усередину в напрямі двору, зауваживши з трохи неприємним відчуттям, як вони обоє негайно, ще майже в моїй присутності, з великим запалом почали говорити про мене, ані трохи не соромлячися, що я те все почую, хоч вони й роблять коробками з-під сиґар шум. аби я не розібрав слів.
Частина двору перебувала в тіні, оскільки нал нею висів величезний брезентовий навіс від сонця, недавно поли¬тий водою, бо подекуди брезент прогинався, утворюючи водяні ночви, які ще не встигли висохти, і тінь від їхнього випа¬ровування заповнювала подвір’я мерехтінням. Глибше в дворі, де панував суцільний затінок, імовірно, були й вікна, тільки мені їх не вдалося розгледіти, від чого будинки, які оточували кутастий двір (не виключене, що одною суцільною будівлею, як колись будували, господар на всі чотири боки відгородився від світу), скидалися радше на клуні або на ґаражі. По двору ходили великі червоні кури, розчепіривши від спеки крила, які волочилися по землі.
Я постояв, чекаючи, поки той, з ким я умовився, вийде назустріч, тоді обійшов двір, однак ніхто не з’являвся. По¬середині двору із перевернених відер, нанизаних крізь боки на чавунний патик, який тримав їх разом, хтось змайстрував лавку. Я трохи походив, а що ходити без діла робилося нудно, я присів на бляшану споруду з відер, відчуваючи раптом нестерпну втому, наче відпрацював трудний день.
Двір здавався б цілком непорушний, якби не кури, і ця непорушність, попри те, що кури рухалися, хоч і поволі, зовсім не полохаючися від моєї присутности, відчутно гускла, стаючи такою важкою й тягучою, а одночасно пронизливою, аж усе тіло бралося зашпорами, і я встановив, як починаю від голови до ніг вібрувати, застигаючи колами, мов рухомий стрижень, який обливають сліпучим тістом, що негайно ж кам’яніє. Щойно тепер я зауважив, як палить сонце. Я мусів би встати, піти в тінь під брезентовий навіс, бо така спека
342

клонить у сон, від якого в мене завжди болить голова і кожного разу здається, ніби я втрачаю зір, та я полінувався підводитися. Трохи згодом вийшов чоловік у довгій хла¬миді, яка робила його схожим на жінку, зрештою, не виклю¬чене, що то й була чоловікоподібна жінка, та мені не хоті¬лося ворушити повіками. Я лише усвідомив, що якась істота вийшла, зловила курку й відрубала їй у найдальшому кутку двору голову. Після цього настала суцільна тиша. Кури зни¬кли, і двір значно побільшав, ніби його поширили. Він зро¬бився тепер велетенський і білий (може, заки я сидів на лавці, його побілили) і в кінці його віднілося навіть щось подібне до йонійської колони. У мене раптом з’явилася підоз- зїра, ніби двір пливе. Дуже поволі, проте явно пливе, хоч на перший погляд ледве вловно, і те, що він пливе, має якийсь стосунок до того, що він такий великий і світлий.
Тепер я цілком виразно помічав, як він пливе. Там між Гаражами й найбільшою частиною двору я вже бачив океан, на якому до самого обрію ворушилися однакового розміру хвилі, і з них поволі підіймався рожевий туман, ладний за¬тужавіти в окреслені обриси, які я знав. Таж певно, блиснуло мені в думках, це саме те, що я ніколи не спромігся б ні подумати, ні вимовити, і от воно тепер так просто унаочнюється. Як це чудово! Що хвилина — і я зможу простягнути руку . . .
Однак у дворі знову зайшли нові зміни. Він скаламутнів і почав пересуватися в інший бік, звідкіля його майже не стало видно, і я відчув: я не насамоті. Я ширше розтулив повіки, і чоловік, який стояв переді мною, сказав, що він той, з ким я розмовляв телефоном, і тепер він повністю до моїх послуг. Мовляв, йому дуже прикро, що він змусив мене так довго чекати, за це він просить пробачення, він приймав клієнта і, справді, йому ніяк не пощастило звільнитися ра¬ніше.
— То нічого, — обізвався я, дивлячися на чоловіка й міркуючи, чи не приписав я йому, бува, помилково щойно говореного, бо він мовчав з таким виглядом, ніби йому сьогодні ще не доводилося розтуляти уста, і вичікувально дивився кудись крізь мене. Нічого, підбадьорив я сам себе, навіть
343

Я секунду замислився, що ця відповідь означає, і ле дійшовши жодного бажаного висновку (до чого тут містерії? Чи, може, він цього не казав!), спитав ще раз:
— Якщо я вас правильно зрозумів, ви аґент лорда Ессекса, і мені повернуть авто?
— Яке авто?
— Моє авто.
— До чого тут авто?
— То ви не аґент лорда Ессекса?
— Я аґент?
— Таж ви самі вимовили ім’я лорда, значить, вам ві¬доме, хто такий лорд Ессекс!
— Мені все відоме.
— Ху, слава Богу, нарешті!
— Що значить — слава Богу?
— Ну що мені таки повернуть авто.
— Пощо вам авто? Я вам пропоную більше. Слухайте уважно.
-— Я ж і не хочу більшого! Я хочу тільки своє авто!
— Ви не знаете, що говорите.
— Тобто, як це так?
— Кожний непосвячений ніколи не знає, що говорить. Тільки ви не потребуєте ні хвилюватися, ні соромитися цього, на це я тут, щоб усе направити. Ви в надійних руках, бож я священнослужитель культу Афродіти, і хоч я не так давно повністю відновив цей величний, несправедливо занехаяний культ, у мене є вже чимало адептів. Відкиньте фальшивий сором, і я вас посвячу в містерії. Для цього тепер саме сприят¬лива констеляція.
Я подивився на священнослужителя Афродіти, зважую¬чи, чи спромігся б я його подужати, якби раптом довелося оборонятися, і обережно сказав:
— Я не шукаю нових релігій. Мені вистачає усе так. як є. Я тільки відносно авта.
— Сприятливої констеляції доводиться інколи чекати роками. Люди часто й самі не знають, що вони шукають, по¬ки їм щасливий випадок відкриє очі. Сьогодні для вас я вті¬
346

люю щасливий випадок, отож ходімте зі мною. Зважте, сьо¬годні я — ваша доля.
— Це . .. дуже приємно. Проте все таки, крім того, що ви моя доля, щасливий випадок і священнослужитель Афро- діти, чи ви ще аґент лорда Ессекса, бож він дав мені ваш те¬лефон? Чи ви його особисто знаєте? Це для мене дуже важли¬во знати!
— Тільки посвячений у містерії знає, що справді важ¬ливе, а що ні, — мовив священнослужитель Афродіти.
— Алеж він дав мені ваш телефон!
— Мій телефон — не таємниця. Кожний, хто прихо¬дить до мене, має його.
—• Значить, лорд Ессекс до вас приходив?
— До мене різні люди знаходять дорогу, і я не одного навернув на справжнє життя.
— Ви навертали і лорда?
— Якщо ви почнете відвідувати містерії, ви переко¬наєтеся: щойно посвячення зробить вас видющим.
■—■ Таж я зовсім не прийшов ,посвячуватися в містерії. Ви мене неправильно зрозуміли. Кажу вам щиро, вірте мені, мене жодні культи не захоплюють, я така людина . . .
— Ну, ну, це тільки так на початку, а тоді як увійдете в
смак!
— Запевняю вас, я зовсім не прагну входити в смак, я хочу тільки знати, чи мені повернуть авто, чи ні. Ну і зви¬чайно, будь ласка, не відмовте мені, це для мене справді дуже важливе: чи ви аґент лорда Ессекса?
— Я священнослужитель Афродіти.
— Так, так, а чи ви, крім цього, ще й аґент лорда Ессекса? Благаю вас зрозуміти й мене, це я мушу знати!
— Ніхто не знає, що він мусить знати, а що ні. Саме тому потрібні втаємничені, які єдині знатимуть, бо вони стоять біля джерел самого існування. Це і є мета культу. Культ Афродіти один із древніх культів, який розкриває цілком нові. . . Зрештою, доки ви не посвячені, я не спроможний ви¬тлумачити вам цього повністю. Коли ви станете членом, — найперша стадія це посвячення у глек, — ним відкривається
347

якщо мені його слова лише причулися, не треба надавати цьому надмірного значення, бо він міг би таке й справді сказати. Головне не відгалужуватися, не думати про зайве, а зосередитися на головному.
— У мене до вас дуже поважна справа, — відкаш¬лявся я, струшуючи з себе заціпеніння.
— До мене приходять тільки з поважними справами, — поволі і таким незнайомим голосом відповів чоловік, аж я на мить завагався, чи це справді той, з ким я розмовляв те¬лефоном.
— Я не знаю, чи я вас докладно поінформував. Справа йдеться про … я волів би, ви ж самі розумієте, я повинен мати певність. Кожен на моєму місці напевно зробив би те саме. Отже, насамперед, чи ви знаєте лорда Ессекса? Він сказав, що ви його аґент, тобто він дав телефон, а ви обізва¬лися, проте мені в поліції відібрали авто, наче шматок жи¬вого м’яса вирвали, тож як це розуміти? Мені йдеться про вия¬снення, бож погодьтеся самі, обставини … — і я йому деталь¬но розповів про купівлю авта, як я його відбіг та про останню розмову з лордом.
Вдоволенню моєму не було меж, що він не зупиняє мене, даючи змогу викласти йому найменші подробиці. Мені таки пощастило! Як чудово, знайти нарешті людину, яка слухала, показуючи цим, що вона бере мої розповіді до серця! Як без¬підставно я хвилювався, і як тепер усе виглядало зовсім просто, коли знайшовся хтось, хто не відмовлявся полагодити справу, бо якщо він аґент лорда, то я отримаю авто назад, — зрештою, якби він виявився не аґентом лорда, то хіба ж він завдав би собі клопоту слухати? Щоправда, він якось за¬надто слухав, не подаючи жодних ознак життя, хоч це могло трапитися й тому, що він уже прикидав у голові, як мені допомогти.
Я скінчив оповідати, тоді, бачачи, що він і далі зосеред¬жено мовчить, ще раз переповів, як я зустрівся в поліції з лордом, на випадок, якби я десь допустився неточности в першому варіянті.
344

Однак він і цьото разу змовчав. Нарешті, мені стало незручно так довго говорити. Я замовк, але аґент лорда все хце не обзивався. Мені раптом спало на думку, що хоч він і дивиться на мене, в дійсності він, стоячи, спить, і так стоя¬тиме, поки світу, а я назавжди приречений вікувати біля нього, бож якось не випадає піти геть, коли людина уважно дивиться в очі, хоч і не озивається.
Я остаточно замовк, з занепокоєнням перебираючи по- думки, чи не бовкнув я через надмірну ретельність якоїсь нетактовности, якої я й не зауважив, а вона й заціпила йому вуста. Нібито ні, тільки звідки я знаю, чи він не належить до особливо перечулених людей, і йому здалося, ніби я його образив якоюсь невідповідною інтонацією (є ж і такі пере- чулені — йому ніхто нічого, а воно ходить і дметься на весь світ) або невідповідним висловом?
Мовчанка ставала дедалі нестерпнішою. Я йому все розповів, і мені не лишилося ні про що більше говорити, а він німував. Що ж я тепер робитиму? — вжахнувся я, відчуваючи, як мене заливає сором від незручности, що він мовчить. Таж обізвися, скажи дещицю! благав я лодумки (я собі такого ніко¬ли не дозволив би!) — однак він не сприймав моїх думок. Тоді я, остаточно втративши надію, що він заговорить, пере-міг себе і спитав, чи до нього бодай заходив лорд Ессекс, якщо лорд Ессекс дійсно лорд Ессекс.
— Лорд Ессекс?
Я так зрадів, нарешті почувши його (не виключене, що за цей час, як він мовчав, він виконував якусь обітницю), аж одразу забув всі прикрощі.
— Так, лорд Ессекс, який продав мені авто і радив звернутися до вас, якщо я захочу запасного ключа, а тим часом я відбіг і самото авта.
— До мене не тільки лорди звертаються.
— Це значить, лорд Ессекс сюди приходив, і ви . . .
— До мене не тільки лорди приходять. Хто тільки до мене не заходить! Проте нехай вас титули не лякають. До моїх містерій допускаються учасники і без титулів.
345

воду в діжці, ніби в діжці сиділа Афродіта і він розмовляв з нею водяним телефоном.
Я подивився на нього, та він тримав обличчя схилене, і я не бачив його виразу.
— Зрозумійте ж мене, — почав я, затявшися будь-що- будь довести розпйти до кінця, — я мушу знати . . .
— Зараз знатимете. Підходьте ближче, ближче! Чого ви вагаєтеся?
— Ви аґент лорда Ессекса?
— Хутчій, хутчій, бо все зіпсуєте!
— Ви аґент лорда Ессекса?
— Ви все ще не тямите, що я посвячую вас у нову ре¬лігію! Сюди! Сюди!
— Я не шукаю нової релігії, я ж вам про це вже казав’ Мені йдеться виключно про те, чи лорд Ессекс дійсно лорд Ессекс, тобто чи ви його аґент, аби я знав, чи сподіватися мені, що повернуть відібране авто, чи ні?
— Зараз не має жодного значення, чи хтось лорд чи не лорд, — нетерпляче застогнав священнослужитель Афродіти,
— підходьте ближче, решта все не суттєве, швидше, бо кожна секунда дорога! Дайте сюди вашу голову, не бійтеся, її тре¬ба занурити спочатку в мидницю, потім у діжку, і я відкрию вам таємницю містерій Афродіти, народженої з морської піни, а не з подушки. Не відступайте назад! — закричав він, нама- гаючися мокрими руками ухопити мою голову, наче ловлячи курку. —■ Ще хвилина, і ви опинитеся поза будь-якими відпо¬відями й питаннями! Все вияснюється тільки через містерії- Куди ви? Куди ви? Стійте!
•—■ Мені треба йти! — вигукнув я, плигаючи до виходу з думкою, якщо він мене наздожене, то я одразу ж цілитиму ногою в живіт, бо він набагато сильніший від мене, і навку¬лачки я з ним не впораюся.
— Чекайте! Чекайте! Ви не знаєте, що коїте! Ви не¬хтуєте своїм щастям! Я вас зроблю єдиним своїм переємни- ком, ви один знатимете все! Чекайте, ви мені подобаєтеся! Ви, як ніхто, надаєтеся стати моїм спадкоємцем!
350

За мною загриміли мидниці і по ногах ударила вода, але я летів стрімголов, аж згодом сам дивувався, звідки я здат¬ний так блискавично бігати, бож навіть юнаком я не відріз¬нявся особливою швидкістю. За мною мчав священнослу¬житель, гримлячи мидницею як пекельним калаталом, від чого здавалося, ніби за мною женеться зграя залізних псів і навколо в повітрі так тільки й клацають металеві пащеки, однак я виявився швидшим. Заки священнослужитель Афро- діти встиг дочвалати через двір у коридор чи прохід, що за¬кінчувався тютюновою крамницею, я вже вискочив повз видо¬вжені, як лійки, обличчя продавців, і, біжучи щосили, махав рукою, щоб зупинилося перше-ліпше авто.
Ускочивши в таксі, я лише почув, як священнослужи¬тель, переконавшися, що мене не наздогнати, з горя чи з пересердя на всю вулицю заходився гатити мидницею об вимощений диким каменем нерівний брук.
¥
До авта я вже не повертався. Очевидно, якби я проявив трохи більше наполегливости і вибрав офіційний шлях, тобто подав би письмову скаргу, став позивати лорда чи його агента або й навіть саму поліцію, бож хіба мені не належалося бо¬дай невеличкого відшкодування? — я домігся б напевно за¬довільної розв’язки, та це означало б надавати справі гучні¬шого розголосу, а при історії з відвідувачем ледве чи це пішло б мені на користь.
Нехай це лишиться, хоч і болісною, однак повчальною пригадкою, щоб на майбутнє я виявляв більше обережности, по¬картав я сам себе, а тепер краще постаратися чим швидше забу¬ти історію з автом, щоб зайво не дорікати собі, або, а це вже далеко гірше, не ятрити душі марною думкою, мовляв, авто мені, якщо не найближчим часом, то трохи згодом, повернуть, треба тільки навчитися чекати, оскільки .потім я кілька разів подибував прізвище лорда на сторінках преси, і з того, що там писалося про нього, ніяк не виходило, ніби він ошуканець, його неодноразово згадували у зв’язку з нововідкритими на¬фтовими родовищами на Сході, тільки чи то був той самий

початковий ступінь містерій, — коли ви станете членом-гле- ком, вам виясниться те, що однак не переловісти словами, і ви тоді самі побачите. Та поспішаймо. Між іншим, пожертви чи добровільні датки на культ дозволено вносити і зараз, не чекаючи посвячення, — вони зарахуються пізніше. Якщо за¬раз ви без грошей, то перешліть просто на адресу тютю¬нової крамниці. Звичайно, це не обов’язково, ніщо в світі не обов’язкове, проте дуже і дуже побажане, і я сподіваюся, ви це розумієте. Так би мовити, стимул до пізнішого, бож після посвячення в містерії ви дивитиметеся на світ іншими очима.
— Чекайте, я не маю найменшого наміру посвячува- ватися в містерії! Я навіть згоден якусь дещицю .пожертвувати на ваш культ, тільки ж прошу мене правильно зрозуміти. Мені йдеться виключно про авто і про те, чи ви знаєте лорда Ессекса. Від вашої відповіді залежить, чи я .. .
— О так, від моєї відповіді залежить, але під відкритим небом не дають відповіді. Навіть у Дельфі віщунка зав’язува¬ла рушником голову, коли провіщала, та про це пізніше, а за¬раз ходімте зі мною.
Я спробував уявити Пітію з рушником на голові й од¬разу чомусь вирішив: священнослужитель Афродіти схильний нарешті признатися, чи він аґент лорда Ессекса, чи ні. Ще трохи терпіння, і я про все довідаюся.
Він звів мене східцями вниз до ґаражу, який колись, видно, служив собором, що від часу увійшов з .приступцями в землю, бо підлогу вкривали великі мармурові плити, по¬декуди ще з напівстертими гербами, а на мурах, обвішаних різного розміру автомобільними шинами, скрізь проступали замуровані ґотичні склепіння й ґалерії. Попід стінами стояли сторчма й лежали купами рури для каналізації. Кілька пе¬ревернених відер тут і там, — скидалося на те, .ніби госпо¬дар особливо кохався в відрах, бож і лавка на подвір’ї змай¬стрована з відер, пригадалося мені, — імовірно, виконували функцію стільців. Зі стелі звисало щось, подібне до кінської збруї, хоч і надто велике, аби її накладати на коня, та шматки брезенту. Посередині, як вівтар, містилася діжка з водою, нещільно накрита кудлатим рушникам. Поруч із діжкою
348

височіла споруда, однаково схожа на частину старої печі, на шкільну дошку й на ширму, тільки зроблену не з дощок, а з цегли, і на ній на гаках теліпалося кілька мідних мидниць, ополоник і кадило, виклепане з консервної бляшанки з-під оселедців.
— Усе призначення! — прорік священнослужитель Афродіти, і в його руці блиснула ложка (здасться, він її витяг із штанів), якою він ударив по мидницях, ніби щось переві¬ряючи, спочатку легко, а тоді сильніше. Можливо, він і справді відчитував звуки, як авґури відчитували політ птаха. Тоді зняв одну мидницю, ляснув по ній ложкою, аж луна пішла попід стелю, невдоволено скривився й почепив назад, знявши іншу. Цією мидшгаею він зачерпнув з діжки води, стягнувши рушник і кинувши його собі на шию.
Це напевно той самий рушник, яким накривалася Пітія, провіщаючи, пригадав я його слова і вирішив, що тепер усе залежатиме від моєї наполегливости. Невже аж так важко змусити його дати остаточну відповідь? — підбадьорив я себе. Напевно я досі якось неясно висловлювався, і тому він не вважав себе зобов’язаним відповідати на те, що. йому здава¬лося не чітко зформульоіване. От зараз я зосереджу всю ува¬гу на ньому, я домагатимуся чіткіше й наполегливіше, щоб він це відчув, і тоді йому незручно стане відмовити.
— Ви агент лорда Ессекса? — Так, це я сказав з такою шаленою енергією, аж мені здалося, ніби я схуд, заки до кінця вимовив запит, на який йому тепер уже належало дати відповідь.
Мидниця протікала тоненькою цівочкою. Священнослу¬житель відвернув від себе посудину, аби на нього не бризкала вода з дірки, відгорнув на грудях одежину, звідки витяг чор¬ну бороду на Гумовому пружку, яку він натяг собі на обличчя, і вмочив обидві руки в мидницю.
— Афродіта ставиться до вас прихильно, і мені дано знак посвятити вас у містерії, — трохи шепеляво (борода дещо заважала йому говорити; напевно, Гумка, на якій вона трималася, виявилася тісною і тисла йому на щелепи) сказав він, витягши палець із води в мидниці й тицьнувши ним у
349

живляться не дуже шляхетною метою: врешті, він і сам це чудово знає — як тільки я скінчу його біографію, я сподіваюся його назавжди позбутися, і це єдине надає мені сил.
А що людська вдача через свою недосконалість не лю¬бить дотримуватися тих рівчаків, які їй укладає мозок, хоч я про себе без перебільшення зважуся твердити, — ніби не випадає так остаточно про себе казати, проте я справді (на¬лежу до дисциплінованих людей, які керуються розсудком, а не почуттям, — все ж минуло кілька тижнів, заки я дійшов душевної рівноваги настільки, що спромігся вирушити на роз¬шуки однієї з адрес, які мені всукав збирач автографів.
Щоправда, тут я зобов’язаний дещо уточнити, хоч те, що я збираюся уточнювати, для мене самого ще не цілком ясне, бо воно весь час міняється і раз здається таким, а раз інакшим, і все ж досі я вагаюся остаточно визначити, чи мене більше хвилювала історія з автом, чи почуття незручности перед дружиною, що я їй мушу брехати, а ця брехня своєю безглуздістю нищить мене, бо я іпросто хворий від того, що, наплівши їй купу нісенітниць про авто, вже знову принево¬лений вигадувати, ніби мені треба вибиратися на цілий вечір в антикварних справах, які, мовляв, невідкладні (надто часто невідкладні, тільки що ж я вдію?), з мукою чуючи, як не¬переконливо звучить мій голос, а це напевно помічає і дру¬жина, хоч і втримується від запитів, і від того, як вона втри¬мується, а я брешу (ну і як же їй зізнатися про мого від-відувача?), між нами виростає невидима стіна, яка дослівно таки з нічото, — бо й дійсно, гіо суті, що я такого лихого накоїв? ■— ладна зруйнувати наше спільне життя. Головне, я бачу, наскільки це все безглузде, і все таки нічого не ви¬гадаю, щоб виплутатися з цього невизначеного і, ймовірно, саме тому нестерпно дошкульного стану, що його спричинила історія з моїм відвідувачем, ну й автоматично, писання його біографії, — стану, який, замість дедалі робитися легшим (людина нібито до всього звикає, отже я не мав би надто гостро сприймати те, що не дається направити), дедалі більше пригноблює мене, хоч зараз і не час про це думати. Якби вда¬лося вимкнути цю сферу думок або якщо й думати, то бо¬
354

дай колись пізніше, коли все трохи втрясеться, відстоїться, не триватиме ж воно довіку? — я до нього повернуся, тільки не тепер, тепер ліпше скерувати всю увагу на адреси і вдово¬литися тим, що я виходжу з хати без великих непорозумінь. Звичайно, недомовленість, яка починає панувати між мною і дружиною, мені доведеться ще колись усунути, я знаю, тут не вільно довго відтягувати, бо вона ще переросте в порож-нечу, яка прирече мене врешті-решт відмовитися від дружини й від дітей, з недомовлень все так і починається, спочатку не- домовлення, і тоді всі зусилля виявляються раптом марні, — проте я свідомий цього, і це не таке страшне: усе, що від мене залежатиме, я постараюся направити, тільки не зараз, а тро¬хи згодом, коли я матиму голову вільну від адрес, які мені ще треба розшукати.
На цей раз розшуки довго не тривали. Адреса привела мене до південної частини міста, де я колись любив прогу¬люватися, ще до одруження, і з того часу район не змінився, хоч на моїх очах перебудовували цілі дільниці, ущільнюючи парки й вирівнюючи терен, де раніше простягалися самі сміт¬ники. Однак цей район тримався. Його ще й тепер виповню¬вала собою гора, на якій не додалося жодної будівлі, і її, як і раніше, вкривали трохи здичавілі сади, які спускалися кручею вниз до ріки, переходячи в міський парк. Знизу на гору я колись їздив фунікулером, і мені ще з того часу за¬пам’яталися збоку від фунікулера рештки манастирських мурів з мозаїками окатих святих, яким галузки затуляли німби, хоч інколи, найчастіше це траплялося вранці, коли сонце світило ще знизу, крізь ці галузки вдавалося вгледіти „великі, як двері, крила святих, а за цими крилами кольору моркви, лискучі бганки одягу, вкриті, замість самоцвітів, чор¬ними несамовитими очима, і тоді святі ставали серафимами.
Напевно, майстрові, що колись у ці стіни втискував камінці мозаїки, не давали спокою серафими, і він, не подо¬лавши райської спокуси, оздобив святих крилами й видющою одежею, а щоб не покривдити і святих або, може, й боячися настоятеля, уклав смальту під таким кутом, що серафими з’являлися тільки зранку — це відкриття я зробив, коли мені
355

лорд, що продав мені авто, чи хтось інший, хто послугову¬вався його прізвищем, я вже не намагався встановити.
Пізніше, коли прикрість моєї пригоди з автом втратила гостроту і я вже не підскакував від обурення, пригадуючи не¬вдачу з купівлею і лорда (дійсно незбагненне, куди я дивив¬ся!), я не раз казав собі: у житті складаються інколи досить дивні обставини, коли дійсність здається неймовірнішою від вигадки лише тому, що вола триває майже поруч у якомусь додатковому пляні, що нагло відбруньковувався від знаного і щоденного, звідки її ніяк не перенесеш до площини, де оста¬точно зважуєш свої вчинки й чужі, ніби бракує якогось не¬значного коліщатка, ним виявляється інколи зайве слово, яке хтось без наміру у поспіху вимовив, або й навпаки, промовчав, відчуттям, яке не завдав собі труду до кінця усвідомити, полі¬нувавшись або недооцінивши його значущости, і саме цей не¬догляд уже ніколи не годен тебе наблизити до дійоного, що відбувається навколо, наче до нього погублено нитки, і воно назавжди повисло в повітрі, нагадуючи про втрачену можли¬вість. Тому хоч я й потерпів на купівлі авта (це нібито недво¬значно свідчило проти лорда, оскільки авта мені не повер¬нули), я все ж повністю не зважуюся відкинути припущення, згідно з яким лорд Ессекс справді лорд і він продав мені не чуже, а таки своє авто (свідчення поліцаїв цьому нібито су¬перечили, однак поліцаї теж інколи помиляються, саме через свою надмірну старанність) і що згодом (на моє нещастя, а то вже як кому випадає) сталося непорозуміння, залагодити яке він спочатку не мав змоги, а пізніше й просто забув, і тому не виключене, — хоч я цього вже яе очікую, так само, як і не зарікаюся, мовляв, це виключена річ, якої ніколи не ста¬неться, хіба я провидця? — що колись він усе це згадає, і мені, як святочний торт, повернуть авто, правда, воно мене тоді вже ані трохи не хвилюватиме, бо те, що збувається з запіз¬ненням, а не тієї миті, коли лускаєшся від очікування, не сприймається, як здійснення.
Це, звичайно, не означає, ніби мені так легко й одразу вдалося забути цю історію. Що я постановив її якнайшвидше скреслити з пам’яті, це так, проте сп°чаткУ У°і м°ї ґешефтяр-
3&2

ські операції зводилися якось самі собою до невдалої купівлі авта, відбираючи мені енергію й добрий настрій, а інколи на¬віть здібність чітко мислити, — надто ж коли йшлося про обіцянки лорда, і це далебі не тому, ніби я особливо побивався за грішми, які втратив, хоч цю втрату мені ще довго дово¬дилося вирівнювати різними маніпуляціями, що забирали ба¬гато часу, відтягаючи від розшуків матеріялів до біографії мого відвідувача, — з нею я теж волів би довго не .гаятися, бож я мріяв якнайшвидше спекатися мого відвідувача, а це вимагало терміново впоратися з писанням біографії, до якої я покищо не здолав розшукати найдрібнішої відомости, хоч Мені ставало дедалі ясніше: саме тут я не смію зволікати, бо хто зна, може, якби на моїй голові не тяжів обов’язок писати Цю біографію, навіть історія з автом, яка поглинула стільки Часу й нервів, взагалі не відбулася б або, якщо й відбула¬ся б, то зовсім по-інакшому?
Ясна річ, я не маю жодних доказів, чи це припущення Правильне, так само, як я не певен, чи не знаменувала історія з автом перестороги від мого відвідувача, щоб я не залагод¬жував своїх справ, занедбуючи писання його біографії? Звід¬ки я певен, чи не урвався йому терпець і він розсердився На мене, мовляв, чого я досі не зробив великого поступу у винаході швидкої методи розшуків? — влаштувавши навми¬сне горезвісну купівлю авта, аби помститися на мені за те, що я досі не зумів виявити даних до його біографії, а одночасно й Нагадати: усе добре, усе гаразд, тільки коли я енергійніше не Провадитиму його справи, тобто розшуків до його біографії, ^0 почнуть відбуватися і не такі події, як купівля авта отож, Мовляв, запам’ятай і не барись, якщо тобі миле життя.
Звичайно, так само не виключене, що це лише мої побо¬ювання, я наперед застерігаюся від передчасних висновків, Особливо коли йдеться про такі непевні припущення, бож мій відвідувач не зраджував себе жодним натяком, але, знаючи йо¬го вдачу, від нього я звик усього сподіватися, а це означа¬ло — негайно, хоч з-під землі розшукати бодай фрагментарні Дані до його біографії й почати її писати, аби він побачив, як я справді працюю, справді стараюся, хоч ці старання і
353

якось удосвіта довелося під цими серафимами-святими їсти вишні з паперової торбинки, яку мені разом з вишнями по¬дарувала дружина, тоді ще не бувши моєю дружиною, і ви¬падково паперова торбинка виявилася кольору серафимово- го крила, і тому тепер, коли я це пригадав, в мені наче за¬світився і погас здогад, ніби тоді, — хоч такого, звичайно, не могло трапитися, — я їв не вишні, а серафимове крило, яке складалося з вишень, що я їх ніс у паперовій торбинці, і якщо знайти бодай одну кісточку з тих вишень, звідти вмить ви¬росло б серафимове крило, і я одразу без жодних труднощів ступив би в той час, коли сонце знизу підсвічувало мури і я ще тільки зустрічався з дружиною, не думаючи про одру¬ження, однак тепер скрізь щільно лежала темінь, і на рєш- тах манастирських мурів не відблискували навіть німби.
Трохи оддалік від цих мурів стояв двоповерховий єди¬ний будинок на всю гору, перед яким починався й кінчався фрагмент вулиці, вимощений нерівним камінням. У широкому (раніше просторо будували: напевно, колись крізь цю браму проїздили карети) аркоподібному в’їзді (з-під таких арок, мабуть, не раз вирушали на лови) виднілося, коли я ближче підійшов, намагаючися встановити, де ж у цьому будинку двері, кілька вставлених одне в одне заіржавлених відер і старий казан з-під фарби. Поруч з-за погнутої бляшаної діжки на сміття блиснули фосфоричні очі кота й поволі зникли. Навколо панувала тиша. Пахло вологістю.
Я подивився трохи пильніше на сад, на будинок і ви¬рішив, що тут якось занадто тихо. Зійшов місяць, і на бу¬динку між вікнами другого й першого поверху проступила ледве помітно перукарська вивіска, якої так і не пощастило дощенту замазати: пара невагомих вусів без обличчя з по¬передньої доби.
Будинок навіював похмуре й неживе враження, ніби в ньому або дуже давно, або взагалі ніколи не мешкали. Зве¬ли стіни, устаткували, а тоді вжахнулися його вигляду і ки¬нули. Якби не єдине освітлене вікно на нижньому поверсі з іншого боку, куди я забрів, намагаючися встановити, чи ж не надибаю когось, адже коли мені дали адресу, то тут му¬сів хтось і жити, він радше скидався б на склад, а не на жи¬
356.

тлову будівлю. Що будинок чужий і відмежований від дов¬кілля, посилювалося ще й тим, що він явно випромінював в-ажко окреслювану ворожість супроти гори, на якій міс¬тився, супроти саду, так ніби навколо нього пасувала б не зелень, а каміння або смердючі ями, у яких вимочують шкі¬ри. Це враження ставало тим переконливішим, оскільки він, як морська тварина, тхнув дьогтем, лахміттям і чимось пе¬регнило водяним, наче він всю свою молодість провів на при¬стані і лише з роками його пересунуло на гору в абсолютну тишу, яку він підмінував морською поганню, щоб одної днини гора з садами обвалилася і знову навколо нього запанувало каміння й смердючі ями з рештками шкір й обрубаними плавниками.
З-за діжки знову появився кіт і спробував потертися об мою ногу. Тиша стояла така, аж я чув, як вона полускує мені у вухах. Я обійшов будинок ще раз, пробуючи намаца¬ти двері, проте на всій фасаді існували самі тільки вікна. Я зупинився, силкуючися заглянути в освітлене вікно, яке починалося якраз від моїх плечей, і тоді постукав у шибу.
Світло всередині заворушилося і, погустішавши, стало наближатися. Горішня частина вікна з пронизливим скри¬пом відчинилася, і в отворі звисла чорна борода, трохи зго¬дом над нею спалахнули очі, ніби їх щойно проявили, двома пальцями вийнявши з хемічного розчину, і, нарешті, виокре- слилося погруддя. Якби це погруддя не дихало на мене, я подумав би, що його цієї миті стяли з якоїсь із занехаяних статуй, що мокнуть у парках. Людина, яка складалася з са¬мого лише погруддя, дивилася на мене і мовчала.
— Пробачте, Бога ради, що я вас потурбував, — зас-
– пішив я, отямившися від першого враження, — мене посла¬ли сюди, тобто, звичайно, не прислали, я сам, просто я хотів висловити, здається тут живе… і тому… — і я назвав прізвище, що його всукав мені до кишені збирач автографів.
Бородач поволі, як квасолину за квасолиною, пере¬брав мене оком від голови до ніг, ніби прикидаючи подумки, чого вартий мій одяг і моя особа, наскільки це дозволяло роздивитися світло місяця.
— Це я сам, — нарешті ощасливив він мене відповіддю.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.