Андієвська Емма - Герострати

Я антиквар, — відкашлявся я…

-— Я антиквар, — відкашлявся я, назвавши своє прі¬звище і потиснувши його велику, як підошву, руку, яку він мені недбало звісив з вікна. — Я розшукую — клієнта. Мене запевнили, ніби він вчащає сюди, і я наважився обтяжити вас розпитуванням лише тому, ну як вам сказати, мені ідеть¬ся про те, тобто якби ви були такі ласкаві, мені залежить довідатися, чи ви його ближче знаєте, бо я …
І я якомога швидше, аби бородач устиг вислухати, за¬ходився описувати йому мого відвідувача, вибачаючися, що грабую у нього час, справді, мені дуже незручно виявляти таку настирливість, однак нема ради, я не годен інакше, оскільки доводиться хоч з-під землі виривати деякі дані про мого клієнта.
— Заходьте всередину, — після довгої павзи обізвав¬ся бородач, розтягуючи на зубах губи, що, ймовірно, мало означати усмішку, і повністю розчахнув вікно разом із не¬прозорим низом, який виявився дверима. Мені здалося, ніби при цьому він щось буркнув про мізерність теперішнього людства, у якого навіть пограбувати нічого, однак не виклю¬чене, що це мені тільки причулося, і то через те, що його чорна, якимось лискучим мастилом наквацьована борода уру- хомила в моїй пам’яті слова, яких він, напевно, і не говорив, а вони самі постали від одного вигляду бороди.
Всередині панував не такий бруд і не такий хаос, як мимоволі здалася знадвору, хоч те, що я побачив, ледве чи виглядало на впорядкованість. Прямо від дверей біля стіни, на тапчані, змонтованому з голих не однакового розміру ма¬траців, лежала купа старих розкушланих газет, ілюстровані журнали, кілька порожніх (вимитих) бляшанок з-під кон¬сервів і два новісінькі спінінги. Поруч валявся окремий ма¬трац, на якому халабудою застигла сіра ковдра, ніби з неї щойно вилізли, і вона ще не встигла втратити форми тіла, яке мить тому там лежало. У куті між імпровізованим тап¬чаном і вікном, єдиним, у яке я знадвору пробував загляда¬ти, на столі (видно, також на швидку руч склепаному з ша- льовок і грубих дощок, від чого він уподібнювався і, ймо¬вірно, виконував ці функції, до скрині, куди запихали про- віянт, — принаймні я мав враження, ніби звідти справді стир¬
358

чали два буханці, — і до риштування для білення будинків, бож пацьори вапна) височіли два відерця, а впоперек роз¬лазився кинений у поспіху жмут вудлищ різної величини. Тут же, біля протилежної стіни, красувалася справжня ре- несансова комода, я сказав би навіть, взірець ренесансової різьби: голови в античних шоломах, переплетені фігурками й Гірляндами, з першого погляду — жодного сумніву: комоду робив визначний майстер. Якби вона потрапила до мого антикваріяту, хоч я переважно торгував книжками, я її одразу ж дуже вигідно продав би. На комоді верхи сидів босий рудий чоловік років тридцяти і, ялозячи п’ятами облич¬чя різьблених мужів (від зосередження прикусивши верхню губу й не реагуючи на мою появу), викладав у маленькі ко-робочки черву з прозорого великого слоїка. Над головою у рудого, однак так високо, аж довелося б хіба навшпиньки ставати на комоді, аби дотягтися (цікаво, чому раніше люди будували помешкання такі високі, ніби на виріст? — хоч тепер, здається, встановлено, наскільки люди побільшали; люди побільшали, а стелі понижчали, ущільнено час? — імовірно, раніше люди вважали себе більшими, ніж тепер?), висіла мандоліна, перев’язана паперовою стрічкою, — такі дають жокеям на перегонах: «Мандоліна — це інструмент».
Якими пізнавальними міркуваннями керувався автор напису, важко уявити, хібащо в такий спосіб він унаочню¬вав своє покликання або й просто вважав себе зобов’язаним сплачувати данину виховному елементові, мовляв, до вищої матерії треба піднятися, і тому того, хто грав на мандоліні, кожного разу це змушувало користатися драбиною, — бо інакше, як? — тільки тепер, подумавши про драбину, я при¬гадав, що якусь анекдоту недавно оповідав мені один з моїх колеґ, ,і саме в ній фігурувало: «Мандоліна — це інструмент», хоч я в цю мить ніяк не знаходив у пам’яті, про що там ішлося, бо мені чомусь, на жаль, ніколи не щастило запам’я¬тати жодної анекдоти.
Це сталося не так уже й давно, і я дуже розважався, слухаючи. Здається, там згадувалося щось і про виховний елемент, однак то діялося у мене в хаті, і колеґа з анекдо- тою, це ж ясно, ніколи не потрапляв сюди, та й час не по¬
359

вертався назад, щоб я, перебуваючи в бородача, одноразово сидів дома, але не тепер, а тоді, і слухав, як колеґа розпові¬дає анекдоту, в якій щось смішне розгортається навколо «мандоліни-інструмента», одночасно стоячи в приміщенні, де висить ця мандоліна і рудий ялозить п’ятками комоду, а зі стелі на довгому шнурі з бляшаним абажуром (покришка від каструлі) теліпається лямпа, заважаючи пересуватися в кімнаті, бо там далі ще чотири ослінчики, плетене крісло, дебела зелена лавка, явно вкрадена з парку, і на неї нава¬лено купу одягу й кілька полін.
— Мені дуже прикро, що я вас потурбував, мені не хотілося б вас затримувати, — мовив я, дивлячися на широкі халяви Гумових чобіт, які сягали господареві аж за коліна.
— Аджеж ви напевно зібралися рибалити, і вам тепер нема коли. Може краще іншим разом?
— Чого там іншим разом, іншого разу може й не бути.
— Ото горе, я справді не хотів би вас турбувати . . .
— Ви мене не турбуєте.
— Воно ніби так, тільки ж ви на виході. Якби, коли у вас трапиться більше ч,асу, домовитися .. .
— Ет, що там домовлятися! Ходіть зо мною. Я ніколи не домовляюся, це в’яже, а я розрубую всі вузли.
— Як Олекєандер Македонський?
— Як Олександер Македонський!
Таж він мовчить, схаменувся я, він цього напевно не говорив, це, здається, тільки за асоціяцією пролунало в моє¬му мозку, хоч тепер я знову виразно чув його голос:
— Ну то як, ідете з нами чи ні?
— Ловити рибу?
— Ловити рибу.
— Отак о?
— Отак о.
— Це далеко?
— Залежить від ваших кроків.
— Я ж без вудлища!
— Я вам дам.
Ні, він і цього не сказав, вирішив я. Це просто знову
360

від нього якось дивно відлунюють слова. Я міркую собі, а вони вголос відлунюють.
— Якби ви погодилися, щоб я вас провів, а ви мені по дорозі розповіли, чи буває у вас мій клієнт. . .
— Дати вам вудлище?
— Ви гадаєте, мені конче треба вудлища? А коли я з вами просто так, без? Бож я, властиво, хотів лише довіда¬тися, чи заходить до вас мій клієнт і чи ви його знаєте?
— Ну то рушаймо?
— З великою охотою.
— А тепер вудлище.
— Я вам справді дуже вдячний, дуже люб’язно з вашо¬го боку. Тільки, знаєте, мені ніколи в житті не доводилося ловити риби: я не вмію. Та й потім . . .
— Ловити рибу можна й не вміючи. Дехто запевняе навіть, ніби в тих, хто не вміє лоївити, найкраще клює. Вам це чи це?
— Ви справді гадаєте, що мені конче потрібне вудлище?
— Чи це? Маєте вибір!
— Мені однаково.
— Коли є вибір, тоді далеко не однаково.
— Ну, то нехай це.
Мене підбурювало сказати, що я не тільки не ловив риби, а й не тримав у руках вудлища, якого я навіть трохи побоююся: як я взагалі дам собі з ним раду, коли воно таке довжелезне, я напевно одразу ж зашпортуватимуся з ним, проте, замість відповіді, я лише махнув рукою, чорт з ним, з патичиськом, про мене нехай і вудлище, не триватиме ж це довіку, аби він лише розповів про мого відвідувача.
Бородач ще раз перетрусив оберемок, і подав мені, здасться, найдовше знизу, хоч, звичайно, таким довгим його, ймовірно, зробила моя нехіть до рибальських приладів, тиць¬нув коробку з дощовими хробаками, яку я взяв, намагаючи- ся не зрадити виразом, як мені гидко, а їх же доведеться ще й брати в руки й живими настромлювати на гачок, і реш¬ту червяків зсипав собі до глибокої Гумової кишені, що по¬служило рудому ніби сигналом.
361

Рудий зліз з комоди й зупинився напроти мене, дур. никувато усміхаючися:
— Ви ловите рибу на хробаків?
Не розуміючи, чого він хоче, я подивився на нього потім перевів очі на бородача, який не зареаґував на мій по¬гляд, і вирішив: рудий напевно домагається частини тих хробаків, якими обдарував мене бородач, бож рудому, хоч він і сортував черву, нічого не перепало, оскільки решта хробаків зникла в бородачевій кишені.
— Справді, — звернувся я до бородача, — ви дали мені подостатком черви, забувши про вашого товариша. Бодай половину я вам охоче віддам назад. Вони навряд чи мені знадобляться, їх тут і так багато, а мені вистачить і одного.
— Це не товариш, а мій учень і послідовник, — обіз¬вався бородач. — Хробаків йому взагалі не треба. Він ловить рибу без принади, на голий гачок.
Я замислився, що така відповідь означає, однак боро¬дач похапцем, ніби йому урвався терпець, подав мені відро на рибу, розсунув стіну, яка відкривалася вгорі на рейках з коліщатками, як на середньовічних клунях, просто в сад, і ступив уперед, оглядаючися й присвічуючи кишеньковим ліхтариком, чи я приєднуюся, а я поспішив його наздогнати. За нами ззаду, захряснувши стіну, тупцював рудий, з облич¬чя якого навіть у темряві не сходила усмішка.
— Чи ви знаєте мого клієнта? — пробував я питати бо¬родача, єилкуючися не відставати й тримати якомога далі від себе, як гадюку, вудлище, яке чіплялося за гілля, і я щоразу поров носом, з великими труднощами втримуючися то за кущі, то за гілляки, аби не зірватися в провалля, краєм якого ми спускалися вниз.
— Вашого клієнта?
— Я вам довіку дякуватиму, безмежно, неймовірно! Для мене це питання життя і смерти.
Цього, звичайно, аж ніяк не годилося казати. Такого взагалі не говорять, та ще при свідках, хоч би це сто разів відповідало правді: клятий язик, сам вирвався наперед, це я відчув з невловної ледве помітної зміни в постаті бородача. Крізь нього ніби пройшло простирало й зникло, і мені стало
362

ніяково, аж я зупинився, не знаючи, як далі. Маєш, вилаяв я себе, договорився, це лукавий потягнув за язика, тепер усе пропало, бородач перестане відповідати, і краще кинути отак посеред дороги вудлище й відро і, не оглядаючися, по¬датися назад. Але бородач відповів:
— Він бував у мене.
— Слава Богу! То ви йото знаєте ближче? Як же це чудово! Нарешті я добіг, за що зачепитися! Справа в тому. Ні, не подумайте чогось поганого, просто мені потрібна про нього невеличка інформація: де він мешкає, що робить, з ким товаришує, ну, і найголовніше, звичайно, як він нази¬вається, тобто, ні, ні, не те, тобто те й не те, очевидно, я знаю, як він називається, точніше, я знав, тільки забув, я просто не так висловлююся, язик не слухається, це, зреш¬тою, кожному трапляється, а я вже чую, як зараз воно мине, якби ви тільки допомогли пригадати його прізвище …
Та бородач не поспішав з допомогою.
— Ви його справді знаєте? — вже значно несміливіше перепитав я, близький до розпачу, що мені чомусь не йдуть розпити так, як я їх собі уявляв.
— Я багато чого знаю.
— То ви можете мені сказати про нього …
— Можу, тільки це не означає, що скажу.
— Бійтеся Бога, та чому ж ні? Ви на мене гніваєте¬ся? Я вам заподіяв якусь прикрість?
— Ні, не гніваюся, чого ж мені на вас гніватися? На це я вас ще мало бачив. Прикрости ви мені жодної не запо¬діяли, бо я не належу до тих, які дозволяють заподіювати собі прикрощі.
— Ну, а чому ж ви тоді не хочете обмовитися про мого клієнта?
— Дуже просто: інші мене не цікавлять. Балакати про інших нестерпно нудно. Я сам надто цікава людина, щоб теревенити про інших. Та й потім, людина з надхненням здатна говорити тільки про саму себе. А я дійсно надзви¬чайний. Забобон, мовляв, себе не випадає хвалити, бо це несмак, склали сараки, які справді не мали чого про себе сказати, а щоб помститися, поширили думку, ніби про себе
363

не випадає оповідати найкраще. Проте, що ж я вдію, коли я маю про себе що сказати, і то не лише гори цікавого, а й просто унікального?
— Ви … — я замовк, не знаючи, як далі. Я справді розгубився, прикидаючи подумки, чи те, що він висловив означає якийсь вишуканий дотеп, якого я не втямив, настіль¬ки він витончений і сповнений підтексту, зрозумілого лише для втаємничених, чи все це належить розуміти дослівно, тільки тоді як поводитися: підтримувати розмову, а як її під¬тримувати, коли його інші не цікавлять? — чи упокоритися, нічого не розпитувати й чекати, поки він зволить обізватися? А це ж виключене. Адже він сам потвердив, що знає мого відвідувача, як же його тепер не розпитувати? Ні, це мені понад силу: мій відвідувач до нього заходив і тепер не роз¬туляти рота? Де ж я тоді довідаюся про мого відвідувача? Нехай думає про мене що завгодно, я мушу витягти з нього бодай кілька інформацій.
— Мені справді прикро, однак мені не лишається іншо¬го вибору. Я мушу вас потурбувати, — сказав я, — ви му¬сите, тобто, очевидно, ви не мусите, просто я вас благаю мені допомогти!
— Ви гадаєте, я рятівник людства?
— Прошу не зрозуміти мене фальшиво, однак ще раз благаю вас, моїй вдячності не буде меж, це я вам кажу, як перед Богом, прошу вас, зрадьте, чого мій відвідувач, тобто мій клієнт — до вас приходив! Не подумайте, боронь Боже, ніби тут криється якийсь підступ, здається, ви бачите мою щирість, мені справді треба довідатися про мого клієнта бо-дай деякі, нехай незначні, дані — для його ж власної кори- сти. Я зобов’язаний . . .
— Пощо такі передмови? Це ж так просто: він прихо¬див, бо його цікавила моя особистість, — відповів бородач.
Знову невидима стіна. Він наче випробовував моє тер¬піння. Нехай випробовує, тільки якщо я не здолаю вирвати з нього правди, я ніколи не напишу біографії мого відвіду¬вача і він до смерти стоятиме в мене над душею. Ні, хоч там що, я умучу бородача, мені треба його якось умучити.
О Боже, дай мені терпіння й винахідливости, нехай він при¬
364

знається, що дійсно спонукало мого відвідувача вести зна¬йомство з бородачем. Дай мені той ключ, яким він відмика¬ється; я ладен на все, нехай він тільки розповість про мого відвідувача.
— Коли ви добре знаєте мого .. . клієнта, —• почав я
знову.
— Хіба людині дано взагалі знати іншу?
— Так, так, певно, але я тепер не про те. Мені йдеть¬ся про повсякденне знання людини, а не аж про таке глибин¬не. Мені головне, що мого клієнта у вас цікавило?
— Ви неуважні. Я вам уже відповів; його цікавила моя особистість: я надзвичайна людина.
Пробі, рятуйте! — тільки я однак не здамся! Якщо я не зберу даних до біографії мого відвідувача, ні, я зберу, я мушу зібрати! Можливо, я йому не симпатичний, і він кпить з мене. Нехай кпить, скільки хоче, я все витримаю, аби він лише розповів про мого відвідувача. Я його ублагаю. Він бачить, звичайно, як я хвилююся, і мені незручно виконувати невдячну ролю івана-покивана, бо коли людина не хоче розповідати, то непристойно мучити її розпитами, однак що ж я вдію?
— ,Чи ви знаєте, де мій клієнт мешкає?
— Якби я запам’ятовував, де мешкають ті, які мене відвідують, мені не вистачило б однієї голови.
Мене раптом просвітило. Щоправда, я ризикував ви¬крити себе, проте, не зважившися, нічого не досягнеш, от саме тут візьме та й пощастить витягти з нього інформації про мого відвідувача?
— Чи не приходив до вас мій клієнт, щоб ви, гм, —■ •писали його біографію?
—■ Я його? Ви що, з неба звалилися? Ну ж і втнули! Про мене варто писати біографію, це так, а щоб я про ко¬гось? Зрештою, про мене хіба лише саму біографію писати! Цілі епопеї, романи, хоч за браком талантів цього покищо ніхто не зробив, крім заміточки в газеті п’ять років тому, і то з приводу, — а шкода. Та я переконаний, колись ще напишуть, виключена річ, щоб не написали, мене тут усі знають, адже я велика людина!
365:

— Ви велика людина?
— Я велика людина!
Я аж зупинився, намагаючися пильніше роздивитися, чи бородач кепкує, хоч його обличчя не виявляло жодних емоцій, наче він набік випозичив своє тіло, і з нього говорив хтось сторонній.
— Ви велика людина? — з зачудованням повторив я, стверджуючи, як я поволі втрачаю відчуття, де я.
— Я велика людина, — з видимим задоволенням під¬твердив бородач, здається, дочекавіпися від мене нарешті людських питань.
— Мені вперше доводиться зустрічати велику людину.
— Щодо цього я ані трохи не сумніваюся.
— Чи я вас не потурбую, коли …
— Не потурбуєте, я вже пояснював. Зрештою, зараз я вам дозволяю мене навіть турбувати. Я в доброму настрої і люблю робити добро.
Тоді розповідж про мого відвідувача, аж закричав я подумки, а вголос лише кволо зауважив:
— А в якій галузі велика людина? — з сумом думаючи, що мій відвідувач у нього проводив час, і бородач напевно знає, і де той живе, і його прізвище, і його життя (бо інакше чого ж би мого відвідувача аж сюди занесло?), знає, бачить, як мені залежить на цьому, і комизиться розповісти.
— Хіба людина велика в якійсь галузі? — щиро зди¬вувався бородач.
— Я неточно висловився, я хотів спитати, через що саме ви великі? —• поправився я, відчуваючи, наскільки мої поправки гірші, від усього досі виголошеного. Якби якось вплинути на нього, щоб він заговорив про мого відвідувача, бож виявляється, я просто безсилий скерувати його увагу на відвідувача, ще більше засмутився я, і то безсилий на¬певно ще й тому, що я, невідомо як, раптом подвоївся і не вміщаюся у власному тілі. Це відбувається дуже швидко, і того я, якому залежало довідатися бодай головні дані про мого відвідувача, вже вихлюпнуло поза мою оболонку, з якої нібито теж я говорю до бородача, а поруч із мого тіла, не заторкуючи моєї свідомости, яка ще сяк-так скріплює мої
366

обидва розчленовані я, промовляє людина, яка мені, першо¬джерелу цього роздвоєння, здається такою чужою і дале¬кою, аж я з подивом стверджую: мені рішуче байдуже, що вона виголошуватиме.
— Велика людина зовсім не через щось велика. Вона сама собою велика людина і кінець, — резюмував бородач.
— Воно ніби так, тільки кожна людина має на це свій погляд.
— О ні, ця істина незалежна від поглядів.
—■ Нехай, про мене. Я не затятий, та й не люблю напо¬лягати, це не в моєму характері, зрештою, мені залежить, ні, не залежить, а я волів би вас попросити, тобто, очевидно, мені на тому залежить, навіть дуже залежить, ви не гні¬вайтеся, мені зараз якось не туди прямують усі слова, хоч я сподіваюся, ви зрозумієте, що я хочу сказати, я зацікавле-ний, майте трохи терпіння зі мною, йдеться про мого клієнта, і чи не погодилися б ви про нього все таки …
Але бородач замовк так, щоб я відчув його мовчан¬ку й перестав надокучати, аж мені зробилося незручно. Я справді не знав, як далі. Я радо сказав би щось приємне, щось таке, що йому припало б до вподоби, тільки мені нічого не спадало на думку. Я закашлявся, нишком благаючи боро¬дача: «Та поможи ж, обізвися, не зловживай мовчанкою, на¬віть якби я й бовкнув якусь недоречність, то й тоді це ста¬лося б справді ненароком, я охоче оповів би щось інше, однак нічого не здолаю вигадати, ну, не працює мозок, хоч лусни, а йти далі й ні пари з уст просто нестерпно». Та бородач карав мене мовчанкою, і я не наважувався порушити тиші. Так ми дійшли до ріки.
Бородач прив’язав на пояс відерце на рибу, зайшов по коліна в ріку й закинув вудку. Його босий учень поче¬кав, поки поплавець ліг на воду, потім забрів по кісточки в ріку, трохи далі від свого вчителя вниз за течією і ближче до мосту, і теж закинув вудлище.
Бородач, не повертаючись і навіть для годиться не зронивши ні слова, — адже все таки він запросив мене з собою і, бачачи, як я справді не знаю, куди себе подіти, міг принаймні кивнути, щоб я зорієнтувався, чи мені поруч ньо-
367

го заходити в воду з вудлищем, хоча ка мені не було висо¬ких ґумових чобіт, чи роздягтися і як стій лізти в воду, ЧИ йти далі до його рудого учня й послідовника, що так зосе¬реджено дивився на поплавець, ніби риба мала клюнути не на гачок, а на його погляд.
Про мене, здається, остаточно забули. Я не існував ні для бородача, ні для його учня. Бородача настільки погли¬нуло ловлення риби, ніби він сидів уже годинами, однак (і цей перехід мене найбільше вражав) не ловлячи рибу, а наче переливаючися через вудлище в ріку, і якби я його тепер раптом спитав про мого відвідувача, то з його гор¬лянки напевно ринула б кров, наче її перетяли сікачем, і кров текла б товстими рурами, як з тулуба Голоферна, зо¬бражуваного середньовічними малярами, а навколо тішили¬ся б і святкували б, тримаючи важкі кухлі, з яких сплива¬ла б піна просто в ріку.
Я потоптався на місці й покрутив вудлище в руках, вагаючися, як же далі. Ймовірно, бородач припускав, що я і без сторонньої допомоги потраплю зайти в воду так само, як вони, і так само, як вони, ловити рибу. Зрештою, хіба я мав право від них вимагати, щоб вони опікувалися мною? Вони прийшли ловити рибу, і я теж, оскільки вони мене за¬просили, чи радше я сам напросився (а то ж не міняло спра¬ви), сподіваючися розпитати про мого відвідувача, хоч те¬пер мені стало ясно: ловлення риби виключало будь-які роз¬питування, і я далеко краще зробив би, домовившися зу¬стрітися з ними колись іншим разом, тільки тепер на це вже однак запізно, бож я прийшов разом з ними ловити рибу, і то моя біда, що я навіть не уявляв, як я її ловитиму. Виглядало, ніби на березі я, отак, як стояв, зайвий, однак мені не хотілося ні скидати черевиків і заходити в воду, ні закидати вудлище, я далеко охочіше пішов би додому, якби не пригадка, що мені належалося б одразу відмовитися від вудлища, ще тоді, як бородач запрошував мене рибалити, а коли я цього не зробив, то тепер просто не випадає, і тому перший раз у житті мені зараз таки доведеться ловити рибу, бо як виглядатиме, коли я раптом скажу, що передумав (якби мене оце так з вудкою угледіла дружина!), тим більше,
36В.

що по один бік бородач і трохи далі рудий затихли й не пода¬вали найменших ознак життя?
Я потоптався ще трохи на березі, сподіваючися почу¬ти якусь вказівку бородача або заохочення, але він не реа¬гував. Його учень теж не дивився в мій бік. Може, так і на¬лежало рибалити, ігнорувати один одного, щоб риба краще ловилася, і це треба було сприймати за рибальський звичай і чекати, поки вони згадають про мене.
Я пройшов косою ближче до мосту, де починався фар¬ватер. Тут берег місцями вимостили брилами дикого каме¬ню й засадили лозою, щоб не обносило схилу.
Вибравши найутульніше місце, де сісти (в лозах знай¬шлася навіть камінна брила на опертя спини), я начепив з огидою (звичайно, це упередження, бо хіба черва аж така вже огидна? — деякі народи навіть їдять їх, як десерт, отже те, що вони огидні, чиста умовність, ймовірно, якби я час¬тіше ходив рибалити, то призвичаївся б) хробака на гачок, який мені від невправносте мало не продірявив пальця, й за-кинув вудку, вирішивши, що, напевно, бородач покличе ме¬не до себе після першої риби, і тоді я вже розпитаю про мого відвідувача. Головне витримка.
Поплавець упав дуже близько. Я закинув ще раз. Цього разу далі. На мосту горіли ліхтарі, обрамовані заліз¬ними кренделюватими німбами з попереднього століття. Над ліхтарями тримався надутий місяць. У великої людини клю¬нуло. Ріка пахла водоростями, і повітря було тепле й ніз- дряве, аж відсвічувалося кружальцями.
— У мене не клює, — подав голос учень бородача, ко¬ли в того клюнуло.
— Ти ж знову не начепив хробака на гачок!
— Я зловлю й без принади, на голий гачок.
Тепер вони говорять між собою, тож якось незручно втручатися в їхню розмову й розпитувати про мого відві¬дувача, подумав я.
Потім вони заходилися тихіше перекидатися словами, від чого їхні голоси втратили дорослість і посвітлішали. Ме¬ні здалося також, що повітря розширилося. Я дивився на воду, і їхні голоси, які тепер уже майже набрали зовсім хло¬
369

п’ячого відтінку, стали розтоплюватися, віддаляючися від мене. Місяць зник, і небо зробилося темне і повне зірок, ніби перевернули вісь всесвіту, і ріка обернулася небом, а небо рікою. Я стояв на мосту й дивився в зоду.
— То ви пішли ловити рибу з бородачем і його учнем?
Поруч мене, спершися ліктями на міст й дивлячися
на воду, як і я, усміхався мій відвідувач.
— Як добре, що я вас зустрів! —■ вигукнув я, з ра¬дістю відчуваючи, як мені тепер легко говорити, ніби при¬сутність мого відвідувача несподівано звільнила мене від напруження, в якому я, сам того не усвідомлюючи, перебу¬вав.
— Мені так присмно вас бачити!
— Мені також.
— Ні, справді приємно. Навіть якось особливо при¬ємно. Мушу признатися, я ще ніколи не відчував такої при- ємности, зустрівши вас, якщо ви дозволите мені на таку від¬вертість. Тільки цього разу я вас так просто не відпущу. Гнівайтеся на мене чи ні, хоча, звичайно, краще не гнівай¬теся, адже краще не гніватися, чи ж не так? — проте ви мусите дати про себе бодай якісь, нехай наймізерніші дані! Про вас справді ніхто нічого не знає!
— Які ви нетерплячі! Ви ж маєте ще одну адресу.
— Та маю.
— Чого ж тоді хвилюватися? Звідкіля ви певні, що, пішовши на цю адресу, ви не довідаєтеся там про мене біль¬ше, ніж я вам спроможний сказати?
— Досі мені не щастило.
— Ну, досі. Ви хотіли б, щоб за першим разом усе так і щастило! Не все ж так одразу!
■— Погоджуюся, хоч все таки трохи більше …
— Ну, та що ви справді! Поговорімо краще про суттє¬віше. От, наприклад, про вашу обережність, тобто про ваш брак обережности. Ви усміхаєтеся? Зверніть увагу, це ви вперше усміхаєтеся в моїй присутності, я теж сьогодні в до¬брому настрої, я теж тішуся, що зустрівся з вами, адже ми, щиро признавшися, мало знайомі, і про обережність я ціл¬ком поважно. Я раджу вам виявляти трохи більше обереж-
370

ности, бо вас легко забити, людське тіло надто недосконала посудина, зовсім беззахисна, один мазок по горлянці, і вас нема, назавжди нема, а це для мене безвихідний стан. Ви ж знаєте, що я дуже зацікавлений у вашому житті, до певної міри навіть більше, ніж у своєму власному^, оскільки ви ма¬єте писати мою біографію, а від цього безпосередньо зале¬жить моє існування, яке ви покликані чи, як хочете, даруй¬те за формулювання, яке я вирішив, щоб ви продовжили, а ви такі необережні! Правда, я задоволений, ба більше, на¬віть глибоко зворушений, що ви заради мене ризикуєте жит¬тям. Ви навіть зважилися з цими типами піти рибалити, річ просто таки подивугідна, коли врахувати, скільки бородач назбирав тягару на своєму сумлінні, хоч ви цього, ймовірно, й не знали. Ну, але байдуже. Таке нехтування собою мене просто роззброює! Признаюся, подібного я від вас не чекав, і це я справді дуже ціную, тільки ще раз запам’ятайте: вам варто трохи вважати на себе. Я маю також до вас деякі пре- тенсії. От хоча б така дрібниця: пощо у вас на руці золотий годинник? Я вже не кажу, що цей несмак вам якось не ли- чить, адже ви завжди так просто одягаєтеся, і раптом цей годинник! Ви, звичайно, пробачте прикрі ці подробиці, однак вони справді мене трохи бентежать у вашому характері. Годинник із золотим браслетом замість ремінця, і то, якщо не помиляюся, в браслеті досить таки багато щирого золота, справжній же? Для мого біографа це ніяк не пасує!
— Таж це давній подарунок моєї дружини колись мені на іменини! Він просто монструозний, де ж би я купу¬вав такий годинник, скільки я вже за нього набрався соро¬му, тобто мені, звичайно, ніхто не казав, ви перші, а я це завжди і сам відчував, просто самому завжди ставало не¬зручно, хоч крізь землю провалися, він мене завжди ніби робив інакшим, ніж я є, — аби ви знали, як довго я до нього звикав! — перший час мені аж настрій псувався, коли я його одягав на руку, крім того, він часто зупиняється і відстає, так що я ніколи не годен орієнтуватися за ним. Я охоче ку¬пив би зовсім простенький, такий, який дійсно міряв би час, проте ви самі розумієте, що таке подарунок, та ще від лю¬дини, яка близька вам. Не носити його означало б глибоко
371

образити людину, яка всім серцем бажала зробити вам при¬ємність; що їй це не вдалося, то вже, зрештою, не таке й сут¬тєве, адже вона так старалася! У мене просто язик не повер¬нувся б зробити їй боляче. Ви ж знаєте, не я їх вигадав, е деякі речі, яких ніяк не пояснити. Ніби все просто, а воно ні. От чомусь дружина уроїла собі ощасливити мене золотим годинником, імовірно, то вияв якогось старого забобону, сво-єрідний атавізм, хто зна, може, її прабабця колись дарувала своєму чоловікові золотий годинник, і переказ про те збе¬рігся в родині, як щось приємне і гідне наслідування, інко¬ли зовсім незначні дрібниці вирішально впливають на нашу поведінку, їх людина давно вже й забула, їх нібито нема, а вони впливають, зрештою, це, здається, сталося десь нев¬довзі, як ми побралися, і мені ніколи не вистачало духу роз-чарувати дружину. Єдине, на що я зважився, це трохи схи¬трувати, ледь помітно, щоб не впало в око: я завжди нама¬гався його носити так, аби він ховався під манжетою, тоді його не видно, і сьогодні це справді випадок, бо я морочився з вудлищем, яке заважало, і, забувши, закасав рукави.
— Так, я розумію, справді дуже незручно ловити ри¬бу, не закасавши рукави, тільки все таки вважайте на себе. Не пильнувати ж мені вас! Візьміть мою пораду до серця і завжди пам’ятайте про неї. Обережність ніколи не завадить. Це, так би мовити, на майбутнє. А тепер давайте удвох ло¬вити рибу. Гадаю, зі мною вам приємніше ловитиметься, ніж із бородачем? Крім того, я хочу вас трохи розважити, і то виключно в своєму інтересі, кожний своєї гне, такий уже світ. Мені залежить, щоб ви мене трошки полюбили, тоді й вам легше стане, і писання моєї біографії не здаватиметься карою Божою. Бо що не дається оминути, то треба полю¬бити, чи не так?
— Чекайте, чекайте, те я вже десь чув!
— В цьому я не сумніваюся. Все, що говориться, десь колись чулося. Люди не винахідливі.
•— Ні, я інакше.
— Ну, про інакше зараз не варто. Краще ловімо рибу.
— Алеж у мене немає вудлища! — з жалем показав я йому порожні руки.
372

— Хто ж ловить рибу на вудлище? — засміявся мій відвідувач. —• Ви дивак. Рибу по-справжньому ловлять без вудлища, це і ліпше і приємніше. Глядіть но!
Він тицьнув у небо указовим пальцем, і на пальці, як на гачку, затріпотіла велетенська риба, в,ся з горошин світ¬ла. Ця риба кіпила, і горошини світла вискакували в повітря, як мильні бульбашки, і лускалися, обсипаючи нам піджаки світловим пилом, а на місці вибухлих з’являлися інші, ще сліпучіші й рухливіші.
Мій відвідувач підніс рибу ближче до вуха, і я разом із ним, чи навіть крізь нього, почув, як вона звучить. Зовсім незвично, якимись чудернацькими переливами, що, як лоскіт, спричинюють сміх, аж я не втримався й почав реготати: я мав враження, наче мене з середини лоскотали від голови до п’ят, і це сприймалося, як щось невимовно приємне. Таке приємне, аж я мимоволі потягнувся від насолоди, ніби ліг¬ши у літеплу ванну. Звук нагадував духовий стоп із кля- весину, гітари й труби, хоч коли я відтворив у пам’яті по¬одинокі звуки цих інструментів, то він їх нібито і не нага¬дував. Одне не викликало жодного сумніву: я ніколи не чув такого або навіть подібного звуку, і це, здається, лише тому, що він відзначався об’ємом. Я міг би обвести пальцем кожне місце, де цей звук перебував у повітрі, бо кожна світлова горошина, вибухаючи, лишала за собою окремі опуклі зву¬кові кружала з тонкої, як на жовтку, плівки, і з сукупності цих кружал утворювалося навіть щось подібне до мелодії, хоч ця мелодія звучала ще дивніше, ніж самі поодинокі звуки.
Послухавши трохи світлову музику, мій відвідувач легенько зіштохнув рибу з пальця вгору, і вона зникла в глибинах неба. Тоді віялом розчепірив пальці на обох руках і занурив їх у темінь над головою. По небу пройшов ніби електричний струм, і на пучках мого відвідувача забилися, ляскаючи на всі боки, світлові соми, акули, медузи. Я зов¬сім виразно бачив, як, замість луски, риб вкривали товсті масні німби, густо розташовані уздовж тулуба один за одним, кожний відмежований веселкою від іншого. Це особ¬ливо помічалося, коли такий німб від різкого повороту риби
373

виламувався з ямки на тілі й довго летів униз, залишаю їй за собою вогненну смугу.
Мій відвідувач аж витанцьовував від ретельности на мосту. Його дуже розважало, що коли він підкидав риб із пальців назад у небо, вони втрачали форму риб й летіли вгору просто кущами світла. Справді, виявилося, на диво, приємним стежити за цим жонглюванням, хоч я вже ледве зважувався дивитися на небо, так воно рухалося, розкаламу- чене моїм відвідувачем. І від того, як небо розхитувалося, я раптом почав хвилюватися, наче й мене втягало в це розхи¬тування. Замість звикнути, бож відвідувач повторював ніби те саме, я лише стверджував, як мені дедалі болючіше й три¬валіше завмирає в середині, коли над моєю головою про¬пливають щораз більші кити, риби, схожі на амфори, р, яких зберігають збіжжя, пирскаючи навколо вогким ікристим світлом.
— Ви штукар! — захоплено гукнув я відвідувачеві. — Де ви такого навчилися?
—■ Це ви вмієте так само, як і я. Спробуйте! Більше відваги!
— Я? Таж я не вмію! Я такого зроду не втну!
— По-справжньому ловлять тільки не вміючи!
— Навіть, якщо я .. . — хотів я заперечити й не встиг, бо мною заволоділа нагло така нестримна веселість від при¬пущення, що й на мій палець ладне щось клюнути, аж я ледве встояв на ногах від реготу. Аби я зловив таке диво на палець? Ні, про це годі й мріяти, де ж би таке трапилося! Я схилявся радше до переконання, що мій відвідувач на-мастив чимось пучки, і воно притягувало риб, або, може, він одяг на пальці магнетні наперстки, яких я не помічав, і во¬ни виривали риб просто з неба. Напевно він знав якийсь трюк. Де ж би я зважився рівнятися до нього, хоч він мене і підбадьорював? Однак він наполягав.
—• Отак-о! —• кричав він. — Не бійтеся! Ну!
Нарешті, щоб не склалося враження, ніби я йому не вірю, хоч мене й самого проймала цікавість пересвідчитися, чи це дійсно так, я досить несміливо тицьнув указовим паль¬цем у небо, — і на моєму пальці засіпався кит.
374

— Ну, що, Хомо невірний! — обізвався відвідувач, усміхаючись і якось втрачаючи обриси.
Тільки тепер мені було вже не до відвідувача. З неспо¬діванки, що на мій палець клюнув кит, я так перелякався, до того ж мене ще й засліпило громове сяйво, яке парою валило з усієї поверхні кита, аж я різко смиконув руку на¬зад, рятуючись від опіків. Кит важко бухнувся мені на ноги, розлетівшись на скалки світла, і від цього світла я почав терпнути. Небо втратило глибину й стало прозоре. Мій від¬відувач щось гукнув мені, чого я не розібрав, і, бачачи, як я не розібрав, з пересердя махнув рукою. У нього на кра¬ватці відсвічувався місяць. З краватки міісяць пересунувся на ріку, витягнувшися в еліпсу, і зупинився на поплавці. Потім вайлувата тінь затулила собою поплавець. Я відчув, що хтось стоїть передо мною, і, ще отетерілий, підвів очі.
Передо мною, замахнувшися на мене дрючком, який дуже нагадував шпалу, стояв рудий, учень і послідовник бородача.
Під моїм поглядом він випустив шпалу, і вона, за¬гуркотівши по камінні, плюснулася в ріку.
— Гарний у вас годинник, — дурникувато усміхнувся, кліпаючи невинними очима, рудий і почухав босою ногою другу ногу. — В мене не ловиться — і тому дайте годинника!
Забити він мене вже не потрапив би. Хоч ненормальні й мають велику силу (а він її мав, попри зовнішню нібито хирлявість, — легкості, з якою він тримав шпалу, так, справ¬ді шпалу, і вона тепер пливла за течією, позаздрив би й до¬брий атлет), все таки я здолав би збити його одним ударом, навіть якби він раптом і витягнув ножа, бо він балянсував на двох кам’яних брилах у такій незручній позі, що тільки бідаці, в кого не все гаразд у голові, спало б на думку ви¬брати подібну позу для вбивства. Мені вистачало, навіть не підводячися, штовхнути його ногою, і він стратив би рівно¬вагу й звалився б у ріку. І заки бородач, який тримався поодаль і якому видно було всю сцену, хоч він і вдавав, ніби зосереджено ловить рибу, поспішив би своєму учневі на до-помогу, за мною тільки смуга лягла б, бо одразу ледве чи кілька кроків за мною в лозах вузенька стежка виводила
375

просто на міст, а там уже значно важче впоратися з люди¬ною, ніж тут у хащах, де немає жодних свідків. Напевно бородач усе це собі добре зважив, бо він не рухався.
Але ні відбиватися, ні тікати, ні навіть підводитися мені не лише не хотілося, а й наче взагалі лежало поза ме¬жами мого єства. Воно мене не обходило, і то з тієї простої причини, що моє місце на камінні перетворилося незбагнен¬ним чином на шматочок блаженства, яке з усього світу саме в цю мить зосередилося в мені, і я намагався не ворухну¬тися, щоб якнайдовше затримати його в собі, бож і натяку на подібне мені ще не доводилося переживати, а тепер я по вінця вміщав його в собі, боячись розплескати, і властиво, аж я сам здивувався, мене не хвилювало і не обходило, що рудий намагався вбити мене, радше навпаки, проймало не¬переборним співчуттям до нього: як шкода, що я не знав, як впустити його в це блаженство — прочинити йому бодай щілинку, — про яке він напевно і не догадувався, і яке, не виключене, перебувало в якомусь невизначеному стосунку до того, що він натинався позбавити мене життя, хоч я зовсім певний, правда, ця певність ніяк не дається пояснити, вислизаючи з-під усіх моїх спроб усіткувати її якось слова¬ми, що це блаженство не конче пов’язане з тим випадковим збігом обставин, наслідком яких я щойно уникнув смерти.
Очевидно, я не беруся перечити, ніби подібне блажен¬ство, майже цілковита невагомість, наснажена щастям, яке одночасно втілює й могутню доброту, що вибухає, з блиска¬вичною швидкістю ширячися на всі боки й змітаючи всі ме¬жі, дуже тісно межує зі смертю, хоча ледве чи смерть неод¬мінно викликає подібний стан. Я радше ладен схилитися до думки, що просто перед смертю в мозку, в серці, в самому баченні падають перегородки, своєрідні охоронні гальма, поставлені життям, як захист від неіснування, і людина чіт¬кіше й одночасно в різних площинах сприймає те, що навко¬ло, і те, що в ній самій, і тоді їй відкривається блаженство, яке я саме зараз переживав, а воно без цієї межової ситуа¬ції ніколи неспроможне дощенту оволодіти всім єством лю¬дини, бо навколишні події, почуття або й просто щоденні клопоти надто каламутять усвідомлення цього стану, хоч він
376

потенціально завжди супроводжує кожну людину, тільки до нього годі потрапити без великих струсів.
Зрештою, якби не рудий, що підняв на мене шпалу, я напевно ніколи не довідався б про цей настрій і про те, що комусь на світі забаглося вартість мого життя виміряти го¬динником. Яке дивне відкриття! Адже я міг прожити вік, так і не діз.навшися ніколи про це, і тоді напевно я був би інакшим, яким, я й сам не знаю, однак якимось зовсім інак¬шим мною, і те інше я, ніколи й не припускало б мене такого, як оце я зараз сидів у лозах, дивлячися на рудого й з зачу-дуванням, ніби не мозком, а шкірою, констатуючи, наскільки та частина мене, яка все це думає, і та, яка сидить і дивить¬ся на рудого, не пов’язані між собою, наче цг два мої ко¬лишні втілення, які належать до минулого, яке не є вже мною, а справжнє моє я, повністю незалежне від них обох, тримає з ними зв’язок лише через блаженство, яке дедалі могутнішає, щораз ширшими й прискоренішими колами ви¬бухаючи з мене, аж навколо починас мерехтіти повітря.
Очевидно, з такою самою певністю я залишаю відкри¬тим ще одне припущення, а саме: що я просто не встиг поз¬бутися піднесеного настрою від зустрічі з моїм відвідувачем, і те, що рудий хотів мене убити, не тільки не приглушило цього настрою, а, навпаки, чомусь значно посилило його, хоч знову ж таки, цей настрій міг з’явитися і незалежно від мого відвідувача, бож хіба конче все залежить від причин? Хіба вони не другорядне явище? Адже найважливішим для мене стало те, що мені зробилося одночасно і шкода рудого, і то шкода і тому, що він рудий (а хібаї ж це причина?), і тому, що
– він саме такий, як оце стоїть передо мною все ще в позі, у якій натинався вбити мене шпалою, і невимовно весело, що саме йому спало на думку вкоротити мені віку, хоча, здавало¬ся б, убивство не зовсім відповідний ґрунт до веселощів. Та мене справді розривало від надміру почуттів, я чув, як про¬сто лускаюся від невміщальної радости, яка душить мене, аж я не годен опанувати себе, і вже усміхаюся на все облич¬чя, захлинаючися від усмішки, і рудий повторює її, наче я його засвітив.
377

Він стояв і чекав, застигши в усмішці, перебраній від мене, яка зробила його напрочуд світлим і якимось невагомим.
І тому, а може, й не тому — розум ніколи не годен викристалізувати з амебного туману підсвідомого, справж¬нього рушія наших вчинків, будь-яка аналіза людської пси¬хіки — найдитинніша гра дорослих, оскільки психічна магма щомиті зазнає перетворень, а розумові вдається підсумову¬вати тільки стале, про що людина мріє, бувши змінною, а що мріяння виявляє певну наполегливість, то людині й здається мінливе тривалим, бож іншого виходу нема, — я зняв го-динника і дав його рудому.
У цю мить я не боявся ні смерти, ні підступу рудого, і думка, що з годинником я дарую згадку про відтинок мого життя, бож це подарунок дружини, який означав для мене не лише годинник, а втілення чогось дуже дорогого, такого, що не вкладається в слова, родинної злагоди, того, що одна людина безмежно близька іншій (і хіба ж то важливе, що всі ці невимовні почуття уособлені в незугарному золотому годиннику?), не викликала ні жалю, ні каяття.
Я досі повністю не здам собі справи з того, чому я саме так вчинив, бож те, що я подарував годинника, ішло від моєї доброї волі, і якби я не дав рудому годинника, він уже не подужав би його силою від мене відібрати, тепер уже не я, а він виявився безборонний. Тільки зі мною дійсно щось таке незбагненне діялося, що якби рудий зажадав мій одяг, я віддав би йому з себе усе до нитки, і не лише одяг, а й жит¬тя: хочеш, на, бери, аби тобі це справді становило приєм¬ність, щоб ти вичув мій настрій і на мить діткнувся його, на¬віть якщо до цього настрою довелося б іти через убивство чи бодай через годинник, щоб крізь нього приєднатися до мого блаженства, поза яким більше вже нічого не існувало.
Рудий витиснув із себе, як пожежна сирена, рев за¬хоплення і, високо підстрибуючи, помчав до бородача, про¬стягаючи на долоні годинника, у якому відбивався місяць.
—• Розбещуєте ви мені його, — мовив бородач, не від¬риваючи погляду від вудлища. — Розбещуєте!
Біля нього стояло вже майже повне відро риби, яка мені здавалася блакитною. Напевно я довше просидів у лозі,
378

ніж мені запам’яталося, абп, може, у нього особливо густо клювало.
— А ви ж куди? Хіба ви не залишаєтеся з нами на юшку? — повільно спитав бородач.
— Ні, дякую. Мені треба додому. Дякую за товариство,
— не стримався я, мимоволі усміхаючися з такої олімпійсь¬кої незворушливости бородача.
—• Ну, як треба, тоді щасливого! — відповів бородач, теж мимоволі усміхаючись, і додав:
— Кожному своя воля.
— Воля не завжди залежить від обставин, — почав я і, одразу ж засоромившися, обірвав, бо я раптом усвідомив, наскільки бородач має рацію. Адже, дійсно, те, що я зробив, належало до вияву моєї волі, бо хто боронив мені вчинити інакше? Валити на обставини — лише виправдання, не вони змусили, а сам я захотів, щоб цей відтинок мого життя від¬бувся саме так, а не інакше, я мав вибір, обставини, очевид¬но, сприяли деякою мірою, однак я вибрав. Перед кожною людиною завжди є вибір, тільки чомусь ніхто не любить усвідомлювати цього, напевно тому, що легше не вибира¬ти. Я ж міг і не віддавати годинника, і все таки віддав, зна¬чить, мені виявилося приємніше його віддати, ніж не відда¬ти. Чи це лише хибне навіювання, яке веде до . . . ні, про це нехай пізніше, бож і так усі мої висновки зникають у тума¬ні, який я не годен убгати в жодне окреслення, а це тільки зайво непокоїть мене.
— Ну що, передумали? Залишаєтеся на юшку? Не пош¬кодуєте.
— Ні, ні, я просто так. Прощавайте!
Біля фунікулєіра я оглянувся. Бородач мирно ловив рибу. Ріка пахла на відлигу, як пахне вода ранньою весною, хоч тепер уже почалося літо, й шаруділа пласкими хвилями об каміння. Поруч бородача стояв рудий, закинувши вудли¬ще, гачок якого ніколи не опоганювався хробаком.
*
Я досі не вірю в те, ніби людину найбільше вражають великі зміни. Очевидно, я повністю свідомиіі того: так загаль¬
379

но повелося вважати, чому, не знаю, от так постановили, та й годі, і я сам почував би себе дуже незручно, якби трапилося признатися комусь, що я вважаю це за помилкове, бож якось справді не випадає заперечувати те, що більшість постановила вважати правильним, а я взагалі не належу до тих людей, які підходять конче зі своєю міркою до всього, намагаючися на¬кинути іншим свою волю, — та про себе, з власного, нехай і обмеженого, досвіду, я глибоко переконаний: це твердження не відповідає дійсності.
Звичайно, я ніколи не наважився б відстоювати свій досвід як щось, що претендує на право втілювати для когось якщо не таку саму вартість, як для мене, то бодай щось, з чим належалося б рахуватися. Я взагалі не певний, чи досвідові однієї людини притаманна взагалі будь-яка вартість, а тим самим і дійсність для іншої. Чужий досвід завжди, як заве¬ликий одяг, який треба перешивати, — непридатний, людина все повинна від початку проходити кожного разу сама.
І все таки, хоч це нібито і розбігається із судженнями загалу, мені здається, ніби велика зміна не так бентежить око, як мала, і то, припускаю, лише на тій підставі, що її одразу важче повністю охопити.
Через це, коли я прийшов додому і дружина, яка по лягала спати, чекаючи на мене й непокоячися, де я залагод¬жую антикварні справи до половини ночі, якось винятково пильно подивилася на мене, хоч і нічого не сказала, я ще не вагався, що виглядаю, як завжди. Мене тільки охоплював страх, як починати говорити. Внутрішні потрясення, всупереч загальнопоширеній думці, не так часто залишають сліди у виразі обличчя; це виходить на поверхню щойно тоді, коли людина заходжується вимовляти слова, хоч при цьому ніколи не дається безпомилково сказати, що саме унаочнює внутріш¬ню зміну — інакшість тембру голосу чи сам спосіб висловлю¬вання: вимовляєш ніби ті самі слова, а вони раптом виходять зовсім інакші, і ніякі зусилля неспроможні виправити це від¬чуження, яке росте з кожним словом, наче замість слів ви¬вергаєш гори, за якими не бачиш співрозмовника, і віддаль між ним і тобою дедалі збільшується.
380

Якби так промовчати, нічого не пояснюючи! Тільки мов¬чати тепер ніяк не виходило, ба більше, я мусів негайно ви¬класти, чому я запізнився, і то не відводячи очей від дружини, яка вичікувально дивилася на мене, не ухиляючися, головне не забираючи погляду, хоч я волів би провалитися у тьму, щоб не лише вона мене, а й я себе не бачив і не усвідомлював,
— змусити себе зосередитися на цій відповіді, ніби це єдина ціль мого життя, бо ще мить — і я почну плутатися, і тоді ніщо не триматиметься купи, єдиний порятунок — говорити негайно, без павз, якомога рівніше (якщо це вийде), витисну¬ти, щоб вийшло! —• бо якщо подумати, мовляв, не вийде, воно одразу ж дійсно не вийде, — отже не думати, не відтягати, а негайно говорити, — і я справді почав говорити.
Дивно, я й зараз нічого не пригадую з моїх пояснень. Я пам’ятаю лише, ніби говорив дуже спокійно, зосереджуючи увагу на голосі, аби він не зірвався, не западав у грудях і не набирав незвичного забарвлення. Пізніше, коли я трохи отя¬мився, мені ніби крізь сугу проступає, наче я імпровізував дружині, як я затримався, полагоджуючи якусь антикварну справу, хоч не знаю, чи я тут вдавася в якісь подробиці, чи згрубіла вів мову про антикварні справи взагалі, а потім щось складно й заплутано вигадував, як я відбіг годинника. Що я їй говорив, як це сталося, не маю зеленого поняття, я справді вже ніколи не повторив би тих вигадок, настільки вони випали з пам’яті, і то, здається, через те, що мене раптом, ніби корчі вхопили від зажури, а особливо від усвідомлення, як я змушений пояснювати дії, яких ніколи не здолаю поясни¬ти, і цей стан такий безвихідний і такий ганебний, ніби через сороміцькі вчинки, які хтось вчинив, але за які чомусь я по-кликаний відповідати, я втратив свою ідентичність, і тому кожного разу, як я намагаюся пригадати виправдання, якими я заспокоював дружину, на тому місці я подибую тільки повне очманіння з переходом у депресію і таку страшну зажуру, аж сам ладен розплакатися, як розплакалася дружина, вислу¬хавши мою розповідь.
Мені ще досі неприємно згадувати шок від цієї неспо¬діванки, бо я не очікував подібної реакції, вже хоча б тому,

що моя дружина дуже стримана. Зрештою, у нас обох врі¬вноважені характери, що, між іншим, я гадаю, залежить не від природи, а від унутрішнього наставлення людини; це звичка, як звичка мити ноги чи не сякатися на підлогу; людина, яка не звикла стримуватися, шаленіє з найменшого приводу, а я собі цього ніколи не дозволив би, не втрачаючи гідности перед самим собою, отож ми ніколи не сварилися. На мою думку, сварка в родині — кінець подружнього життя, крім того, вона надто принижує людину. Я не відважився б дивитися в очі дружині, влаштувавши їй сцену, як це роблять деякі мої колеги, та й не тільки вони, ані трохи не переймаю- чися сваркою; мені цього ніколи не вдалося б, це я знаю, і то¬му, навіть коли я серджуся й чимось подратований, хоч я й намагаюся сприймати все якомога спокійніше, в родині я ла- гіднішаю й заспокоююся.
Я справді не пригадую, щоб дружина колись плакала, і вигляд цих мовчазних важких сліз струсонув мене. На мить я навіть завагався, зіщулившися від жалю, чи не розповісти їй історію з моїм відвідувачем, усе так, як є, та, на щастя, якось стримався і тільки згодом кожного разу з жахом зга¬дував, що сталося б, якби я не переміг себе і це признання злетіло з моїх уст.
Мені дозелося довго вмовляти її, ніби я не змінився, мовляв, те, що здається їй зміною, у дійсності не зміна, а лише безпідставне припущення зміни, справді цілком помилкове, настільки помилкове, що мені бракує слів пояснити це, бо я зовсім не перестав цікавитися родиною, як їй здається, невже вона бодай на мить зважилася припустити прірву між нами9 Хіба ж могло б таке зі мною трапитися? — це ж просто неми- сленне, зрештою, вона мусить відчувати, наскільки це не від¬повідає дійсності! Адже вона знає мене, знає мою вдачу, мої звички, як же ж вона не розуміє, що я вечорами ходжу в антикварних справах, а не бозна де! За стільки років спіль¬ного життя вона, либонь, мала нагоду переконатися: вдача швидко не міняється, та ще й такої зрівноваженої людини, як я!
Ймовірно, страх надав мені більшої переконливості!.
382

ніж мені ввижалося, бо дружина нарешті заспокоїлася. Тіль¬ки переконуючи дружину, ніби я не змінився (і справді, го¬ворячи це, я сам вірив на якусь мить, що це відповідає правді,
— так мені хотілося запевнити себе, аж дивно, як людина хапається за кожну соломинку, попри явну безнадійність, — що я такий, як колись), я раптом з сумом, майже проти своєї волі, болісно і чітко, наче мене розірвали всередині, усвідо¬мив: з того часу, коли в моєму житті появився відвідувач, я, сам того не зауваживши, зазнав глибоких змін, на які досі заплющував очі. Очевидно, я не брехав, кажучи, що дружина й діти так само дорогі мені, як і раніше, може, навіть дорожчі, ніж будь-коли, бо вони наче віддалялися від мене, однак тепер я сам якось чувся інакшим .від того мого я, яким я себе досі вважав. Я неспроможний вкласти у слова цю інакшість, не виключене, що це просто наакумулювався страх перед тим, що тепер, на відміну від колишнього мене, коли я напе¬ред не вагався сказати, як я реаґуватиму на якусь подію, я втратив цю певність і через це зайшло відчуження між мною, яким я звик себе уявляти, і мною теперішнім, зовсім незнайо¬мим мені, який мене лякав, змушуючи ніби жити в постійній непевності, і це я збагнув, ніби впавши у ясновиддя, саме тієї миті, коли мені пощастило заспокоїти дружину.
Звичайно, тепер над цим -не випадало ламати голови, я й так мав чим журитися. Зрештою, може, я й помилявся. Може, мені тільки так здалося, і це лише звичайна реакція на те напруження, якого вимагала переконливість, щоб заспокоїти дружину, і тому коли я відпружуся і прийду до рівноваги, мене дивуватиме, яким чином щось подібне взагалі спало мені на думку.
Тільки коли ж я дійду до рівноваги? Вона здавалася дедалі недосяжнішою, що більше я тим переймався. Бож рівновага — це насамперед позбутися мого відвідувача, а по¬збутися його — майже безнадійна річ, доки я не напишу його біографії. Тоді мені вже звичайно розв’яжуться руки, але досі я не спромігся про нього нічого довідатися, хоч я справді до¬кладав зусиль якнайшвидше зібрати бодай найконечніші дати.

Правда, в мене ще залишилася остання адреса, там я мусив надолужити все те, що бракувало до його життєпису, тільки як тепер вибиратися на розшуки? Після розмови з дружиною (звичайно, якби я не подарував годинника, усе пройшло б без ускладнень, або принаймні без великих усклад¬нень, — хоч я тоді не годен був інакше вчинити, — бо його зникнення ускладнило мої вибачення далеко більше, ніж я собі уявляв) я вже не зважувався щезати увечорі, пояснивши це тим, ніби мені треба залагодити якісь антикварні справи. Раз мені пощастило заспокоїти дружину, однак ризикувати вдруге я не наважувався. Доводилося щось вигадувати нове, щось конкретне, таке, у що вона одразу повірила б, тільки — що, коли мені нічого не спадало на думку?
Кілька днів після цієї розмови я тинявся, не знаходячи собі місця, все дратувало мене, я не знав, за що братися, все валилося з рук, бо я безнастанно думав, що сказати дружині, аби вирушити, не викликаючи підозри, на розшуки останньої адреси, яка мені іце залишилася, і нічого путнього не трапля¬лося. Все, що я вигадував, одразу ж здавалося недолугим, і я вже бачив: з миттю, як я почну пояснювати те, що мені само му не здається досить переконливим, це неминуче призведе до розладу нашого родинного життя, який не дасться на¬правити.
Щойно дружина запідозрить, ніби я приховую щось від неї, це потягне за собою повне відчуження, бо я ніколи не знайду в собі духу пояснити їй, якою мірою тут завинила істо¬рія з моїм відвідувачем, а не щось інше, і справді, як я ви¬правдаю перед нею те, чого не мало б існувати в моєму житті? З хвилиною, як між нами запанує недовір’я, я залишуся сам, і тоді. . .
Та я не хотів уявляти, що тоді, і разом з тим не зважу¬вався зробити кроку в напрямі якогось рішення, хоч мені ста¬вало дедалі ясніше: останню адресу, яка ще залишилася в ме¬не, я мусів розшужати, навіть якби довелося відмовитися від родини, від усього… О, Господи, невже я справді зайшов аж так далеко? Невже ніщо не врятує мене0 Якби щось ви¬
384

гадати, нескладне й вірогідне! — однак мозок мій спорожнів і не йшов на поміч, хоч як я його мучив.
Не уявляю собі, чим усе це закінчилося о, якби від одного мого колеги, що мешкав у тихому містечку за кількадесят кілометрів, не наспіла телеграма, у якій він радив негайно приїхати до нього, якщо я цікавлюся перебрати на себе полагодження однієї досить заробітної справи.
Поки я читав телеграму, у моїй голові блискавично, ніби аж незалежно від мене, уклався плян, і, біжучи на лошту, я вже обдумав усе до подробиць.
Колезі я негайно ж послав телеграму, мовляв, я ніяк не годен приїхати, проте дуже прошу, якщо, звичайно, це не надто його обтяжить, полагодити справу за мене, не заради грошей, а заради чогось іншого, що в телеграмі не випадає пояснювати, а я вже йому при нагоді знайду спосіб, як від¬дячитися, тільки щоб він тримав моє доручення в таємниці і не надсилав тим часом ніяких вісток, згодом я йому про себе дам знати, і тоді вже домовимося, де і як зустрітися.
Дружині я натомість з заклопотаним виглядом показав телеграму, стримуючи радість (тільки не зрадити б, як мені поталанило! Невже всі люди були настільки інші, ніж зда¬валося?), «авіть побідкався трохи, щоб надати своєму гово¬рению більшої вїрогідности, мовляв, як прикро, що доводиться негайно їхати до нього ще вечірнім потягом, однак нема ради, найліпше залагоджувати справи одразу, хоч саме цього вечора я волів би лишитися дома, та що зробиш, сьогодні випустиш із рук вигідну операцію, а завтра підеш з торбами.
Я говорив ще щось, явно зайве і недоладне, як неми¬нуче говорять у таких випадках, дивуючися собі, як, на щастя, дружина не виявляє жодних ознак занепокоєння, отже таки справді вірить, від чого мені робиться і сумно, що я змушений її дурити, і разом з тим легко на душі, бо нарешті я можу спокійно вирушити на останні (це я вже собі поклявся!) роз¬шуки адреси.
Дружина спакувала мені невеличку валізку на дорогу, хоч я й пробував запевнити її, що вистачає течки, адже я від’їжджаю лише на добу, а не на цілу вічність, і з валізкою
385

лише тяганина. Проте дружина не лише не дала себе намовити а й зажадала мене провести на вокзал, і я досі не знаю, чи вона зробила це з наміром перевірити мене, хоч це мало ймо¬вірне, бо якби дружина підозрівала якесь крутійство, вона напевно інакше реаґувала б, я майже певен, що то лише мій страх спромігся витягти з глибини свідомоститаке припущення, їй просто стало сумно лишатися самій, і вона провела мене, воліючи пересвідчитися, чи я сів до належного потягу.
Видно, того вечора мені якось особливо щастило, бо вже стоячи біля каси, я мало не зімлів, рахуючи хвилини, чи мені вдасться купити квитка не до колеги, а до першої зупинки, заки наблизиться дружина, яка пішла дивитися розпис потя¬гів, бо тоді доведеться вертатися додому і бозна що вигадувати, чому мені бракує грошей на далеку віддаль. Мене аж зараз кидає в піт від самого лише припущення, що сталося б, якби моїй дружині не спало на думку подивитися на розпис по¬тягів і вона лишилася біля мене. Така дрібниця, якої я не врахував, останньої миті ущент перекреслила б усі мої пляпи, бож не почав би я зізнаватися їй, мовляв, не взяв грошей тільки тому, що, йдучи на розшуки адреси і пам’ятаючи істо¬рію з годинником, я не хотів носити при собі зайвих грошей?
На щастя, все вийшло гаразд, у мене тільки від хвилю¬вання розболілося горло. Я встиг, заки підійшла дружина, заплатити за квиток до найближчого містечка, де зупинявся потяг, і, згодом, пересівши, на зустрічний, повернувся назад, де ще зовсім недавно махав дружині бутербродом, який вона злагодила мені на дорогу і який я забув на сидінні, виска¬куючи з потяга.
На вокзалі, де я щойно попрощався з дружиною (як дивно, щойно я від’їхав і знову ніби повертався в той самий час, коли я ще не від’їхав і дружина пильнувала, аби я, бо- ронь Боже, не сів не в той вагон, а то ще відчіплять на якійсь станції, і тоді матиму зайвий клопіт, або завезуть у безвість
— вічний її страх, — але тепер вона вже зникла, і я повер¬нувся в той час, який існував ще до мого від’їзду), я здав валізку у відділ збереження, щоб не носитися, і, пересвід¬чившися крізь шиби, чи всередині нема когось знайомого.
386

зайшов до вокзального буфету, вирішивши за склянкою кави не так обдумати (я обдумав усе наперед, тепер лишалося тіль¬ки виконати обдумане), як радше настроїти себе на розшуки адреси, де появлявся мій відвідувач.
Покищо все йшло гаразд. Мій від’їзд удався. Тепер навіть якби мене хтось угледів і переказав дружині, вона не повірила б, бож сама бачила, як я від’їхав, а своїм очам завжди більше йметься віри. Єдине, чого я ще трохи по¬боювався, це щоб випадково не напоротися на неї. Звичайно, така ймовірність ледве чи загрожувала, справді треба було б винятково прикрого збігу обставин, аби її щось затримало коли не на вокзалі (очевидно, це майже виключена річ, хоч я для певности все таки кілька разів і пересвідчувався, адже ще виявилося порівняно рано, я дуже якось швидко упорався з пересадкою, бодай мені так здавалося, ніби я дуже швидко повернувся назад), то в цій околиці, де, майже поруч із вокза¬лом, як я пригадав, жила приятелька дружини, якої я ніколи не долюблював, хоч вона мені нічим не уприкрилася, аж дивно, як дехто без причини інколи несимпатичний.
Щоправда, дружина відвідувала цю приятельку раз на рік, бракувало часу, та й потім в обох разом із дітьми з’явили¬ся інші зацікавлення, все ж я намагався застерегтися від несподіванок, бо завжди якось воно складається в житті, що коли людині раптом захочеться на якомусь відтинку земної кулі зробитися невидимою, аби її ніхто не турбував, одразу ж виявляється, як саме на тому місці живе або жінчи¬на приятелька, або приятель, чи якийсь родич або й добрі знайомі, яких саме чорт несе назустріч, і які, ще за кілометр угледівши тебе, — і то якось завжди виходить, що вони по¬мітять тебе перш, ніж ти їх, а тоді вже, звісно, ані встигнеш забігти у чиюсь ворітницю, ані щезнути за ріг вулиці, — кри¬чать і вимахують, мовляв, вони тебе пізнали.
Самозрозуміле, цього вечора, коли дружина на власні очі пероконалася, як я від’їхав, і діти самі дома, їй ледве чи забаглося б іти на посиденьки до приятельки, однак врахову¬вати доводилося й таке. Обережність ніколи не заважала, а в моєму випадку вона означала найконечнішу самооборону,
387

оскільки від неї залежало подальше моє існування, бож роз¬шуки біографії відвідувача мали тепер остаточно визначити мою долю, хоч це усвідомлення й належало до винятково прикрих, про які я волів би радше не думати.
Я настільки занурився в роздуми, що аж коли побачив перед собою присадкуватого чоловіка, збагнув: він до мене говорить, і справді почув:
— Чи дозволите присісти до вашого столу?
Я здивовано глянув на нього, силкуючись знайти причи¬ну, чого йому закортіло пересідати саме до мого столу, адже в буфеті в другому кутку, крім нас, ще, здається, сиділо кіль¬ка осіб. Тільки щось у його поведінці змусило мене довше зупинити на ньому погляд, і мені ніби раптом прояснилося: таж він напевно вже деякий час питається дозволу сісти за мій стіл, він, здається, навіть втомився стояти біля мене, однак чомусь він не хоче повернутися до свого, сусіднього, столу, на якому він залишив майже повну склянку пива, аби на¬близитися до мене й напрошуватися в товариство.
— Так, так, то моє пиво, я його зараз заберу, якщо ви дозволите підсісти до вас, — поспішив відповісти на мої думки присадкуватий чоловік.
— Будь ласка, — відрухово мовив я й одразу ж пожал¬кував, бож саме тепер я не потребував жодного знайомства. Я хотів зосередитися й обміркувати подальші дії, однак якось уже не випадало сказати, що саме цієї миті я волію бути сам, і нехай він звернеться до когось іншого. Зрештою, хіба ж не все одно, чи він сидітиме за моїм столом, чи за своїм? Нехай лише не чекає, ніби я його розважатиму: якщо він говори-тиме, я тієї ж миті підведуся й піду.
— Бога ради, не тікайте, я тільки трошки говоритиму. Я вам обіцяю, якщо вас дуже разитиме моя присутність, то я трохи сидітиму за вашим столом, а трохи за моїм.
Я ще більше здивувався, гадаючи, що натрапив на чи¬тача думок, який, невідомо чому, заходився демонструвати своє вміння переді мною. Тільки чого він, на лихо, до мене причепився?

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.