Андієвська Емма - Герострати

Бо ви мені подобаєтеся…

— Бо ви мені подобаєтеся. Крім того, те, що вам здаєть¬ся читанням думок, лише добре знання людей. У подібних обставинах люди реаґують однаково. Дуже нескладна істина, звичайно, треба трохи й практики, без цього не обійтися. Хо¬чете навчу? Справді не важко!
— Ні, дякую, я не надаюся.
— Звідкіля ви знаєте, що ні? Може, саме у вас марну¬ється талант відчитувальника думок?
— Якби це правда, то воно виявилося б уже й трохи раніше.
— Ну, не кажіть. Ніколи не знати, що коли виявиться, людина надто змінна істота. Не смійтеся, справді. От, напри¬клад, ще хвилину тому вам не хотілося сидіти в моєму то¬варистві, а тепер ми вже знайомі, і вам далеко вже не так неприємна моя присутність, як це спочатку здавалося, бож самому і пиво не до смаку.
Я промовчав, пославши його подумки під три чорти, нехай відчитує, тим краще для нього, нехай також знає: я не вважав наше знайомство за знайомство, і якщо він іншої дум¬ки, то має нагоду закарбувати собі, що мені на знайомстві ані трохи не залежить, нехай цінує, що я його подумки кудись далі не посилаю, і то вже досягнення, бо я сердитий, і його балаканина дратує мене.
— Нехай вона вас не дратує, вона ж зовсім невинна. Не годиться так суворо підходити до людей, — промовив мій но¬вий знайомий. — Треба виявляти більше толерантносте й терпіння супроти інших. Дозвольте замовити вам на мій ра¬хунок пива?
Я витріщився на нього, вагаючись, як це сприймати: як вияв настирливої людини, якій свербить язик і тому їй, хоч нетільна телись, дай знайомства, аби попащекувати, чи це вже пиво говорить із нього, а чи вияв доброти, хоч явно недореч¬ної? Ще бракувало, аби він належав до якоїсь секти, правда, на те нібито не скидалося, але хто зна? От тепер він уже не читав моїх думок, це я бачив з його виду, а шкода, саме тепер я велів би, щоб він їх трохи почитав.
— Вам великий кухоль, малий?
389

— Дякую. Жодного. Я п’ю каву.
— Ах так, справді, я й не помітив, що ви при каві. Я звик до пива і все забуваю, що на світі існують також інші рідини. Ви приїжджий?
— Я тут досить довго живу, — здався я, вирішивши, що, ймовірно, я заздалегідь приречений на це знайомство.
— Ну, чому ж приречений? — вигукнув мій співбесідник.
— Приречений надто макабричне слово, воно спотворює те, що має усі передумови виявитися дуже гарним. Адже ви ще не відкрили мого характеру. Пощо розпачати наперед? Може, я знахідка, яка стане вам у пригоді?
— Я не знаю, що вам відповісти . . .
— Не потребуєте нічого: сприймайте усе так, як воно с. А головне, киньте гніватися, що я присікався до вас. Ви си¬діли самі, і я сидів сам, а вдвох краще. Ви ще не переконані, що краще, та я вас зараз переконаю. Бож досі все відбува¬лося саме так, як я передбачив, я маю на увазі вашу реакцію,
і це не треба сприймати за особисту образу, просто я трохи розуміюся на людях, я вам уже казав. Я одразу вичув: ви мені не відмовите, хоч ви мене подумки й відсилали до всіх чортів. Ви мені сподобалися з першого погляду, а хто кому до душі, той ледве чи здолає не допомогти іншій людині, особливо коли вона в біді. Чи ж не так? Ви ж не відмовитеся допомогти мені?
— Якщо я зможу.
— Ну бачите, я ж так і знав! Мені дуже, дуже потрібна допомога! Яка, зараз розповім. Справа ось у чому. Однак ні, почну за порядком. Перше принципове питання: чи ви, бува, не письменник?
— Я письменник? Звичайно ні!
— Як це — «звичайно ні»? Чому це ви вважаєте зви-чайним? Адже тепер кожен письменник!
— Може, й кожен. Не знаю. Тільки я не письменник.
— Зайва скромність — фарисейство.
— Алеж я справді не письменник!
— Ну, ну, мені можете признатися!
390

— Як же я признаюся, коли я не письменник? Де поділося ваше відчитування думок?
— Ну, чого ж так відразу й сердитися? Я відчитую дум-ки лише тоді, коли вони не відхиляються від моєї схеми. Про-те коли ви дійсно не письменник, то це, м’яко висловлюючи- ся, недобре. Навіть дуже недобре.
— І ви сіли за мій стіл, аби сказати, що це недобре?
— Не тільки, не тільки. Я за конструктивне. Справді! Не дивіться на мене так сердито. Я виключно з добрим на-міром. Це означає: коли ви ще не письменник, то перед вами добра нагода ним стати. Поки людина живе, надія ніколи не втрачена. Сьогодні ви не письменник, а завтра всі ламати-муть двері, аби подивитися на вас, як на знаменитість, як на письменника. Хіба це не приваблює?
— Ви, здається, не зрозуміли того, що я сказав. Я не письменник і не прочуваю в собі найменшого, розумієте, най-меншого бажання ним ставати, навіть якби раптом виявилося, ніби в мене прокинувся хист до писання, що зовсім виклю-чене! Я собі на таке ніколи не дозволив би! Мене ця сфера діяльности не захоплює. Якщо пішло на відвертість, то при-знаюся вам: я чую до будь-якого письменства наподоланяу відразу, те з гімназії. Я антиквар, і мене нічого не цікавить, крім мого . ..
— Ви антиквар?
— Я антиквар.
— Справжній антиквар?
— Тобто, як справжній?
— Ну, антиквар, а не скажімо, гм-гм. Отже антиквар. Он як, он як! Чи є у вас друкарська машинка?
— Друкарська машинка?
На мить я отетерів. Що спільного з тим, що я анти¬квар, містила в собі друкарська машинка? Зрештою, їх стояло в мене аж дві. І, вирішивши: тут криється щось таке, чого мені не збагнути, невідомо чому, здивувавшися сам, пощо я відпекуюся від машинки, як від сороміцього ґанджу, сказав:
— Ні, нема.
391

Здається, мого співрозмовника ані трохи не схвилю¬вала ця відпоеідь. Та й справді, виглядало б трохи дивно, якби власник антикваріату обходився без друкарської ма¬шинки, коли завжди доводилося залагоджувати гори корес¬понденції.
Він замовк, бгаючи пальцем шкіру на скронях, наче допомагаючи мозкові щось обміркувати, і я тієї хвилини по-становив: от і добре, нехай собі масує мозок, а я зараз по-кладу край балаканині, бо мені саме час іти розшукувати адресу, де знають відвідувача.
— Дрібниці не суттєві, я заздалегідь усе обдумав, — обізвався мій співбесідник, — і для мене ясне: ми з вами удвох писатимемо роман. Тобто, точніше казавши — ви орга-нізовуєте друкарську машинку, створюєте мені більш-менш відповідні умови, на біду я навіть згоден жити у вашому ан-тикваріаті, — спатиму на столі, я не ставлю високих вимог, трошки їжі, трошки випивки, це ж справді не багато, ми пи-шемо з вами роман, ну і славу теж, самозрозуміло, ділити-мемо нарівно. Я толерантний. Зважте, в нашу добу це рід-кість. Як бачите, вам у руки йде скарб, хапайтеся за нього руками й ногами.
— Все це дуже зворушливо, тільки я .. .
— Ви! Ви не цінуєте нагоди. Вам просто саме небо при¬хиляється до ніг, а ви ще й баскаличитеся!
— Мені справді не хочеться вас ображати, та ви мене штовхаєте на це, заповзявшися не слухати моїх пояснень. Зрозумійте: я не маю до письменства жоднісінького стосунку і не хочу мати! У мене й так досить клопотів. Я антиквар, крім рахунків і замовлень, я ніколи нічого не писав і не від-чуваю ні потягу, ні амбіцій писати! Ви губите час, намовляючі; мене, краще звернулися б ло такої людини, яка плека» літературні зацікавлення. До письменника.
— Те-те-те! Літературні зацікавлення! Крий Боже! До письменника!
— Таж ви щойно питали, чи я письменник?
— Саме тому, саме тому!
— Я вас щораз менше розумію.
392

— Хто коли розумів геніїв?
— Тобто, це означає — ви геній?
— Ви сказали.
— Поіцо ж ви тоді шукаєте письменника, який би . ..
— Хто вам казав, що я шукаю письменника?
— Ну стривайте ж, ще мить тому ви самі. . .
— Ви помиляєтеся. Я шукаю, так, певно, шукаю, тільки не письменника! Якщо вже дійшло до слова, то зраджу вам: справжні письменники тепер і так перевелися. їх нема! Зали¬шилися виключно ті, що пишуть, письменні, писаки, а не письменники!
— Ну все таки, десь і справжні ще є!
— Нема! Нема! Крім мене, нема! І це вам без жодного перебільшення! Зрештою, як тільки ми почнемо з вами на спілку писати, ви самі переконаєтеся.
— Пощо ж тоді я Всім, коли ви геть чисто все найкраще самі спроможні написати?
— Ви досі мене не зрозуміли! Я радив би перейти вам з кави на пиво. Ні, ні, не тікайте, ще ні, я ще не скінчив! Мені зовсім не треба когось, хто допомагав би мені писати! Я не потребую жодної літературної допомоги! Від одного слова «літературний» мене обсипає мурашками. «Літературний» — б-р-р, аж млосно у шлунку. Мені треба когось, хто створив би мені умови для творчости, бо дома, знаєте, як, — родина, діти, клопоти, — заїдають, просто не сила, бракує власного кутка, ходять на голові. Крім того, конечність фінансової підтримки, насамперед. А тоді, не менш важливе, і духовної, тобто бажано захоплюватися усім тим, що я робитиму, оскіль¬ки без цієї передумови гине надхнення, ну і, самозрозуміло, через це затягуватиметься процес нашої співпраці. Отож, ви мною захоплюватиметеся, я писатиму, а славу ділитимемо на двох. Здається, не так уже й погано, га?
— Стривайте, стривайте, ви помиляєтеся щодо моєї особи. У мене ні амбіцій, ні грошей!
— Не журіться. Амбіції з’являються далеко швидше, ніж про них встигають подумати. От з грошима, то вже значно
393

тор. Це тема, до неї я ще згодом повернуся. Так от. Ще хви-линочку! Ви мені заподієте страшну кривду, не вислухавши до кінця! Ну, майте ж сумління! Сядьте! Рушій будь-якого роману далеко простіший. Він настільки простий, що його досі не помітили, мусів я прийти й це відкрити. Справа в то-му, що ядро доброго роману — це заголовки розділів. Так, уявіть собі! Засада бруківки. У самому розділі плети, що завгодно, аби тільки вигадав вдалі заголовки. Найперше — заіятриґувати читача, нехай, прочитавши розділ, він собі плюється і кляне, що нічого не знайшов, то вже його хосен, а заголовок спонукає його читати, бож ану він дійсно подибає те, що пообіцяв заголовок? Не перечте мені, не знизуйте пле¬чима, бо я вам зараз доведу: це саме так. Вірте мені, я кажу з практики! Випробував. З геніяльними назвами розділів на¬віть поганенька писанина зійде за добру. Чи ви мені нарешті вірите?
— Чому ні? Я вам охоче вірю, тільки, як я висе сказав, ця матерія далека від моїх зацікавлень, і я дуже кепсько на тому визнаюся.
— Дрібниці, то я вже беруся направити. Вип’ємо за згоду? Могорич!
— Стривайте, стривайте!
— Як? От тобі й маєш! Хіба ви не купусте розділів роману, який я, зрештою, ладен для вас навіть закінчити, а він принесе вам не тільки гроші, а й славу?
— Здається, ми не зовсім зрозуміли один одного. — ЕИМОВИВ я, чуючи, як я остаточно туманію, і тому мені дедалі важче панувати над собою, — крім того, мені треба йти. Може, ви ще когось іншого знайдете, бажаю вам успіху.
— Ви нехтуєте такою нагодою?
— Бувайте здорові. Я переконаний, ви ще зустрінете для своїх плянів відповідну особу. Даруйте, однак я справді мушу йти.
— Слухайте! — вигукнув мій співбесідник так голосно, аж подавальниця в глибині біля шинквасу обернулася до нас.
— Ви образилися? Я вам заподіяв кривду, прикрість? Вам не¬приємна моя присутність?
396

— Мені просто треба йти! Я повинен залагодити деякі справи.
— Чекайте хвилиночку, одну тільки хвилиночку! — він аж підвівся, щоб, перехилившися через стіл, ухопити мене за піджак. —- Не йдіть так від мене. Звичайно, це моя вина, я невірно почав, я вас перелякав, вам здається, ніби я наха¬ба, а я просто не зумів висловити. . .
— Таж ні, мені справді треба йти!
—■ Так, так, тепер я бачу свою помилку! Тільки її вже пізно направити. Єдине додам — відкиньте зовнішність, то несуттєве. Суттєве, аби ви переконалися в розумності того, що я вам пропоную. Купіть у мене конспект роману! Купіть назви розділів!
— Я ж вам сказав, то мені ні до чого! Запевняю вас!
— Не запевняйте! Ви спочатку послухайте, як вони звучать. Самі тільки назви чого варті! З такими назвами роз-ділів слава гарантована, і я дорого з вас не візьму.
— Алеж до біса, я не збираюся!
— Секунду, секунду терпцю, не тікайте, бо інакше ви мене змусите бігти за вами, і я бігтиму, справді бігтиму. От вислухайте, ви одразу ж зміните думку, почувши. Назва ро-ману: «Життя Сандріліона». Аби кожний одразу задумався, що воно таке, й розгорнув книжку. А цього й досить, бо там уже розділи, які промовляють самі за себе, і той, хто перегор¬нув сторінку, — в пастці. Та й хіба стримаєшся від цікавости, коли побачиш розділ: «Як Сандріліон став папою»? Це перший розділ. Звичайно, оформити розділ, тобто написати його, це вже суща дрібниця. Може бути щось у дусі Рабле, хоч не кон¬че. Якщо у вас нахил до натуралізму — теж непогано, зреш¬тою, саме писання — несуттєве, головно назви, шапки. Ну ж почекайте, я вас благаю, я зараз скінчу! Хвилиночку! Другий розділ: «Що таке жінка». Які тут можливості! Вставити і щось пікантне, і дидактичне, і порнографії кусень, порнографія ко¬нечна, щоб краще продавався роман, бож тепер на те мода, а це завжди варто використовувати, зрештою, роману без порнографії вам тепер ніхто не читатиме, навіть на розділи не захоче глянути. Ні, ні, не тікайте! Третій розділ. Я зараз
397

гірше. Тільки й тут е вихід. Ви ж диспонуєте власним а:’ тикваріятом, а це зовсім не так кепсько. Його можна продати
— Стривайте! Ви собі занадто! ..
— Ви обурюєтеся лише тому, що не вірите в незапе-речний факт, а саме в те, що я справді геній. Я та курка, яка несе золоті яйця, а ви боїтеся заплатити за звичайне. З мене вам більше перепаде користи, ніж із десятьох антикваріятів! Однак для початку треба повірити в мене. Інакше не піде. От спробуйте! Якщо ви боїтеся, гаразд, я не силуватиму вас про¬давати антикварну крамницю; я ж сказав, я погоджуся й на найскромніші умови, аби ви тільки повірили в мене. Це пере¬думова. Якщо ж вам не хочеться на спілку, то й тут я іду назустріч, бож я вже признався вам, що ви мені подобаєтеся. Ви непогана людина, на цьому я винятково розуміюся. Отож, я погоджуюся продати вам свій роман — успіх його гаранто-ваний!
— Я ж не видавець! Крім того . . .
— Ви мене знову не зрозуміли. Я вам продам не роман, а конспект роману, який ви вже самі на власне уподобання закінчите, бож головне — конспект, а не укладення фраз! Це мій винахід — справді колосальна річ, проста й геніяльна. Устгіх Гарантований. Ручуся! Роман, так би мовити, із загвіз¬дком. А загвіздок ось у чому. Насамперед, погляд, ніби рома¬ни читають заради стилю, абсурдний! З увагою більш, ніж дві сторінки, ніхто не прочитає, найкращі стилістичні витребеньки з часом стають безнадійно нудними й безпомічними, отже витрачатися на стиль ■— зайва річ. Тепер читач взагалі леда¬чий, оскільки ж він завжди в поспіху, то він не любить і мислити, а тим самим не любить і читати, та ще й щось, що вимагає зосередження, він не встигає навіть подумати, чи він взагалі ще існує, бож це не тільки спосіб життя, а й певною мірою данина часові, моді, бажанню йти крізь життя без найменшого опору. Коротко, висновок: читач неуважний. А коли так, пощо обтяжувати його? Чекайте, чекайте, не від¬махуйтеся, ви зараз побачите, до чого я веду! Що, на вашу думку, найголовніше в романі?
— Я волів би . . .
394

— Не тікайте, я вас дуже прошу!
— Я на цьому не визнаюся.
— Ну все таки, я прошу, дуже прошу!
— Мені здається, тут я скажу як нормальна пересічна людина, коли хочете, як читач — це залежить виключно від смаку.
— Ні, ні, ви все не туди!. Смаки тут ні до чого. Рішуче ні до чого! Ось вам доказ: колись вважали, ніби найголовніше в романі фабула. Помилка ця стала очевидною: тепер пишуть купи аморфної маси без жодної фабули, і нікому не забагнеть¬ся або радше — ніхто не зважиться (покищо, покищо, все минає!) викреслювати ці творива із жанру роману, бо тако¬го сміливця одразу ж зарахують до невігласів, а це гірше, ніж коли б його зарізали. Ну, а коли так, то головне не фа¬була. Що в романі не головні й ідеї — боронь Боже, тільки не ідеї! — ідеї в романі — це остаточне фіяско, зрештою, від одного слова «ідеї» мене вже нудить, ідеї збанкрутували — це теж стара істина, нема ради, усі істини — старі, — отже, що не ідеї — не варто й згадувати, настільки воно самозро¬зуміле й відоме кожному початківцеві.
—■ Мені, наприклад, ні.
— Таж ви не в рахубу! Ви навіть не початківець. Але ви мене знову збили, про що я?
— Про головне в романі.
— Ага. Отож, що тоді головне? Спосіб писання, як модно думати?
— Я не знаю.
— Я вас і не питаю, не втручайтеся, ви як мала дитина, сприймаєте уявне за конкретне, я вам на все відповім сам, це ж тільки реторичні питання!
— Чого ж ви тоді? . .
— Ні, ні, ні слова більше. Тепер говорю я. Я зараз скін¬чу. Отож спосіб писання — суща ілюзія. Стилі далеко швидше старіють, ніж це годиться тепер визнавати. Це й зрозуміле, бо не спосіб писання рушій роману, хоч під сучасну пору й не вільно висловлювати такої думки, а що тепер взагалі вільно?
— бо одразу ж затюкають — мода найневблаганніший дикта-
395

скінчу, ну справді ж, зайва секунда не грає ролі! Третій роз-діл: «Як герой роману захотів стати жінкою й мати дитину, і що з того вийшло». Четвертий: «Сила суґестії». П’ятий: «Гли-бокі думки про молодого кота». Шостий: «Не менш глибокі думки щодо плювання з мосту в воду». Сьомий: «Розповідь про те, як людині потрібний рай». Зараз, зараз! Восьмий: «Що таке самогубство, і хто має з цього користь». Таж не сіпайтесь! Я кінчаю, ще тільки два слова! Дев’ятий: «Глибокі думки про журавлів», десятий: «Одруження». Одинадцятий: «Каяття, і що з того вийшло». Дванадцятий «Мандри». Тринадцятий: «Де- монуватий чоловік». Ну?
— Мені треба йти.
— Як, це все, що ви маєте сказати? Ви не купуєте? Ви не бачите, що з такими розділами роман — все одно що капітал у кищені?
— Дуже ймовірно, однак, до чого тут я?
— Як до чого? Ви станете власником цих розділів!
— Таж я …
— Ви несвідомі того, що втрачаєте, відмовившися! Така нагода трапляється тільки раз у житті, а ви проходите повз неї з заплющеними очима.
— Що вдієш? Ця нагода, видно, не мені призначена, я не письменник, і тому найкращі розділи мені ні до чого.
— Благаю вас, подумайте! Це ж виключно задля вашо-го власного добра!
— Я вже подумав.
— І остаточно — ні.
— Остаточно.
— Вас лякає ціна?
— Слухайте, я вам уже сказав . . .
— З вас я не правитиму дорого.
— Та хоч би й задурно!
— Ви не усвідомлюєте .. .
— Невже я змушений посилати вас під три чорти чи ще далі?
Здається, мій співбесідник втямив нарешті, щоі зі мною ризиковано продовжувати балачки, бо ще слово, і я не лая-
398

тішусь, а просто зловлю його за петельки і труситиму, гам- селяючи доти, доки він замовкне. Правдоподібно, тієї миті я виглядав настільки сердито, що він якось відразу відступив від мене, сплеснувши руками, і сказав так жалісливо, аж мені його одразу стало шкода:
— Ну, гаразд, Бог вам суддя!
Від цієї жалісливої постаті (переді мною раптом стояв невдаха, дивно зиркаючи на мене) уся моя роздратованість десь щезла, мене нараз пойняло щемливе співчуття, до якого підключився сором за слабу витримку, і я відчув себе безпо-радно винним. Розум негайно ж поспішив запевнити, мовляв, які нісенітниці, чого це я маю відчувати себе перед ним вин¬ним, коли він чіплявся до мене, а не я до нього, проте чомусь почуття провини не зникало, радше навпаки, особливо, коли я бунтувався, захищаючи себе, як це смішно, бо що каригідне я вчинив? Імовірно, якось не так повівся. Ну, чіплявся він, гаразд, однак чого я так гостро зареаґував? Адже те саме можна розтлумачити і спокійно. Пощо взагалі розсердився? Брак терпіння — брак людяности, а від цього тільки крок до прірви, з якої ніщо не врятує, і, може, я вже й справді на шляху, який, — ні, ие заглиблюватися, відкинути все, що безпосе¬редньо не стосується відвідувача, про це я подумаю трохи пізніше, а тепер інше, тепер час іти на розшуки, я його ще докладно осмислю, щоб переконатися, чи воно не зумовлене появою в моєму житті відвідувача і тим, що я непомітно, про¬те цілком виразно змінився? .. Ні, не зараз, якщо я зараз не притопчу цих роздумів, я ніколи не вирушу на розшуки адре¬си, де знають мого відвідувача, ніколи не підведуся, і тоді, тоді, звичайно, усвідомлення, що я безнадійно . . .
— До побачення! — вимовив я так голосно, аж мені здалося, ніби по всій каварні пішла луна, хоч, на диво, ніхто не оглянувся на вигук.
— Одну хвилиночку! Ви добра людина? — спитав мій співбесідник, видно, зауваживши на моєму обличчі відпру- ження.
Мені кортіло відповісти: поіцо він питає, коли він сам

назвав мене добрим, посилаючися на своє знання людей, а тоді, вирішивши, що так все таки не годиться, адже кожна людина має більші чи менші вади, а мені і поготів не випадає його осуджувати, хоч те, що я думаю, вже осуд, — невже осуджу¬вати інших настільки притаманне людині, аж їй кожного разу доводиться стримувати себе? — я сказав:
— Така, як усі.
— Це не відповідь, але нехай. Знаєте, у мене — вітер у кишені. Так, так, ви мене ділком правильно зрозуміли! І з цього приводу вам нема чого ‘ніяковіти. Замовте мені або дайте кілька дрібняків на кухоль пива; пиво — мій головний харч. Я вам цього ніколи не забуду!
— Таж ви …
— Невже вам шкода копійки?
— Я не про те. Ви ж натиналися мене частувати?
— Ну, це тактичний маневр. Це тільки так говориться.
— Ви однак відверті.
— Честь не дозволяє інакше, гідність людська чи, якщо хочете, шляхетність, а ви мені не відмовите. Це все одно, ЩО шматок хліба. Справді!
Я дійсно не відмовив. Мені стало смішно і разом з тим ніяково, і за нього, і за себе, наче силою вищих законів, незбаг¬ненних простому розумові, я відповідав за його поведінку, вда¬чу, долю, хоч я уперто волів позбутися цієї відповідаль- ноети, аж витрусив усе з кишені на стіл на купу, не поду¬мавши навіть, що згодом, імовірно, потребуватиму на трам¬вайний квиток, коли повертатимуся з розшуків адреси, де буває мій відвідувач, відрахував дещицю за свою каву, за¬мовив йому пива, намагаючися не дивитися на нього, аби не бачити, чи він помічає і, що не виключене, бож напевно я мав ідіотський вигляд, кепкує трохи з мого збентеження, і, по¬сунувши до нього купу монет, вийшов з неприємним почуттям: раніше до мене якось ніхто не чіплявся. Звичайно, я робив поправку й на те, що від часу, як у моєму житті з’явився від¬відувач, я став перечуленіше реаґувати на все, з чим дово¬дилося зустрічатися. Тільки пам’ять тут же, кореґугочи, на¬
400

гадала: раніше подібного не траплялося, і те, що не трапля-лося, залежало не від того, ніби я його не зауважував, а від того, що його раніше просто не існувало, подробиця, від якої ані трохи не легшало. Хоч би вже швидше довести якось до кінця розшуки даних до біографії мого відвідувача, бо навіть коли я і відпихав від себе цю думку, мене постійно гні¬тив страх, який я виявився безсилий перебороти, що ці роз¬шуки наклали на мене невловний, а разом з тим відчутний відпечаток, який дедалі важче приховувати ще й тому, що я не годен визначити, у чому саме він проявляється. Якби я знав, яку рису переінакшити в своїй поведінці, я негайно вжив би заходів, та я не бачив зовнішніх проявів цієї зміни, їх ствер¬джували покищо тільки незнайомі, бож навіть дружина ще, дякувати Богові, їх не спостерегла, хоч я ладен віднести це на кошт звички, оскільки, звикши до людини, бачиш її завжди не такою, якою вона є, а як звик раніше її уявляти, і тому несподівана інакшість ніби відскакує від першої, здебільша випадкової відбитки, що її колись утворив мозок і, ніби ізо¬лювавши олійною плівкою від змін, поклав у найвіддаленіший закрут овідомости, аби вже до нього не повертатися, бо справ¬ді, як я сам на собі пересвідчився, близьких перестаєш бачити, тобто, звичайно, їх бачиш, однак це бачення радше подібне до внутрішнього ствердження, мовляв, ага, це вони, а не до зовнішнього зорового висновку: яка їх постать, вираз облич¬чя, у що вони вдягнені. Ймовірно, це явище поширюється не лише на близьких, а й на знайомих, яких часто зустрічаєш, бож досі у ставленні колег до мене я не вичув жодного натяку, який давав би підставу бити на сполох, мовляв, вони збагнули, що зі мною насправді діється. Звичайно, на це ризиковано покладатися, сьогодні не помічають, а завтра візьмуть та й помітять, над цим варто б докладніше замислитися і знайти якийсь протизахід, бо що ж я робитиму, коли і вони заува-жуватимуть мій стан? ЕІа щастя, цього покищо не сталося, однак над цим треба подумати, щоб воно зненацька не зва-лилося на голову. Я справді подумаю, тільки не тепер. По-думаю, щось вигадаю, і воно, може, якось налагодиться. Го-ловне настанова, але про це нехай завтра.
401

*
Скільки я себе пам’ятаю, я чомусь завжди мав певність, не знаю, вада це чи ні, і якою мірою ця певність відповідала дійсності, що я легко орієнтуюся в незнайомих дільницях, хоч мені, звичайно, траплялося інколи й блукати, правди, не надто довго, і таке блукання я радше ладен приписувати хвилинному збудженню (то ж тільки так говориться, мовляв, коли хто до чого виявляє хист, тому ніщо не заважить, а тим часом як часто виводять з рівноваги саме дрібниці, а не по¬важні неприємності! От прокинешся, а в тебе поганий на¬стрій, не на ту ногу ступив, і нічого не клеїться: чорти бе¬руть і що погода не така, і суцільний розпач, що забув ска¬зати дружині, аби пришила ґудзика, і от він тепер зводить зі світу — здавалося б, незначне, а сам ходиш не свій), а не бракові орієнтації, що, зрештою, ніби трохи пов’язане з моїм фахом, бо де мені тільки не доводилося мандрувати, вишукую¬чи якусь стару книжку або іншу антикварну дрібничку!
Щойно я опинився в районі, куди привела мене остан-ня адреса, я чомусь одразу дійшов майже ясновидючого пе-реконання, так чітко воно уявилося мені, що нарешті я вичерпно довідаюся про дані до біографії мого відвідувача, адже виключене, аби й цього разу я шукав намарне, мусіла ж існувати на світі бодай якась справедливість! — і як на під-твердження цього, мені раптом здалося, ніби я звідкілясь цю дільницю знаю.
Таж певно, здивувався я сам собі, колись я тут кілька місяців мешкав ще до одруження, аж дивно, як відтинки життя безслідно щезали з пам’яті. Якби я сюди випадково не потрапив, я ніколи не пережив би усвідомлення, яке на мить аж засліпило мене, що тут щось досі залишилося мною, про що я й поняття не мав. І пригадавши це, відчув у собі дивне перетворення, наче розворушений пригадкою, той відтинок мого життя відбувався знову, тільки у якійсь зворотній пропорції, далеко інтенсивніше й значніше, ніж то¬ді, і я його тепер подвійно переживав: як тоді і як тепер. У мені діяли ніби дві свідомості: мені здавалося, що я на очах розгалужуюся, це трохи і лячно, і приємно, хоч ця приємність
402

не уподібнювалася до звичайної приємности, і я не годен спи¬нити цього перетворення; я знав: я прийшов розшукати адресу, де появлявся мій відвідувач, я власник антикваріяту, в мене дружина, діти, і з того часу, як я тут мешкав, бо тоді в цій дільниці найлегше й найдешевше вдавалося знайти помеш¬кання, мені ніколи не доводилося заходити сюди, і разом з тим поруч інша свідомість з такою самою категоричністю за¬певняла, мовляв, все це вигадки, бо я не маю ні жінки, ні дітей, ні антикваріяту, і єдине місце, де я живу, це той неве¬личкий закамарок, що й колись, оскільки я ніколи й не зали¬шав цієї дільниці. Вистачить лише зайти до того старого за¬камарку, й дружина, діти, відвідувач, навіть відвідувач (яка спокуса!) назавжди щезнуть з мого життя, і мені вільно роз¬почати все по-новому від тієї миті, як я переїхав з цієї діль¬ниці. Мені лишається тільки вибрати. Адже той закамарок, у якому мешкає молода людина, яка є мною, зовсім поблизу, одразу ж за базаром, майже біля самої старої, наполовину вгрузлої в землю розмальованої ратуші, перед якою канал виделкою розходиться на південь за місто. Туди, де він впадав у ріку, я часто ходив купатися. Здається, тоді всі ходили туди купатися. І якщо я завдам собі труду дійти до канала, напевно побачу на березі себе самого, безтурботного й радісного, як колись. Ніщо не змінилося в середині цього кварталу, «і фа¬сади будівель, ні люди, хоч такого, звичайно, нібито не тра¬плялося. Тут усе ще мешкали дрібні злодюжки, невизнані митці (визнані купували собі вілли в іншій околиці й ніколи не навідувалися сюди) й перекупки, і так само, як і тоді, будинки переважно не мали чисел — можливо, будівничий, що колись плянував цю дільницю, визнавався на магії, як часто будівничі за його доби, і провів якусь, відому тільки йому одному, маніпуляцію з числами, наслідком якої час втратив тяглість.
Пригадую одного разу ще на самому початку, щойно я перебрався туди, я вжахнувся від припущення, як я тут жи-тиму, коли в цій дільниці час лежить купою, замість рухомого й видовженого, він круглий і непорушний, з якого боку хочеш, з такого і починай рахунок, а це означає, що хоч він нібито є,
403

його насправді нема, — та оскільки в мені переважав нахил мислити про найконкретніше, то подібне вже більше не спа-дало мені на думку, зрештою^ я собі ніколи не дозволяв фан¬тазувати, хоч попервах я добре прів, годинами відшукуючи помешкання, бо де який будинок — доводилося встановлювати за особливою методою: надибавши якесь число (це траплялося досить рідко, однак траплялося), від нього ретельно вирахо¬вувати будинки.
Самозрозуміло, перші кроки такої орієнтації давалися дуже важко, найменше розпорошення уваги, найменше від-хилення зводило всі вичислювання нанівець, бо інколи двори підступно підключалися до рахунку будинків; несподівано виявлялося, що якийсь двір розгалужується не на одне, а й на кілька, хоч і ніде не позначених чисел, це випливало лише згодом з обрахунку, і мені жодного разу не пощастило роз¬крити таємниці, з яких міркувань чи за які заслуги будівни¬чий нагороджував, здавалося, зовсім незначний миршавий двір аж кількома числами, — ймовірно, думаючи про далеке майбутнє, — наслідком чого доводилося знову повертатися до вихідного числа й ще раз перелічувати всі будинки й подвір’я. Згодом вироблялася звичка, навіть своєрідний спорт, як до¬биратися до помешкання, бож той, хто плаває, невдовзі забу¬ває, як рухаються його ноги й руки, так що тепер я навіть не довго блукав.
Проте коли я підійшов до брами, щоб подзвонити, куди, згідно з адресою, вчащав мій відвідувач, я несподівано встано¬вив, що ніяк не втримаюся на ногах. Я відчув таку страшну втому, аж, як стояв, сів, спершися спиною на браму, аби не повалитися пластом, і тут же зрозумів, що засинаю. Я ще пам’ятав, як хотів пересунутися кудись у закуток, щоб мене бодай менше видно було, та я вже втратив здібність рухати¬ся. Крізь сон чув, як хтось пройшов повз мене, потім повер¬нувся, може, то взагалі проходив хтось інший, і постояв наді мною, оскільки ж я уві сні махав рукою, аби він йшов далі, бо мені дуже незручно спати під чиєюсь брамою, то він по¬слухався й пішов. Потім я прокинувся. Вулиця виявилася порожня.
404

Я підвівся, обтрусив одяг, пом’яв долонями обличчя, на- магаючися видалити сліди спання, і натиснув ґудзик дзвоника на вході: раз, тоді ще раз, бо мені здалося, ніби мої пальці зімліли від сну, і тому дзвоник не діє.
Нарешті, після третього, а, може, й четвертого дзвінка, моє вухо вирізнило неспішне ляпання черевиків по сходах, потім загуркотіло за дверима, від чого вся брама загула, наче підземна сполохана сторожа з обох боків відсунула кований засув, і на порозі з’явилася дівчина в сандялах на босу ногу. В руці вона тримала половину киноварного місяця, що освіт-лював їй обличчя знизу, від чого її очі видовжувалися велетен¬ськими зернятами кавуна, а шкіра на обличчі й на руках набирала такого м’якого прозоророжевого кольору, наче в неї під шкірою світилися свічки, від чого дівчина ледь помітно похитувалася, ладна кожної миті перетворитися на смужку повітря, яке порожевіло лише тому, що його крізь щілину з темряви випадково торкнуло світло.
Я хотів сказати, мовляв, я прийшов на рекомендацію збирача автографів, який дав мені цю адресу, і якби я знав, що в них так рано зачиняють двері, я поспішив би, але її обличчя спантеличило мене, і я, заки дійшов до слів, весь, забувши дихати й мислити, перетворився на очі.
Таких правильних рис я ще не зустрічав, тобто я навіть не знаю, чи вони справді визначалися правильністю, напевно так, проте мене вразила не стільки їхня правильність, як їхня нетутешня несамовитість, і це враження ще посилюва-лося грецькою зачіскою, стримуваною низеньким обручем.
Це ж просто неможливе, майнуло мені в голові, а вона стояла й тримала місяць у руці. Я дивився на її зачіску, що скидалася радше на закам’янілі рівчаки води, ніж на волос-ся, хоч воно здавалося темним і полискувало, відчуваючи, як я роблюся невагомим, і мені не розтулявся рот.
— Вам до кого? — спитала вона й надкусила скибку місяця.
— До вас . . .
— Ви певні?
— Ніколи за все життя я не мав більшої певности!
405

Цього, звичайно, я не сказав, воно тільки вихорем про-неслося в думках і зникло, і замість цього я з віддалі тючуп свій чомусь обложений, як від анґіни, голос, який, плутаю- чися, нескінченно довго й нудно пояснював, звідки в мене адреса, і як справді мені невимовно прикро, що я її потурбу-вав. Якби я знав, як рано зачиняють у них двері, я поспішив би прийти раніше.
— Раніше вже й так було б запізно.
Вона чекала, поки я говоритиму далі, а я не знаходим
слів.
— Я прийшов … — сказав я, чуючи, як мені вихри ви-порожнюють серце й мозок.
— Я бачу, що ви прийшли.
Вона засміялася й поправила ремінці на сандалях.
— Ви оповідач снів?
Я глипнув на неї, силкуючися збагнути, що це означає, оскільки ж воно мені нічого не означало, то я вирішив, ніби мені це лише причулося.
— Ну? Допомогти? Ви невдоволені моїм виглядом? Чи мені краще зникнути?
— Ні, ні, благаю, ні!
—■ Гаразд, тільки ж не мовчіть, бо ЇДИ так простоїмо цілу вічність.
— Мені щезли всі слова.
— Ну, то не біда. Хто ви?
— Я антиквар. Я прийшов сюди виключно довідатися, чи буває тут мій клієнт, тобто, мій . . .
— Ви антиквар?
— Я антиквар.
—■ Ви певні?
— Тобто, як це так?
Мені здалося раптом, ніби від цього питання я від¬разу отупів і позбувся спроможности розуміти слова, відчу¬ваючи лише, як вона чогось від мене домагається, і я радо виконав би її домагання, якби тільки мені пощастило вгадати, чого саме їй від мене треба.
— Чи ви певні, що ви антиквар?
400

—- Пробачте, мені справді невимовно прикро, проте я вас, на жаль, не розумію!
— Невже неясно? Ну, ідо ви антиквар, а не, я знаю, кухар, винахідник пороху, які там ще є професії?
— Принаймні досі я вважав себе антикварем.
— А тепер?
— Алеж тепер і є досі!
— Справді?
— Нібито так. Одначе ваше питання зменшує мок> пев¬ність, ще мить і я ладен вагатися.
— Це означає, що вас легко збити з пантелику?
— Начебто ні. Напевно ні, хоч цього ніколи не знати, аж поки не доведеться пересвідчитися, і тому я не певен. Я взагалі не певен . .. Не виключене, я просто не в формі і через це . . . Ви навмисне так питали? Ви мали щось конкрет¬не на увазі?
— Так, ви справді не в формі.
— Я сподіваюся, воно зараз минеться.
— Ну добре, зупинимося на тому, що ви антиквар. Чого ви сюди прийшли?
— Мій клієнт, я ж вам казав, мій клієнт, я мушу дові-датися, чи він дійсно, тобто чи він сюди навідується і чи його . . .
— Сюди, крім оповідачів снів, нікого не заносить, а я їх не терплю, як усі ті, кому нічого не сниться, —• додала вона й засміялася, аж мені закортіло й собі зареготати, та я силоміць стримався, вирішивши: мені, як гостеві, не випадає приєдну¬ватися до її сміху.
— Чи, може, вам сниться?
— Я ніколи над цим не замислювався, а тепер, коли ви спитали, мені здається, ніби я взагалі сплю без снів. Принай¬мні як вони й є, я їх ніколи не пам’ятаю.
— Ви не потребуєте мені аж так догоджати!
— Я справді й гадки не мав! Просто я .. .
— Чи хтось снить —■ то но біда. Горе, коли сни опо-відають. Якщо ви . . .
407

— Я присягаюся, я без снів! Мені йдеться про те, чи мій, вибачте, клієнт.
— Ви не чуєте, що я вам кажу!
Вона вимовила це раптом з таким притиском, аж я за-уважив, як її рука, що тримала місяць, мигнула перед моїм обличчям важкою тигровою лапою, хоч коли я ще раз, холо-нучи, глянув, аби переконатися в цьому, вона вже знову зробилася ніжнорожевою дівочою рукою.
— Сон не призначений до розповіді. Сон — виключна інтимність кожної людини, і тільки для тієї особи, яка снить, сон щось означає. Розповісти сновиддя — це порушити нор-мальну функцію, а це завжди . ..
Її слова .настільки не в’язалися з її виглядом, трохи байдужим, трохи веселим, трохи нудьгуючим, аж я прикинув подумки: що коли вона цього взагалі не говорить, а воно мені лише здасться, хоч згодом, хоч і скільки я уточнював у пам’я¬ті, намагаючися встановити, чи не наклалися на її слова пізніші враження від оповідачів снів, слова, сказані не нею, а кимось іншим, які пам’ять приточила до неї, вражена її поя¬вою, що навіть з часом ані трохи не робилася знайомішою чи збагненнішою, — я виразно чув, як вона їх вимовляла, хоч я не виключаю ще й іншої можливості!: те, що вловило моє вухо, дійсно колись хтось виголошував тут на вході, однак не тепер і не вона, попри те, що пам’ять рішуче відстоювала, ніби саме вона, і я його випадково почув лише тому, що в ме¬ні від збудження ввімкнулися додаткові приймачі, бож скіль¬ки в повітрі літає облич, слів? — вони проходять крізь люди¬ну, ними забите повітря, просякнені ївсі предмети, проте по¬бачити й почути їх вдається тільки, коли натиснути на Гудзик телебачення. Звичайно, я не хочу з цілковитою переконані¬стю твердити, наче саме це й трапилося, зрештою чого мені мало здаватися, коли вона саме це й говорила? Адже вона справді говорила, і то зовсім виразно:
—• Я вам подобаюся?
Ну просто ж виключене, щоб ці слова походили під неї, хоч я їх дійсно чув!
— Я вам подобаюся?
408

— Подобаєтеся, навіть дуже, тільки я . . .
— Перелякалися?
— Так, тобто ні. Зрештою, я не знаю. Мусів би поду-мати.
— Ну?
Вона війнула на мене скибкою місяця, як вахлярем, і повз мене зашуміло, ніби вниз, майже торкаючися мене мокри¬ми від гонитви боками, промчала отара мисливських псів.
Це вона, і вона мене випробовує, подумав я, ймовірно, так воно й ішло до цього, хоч собаки мене все таки не роз-шматували.
— Ви тут живете? — спитав я перше-ліпше, що потра-пило на язик, аби хоч трохи оговтатися від збентеження.
— Ви питаєте, як кінорежисер, який приходить від-кривати смаркатих дівчат, щоб за ніч проголосити їх кіно-зірками. Чи не плекаєте ви, либонь, наміру виводити мене в люди, проголосивши незрівнянною?
— Ви справді незрівнянна.
— Трохи талія не за модою? Трохи постать заком- пактна?
Вона перехилилася через поруччя й сміялася, і то явно з мене. Напевне в мене такий вигляд, що годі втриматися від сміху, глянувши на моє обличчя, перейнявся я усвідомлен-ням, помічаючи, як вона ще гарнішає від того, що сміється, а в мені ниє всередині, і мені і соромно, і не дає спокою, чи це справді вона; мені кортить запитати, а оскільки це не випадас, то я й не питаю, і від цього я наче весь вивітрююся.
— Я антиквар, — нарешті ледве чутно подужав я по-вернути язик.
— Я вже чула, що ви антиквар.
Вона все ще сміялася, аж над нею з’явився диньопо- дібний німб, який вона змахнула рукою, і він більше не поя-влявся.
— Якби мені пощастило зосередитися, а дивлячися на вас, я цього не здолаю, бо мені вислизають думки і слова, я сказав би щось зовсім інше, хоч я й не знаю, як його ви-словити.
409

— Не дивіться на мене й спробуйте.
— Воно виходить не те.
— Я вас намагатимуся і через не те зрозуміти.
— Мені невимовно прикро, що я не винахідливий. Я прийшов сюди довідатися, і от тепер . . . Але я конче мушу довідатися про мого клієнта, інакше . . .
—• Гаразд, — сказала вона, —- я вас проведу. Ходімте зі мною. А нашої розмови не зраджуйте!
— Де ж би я таке! Лише чи ви певні, що наша роз¬мова відбулася?
— А ви?
Місяць у її руці, який воїна не доїла, освітлював сходи, коли ми стали підійматися вгору. Вона йшла попереду, я ди¬вився на її стрункі і заразом дебелі в сутінках ноги, і від того, як я на них дивився, я зауважив, що йду одночасно і сходами, і лугом, залитий місячним сяйвом, бо я вже по коліна в росі, трава дедалі густішає, а мені ще треба подолати безконечну рівнину, де не видно ні житла, ні живої душі, і все тільки тому, що вона питала, чи вона гарна. Пощо вона взагалі таке питала? Напевно не на те, аби почути ствердну відповідь. Чи вона взагалі була гарна? Настільки гарна, що коли я згодом про неї думав, то на її місці бачив лише сліпуче сяйво?
Не виключене, що відчуття краси ані трохи не залежить від зовнішнього об’єкту. Дуже йморівно, це просто один із різновидів особливо згущеного душевного настрою, а не фі¬зичного подразнення, викликаного шоком або раптовим не¬звичним зосередженням, і через це, коли я йшов слідом за нею, мені всередині відлунював кожний порух її хламиди, чи то халату, аж у кров западало — я й сам не виходив з дива, бо мені подібного ніколи не траплялося, — наче вода капала на живе м’ясо, як вона ступає сандалями на приступці, як тримає в руці місяць, а в думках чомусь без кінця калатав вислів мого шкільного товариша про красу, тоді ми, хлопча-ки, переживали стан, коли все на світі безапеляційно знаєть-ся, — яка, мовляв, ніколи не симетрична, бо щось, не пригадую, з якої нагоди, ймовірно тлумачачи прописну шкільними рам¬ками естетику, казав учитель про красу, а нас розбирав сміх,
410

бож учитель належав до кретинів, як і всі ті, хто говорив про речі, яких людина сама ще не пережила, і мій приятель, аж тіпаючися, доводив під час шкільної перерви, а мені його вияснення здавалися напрочуд розумними й переконливими, що якби краса справді виявилася симетричною, вона нестер-пно сиотворніла б, і мені запам’яталися хлопчачі мудрування, як відкриття надзвичайної ваги, чому — не знаю, видно, якось вони вразили уяву; не так, може, самі висловлювання, як радше настрій, з яким мій товариш виголошував їх, або ще більше відвага, з якою він потрапив кпити з вічно заклопо¬таного вчителя, і то збереглося в якомусь найвіддаленішому мішечку пам’яті, який раптом ожив. Як би я тепер волів випозичити йому на мить своє тіло, аби він пересвідчився в протилежному, хоч, правда, я все ще пам’ятав його шко¬лярем, а він уже полисів, мав посаду, родину, як і я, і йому, напевно, й не гадалося, що в моєму мозку він назавжди застиг у подобі хлопчика, якого чомусь до нестями обурювала си¬метрична краса, хоч тепер, коли мені де спало на думку, я майже переконаний: не визначення краси, як симетрії, ви¬кликало його обурення, а просто в його віці обурюватися озна¬чало єдине: він ріс на всі боки, і не все в ньому встигало наздоганяти цей ріст, про що, звичайно, ні я, ні він тоді не мали поняття, зрештою, тоді на це й не звертали уваги, тоді все було інакше.
Чи це мені тепер так здається, що інакше, а насправді все лишилося, як раніше, тільки я змінився? Настільки змі-нився, аж мені дивно і навіть трохи незручно, наче це вияв моєї особистої безпорадности, хоч цьому законові підвладні , всі, а коли всі, то це ніби виправдує і мене, що за свого життя я теж існував як школяр, а не завжди й виключно як анти¬квар, такий, як оце йду за нею по сходах, намагаючися знайти причину, чому вона питала, чи вона гарна? Напевно вона пи¬тала, натякаючи на щось зовсім просте і конкретне, хоч мені його й не пощастило відгадати, а не тому, що вираз мого облич¬чя, навіть, може, проти її волі, раптом спокусив, покепкувати з мене, як це інколи трапляється, коли годі втриматися, поба¬чивши перед собою надто збентежене обличчя: є такі люди,
411

які наче створені, щоб із них кепкувати, а кепкувати, особливо в молодому віці, непереборна спокуса, бож молода людина — це тільки половина людини, сама передумова до людини, обо¬лонка є, а людини ще нема, вона з’явиться далеко пізніше, с самі тельбухи, зовнішнє, людина наростає поволі, і то не в кож¬ного, дехто так до смерти і не здолає стати людиною, а тоді дивуються, чому те, що заповідало перетворитися на людя¬не, — жорстоке, потворне й мізерне. Хіба, зрештою, я вигадав, ніби молодості не властиве співчуття? Це старе, як світ, за¬надто багато м’язів не сприяють співчуттю, які жорстокі ін¬коли діти? — я сам батько, правда, мені здається, ніби ця жорстокість не походить від лихої вдачі, вона зникає пізніше, як кір, хоч я, наприклад, не пригадую, аби я сам малим ко¬лись мучив тварин або знушався з калік, як це часто діти роблять, стоячи немов ще цілковито по той бік добра і зла. А вона ж така молода й гарна, їй) тільки ножаку, щоб різати, і місяць в її руці напевно гострий, як лезо. І все таки пощо вона питала?
Що я не так поводився, бодай не так, як вона того очі-кувала, я не сумнівався, проте я ж не з’їхав з глузду, аби й справді вважати її запит залицянням чи заохоченням повпа- дати за нею? Я ж цього ніколи і так не вмів, і, щиро казавши, ніколи не розумів, іморівно, я вродився надто солідний, вла¬стивість, яка напевно ще й розвинулася від врівноваженого характеру, зрештою, я не перечитиму, коли хтось запевнятиме, що солідність не нахил, а лише звичка. Не виключене, що й антикваріят поглинав мене настільки, що на інше не лишалося місця; та коли я над цим: замислююся, я схиляюся до значно простішого: може, воно й дивно, однак упадання коло жінок я ніколи не відважився б сполучити з почуттям власної гідно- сти. Чому — не знаю, може, мені якось ще змалечку саме собою накинулося трохи відмінне уявлення про людину, — щодо цього я вагаюся, мені справді важко визначити свої по¬чуття, зрештою, їх я ніколи й не зважився б висловити вголос, хоч я майже певний, що це саме так. Звичайно, мені трапилася історія з моїм: відвідувачем, яка дуже захитала мою гідність, моє уявлення про самого себе, тільки то все таки щось зовсім
412

інше. Через мого відвідувача я не перекреслював нічийого життя, від нього тільки моє ускладнилося, я нікому не чинив боляче, не тікав від обов’язків, без яких годі залишитися людиною.
Щоправда, тепер ніхто так дуже пильно до своїх обов’яз¬ків не ставиться, кожний намагається прожити на дурняк, тому не тримаються подружжя, тому на очах троглодити за¬валюють світ, — руйнувати ж найлегше! Та й потім — що таке для чоловіка раз позалицятися, це не те, що для жінки, хоч і цьому в наш час ніхто не надає ваги. Чи це тільки назовні ні¬бито не надають, а насправді, — хібащо людина задубіла від шоку, наслідком чого в ній вигоріла середина, і людини фа¬ктично нема, бо якщо людина є, звичайна собі людина, така, як я, як безліч інших, то хоче вона цього чи ні, вона прире¬чена звітувати перед собою за найменший вчинок, а свідомість чітко закарбовує кожну подробицю, відкидаючи порожні ба¬лачки, ніби це не так. Воно саме так. Чому, не беруся сказати. Чому воно взагалі так, а не інакше на світі? — це виходить за межі моїх розумових спроможностей, я лише знаю одне: щойно людина почне зволікати, тікаючи від звіту перед собою, або захоче цей невдячний обов’язок перекласти на когось іншо¬го, вона одразу перетворюється на монстра, якому дедалі сміш¬нішою стає людяність, бо він її боїться, а страх — рушій най- мерзенніших злочинів, тут я так само певний, як певний, що вона домагалася від мене чогось дуже важливого в моєму житті, хоч я не здолав відгадати, чого саме.
Звичайно, вона питала не щоб іти зі мною до ліжка. Це настільки безглуздо, аж я сам дивуюся, як подібне при-пущення потрапило до моєї голови. Пощо це їй, такій пре-красній? Пощо мені, такому заклопотаному біографією відві-дувача? Незалежність думки? Дурниці, в людині все залежне, Нагода? Ні, бож нагода завжди тільки те, що є в людині! Та й потім, чи це допомогло б мені спекатися відвідувача? Ані тро¬хи. Звідки в мене в голові з’явилося це ліжко? Хіба людина створена для ліжка? Тоді життя напевно стало б далеко про¬стіше, а воно таким не є, хоч тепер тільки й теревенів що про ліжко, наче воно центр буття, якийсь ліжковий шал, все
413

просякнене ліжком, а воно напевно тому, що більшість ліжком намагається заглушити в собі щось невиразне, що не дається вбгати в жодні визначення і тому надто непокоїть людину, бо від невимовного завжди моторошно, до того ж його нібито й не багато в кожному, а одночасно воно таке велике, аж його ніяк не вгасити: воно палить і не дає спокою, і саме тому лю¬дина пробує його затовкти, або звести до чогось, що бодай легше зрозуміти, навіть якщо від цього воно й робиться ницим, стягаючи і людину в найнижче, хоч тим не журяться, мовляв, нехай найнижче, аби його пощастило збагнути, оскільки тоді менше жаху, отож людина й трудиться майже з такою напо¬легливістю, як оце я зараз намагаюся втямити, чому вона; пи¬тала, чи вона гарна.
Очевидно, що гарна, тільки чи я її жадав? Хіба таке прекрасне жадають? Чи вона краще від мене бачила і саме тому питала, чи радше випробовувала мене, аби я її саме цієї миті зажадав, переступивши в собі щось, що я досі вважав собою, бо це мені судилося, саме на цих сходах, саме тут, і тоді вона піде за мною, таким, як я є, тобто таким, як я стану, бо я не уявляю, який я зроблюся, погодившися, і я мусітиму взяти розлуку з дружиною, з якою досі жив у злагоді, зни¬щивши їй життя, бож вона мене любить (любов минає, так, можливо, але про це легше говорити, коли вона минула, а не тоді, коли вона ще є), відмовитися від дітей (діти теж виро¬стають і відходять, усе ніби відходить, теоретично це ніби вірно, тільки коли це стається саме тобі, — ні, не думати, бодай не зараз!), і тоді я знову матиму дружину, нову дру¬жину, її як дружину, дітей, вже від неї, і знову приховувати¬му, що мені трапилася історія з відвідувачем, бож і їй я не наберуся духу відкритися, це те, з чим я повинен сам упора¬тися, і тоді?
Чи ж я на таке будь-коли погодився б? А що коли во¬на й справді тільки й чекає, аби я простягнув руку й сказав: «Ходімо», хоч я ніколи не простягну руки, навіть якщо вона запрошуватиме, а вона ніколи не запрошуватиме. Це ж про-сто нісенітниці. А коли раптом візьме і запросить? Рятуйте, мені ще цього бракувало! Що ж це діється в моїй голові? Звід¬
414

ки такі думки? Це настільки незвичне, що я ладен погодитися, як людина інколи стає пропускним каналом для чужих думок, які навіть не споріднені з нею. Бож хіба ці думки справді ста¬новили щось спільне зі мною, коли мені просто незбагненно, як вони потрапили до моєї свідомости?
Зрештою, може, то дійсно, не я, хто так думає, а хтось інший, хто послуговується моїм тілом, а я стою внизу на сходах, чекаючи, заки мені відчинять двері, а оскільки я хви-лююся, то я ніби випліскуюся сам із себе, поширюючися на інші голови, і тому на мене валить різний непотріб, чужий мені?
Звичайно, я свідомий того: бути людиною важко, це завжди відповідати за все й терпіти, далеко простіше втікати в тварину, як це тепер проповідується, всі обов’язки набік, обростай лазурями, іклами й розкошуй, скільки хочеш, ні звіту, ні сумління, однак не сховатися людині в тварині. При¬значення людини не тварина, а людина, і то добра людина, не тому, що хтось погладить по голівці — поводився цяцею, ось тобі цукерка! — а тому, ще суть людини — безмежно добра людина, людина, яка . . . Дивно, та ж я це вже чув. Певно, що чув. Це ж говорив Дом, чи як він там у дійсності називався, пі, навіть не Дом, це сягало далеко раніше, коли я ще був зовсім малий і на десерт мати ставила кисіль із черешнями, кисіль, якого я боявся, бо він нагадував мені Страшний суд, який висів у батьковому кабінеті, і те, що вона питала, чи вона гарна, властиво й вело до цього кабінету, до цього ки¬селю, який нагадував Страшний суд, бо якби вона не спитала, чи вона гарна, я його ніколи не пригадав би, а це для моєї по¬дальшої долі, це я виразно прочуваю, чомусь дуже важливе, хоч ця пригадка тепер і заважає думати про відвідувача, а я ж прийшов розпитати про нього, бо це остання адреса, і не ви-ключене, що коли я проґавлю цього разу, мені ніколи не від-чинять удруге.
— Чи ви знаєте мого клієнта? — вигукнув я, зауважив-ши, що я вже на останніх приступцях перед верхнім май-данчиком, і що, ймовірно, надто пізно на це, бо я змарнував
415

скільки часу, не спитавши її раніше, хоч раніше я не чувся готовий її спитати.
— Він виглядає так і так, — і я похапцем, щоб вона ще встигла вислухати, повторив опис мого відвідувача, нама- гаючися з пам’яті найвиразніше передати його риси, аби вона його одразу пізнала.
— Вашого клієнта? — наче здивувалася вона.
— Ви його знаєте?
— Чи я його знаю?
— Так, так, чи ви його знаєте?
— Можливо.
— Благаю вас, пригадайте! Мені треба з певністю.
— Я думала про щось інше.
— Але чи ви його знаєте?
— Вам сюди. Заходьте, не стукаючи. Вас однак по почують.
— А ви?
— От тобі маєш! Таж я!
Вона поклала останній кусник місяця собі в рот, що на мить освітив їй з середини зуби й кінчик язика, перенісши мене в ями на піску біля лісу, де я бавився малим із хлопця-ми в розбійників і де ми наловлювали світляків і по черзі на- напихали собі ними роти (аж досі гидко), щоб на секунду (бо жуків одразу ж доводилося випльовувати, вони кололися, як остюки й смерділи гнилим листям) перетворитися на потвор із світляними пащеками, від яких і справді млосно ставало, хоч кожний із нас знав, іцо то наші хлоп’ячі роти і в них світяться лише світляки, але чомусь однак усіма оволодівав невимовний жах, — і я перестав її бачити.
Я прислухався. Цілковита тиша й темінь мимоволі на-штовхували на підозру перевірити, чи не стоять знизу до верху по вінця наповнені важкою рідиною довгі з гострими днищами глеки, які абсорбують найменший шерех. Я кашля-нув, однак це так загуло, що мені зробилося моторошно й одразу здалося, ніби підлога піді мною зм’якла і я зараз по-лечу вниз, втративши рівновагу’. Я сплеснув руками, намага-
416

ючися ухопитися за щось тривке, і намацав перед собою двері, у які, як мені причулося, я не постукав, а затарабанив.
Жодної відповіді. Жодного звуку. Я постукав ще раз, тепер уже, як пригадую, на всю силу і, не чекаючи відпо¬віді, від раптової розпуки: а що. коли я, боронь Боже, на віки залишуся в цьому коридорі, чи радше в цій рурі, яка складається з тьми й летить униз, аж у вухах гуде? — рвонув до себе двері й опинився в кімнаті, властиво казавши, в кіль¬кох кімнатах, наче вставлених одна в одну: більярдна заля, втиснена в будуар куртизанки (важкі оксамитові до само¬го долу фіранки й розкиданий подекуди жіночий одяг, на який ніхто не звертав уваги — панчохи, сорочка, штанці), який своєю чергою, як у дитячій грі, рукавичкою надягли на молочарню, і то так щільно, що від молочарні лишився сам запах теплого молока, не дуже сильний, хоч і досить про-низливий, ніби за кожною завісок} стояла дійна корова.
Власне цей запах найбільше мене вразив, бо я не годен був його нікуди припасувати, а він явно випаровувався з усіх предметів (може й справді за портьєрою доїли корову?) — з підлоги, з меблів, з гурту людей посередині кімнати, пере¬важно старшого віку, що розмахували руками, сперечаючись і заважаючи один одному говорити.
Я й досі не збагну, чому їх не чулося за дверима, бо коли я переступив поріг, я мав враження, ніби їхні голоси ля¬щать, хоч звичайно вони могли заговорити саме тієї миті, як я відчинив двері; припущення ані трохи не переконливіше за, наприклад, те, згідно з яким їхні голоси відзначалися особли¬вою властивістю, і наслідком цієї властивосте чутність гово¬реного не виходила за межі кімнати. Не виключене також, що запах молока, який на початку так спантеличив мене, а зго¬дом наче десь зник, правдоподібно пізніше я просто до нього звик і перестав помічати, виконував ролю ізолятора, який не пропускав голосів у коридор, звідки я ввалився, силкуючися тепер щось сказати на своє виправдання, чому я тут і як мені прикро силоміць вдиратися до чужого помешкання, хоч я спо-діваюся, що не пошкодив розмові, та в мій бік ніхто не ди¬
417

вився, а я не наважувався наполегливіше нагадати про свою присутність.
Я постояв трохи, не знаючи, що з собою робити, однак повністю свідомий того, що треба негайно вирішити: або го-лосніше вибачитися, або забиратися геть і повернутися колись іншим разом, коли тут пануватиме сприятливіша атмосфера і мою присутність захочуть помітити, бо я мав враження, ніби вони не тільки не помічають, а й навмисно показують своєю неуважністю, як їм не залежить на тому, аби мене помітити, навіть якби я годинами стовбичив на порозі, мовляв, хто тебе кликав? забирайся, звідки прийшов! — тільки мені браку¬вало сили погодитися, що вони мене відштовхують, бо як же тоді з даними до біографії мого відвідувача?
На мене раптом найшло усвідомлення, ніби я вже колись переживав подібну ситуацію, хоч і не пригадував, коли саме, однак тоді мені пощастило якось ухилитися, а тепер прийшла черга надолужувати згаяне, бо несподівано мені спало на думку, і вона вже не залишала мене весь вечір, як від того, що я зараз вчиню — піду, чи залишуся, залежатиме не лише зміна мого характеру, зміна, яка потягне за собою наслідки, які аж страшно уявити, а й усе моє майбутнє, яке через якийсь чудернацький збіг обставин дано мені вирішити отут на по¬розі, заки ще хтось обізветься до мене, якщо таке дійсно станеться.
Мені ще ніколи не доводилося так гостро переживати, ніби я покликаний започаткувати щось, що мені й самому не ясне і що я не хочу започатковувати, почуваючи відразу про-ти нього, і ця відраза посилюється, а одночасно я повністю усвідомлюю, ніби хто поруч думає за мене: ніщо не відтягне цього рішення, я його мусітиму зробити саме тут, і то негайно, хоч мені і боязко від того, що прийде.
Мені боязко, бо я його не знаю й не хочу ні знати, ні думати про нього, навіть якщо воно не таке й страшне, як це його (на зміну: то наджухуючи, то заспокоюючи) суґерує пе-редчуття, від чого я гублю контроль над собою, мені мерехтить перед очима, і я починаю бачити знайоме обличчя серед гур¬
418

ту, який іґноруе або й справді не зауважує мене, захопившися диспутом.
Таж ні, це обличчя я дійсно знаю, і воно зовсім не привиджується мені, аби потім служити за виправдання, ніби через нього я залишився, обійшовши цим робом ненависний вибір. Це справді обличчя власника того кіоску з газетами на розі, де я жив, ще до одруження. Він виглядав тепер так само, як і тоді, наче він не підпадав змінам, хоч згодом я його ба¬чив уже далеко старшим із пересувною будкою, яку він прид¬бав, замість кіоску, і яку частенько ставив недалеко від мого антикваріяту, за що на нього кілька разів накладали кару, бо він не мав дозволу торгувати на тій вулиці, оскільки на ній взагалі забороняли торгувати з будки. Імовірно, вже тоді його комерція не процвітала, бо трохи згодом, постарілого й зни¬щеного (може, тієї днини він просто дуже втомився), я зустрів його на вокзалі, вже без будки, де він ходив, на повний голос вигукуючи шапки вечірніх газет.

Категорія: Андієвська Емма - Герострати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.