Андієвська Емма - Герострати

Відчувши на собі…

Відчувши на собі, як мені потім із прикрістю пригаду-валося, мій запобігливий погляд, він повернув у мій бік очі, скосивши їх трохи, ніби пізнав мене і навіть похитав голо-вою, що виглядало майже, як привітання, хоч я не пригадую, чи ми з ним ближче зналися, бож хіба то знайомство, коли я раз чи два купив у нього газету? — та заки я встиг відповісти, він відвернувся, наче налякавшися, що занадто багато при¬ділив мені уваги, і я все ще стояв на порозі, не знаходячи, куди себе подіти, проте вже свідомий одного: заради відвіду¬вача я повинен стерпіти і цю незручність, навіть сором, — нема ради, я таки вдерся непрошеним гостем, то чи ж випа¬дає нарікати на неуважність до моєї особи? Хіба зробити кіль¬ка кроків уперед, де стояла велика плетена скриня, щоб при¬сісти на ній і терпляче чекати, поки на мене хтось зверне увагу? Хоча вичікувати в чужому помешканні перед незна¬йомими людьми, які відверто ігнорували мою появу, пригні¬чувало. наводячи на чорні думки.
Бодай би згорів мій відвідувач з його біографією, усе на світі, моя вдача і безпорадність! Щоправда, кленучи, я одно¬часно й потішав себе: не говоритимуть же вони без перерви
419

до ранку? Найголовніше — терпіння, і як тільки вони скінчать, я одразу ж спитаю про мого відвідувача.
Однак вони балакали, і то з дедалі більшим захоплен-ням, розпалючись і підскакуючи, часто й пробігаючи погл мене, і ніхто з них не запримітив, що я сиджу на скрині. Здається, ЕОНИ й справді не знехтували моєю появою, як де я подумав на початку, а просто не зауважили її. Це ставало дедалі очевиднішим, що довше я сидів. Врешті, це так впли-нуло на мене, що я занепокоївся й оглянув себе, чи не обер-нулося, бува, моє тіло парою, бо хоч я нібито й розмістився на виду, усі поводилися, наче мені, щойно я дістався до цісі кімнати, відтяли оболонку, як трапляється уві сні, коли те¬бе хоронять, а ти поруч присутній на власному похороні, підхо/щш привітатися до знайомих, а тебе не бачать, хоч ти розпачливо пробуєш привернути на себе їхні погляди.
Що мене не зауважували через малу активність, цього я теж не сказав би, бо хоч неприсмне почуття видатися надто настирливим паралізувало мою винахідливість, я все такії змушував себе заговорювати до кожного з гурту, силкуючися знайти щілину в розмові (як ставлять у двері ногу, спробуй тоді зачинити!), тільки це ніяк не вдавалося, і то, як я тепер гадаю, виключно через те, що спочатку, я ніяк не міг збагнути, про що вони з таким запалом сперечаються, хоч окремі слова й навіть речення траплялися цілком зрозумілі, а тому й не знаходив відповідного то«у, аби підключитися до них.
От, здавалося, зовсім ясно мовилося про якогось моло-дика, і я вже готував заувагу, яка б одразу проклала хідник до їхнього товариства, та коли оповідник докінчував речення, виявлялося, що він оповідав не про молодика, а про помаран¬чеві дерева, які в подальному перебігу перетворювалися на діяграми, і їх оповідник домальовував уже в повітрі, і всі якимось дивом бачили те, що він домальовував, хоч для мене воно залишилося невидимим, і тому я на півслові стриму¬вався зі страху, що мене або підіймуть на сміх, або виштов¬хають за двері, коли я продовжуватиму своє, оскільки воно явно не к’ строці.
420

Ще хочби один оповідник, а то всі ніби змовилися ви-голошувати казання в такий спосіб, аби я зі своїми заувагами не мав до них доступу, аж я завагався: чи не потрапив я до збориша якоїсь секти, бож усі присутні ніби записували свої промови, чи розповіді, які дуже скидалися також на віщуван¬ня, правда, дещо своєрідні, однак таки, здається, віщування.
Як я згодом зауважив, за невеликою ширмою (на ній висіла червона хламида, яку час від часу знімали, пересуваю¬чи ширму, і тоді всі підходили й витирали об хламиду руки, хукаючи при тому один на одного) на ослінчику стояв маг- нетофон, біля нього снував старий чоловік із сивою борідкою, що час від часу з подиву гідною швидкістю міняв стрічки, складаючи їх потім у залізні касети з конфітурними наклей¬ками. Ці касети він передавав істоті невиразної статі, на¬певно та особа належала до його помічників, яка вмощувала ці касети в чотирокутне відро й виносила кудись усередину. Якби відро закруглили, а істоту одягли у тогу, спало мені на думку, то в ньому напевно носили б рукописи, згорнені в одна¬кової довжини сувої, і раби пильнували б, щоб власник, ідучи до лазні, завжди напохваті мав свій твір, навіть якби то й справді виявилися віщування, бож напевно за Евріпідом раби носили до лазні твори, а за пророками й поготів.
Ллє, здається, те, що записували на магнетофонну стріч¬ку, дещо відбігало від віщувань, бо трохи згодом я раптом виразно вловив, як присутні розповідають свої біографії, хоч мені ще ні разу не доводилося стати свідком, аби хтось із моїх знайомих на подібний кшталт змальовував своє життя.
Ні, вирішив я, радше заради власного заспокоєння, ніж з переконання, адже людина не годна сполучити одноразово функції і амфібії, і людини і рухатися в повітрі в усіх на-прямах, не відчуваючи тяжіння, це ж зовсім виключене, — і якось одразу збагнув: таж ясно, і як раніше я не догадався, адже вони розповідають сни! Якби я на самому початку продумав про це, я, напевно, вмить зорієнтувався б, та в моєму досвіді не траплялося, щоб люди так гуртом сходилися опові¬дати сни, — ну оповісти сон дружині ще гаразд, однак у чи¬сленному товаристві й цілком поважно! Якби я на власні очі
421

не пересвідчився, я напевно ніколи не повірив би, що такс існує, а оскільки людина схильна сприймати те, що їй особи-сто знане, мавши неподоланну відразу проти невідомого, то іі мозок спочатку силкувався укласти незвичне в освоєні шу-хляди досвіду, бльокуючи цим осмислення того, що дійсно відбувалося, тим більше, що з розповіддю снів якось мало поєднувалося спостереження, як розповідачі чомусь час від часу сповідаються, при чому кожен з них намагається пере-конати іншого, з сльозами, з вигуками і навіть, що мене вкрай здивувало, бійкою, я якійсь особливій правді, явленій тільки йому, про що він і сповіщає решту, доводячи, як цю правду повинні прийняти всі без винятну, вона ж — єдиний поря¬тунок, і хто протестуватиме, той лише зайво засвідчить своє невігластво й душевну млявість, бо не бачити цієї правди — ніби втратити людську подобу.
Вони говорили ще й інше, однак формулювали його настільки по-чудернацькому, що я його просто не зрозумів, і воно через те пропало мені, хоч я дуже шкодував і намагав¬ся якомога пильніше запам’ятовувати все, що діялося навко¬ло. Зрештою, я не скрізь встигав за їхньою розмовою, бо заки я обмірковував попереднє, до мене дійшло, як весь гурт сперечається за першість.
Спочатку я зрозумів, ніби йдеться про першість у пере¬гонах, хоч я ніяк не годен був утямити, який стосунок між перегонами й наверненням на правду, яку щойно проголошу¬вав черговий оповідник з гурту, і чому коні й жокеї женуться наввипередки, наче коні без жокеїв влаштовують перегони і жокеями без коней, що велетенськими стрибками перетинають повітря, долаючи перешкоди, і наче там застряють, але ті, що юшилися, говорили про якусь незбагненну для мене першість, і я вирішив на пізніше відкласти спробу докладніше впорядку-вати почуте, боячися проґавити найістотніше, а головне — намагаючися не згубити над собою контролю від крику, який раптом, як млинці, посипався на мене з усіх боків.
— Ви не доросли, аби рівнятися зі мною! — щосили кричав куций рахітичний добродій угору до могутньої цилін-дричної жінки з лицем немовляти. — Адже ви лише після
422

від’їзду вашої дочки, — ви ж самі не раз казали, що вона одружилася з негідником, і через те ви залишилися самі, — потрапили в наше товариство! У вас менший досвід, невже ви цього не усвідомлюєте? Ви приневолюєте людей нагадувати про речі, які вам належалося б знати!
— Ви хам!
— А ви . ..
— Ану ж, ану!
— Ви перші перейшли на особисті справи! З вами вза-галі годі говорити!
— Не я, а ви!
—■ Ви змусили мене оборонятися!
— А я вам кажу, з вашою монополією снів нічогісінько не вийде! Я маю більше право!
— Більше? Що ми у вас сходимося, а не в когось іншо-го, не дає вам жодного права! Запам’ятайте це! В усякому разі, жодного додаткового!
— Якби ви не сходилися в моєму помешканні…
— Якби не в вашому, то в чийомусь іншому, це справи не міняє, тут мене всі підтримають, глядіть, аби ви не зали-шилися ні з чим!
— Не погрожуйте!
— Я не погрожую, я тільки уточнюю.
— Не будьте надто певні! Ви забуваєте найсуттєвіше: я, а не хто інший, фінансує товариство! Якби не моя крамниця, яка уможливлює, так, уможливлює, бож і закуски і магнето- фонні стрічки, я не люблю нагадувати про -своє добродій¬ство, однак де справедливість? Хіба цього не досить?
— Але від добродійства ваші сни не цікавішають!
— Для мене вони навіть дуже цікаві. Найцікавіші!
— Арґумент! Для вас, для вас! А от для мене — ні!
— А ви хто, дозвольте спитати? Для мене ваші сни втілення нудоти, а я ж вам не забороняю їх розповідати!
— Я не дозволив би їх заборонити! Хібащо через мій
труп!
— Он як? Ви хочете сказати — мені не належиться тут жодного права? Я, хто дослівно розривається, аби уможливити
423

ці сходини, хто нічого задля них не шкодує, я з ніг валюсл, щоб влаштувати якнайкраще! ІЦо ж би ви всі робили без ме-не? Без мого фінансування? На саму пенсію дуже не роз-женешся!
— На вашому місці я так часто про це не нагадував би!
—■ Воліла б я вас побачити на моєму місці! Та в мене
іце ангельська витримка!
— Ви надто доброї думки про свою витримку, і це вас губить, бо ви завжди переходите на особисте.
— А ви ні?
— Ну звичайно, ні! Я ніколи не скочуюся до вульгар-ного!
— Я вам цього ніколи не забуду! Ви тут востаннє! Я з вами більше не знайома! Після всього того, що я для вас зро-била! — ну, нехай, кінець і годі. Це моє невідкличне слово.
— Ви цього, не я, захотіли. Тільки коли ви гадаєте, що ваші сни від цього набудуть ваги! Зрештою, я можу й «е при¬ходити. Гаразд, я й не приходитиму! Жадали? Прошу! Моєї ноги ніколи тут більше не буде! Нехай усі чують, це останній раз!
— Ну, добре, приходьте. Я не проти вашого приходу, хоч ви мене завжди ображаєте, позбавляючи права на сни. Проте я не та, якою всі кути затирають, не забувайте! Я так само маю право на сни, як і ви, крім того . . .
— Кожний має право на сни, — втрутилася інша енер-гійна башта в зливі чогось фіялкового, яка залежно від на-прямку, в якому вона говорила, здавалася то чоловіком, то жінкою, — кожний мас право на сни, однак усе залежить від якости.
— Самозрозуміло, від якости, я завжди це тверджу! Тут ви Америки не відкрили!
— Не забігайте поперед батька в пекло! Саме зараз я вам Америку і відкрию, і то ще яку, бо саме мої сни покли-кані започаткувати. . .
—■ Ні, ні, ні! Я протестую! — накинувся на неї добродій із зябрами, який раптом виник десь з боку баштоподібної дами,
424

наче його щойно створили з ребра цього янусоподібного ко-лоса. — Ваші сни безбарвні!
— Ну то й що?
— Ваші безбарвні, а мої в технікольорі!
— Тепер кожний дурень снить у технікольорі!
— Не впадайте в непристойність.
— Ах, ах, яка витонченість, я й не знала, що ви! . .
—• Шановна пані, ми не на базарі. Пам’ятайте: ваші сни безбарвні, а мої кольорові!
— Натомість мої сни з продовженнями, а ваші . . .
— Ото здивували! — наче перелетів через увесь гурт, об’явившися, товстун з дихавицею. — 3 продовженнями! Хто їх не має, тих продовжень! Мені особисто, надто ж під свята, сниться інколи до двадцяти продовжень одного сну, і то не просто собі пласкі продовження, а продовження з кількома варіянтами, темою, розгорненою дією, он як! Це багатство не- зрівняне ні з одним . . .
— Ото дивина, у мене щонайменше . . .
— Ви не перебивайте! Мені не вільно хвилюватися. У мене хворе серце. Я ще помру від хвилювання!
— Ну а хто ж вам велить хвилюватися? Не хвилюйтеся собі на здоров’ячко! Зрештою, коли ви досі ще втрималися при житті. . .
— Ви що, справді домагаєтеся моєї смерти?
— Не шантажуйте, з вами нестерпно говорити!
— Я шантажую? О, справедливість!
— Вічна історія! З вами й до слова не доскочиш!
— А ви й не доскакуйте. Ви вже свого доскочили. Вам належить тепер слухати. Говоритиму зараз я. Тепер моя черга, і я не відступлюся!
— Вашій черзі нема кінця.
— Ви затялися довести мене до інфаркту? Мені погано, я не передихну!
— Таж дайте людині висловитися, з нею дійсно ще станеться інфаркт, — відрухово скрикнув я, вже бачачи, як зараз кликатимуть лікаря, як виноситимуть його на марах, і все навколо попливло туманом. Тільки це був не туман, а
425

повновода ріка, береги якої ледь прочувалися на обрії, так далека вони відійшли на боки, і всі оповідачі снів, що спере-чалися, пливли поруч, важко долаючи хвилі, а товстун, хво-рий на дихавицю, теж плив, не відстаючи від інших, хоч на нього лив дощ, і при кожному спалахові ставало видно, як йому страшно від розгалужених блискавок, та він продовжу-вав плисти, плисти й говорити, і від того, як він говорив, по-вітря навколо згущувалося й поволі знову набирало обрисів кімнати.
— Я не роблю великого наголосу на продовженні снів, особливо чітко вимовив товстун, обтрушуючися від води. — Я вважаю — це ніщо. Підсвідоме треба й бажано тренувати, як музики тренують пальці. Що більше людина усвідомлює під-свідоме, то більше вона олюднюється, отже . . .
— Стривайте, стривайте но! Це я вигадав! Прошу не ви¬давати моїх відкрить за свої, це ж просто нечуване!
— З якого часу це ваше відкриття? Ви вже встигли за-бути, що вперше почули його від мене!
— Ну, щось такого! Та ви знаєте! . .
— Ваша пам’ять …
— Помиляєтеся, ваша пам’ять . . .
— До біса пам’ять! — скориставшися суперечкою, втру-тився, від голови до ніг наче вкачаний у борошно, чоловік невиразного віку, якого я досі ще не помічав серед гурту. — От у мене сни! І це, зважте, присягаюся, без жодного зусилля пам’яті чи, як ви кажете, тренування підсвідомого, самородки
— з перспективою й режисурою, якій позаздрів би найгеніяль- ніший режисер! Просто пальці пооб’їдав би від заздрощів!
— Ні, ні, ні, у печінках мені ваші самородки! Я про-тестую, я обурений! — зарепетував раптом, знову появившися на першому пляні, товстун з дихавицею. — Тепер моя черга! Тепер я на черзі! Я ще не розповів!
— Що там черга, коли мої апокаліптичні сни ні з чим незрівнянні! Такого ще не існувало на білому світі! Так! Ніде ні в кого! А в мене цих снів серії, цілі серії!
— В мене теж цілі серії!
— І в мене!
426

— Помовчіть, бо мені вривається терпець! Завжди ви плутається під ногами! Встигнете. Дайте докінчити! Хіба спра¬ва в серії? Зрештою, одне діло ваші серії, а друге мої. Невже ви цього не тямите? Якщо порівняти мої сни про кінець сві¬ту з біблійними видивами, апокаліпсис супроти моїх снів — ніщо. Буря в ложці води. Ніщо. О ні, я не вихвалююся, гово¬рячи це, в мене надто багато самокритики, я навіть надміру скромний, так, надто скромний, і ви не потребуєте кривитися, бо якщо хтось інший на моєму місці спромігся б на подібні сни, ого-го, що він про себе подумав би! А я — суцільна скромність, суцільна шляхетність, суцільна вирозумілість, мені ж бо йдеть¬ся про інше, зрештою, ви зараз самі переконаєтеся, тут я кажу, як стороння людина, яка лише стверджує факт: мої сни дійсно унікальні. Що не деталь — чудо! Ну хоч би вам найпростіший кадр мого останнього сну, ах, він аж проситься, аби його зафіксували для нащадків! Справді, це був би непро¬щенний злочин, якби мої сни загинули для людства. До речі, я наполегливо шукаю маляра, який би з моїх розповідей по¬трапив змальовувати сни. Це навіть не важко, бо в мене всі сни кадрами, як у кінофільні, їх зовсім легко відтворити, лихо тільки, як знайти сьогодні маляра, який би дійсно вмів малювати? Я б уже добре заплатив, останньої копійки не пош¬кодував би, голодував би, відступив би свій куток, аби тільки, ну, ви розумієте! Якщо з вас хтось такого знає, повідомте мене, бо описати сон — не те, сон треба бачити, а я вже допильну¬вав би, щоб імої сни знайшли відповідне зображення; я не стерплю, аби мої сни поглинуло небуття, бо де тоді я? Тоді й мене нема! А я є! Я стою на верхів’ї цилкопічного хмаросягу, з якого видно весь світ з усіма континентами, галактиками, до останніх закутків світобудови. Усе це гарно розміщене в рухомі квадрати перспективи, хоч на першому пляні мені покищо найопукліше видно землю, земну кулю, яка переді мною одночасно і кругла і плеската, і на ній, як на мапі Птоломея, достеменно, як на мапі Птоломея, — точно таким виразом думаю я вві сні, пригадуючи якийсь журнальний опис про Птоломея, — недавно читав у зубного лікаря, коли міняв протези. — позастрягали кораблі, не в воду, а в рельєф-
427

ну мапу, чомусь вона мені спала на думку, — і я раптом розу¬мію: це саме тому, що на цій малі і на цих кораблях Колюмб відкрив Америку, тільки тепер Америка, Австралія й Афри¬ка позалишали свої географічні місця, і всі континенти ку¬пою згромадилися біля нашого базару. Як це я їх раніше не помічав, проходячи повз базар, міркую я, дивлячися на но¬вий вигляд земної кулі, і вже уявляю, який зчиниться пере¬полох, коли я зверну увагу громадськости: усі дотеперішні географічні мапи ні до чого, бо вони фальшиві! Якої неймо¬вірної ваги одразу набере моє відкриття, коли я оголошу но¬вину: Австралія й Африка знаходяться біля нашого базару! Однак цієї миті, як я подумки насолоджуюся розголосом, що його зазнає моє відкриття, я зауважую, як Австралія й Афри¬ка летять у перспективу за обрій і там зникають. Я з обурен¬ня кричу їм навздогін щось дуже образливе, аби вони не зни¬кали, я їх соромлю, адже це непорядок, цього не сміє бути, пропало моє відкриття, нехай схаменуться і повернуться на зад, та мій лемет не допомагає, і мене раптом проймає тва¬ринний страх. Я бачу, як наді мною розширюється безмісячне зоряне небо, відкриваючи найвіддаленіші закутки світобудо¬ви, з яких віє на мене невимовно жахливим, від чого я кусник за кусником втрачаю тіло, хоч свідомість моя, яка зробилася суцільним відчуттям і зором, ще є, ба більше, вона не тільки є, а й ніби також розширюється за рахунок тіла, бо я тепер одноразово в двох площинах стежу, що діється на землі і на небі; воно відкрите до дна, хоч покищо події на землі більше полонять мій зір, а це тому, що я знаю: переді мною кінець всього буття — на обрії, де зникли Австралія і Африка, горять останні великоміста світу, й заграви разом із тигровими шку¬рами викочуються з-за виднокола, а небо глибшає, тремтить, як баговиння, випинається, і тоді зорі, а за ними й усі галакти-ки починають виламуватися з своїх орбіт, як тиньк від стелі, і зливатися в еліпсу, яка летить до землі, щораз більше витя- гуючися донизу. І хоч на моїх очах ця космічна еліпса мчить з неймовірною швидкістю, десь у якійсь іншій площині сві- домости я так само певно знаю, ніби еліпса з зірок ллється по¬волі, мов тісто — його скачала господиня рукою й тримає за
428

обидва кінці розчепіреними пальцями, — і ця повільність — якийсь ще жахливіший вимір швидкости, проти якої нема жодного впину, бо коли рухома еліпса спіднім кінцем діткнеть¬ся землі, загине не тільки наша плянета, а й усесвіт, щоб ні¬коли вже не відновитися. Це остання мить буття, загибель якого я не годен зупинити, позбавлений від жаху спромож- ности ворухнутися. І я чекаю, як зараз усе перейде в небуття. Від цього чекання я немов нижчаю й ширшаю, ще мить і я стелитимуся по землі, ще заки долетить униз зоряна еліпса, однак цісї хвилини стукає до мене колеґа-складач з друкарні, де я працюю — прийшов домовитися, аби я заступив його на кілька днів, бо він має десь поїхати — і перериває сон. А зго¬дом сняться мені цілі.. .
Таж це говорить не хирлявий чоловік, встановив я раптом сам для себе, а таки товстун з дихавицею, який щойно сварився з власницею помешкання, правда, складач ніби теж вставляє речення, які підключаються до говорення тов¬стуна, — чи навіть не товстун, а фіялкова дама, яка час від часу перетворювалася на чоловіка, хоч знову ж таки, коли я перевів на неї погляд, аби остаточно пересвідчитися, то роз-повідала вже не вона, а старий добродій поруч. Може, й справді вони гуртом виголошували те, що вимовляв складач, віддавши свій рот на спільне користування, а що не всі вмі-щалися в одному роті, то він, власник цього суцільного рота, на всіх сердився, відстоюючи своє.
— А я кажу винятковий, — доводив він, сердито роз-махуючи лівою рукою, яка виявилася коротшою від правиці, і тепер лише я зауважив, що від п’ястука до ліктя вона висохла на кістку. — Такий сон не тільки винятковий, а просто таки потрясальний!
— Якби ви так нестерпно не перебільшували!
— Я перебільшую? Та коли я перебільшую, що тоді перебільшення?
— Слухайте, певно, перебільшуєте! Від початку до кінця — саме перебільшення! Таке досить часто кожному сниться. Кож-но-му! Це просто собі, щоб не казати актуаль-ний, скажімо, сучасний сон. Що вдієш, така доба! Тепер усім
429

сняться апокаліптичні сни, пре це тільки й мови, отже не претендуйте на винятковість. Інша річ, якби вам приснилося про блаженство, як оце мені приснилося.
— Якщо мій сон не винятковий, то ви нічогісінько не тямите в снах! Не винятковий! Та мені після цього сну приви¬дівся кінець світу, а ви — не винятковий! Як ви гадаєте, це стається отак собі, ні сіло, ні впало, кожному? Чи бодай один з вас усіх щось подібне переживав? І то, зважте, не в сні? Ні, ні, і ще раз ні! А зі мною трапилося. І то як! Минулого тижня якраз після переїзду на нове помешкання я пізно по¬вертався додому з друкарні, бо довелося закінчувати остан¬ній відлив гранок одному графоманові, який весь час печінку виїдає скигленням, мовляв, якнайшвидше кінчайте видання, бо інакше, леле! — світ завалиться, а мені нав’язали ще й до¬датково роботу зі складанням календаря; ну, нехай. Отож, я йшов утомлений, ні про що не думав, майже засинав на ходу, отак тільки ноги переставляв і все. І раптом небо згасло й почало падати на землю, точнісінько, як перед тим приснилося, тільки тепер це діялося не у сні. Уявляєте собі! Спочатку я навіть не знав, що сталося; повз мене з космосу до землі наче щось/ вибухнуло сліпучим потоком і почорніло, а тоді щось велетенське, покищо невидиме, почало обвалю¬ватися на мене. Я відрухово підскочив і, ще не встигши зба¬гнути, що я роблю, притулився, намагаючися ввійти в стіну, до будинку, повз який ішов, ніби він мав захистити мене від знищення й страху, і, не наважуючися перевести віддих (мені здавалося, коли я віддихну на повні груди, весь світ одразу лусне й накриє мене собою, і я пробував не пришвидшувати космічного обвалу), чекав, поки мене розтрощить небо. Я ніколи за все життя не відчував більшого жаху, ніж тоді, бо це вже настала дійсність, а не сон. Звичайно, я боявся смерти, особистої смерти, — хотів би я подивитися, хто її не боїться!
— однак тепер мене лякала не моя смерть, не вона кинула в та¬кий жах, а загибель усього людства, те, що вже ніколи не існуватиме людини, в свідомості якої я бодай у наймізерні- ший, будь-який спосіб (мені багато не треба!) продовжив би своє існування. І саме це сповнювало невимовним жахом, і
430

я якомога щільніше притискався до муру будинку, заплю-щивши очі, аби не бачити страхіття навколо, й усім тілом прислухався до неба. Та пройшла мить, пройшло кілька хви-лин, і нічого не трапилося. Навколо не наставало жодних змін, і я ще жив. Тоді я зважився підвести голову. І коли глянув угору, то побачив: зорі на своїх місцях, космос не ле-тить на мене, лише над вулицею між будинками згасла нео-нова лямпа, що освітлювала квартал, а оскільки лямпа ви-сіла високо вгорі, то мені й здалося, ніби згас місяць, а з ним і всесвіт виломився з орбіти, щоб розбитися на друзки, на¬завжди поринувши в небуття.
Дивно, це оповідає складач, подумав я, а він не розтуляє рота, хоч тепер, коли мене опав цей сумнів, він зайшовся кашлем і схопився за груди, заходившися раптом дуже швид¬ко говорити. Тільки ж він заюворив тепер лише тому, що біля нього стояв мій відвідувач, показуючи правицею на Дома, який поруч ішов вулицею, де ледь світало, бо властиво ми всі троє йшли цією вулицею, і мій відвідувач сміявся, роз¬повідаючи, як із Домом важко і погоджуватися, і не погод¬жуватися.
— Я ніколи не припускав, що ви так добре знайомі з Домом, — наставив я сітку на мого відвідувача.
— Наші припущення про людину залежать виключно від нашого до неї ставлення, — засміявся мій відвідувач, по-казуючи Домові, щоб той не перебивав йому, бо він у надто доброму настрої, адже заноситься на дивно гарну днину, і не відомо, коли ми знову йтимемо цією вулицею в такій зла¬годі.
— Ви справді так гадаєте? — намагаючися запам’ятати, що він каже, пересвідчився я. — А якже тоді зі снами?
— Вам справді на тому залежить?
— Ні, очевидно, ні; тобто мені цікаво лише, хто з вас підключився до розповіді складача, ви чи Дом, бо то роз-повідав явно не він, чи ж не так? Чи то мені лише здалося?
—• Хіба це важливе?
— Для мене дуже!
431

мій відвідувач, закасавши рукави, порається біля малого авта з скляним дахом, змонтованим очевидячки з парникової рами, і широким жестом запрошує мене сідати до них.
— Ви вмієте керувати автом? — здивувався я, вагаю- чиея, чи занести цей факт до біографії мого відвідувача.
— Ви справді хотіли з нами?
— Мені не поталанило з купівлею авта, — пригадав я, однак це авто мені далеко менше до вподоби, ніж вулиця, де світало.
— — Це залежить виключно від вас!
— Чекайте, чекайте, якщо я вас правильно зрозумів, це означає . ..
— Ну ж і характер у вас! Раз означає, а раз і не озна-чає . . .
— Таж я так не годен! Я мушу докладно знати, чи це дійсно так.
— Він хоче докладно знати, чи це дійсно так, — сплес-нув руками мій відвідувач до Дома, наче той не чув, і йому доводилося гювторюваї и.
— Усі хочуть знати, — ніби вагаючися, мовив Дом.
— Якщо я не знатиму, я ніколи не впораюся . . .
— А ви спробуйте, — своєчасно зупинив мене відвіду-вач. — Ну то що, сідаєте до нас? Поїхали?
— Куди ви поїхали! — залящало у мене в вусі, зату-ляючи собою Дома з відвідувачем, і я зауважив, як складач уже майже самими руками тлумачить щось сивій дамі, яка дуже швидко кліпає очима й безупину йому відповідає, хоч мені її й не чути, і то, напевно, не чути тому, іцо весь мій зір полоиив новий присадкуватий добродій біля складача, і я силкуюся пригадати, на кого він схожий, оскільки ця схожість не дає мені спокою, бо звідкілясь я знаю: поки я не визначу, кого він нагадує, я не тільки не тямитиму, а й просто погано чутиму, що він казатиме, бо мій слух залежить тепер повні¬стю від вияснення, звідки в нього риси, які здаються мені напрочуд знайомими.
Таж певно, пригадав я раптом. І як я цього не зауважив раніше, він же скидається (чи то рухами, чи виразом облич¬

чя) на говорющу плесканку з дитячого кінофільму, на який я не так давно водив дітей. Дітям вона дуже сподобалася, і протягом кількох тижнів вони обоє за сніданком наслідували її, аж я мусів заборонити, щоб не заохочувати дітей до мал- пуваняя, і тепер, як я це пригадав, мені справді відлягло від вух, і я виразно почув, як складач угрущае сиву даму, а тоді й нового присадкуватого добродія, який кілька разів підряд повторив, заглушуючи і складача і сиву даму і ще двох, які тупцювали навколо нього:
— Винайшов, хоч покищо і не здійснив!
— Апарат на фотографування снів?
—• Апарат на фотографування снів! Зрештою, здійснен¬ня — виключно справа часу, аби винайти: це головне.
— Винахід без здійснення не винахід!
— Хто вам сказав, без здійснення? Що я його досі не здійснив, винні обставини. Я ще не подибав, та я її подибаю, хоч з-під землі витягну, людину, яка за моїми вказівками змайструвала б цей апарат. Якби в мене назбиралося трохи більше технічних знань і грошей, я зробив би й сам, само-тужки, тільки я гадаю — простіше розтлумачити комусь, як цей апарат зробити, тоді запатентувати його, пообіцявши кон¬структорові, чи то пак виконавцеві моїх вказівок, певний відсоток прибутку, і — прошу дуже!
— Ну якби всі винаходи здійснювалися так просто, то на світі . . .
— Саме так просто! Запевняю вас! Саме в цьому й мі-ститься геніяльність винаходу!
— Подібне казав і мій дід.
— Істина одвічна!
— Про мене! Я не сперечаюся, та й що мені з того, коли вашого апарату на сни нема?
— Він є, майже є!
— Поки він майже с, мої неоціненні сни пропадають!
— Ваші пропадають! А ви гадаєте, мої не пропадають? Цілі скарби моїх снів ідуть у небуття! Це настільки нестер-пне, що воно штовхнуло мене на винахід, який . . .
435

— Забудьте, дивіться краще, як сходить сонце. Чи ви йшли колись цією вулицею? Чи ви пізнаєте, де ми?
— Ні. Чекайте, але якже тоді зі снами?
— Ну, ви таки справді педант, — позіхнув мій від-відувач.
— Він має вибір, — сказав Дом.
— Він ним ніколи не скористається, — заперечив мій відвідувач.
— Він має вибір, — повторив Дом з легеньким при-тиском.
— Він ним ніколи не скористається! — затявся мій відвідувач.
— Ніколи не знати.
— Ну, справді. — перебив я Домові, — яз вами, а ви в моїй присутності говорите про мене, як про померлого. Адже мені йдеться про сни лише тому, що я змушений вишукувати дані…
— Гаразд, про мене, нехай будуть сни. Не хочете з на-ми, сидіть у помешканні.
— Та ні, я хочу з вами! Я в іншому розумінні. Я про сни тільки тому, що мені залежить на точності.
— До біса точність — вигукнула сива жінка зовсім близько від скрині, на якій я сидів, — я про суть, а не про точність! Мої сни — унікальні!
— Ні, не втручайтеся, зараз слово за мною! — замахав руками складач, який боронився не лише проти сивої жінки, а й проти двох товстунів, бо й ті у два голоси щось говорили, від чого він ще густіше вимахував руками, ніби обчакловуючи себе колами, крізь які вже ніхто не зважився б прорватися.
— Краєвиди моїх снів, — складач виштовхував слово за словом так пронизливо й швидко, аж під його голосом, як під камінним виверженням, зникало говорения інших, правда, час від часу прориваточися з-під цієї камінної завіси й до- мішуючися до його розповіді, від чого створювалося враження, ніби складач вимовляє довжелезний, вкритий лускою тулуб, якому два товстуни й сива жінка підставлюють щораз нові, різної довжини, ноги, на яких він, похитуючися, суне далі.
432

— Краєвиди моїх снів, — майже задихався складач, і йому, як у трансі, очі лізли під лоба, — крім перспективи, відрізняється ще й фарбами, і то фарбами, яких у природі не існує. Ну, скажімо, червона фарба. Це не просто собі червона фарба, а видиво помідорного кольору флюїдів, хоч помідор-ний колір це лише натяк на колір моєї червоної фарби сну, яка, властиво, навіть не фарба, а двигтюче надхиення, що його викликає ефект фарби. І ця надхнення-фарба надається до їдження, крізь неї і уздовж неї легко ходити, бо ця фарба має нутрощі й межує з тваринним світом, оскільки вона одночасно й своєрідний різновид випотів повітря. Крім того, ця фарба сприйнятна виключно для внутрішнього зору, який відкри¬вається уві сні, і тому все, що я кажу про цю фарбу, дуже приблизне, бо довелося б спочатку виробити зовсім нові по¬няття, аби її описати. Цю фарбу треба пережити. Вона роз¬ширює межі свідомосте. Це справді невимовна втрата для людства, що нема як сфотографувати моїх снів! Якби мої сни зафіксувати на кінострічці, щоб вони залишилися майбутнім поколінням, усі погодилися б: ось геній, який снив ці сни! Це диво, про яке ми тільки мріяли. Я вже навіть бачу музей, у якому зберігатимуть кадри моїх снів, святилище-гіпнотека, куди малярі, поети, філософи, навіть науковці паломнику- вали б заради «адхнення, бо мої сни дійсно те, чого досі не знало людство. Якби мені вдалося опублікувати, я маю на увазі бодай у приблизних реконструкціях, щоб якось донести до інших, показати публіці лише частину моїх снів, хоч, зви-чайно, без фарби — це суцільна втрата, але навіть і тоді, на-віть зведені ідо найменшого, мої сни викликали б переворот у всіх галузях життя!
— Галузі життя, галузі смерти! — скрикнула та сама сива дама поблизу моєї скрині, зареготавши, і тієї ж миті я побачив, як у ній регочеться Дом. Дом сидів на ослінчику по¬середині сивої дами, звісивши ноги на помаранчевий килимок, і дама робилася прозорою, аж поки я зауважив, що Дом сидить накритий скляним футляром, який ще не втратив обрисів сивої дами, і відхиляє цей скляний футляр набік рукою, наче відкриваючи скляний дах і виходячи, і, справді, поруч нього
433

— Винахід! Винахід! Ваш винахід те саме, що й но винахід. Він не існує!
— Не існує? Ви знаєте апарат, яким міряють тиск крови?
— Хто в моєму віці його не знає? У мене зависокий тиск, і кожного тижня я відвідую . . .
— Ну, в мене дякувати Богові, не так погано, я ще тримаюся, мені завжди дають менше років, ніж я маю на-справді. Мій винахід — власне, коли я оце подавав папери на пенсію й перевіряв себе в лікаря, мене й просвітило — прилад, яким вимірюють тиск крови, пристосувати до фото-графування снів. Звичайно, якби щось подібне спало мені на думку трохи раніше, я давно вже реалізував би свій винахід, хоч воно і так дійде до того, не сьогодні то завтра, я винайду для себе і для вас, ви мене згадуватимете, як Месію. Правди, часу досить згаяно, та на це нема ради, коли людина молод-ша, вона про вічне не думає.
— Це все дуже гарно, однак, як апаратом для міряння тиску криви ви фотографуватимете сни?
— Таж ні, не так! Тобто не виключно ним. Ним лише встановити реагування тиску крови на кожний відтінок фар-би: за якої фарби яка частота пульсу, узгляднюючи, самозро-зуміло, індивідуальні відхилення, а тоді сполучити цей апа-рат з фотографічним, який перекладав би частоту пульсу, — на той самий взірець, як електрику змушують світитися в лямпі, — на фарби, і фільмуй сни, скільки забагнеться! Оче-видно, те, що я розповів, лише дуже загальна схема мого ви паходу. Вдаватися до подробиць забрало б багато часу, а ніхто з вас і так не конструктор. Певна річ, я свідомий того: той, хто взявся б реалізувати мій апарат на фотографування снів, потребував би ще деяких незначних доповнень, а то вжі’ суцільні дрібниці. Головне ідеї.
— Ідеї воно й гарно, проте на самих ідеях ніхто ще далеко не заїхав.
— Невже вам відхотілося зафільмувати ваші сни і зберегти для людства, для майбутніх поколінь? Ви ж самі бідкалися!
436

— Я б і життя ладен, та що з того, де той, хто цей апарат сконструює?
— Знайдеться, от, наприклад .. .
— Це було б чудово! — обізвалися одночасно і складач, і товстун з бородавкою на носі й мішками під очима.
— Чудово, чудово, чудово! — крізь туман за товсту¬ном стала проступати постать мого відвідувача, а за ним трохи поодаль і Дома, і в руках відвідувача почало набирати форми щось, схоже на акордеон.
— Це апарат на фотографування снів, — пирснув зі сміху мій відвідувач, розтягуючи на грудях міхи, з яких пах- конув туман кольору гарбузового цвіту.
— Слухайте, — мовив я, — адже я справді так не мо-жу, або ви зараз є, або вас нема!
— Таж ви самі розмовляєте зі мною!
— Ні, це ви перші обізвалися до мене!
— Обізвався, бо ви кричали: чудово, чудово, чудово!
— Ну, щось такого! Це ж ви, а не я, вигукували: чудо-во, чудово, чудово!
— Ви справді не в настрої, і мені не хочеться з вами сперечатися.
— Алеж Дом свідок, що я цього не казав!
— Він не свідок, бо йому зробиться шкода перечити, аби то вам не заболіло, і він мовчатиме або й погодиться з вами.
— Тоді нашу теперішню розмову я вважатиму почат-ком вашої біографії.
— Ви не послідовні.
— Що ж я маю робити?
— В усякому разі не те, що зараз робите.
Мені одразу стало якось невимовно сумно, може, й дій-сно мій відвідувач мав рацію, і, намагаючися загладити попе¬редню різкість, я спитав:
— Це справді у вас апарат на фотографування снів? Ваш винахід?
— Ні. так не піде, — втрутився раптом Дом. — Він му-сить сам.
437

І я перестав їх бачити.
— Він мусить сам! — повторило в кілька голосів біля мене, тільки коли я трохи вслухався в них, то встановив, що всі ці голоси сходяться докупи, і там, де вони сходяться, ВОНИ вже належать винахідникові апарату на фотографування снів, і те, що мені спочатку здалося як «Він мусить сам», я тепер виразно, ніби їхня розмова відкручується назад, знову чую: «Хіба вам, і вам, і вам не кортить зберігати свої сни для людства, для майбутніх поколінь?» А складач, товстун з боро-давкою на носі, а за ними й цілий гурт все ще відповідають: «Це було б чудово», хоч це вони вже сказали раніше, але щоб засвідчити, мовляв, тепер — це зовсім не тоді, коли во¬ни вперше вимовили «чудово», вони говорять ще й інше, і цс інше складається із суцільних «тільки, тільки, тільки».
Якщо я ретельніше зосереджуся, спало мені на думку, я напевно вловлю й подальші речення, бож виключене, аби їхня мова містила самі лише «тільки, тільки, тільки», і справ¬ді голоси покомпактнішали, і я зовсім чітко, мені навіть зда¬лося, що слова раптом всі діляться на склади, вирізнив:
— Переконали, гаразд, переконали! Я не сперечаюся, я лише питаю, чому ваш апарат на фотографування снів та¬кий простий винахід, а до нього раніше ніхто не додумався?
— Питання! Чому до теорії відносности додумався Айн- штайн, а не господиня помешкання, де я живу?
— Чи не занадто ви?
— Нічого не занадто? Коли ви зробитеся винахідником, тоді оціните — занадто це чи не занадто!
— Ви вже й образилися! Мені й слова не вільно!
— Не образився, а уточнюю. У-точ-ню-ю. До винаходу додумуються лише ті, кому це дане.
— Гаразд, гаразд. Я далебі не сперечаюся! Мені йдеть-ся про одне: коли цим винаходом користуватимуться інші?
— Я пояснив коли: коли подибаю людину, яка за моїми вказівками сконструює цей апарат!
— А якщо це триватиме десятиріччя, заки ви таку людину знайдете?
438

— Все залежить. Проте я певен, цю людину я знайду швидше.
— Велика розрада! Мої сни тепер пропадають! Деся-тиріччя! Чи я матиму перед собою стільки часу? Мені ж не вісімнадцять! Так і я винайду!
— Прошу дуже, винаходьте!
— Чого ж, коли ви вже винайшли, нема потреби стара¬тися. Хоч, правда, невідомо, чи цей винахід взагалі здійснен¬ний.
— Ого, ще й як!
— Звідки ви знаєте?
— Бо я його винайшов!
— Ну а коли виявиться, що апарат не здійсненний?
— Ви знову своєї! Я ж не прошу, щоб ви вірили! Однак коли ідея виникла, вона мусить бути здійсненна!
— Алеж трапляються нездійсненні.
— Та що ви мені торочите — нездійсненне, нездійснен¬не! Не подобається вам, ідіть до біса! Завели катеринку!
— Ну от, ви знову вибухли. А тим часом я не менше зацікавлений у вашому винаході, ніж ви. Я навіть ладен не-гайно погодитися, що його колись здійснять. Колись! Ну зваж¬те самі, що мені з того, коли це здійснення прийде за двісті років? Якщо я не житиму за десять років, адже в мене хво¬рі нирки, я можу скоро вмерти, то це те саме, ЩО Й двісті років. Ви розумієте, про що мені йдеться? Для мене це рів-нозначне з нездійсненністю вашого винаходу, якщо я не в змозі користуватися ним негайно.
— Ну то втішайтеся майбутнім, ваші правнуки ним ко-ристуватимуться!
— Це вам легко казати тому, що ви переконані: вас, як винахідника, згадають, якщо, звичайно, вам пощастить від-стояти за собою винахід, інакше ви іншої заспівали б.
— Нічого, правнуки . . .
— Правнуки? До лихої години з правнуками! Яке їм діло до мене? Чи їх хвилюватиме, що в мене хворі нирки і що я не сьогодні-завтра порину в небуття? Чи ви взагалі певні, що вони бодай членоподільно висловлюватимуться? Я не дуже.
439

Вже тепер не говорять, а витискають із себе мимрення, кри-ки, бо вимовляти слова надто обтяжує їхні духовні здібності. Та й потім, що мені з того, коли мої правнуки користувати-муться апаратом, щоб фотографувати свої сни, коли я не-спроможний послуговуватися цим апаратом зараз, аби лиши-ти світові мої містичні сни, які просто таки унікальні, бо я ніколи нічого і в наближенні чогось подібного не зустрічав, адже мої сни дають пояснення воіх подій на світі. Так, мої сни — тут дійсно мало розказувати, їх треба бачити, і все це приречене загинути! І ніхто не згадає, що я, я, а не хтось інший, снив ці сни, і що в мене хворі нирки, і здоров’я мос розхитане, і ніхто не приберіг для мене ВІЧНОСТІ! .. .
І тут я зауважив, як товстун з бородавкою на носі і з мішками під очима невтішно по-конячому плаче.
— Якщо так думати, тоді ніколи не подолати, — поті-шав його чи то винахідник ще не здійсненого апарату на фо-тографування снів, чи то інший товстун, який здавався та¬кож дамою, але хворий на нирки плакав далі, і до нього по¬волі почали приєднуватися інші. Усі плакали гірко й невтішно, і чомусь їхній плач робився дедалі беззвучніший.
— Може, я вам якось допоміг би, — не втримався я, відчуваючи, як мені самому стискається серце від цих не-гарних літніх мокрих облич, огорнених сумом і розпачем. — Звичайно, я не диспоную жодним правом втручатися у ваші справи, не зрозумійте мене фальшиво, я тільки волів би зро-бити щось, аби вам перестало боліти, — скореґував я сам се-бе й зауважив: чим гучніше я натинаю голос, тим менше вони мене чують, бо я віддаляюся, стоячи на буферах, які гри¬млять і ляскають, потяга, яким я мав їхати до свого колеґи, що прислав мені телеграму, і потяг, обліплений людьми і клунками, як під час війни, мчить, не зугшняючися, повз станції, які зливаються в рухому стіну, і я кричу намарне, бо між нами щораз більшає віддаль.
— Ну ж і вибрали ви собі транспорт! — обізвався до мене мій відвідувач, який теж стояв на буферах.
Я хотів заперечити, що я нічого не вибирав, проте стоя¬ти виявилося так незручно, що я тільки махнув рукою.
440

-— Дивно, — мовив мій відвідувач, —• я ніколи не при¬пускав, що мій біограф любить їздити на буферах.
-— Я б не сказав, що люблю.
-— Чого ж вас тоді сюди занесло? Чи у вас якісь особли¬ві переживання, пов’язані з війною?
— Не думаю. Я тоді був ще хлопчиком і не усвідомлю-вав страхіть.
— Ще дивніше.
— Справді дивне, проте дивне інше. /Дивне, що ви раптом цікавитеся мною так, наче ми помінялися ролями.
— Ви досі ще не навчилися висловлюватися, а я волів би, щоб у моїй біографії рясніло якомога менше висловів на зразок «помінялися ролями».
— Ви говорите точнісінько, як колись один мій гімна-зійний учитель.
— Я не гімназійний учитель і не терплю порівнянь, вони завжди знецінюють людину, навіть якщо хтось вдається до них з найкращим наміром — вивищити порівнянням людину.
— Гаразд. Пробачте.
— Я цікавлюся вами тому, що ви сьогодні винятково неуважні. Ви прийшли довідатися про мене, а ви досі не спро¬моглися навіть познайомитися з людьми. Крім того, мені не подобається, що вас занесло сюди на буфери, тут легко голо¬ву зламати, а найприкріше — весь час доводиться допильно¬вувати, аби не посковзнутися, бо вони їдуть тижнями, не зу¬пиняючись, і тут уже понамерзала сеча і лайно, так що важко стояти, адже всі вони ходять сюди.
— Наскільки я пригадую, ви самі запрошували мене і на прогулянку, і до авта, а тепер раптом змінили думку.
—■ То різні речі. У вас пристрасть до аналогій, а це завжди тільки спотворює дійсність. Пам’ятайте також: це остання адреса, яку ви масте.
— О, я пам’ятаю! Ще й як пам’ятаю! Цього ви справді не потребували нагадувати. Вірте мені, я докладав усіх зу-силь, хоча мені ще не пощастило про вас нічого довідатися.
— Бо ви підходите не з того боку. Вам заважає упе-редження.
441

— Ні, ні, це ви лише прискіпуєтеся до мене. Це ви ка-жете пиключно на те, щоб я не їхав на буферах.
— Про мене! — здвигнув плечима мій відвідувач і рап-том крикнув:
— Вважайте!
Буфери з розгону стали, загримівши так, що посипалася з вагонів бляха, мені рвонуло голову назад, аж розсікло бо¬лем хребет, і я мало не звалився зі скрині, на якій сидів. Ще якусь мить у мене в скронях стояло бряжчання буферів, а тоді воно стало м’якшати, наче його на лету вкладали в ча¬рунки, поливаючи липкою рідиною, від якої воно переформо¬вувалося на гугнявий жіночий голос, і я побачив, як за цей час, що я подорожував із відвідувачем, змінився весь склад оповідачів снів, може, це й справді прийшла друга зміна, бо тих, які тепер говорили, раніше я не помічав. Усі обличчя оновилися, їх наче й побільшало, хоч не виключене, іцо це тільки так здавалося від диму, що його наче навмисне, аби надати собі вагомости, продукували добродії перед власницею гугнявого голосу, яка теж пихкала смердючою сигарою, рукою допомагаючи артикуляції.
— Технікольор, технікольор! — ішло десь з-під низу, ніби на підлозі лежав хтось, хто вимовляв слова, що їх літня лані з сигарою проектувала угорі. — Тепер кожний дурень снить у технікольорі, надивившися кольорових фільмів. /1,0- сягнення мені велике! Ото здивували!
Вона зараз поб’с цих добродіїв, вирішив я, стежачи, як літа с її рука з сиґарою І справді, трах, трах, залящав ляпас, і пані з сиґарою вдоволено сказала: «От так!» Оскільки ж добродії не рухнулися, я засумнівався, чи не помилився я, бува.
— Ні, — сказала вона. — От ви спроможіться на не- кольорові сни, коли всі навколо без винятку снять кольоро-вими, отоді щойно побачимо!
— Некольорові сни — ознака хвороби!
— Ах, дивіться лишень! Ознака хвороби далебі тому, що вони не ваші! Що ніхто таким не похвалиться. Тоді все велике лише ознака хвороби!
442

— Ну, звичайно, геній і безум!
— Саме так, мої дорогенькі, саме так! Час уже б це усвідомити, а ще більше — що таких снів, як мої, світ не бачив! Таки не бачив!
— Я протестую! Все має межі. Це ж просто недопу-щенне! От мої сни!
— І не протестуйте. Це вам нічого не допоможе. Геній не має меж.
— Ви просто смішні!
— Ого-го, голубе, ми зараз побачимо, хто смішний!
Мені здалося, ніби пані кинула сиі’ару й підняла за
спинку стілець. Обидва добродії підплигнули угору і теж по-хапали стільці, щоб обронятися.
О, Господи, що ж це зараз діятиметься, мимоволі за-плющив я очі, чекаючи, як зараз у мій біік посиплються ніжки стільців, бо ,в цю мить пронизливо заверещало з усіх кінців.
— У моєму помешканні я цього не дозволю!
— Даму б’ють!
— Не даму, а бегемота!
— Запам’ятайте собі раз назавжди, на світі існують ще й інші люди крім вас, а не тільки ви!
— Чорт!
— Від чорта чую!
— Удушу!
— Я не дозволю!
— Ви собі занадто дозволяєте!
Вони справді передушать один одного, адже коли дійде до поліції, як я тоді виправдуватимуся? їх треба або розборо-нити, або негайно тікати, сполошився я і розплющив очі, однак усі вже знову сиділи на стільцях, тільки їм з обличчя лив піт так, що вони не встигали його витирати, хоч між ними снував старий, кинувши вовтузитися біля магнетофона, і розносив гарячі рушники, з яких валила пара, ледве всти-гаючи подавати нові і забирати вживані.
— Кольорові сни — профанація снів, — озвалася пер-шою пані, що відбігла сиґари. і тепер якось одразу стало
443

видно, яка вона стара і як їй важко говорити, бо їй заважають протези в роті, але усі відхекувалися, і ніхто не заперечив.
— Тепер тільки некольорові сни зроблять епоху, тобто мої сни, — сказала постаріла пані. — Мої сни в білих і чор-них, не барвах, о ні, це було б занадто грубо, а згущеннях. Бож то не просто со’бі біле і чорне з щоденного життя, а бар-ви космосу, що є світлом і тьмою. Так, так, і даремно ви кри-витеся. Саме світлом і тьмою. І вони вміщають у собі всі ко-льори, залишаючись самі безбарвними.
— Барви космосу, — в’їдливо скривився один із лисих добродіїв, які хапалися за стільці, і, підіймаючи очі до стелі, як моні здалося, зауважив мене.
— Я тут, бо мені дали адресу, — пояснив я, втішившися, що нарешті добра душа зволила взяти мою присутність до уваги. — Я антиквар, і мені сказали, ніби сюди навідується мій — клієнт. Чи не знаєте ви його часом? Він виглядає . . .
— Таж мої сни у сто разів кращі! — мовив добродій, дивлячись на мене, і я зрозумів: він, хоч і ниже мене погля-дом, не чує нічого з того, що я йому щойно виголосив, бо я для нього не існую. Як воно виходило, не знаю, може, й справ¬ді, оповідники снів мали якісь інші тіла, бо він мене таки не бачив. Дивився і не бачив.
— Мої сни без порівняння! І в наближенні подібних ніхто не снить!
— Це нахабство! Ваші сни й сотої часточки не містять усіх тих відкрить, що мої! Кольорові сни — жалюгідна, при-мітивна профанація! — так голосно закричала пані, яка від-бігла сиґари, що всі затихли, ніби це послужило сигналом, зрозумілим лише оповідникам снів, і деякий час дійсно па-нувала цілковита тиша, аж я завагався, чи не заснув, а по¬тім ця тиша перетворилася на дзюрчання, і до мене долинули спочатку окремі слова, а тоді цілі речення (видно, дама, що позбулася сиґари і від цього постаріла, якось під час тиші встигла уговтати інших, дірвавшися до голосу), які заповнили собою одразу все помешкання.
— Отож, сиджу я за друкарською машинкою в стра-хувальному відділі, де я колись працювала, не дивіться так
444

на мене, бо якщо ви тепер щось скажете, я вам цього до смер¬ти не прощу, не випробовуйте мого терпіння! — отож сиджу я за друкарською машинкою, приготувавшися записувати листа, що його мені хоче диктувати мій тодішній шеф, досить, між іншим, безглузда людина, хоч, правда, коли я його пов¬чала, а він того потребував, він завжди мене слухався, і то кожного разу виходило йому на добре. Ну, сиджу й чекаю. А він, замість диктувати, хоч папери, які він тримає, всі позначені «терміново», дивиться на мене, ну, так жалісно й каже: «Ви ж отримуєте пенсію, тому я не годен вам дикту¬вати!» «Певне ж не годні», — відповідаю я, і мені на думці, що я справді дістаю пенсію, а він, бідака, два роки, як по¬мер, — «ваше іцастя, що ви це своєчасно пригадали», — кажу я. І заки я встигаю докінчити, бачу: я вже стою на вулиці, яка з хідниками, проте без будинків, їде в космос, і то дедалі швидше. Бо не тільки вулиця їде, а й глибина космосу ле¬тить на мене лапатим снігом, який є одночасно і дирижабля¬ми — зовсім, як за моєї молодости, ах то був час! — що кож¬ної миті міняють форму. Вулиця, на якій я тримаюся, так швидко мчить уперед, що мені у вухах, шугаючи повз мене в безвість, гудуть Чумацькі Шляхи, вкриті телеграфними стовпами (тому вони й гудуть), а вулиця з щораз більшою швидкістю, вона аж двигтить, жене крізь усесвіт. Я сіпаю за віжки, спонукуючи її зупинитися, бо я ледве жива, та вулиця не зупиняється, хоч як я рву віжки, і в мене до крови пошма¬товані долоні. Пропали мої руки, думаю я і підіймаю їх до обличчя, аби пильніше розглянути шкоду, і мені якось над¬міру дивно, що це мої руки. Невже це справді мої руки? — сумніваюся я, роздивляючись їх, і, поки я їх розглядаю, ву¬лиця піді мною випаровується, і я в небачених досі форм, бо він одночасно і круглий і шпичастий, соборі, який висить на ниточках у самому центрі світобудови. Внизу крізь пачки зо¬ряних систем, як у баґажному відділі, тільки ці пачки про¬зорі, мені видно, — а бачу я одразу в кількох плянах, — що людям собор, де я стою і все це спостерігаю, ввижається не собором, а циклопічною атомовою ложкою, яка простяглася на все небо і якій вони служать молебні, щоб вона не знищила
445

їхню землю. Мені весело, уявляти, як люди на землі прий-мають собор за ложку, властиво навіть не за ложку, а за ополоник, хоч я й знаю: інакше вони не можуть, бо з землі цей собор дійсно виглядає атомовою ложкою, чи то ополони-ком. Мені це відоме тільки тому, що частина мого зору стоїть на землі і дивиться разом з людьми угору, але я вся не на землі, а в цьому соборі, і, крім мене, тут ні душі. У соборі така порожнеча, аж стіни повторюють* луну моїх кроків, і це відлуння здіймається низками кажанів, які на моїх очах пе-ретворюються на оберемки в’яленої риби, що налипають угорі до бані. Я пробую простежити, як відбувається цей перехід, однак поки я дивлюся на в’язки риб, десь збоку утворюється туман, і я одразу ж переконуюся: це не риби, а вірьовки по-гойдуються з бані. І справді на вірьовці спускається балія з щойно замішаним цементом ремонтувати собор, і я раптом зауважую на плитах собору (плити велетенські, як мармуро¬ві брами) купи піску, яких я ще мить тому не помічала, може, їх і справді не було, й чую шерех. Щось шелестить і скрипить, аж поки я ловлю себе на думці, та ж це пісок перелітає в со¬борі з одного місця на друге, а це ознака, що тут не все гаразд, бож пісок — пустеля, і коли я уважніше гляну на нього, я по¬рину туди з головою, і я боюся кинути оком на те місце, щоб не надати йому інтенсивнішого існування. Я заплющую очі й гукаю, нехай до мене хтось обізветься, бо від іншого голосу пустеля в соборі зникне, тільки ніде нікого нема, і до мене піхто не відзивається. Тоді я, усвідомивши, що мої намаган¬ня марні, перестаю кричати і змушую себе зосередитися на чомусь іншому, хоч покищо це не вдасться. Але, видно, мій крик таки допоміг, бо пісок і кадовб з цементом зникають, і на їхньому місці вишиковуються ряди стільців, як у театрі. Потім і стільці розчиняються в повітрі, а тоді знову з’явля¬ються, ніби їх вивівас й приносить назад вітром, бо вітер навколо знявся такий, що все вирує, хоч мене цей вир покищо не зачіпає. Я силкуюся встановити, звідки такий вітер, і бачу: те, що мені ввижалося однією з головних колон, на яких тримається собор, не колона, а скриня під кам’яним балдахи- ном, і то радше1 не скриня, а ночви чи навіть мушля з святою
446

водою, тільки замість святої води в ній сидять, зіскулившися, за браком місця, двоє дівчат в естонських сукнях із черво¬них крапчастих хмар, які рюшами клубочаться з мушлі. Ці дівчата час від часу усміхаються, і тієї миті, як вони усмі-хаються, вони з’єднуються усмішками в одну голову, і в їхніх руках з’являються великі вахлярі, якими вони помахують, і тоді я вже остаточно розрізняю, як кожний порух вахляра ви-віває з собору стільці й людей. У мене на язиці питання до дівчат, що вони тут роблять і як вони, безсоромниці, взагалі сміють подібне чинити, та я не встигаю цього вимовити, бо стеля, стіни й колони собору починають самі перебудовува-тися, кожну цеглину, мармурові куби охопило невидиме вивер¬ження, і вони розпадаються, а я з розгону вилітаю в пітьму, паче мною вистрілили з катапульти. Мене проймає невимов¬ний жаль, образа, що мене виставили, ще й при свідках: в космічному просторі якраз посередині світобудови висить довжелезний стіл, за яким сидять мої сусіди й обідають: ла¬мають хліб, запиваючи вином, і дивляться, як я пролітаю повз них. Від горя я гірко плачу, не припиняючи летіти крізь лііжплянетні простори, і то плачу з таким болем, ніби аж мої путроїці виходять сльозами. Я чую, як я вже ребра повиплаку¬вала, на мені лишилася сама тільки шкіра, та й та зараз обер¬неться на сльози, і тоді мені кінець, бож зникне моя подо¬ба, і я перейду назавжди в небуття, оскільки в мене на пле¬чах крізь діри вже проходить вітер. І саме цісї миті щось піддає мені думку повернути голову і: глянути назад. Я, ле- іячи, обертаюся й зауважую: мої виплакапі сльози клубо¬чаться галузками туману крізь усю світобудову, позначуюча шлях, який я пролетіла, і одразу усвідомлюю, як із цих сльо- зотечних галузок твориться новий космос. «Хіба я вам безліч разів цього не казала? Ось вам, що я можу, а ви гадали, ніби я взагалі ні на що не здатна!» — гукаю я своїм сусідам, які сидять за столом серед світобудови й уже вечеряють, і вони тепер привітно всміхаються до мене і виголошують хором: «Тепер ти гідна пізнати останню суть буття». І трубний голос з космосу, голос, який складається з самого носа, що є тру-
447

бою, голос, від якого я прокидаюся, сповіщає: «Курка біла і курка чорна».
— Ну, знаєте, отак собі «курка біла й курка чорна?»
— Добре мені «отак собі»! Таж це таке значуще! Вам треба ярликів?
— Не ярликів, а змісту!
— Ви хоч не осмішуйте себе; якщо ви не тямите мови символів, то бодай мовчіть!
— Це ошуканство, окозамилювання! Ваші символи — суцільне шахрайство. Я вам гори таких символів навергаю! Ви скажіть ліпше, яку ідею втілює ваш сон, а тоді побачи¬мо, хто переважив!
— Різні ідеї!
— Це не відповідь.
— Якщо ви самі не спромоглися побачити ідей у моїх снах, то пояснення ледве чи допоможуть. Мені вас просто шкода, бо ви на рівні. . .
— Мені вас так само шкода, бо ви . . .
— Не впадайте одразу в непристойність!
— Що за хамська звичка виривати людині з рота слова!
— Ви смієте!
— Шановна пані!
— В моїх снах ідей — хоч греблю гати! Треба народити¬ся довбнею, аби не .. .
— У ваших снах жодної ідеї! Пі ідеї, ні послідовности, суцільне ніщо!
— Ви сам ніщо, і всі ваші сни ніщо!
— Дозвольте спитати, чи ви щось!
— Я теж вважаю, що ваші сни старомодні, вони спра-вляють на мене враження німих фільмів, — обізвався гри-вастий добродій.
— З вас говорить заздрість! — крикнула дама, і я по-бачив, що в неї Б пальцях знову пихкас сиґара, а мені дим виїдає очі, від чого я ніяк не встановлю, котрий з добродіїв чайною ложечкою підливає масла в вогонь, який горить у бляшаній вазі на ослінчику, наче вони всі біля нього гріють-ся, і той чоловік, який домагався ідей від сну про курку білу
448

і курку чорну, підвищує голос, аж мені чути, як лускається кожне слово, яке він вимовляє, бо він їх якось особливо роз-членовує, і вони лускаються і шелестять, викликаючи оскому.
— Я рішуче проти некольорових снів, — каже він.
— Я теж, — повторює за ним гривастий.
— Безкольоровий сон — майже не сон. Це раз. По- друге, ваш сон без виразної ідеї, а сон мусить її мати, якщо це сон, а не каша. Ідею дайте мені, а не «курку чорну і курку білу». Що це має означати? Добро? Зло? Чому курка біла і курка чорна? Як це розуміти? Ні, не літає у вас думка! Уява ваша квола й немічна. Слухаючи вас, я остаточно переконую-ся: мої сни таки найкращі, і то цілком об’єктивно, я занадто критично до себе ставлюся, бож вони і з ідеями, і в кольо¬рах, і тривимірні, і навіть з запахом!
— Раніше, пригадую, ваші сни не відзначалися ні ідеями, ні трьома вимірами, ні запахом. Ви щось їх надто швидко удосконалили!
— Певне, що удосконалив! Це й є ознака моєї зверхно-сте, та перевага, якої вам бракує. Людина росте духово, і її сни, зрозуміло, удосконалюються.
— Особливо, якщо ці удосконалення хтось продемон-стрував перед вами!
— Ви хвилюєтеся, бо вас душить лють, що ви проґа-вили нагоду, якою я скористався. Хто ж вам забороняє поши-рити тематику ваших снів?
— Ви ще й питаете? Честь! Елементарна честь! Я со-ромилася б обкрадати інших, та ще й так нахабно!
— Даремно ви пишаєтеся винахідливістю. Хіба ви не взяли свої чорно-білі сни з німих фільмів?
— Ні, не взяла!
— І згрішили і цнотливість зберегли?
— Я вам зараз голову провалю! Ви хам!
— А ви?
— А перспективу й режисуру снів ви маєте? — об’яви-лася, падаючи на них, тоненька постать з борідкою, і всіх їх підняло з місць, як вихорем.

Категорія: Андієвська Емма - Герострати

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.