Андієвська Емма - Герострати

Мої сни!

— Мої сни! — наче їй пропороли живіт, закричала літня дама з сиґарою.
— Ні, мої сни! — силкувався перекричати її новоявле- ішй оповідач снів з перспективою і режисурою.
— Чекайте, чекайте, — заволав і я, чуючи, як їхній шал передається й мені. — Про сни ви поговорите пізніше, зупи¬ніться на хвилиночку, мені було б надто прикро стати свід¬ком вашого каліцтва! Заспокойтеся, я вас благаю, і скажіть лише, чи тут появляється мій клієнт? Чи він сюди заходить? Він виглядає так і так, прошу дуже, ну, справді, дуже вас прошу, вислухайте мене, бо так я ніколи не довідаюся, чи він сюди навідується, а він напевно ж вчащав, може, навіть хтось із вас ближче з ним знайомий? Я вас не обтяжуватиму подробицями, мені треба лише декілька вихідних дат, отаких зовсім простих, як — хто він, що він робить, де мешкає, де пра¬цює, бо я мупіу писати його біографію.
— Якщо ви так говоритимете й далі, ви тільки захрип-нете, бож вас однак ніхто не слухас, даремно ви нариваєте собі легені, — сказав мій відвідувач, проходячи повз скриню, на якій я сидів, — крім того, їх більше, і вони однак вас пе-рекричать.
— Ну бачите, — обізвався я, відчуваючи, як мені поволі починає уриватися терпець, — ви мені зайво утруднюєте пи¬сання вашої біографії. Адже що вам коштус зрадити про се¬бе те, що мені з такими труднощами доводиться вишукувати?
— Ви досі ще мене не зрозуміли! Я ж вам на самому початку сказав, що це неможливе, і пояснив, чому саме не-можливе. Невже ви протягом усього часу не втямили: я не-спроможний сказати вам те, що ви самі маєте знайти?
— Не знаю, слухаючи вас, я справді відчуваю, ніби це глоя вина. Зрештою, мені саме тепер важко про це говорити, я зараз у такому етапі, що я волів би залишити цю тему. Одне тільки я мушу вияснити, і то не ображайтеся на мене, я мушу знати, чи ви зараз — дійсно тут.
— Ви не довіряєте собі?
— Довіряю, тобто . . .
450

— Тобто ви хочете сказати, ніби ми з вами оце не роз-мовляємо?
— Розмовляємо. Я вас бачу, таж очевидно, я вас бачу, як свою руку, але мені хотілося б ще й стороннього підтвер-дження, що це мені, пробачте, не ввижається. Очевидно, це смішно, бож я не маю жодного нахилу, аби це мені ввижалося, зрештою, ЕИ ж переді мною, воно нібито так, тільки щоб остаточно переконатися.
— Ви хитруєте.
— Я вас благаю!
— Щоб я накинув вам свою волю?
— Ні, чому ж волю, хоч ви якось дивно висловлюєтеся. Справді, ви якось не так висловлюєтеся, і це мене дуже бен-тежить, бо я звик вас уявляти одним, а ви оце ніби зробилися інакшим, адже погодьтеся самі, без узагальнення важко, хоч я вже не надто й цупко тримаюся схем, і тепер я знову не певен.
— Ваші хитрощі справді ні до чого! — зареготався мій відвідувач.
— Таж я не хитрую, — мало не з обуренням вигукнув я.
— Знову тієї ж. Однак що я вам пораджу, коли це ви-ключно від вас, а не від мене залежить! Ясніше, гадаю, не скажеш!
Мені здалося це таким нестерпним, що я мимоволі в повному розпачі схопився за голову, на мить заплющивши очі, і одразу ж зрозумів, що впоров дурницю, випустивши мого відвідувача з поля зору, бо тепер на його місці появився хвилястий добродій, який виголосив: «Скажеш, скажеш! І ясніше і краще» — і пояснив: його сни відрізняються ще й за-пахом, а цього вже ніхто не має, — і за ним, як його почет, я зауважив решту оповідачів.
— Ви чули мою розмову з — клієнтом? — спитав я, від незручности намагаючися не дивитися на нього, аби не зрадити свого хвилювання, і зі здивуванням почув:
— Крилаті авта!
— Крилаті авта? — відважився я глянути йому пов-ністю в обличчя, і з сумом ствердив: він говорить не до мене,
451

а до тих, які, почервонівши, теж йому щось кажуть, навіть не кажуть, а вигукують, хоч їхні слова наче всі влітають йому у рот, а звідти виходять уже перетворені на його роз¬повідь про крилаті авта.
— Гаразд, нехай, тільки чому крилаті авта, а не, ска-жімо, крилаті ящірки чи крилаті скрині? — як випари, ледь чутно ніби доноситься від решти оповідачів снів та голос добродія, що пишасться снами з запахом, глушить їх, і його розповідь опановує всю кімнату, аж нічим стає дихати.
— Мені часто сняться крилаті вантажні авта, — гово-рить добродій, і в його голосі тріюмф, він дзвенить і лящить, упиваючись, як йому пощастило обеззвучити інших. «Я вам усім покажу, що таке сни, мої сни» — чи то вимовляє, чи то просто вся його постать випаровує ці слова, і зразу ж за ним я знову вирізняю мову про крилаті вантажники.
— Мені часто сняться крилаті вантажні авта, — натис- ,кас голос, і це мені щось нагадує, чого я не годен окреслити, і через те починаю вагатися, чи це справді він, чи хтось із його гіочту виголошує, — ці вантажні авта — крилаті, але, крім того, вони ще й понтонні мости червоного, зеленого, фіялко- ЕОГО і охрового кольору. Ці летючі вантажники, як саранча, нападають на міста і, знищивши їх, знову непорушно висять у повітрі, полискуючи прозорими крилами з гусячими пере¬тинками, бо вони втілення зла, тупости й війни. Вони дуже гарні, особливо крила, хоч з них інколи скрапує і ропа. Що¬правда, іноді, замість крил, з них майорять великі кольорові парашути, якими вони прилютовані до неба. Взагалі, якщо придивитися до цих вантажних авт пильніше, то видно, що вони складаються з червоних розсувних плятформ з велетен¬ськими пилами-сікачами, які вилискують всіма кольорами иеселки, аж на них боляче дивитися. І поки вони висять не¬порушно, вопи зовсім не страшні, і мені аж дивно, чому ці ван¬тажники скрізь несуть чуму і знищення, коли вони такі гарні на вигляд. Інколи навіть, хоч це дуже рідко стається, я потрап-ляю на ці численні вантажні авта-плятформи з пил, і з них дивлюся на землю, але тоді вся земля виглядає настільки інакшою, ніж усі її звикли бачити й уявляти, що мене огортає
452

розпач, і я намагаюся забути те, що мене так вразило. Однак здебільшого ці летючі вантажники-майданчики з сікачами не¬приступні, до них нема жодного доступу. Вони непорушно висять у глибинах неба, і кожне обрамоване кільканадцятьма колами з плівок сонця. Не самими сонцями, а плівками від сонць, бо це атомові сонця. З них вишкрябали середину, як із яешні вишкрябують ложкою жовток, залишивши саме ден¬це із пружками білка. Ці плівки сонць навколо летючих ван¬тажників випромінюють прозорий найлоновий туман у фор¬мі циклопічних лійок, які знищують усе живе. Лійки про¬жекторами блукають по небу, і люди на всій земній кулі ме¬тушаться й ховаються в підземелля. Лише один лікар, у якого я тиждень тому рвав зуба, не ховається. Він стоїть на цилін¬дричній башті, викладеній із цеглин живого м’яса, і, як вудли¬ще, закидас в летючі вантажники гачок, яким витягують із зубів нерви, і ці страшні крилаті вантажники, потрапивши на гачок, ляпаються навколо нього на землю, як ропухи. І дійсно це звичайнісінькі ропухи, розплескані з висоти. «Бачите, як легко людині знищувати зло, якщо вона захоче зробитися доб¬ром, треба тільки захотіти», каже мій лікар. «Ви на що натя¬каєте», перечу я йому, «хіба я не добрий? Я теж добра, навіть дуже добра людина, у мене чисте сумління, напрочуд чисте сумління!» Та вже ніде ні лікаря, ні крилатих вантажників. На місці, де щойно стояв лікар, протікають ріки, одна — стор¬чма просто в небо, друга — по землі, рівна, як матрац. Біля цих рік мурашками вгорі і внизу, просто в повітрі, а також і верхи на предметах, снують робітники, які пересуваються навіть униз головою, не відчуваючи земного тяжіння. Вони розпилюють ріки на однакові обрубки і складають їх на купи, як колоди. «Що ви робите?» — гукаю я робітникам. «Храм для великої людини майбутнього», відповідають вони, і я вже в готовому храмі, і чую, мов крізь воду, як далеко за його ме¬жами перекидаються словами будівничі, а потім і їхні голоси віддаляються, а я усвідомлюю, що стіни в цьому храмі з ріки, яка є одночасно і ґранітом, і дзеркалом, і рослиною, хоч це і не ґраніт, і не дзеркало, і не рослина, бо вистачає торкнути¬ся стіни, і вона розходиться туманом чи баговинням, і в кож-
453

йому напрямку вільно йти вгору й униз бездонними коридо-рами. Серед цього храму, який схожий також на довжелезну залю для міжнародних дипломатичних прийнять, властиво не схожий, а це вона і є, одразу ж кореґую я себе уві сні, я один, і мені стає незатишно, а потім і просто страшно. Я від-чуваю, ніби я тут незаконно і мене зараз виштовхають у спи-ну. Я обертаюся на всі боки, силкуючися струсити з себе це почуття, і раптом бачу причину свого страху. У глибині залі в центрі на всю стіну мозаїка, на якій зображені видовжені постаті лицарів-велетнів у панцерах при Тайній вечері, і ці велетні на стіні — живі. Вони переставляють чарки, беруть хліб, ламають і по шматочку кладуть собі у рот, а камінчики мозаїки ллються їм з рукавів, панцерів, облич, ніби велетні зроблені з сліпучих конвейєрів, які дуже швидко, весь час рухаються. Велетні не дивляться на мене, дехто з них стоїть спиною до мене, бо вони всі не сидять, а стоять за трапезою, і попри це я шкірою чую, як вони стежать за кожним моїм рухом, навіть виразом обличчя і ходом думки, бо вони якийсь вид міжпланетної поліції цього храму, яка усе бачить і все знас. Я кажу собі, мовляв, мені нема чого їх боятися, адже я нічого не накоїв, і, щоб надати собі більше мужности, лізу на шафу, яка з’являється серед храму, бо в мене на дні свідо- мости жевріє певність, згідно з якою шафа — втілення все¬світу, і це негайно ж підтверджують лицарі-велетні, кричачи з мозаїки мені навздогін: «Тримайте його, йому не вільно туди!» — і все навколо провалюється. Я на мить ніби втра¬чаю зір, а тоді подвійно чітко бачу перед собою небо, у якому на місці зірок висунені шухляди, хоч самої шафи ніде нема, і з цих шухляд висить білизна. «Нехай буде так», вирішую я і прямую на них, а вони, метнувши блискавку, на очах роз¬ходяться переді мною на всі боки, і я — в своїй шевській майстерні, тільки тепер майстерня якраз у центрі космосу, і мені чути, як за її фанерними стінами віє всесвіт. Він аж гуде, як піч-чавунок, і я знаю: крім моєї шевської майстерні, не існує ні землі ні інших плянет, ні зоряних систем, ні людей, наче цього всього ніколи не було. Є тільки моя майстерня, проте і вона інакша, ніж завжди. Вона порожня, лише посе¬
454

редині залишився шевський стіл, та хоч вона порожня, я чомусь не знаходжу в ній для себе місця і змушений тулитися під стіною навпочіпки, бо навіть випростатися нема де. Я сиджу’ скулившися, і місця наче ще меншає, аж нагло стіна, біля якої я закляк навшпиньки, робиться обрієм. Із-за цього сорію вивалюється на мене червоно-синя заграва, наче її хто з туби вичавлюс на мене з потойбіч обрію, й освітлює неви¬разні предмети невідомого призначення, яких я досі не за¬уважував, що містяться в майстерні. На тлі цієї заграви по¬середині майстерні стоїть Христос. Він стоїть до мене одно¬разово і спиною і обличчям: перед Ним, де щойно зник шев¬ський стіл, на високих алюмінієвих ніжках прасувальна дош¬ка, з якої щойно зникла білизна, і Христос поношеним череви¬ком поволі прасує цю дошку. Я хочу з свого кутка підвестися й сказати Йому, аби Він узяв бодай новий черевик із моєї майстерні, якщо Йому вже конче треба прасувати дошку, не мені судити Його дії, на те вже Його Всевишня воля, я ладен простягти Йому новий черевик, бо в мене під рукою ціла по¬лиця з новими черевиками, а один навіть стирчить на копилі з непідцвяхованою підошвою, але слова прилипають до язи¬ка, згортаючися в липкі кульки, і, хоч як я докладаю зусиль, я не годен виштовхнути їх з рота. Мені чомусь невимовно боляче від того, що Христос прасує черевиком дошку, — чи тому, що Він її взагалі прасує, чи тому, що таким старим розквашеним черевиком, — і я чекаю, аби Він щось сказав. Тільки Христос мовчить. Його погляд сумний і лагідний, по-дібний, як я бачив у божевільних, спрямований крізь мене на щось, чого мені за спиною не видно, хоч від нього мені ро¬биться і страшно, і радісно, і боляче, аж сльози підступають до горла, і я прокидаюся . . .
— Ви вкрали мій сон! — вискочив із гурту оповідачів низький добродій з червоними спухлими щоками, якого я вперше зауважив у кімнаті. Імовірно це появилася вже третя група оповідачів снів, бо коли я перевів очі з цього добродія на інших, мені здалося, ніби я їх усіх уперше бачу, хоч трохи зго¬дом я вирізнив серед них і кілька облич, які я заугважив іце
455

на початку —■ не виключене, що дехто з перших оповідачів відійшов, а потім знову повернувся, передумавши.
— Ви вкрали мій сон! — простогнав і собі за червоно-щоким добродієм маленький сивий чоловічок, на якому і ґудзики, і черевики здавалися сивенькими, і навколо заси-чало й заклацало, наче під стільцями ліз невидимий пітон через так само невидимі каструлі й баняки, з яких на всі боки летіли покришки.
— Продайте мені ваш сон!
— Я своїх снів не продаю.
— Ви вкрали мій сон!
— Ні, ви мій!
— Де я, куди я потрапив? Мені сниться сон, а тоді хтось насмілюється ображати мене, ніби я його вкрав!
— Не хтось, а я!
— Ні, я!
— І не ображати, а домагатися справедливости!
— То як? Одразу у вас двох?
— Хто їстиме курку смажену, а хто варену? — ви-гукнув дідусь, що з’явився з великою тацею; на ній горою, па-руючи, лежали посилані петрушкою курячі крильця, на вид яких я одразу нестерпно зголоднів, проте ніхто не пропо-нував, а мені незручно було простягати руку, хоч усе навко¬ло запахло смаженою куркою.
— Колего, ваш сон . . .
— Я знаю, що ви хочете сказати!
— Знаю, знаю, знаю! Мій сон — містичний сон, який треба вміти розшифровувати. Такий сон . . .
— Ваш сон — мізерний пляґіят мого!
— Яке нахабство! Таж я першоджерело!
— Ні, я першоджерело!
— Панове, якщо вже карти на стіл, то не ви, і не ви, а я першоджерело! — підключилася до них дама, яка, як равлик з своїм дімком, наближалася, не стягаючи з свого торса крісла.
— Якщо це містичний сон, то де його ідеї? — заволав
456

червонощокий, і його очі спалахнули фіялковимті бульбаш-ками. — Де ідея і де містика, якою ви так пишастеся?
— Дорогий колеґо, якщо ви не помітили очевидного, то я вам аж ніяк не пораджу.
— Звичайно, звичайно, найкраще ховатися за загаль-никові фрази!
— Ну то що я маю робити, пережувати вам ідею, по-класти в рот, ще й паличкою пропхнути?
— Її спершу треба мати, а тоді й натинатися «пережо-вувати»!
— Алеж вона є! Що ж я вдію, коли ви не спроможні її побачити!
— Я не чаклун — аби вгледіти те, що не існує!
— Це переходить усі межі! — втрачаючи терпець, за-кричав власник сну, якому відмовляли в ідеях і містиці. — Таж мої сни!
— Не верещіть. Не забувайте — ви в пристойному то-варистві. От мої сни про добро і зло!
— Ну хіба я вам не казала! — перекрив їх усіх вкри¬тий пухлинами жіночий голос, який настільки сполошим мене, що я вирішив негайно питати про мого відвідувача, щоб остаточно не занепасти на дусі.
— Чи ви знаєте мого клієнта? — заспішив я і, бачачи, як на мене ніхто не звертає уваги, повторив ще раз:
— Чи ви знаєте мого клієнта? Чи знаєте ви його? Чи випадково ви не знаєте мого клієнта? Я вас питатиму доти, доки ви відповісте. Ви просто таки зобов’язані відповісти, бо я мушу про нього довідатися. Чи ви знаєте мого . . .
— Мої сни — щось зовсім відмінне, щось таке!
— Чи ви знаєте мого клієнта? Мого клієнта, який на-певно сюди навідувався. Він виглядає . . .
— Чого ви до мене причепилися?
— О, як чудово! Як я тішуся, що ви нарешті помітили мене! Виходить, вистачає тільки шалено захотіти, і тоді наче одразу стіни розступаються. Це ж просто рай! Чи ви знаєте мого клієнта? Мого клієнта, який . ..
— Спитайте господиню, чого вам взагалі від мене треба?
457

— Нічого не треба, я лише хотів би знати, чи ви знаете мого клієнта?
— Чому клієнта? Якого клієнта?
— Я вам зараз поясню. Я антиквар, і мій клієнт, тоб¬то .. .
— Он господиня, звертайтеся до неї.
— Я до неї ще звернуся, мені йдеться про те, чи ви особисто знаете мого клієнта?
— А що то вас обходить? Крім того, чи ви не бачите, як я зайнятий? Адже тут ідеться про сон, який! Та ви сві¬домі того? — закричав він, і переді мною наче знову виросла стіна.
— Хіба це аж так важко відповісти, чи ви знаете мого клієнта? — іце не здавався я, та він, а, за ним й інші, тільки підмахнулися, а коли я спробував, затявшися, мовляв, будь- що-будь, а я вирву з них визнання, повторити запит, вони щільніше присунулися один до одного і. посхилявши голови докупи, почали перешіптуватися, аж мені стало незручно. Не хапати ж мені їх за карк, аби вони мене вислухали, засу-мував я. Можливо, вони й справді, крім оповідання снів, займалися ще чимось, настільки значущим, що мої запити не тільки не досягали їх, а й сприймалися як профанація, стерпіти яку перевищувало їхні сили.
— Слухайте, порятуйте хоч ви мене, — дірвався я нарешті до господині, оскільки вона, замріявшись, опинилася поблизу, — чи вас відвідує мій клієнт? — і я докладно описав його.
Потім, бачачи, як господиня, хоч я говорю, мов млинок, дивиться крізь мене кудись скляним поглядом, повторив ще раз свій опис і ще раз попросив, аби вона тільки ствердила, чи він тут буває, чи ні, я вдоволюся найменшою інформацією, нехай лише зрадить, чи вона його бодай пригадує, для мене це справді важливе, настільки важливе, що вдячність моя не матиме меж. Я ладен її чим завгодно; винагородити за цю довідку, я антиквар, отже маю змогу, я охоче заплатив би або, якщо це їй чомусь видалося б образливим, у якийсь інший спосіб знайшов би, як винагородити її за це; мені на-віть бракує слів висловити, на які я мало не подвиги ладен
458

заради цісї послуги, справді, вона в цьому ще переконається, аби тільки вона зласкавилася, — я її так невимовно благаю!
— і на хвилиночку потрудилася пригадати, чи її відвідувач мій клієнт, тобто чи він тут взагалі появлявся, бо я мушу цс з повністю знати.
Я говорив доти, доки мені пересохло в роті, і коли на неї нарешті подіяла моя несамовитість, я й сам ледве повірив, почувши, як на мій бознаякий вже, зовсім захриплий запит вона блимнула повіками й відповіла, що її звуть Сесілією, хоч вона дозволяє мені, як вийняток, називати її і просто Сілі.
— Чи ви знаєте мого клієнта? — повторив я, та вона подивилася на мене й сказала, як вона переживає, бо оце від неї дочка поїхала до Австралії і ця дочка має другу дитину все нібито заносилося на добре, однак дочка не живе з чоло-віком, хоч саме тепер то пішло б їй тільки на краще, все таки, ціла родина, зрештою, вона, мати, ніколи не розуміла, пощо брати розлуку саме тоді, коли дитина от-от народиться, але дочка не послухалася, — малі діти, маленьке горе, великі — велике, і їй, матері, доводиться тепер допомагати дочці, ох, не вдалася їй дочка, коли вона згадає себе! — а це, звичайно, да¬леко не легко, проте діти цього ніколи належно не цінують, о так, діти страшні егоїсти; так, так, вона знає, що й казати, коли вона сама все життя тільки й жила для дітей, виключно для дітей, і теиер на старість лишилась без підпори, без справжньої вдячности, чекай від дітей вдячности, вигодуй, постав на ноги, от, здавалося, вже підпора на старість, а вони ані гадки про батьків, кожне думає тільки про своє, а ти собі, як хочеш, так і живи. Дякувати Богові, вона не потребує зда¬ватися ні на чию ласку, у неї є ще невеличка власність, мо¬лочарня, яка й годує її, даючи певну незалежність, бо якщо надіятися тепер на дітей, мріючи знайти спокій і притулок на старість, то лише старців водитимеш.
— Все ж воно різно трапляється. — спробував я їй до-годити, — тільки чи ви знаєте мого клієнта? Чи він тут по-являвся?
— Дякувати Богові, мої фінансові справи . • .
— Так, так, ви маєте рацію, я з вами наперед з усім
459

погоджуюся, хоч у мене самого діти, і я певен, вони мене на старість не залишать, де ж би вони таке вчинили? — про¬те я з вами погоджуюся, справді погоджуюся, скажіть лише, чи ви пам’ятаєте мого клієнта, чи він тут бував? Він вигля¬дає так і так.
Та господиня заходилася докладніше пояснювати свої фінансові справи, і коли я ще раз спитав, не втрачаючи надії, чи вона знає мого клієнта, вона поцікавилася, чи я не ви¬являю бажання стати членом її товариства. Внески, мовляв, добровільні, і ніхто не нагадуватиме, коли якийсь раз забуду заплатити, я матиму справу з дуже делікатними людьми, а як член товариства я отримаю право записувати на стрічку свої сни і їх зберігатимуть тоді вже всі спільно.
— Ах, — з розпачем зізнався я, боячись, аби вона не розгнівалася, — я взагалі на це не обдарований, я взагалі не маю снів, крім того, мені йдеться про мого клієнта. Для мене дійсно настільки важливо довідатися про нього, настільки важливо, що я ладен на будь-яку жертву, і я вас дуже іпро- шу, не відмовте мені, я (вам обіцяю більше не надокучати, скажіть лише, чи ви знаете мого клієнта.
— Жертви, жертви! — підхопила господиння. — Якби ви знали, які жертви доводилося мені приносити заради своїх дітей, заради своїх близьких! — і вона повела історію, від якої мені раптом потемніло в очах.
Ні, ні, вмоівлягв я в себе, насамперед не хвилюватися; хвилюючись, я нічого не досягну, я мушу краще опанувати себе, головне витримка, Боже, дай мені витримки, бо як же тоді з біографією мого відвідувача? — а тим часом слова господині витягувалися в довжелезні опудала й гасали в скронях, і мені здалося, ніби я аж кілька разів клацнув зу-бами.
Ще мить — і я напевне побачу, як із господині поси-плються, як груші, дияволи, майнуло мені в думках, і тоді вже годі її мріяти про мого відвідувача, отже більше терпцю, спо¬кійніше, ще раз спитати, не діятиме — повторити, леле! — ще раз і ще раз, аж поки вона відповість на моє питання.
— Це все надзвичайне! — притримуючи щелепи, аби
460

вони не клацали, закричав я, намагаючися вимовляти слова якомога чіткіше, — ви відкрили мені просто новий світ, я ціную те, що ви мені сказали, ваша увага до мене зворушли-ва, але чи бував у вас мій клієнт? Чи ви його знаєте? Чи вам доводилося з ним говорити? Хто він і як часто він сюди за-ходить?
Однак моїх хитрощів не вистачало на господиню. Моя наполегливість не справила на неї жодного враження.
— Моя родина, — продовжувала разповідати вона, наче мої запити про відвідувача, в які я вкладав усього себе, випа¬ровувалися, ще заки досягали її вух, — навіть не знає, скіль¬ки мені доводилося заради неї робити подвигів, так, так, под¬вигів!
Ні, вона, видно, справді не чує мене, з розпачем пере-свідчився я, адже виключена річ, щоб людина настільки впер¬то уникала відповідати на зовсім просте питання.
— Невже це так важко, я ж лише вас прошу сказати, чи ви знаєте мого відвідувача, тобто клієнта! Я ладен запла-тиш чи в будь-якій іншій формі віддячитися, благаю, зрадьте, чи він тут бував, бо мені це треба з певністю знати Я не можу приймати навмання, я мушу знати, ну, і хто ж, як не ви, по-кликані це підтвердити?
Проте і це її не зрушило. Вона розповідала мені числен¬ні біографії, пригоди, купи подробиць, висловів із життя лю¬дей, яких я зроду не бачив і які мене ледве чи колись заці¬кавили б, — вирізняючи окремо, що вона сказала і що вона зробила, скеровуючи цих осіб на шлях істини, і як їм, ощасли¬вленим нею, згодом все ж довелося оцінити її втручання в їхнє життя, проти чого івони спочатку баскаличилися, хоч вона радила їм дуже розумно, а вони ще й обурювалися в переко¬нанні, ніби самі впораються з труднощами, а в мене всі ті люди, їхні вчинки й вислови зливалися в одну велетенську стоніжку, частини якої чає від часу відвалювалися, втілю¬ючись у щораз новий життєпис, в якому проносилися облич¬чя, події, і тоді знову все об’єднувалося в довжелезний тулуб, з якого ніжками мерехтів то голос господині, то вигуки опо¬відачів, що насувалися на мене, заглушуючи і господиню, і
461

мої благання підтвердити, чи сюди навідувався мій відвіду-вач, і я зовсім близько біля себе почув:
— Спочатку вислухайте до кінця, а тоді й галасуйте!
— Я не потребую слухати; все, що ви скажете, я знаю ліпше, ніж ви!
— Ну, звичайно, ви — втілення самого Всевишнього!
— Коли ви нарешті навчитеся?
— Негайно, негайно, негайно! — вирвався свіжий голос і перемішав усі слова навколо в безформну гущу.
Тепер вони всі ходять навколо, подумалося мені. Чи,1 ж с сенс залишатися далі? Я піду. Я піду й колись іншим ра-зом ще раз спробую; видно, вже така моя доля, чомусь я не спроможний спонукати будь-кого з них загоїворити про мого відвідувача, і тієї ж миті ствердив, як господиня все ще не-втомно оповідас мені про людей, яких я ніколи не стріну !1 житті, перераховуючи, скільки вона для них, невдячних, зро-била добра, та її, трощачи перераховування, пересилює тов-стий, .наче на підошві, голос, який, хвилюючись, виголошує, справді, не говорить, а виголошує, — я колись мав одного та-кого знайомого кушніра, який згодом збанкрутував, бо не зважувався купувати каракульові шкірки, боячися, що вони порозкручуються, саме ж він не говорив, а виголошував:
— А мені сниться . . .
— Ні, тепер моя черга!
— Ви вже залишили свос позаду!
— Забудьте бодай на секунду про власну особу!
— Мені сниться таке, — на всі легені вигукнув власник товстого голосу, цим наче об’єднавши всі голоси в свій голос,
— я сиджу в майстерні й латаю черевик. Дивлюся, а <в руці у мене вже не черевик, а хвиля, на якій ще видно місця, куди я вбивав цвяхи, і «авколо, скільки ока, море то кольору лососини, то кольору свіжої салати. Згори сліпить сояце, хоч його і не видно, бо воно вибухло, розлетівшися на порох, і тому, властиво, все небо — суцільне сонце. Вода така тепла й крупчаста, що я чую на собі окремо кожну морську краплю. Я занурююся в хвилі, з-під споду вони зовсім прозорі, потя¬гнені ніжним зелено-жовтим відсвітом, і бачу крізь товщу
462

води; далеко на поверхні моря стоїть одна моє клієнтка і, не- самовито вимахуючи руками, гукає: «Пане майстре, як ви смієте так глибоко занурюватися, адже ви обіцяли полагодити мені до суботи черевики!» — «Бу, бу!», відповідаю я їй, і з голевою входжу в воду, бо те, що досі здавалося водою, ніби ще не остаточно справжня вода. Справжня вода починається щойно тепер. Клієнтка моє сердито тупає по хвилях, пере¬конавшися, що я не слухаю її, і від тупання вся розсипаєть¬ся на друзки. Це навіть не друзки, а дикого кольору шкар¬петки, які вічно сушаться на вікні моєї сусідки навпроти, обурюючи мій естетичний смак, — бовдури моєї сусідки завжди вивішують у вікні саме такі шкарпетки, вчасно пригадую я, поринаючи щораз глибше, і не відчуваю, як на мене тисне вода. Навпаки, мені із ній дуже приємно і легко. Хто б подумав, міркую я собі, що знизу вода така .прозора, скільки поверхів її вже наді мною, а вона все світиться, мов кришталь. Це означає, що на воду найдоцільніше дивитися з-під води, спадає мені на думку, і це відкриття вражає мене, проте я не встигаю цього розвинути далі, бо на зуби мені потрапляють піщинки, і це одразу ж поглинає всю мою ува¬гу, оскільки вони не затримуються на зубах, а перетворюють¬ся негайно в перли і відкладаються мені на щоку. Я пробую язиком ці новоутворені перли, вони приємні на дотик, однак від них наче йде електричний струм, від якого я так інтен¬сивно починаю відчувати кривину води па шкірі, ніби все море — моє тіло. Можливо, навіть воно так і є, бо я не визна¬чу, де кінчаюся я і де починається море. Подібне напевно відбувається в Нірвані, легенько снується мені в голові, але мені не хочеться думати, я відпочиваю, зручніше розлігшися у воді й приймаючи під водою балетні пози, бо це також нале¬жить до відпочинку, і раптом зауважую велетенський тюльпаноподібний келех квітки, що підіймається з глибини. І тієї миті, як я кидаю погляд на квітку, я усвідомлюю, як уже не маю сили вільно рухатися, хоч мені все ще приємно висіти під водою. Келех квітки волохатий, темночервоний, із про¬низливо зеленими смугами, як на кавуні. У прозорій воді ця квітка здасться ще незграбнішою і важчою, наче вся вона
463

створена з волохатого червоного багна, яке залишилося, як не¬потріб, від створення світу, і навколо неї плавають бегемоти, дуже подібні до черевиків. Таж вони й справді черевики з моєї майстерні, і я досі не знав, що черевики — це бегемоти, тобто втілення зла, починає складатися мені в думках, однак мені ліньки додумувати і це до кінця, і я лише зручніше роз- мощуюся у воді.
Бегемоти, які плавають навколо, не зачіпають мене, хоч вони так близько, що я можу дістати їхні спини рукою, якщо захочу. Тільки я не хочу. Мені невимовно хороше, і свідомість того, мовляв, квітка піді мною — втілення світового і косміч¬ного зла, а бегемоти теж втілення зла, правда, людського, дрібнішого й менш важливого, — мене аж ні трохи не тур¬бує. Я лежу й крізь хвилі дивлюся на поверхню, і мені від цього ще евітлішас на душі, хоч якась частина моєї свідомо¬сте ікрізь ліву ногу — чому саме крізь ліву, не знаю, проте таки крізь ліву, а не праву — спостерігає ‘квітку і робить дивне відкриття: келех квітки пульсує, він рухається в такт людського пульсу, і то не чийогось там, а саме мого пульсу. Пелюстки квітки вигинаються й стискаються з прицмокуван¬ням, як ім’ясожсрні губи, і кожного разу, як розтуляються пелюстки, видно, замість тичинок, горлянку квітки, таку веле¬тенську, що туди вмістилися б усі бегемоти, які плавають нав¬коло, і навіть океанський пароплав, що суне на обрії. Ого-го, таж квітка івже проковтнула щось завбільшки з пароплав, стверджую я, щойно тепер помітивши стебло квітки, яко досі ховалося в темному баговинні. Тільки тепер баговиння ніби осіло, і я бачу далеко вниз, де стебло зникає в непрозо¬рій глибині моря, яке є одночасно, як мені раптом саме вия¬снюється, бож я лежу і не думаю, — і морем, і світобудовою, а за ним вже нічого іншого нема, і стебло квітки — це пу¬повина, яка зникає в безвісті поза космосом, живлячи те, що поза існуючим. І справді, я зауважую, як стеблом-пуповиною сунеться вниз щось проковтнене, зовсім так, як сунеться тра-ва обскубаною гусячою горлянкою, хоч це радше не гусяча, а струсева горлянка, навіть не струсева, а шия велетенського шуліки, оскільки на цій голій огидній шиї росте лише рідкий
464

пух, загиджений нечистотами. Напевне цією горлянкою-пу-повиною рухається вниз проковтнений океанський пароплав, якого я щойно зауважив на обрії, або й черевиж^бегемот. Та я цього не встигаю зібрати в думку, бо раптом помічаю, як і сам падаю в келех цієї квітки. Проте мені, на диво, ані трохи не лячно, навпаки, навіть приємно, і ця приємність ще й поси¬люється моїм падінням. Я падаю поволі, як в уповільненому фільмі, і квітка не наближається, чомусь вона так само по¬вільно відходить переді мною вглиб, і тому віддаль між нами не міняється, хоч я не надаю цьому значення, бо мені наростає радісне прояснення чогось дуже важливого: мені до щему приємно занурюватися дедалі глибше, аж я прочуваю: ще мить — і я лусну, з мене вже сиплються кристалики, які роз¬чиняються в воді, і від того, як вони розчиняються, я меншаю. Заки я досягну квітки, мене просто не буде, я розчинюся в воді, думаю я, і не встигаю додумати, бо мені в обличчя ля¬пається бегемот, і від несподіванки я розкриваю очі й бачу, що заснув на розкладайці в саду, а сусідчин фартух у чер¬воних квітах зірвався з вірьовки, де сушився, і, мокрий, на крив мене.
— Дивуюся вам! — махнув руками продавець газет, який знову появився серед оповідачів снів, і зиркнув на мене так, що мені здалося, ніби весь час, який я просидів тут у кімнаті, вмить відкрутився назад, і я знову входжу сюди, і єдиний, хто пізнас, хоч одразу ж відвертається набік, що-правда, ледь помітно моргнувши, мовляв, він запам’ятав мене,
— це продавець газет.
— Дивуюся вам, — все ще продовжує він вимовляти, і тепер я маю враження, наче він далекої молодший, ніж коли
“я зустрічав його на вокзалах, — якби мене наділила доля подібними снами, я соромився б їх оповідати. Адже ж треба мати бодай краплинку самокритики. Хіба це сон? Де тут уява, де тут розмах, де тут містика!
— Вам певно, повилазило! Щоб у цьому сні не доба-чити містики?
— О, Боже, і це ви називаєте містикою? Картини, вра-ження, не пов’язані між собою? Хіба так розповідають, хіба такі сни розповідають?
465

Я теж не маю адреси. Ця адреса остання, і якщо я тут не довідаюся про мого відвідувача, що я тоді робитиму? Я навіть не смію це думати, ні, я мушу якось намовити когось із них розповісти про мого відвідувача. Напевно його тут знають, тільки я досі не натрапив на відповідний підхід. Чо-мусь мені не щастить з«айти до них ключа, щоб вони нарешті відповіли. Однак я мушу щось вигадати, мушу, бо інакше я пропав. Може, якби й собі продемонструвати якийсь сон, тіль¬ки ж, на лихо, мені ніколи, майже ніколи нічого не сниться, а коли й сниться, то я ніколи не пам’ятаю, що саме.
— Не пам’ятаєте?
— Не пам’ятаю!
— Ви навмисне не хочете сказати! З вас пашить заз-дрість. Так, заздрість!
— З мене заздрість? Та ви знаєте, хто я? Я — вам заздрити? — Я — вам? Я, який на вітер розкидає свою гені- яльність? Скільки мені радили видати збірник снів, і слава мені навіки гарантована! Розумісте га-ран-то-ва-на! Я той, хто дозволяє собі розкидатися вічністю, я та людина, що по-кликана втілити міт про велику людину!
Ні, це ж просто немисленне, аби він це виголошував, завагався я, адже це говорив Дом ще того першого вечора моїх розшуків, а цей тепер ніби пародіює його, проте чому все таки я чую саме це, а не щось інакше, і ніде поблизу не-ма ні Дома, ні відвідувача, і моя увага нібито нічим не роз-порошена, бож я дивлюся на нього, а він доводить ісвоє, до-помагаючи собі обома руками, оскільки навколо нього вирують оповідачі снів, вигукуючи наввипередки:
— Дайте слово сказати!
— Я та людина, що покликана втілити міт про велику людину! Мої єни — перлини!
— Вистачить, вистачить, вистачить! Ви вже сказали своє слово, і то не одне!
— Ні, я щойно!
— Ні, тепер моя черга!
— Не ваша, а моя!
— Я не розповідав минулого разу!
468

— Я та людина, що нехтує вічністю!
— Ви — нехтуетє? Та ви кишки ладні собі випустити, аби добігти її!
— Ви напевно себе маєте на увазі!
— Не роз’юшуйтеся!
— Я вас позиватиму!
— Ви мене позиватимете? Ви, що жируєте на моїх
снах?
— Та ви взагалі знаете, що мені сниться!?
— Найменшого бажання не відчував знати!
— Це вам так не мине! Мені сниться . . .
— Ні, ні, ні! Я протестую!
— Мені сниться, я так само маю право, тепер моя черга, мені сниться, вам не вдасться перебити мені, я, вам просто не дозволю, даремно ви завдаєте собі стільки труду, мені сниться, і не старайтеся! — мені сниться, що я зачиняю головний вхід якогось будинку, виходжу на вулицю й старанно прислухаюся, бо в повітрі сну висить майже нечутний тонкий звук, який змусив мене вийти надівір. Сонце саме сідає за ратушу, надво¬рі тепло, і, хоч я не годен встановити, звідки походить цей звук, він ніби якось стосується мене, що мені трохи заважає, все ж на душі в мене світло. У такому настрої я доходжу до автобусної зупинки — їхати до опери. В мене в кишені кви¬ток, чи я його купив, чи мені його подарували, якось не па¬м’ятаю, хоч факт мого непам’ятання ніби трохи пов’язаний із невловним звуком, який змусив мене вийти з дому, але ця дрібниця якось залишається на дні мозку, і я їй не надаю значення, так само, як не надаю значення й тому, що мені вивітрилася назва опери, яку я їду слухати. Знаю лише, ніби щось відоме, те, що я люблю і чув багато разів, і тепер від пригадки, як я її знову почую, я такий задоволений, що починаю випромінювати цю приємність навколо. Вона вихо-дить з мене німбами, більшає й стоїть уже завбільшки з п’я-типоверховий будинок ковпаком, і в цей ковпак, вибганий із моєї радости, в’їжджає автобус, яким мені треба їхати. Однак автобус ще не минув мене; він наближається, і я стежу, як він робить зиґзаґи в повітрі, перескакує сквери, і я вражений, як
469

— А як же, повчіть, повчіть, як розповідати!
— І повчу! Так, повчу, бо тут, крім мене, ніхто не тямить розповідати снів. Зрештою, ніхто, крім мене, й не знає, що таке путній сон.
— Таж мій сон!
— Ваш? Що таке, дозвольте сказати, ваш сон? Ніщо! Я тут єдиний, чиї сни гідні цієї назви. Коли вже мені якась де-щиця сниться, то завжди це просто роман, одразу сідай і за-писуй готовий шедевр.
— Вас отруїло газетярство, ви навіть по-людському не висловлюєтеся, а суцільною газетною мішанкою. ІПабльона- ми!
— З таким самим успіхом я можу сказати, що вас отруїло шевство!
— До чого тут шевство? Я оєпічена людина, я книжки читаю, я . . .
— Я теж читаю.
— Ви, крім газетних вирізок, ніколи не тримали іншо-го в руках!
— Звідки ви знаете? А коли тримав?
— З ваших висловів, он звідки! Ваше газетярство зро-било з вас покруча!. .
— Ну от прошу, ви кричите, вам хочеться мене образи-ти, а я не ображаюся. ІІощо доймати людину фахом? Тим більше, що фах — у нашу добу переходове явище, бо за життя кожен змінює безліч праць, і чому ж назавжди при-шивати йому якусь функцію, яку він колись виконував? Кож-ний з нас і в пелюшках лежав, однак дивно муляти дорослій людині пелюшками очі! Вчіться мосї витримки. Це головне. А вона гюкоди’іь від того лише, іцо в цій суперечці, як і завжди, я маю рацію. Ви ще духовно не доросли, аби обра-зити мене, ми з вами не в однакових площинах.
— Це терор! Ви зловживаєте своєю кволістю! Бо коли я вас уперіщу, всі заступатимуться за вас, бо ви хирляк. Вас природа, замість сили й росту, встигла обдарувати лише ка-посним язиком. Видно, що плюгавіша людина, то вона капо-сніша!
466

— Ви одразу ж узагальнюєте, а це погано свідчить про ваші розумові здібності!
— Думайте ліпше про свої!
— Крім того, ваші сни від старання, з яким ви мене обливаєте помиями, ось усі свідки! — ані трохи не виграють. Натомість коли я оце зовсім недавно в одному товаристві, не тут, о ні, у вихованішому, пристойнішому й тямкоеитішо- му . . .
— Ви собі забагато дозволяєте!
— Я ж не про вас! Коли я в тому товаристві розповів лише початок одного мого сну, мені негайно ж запропонували послати його «а конкурс снів до Амстердаму.
— На конкурс снів?
— На конкурс снів!
— Чого ж ви. цього раніше не оказали?
— Коли відбувається цей конкурс?
— Адресу дайте, бодай адресу!
— Не хвилюйтеся. Уже занадто пізно. Я навіть своїх снів не встиг послати. Усе відкладав, аж поки скінчився конкурс.
— Це ж просто нечуване! .Чому ви про це нас не по-відомили? Ви хоч би мені сказали! Ну, їм ні, але мені, мені! Я ж вас поїла, я ж вас годувала, я ж до вас як до рідного ставилася, і така вдячність? Не хочеш сам скористатися, то бодай іншому скажи! Хіба ж вам язик відвалився б?
— Та чекайте, не хвилюйтеся, може, конкурс все таки ще не скінчився?
— Заспокойтеся. Скінчився.
— Який егоїзм!
— Ох, якби я послав туди свої сни, я напевно отримав би першу нагороду!
— Ви ви! Ви завжди думаете тільки про себе! От якби я послала!
— Конкурс в Амстердамі!
— Адресу, негайно ж адресу!
— Я ж вам сказав: уже пізно, крім того, я й не маю адреси. Не запам’ятав.
467

гарно це в нього виходить, бо я дивлюся й ніяк не надивлю-ся. Це тому він так гарно їде, що він їдо з моїм надхненням, вирішую я, зупиняючи його, й одразу стверджую — автобус переповнений. Люди не лише стоять, виснучи на пасках, щоб не падати, а й лежать на полицях для багажу разом із ва-лізками, і я ледве протискаюся до вікна. Щоправда, я не по-спішаю, бо в мене нібито досить часу, та коли за мною ав-тобусні двері автоматично затріскуготься, за шибами одразу ж настає вечір, і я починаю хвилюватися. Зі мною ніби нічо-го не сталося. Я не маю, здавалося б, жодної причини хви-люватися, тільки чомусь це хвилювання не лише не прохо-дить, а, навпаки, зростає, аж я чую: от тепер мені справді кінець, бо я нічого не вдію! Видно, мені так судилося, кінець; ну, то нехай і настане кінець. І тоді відбувається щось зовсім дивне: почуття неспокою так само несподівано, як і з’явило¬ся, щезас, радісний настрій, з яким я вийшов з дому, повер¬тається, хоч тепер він здається врівноваженіший, і я, втіше¬ний, по черзі пальцями, як у дитинстві, малюю чортиків на спітнілій автобусовій шибі — надворі похолодніло.
Автобус зупиняється. Крім мене, ніхто не висідає, і люди з автобусом одразу ж десь зникають. Я мерзну. Перед оперою повно авт, навколо скрізь горять ліхтарі, які аж по-тріскують від морозу, а під ліхтарями стоять двірники у кожу¬хах і хукають у долоні — гріються, хоч коли я виїжджав з дому до опери, щойно починалося літо, а тепер скрізь купи снігу. І, глянувши на ці купи снігу, я усвідомлюю: я запізнив¬ся на виставу, бо навіть ті, що прибули пізніше, вже позаходи¬ли до середини, і ніде ні душі: ні на вході, ні далі. Я загля¬даю у фойє, — там теж порожньо. Тоді я, переплигуючи нараз по кілька східців, біжу нагору. На дверях до оперової залі ніхто не стоїть, контролерів не видно. Зрештою, це навіть добре, заспокоюю я себе, бож під час дійства не впускають до середини, і довелося б чекати по цей бік дверей аж до першої павзи, а так я собі сам тихенько відчиню двері.
Я обережно прохиляю їх, — я ще не цілком певний, чи не ховається, бува, за завісою в льожі контролер, — це мені вдається зробити без найменшого шуму, і сідаю на перше вільне місце, яке бачу перед собою. Виявляється, це і є мій
470

ряд, тільки в ш.ому, крім мене, ніхто не сидить, хоч уся заля, включно з ґальоркою й льожами повна ущерть, а з боків позаймані навіть стоячі місця. Найдивніше, що поруч: із моїм рядом навіть по двоє туляться па одному стільці, а того, що мій ряд весь порожній, ніхто не помічає. Ба більше, коли я пробую звернути увагу, мовляв, у моему ряду теж можна сидіти, і, власне, навіть шкода, коли стільки місця марнуєть-ся, то мене ніхто не слухас. Тоді я пересідаю на середину ряду, щоб вигідніше бачити сцену, бо саме співають мою най¬улюбленішу арію, тобто це арія-гібрид з усіх арій, які мені найбільше подобаються. Арія-гібрид товста і наче аж закру¬чена бубликами на всіх високих нотах, і я звідкілясь знаю, що її виконують тепер виключно для мене. Чому — не год¬ний пояснити, проте з того, як її виводять, із невловних пе¬реливів, переконуюся, що її дійсно співають для мене. Від за¬доволення я вигідніше вмощуюся в кріслі, відпружую м’язи, і раптом мене знову пронизує хвилювання, аж я на мить за¬буваю, де я. Це тс саме почуття, яке сполошило мене в авто¬бусі, тільки тепер воно сильніше й оікресленішс, бо це вже не хвилювання, а жах перед чимось, що зараз має зі мною ста¬тися. У мене враження, ніби мені в шлунку і біля серця виникають крижані праски, які поволі повзуть до колін, ли¬шаючи за собою, як слимаки, лійки холоду, від яких мене трясе. І тієї ж хвилини я відчуваю шкірою: я не сам у ряду, хтось сів із іншого краю, він мусив щойно з’явитися, дарма що я не бачив, як він увійшов, а двері весь час ніби й не ви¬ходили з обсягу мого зору, і це кидає мене в паніку. Я обе¬режно, аби не зчинити шуму, пересідаю на сусідній стілець, ближче до других дверей, косячи очі в бік прибулого, щоб, не повертаючи голови, роздивитися, як він виглядає, і не за¬уважую нічого особливого. Людина як людина, напевно вона так само, як і я. прийшла до опери послухати співу, тільки чомусь я її боюся.
Прибулий, зауваживши, як я пересів, пересідає й собі, ближче до мене. Я пересідаю далі, він теж. Мені навіть не спадає на думку, що він пересідає тому, що хоче або това-риства, або щось запитати.
471

У повному відчаї в починаю пересідати одразу по кіль-ка стільців. Прибулий робить мовчки те саме, і я чую, як він наздоганяє мене, бо в нього це виходить вправніше, ніж у мене, хоч і як я поспішаю. Я майже лечу. Звідкілясь у мене певність — коли я досягну других дверей, це марення одразу ж скінчиться, та до других дверей залишається ще кілька стіль¬ців, а він уже поруч. Я весь мокрий. Сорочка огидно липне до тіла, і я не наважуюся ворухнутися й відліпити її, і це настіль¬ки нестерпне, аж я починаю шукати причин, щоб не боятися. Я силкуюся переконати себе, що не маю жодних підстав трем¬тіти перед моїм сусідом. Я ж його бачу вперше, я йому нічого злого не заподіяв, і між нами виключені будь-які порахунки, напевно, йому лише неприємно сидіти в порожньому ряду і він просто шукає товариства.
Це літній чоловік з довгим обличчям. Він зосереджено розглядає в пітьмі опероіву програму, через короткозорість підносячи її до самих очей, і мені якось не міститься в голові, як він щойно шався за мною зі стільця на стілець, адже в нього такий мирний і буденний вигляд, він, напевно, й мухи не скривдить, і мені справді нема чого боятися. Все це я кажу собі й разом з тим з ясновидющою певністю знаю: він прийшов сюди вбити мене, і то ножем у спину, й лише вичікує нагоди. Як мені врятуватися? — ворушиться в моєму мозку, і я вже чую, як він каже: «У мене погані очі. Чи не прочитали б ви, якщо ваша ласка, прізвища нового співака, який оце виконує арію? Для мене це дуже важливе, а при такому світлі я не роз¬беру. Або, може, у вас знайдеться сірник чи запальничка, щоб бодай на мить присвітити?»
Я навіть трохи розчарований його голосом. Голос спокій¬ний, майже байдужий, звичайний собі меломан, вирішую я, даремно він мене так налякав. Мій неспокій меншає, хоча не зникає. Все ж я настільки відновлюю рівновагу, що пробую дивитися в його бік. Проте діставати сірники мені не хо¬четься, і що більше не хочеться, то настирливіше внутрішній голос, проти якого бунтується розум, нашіптує: вважай, це твої останні хвилини!
472

Я навмисне лізу не до тієї кишені, роблю вигляд, ніби шукаю, а насправді мені страшно, я таки боюся мого сусіда, нема ради, боюся, і не припиняю тягнути розшуки. Він чекає, знаючи, іцо зараз чи трохи пізніше я витягну сірника, а в нього час не рахований. Нарешті, я не витримую, хвилиною раніше чи хвилиною пізніше, нехай буде, що буде, незручно без кінця довбатися в кишенях, витягаю сірника, запалюю й про¬стягаю йому присвітити програму.
Але чи я занадто наближую до його очей вогонь, чи він це влаштовує навмисне, бо саме таке входить у його задум, тільки він затуляє горішню частину обличчя рукою, яка три-має програму, і програма летить мені під ноги. Я розумію це, як стаїк нахилитися за програмою, а він тим чаїсом всадить мені обома руками ножа в спину. Це мені стає ясне з того, що я бачу: на сцені співають, а мені нічого не чути, бо в моїх вухах дзижчить тиша. Це завжди найпевніша ознака в по-дібних випадках, думаю я, бож хіба спів перелітав би так послідовно наш ряд, навіть не улузнувши тиші, що впоперек залі, однак лише в ряду, де я сидів, наростала на стільцях від одних дверей до других? Очевидно, ні, а це зайвий доказ: я приречений підняти програму, і мені від цього не ухилитися, хоч би що я робив. Вона лежить виразно з мого боку, і якби мій сусід захотів би її діставати, — а він не виявляє наймен¬шого наміру, — йому довелося б перехилятися через мої ноги, нона ближче до мене, ніж до нього, отже мій обов’язок, хоч би вже заради ввічливости, я не народився довбнею, вручити її власникові, бо як я тоді дивитимуся людині в очі, навіть якщо вона прийшла мене вбити? Проте, пощо їй мене вбивати? Я востаннє змушую себе послухатися розуму й при¬боркати свій страх. Справді ж бо, вперто намагаюся я пере¬ламати себе, чого боятися сусіда? Я ж йому нічого поганого не заподіяв. Я його взагалі вперше бачу. Зводити зі мною якісь порахунки? Нісенітниця! Я ж не маю ворогів, які підіслали б цю людину позбавити мене життя. Кому я заважаю?
Тільки всі докази чомусь ані трохи не допомагають. Я все ще боюся, а довше зволікати не випадає, бо коли я зараз не підніму програми, він довідається, як я справді тремчу пе-
473

ред ним, а це нестерпніше, ніж усе, що потім зі мною станеть¬ся. Нехай, вирішую я, змушуючи себе відірватися від спинки крісла, й поволі нахиляюся за програмою. Мій сусід чекае тро¬хи, тоді блискавично обертасться й заганяє мені в спину ножа по саму колодку, аж тіло моє осідає головою в підлогу, а потім незграбно випадає з крісла, повзучи далі на обличчі в напрямі дверей. Рука, яку я простягнув за програмою, неприродно ви¬довжується й теж тягнеться до виходу. Двері обережно від¬чиняються і так само обережно зачиняються. Ніхто не вихо¬дить, ряд порожній. А потім . ..
— О ні, це вже занадто, яка безсоромність! Це ж те, що ви минулого разу!
— Це без — без-без . . .
Та продавець газет, замість відповіді, впав горілиць на сінміу низького крісла й заплющив очі.
Я спитав, чи не випив би він якихось ліків, може, ви-кликати лікаря, але серед тиші, яка раптом запанувала навко¬ло, долинула чверть, — її десь поблизу поволі відрахував дзвін із церковної вежі, — і тому, йморівно, продавець газет не по¬чув, а мені незручно стало повторювати, бо коли я глянув на решту, мені забило дух. Не тільки його, а усіх їх пойняв напад корчів. Усі зі страдницьким виглядом, качалися від болю, однак не кричали, а пашіли, точнісінько, як колись, коли я ще малим разом із тіткою відвідував когось у лікарні, де хо¬дили люди з відкритими аж до костей ранами на ногах і їли яблука антонівки, що їх принесла тітка, якій усіх було шкода, й дивилися на нас палющими поглядами, а тітка казала, щоб я не боявся, бо ці люди тихі, вони довіку не вийдуть з цих стін, і їх треба жаліти, оскільки Бог відібрав їм розум.
Я не наважувався ворухнутися, не знаючи, куди подіти очі, щоб не потрапити в поле їхнього зору. В усіх них сіпалися повіки, а дехто впав на підлогу й знизу дірявив повітря та¬ким широким навіженим поглядом, наче його витрушували з тіла, і він крізь погляд спливав кров’ю, і навколо й справді двигтіло й гуло.
Невже їх так вразила розповідь продавця газет, зава-гався я, дивлячися на хмару страдницьких облич, яка то
474

згущувалася, то знову проріджувалася, однак саме тієї хвили¬ни я ймовірно вимкнувся, хоч такого я чомусь зовсім не при¬гадую, і мені одразу залящало в вухах від голосів, які не-терпляче перебивали один одного, говорячи кожний своє, ду-же швидко, голосно й нечленоподібно.
Невже я помилився, невже вони й слова не чули з того, що розповідав продавець газет? — перелякався я, — як же я тоді збагну, що тут відбувається? Невже взагалі доведеть¬ся відмовитися від думання, а як тоді з моїм відвідувачем? Як я впорядкую бачене? Досить уже й того, що всі вони літні люди, я тут наймолодший, проте я ледве тримаю голову на в’язах від утоми, а вони її навіть не помічають, хоч уже на¬певно далеко за північ. Звідки у них стільки енергії й витри- валости? Звичайно, я не належу до тих, які пізно лягають і пізно встають, правда, в похилому віці людина нібито менше потребує сну й відпочинку, тільки ж вони говорять без упину, а це, я знаю по собі, досить втомлює, хоч воно їх, здається, не стомлює, а надихає, бо вони дедалі жвавішають і несамовиті- шають. Як вони тепер вимахують руками! їхні корчі пройшли, вони вже не сидять, а стоять, ні, навіть не стоять, а підпли¬гують, чи радше — б’ються, так, справді вони б’ються, як я иього раніше не зауважив? — бо он той старий дубасить та¬рілкою, яка чомусь не розбивається, іншого старого й фіял- кову жінку, а фіялкова жінка, ага, це та сама, яка перетворю¬ється то на жінку, то на чоловіка, властиво вона, — цікаво, вона справді має щось від динозавра, ні, не щось, а виразно динозавровий хребет, — вона товче тих двох, які наскакують на неї з дошкою, і вони всі заюшені кров’ю, і тепер, самозро¬зуміло, прийде поліція, мене схоплять, ну, і що я казатиму? Що я прийшов розшукувати дані до біографії мого відвіду¬вача? О Боже, нехай вони втихомиряться!
Та я не встиг додумати до кінця, бо мене збило з ніг, і останнє, що я відчув — це як хтось важко сів на мій поперек, і мене кудись потягли за ноги й кинули так міцно, аж мені забило памороки, а коли я знову отямився, то побачив себе біля скрині. Ніде не залишилося слідів бійки: двоє нових добродіїв, які, видно, недавно увійшли, бо я їх досі не спо¬
475

стеріг, поралися між присутніми, докінчуючи затирати з під-логи рідину, дуже подібну до калюжі крови; господиня сну-вала між гістьми, кожному нашіптуючи щось до вуха, потім прикликала з-за ширми старого, який вовтузився біля магно- тофону, й звеліла зварити на вибір — чай або каву.
Я випростався, перевіряючи, чи не перебиті ноги, бо перші кроки я ледве ступив від болю, і, залишивши скриню, попрямував до господині. По дорозі мені хтось усукав чашку чаю, потім кави, тоді знову чаю, і я довго долав віддаль, ніби господиня перебувала на іншому кінці світу, хоч у дійсності ця віддаль вміщувалася в кілька метрів, однак сторонні дріб-ниці весь час розпорошували мою увагу, попри наполегливу боротьбу з ними, і я ніяк не посувався вперед. Щоправда, гаряча рідина, — і чай, і кава, — невдовзі відсвіжили мене, я відчув новий приплив сили, і ймовірно тому мені раптом з особливою чіткістю здалося — я просто вже бачив, як воно здійснюється, — ніби з миттю, як я виявлю трохи більше на- гюлегливоєти, господиня сповістить про мого відвідувача все, іцо мені потрібне.
Це переконання майже оформилося ще тоді, як хтось сідав на мене, заки тягнути в кут, бо, перш ніж знепритомніти, на якийсь уламок секунди я перейнявся думкою, хоч і не встиг відповідно зареаґувати, що саме господиня досконало знає мого відвідувача, і коли її зосередити на ньому, я найбіль¬ше довідаюся, зрештою, вона єдина озивалася до мене й на¬віть виявила охоту поговорити, правда, не про те, чого я до¬магався, ну, але то вже не так страшно, не завжди падас в рот усе готове, інколи доводиться прикласти дещо зусиль, трохи більше терпіння, витримки, нехай вона виговориться про своє, ймовірно вона того потребує, перечекати, а згодом вона неминуче розкаже й про мого відвідувача.
Адже однак мені не лишалося багато вибору, інші лише відмахувалися, а коли я підійшов до колеґ-шевців, які час від часу зиркали на скриню, і тому в мене склалося враження, ніби вони явно схильні вдоволити моє прохання, — вони взагалі не ворухнулися, а коли я все таки не відступився, че¬каючи, а, може, хтось з них передумає й погодиться відпо¬
476

вісти, досить драстичним способом заявили, щоб я нарешті про¬валився крізь землю й не доймав їх нісенітницями, бо вони зосереджуються на пригадуванні снів про суть буття, і якщо я негайно не припиню умучувати їх, вони не відповідатимуть за свої вчинки. І, підкріплюючи погрозу, один з них обома руками показав аж чотири дулі, від чого мені якось одразу стало ясно: вони далеко старші, ніж це здавалося на перший погляд, і навряд чи вони навіть удвох подужали б мене, якби справді довелося боронитися, хоч я не відзначався особливою силою.
Спробував я нав’язати знайомство і з складачем, і з газетярем, тільки перший одразу заткав мені рота доганою, мовляв, як нетактовно я себе поводжу, заважаючи йому мисли¬ти, а другий зиркнув на мене й заходився, не переводячи духу, оповідати сон, від якого я, знехтувавши ввічливістю, побіг до дам, чи то радше дошкутильгав, бо щось таки сталося із моїми ногами, і вони весь час терпли, іпроте і там мені не пощастило, бо коли я звернувся до першої з них, — до тієї, що мала кольорові сни, — на запит про мого відвідувача, вона одразу ж заходилася оповідати, як у неї останнім часом болить печінка й нирки. Потім мені хтось простягнув ще склянку чаю, і я згадав, як я, властиво, все ще прямую до господині, бож вона, здасться, таки єдиний мій порятунок, і зіткнувся ніс до носа з старим, що порався за ширмою біля магнетофона, а тепер розносив чай. Напевно то він і простягував мені чашку чаю.
— Чи ви знасте мого клієнта? — зупинив я старого.
— Вашою клієнта? — переслитав старий, вислухавши мій опис. — О так, я його знаю.
— Ви його знаєте?
Я відчув, як мені коліна підгорнулися, аж вхопився за повітря, аби встояти.
— Ви не уявлясте собі, що це для мене означає! — ви-гукнув я. — Нарешті я досяг мети! Поставте на підлогу склян¬ки, хто захоче, сам візьме чаю чи кави, ходімте он у той ку¬ток, щоб нам ніхто не заважав. Я вас слухаю, о Боже мій! На¬самперед його … Я вам віддячуся, чим тільки зможу. Отже на¬самперед. Давайте я вам поставлю тацю! Мій клієнт . . .
477

— Ви куди? — постукав мене хтось у спину.
Я обернувся просто в кезадоволене обличчя господині.
— Я знайшов людину, яка знає мого клієнта! — тремтя¬чи від збудження, ледве вимовив я.
— Я повинна вам дещо сказати.
— Зараз, зараз, одну хвилиночку, я спочатку тут, а тоді одразу ж до вас!
— Ні, ні, він почекас! — і господиня знаком показала старому відійти.
— Не відсилайте його! — мало не закричав я. — Я за-раз буду до ваших послуг, я лише довідаюся дещо про мого клієнта і одразу ж до вас!
— Ви мені потрібні негайно.
— Я справді зараз!
— Як? Моє бажання для вас ніщо?
— Ні, ні, я виключно, зрозумійте!
Однак старий, зіщулившися, вже ступив набік, зали-шивши мене з господинею.
— Я вас слухаю, — з розпачем промимрив я, дивлячися па підлогу, щоб не обпалити її зненацька поглядом, бо я пашів, її воля, вона тут господиня, нехай, проте я вже допильную старого, я негайно ж побіжу за ним, як тільки вона мене від¬пустить!
— Даремно ви так переживаєте. Те, що я зараз роблю — виключно для вашого власного добра. На щастя, я випадково спостерегла, як ви .підійшли до нього з якоюсь справою, оскіль¬ки ж це в моїй хаті, то мій обов’язок, — таке вже в мене добре єерце, навіть собі на шкоду! — мій обов’язок перестерегти вас перед цією людиною. Не подумайте, ніби я особисто проти нього злісно наставлена! Воронь Боже, я йому вже все давно про¬бачила, я вас лише попереджаю: не довіряйте йому, це брехун, і то брехун патологічний, який бреше не з розрахунку, — то бодай зрозуміле, — а просто язик ним володіє. Він розтуляє рота й поняття не мас, куди язик його понесе. І тому з ним особливо вважайте, інакше він накрутить вам таких справ, що за голову вхопитеся, та виявиться пізно. Неодмінно пересва • рить вас з усіма. Він здолає вчинити найбільшу капость,
478

справжнє нишкове щеня, хоч ми всі з часом звикли до нього, знаючи його вади й відповідно їх направляючи, де вдасться. Це я кажу, аби ви не нарікали, коли щось станеться. Я не хочу, щоб ви прийшли до мене з претенсіями.
— Де ж би я на таке спромігся?
— Воно так говориться, а коли дійде до чого, тоді, мо- г.ляв, чого не попередила.
— Дуже вам вдячний, ви справді дуже турбустеся, тільки . . .
— Не рвіться так. Куди ви? Невже вам неприемно зі мною трохи noryторити?
— О ні, приємно, я ж до вас навіть прямував, ви до мене дуже гарно поставилися, а по дорозі я натрапив на ва-шого гостя, старою, тобто того чоловіка, що біля магнетофола, і він сказав, що знає мого клієнта, ну й самозрозуміло, я . . .
— Нічого, сядьте. Він тепер однак зайнятий. Я його по¬слала рознести чай і приготувати нову стрічку для магнето- фона, 5о ми зараз записуватимемо підсумки сьогоднішнього ;:ечора. Він у нас провадить каталогування снів, а також тро¬хи прислуговує, за це ми йому дозволяємо час від часу наго¬ворити на стрічку свої сни, які, між нами сказавши, — він дуже амбітний, довідавшися, одразу ж влаштує скандал, — жах слухати, суцільна военщина, і то яка! — виключно кава¬лерійські сни, хоч від часу, як він служив у кавалерії, мину¬ло півстоліття! Тут він справді безнадійний, а ще й нібито вчений. Дивні ці вчені! Як скінчилася його військова кар’єра, він, здасться, не перевіриш, студіював чи то психологію, чи то геральдику, я все забуїзаю, зрештою, це байдуже, він серед нас єдиний вчений, він знає такі різні слова й тлумачення, а для снів то добре. Як-не-як науковий підхід до снів. Не по- селепківському. Кадри — важлива річ. Він приблудився до нас випадково, ну, й ми доручили йому вести чималий архів. Головне ж — упорядковувати стрічки, бо спочатку ми просто записували сни, без жодної системи.
— Однак коли він виконує таку поважну функцію, то чому ж мені?
— Він виконує, бо ми всі пильнуємо, аби виконував!

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.