Андієвська Емма - Герострати

Дивно. Хіба людину допильнуєш?

— Динно. Хіба людину допильнуєш? Якщо ви довіряє-те йому настільки важливе завдання, то чого ж ви боїтеся за мене?
— Ми — інша справа. Ми його знаємо. А коли щось із вами станеться? Я зовсім не бажаю, щоб ви нарікали, мовляв, я вас не попередила.
— Що ж зі мною станеться?
— Я не знаю, що. Проте я бачу, й цього мені вистачає: ви надто довіряєте людям з першого погляду, і то, не обра-жайтеся, — я пряма, щира людина, — не тим, кому треба!
— Я антиквар. Я звик трохи розумітися на людях.
— Антиквар ви чи не антиквар, а в людях ви ані тро¬хи не тямите, дозвольте це вам сказати. Саме тому я вас і попередила, щоб ви не зробили дурниці.
— Дякую. Дуже люб’язно з вашого боку. Проте …
— Ніяких проте. Ще одне, найголовніше: не давайте йому грошей. Бо тоді він почне розперізуватися, а його досить прикро уговтувати.
— В його віці?
— Не від віку залежить. Вдача. Кривого й домовина не виструнчить. Гадаєте, він завжди ходив такий смиренний? О ні, його смиренність — дуже недавнє надбання. Звичайно, те¬пер він завжди старається чимось прислужитися, варить чай, розносить булки, час від часу бігає за тим, за іншим, а раніше, о. де там! Правда, його смиренність — виключно зовнішня фасада, але ніхто від нього більшого й не вимагає. Дотримуйся пристойного, а наєамоті хоч на голові ходи! Очевидно, тепер він боїться влаштовувати свої кавалерійські витівки, однак сподіватися від нього можна дослівно всього. Він не зупинить¬ся ні перед чим!
— Як же ви його тоді тримаєте? Коли ви такої про нього думки? Чому ж ви не знайдете когось іншого?
— Ну й сказали! Ви гадаєте інші — інакші? Цього при-наймні вже знаєш, а інших поки зловиш, де вони пакостять.
— Як дивно!
— Зовсім не дивно. Такий світ.
— А ви не помиляєтеся?
480

— Я ніколи не помиляюся! Запам’ятайте собі це раз на¬завжди!
— Пробачте, я неправильно висловився.
— Ви весь час неправильно висловлюєтеся.
— Це тому, що я . . .
— Нічого, не хвилюйтеся, одна людина має дар вислову, а інша ні, не всім знімати зірки з неба.
— Ви подиву гідно . . .
— Я й сама знаю, що подиву гідно.
— Я .. .
— Я ніколи не забуду, як на самому початку, щойно ми прийняли цього смиренника до нашого товариства, він нам устругнув штуку, аж я кілька тижнів перехворіла. Уявіть со¬бі, яке підле, ну хіба ж справді не підступне сотворіння? Ми йому доручили упорядкувати наш архів снів, і що ж він ро¬бить! Десь із півсотні наших записів на стрічку гасить, і весь цей стос шпуль з неоціненними унікальними снами наговорю с своєю военщиною! Ну, зчинився скандал, який — не потребую вам казати! Деякі сни, серед них і кілька моїх, а це найбільша втрата! — пропали назавжди. Дечого так і не пощастило від¬новити, хоч кожний із нас докладав усіх зусиль. Та сон — надто тендітна матерія, не зафіксував своєчасно — і пропало навіки, а тут реставруй те, що вже колись записане на стріч¬ку: воно ж — розповів та й забув. Скількох він тоді позбавив снів! Один бідолаха з нашого товариства, — йому пропали майже всі сни, — навіть пробував накласти на себе руки з розпачу. Ну, ми ж його гуртом тоді й періщили! Я, признаюся, аж боялася, що нутрощі йому відіб’ємо, та він виявився, на диво і наше щастя, бо уявіть собі клопоти, — живучий. Ска¬зано, ще стара школа, тепер люди значно хирлявіші. Звичай¬но, нашої науки він довіку не забуде, крім того, ми загрозили викинути його з товариства. Після цього він присмирнів, зреш¬тою, що йому самому робити? Родини в нього не лишилося, живе він з пенсії, а це такі копійки, з яких він не годен зао¬щадити навіть на магнетофон, аби записувати вдосталь свою воєнщину, в якій він кохається, бож і на стрічки треба, а вони дорого коштують. Самому дуже не розженешся! Коли я собі
481

дещо дозволяю, то в мене деякі заощадження, ну й крамниця, а йому де ж там! Тому він нас і тримається, бо тут ця можли-вість йому все таки надається, хоч, певно, і не в такому роз-мірі, як він собі того бажав би. Він просто невситимий. Та що вдієш, може, я теж воліла б народитися англійською короле-вою. однак доводиться обмежуватися і тим, що є. Він це розу-міє чи бодай робить вигляд, ніби розуміє, і тепер сумлінно про¬вадить архів, хоч ми його постійно перевіряємо. Все наче га¬разд, проте з ним завжди треба бути на сторожі.
— І ви ніколи не пробували пошукати людини, до якої ставилися б з більшим довір’ям?
— А пощо?
— Ну, як вам пояснити?
— І не пояснюйте.
Справді, це ж неможливо пояснити, подумав я, і мені стало сумно.
— Я по вас бачу: ви не взяли моєї поради до серця!
— Узяв, узяв!
— Узяв, а сам уже ладний бігти до старого!
— В мене до нього оправа, яку . . .
— Я ж вас попередила!
— Дуже вам дякую за попередження, тільки в мосму випадку все дуже просто. Справді, тут попередження не дуже потрібні, хоч я вам за них вдячний, оскільки я . . . Я ж не маю жодних стосунків до снів, мені, щиро казавши, взагалі ні¬чого не сниться. Я його питав про мого клієнта, і він, на щастя, його знає!
— Боже милий! Усе, що я вам казала, — на вітер! Він нікого й нічого не знає, вірте мені!
— Я вам вірю, однак я хотів би ще з ним перекинутися кількома словами. Адже він знає мого клієнта!
— Він його не знає, він нічого не знас! — закричала господиня. — Якщо я тверджу — не знає, то він і не знає! Як ви смієте ставити під сумнів мої слова? То я що, брехуха? Чи як? У моєму домі мене ображати? Це нечуване нахабство! Це образа моєї гідности!
482

— Вельмишановна, дорога пані! — перелякався я. — Я прийшов сюди довідатися про мого клієнта, я й у гадці, справді, й у гадці не мав вас образити! Воронь Боже, прошу дуже, не гнівайтесь, я вас благаю, я ладен на все, аби переконати вас у своїй щирості!
— Ну, гаразд. На цей раз я вам пробачаю. Але вважай-те, якщо ви нехтуватимете моїми порадами!
— Я не нехтую, просто я . . .
— Я дуже серйозно попереджаю вас, це не амбіція, ні, тут ідеться про далеко більше. Якщо нехтуватимете, на вас одразу ж впаде кара, і то страшна! Не я вас покараю, ні, я не злопам’ятна, в мене золотий характер, а вищі сили. Я успад-кувала лровидющий дар одразу ж нещадно карати тих, хто робить щось проти моєї волі, хоч я так само й рятую багатьох,
— тих, що слухаються моїх порад. І то зважте, навіть порад, які я даю в снах. З цього погляду мої сни ніким не перевер¬шені, бо вони впливають на людську долю. Мені інколи аж самій лячно робиться, як я своїми снами оформлюю світові події — факт, яким ніхто, крім мене, не годен похвалитися! Правда, я цього широко не розголошую, бож у світі панує невігластво, а мені, крім того, й не залежить на шані, я, так би мовити, існую в тіні, однак дійсности не заперечиш, хоч як це незвично звучить. Я спочатку й сама вагалася повірити, зважте, яка відповідальність! Воно й не дивне, від такого й голову втратити легко, й напевно це сталося б, якби не моя природна скромність. Справді ж бо. Уявіть собі, що ви роби-ли б, якби ваїм дослівно на кожному кроці сни підтверджува¬лися дійсністю? От колись, пам’ятаю, приснився мені Айн- штайн. Саме тоді, коли всі тільки про нього й говорили й писа¬ли. Уявіть собі, прийшов до мене й одразу: «Вельмишановна пані, я, каже, знаю: ви вирішуєте долю світу, й багатьох лю¬дей, яким випало уславитися, рятуєте й виводите зі скрути. Правда, цього ніхто не знас, знаєте тільки ви та я, і тому я зважився до вас звернутися: допоможіть мені, бо мені кінець!» ‘<Ну що ви, — відповідаю я йому, — де мені вирішувати долю світу, я надто скромна особа, торгую собі молоком, — тоді я ще сама торгувала, — а зовсім не вирішую долі».
483

А він мало не на коліна стає і так благає, ну, так благас, аж за серце бере: «Не відмовте, каже, мені треба завершити таку й таку теорію (я вже зараз не пригадую, яку саме), а я, каже, ніяк не потраплю підбити остаточних підрахунків, і то¬му всі рівняння не дійсні, от наче стіна стоїть посередині, та й годі. Порятуйте, бо я знаю: ви і в снах даєте паради великим людям». І простягає мені папірчик і олівець, аби я зробила обрахунки. Я «ні» та «ні», пояснюю, мовляв, я ж тільки в крамниці рахую, а так, боронь Боже, а він просить і просить. Ну що тут робити? Добре в мене серце, от не витримую, як людина страждає. Взяла я олівець, сіла, і раз, два, сама не зчулася, як то сталося, коли потрібне рівняння лягло на па¬пір. Як вій мені дякував! — аж смішно переказувати. «От, каже, хто справжній, — от, каже, хто великий, оце, каже, лю¬дина!» А за якийсь час після цього сну, я вже його й забула, купую я вечірню газету, яку я постійно читаю, і що бачу! Там чорним по білому стоїть: Айнштайн оголосив якусь свою теорію з заключними рівняннями, а я ж знаю — це те самі¬сіньке, що я вирахувала для нього уві сні!
Або оце недавно подібний вам випадок з славетною акторкою Авророю Корчі, яка тепер отримала міжнародну на-городу в Венеції за найкраще виконання ролі матері, сестри й коханки, все в одній особі. Тоді якраз почали крутити фільм «Зашморг і полуниці», де їй дали головну ролю, ну, і весь час інформували, як і що, містили знятки, а я люблю таке по¬читати, як не кажіть, газети, а ще більше ілюстровані жур¬нали дуже збагачують людину, розширюють її обрії, дають людині справжні знання у стислому вигляді, людина тоді на висоті прогресу, про все, що в світі діється, вона в курсі опра¬ви. Ну, і раптом сниться мені: заходить до мене Аврора Кор¬чі просто до молочної крамниці й плаче. Я простягаю їй склян¬ку молока, а вона як вдарить себе я груди та як закричить: <Ой, рятуйте, що мені робити? Мені нарешті випала роля мого життя, яка Гарантуватиме мені безсмертя, а я її ніяк не здолаю зіграти. Хоч як я намагаюся, хоч як б’юся — не ви¬ходить!» І так, знаєте, плаче, наче зі світом прощається. Шко¬да мені її стало. Гарна, молода і так побивається. «Заспокой-
484

тєся, кажу їй, випийте молочка», а вона тільки «порадьте» та «порадьте». «Як же я вам пораджу», питаю вже її, аби трохи заспокоїти. А вона: «Покажіть, як грати!» «Дорогенька моя, таж я не акторка», відповідаю я їй. А вона не хоче й слуха¬ти. «Ви, каже, усім великим людям радите, порадьте і мені!» І так дивиться, аж самій плакати хочеться. Подумала я, поду-мала, а тоді як простягну долоню, а вона в крик: «оце саме те, саме те!» І аж заходиться, плигає, співає, вигукує, мовляв, вік мені цього не забуде. А десь позавчора приносить мені кума газету, я дивлюся й тільки сплескую руками: за блиску¬че виконання ролі матері Аврора Корчі дістала найвищу наго¬роду, а міжнародна рада вільних мистців ухвалила поставити їй пам’ятник, тільки ще остаточно не вирішили, в якій сто¬лиці. Ну, що ви на це скажете? Я мало не зімліла, побачивши зайвий доказ впливу моїх снів на долю визначних людей. Не знаю, чи Аврора Корчі догадується, кому вона довіку по¬винна дякувати за свою кар’єру. Можливо, навіть ні. Однак у мене щодо цього жодних сумнівів. Зрештою, якби я вам на¬вела усі подробиці, ви просто охнули б!
— Тульціє Іванівно! Тульціс Іванівно!
— Я зайнята! Ну, що ви на це скажете?
— Подиву гідне. Хоч я, признаюся . . .
— Тульціє Іванівно!
Ага, це ж вона і Сесілія, пригадав я.
— Ви не бачите, що я зайнята?
— Бачу. Однак . . .
І тут кудлатий добродій, якого я вперше зауважив і який кликав Тульцію Іванівну, яка одночасно була і Сесілісю, нахилився і, несхвально зиркуючи на мене, зашепотів їй щось до вуха.
— Невже? — здивувалася Тульція Іванівна-Сесілія і, одразу забувши про моє існування, побігла з ним кудись углиб.
Ну, слава Богу, тепер я нарешті розшукаю старого, подумав я, і раптом почув, а тоді вже й побачив, як до мене говорить колосальна постать невизначеігої статі, яка вимо-вляє слова гак, неначе у неї в роті смажаться шашлики.
485

— Ви мусите погодитися — таки мої найкращі!
— Ви до мене?
■— Ваші сни — черевовіщування, а мої!
— Пробачте, я взагалі не маю снів!
— І знову ви тут плутаєтеся! — заверещав десь збоку добродій, що розповідав про черевики-бегемоти.
— Пробачте, — вибачився я, — я хотів лише пройти Мені лише до того пана, який біля магнетофона.
— Не плутаюся, а ставлю все на свої місця! — вигукну-ла колосальна постать з шашликами в роті, і я раптом зро-зумів, що ніяк не здолаю їх обійти. Куди я лише ступлю, скрізь цей добродій і ця колосальна постать, яка оповідає про себе, як про особу жіночої статі. Я їх обходжу з усіх боків і ніяк не виплутаюся з їхнього кола, наче ЕОНИ обертаються навколо мене, бо ж я їх благаю пропустити мене до старого, а вони не слухають мене.
— Вислухайте мене, — попросив я, та колосальна по-стать загриміла:
— Я вас усіх вислухала, усім дала наговоритися, і що ж я почула? Сни, які з однаковим успіхом могли снитися і двісті років тому! О ні, не перебивайте, вислухайте бодай раз правду. Ви не йдете в ногу з добою! Адже ми живемо в час, коли всі речі розкладені, а чи позначилося це на ваших снах? Ані трохи! Хто з вас мас абстрактні сни? Ні одна душа! Наче усі ви ще перебувасте в печерах! Яка відсталість! Усі ваші сни і в наближенні не дорівнюють моїм! Вам не сниться, при¬міром, на всю свідомість, яка завжди кольорова, зважте, уся свідомість кольорова, а не щось там кольорове — риска й крапка, і це все. Або чотири спіралі і знак питання на рухомо¬му тлі! Або червоні абстрактні пружини, що вигинаються під джазову музику. А мені сниться! Хто з вас похвалиться чимось подібним? Ніхто!
— Якби я лише захотів!
— Якби ви захотіли? Ха-ха-ха! — так зареготалася власниця абстрактних снів, що в колі, в якому я досі перебу-вав, утворився порожній коридор, яким я одразу ж скористав-ся, щоб вискочити.

— Ваші абстрактні сни! — почув я вже за собою, і вони назавжди щезли з мого поля зору.
Я подивився на всі боки, шукаючи старого, який знав мого відвідувача, і перед яким ‘Наполегливо перестерігала го¬сподиня, та він зник. Я зазирнув за ширму й побачив: магнето- фон вилучили, правда, біля нього лежало кілька шпуль зі стрічками, а поруч хтось поставив досить великий прозорий слоїк із брунатною рідиною, яка пахла медом, — враження таке, наче тут щойно поралися й покидали все, почувши мої кроки, — однак виявилося, що старого ніде не видно.
Я почував себе дуже незручно, нишпорячи по закутках у чужому мешканні; на щастя, ніхто цього не помічав, і я, хоч пригноблення й насідало на мене, продовжував розшуки. Я його шукатиму доти, доки знайду, затявся я, адже він знас мого відвідувача. Він не сміє зникнути, бож це моя остання адреса, напомповував я себе. Я його знайду, хоч би мені до-велося тут вікувати, вистудійовуючи кожну шпарку.
І я справді знайшов. Я зіткнувся з ним за портьерою, за якою ховалися двері чи то в коридор, чи то в інше помешкан¬ня, і я мало не вибив йому з рук пакунка, який сягав йому до підборіддя і який я вчасно встиг зловити, благаючи Бога, щоб у середин; не містилося нічого скляного, бо тоді доведеться ще й платити за шкоду.
— Нарешті я вас уполював! — вигукнув я, допомагаючи йому підтримувати кутастий тягар. — Благаю вас, не від¬ході,те, я вас стільки часу шукав!
— Справді? Я ж лише на хвилиночку відлучався, щоб дістати ось це. Я не відходжу, куди там відходити, коли саме зараз відбуватиметься введення . . .
І старий сказав щось таке, чого я не зрозумів, вирішив-ши, що, може, воно дійде до мене пізніше, а тепер головне — нехай розповість про мого відвідувача, якщо звичайно . . .
— Ви знаєте мого клієнта?
— Знаю.
— Повторіть ще раз!
— Знаю.
487

Він його справді знає. Так не говорять, коли не знають. Я ще лусну від самої думки, що він його знає. Нарешті я до-копався до людини, яка таки знає мого відвідувача. Він знає мого відвідувача! Знає! Знає!
Імовірно, мій вигляд чи моя поведінка здалася старому настільки несамовитою, що він замахав на мене вільною ру-кою й захукав, а тоді поклав набік тягар і звідкілясь притя-гнув стілець, боячися, напевно, що я не встою.
— Його ім’я в першу чергу! Де він мешкає? Що він робить? Чи він має родину, чи ні? Як довго ви його знаєте? Взагалі все, що вам про нього відоме! Який його фах? Які його звички? Я слухаю. Я готовий!
Тільки старий на моїх очах змінився. Він глядів на мене якось гак дивно, чи то його вразила моя радість, чи що інше, аж я перепитав:
— Чи ви знаєте мого клієнта?
— Знаю.
— Я неясно висловився?
— Ні, нічого.
— Тож прошу, його прізвище, де він мешкае, чи він з родиною, чи без?
— Насамперед . . .
— Ви його знаете?
Старий ще раз запевнив мене, що знає, навіть дуже добре знає, і, справді, спочатку поволі, ніби випробовуючи ґрунт, а тоді дедалі швидше, заходився оповідати, однак, прав¬доподібно, від надмірної ретельности, всі його відомості роз¬пухали суцільними загальниками, які однаково пасували б не тільки до відвідувача, а й до мене, до нього самого чи до першої-ліпшої людини, і, хоч я намагався скеровувати його балаканину, щоб він уточнив бодай найголовніші прикмети мо¬го відвідувача, хвилюючись, що він, здається, просто не вміє доладу передати словами своє знання, вада далеко пошире- ніша, ніж припускають, а я ж мірою своїх сил ладен йому допомогти, тільки нехай не відгалужується в несуттєве, нехай зласкавиться й лише відповість на мої запити, більше мені нічого не треба, — старий тягнув своєї, і що наполегливіше
488

я домагався, то більше він поринав у подробиці, які вже вза-галі не зраджували найменшого натяку на мого відвідувача, плутався й нарешті зовсім розгубився.
Я просто не розумів, що сталося. Мої питання нібито не хибували на неясність, а тим часом ми обоє аж захекалися, не дійшовши жодного порозуміння. «Таж певно!» раптом спохо- пився я, він навмисне говорить заплутано й загальншдаво, бо він чекас за послуги грошей, йому незручно про це прямо сказати, а я виявився надиво нетямковитий.
— У мене нема з собою грошей, — признався я, — але я нам напишу цидулку, вона — рівнозначна чекові, тобто не че¬кові, а завтра зайдіть до мене до антикваріяту, ось вам адре¬са, прошу ласкаво, адреса, підпис, — цією цидулкою я зобо¬в’язуюся заплатити визначену суму, а тепер якнайшвидше прізвище мого клієнта, де він мешкає, що робить?
Старий у першу мить повагався, запевняючи, мовляв, пін грошей не потребує, оскільки він і задурно розповість все, що йому відоме, проте цидулку досить охоче взяв, глянув якось знизу, а тоді набік, виструнчивши при цьому риси облич¬чя, і з новою впевненістю почав викладати таке, що я мимо¬волі засумнівався, чи він дійсно обмовився, ніби знає мого відвідувача.
— Ви зінаєте мого клієнта чи ні? — закричав я, сам зди¬вувавшися, що я кричу.
— Ну, а якже! Я ж вам кажу: знаю! — зі щирою пере-конливістю відповів старті.
— Головні дані1 — підскочив я, чуючи, як мене трусить.
— Ви гадаете, знайшли ду рника, якого без кінця водитимете за носа? Моє терпіння урвалося. Досить! Знаєте ви мого клієнта чи ні? Якщо так, тоді негайно, без жодних зволікань — дані до його біографії, інакше я за себе не відповідаю. Ваше кру¬тійство цього разу не допоможе. Кажіть швидше, інакше я ладний, я не знаю, на що я ладний, ліпше не доводьте мене до випробування, бо ми обидва на цьому потерпимо! Я вас не тягнув за язик! Ви ж самі запевняли, ніби його знаєте! А коли не знаєте, то якого біса ви мене роздратували?
— Пощо ви хвилюєтеся? Я ж вам казав .. .
489

— Правду, і то негайно! Я хочу знати правду!
— Правду? Я завжди кажу лише правду!
І тут мене ніби розкололи. Частина мене м’яко відійшла набік і зупинилася біля портьєри, і я побачив, як я вхопив старого за петельки й заходився трясти, гукаючи йому просто в білки, аби він зізнався, — знає він мого відвідувача чи ні, а коли знає — хай негайно викладе принаймні деякі дані з його біографії, бодай прізвище чи де той мешкає, бо мені тепер уже море по коліна.
Старий так перелякався, що навіть не крикнув і не спро¬бував боронитися, тільки раптом обважнів, і це зразу мене опритомнило. Я зніяковіло випустив його й поклав на підлогу. Потім перевірив, чи він живий. Старий мовчки дивився на мене, як дивляться із саркофагів. Я притулив його спиною до стіни й заходився терти йому обличчя й руки. Тоді вирішив напоїти часм: мене самого чай не раз підводив на ноги, напевно і йому покращає від гарячого.
— Я принесу вам зараз чаю, — сказав я. — Мені справ-ді невимовно прикро, я зовсім не мав наміру.
Однак старий не рухався. Я підпер його пакунком і стільцем, щоб він не впав, і старий кліпнув однією повікою. Ну, слава Богу, відлягло мені від серця, як я тішуся, що йому кращає, адже я мало не став його вбивцею. Боже, який я вдячний тобі, це Ти не допустив до цього! Ти тільки показав межу й відпустив. Я ладен зректися з розпитів, аби тільки йому нічого не сталося.
— Я вам зараз принесу чаю, — повторив я, сподіваю- чися, що старий обізветься, та він не обізвався і не виявляв жодних ознак життя. Я хвилину нерішуче постояв, не зважу- ючися: залишатися при ньому чи ні, а тоді, зробивши над собою зусилля, ступив у напрямі гурту, над яким пливли смуги диму, хоч, здасться, десь прочинили вікно, яке, правда, ховалося від зору, бо по ногах шугав холод.
Навколо все ще розповідали сни, оповідників значно збільшилося коштом нових, зовсім не знайомих облич, ЯКІ ДОСІ не потрапляли мені на очі. Можливо, і справді вони належа¬ли до чергової зміни, особливо балакучої, яка прийшла на
490

місце попередніх, бо всі, наставивши один на одного руки, наче тепер тут зібралися самі глухонімі, із заклопотаним ви-глядом виголошували свос, і жодний із .них не поглядав у на¬прямі перегородки.
І все ж спочатку я не відважувався пройти далі напе-ред. Щойно коли перевірив, чи з гурту видно, що діялося за ширмою, і переконався, що ні, я обережно, про всяк випадок оминувши присутніх попід стіною, наблизився до господині й спробував її на мигах витягти з розмови, та вона так само на мигах показала, що вона зайнята, нехай, мовляв, пізніше.
Я звернувся ще до дідка, який їв з горнятка прозорі драглі, час від часу дозволяючи заглядати в свою .посудину літній жінці, яку я теж уперше запримітив, але вони від мене, ніби змовившися, разом нетерпляче відмахнулися, а коли я пояснив, мовляв, я шукаю гарячого чаю, — напоїти людину, якій зробилося недобре, сіли до мене спиною, і я не зважився зайвий раз нагадати, що мені йдеться виключно про гарячий чай.
Та я мушу якось роздобути гарячого чаю, бож тільки він допоможе старому звестися на ноги, затявся я. Не пощастило розпитати про відвідувача, на те вже нема ради, проте дістати чаю для старого я зобов’язаний.
Я обійшов помешкання, дивлячися, чи не залишилося в когось бодай півсклянки теплого чаю, з думкою: на цей раз я просто без дозюолу візьму, та й годі, оскільки оповідачі снів однак не бачать, що відбувається навколо, і натрапив на МІЛИГІІ кухлик, ще гарячий, який забули розлити — ‘ймовірно, в розпалі говорення поставили під стіну, і він випав з поля зору.
З цим кухликом я подався за ширму, та на моє чима¬ле здивування старий уже зник. Я поставив кухлик на те місце, де він лежав, позаглядав навколо задля певности, бо мені не вірилося, щоб він сам підвівся, постояв якусь мить, відчуваючи раптом страшну втому, яка від зникнення ста¬рого навалилася на мене, і повернувся назад, хоч розпиту¬вати чи взагалі далі перебувати в цьому товаристві я втра¬тив охоту. Ба більше, мені нагло здалося, ніби з мене цебе-
491

нить кров, і я слабну, і тому треба якнайшвидше тікати, заки ще мене не залишили рештки сил.
Правда, в мені попри це все ще не до кінця розкрути-лася пружина, яка мене тримала, бо я апатично, аж сам ди- вуючися, що розтулюю вуста, потурбував кількох оповідни- кіїв снів запитами про мого відвідувача, проте ніхто з них не відповів, і тільки під кінець, майже біля самих дверей, один новоприбулий буркнув щось так не ди ладу, аж я завагався, чи мій відвідувач сюди взагалі колись навідувався.
Зрештою, навіть, якщо він справді тут бував, то або на нього ніхто не звертав уваги, може, він, як я, не мав снів, і йому не щастило зацікавити оповідачів, які крім себе, нічого не зауь-ажували, або просто мені бракувало терпіння, а найголовніше — віправности відповідно їх розпитати, і че¬рез це кволі спроби домогтися свого ні до чото не вели. Якби я спромігся якось інакше підійти до всього цього, як, не знаю, проте зовсім інакше, тільки це треба було б обдумати на свіжу голову, а не тепер, бо тепер я взагалі втратив здат¬ність мислити, і на весь мій мозок поширилася порожнеча, серед якої на самому обрії з’явилося видиво розгалуженого струмка з кам’янистими загородами для пстругів.
Я постояв ще трохи, переживаючи це усвідомлення, потім майже механічно подивився, чи не видно старого, -і по¬прямував до виходу. По дорозі я згадав, що бодай господині належало б сказати «до побачення», і повернувся назад, однак господиня десь щезла, а чи й просто я її не розпізнав серед інших, а ті, з ким я спробував вже задля годиться /попроща¬тися, бож якось не випадало піти собі мурлом, не відповіли.
Щойно на свіжому повітрі я відчув, яка важка в мене голова. Ніч доходила кінця. Темінь ще трималася, проте вже робилася крихкою, ладна від першого струсу одразу ж роз-сипатися на світло. Поодинокі птахи, стурбовані цією крих-кістю, подекуди виривалися із нескладними трелями й не-гайно ж замовкали, настрашені довгою луною. Вулиці лежа-ли тихі й широкі, зовсім не схожі на вулиці, які я знав. Я справді їх ніколи такими не бачив: пустельні вулиці імпер-ського міста, до якого я вперше потрапив, і то південного міста, бож на хідниках, обведені низькими дротяними ґра¬
492

тами, росли грубі дерева, дуже схожі па плятани, тільки з дебелими лискучими, як на пружинах, листками.
Я поторкав голову, щоб вона полегшала (вона не по-легшала), потер трохи чоло (теж не подіяло) і спробував зосередитися, як же далі. Йти додому й сказати дружина, ні-би я з півдороги повернувся назад — не випадало, бо тоді довелося б одразу вигадувати пояснення, чому я повернувся
і яким потягом, і взагалі чому ж я таки повернувся, нескін-ченні «чому», коли я вже від’їхав, і жінка бачила мій від’їзд на власні очі, а щось вифантазувати, навіть найпростіше, я не був спроможний. Тинятися ж отак собі по місту до на-ступного вечора теж не виглядало привабливим, крім того, тут чатувала сила-силенна небезпек, бо — а коли б мене хтось раптом угледів? Аж страшно уявити. Тоді одразу ж поповзли б чутки, ніби я веду заборонене життя, тиняючися вночі по місту. Чого тільки не понавигадували б, ‘ну і що я тоді казатиму, коли я взагалі не вмію виправдуватися? В найгіршому випадку с ще одна можливість — взяти десь у готелі кімнату, якнайдалі від центру, і переспати до вечора. Та укладаючи подумки, як пояснювати, чому я саме на день, а не на ніч потребую притулку, навіть якщо це готельний адміністратор чи адміністраторка, кому рішуче байдуже, хто я і чому саме мені знадобилася кімната на день, а не, як кожній порядній людині, на ніч, я майже з полегшенням пригадав: я ж без грошей, і тому жодної кімнати не.шука-тиму, і, найголовніше, ні з ким не говоритиму.
Ані говорити, ані будь-кого бачити, ані будь-що вирі-шувати! Зрештою, хіба справді конче вирішувати? От не ду-мати ні про що, отак просто ходити, а там воно вже якось само собою упорядкується. Упорядкується? Як же воно упо-рядкується, коли я навіть не звик так просто собі ходити, без цілі, насамоті — вже саме це ходження ніби насторожу¬вало. Ще якби остаточно вимкнути мислення, бо воно ніби й вимкнулося, і одночасно дошкульно, як невпинний млинок, нагадувало: просто так ходити людина здатна лише в ди-тинстві, інколи ще юнаком, поки людина не визначила свого місця в житті, а пізніше ця здібність зникає, і коли людині трапляється знову, як оце мені тепер, вона відчуває себе по-
493

за законом, не там, де всі люди, бо закон — це де воі, а я, як палець, сам, відмежований.
Ще хоч би; місто скоріше оживало, а то порожні вулиці, г-икросні з суцільної тиші, яку я перший розтинав кроками, то з швидкістю світла (саме так я відчував) віддаляли мене від усього, чим я досі жив, віід мене самого, яким я звик себе уявляти, гі я марно боровся з цим моторошним настроєм. Я зовсім не шукав самоти, я її ніколи не хотів, вона мене зав¬жди лякала. Я не був приготований залишатися сам з собою, а надто ж усвідомлювати, шо аж. до наступного вечора, який раптом виявився невимовно далеким, ніби мені ніколи вже по судилося до нього дожити, я не потребую ні поспішити, залагоджуючи термінові справи, ні сушити голови антиквар¬ними чи родинними обов’язками.
Як неймовірно — невеличке відхилення, і до наступ- ш:го вечора зникли всі цілі, всі зобов’язання, я міг думати
іі робити, що заманеться, захотів — виконав, захотів — ні, бож до наступного вечора, справді, яке непередбачене усві-домлення, я існуватиму ніби поза часом, поза самим собою, так наче я с, а одночасно мене нема, і це тому, що на бажан-ня я ніби аж здатний втілитися в першу-ліпшу людину й до вечора, коли мені припаде час повернутися від мого колеґи, жити її життям, послуговуючися її тілом!
Досить дивний стан, проте цей стан мені не подобався. Тобто не так, щоб зовсім не подобався, я просто почував се¬бе в ньому негаразд. До нього я волів би спочатку звикнути, обжитися в ньому, як лягаєш у холодну постіль, а тоді. . . А тоді? Імовірність, ніби цей стан … О, Боже, хіба ця ймо-вірність не вела до того самого? Чи ж взагалі мисленне, аби я, власник антикваріяту, пересічна солідна людина, яка ні-коли не виламувалася із загальних рамок, бож справді я ні-коли не проявляв жодних незвичних ні нахилів, ні уподо-бань, адже я дійсно такий, як усі, щоб я оце зараз, після невдалих (їм ніколи й не судилося стати вдалими, оскільки я від самого початку не переборов відрази до їхнього без-глуздя) розшуків даних до біографії мого відвідувача, блу¬кав містом? Як неправдоподібно. Я нібито блукав, тільки як усе трапилося? Через який збіг обставин з’явився мій від¬
494

відувач і взагалі все те, що прийшло потім? Тут напевно мі-ститься якась фатальна помилка. Це ж просто виключене, щоб усе це зі мною відбувалося! Я ладен присягнутися, я майже шкірою чую: щось у цій історії діялося інакше. Що саме інакше, я не годен визначити, однак я переконаний, що інакше. Це наче порваний ланцюг, до якого лише б знайти загублені ланки, і тоді виявиться, як усе це унедійснене, і я зовсім не повертаюся з невдалих розшуків біографії мого відвідувача, а мої теперішні переживання стосуються чогось зовсім іншого, тільки мені бракус вправности чи мацальців його збагнути, і воно вислизає з рамок, куди я його силку¬юся втиснути, аби наблизити до себе. Щоправда, одне поза сумнівом: тут завинив мііі відвідувач, бож через нього все це почалося. Справді через нього? Досі мені бракувало, часу над цим замислитися, а тепер нарешті і часу подостатком, і ніхто не заважатиме. Отже через нього? А чи мій відвідувач вза¬галі існував? Нібито існував, оскільки я ж його на власні очі бачив — ще б пак! Однак чому ж тоді я не запам’ятав навіть його обличчя, хоч стільки разів описував його різним людям? Я завжди знав: то він, тільки не з зовнішніх ознак, а просто щось усередині давало знак — це він, і я його піз-навав, проте я зовсім не певен, чи пізнав би його тепер, зу-стрівши на вулиці.
— Ви мене не пізнали б?
— Ні, я вас не пізнав би.
— Алеж раніше пізнавали?
— То було раніше.
— Ви змінилися, і ця зміна відбулася з вами щойно.
— Можливо.
— Чи ви свідомі цього?
— Я не знаю. Я думав про інше. Я мусів би про вас за-бути, аби мати змогу про вас думати.
— Мене вже нема.
Нема. Справді нема. Однак лишається ще найголовні-ше: чому ніхто не спромігся мені про нього нічого сказати? Адже я шукав дуже ретельно. ІІе виключене, що хтось інший виявився б винахідливішим у пошуках, проте я ж докладав усіх зусиль! Усе, що від мене залежало, я, здається, зробив,
495

я шукав його там, де він бував, де його бачили, і де, зрештою, випадало б про нього бодай щось знати. Чому ж тоді кож¬ного разу, як я натрапляв на його слід, він мені просочував¬ся крізь пальці? Чогось, видно, я не врахував, тільки чого саме? Що я мав робити? Крім того, я просто таки не розу¬мів мого відвідувача. Йому далебі найбільше залежало на то¬му, аби я писав його біографію, чого ж тоді він так усе утруд¬нював? Чи, може, причина містилася зовсім не у відвідувачі, а п мені самому?
Ті, що міняють обличчя, їх приносить вітер усесвіту,
‘і ємні хаосу вершники,
Світла майбутні онуки,
Не насититься око, дивлячись,
Не наповниться вухо, слухаючи,
Бо той хлопчик, що продає на розі газети,
Може зупинити апокаліпсис.
Однак він дивиться покищо в інший бік.
Він дивиться на краватки, що обернулись смерчами, Й не знас про свос покликання.
В мені самому? Виключена річ! Адже йшлося про мого відвідувача, а не про мене. До чого тут я? Лише до того, що мій відвідувач прийшов до мене, а не до когось іншого, аби я писав його біографію, і я ніби той антиквар, який, дове¬дений до нестями його відвідинами, таки погодився? Це над¬то неправдоподібне. Я нічого не забув, я все пам’ятаю, він прийшов, я погодився, все це ніби було, і, не зважаючи на це, тепер я втратив остаточну певність, чи воно дійсно так. Після того, що я бачив і чув, шукаючи дані до йото біографії, я починаю вагатися в найочевиднішому, і, найдивніше, це вагання від мене ані трохи не залежить. Я не знаходжу жодного опертя ні в мені, ні ‘поза мною. Я не знаю, як упо-рядкувати всі ці події, не знаю, як розуміти найпростіше, бо тепер усе, чого я торкаюся, здається незбагненним. Імо¬вірно, я просто не та людина, якій належало б шукати дані про мого відвідувача, бож явно помилковий збіг обставин
496

втяг мене в коловерть, з якої я ніяк не виберуся, я згубив останні підстави, на які досі орієнтувався, і мені нестерпно лячно припустити , . • Однак я мушу додумати і це до кінця! Зараз я сам з своїми думками. Так, тішся, сам. Сам на свою голову. Що ж, видно, людині — рано чи пізно, доводиться приходити й до самого себе, навіть коли цього й не хочеться. Я шукав мого відвідувача, проте я не знайшов нікого, хто знав би його, і тепер я навіть не певен, чи я той, хто його шукав. Я справді той? .Чого ж тоді я цього не відчуваю? Я хо¬тів довідатися, хто він, але хто я?
Поліція не зупинить вершників,
Всі вісі вітрів поза часом,
Вершники світлі хаосу,
Не насититься око, дивлячись,
Не наповниться вухо, слухаючи.
І коли той хлопчик продасть останню газету,
Він упаде, і його заллють водойми світобудови. Вершники темні хаосу.
І будуть тільки вітри.
Ні, так не піде. Тут доведеться поволі все розбирати, за чергою, одне за одним, тоді я ліпше збагну, мені не йде все нараз. Я ходив розшукувати дані його біографії потай¬ки, щоб дружина не довідалася. Так, тепер мені, звичайно, ясно, одразу на самому початку якби я розповів їй, хцо зі мною, це мене врятувало б, та зараз вже нічого не давалося направити, оскільки за час розшуків в мені самому зайшли зміни, над якими я не панував. Зовнішньо ніби нічого неї ста¬лося, однак коли тепер я думав навіть про такі самозрозу-мілі речі, як про антикваріат, дружину, дітей, вони ніби від-далялися від мене, і це, знову ж таки, виключно через роз-шуки даних до біографії мого відвідувача, які відвели мене кудись набік, зовсім непомітно, проте безповоротно, і, зга-дуючи цісї хвилини про хату, про родину, я її бачив уже ніби далеко в перспективі, не в стані наблизити її до себе, бо вона залишилася як поза мною, якого вже не існувало, і що мені з того, коли розум, попри цю очевидність, запевняв,
497

ніби нічогісінько не трапилося? Мовляв, що я таке вчинив, замовчав історію з відвідувачем і поїхав не до колеги, а по-прямував на розшуки біографії мого відвідувача, а це ж, властиво, дрібниці! Зрештою, я навіть ішов додому, тобто ні, звичайно, я не йшов, однак кожної миті я міг піти додо¬му, і жодних ускладнень мов не існувало, і все, що я досі подумав, не дійсне, бо воно викликане лише порожнечею нав¬коло і пізньою годиною, чи радше незвичайністю мандрівки без цілі, коли нікуди поспішати. І все ж таки, чому я пере¬став відчувати, що то моя родина, мій дім? Я знав: то мій дім, моя родина, однак я того не відчував. Я цілковито втра¬тив відчуття, що десь, — а воно ж близько, в цьому місті, за кілька кварталів, чи то кілометрів, — існує моя родина, хата, взагалі щось, що мені належить. Антикваріят? Ні, у цю мить мене ніби щойно явили на світ, я нічого не посідав, усе мало починатися від початку, оож хіба я той самий антиквар, який повертався з невдалих розшуків біографії свого відвідувача? Коли я навіть втратив певність, чи це я так думаю, чи хтось послуговується моїм мозком, пронизу¬ючи мене припущеннями, які мені самому ніколи не спали б на думку? Це ж справді нісенітниці, і винна тут, імовірно, перевтома, бож я звик рано лягати спати і вести упорядко¬ване, навіть трохи педантичне життя. А мій відвідувач? Теж перевтома? Чи я ніколи й не погоджувався писати його біо¬графію? Однак я знаю, що погоджувався. Чи таки ні? Що коли мені це просто привиділося, і насправді не існувало ні відвідувача, ні Дома з його мітом про велику людину й ге- ростратів, ні Ціми, ні Козютка-Млодютка, ні оповідачів снів, пі взагалі усіх тих, кого я розпитував, жадаючи інформації про мого відвідувача, з ким ходив, зустрічався? Що коли все те. що я бачив і чув, вишукуючи матеріяли до біографії мого відвідувача, насправді лише вияв чи несподіваний ви¬бух фантазії, кошмарний сон на повний шлунок? І тому поява мого відвідувача прийшла не ззовні, а зсередини, тобто всі ці події від самого початку лежали в мені й чекали тільки нагоди, аби вийти назовні, і цією нагодою став мій відвідувач? Однак подібне мислити можна б лише тоді, коли я відзначався б уявою, а я ж не успадкував жодних її ознак!
498

Я належав до звичайних пересічних людей, без жодного на-хилу до надзвичайного. Звичайнісінька пересічна, нормаль-на людина, така, як усі, антиквар — і більш нічого! Тоді мусів справді існувати і мій відвідувач, а з ним і всі інші, кого я зустрічав, шукаючи дані до його біографії, і взагалі все, що мені здасться . . .
Світлі вершники, занесені вітром усесвіту.
Не насититься око, дивлячись,
Не наповниться вухо, слухаючи,
І ті, що тілами стоять над проваллями,
Тримаючись віддихом неба,
Темні вершники світла . . .
Мій відвідувач мусів справді існувати, бож я не сидів у своєму аитикварівті, чекаючи, коли закипить чайник, щоб зняти його й заварити чай, а без цілі блукав порожнім ніч-ним містом, і аж до наступного вечора (яким недосяжним здавався цей вечір!) я, не мав ні будь-куди поспішати, ні будь-що робити, ні навіть думати! Зрештою, я й не думав, думки лише проходили крізь мене, без жодної моєї участи, мені взагалі довелося б реставрувати себе, щоб переконатися, чи я ще с, бо’ я перестав навіть це відчувати.
Звичайно, найкраще починати з фактів, заради вну-трішнього заспокоєння. Вони ставлять все на свої місця. От, нагграклад, факт, що мій відвідувач існував; це і простіше, і я тоді все таки посідатиму якісь провідні лінії. Простіше? Ні, аж ніскільки не простіше, бо чого ж тоді я не здолав довідатися, хто він? Навіть якщо я невдало розпочав розшу-ки, навіть якщо я через невправність, ну, скажімо точніше
— через упередження, ускладнив цю справу, все це я узгляд-нюю, па все це я роблю скидку, нехай, однак навіть якщо воно й дійсно так, то все таки я повинен був би довідатися, хто він. Бо1 коли я не здолав вияснити, хто він, — це означає, що він . . .
Він. Але — хто я? Дійсно, хто ж я? Я? Ні, це ж ку-медно, таким людялі, як я, просто не випадає ставити собі тахі питання, у мо^му випадку воно аж смішно й безглуздо,
499

бож я знаю, хто я! Я знаю? Нехай це смішно, нехай без-глуздо, що завгодно, у мене немас свідків, я сам з собою, аж моторошно, як сам, нехай, тільки ж це неправда, я не знаю! Власне в тому й річ, що не знаю. Я вирушив довіда¬тися, хто мій відвідувач, однак, хто я? Мені самому незбагнен¬не, як я опинився перед цим питанням, хоч тепер воно вже несуттєве, єдине суттсве — це хто я насправді? Герострат. як і все теперішнє людство, чи той, хто покликаний втіли¬ти міт про велику людину, бож вирішує тільки вибір, ,хто якого себе вибирас?
О, Боже, про це, що я тепер думаю, ніколи ніхто не довідається, це далеко гірше, ніж уся історія з моїм відвіду-вачем, я тут єдиний свідок, і я волів би не переступати цієї межі, я волів би не знати, однак тепер уже пізно, я не годен відкрутити себе назад, я мушу дійти певности, бо що коли мій відвідувач лише на те й з’явився в моєму житті, ‘щоб я це усиідомив і вирушив на розшуки не його біографії, а на розшуки себе, на розшуки великої людини? Щоб я вибрав або міт про велику людину, або гсростратизм? Ні, ні, ні, чому ж вибирати, чому не залишити все так, як досі, адже йшлося нібито не про мене, а про мого відвідувача? Я ж вирушив шукати дані до його біографії? Я ж хотів лише до¬відатися, хто він. Я зовсім не рвуся знати, хто я! Однак, все таки — хто я! Чи дійсно мені не цікаво з,нати: хто я? Я ва¬гаюся, я остаточно гублю певність. Правда, в мене є ще час. Ще не почало світати, і я кожної миті можу повернутися додому, забувши про цей вибір, про *все те, іцо мені думаєть¬ся тепер. Та чи справді мені залишилася ще змога поверну¬тися? Хіба вибір дається будь-коли ‘забути? Хіба він не існує в людині від початку, і все залежить від того, виключно від того, коли людина це собі усвідомить? Повернутися? ,Чи я взагалі будь-коли вже повернуся? Так? Ні? Не знаю. Проте я знатиму. Я мушу знати. Я мушу це знати, ще заки зайде на досвіток. І заки зіійде сонце – -я знатиму. Бож усе зале¬жить від того, хто я. Отже — хто я? Хто кожен з нас?

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.