Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

БІЛИЙ ПТАХ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ. Кіносценарій

Ой летіли журавлі,
Сіли собі край ріллі,
Сіли собі край ріллі, Заспівали трайлю-лю-лі.
Білосніжний довгоногий птах ходить-походжає по масляній чорній зораній землі.
Білоголовий хлопчик обережно походжає біля птаха, ніби випасає його.
По горбатій ниві, зігнувшись удвоє над бороною, топче борозну Лесь Дзвонар.
Четверо старших синів упряжені в шлеї.
По тугій ріллі йде боса вагітна мати — Катрина. Вона сіє, бережно розкидаючи дорогоцінне зерно.
За батьками, як зграя птахів, у заношених полотняних сорочках і полотняних штанах тягнуться діти — втикають довгими киями кожне зеренце в землю.
Кожне зеренце, щоб жодне не пропало, щоб усі зійшли. На свіжу ріллю сідає вороння. Махає засмальцьованою кресанею Дзвонар і свариться птахам, які своїм гомоном заглушують його вигуки.
Крутою польовою дорогою йде процесія. Старі діди несуть корогви. Діти високо тримають світичі. У жінок — оберемки всякого зілля. По гілочці вони встромляють його в сиві межі. Попереду процесії місцевий священик отець Мирон кропить водою кожну ниву:
— Да святиться поле твоє на врожай рабам твоїм, хліб із нього єдящім!..
Процесія наблизилась до ниви Дзвонарів.
— Бачу, і без благословення багато насіяли,— дивлячись на дітей і на вагітну Катрину, жартує піп.
Лесь підійшов до священика, поцілував хрест і руку.
— Та то таке, панотче: сіяти — насіяли, а який урожай буде? — знизуючи плечима, відповідає зніяковілий Лесь.
Підійшла Катрина з дітьми. По черзі вони цілують хрест і руку панотцеві, який ніби й не звертає уваги на цю звичну процедуру і веде розмову далі:
— Добре дерево і плід дає добрий, і насіння.
— Не дано знати, в який грунт трафить це насіння,— розсудливо каже Лесь.— Одне зерно — під камінь, друге — на камінь, третє — у воду, четверте — птах небесний визбирає. Тільки десь сьоме-восьме проросте, та й те пустоцвітом може стати…
Півень співає на дві держави
Одноманітно й глухо шумить вода двох держав. Короткі, злі хвилі Черемошу товчуться об каміння, викладене посеред ріки.
На сирих уламках скель, схоплених цементом,— залізний прикордонний стовп. Крутить і заносить швидка вода піну з румунської сторони на польську.
У прозорому передсвітанковому світлі бреде по груди у воді повз прикордонний стовп людина. За тяжким мішком, який придавив її до самих хвиль, обличчя не видно. І здається, якби не важкий мішок,— збила б, закрутила, знесла людину летюча вода Черемошу.
Але старий Лесь Дзвонар іде по річці, як по своїй хаті, він знає, де який непевний камінь лежить під водою.
Хлюпають і ковзаються мокрі постоли по прибережній глині, льодяна вода стікає з пудових гач. Лесь Дзвонар — невисокий і кремезний. Він зупиняється в кущах і завмирає в тривозі.
Просто перед ним, рукою подати,— скирта тогорічного сіна. До скирти по-газдівському, як вила, приперто карабін з довгим тригранним багнетом.
Лесь озирається — прикордонника не видно.
Несамовито, шалено, як труба в солдатській казармі, розірвав світанкову тишу хриплий крик півня.
Лесь здригнувся. На вістрі скирти лопотів крилами червоний півень.
Прямо під ним на скирті біло засвітилися жіночі плечі, струнка шия, перехоплена кораловою ниткою, заплутане важке чорне волосся, обличчя блудниці, яке випромінювало ранкове жіноче тепло.
— Вівдя… — кличе гарячий хриплий шепіт. Чоловіча рука гладить її плечі, тягне зморено до себе.
Вівдя з усмішкою дивиться на старого Дзвонаря і ніби до нього каже:
— Чув, як мій півень співає на дві держави?
Лесь мовчить, обличчя його кам’яніє.
— До біса держави! — хрипить прикордонник.
— А знаєш, любчику, поки ти мене цілуєш, твою державу мішками розтягнуть… — сміється Вівдя, підморгуючи Дзвонареві, і потягується, скидаючи свої білі безсоромні руки до неба.
Лесь зовсім остовпів.
Руки прикордонника дедалі настирливіше тягнуть «нічну красуню» до себе.
Старий Дзвонар, зігнувшись, безшумно зникає в кущах.
Уставайте, браття, бо воює біла днина
Важко ступаючи, Лесь Дзвонар увійшов до тісної зрубової хати. Обережно поклав мішок із зерном на смерекову лаву, де ще досипали укладені діти.
У хаті на нього вже чекав багато вдягнений чоловік з жорстоким обличчям — багатій Левицький.
— Приніс? — замість привітання запитав він Леся.
— За твої будильники нині мало дали… Шість фунтів тютюну. А мені й зовсім пусте — кукурудзи на один зуб…
Виймає з мішка, кладе на стіл качани кукурудзи
й пачки тютюну. Мішок потемнів від спітнілої спини Леся. Старий перевів дух.
У хаті було повнісінько дітей. Вони спали на збитій навік дерев’яній постелі, як солдати на нарах. Двоє корит, підвішених до сволоків, правили за колиски, в яких спали найменші.
Левицький вийняв із сумки, поставив на стіл п’ять будильників, згріб у сумку тютюн, глухо вилаявся, додав:
— Хитруєш, старий… Ще раз прийдеш без нічого — іншого знайду…
І вийшов з хати.
Лесь опустив кінець рушника в довбану миску з водою, протер очі і неголене обличчя, другим кінцем витерся, почав молитися. Він молився, неначе з кимось сварився. Одночасно будив дітей: кого — за чуба, кого — за вухо, а кого — просто за ноги і на долівку. В хаті стало ще тісніше.
Усі ще досипали стоячи, але вже гули, як бджоли у вулику, шукаючи своїх поясів, постолів, онуч.
Старий ходив по хаті: молився, сварився, водночас щипав окрайок кулеші, запивав водою, підганяв своє військо. І військо вишикувалось на коліна перед старенькою іконою, на якій був намальований гарний молодець на білому коні; спис його простромив змія, а позад нього стояла визволена красуня.
Цю ікону всі знали напам’ять, і ніхто зараз на неї не дивився.
Малий Георгій, якому не вистачило місця під іконою, повернувся до другої стіни і витріщився у вікно.
У білій пом’ятій сорочці мляво ступала по стежці сільська соромітниця Вівдя; на плечі її красувався півень.
Георгій насилу відірвав від неї погляд, перевів його на ікону. І диво: на іконі, за білим конем, стояла вона — Вівдя.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.