Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Пішов біду продавати

Низькі двері в хаті Дзвонарів відчинено навстіж. Із темного, теплого хатнього нутра з плачем викочується, вилітає Дзвонареве військо. Хтось невидимий вишпурює, жбурляє малечу на світ божий. Лелечий клекіт змішується з дитячим плачем.
Баба Ціпа, покручена роками, як болотяна верба, квапиться, спішить повз білоголовий стрій до відчинених дверей. Побачивши повитуху, відвернулися старші, дрібнота перестала скиглити з переляку. У дверях, прямо бабці в подолки, кулею втесався Георгій. Баба Ціпа дала йому ключкою по шиї, шаснула в хату. На порозі з шматком сала в кулаці став старий Лесь Дзвонар. Ні на кого не глянув, грюкнув дверима, сів на приступок біля дверей, як сторож, почав мовчки жадібно їсти. Діти — хто на воринні, хто на колодах, хто де — чекали.
Тільки один мовчазний Богдан плів колиску. Георгій підняв з пилюки повзаюче немовля, витер носа сестрі, яка схопила його за сорочку, сказав з досадою:
— Як ця проклята баба прийде, так у мене нова дитина!
Як підтвердження його слів з хати почулось:
— Уа-уа-уа!
Новий Дзвонар завів свою пісню.
Великий Підгірський ярмарок. У центрі його гучно лунає весело-зажурливий весільний марш. Гуцули в своїй яскравій одежі, мов різнобарвні метелики, кружляють під цей марш.
Грають Дзвонарі. На возі стоїть Лесь Дзвонар. Він щосили гупає смичком у контрабас, або, як тут кажуть, басицю, і вигукує:
— Файні, та любі, та намальовані! Хто жениться чи видається! Наймайте найліпших музик на всі гори й до-
2 0-169 ли — Дзвонарів! І на вашому весіллі буде стільки гостей, як трави та листя в наших горах.
Спокійно дивиться кудись у далечінь Орест, міцно тримаючи скрипку. Як блискавиці, бігають руки Петра по цимбалах. Дме своїми легенями, мов ковальським міхом, Богдан у тромбон, червоніючи чи то від шаленого темпу музики, чи то від сорому.
— Файні та гречні газди й газдині! Якщо ви хочете справити своїй дитині гучні хрестини — візьміть цих прославлених музик! І у вас буде стільки гостей, як у морі піску,— горлає Лесь Дзвонар.
Георгій так висвистує на своїй сопілці, немов хоче заглушити інструменти своїх братів. Та це неможливо, бо навіть Миколин бубонець не відстає, передзвонює срібними звуками, доповнюючи гармонію Орестової скрипки, Петрових цимбалів, Богданового тромбона і батькової басиці.
Деякі люди, послухавши цю чудову гру, все-таки розходились по своїх ярмаркових справах. А дехто стояв і слухав, немов укопаний. Може, згадували молодість, власні весілля чи прикрі дні. Слухали мовчазно, навіть крадькома витирали з очей солоні… Але ніхто не підходив до капельмейстера славних музик, щоб найняти їх на весілля, хрестини чи толоку.
Тут же, неподалік воза, вже давно стоїть отець Мирон зі своєю одиначкою Даною, краса якої примушує багатьох парубків забути, що вони на ярмарку.
Дана слухає Дзвонарів не так, як усі… її сумний і збентежений погляд щось крив і таїв од батька й од усіх. Мимоволі вона рушила з місця, музика притягала її.
За Даною ступав і отець Мирон. Підходячи до воза, привітався з музиками поклонами.
— Може, Олексо, ти мені до господарства кого даси? — змилосердився отець Мирон над старим Дзвонарем.— Про плату не будемо торгуватись…
Хлопці грали далі, тільки обличчя їхні зашарілись
дівочим рум’янцем. Лесь зраділо гримнув смичком по басиці:
— То котрий з вас злізає з воза?
Замовкла скрипка, спустила останній дух «коза», повисла в повітрі мелодія струн цимбалів — троє синів скочили з воза.
Дана дивиться на…
…Петра…
…Ореста…
…Богдана…
І важко здогадатись — засміється вона зараз чи заридає…
Стоїть Петро, погляд його відкритий і прямий, погляд його каже Дані: «Вибирай, тільки не помились…»
Обличчя Ореста горить лихоманливо, залізні жовна стягнули вуста в пряму щілину. Очі обпікають Дану, свердлять, вимагають: «… Я… Я… Я…»
М’які, сумні очі Богдана не шукають співчуття. Тільки любов світиться в них.
Три брати, три різні долі стояли перед нею.
Заметушився, ніби нічого не зрозумів, старий Дзвонар.
— Як бачите, кожний хотів би в своєму селі залишитися,— виправдує нерозумних синів Лесь.
Отець Мирон усе зрозумів. Він глянув на хлопців, що стояли, потупивши очі, пильно подивився…
…на Дану. Вона сховала свої очі в землю.
— Багато вас… — пролунав збентежений голос отця Мирона.
Губи Дани затремтіли.
— Малого візьму, Георгія… — зніяковіло закінчив священик.
Дзвонар послужливо зіпхнув з воза Георгія.
Хлопець ступив до отця Мирона. Кинув погляд на братів.
Опустили голови старші брати, сховали від священика злі очі.
Відвернулася Дана.
Отець Мирон усміхнувся до хлопчика, простягнув руку для поцілунку. Георгій, дивлячись в очі панотцеві, прийняв руку і …укусив її…
Зойк попа прозвучав у цілковитій тиші…
…Ярмарок онімів, рух припинився, ніби блискавичний параліч зупинив усе,— розштовхуючи натовп, повз воза Дзвонарів, перекидаючись румунськими словами, двоє румунів-поліцейських вели закривавленого арештанта.
А коли вони зникли, почувся впевнений голос:
— Чого це ти, Лесю, повиставляв хлопців, як медівників? Вони ж здорові бугаї. Дай мені їх на літо до роботи.
Це говорив кремезний чолов’яга в каракулевій шапці, який щойно підійшов до воза і дивився на Дзвонаревих синів, як на робочу скотину.
— Що даєте місячно, пане Левицький? — Лесь говорить з ним дуже поштиво.
— Та вже зароблять більше, ніж сьогодні на ярмарку. По осені матимеш трьох овець та відгодованих хлопців на зиму…
Пан Левицький обмацав братам руки, поплескав по плечах, поштурхав здоровенним кулаком у животи, вдарив з Лесем по руках.
Дана, щоб не бачити цього ганебного торгу, відвернулася й зникла в ярмарковій течії людей. Отець Мирон рушив за нею.
— Тільки одне прошу, пане Левицький: коли трафиться яке весілля чи інша «треба» — ви вже їх відпустіть, бо капелія розбивається,— підлесливо просить Лесь.
Троє братів, три продані долі Дани взяли з воза свої інструменти.
— А чого ти такий сумний, Петре? — єхидно всміхаючись, каже пан Левицький.— Вахмани близько. Заграй веселої, румунської.
— А він на твоїх похоронах веселої заграє,— образився за брата Орест.
Левицький схопив Ореста за барки.
— Бач, їх продають, як бидло, а вони ще носа задирають. Тичуть собі пір’я під хвіст…
Декілька людей догідливо хіхікнули.
— Чого ви смієтесь, християни? На сьогодні ви всі продані! — крикнув Петро.
Румунський офіцер, який супроводжував арештованого, підбіг до Дзвонарів, ударив Петра по обличчю.
— По-якому говориш, боввуле 1! Кулкат2!
Люди лягли. Впали й Дзвонарі. Стоїть тільки Петро.
— Дрипс 3! — підняв офіцер з грузької землі людей і знову: — Кулкат!
Петро ані ворухнувся.
1 Свиня (рум.).
2 Лягти (рум.).
3 Встати (рум.).
Офіцер озвіріло б’є Петра, викрикуючи:
— Дрипс! Кулкат! Дрипс! Кулкат!
Петро, витираючи закривавлене обличчя, зустрівся поглядом з арештантом. Той ледь помітно підбадьорив його усмішкою.
Дана кинулась до отця Мирона, свого батька. Плаче, благає його:
— Зробіть що-небудь! Зупиніть їх!
— Арестатель песта! 4 — наказує офіцер.
Петра повели разом з арештантом.
Плаче Дана.
Петро озирнувся на неї, на натовп і, протестуючи, вдарив на цимбалах весело-зажурливий марш.
Музика наздогнала дівчину, і вона побігла.
— Не журіться про мої діти. Дав бог діти — дасть і на діти,— каже старий Лесь гуцулові на маленькому конику.
— Дорогий у вас товар, хоч і багатенько маєте його. Рік тяжкий, дивись, не витягнеш,— торгується гуцул, не злізаючи з коника.
Грають Георгій і Мико, слухають.
— Птиця небесна не думає про завтрашній день, та й запасів не має, але якось живе… — шукає відради для себе Лесь у нехитрій філософії.— Дав бог діти — дасть і на діти!
4 Арештувати бунтівника (рум.).
— Пес із тобою! — Гуцул відрахував три зім’ятих папірці.— Десять, двадцять, тридцять лей…
Дає Лесеві.
Дивляться Георгій і Мико то на гуцула, то на батька, грають.
Але сопілка й бубонець — уже не оркестр…
— То котрого береш? — чути голос батька.
— А що, хіба якийсь дешевший є?
— Вони в мене в одній ціні…
— Отого! — Гуцул указує на Мика.
Замовкає бубонець, зіскакує з воза Мико…
Лелека на хаті
Сидить Георгій на пеньку серед двору. Під одною й другою ногами в нього корита з немовлятами, яких він колише; в обох руках на довгих мотузках — по дві мотузки на кожну руку — прив’язані четверо інших дітей, щоб не розбігалися.
У поділку — шматок кулеші. Але руки непорожні. Георгій зв’язує мотузки в одну. Однією рукою тримає дітей, другою їсть.
У хвіртку загрюкало, закричало старечим голосом:
— йой, котре-небудь, розщепи хвіртку! — Це баба Ціпа.
Шалено забігали очі Георгія. Він прожогом біжить у клуню, витягнув звідти косу і мчить до хвіртки з несамовитим криком:
— Ти, стара деркавко, забирайся звідси, бо ноги під-косю, як курці!
— йой, Дьодю, що з тобою? — затремтів голос баби Ціпи.
— Ти чого внадилась нам дітей носити? Ти не можеш нести Парасці, в неї ж — ні одного. В Аннички — ні одного, а ти нам та й нам! Забирайся! —твердо гукає Георгій, і видно, що слово його останнє.
— Та ти що, здурів? — вже ластилася баба Ціпа.— Подивись, де в мене дитина? То вам бузьки дітей носять. Маєте гніздо на хаті, то чого вони носитимуть сусідам, коли до вашої хати ближче.
Ці слова підтяли Георгія. Він пустив бабу. А все-таки обшукав її очима, чи не приховала десь якогось малого. Сів на своє місце і втупив погляд у велике лелече гніздо, де клекотіли, наче насміхалися з Георгія, лелеки…

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.