Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Станеш ти птахом білим…

ІТіч нищилася — серед неба стояв місяць уповні. Дзво-нареве подвір’я залите яскраво-голубим сяйвом.
З хати вислизнув, як мара, у білій довгій сорочці Георгій. Він іде по подвір’ю, мов сліпець, натикається на драбину під клунею, бере її і притуляє до гребеня солом’яної стріхи. Тривожно й погрозливо затріпотіли крилами лелеки. Георгій лізе по драбині. Підкрадається до лелечого гнізда.
Катрина, яка вийшла слідом за сином, не розуміючи, що з ним діється, похапцем вилазить на дах. Щоб не перелякати малого, ніжно й тихо кладе руку на його плече:
— Куди ти, Дьодю?
Чи то зі сну, чи то зі страху Георгій не може сказати ні слова. Дивиться на матір, наче бачить її вперше. Слова вихоплюються самі собою:
— Хочу перенести гніздо… до Параски.
— Нащо? — Мати ще більше занепокоїлась цією витівкою.
— Вони у нас на хаті, тому накидали стільки дітей, а нам уже доста…
Катрина, переконавшись, що її дитина при своєму розумі, полегшено зітхнула.
— А-а-а… — протягнула вона і, наче зібралась тут, на гребені хати, заколисати Георгія, притисла хлопця до себе: — Це птиця божа, її не можна чіпати. Лелека був колись людиною. І бог цій людині дав великий важкий мішок, сказавши: «Віднеси його і кинь у прірву. Тільки, боронь боже, не дивись, що в ньому. Про це знати маю тільки я»,— сказав бог. Але людина теж захотіла знати те, що знає бог, і переступила закон божий, заглянула в мішок, а там… змії, всяке гаддя повзуче й летюче, миші, черви і всяка нечисть світу. Людина швидко зав’язала мішок, прибігла до прірви і кинула його. Але гріх уже вчинила — посягла на божу таїну. Миша зробила дірку в мішку — і розповзлась уся нечисть по світу. І прорік бог людині: «Станеш ти птахом білим з позначкою чор-ною. Поки не визбираєш зі світу весь бруд, не поверну тебе на людину».
Георгій слухав матір і дивився на неї, як на передвісницю. Та й Катрина розповідала синові цю притчу так, що кожне слово звучало мов благословення, яке підносило Георгія над сплячим селом, над горами, а в душі його щось вирувало, як у вибоїнах Черемошу.
— І відтоді ходять лелеки по багнах, по смітниках світу і нищать зло, яке самі розпустили…
Не чути дзвонів

Старий Лесь дзвонив у дзвони. Але здавалось йому, що то не дзвони, а його голос б’ється в пітьмі ночі:
— Продав хлопців — маю гроші… Куплю Катрині сар-дак… Ні! Гроші маю, та й борги маю. Може, вівцю купити? Ні, віднесу гроші попові. Може, він за Петра слово замовить. Ні, сам не піду. Георгія пошлю. Малий заплаче, малому він не відмовить.
Серце красуні…

На виструганому дубовому столі в мерехтливому світлі каганця цокали п’ять великих залізних будильників. Інколи якийсь з них істерично видзвонював — тоді відривалися від подушок сонні голови малих Дзвонаревих дітей. Перелякані очі витріщувались на світло, а старий Дзвонар цикав на своїх дітей, брав будильники в порепані руки й трусив їх, ніби хотів витрусити з них їхні стукот-ливі душі. Будильники один за одним затихали, і в хаті чувся лише звичний монотонний тріс цвіркуна та нечіткий шурхіт сонного дитячого дихання.
Дзвонарева Катрина мовчки стежить за чоловіком, кидає благальні погляди на ікону, часто крадькома хреститься.
Нарешті старий Лесь не витримує.
— Не можна мені йти. Заберуть мене на польському боці.
— Чим я цю прірву годуватиму? — зітхає, сама себе питаючись, Катрина.
— Озвірів на мене пан офіцер, погрожував стріляти. Каже — часто бігаю,— похмуро бурчить Лесь.
Катрина глухо зітхає й опускає очі. Старий Лесь мотається по хаті, як загнаний ведмідь, ричить, п’є воду, сідає на лаву, думає.
— Не вернусь я звідти! — скрикує Дзвонар і грюкає кулаком по столу.
Усі п’ять мовчазних будильників підскакують і різко дзеленчать.
У вікно стукають.
Лесь хапає мішок і квапливо ховає в нього будильники. Катрина злякано кидається до дверей. Коли Лесь ногою засунув мішок під лаву, Катрина відчинила двері.
На порозі стоїть зарюмсаний Георгій:
— Я гроші з’їв…
Дзвонар звів брови:
— Скільки?
— Двадцять лей… Я їх у рота сховав… а воно ковтнулось… Гроші, що попові ніс…
— О-о-о! — простогнала Катрина, плеснувши в долоні.
— Не бийте мене… я вам їх завтра вранці поверну… — потупився Георгій.
— Та-а-ак… — протягнув задумливо батько.
Підвівся. Пильно подивився на сина. Поманив його до
себе.
Той з острахом рушив назустріч неминучій розправі. Але старий Лесь не б’є його. Він витягає з-під лави мішок з будильниками і подає його дитині.
— Иой, лихо! Куди це старий дурень хоче малу дитину послати?! — заголосила Катрина і часто-часто захрестилася.
— Гроші жерти — не малий, най знає, як їх заробляти… — відрізав батько.
Передсвітанкове світло забризкало небо. На польському боці кричать півні. Старий Дзвонар у кущах на березі Черемошу чекає сина.
По прибережній глині протупав румунський патруль. У сутінках позначився прикордонний стовп посеред ріки.
І тоді старий побачив…
…як прудка вода збила з ніг маленьку фігурку його сина і поволокла в клубах піни в пітьму.
Дзвонар кинувся у воду, вже не думаючи про шум і патрулів.
У свою хату він вбіг мокрий з голови до ніг, тримаючи на руках посинілого, помертвілого Георгія. Георгій мертвою хваткою притискав до себе мішок з якимсь плескуватим предметом.
Лесь відірвав від сина мішок, кинув у кут. Почав знімати з Георгія одежу. Катрина витягла зі скрині пляшку з настояною горілкою.
У чотири руки розтирають худеньке, синє тіло сина.
Георгій розплющив очі. Застогнав, його знудило водою. Він знесилено кинувся і з жахом закричав:
— Мішок! Де мішок?
Побачивши в кутку мішок, скочив до нього голий, гарячково розв’язує мокрий вузол.
З мішка з’явилася півметрова католицька ікона Марії Ісусової.
ЗО
Ікона — фабричної роботи, святкова в своїй яскравій розляпуватості. На відкритій долоні діви Марії лежало маленьке, криваво-червоне серце.
Георгій виважив мокру ікону на стіл, вийняв з-за обкладинки ключик, накрутив схований за рамкою механізм.
Хату заповнили чисті, прозорі звуки срібних молоточків: там-там-там-ту-та-там…
Георгій повернув до батьків тремтяче, синє, сяюче обличчя. Музика ніжно виводила незнайому їм мелодію: «Сердце кра-са-виц склон-но к из-ме-не и к пе-ре-ме-не, как ве-тер мая…»
Старий Лесь Дзвонар і його дружина Катрина заслухались і загледілись на цю небачену красу: рум’янолиця печальна діва, і на ніжній білій долоні світиться, горить маленьке червоне серце.
Я у вас на світ не просився

Посеред двору на дровітні луплять Георгія. Луплять віжками, молодшим братам і сестрам за приклад, а йому на науку. Дзвонар чеше сина по голій сідниці, примовляючи:
— А де тютюн? А де голки?
Георгій мовчить, прикусивши губу.
— Попа кусав? — веде далі Дзвонар.— Гроші ковтав?
За тином збиралися сусіди. Підійшов і священик; подивився, послухав, як старий Дзвонар учить неслухняного сина.
— Бабу Ціпу вбивав? Лелек видирав?! Ікону виміняв? Замість хліба музику слухати будемо?!
— Воно ж красиво! — виє Георгій.
— Красиво? Буде тепер у тебе на сідниці красиво. Я через вас ночей не сплю, останню крихту хліба вам віддаю…
— А я у вас на світ не просився,— ляпнув Георгій.
Кров залила очі Дзвонареві. Люто засвистіли віжки, розтинаючи повітря.
йойкнув Георгій, перехопило дух від болю.
Кинулась Катрина до дровітні, затулила собою сина, і їй теж перепало віжками по спині.
Отець Мирон відтягнув сліпого від люті Дзвонаря:
— Спинись, Лесю! Віддай його мені…
— Виродок! — казився Лесь.— Чуєте, люди, яйце курку вчить? Уб’ю!
— Віжками вбити можна,— заспокоював отець Мирон розгніваного Дзвонаря,— та навчити не можна. Віддай його мені. Я ласкою та словом божим поверну тобі сина…
Оскома

Хата отця Мирона, багато прикрашена рушниками. У жовтому світлі гасової лампи тьмяно горять золоті оправи ікон.
За столом — троє: отець Мирон, одягнений по-домашньому в білу сорочку, його шістнадцятилітня дочка — красуня Дана та Георгій.
Георгій читає Біблію:
«2. А плоду з дерева, що посеред раю, рече Бог, не їжте з нього, ані доторкайтеся до нього, бо помрете.
3. І каже змій жінці: Ні, не помрете.
4. А се Бог знає, що скоро попоїсте з нього — відкриються вам очі, і будете, як боги, знающі добро і зло».
Георгій замовк, замислився. Отець Мирон закуняв було, але стрепенувся від тиші в хаті.
Георгій запитав Дану:
— А в нашому селі ростуть такі дерева?
Дана засміялась, показавши білі рівні зуби.
Отець Мирон невдоволено підіпхнув Георгія до Біблії:
— Читай, читай…
— А чого це всі кажуть: змій — зло, але ж тут він на добре радить…
33
з 0-169
— За таку пораду люди досі слізьми умиваються… Читай далі…
Георгій читає:
«5. І побачила жінка, що добре дерево на смак і принадне для очей, і надило тим, що все будеш знати. І взяла плід з нього покуштувала. І дала чоловікові своєму, і покуштували.
6. І відкрились їм обом очі, і засоромились уві сні вони, що були нагі…»
Георгій зводить очі на отця Мирона. Той солодко посапує. Георгій питається в Дани:
— Як це — «були нагі»?
Дана знову заливається сміхом, гаряче шепоче у вухо:
— А ти такий красивий, як і твої брати…
Отець Мирон прокинувся, згорнув Біблію:
— Молитися й спати.
Крутими горбами розбігається долина Черемошу. Сонце спалахує смарагдами в густому листі садів.
Від дерева до дерева, перелізаючи через тини чужих садів, перескакуючи через межові канави, ходить Георгій — зриває ще зеленкуваті сливи, куштує терпкі, камінні груші, гризе, бризкаючи кислим соком, яблука, терпляче жує гіркі зелені горіхи. Рот його зводить у судомах оскоми, губи почорніли від горіхового молока.
Георгій шукає в чужих садах дерево пізнання добра й зла.
Пізнання нікому не дається даремно. От і Георгій котрий вже раз біжить у кущі — мучиться з животом. Навіть ходить якось боком.
У Вівдиному саду стоїть стара груша, гілки високо від землі — не дістати.
Георгій виліз на дерево, зірвав плід і з огидою кусає. Морщиться і зажмурює очі від оскоми.
— Ну як? Видно Чорногору? — зі сміхом питається знизу Вівдя.
Георгій випльовує грушу, соромиться, мовчить, опустивши очі.
Вівдя з півнем на плечі пружинистою ходою, як бісиця, походжає внизу, збиткується над підлітком.
— Чи ти грабувати мене прийшов? — сміється Вівдя.
— Не потрібні мені ваші груші… Я шукаю дерево… щоб прозріти… Щоб… як Бог… — плутається, зніяковівши, Георгій у словах, як у колючій малині.— Щоб пізнати… добро і зло.
Вівдя під деревом зупинилась мов укопана. Подивилась на хлопця пильним поглядом, від якого кров у жилах Георгія стала льодяною, наче вода в Черемоші.
— Прозріти?.. Злізай… — якимось незнайомим голосом сказала Вівдя.
Різко повернулась і пішла до хати.
Георгій, як зачарований, зліз на землю і пішов за нею, дивлячись, як збивають росу тугі Вівдині литки.
З*
35
На порозі Георгій завагався… Серце било в ребра, як найбільший дзвін на батьківській дзвіниці.
Судорожно штовхнув двері ногою.
Із пахучої теплої пітьми, як засліплююче світло, виникло наге тіло Вівді. Вона стояла біля вікна, обличчям до Георгія.
Сполохнувши приголомшуючу тишу гуркотом крил, злетів червоний півень на голе плече Вівді.
У ту ж мить Георгій гарячими долонями закрив, затиснув, зажмурив свої очі і почув її караючий сміх.
Георгій рвонув назад, грудьми розхреснув двері і чув на бігу гіркий регіт жінки та пронизливий крик півня.
Зозулине яйце

Світ немилий Георгієві. Хмурніший від хмари стоїть він на попівському подвір’ї. Права рука міцно притиснута до тіла, в лівій — сокира. Лівою рукою Георгій незграбно рубає дрова.
Отець Мирон довго дивиться на свого робітника, дивується:
— Чи ти здурів, хлопче?
Георгій люто гатить сокирою по поліну…
Отець Мирон продовжує допит:
— Чи в тебе рука всохла?
Георгій ще зліше гепає сокирою.
Отець Мирон зупиняє хлопця, лізе до нього під пахву і виймає звідти зозулине яйце в чорних крапинках. Зводить запитливий погляд на хлопця.
Георгій похмуро ричить:
— Кажуть люди, якщо сім днів вигрівати яйце — власного дідька можна вивести. Тільки, кажуть, як клюне — відразу закопати! Збавитись, чистим стати, добрим, непорочним… А я не закопаю! Я його вирощу! Годуватиму будяком, вовчими ягодами, щоб зліший був… Щоб став, як бугай… з отакими рогами! — Георгій широко розпро-стер руки, показуючи, які роги будуть у його власного чорта.— Тоді подивимось!
— Не погань тіла свого,— суворо каже отець Мирон,— бо ж тіло твоє — храм духу твого.
Священик, не втримавшись від спокуси, дав робітникові потиличника.
— Любов! Любов! Тьху! — верещить Георгій.— Хто сильніший, той і правий! Батько сильніший — він мене й шмагає.
Обличчя отця Мирона залила барва сорому. Він нахилився, поцілував руку Георгієві:
— Прости мене, сину мій.
Повернувся і швидко покрокував з двору. Біля самої хвіртки, немовби опам’ятавшись, повернувся до розгубленого Георгія, взяв його руку і вклав у неї зозулине яйце. І, тепер уже не оглядаючись, пішов геть.
Георгій розмахнувся, хотів викинути яйце, та раптом помітив, що в дверях стоїть Дана. Хлопець, як напоказ, сунув яйце під пахву і знову взявся за дрова.
Дана підійшла до нього, зупинилася за спиною.
Георгій злісно обернувся:
— Ну, чого тобі?
І побачив в очах дівчини невимовний сум. Вона зітхнула, лагідно посміхнувшись:
— Вирощуй, Дьодю, дідька, вирощуй. Може, він і мені допоможе…
Різко відвернулась і пішла до хати.
Георгій стояв зовсім розгублений, не в силах зрозуміти, що сталося на його очах, збагнути, що трапилось.
Утікач

Темні хмари, обтяжені невилитими дощами, блукають небом. У розривах хмар — там, де повинно бути сонце, чи зірки, чи Бог,— виникає постать людини. Вона йде, мала й загублена. Це горець, гуцул, Петро.
Він обірваний, побитий. За плечима — цимбали, в руках — румунський карабін.
Біля колиби встромлена в землю коса. Богдан на бабці править стомлену за день сталь другої коси. Орест перев’язує зранену стернею ногу.
Петро підійшов до колиби, нишком розглядає братів і раптом скрикує:
— То що, Дзвонарі? Дрипс чи кулкат?
Брати скочили миттю до нього, радісно вигукуючи:
— Як ти нас перелякав, Петре! Ми знали, що ти втечеш!
Вони б’ють один одного по плечах, сміються, качаються у високих травах полонини. Бавляться, мов діти, бо вони брати.
…Пити з однієї криниці
Лесь Дзвонар дзвонить до вечірні.
І, ніби на його дзвін, ідуть до села з трьох боків три його сини.
Першим під попівську хату прийшов Богдан. Він нерішуче свиснув, дивлячись у вікно Дани.
І, наче на його сигнал, переплигнули з двох боків паркан два його старших брати.
Брати зійшлися серед чужого двору, не дивлячись один на одного.
Георгій не став чекати, що буде. Він кинувся на половину Дани.
Дівчина стояла на колінах перед іконою і молилась. Плечі її здригались.
Георгій з порога крикнув:
— Чого не вийдеш? Чому не любиш?
— Петра? — слабким голосом, не повертаючись, запитала Дана.
— Петра! — голосно підтвердив Георгій.
— Ореста? — Голос Дани затремтів.
— Ореста,— тихіше відповів Георгій.
— Богдана? — Сльози заважали дівчині говорити.
— Богдана,— ледь чутно відповів Георгій.
— То кого ж? — з пронизливим стогоном повернулася Дана. Сльози котилися по її змученому обличчю, очі божевільно горіли.— Кого? Всіх? Кожного? — Вона впала на підлогу і забилася в риданні.
Георгій вийшов з хати.
Брати спідлоба дивилися на нього. Чекали.
Георгій розсудливо прорік:
— Не ходіть сюди більше. Любіть інших. Дівчат багато.
Богдан пішов першим. За ним рушив Петро.
Коли брати зникли, Орест ступив до Георгія. Дзвінкий поличник залишив на обличчі хлопця червоний слід від важкої братової руки.
— Утішник! — обурено сплюнув Орест і пішов.
І зразу ж на подвір’я, відштовхнувши Георгія, вибігла з радісним, легким реготом Дана.
Вона сміялася вслід братам, що пішли з двору. Сміялася так, що її хитало. І здавалось, що вона переломиться надвоє.
Потім, сміючись, вона підскочила до Георгія, стала обіймати його, притискати, крутити по двору. Рука її потрапила до нього під сорочку, і раптом він відчув, побачив, що його безсоромно обікрадено, пограбовано.
Дана відскочила від нього.
На її долоні лежало зозулине яйце.
Вона, регочучи, заховала яйце собі під руку.
— Віддай! Це мій дідько! — накинувся на неї хлопчисько. Схопив Дану за руку, викручує її.
Обоє повалилися на землю. Вона — зі сміхом, він — злісно дихаючи.
Нарешті він відібрав у неї яйце. Підвівся.
З відразою подивився…
…на Дану, що реготала…
…потім на яйце. Розмахнувся і щосили вліпив ним в одвірок.
Дана перестала сміятись. Повільно підвелася з землі.
По гладкій, замацаній руками дубовій дошці сповзав жалюгідний слизький зародок.
Дана, важко дихаючи, повільно проказала, ніби попереджаючи когось:
— …Я, дурна, гадала, вибирала… Ні… тільки любов розсудить.
Ніби у відповідь на ці слова, за плечима Дани став Петро. Дана ніжно поклала свою голову йому на груди.
Під вечірній батьківський передзвін вони біжать м’якими мохами, галявинами, стрибають через потоки. Біля шумного водограю Петро сторожко зупинився.
— Дано, не йди більш за мною…
— А навіщо ти мене кликав сюди?—Дана не хоче слухати ніяких заборон, вона щаслива.
— Добре,— каже Петро.— Тоді я покажу тобі, чого я тут. Бачиш — це моя дорога: або в ліс, або в тюрму…
Але Дана притиснулась до Петра ще міцніше і ніжно посадовила його біля себе на килим моху.
— Милий, милий… — пестить його Дана.
Петро схоплюється:
— Ні, ти мене не зрозумієш. Я — бидло! Мене можна купувати на ярмарках, бити… І я не зможу тобі дати те, чого ти від мене вимагаєш… Ось! — Він витяг з щілини карабін.— Я не можу чекати, поки моїх братів продадуть по одному. Я мушу мститися.
— Іди! — образилась дівчина.— Ненавиджу! Ненави7 джу! — кидає Дана йому вслід. Слова гіркі й пекучі.
Грішна купіль

Гуде вечірній дзвін. Повільно колихаються по Вівдиній хаті відблиски нічної ватри.
У куті під іконою — великий, по пояс, дерев’яний цебер.
З нього парує гаряча вода.
Вівдя кидає в цебер гілля різних дерев і зела. Готує ароматну купіль для свого грішного тіла.
На краю цебра, мов на престолі, вмостився гребенястий півень.
Як ангел-хранитель, стоїть під вікном Георгій. Він не наважується більше дивитись у вікно, відвертається.
В освітлені шибки б’ються кажани.
Переливається між горами дзвін.
Вівдя відчинила вікно. Вона вже в чистій гуцульській сорочці, з мокрим, як у чортиці, волоссям. Зовсім не здивувалася, побачивши під вікном Георгія.
— Дьодю… Дьо-одю,— по-котячому лагідно пронявчала пестливе ім’я Георгія.— Заходь до мене, мій князю.
Георгію від цих слів запаморочилось у голові, і він незчувсь, як через вікно опинився в хаті, де пахло травами гір, ароматом Вівдиного тіла. Від цього голова стала ше гарячішою і якоюсь легкою.
Вівдя, не зводячи очей з Георгія, м’яко сіла біля його ніг на розстелені вовчі шкури.
З припічка взяла круглий білий шмат пругкого тіста, відірвала кусничок і почала його м’яти, місити, качати.
Георгій зіщулився, мов зацьковане звірятко. Перериваючи подих, сухими губами прошелестів:
— Що ти робиш, Вівде?..
Вівдя сукала довгі шнури з тіста, скручувала їх змійками в калачик.
— Печу калачі, мій князю, аби хлопці липли до мене, як оце тісто до моїх рук.
— Нащо? — запитав Георгій і тут же засоромився свого запитання.
Вівдя тихо сміялася своїм циганським грудним голосом, клала калачі на розжарену в печі форму і знову місила, качала тісто.
Георгій почувався так само, як оті калачі в печі, тому казав, що спадало на думку:
— Я б міг тебе убити зараз…
— Ти ж мій князь, то можеш і вбити… А щоб любив ти мене вічно й міцно,— з’їж оцього калачика…
Вівдя відірвала шматок калача, простягла на долоні півневі. Той клюнув.
Надворі хтось загукав, щось загримотіло.
Георгій їсть завороженого калача і, дивлячись у піч, що пашить жаром, каже:
— Я женюся на тобі.
Сміх, як окріп, розлився по хаті. Вівдя взяла Георгія за руку і вивела у сіни.
— Безперечно, женишся,— згоджувалася вона,— але най тільки живчик виросте.
До сіней увійшов офіцер королівського війська.
— Пофтім, пофтім 5,— запрошує Вівдя.
Офіцер зайшов до хати.
— А ти йди під вікно і вчись… Як женитися будеш — пригодиться.
Георгій опинився перед зачиненими дверима. Та ось вони знову відчинилися. Вівдина рука винесла півня, посадила його на наддвірну жердку і грюкнула з того боку засувкою.
Півень стояв під дверима. Сокотав, ніби оповіщаючи, що місце зайнято.
Між дверима й вікном, притиснувшись до стіни, стояв Георгій.
5 Прошу, будь ласка (рум.).
Громовиця била в обличчя серпневим дощем, жбурляла нічним градом. А між громовицею Георгій чув слова, які долинали з хати:
— А гроші, пане офіцер, гроші?..
Георгій кинувся до дверей. На нього злетів із жердки, як злий дух, півень.
Георгій зловив півня за довгу зміїну шию і гепнув ним щосили об двері.
Останній передсмертний крик розітнув ніч. У судорогах на порозі розпластався червоний півень.
Три коси

Три коси перекреслили ранкове небо.
Три брати зійшлися біля колиби. Мовчки зупинилися біля кіс, не дивлячись один на одного.
Першим рушив до колиби Петро. Його зупинив придушений, погрозливий голос Ореста:
— Коли ще раз… з Даною!
— Що-о?! — різко повернувся Петро.
Орест скочив і висмикнув із землі косу. Стояв у погрозливій позі. Пальці його побіліли, стискуючи держак. Петро повільно попрямував до брата. Висмикнув із землі другу косу…
Богдан напружився, готовий кинутися між братів…
Петро далеко відкинув свою косу, і вона задзвеніла, підскакуючи на камінні.
— Не дурій…—глухо сказав Петро.— Косар… знайшовся… І доста. Накосились на пана, ходімо геть звідси.
Богдан запитально подивився на Петра. Орест обм’як, опустив косу.
— Ходімо! — вів далі Петро, дістаючи з колиби «козу».— Не сьогодні-завтра прийде радянське військо… Бачив того арештанта на ярмарку? Я з ним утік, він мені казав.
— Все ти брешеш,— мляво сказав Орест.
— Побачиш… дурню.
Пігули від усіх хвороб

У хаті Дзвонарів тривожно вештається баба Ціпа біля хворого Мика. Мерехтить каганець. Цокають навіжено будильники.
Гуцул, який купив собі на літо малого Мика, приніс його загорнутим у рядно і поклав на лаву.
Гуцул сказав:
— Заберіть, а то помирає.
Перелякана Катрина клопочеться над сином.
— Кажуть, на той бік Черемошу підійшли червоні, а в них, кажуть, пігулки від усіх хвороб є…
— Знаю без тебе,— перебиває повитуху Лесь.— Бачиш, чекаю, поки пружини розкрутяться.
Лесь став біля ослона, де лежала немічна, безпорадна дитина.
Тарахкотіли в напруженій тиші будильники в мішку за плечима старого Дзвонаря, що стояв серед хати, втупившись у підлогу. Мовчки вийшов.
— Щасливо,— прошепотіла згорьована мати.
Над черемоським лиманом лугом, очеретом крався Лесь Дзвонар.
Вили сови на дуплистих вербах. Ожинники путали ноги, дряпали обличчя.
От і Черемош — кордон.
Посеред нього — той же стовп, який безглуздо розділяє води однієї ріки.
Лесь заходить у воду. Раптовий дзвін будильника розтинає тишу кордону.
Перший постріл застає Леся посеред ріки. Просвистіли кулі над рікою.
Стріляють на звук з обох боків. Дзвонить, не вгаває будильник.
Лесь притьмом скинув мішок і занурив його у воду.
Стрімголов вибрався з води.
Свистіли, завиваючи над водою, кулі, ніби шукали Леся. Луна пострілів котилася над Черемошем.
Увесь мокрий, у жабуринні, прокрадався лозами, чагарниками Лесь Дзвонар. Уже високо над горами піднялося сонце. На спині в мішку ще цокав якийсь знавіснілий будильник.
Лесь повертався додому злий, змучений і нещасний.
Вибравшись з очерету, він підтюпцем побіг навпростець до хати. Як підстрелений, зупинився біля власних воріт. Не пізнав своєї хати Лесь. До одвірків притулено корогви. Вікна заслонено білими церковними хрестами.
Осоружно вив, задерши голову в небо, біленький песик.
Під клунею, серед безлюдного подвір’я, сидів Богдан і збивав маленьку труну, схожу на колиску.
Перша смерть завітала до оселі Дзвонарів.
Дзи-рин-дзи-рдзирр,— залізно забряжчав недотоплений будильник у мішку Леся.
— Дзвони не дзвони, його вже не розбудиш,— видушили скривлені губи Дзвонаря.
Понад черемоськими урвищами довжелезним шнуром ідуть люди за маленькою труною, яка погойдується на плечах двох підлітків. Гірський вітер тріпає святкове вбрання на людях, зупиняє зустрічні корогви, зриває білого рушника з дитячої труни, затуляє ним згорьоване обличчя Катрини і витирає її чорні від долі, червоні од утоми очі. Весь люд іде мовчки. Ніхто не плаче. Димить, спалахує від вітру кадило в руках отця Мирона, пашить живицею.
Зрадливо ховалося сонце за вітряні, важкі хмари, а коли з’являлося знову — кидало раптово довгі, понівечені тіні від похоронної процесії на протилежні береги та яруги…
Отець Мирон зупинився, з подивом поглядаючи вдалину: з черемоського вільшаного броду на круту дорогу вибиралося тисячне військо.
За ревом перегаченого Черемошу, за гулом техніки не чути було викриків галичанських гуцулів, які супроводили радянське військо на буковинський бік.
Військо вийшло на дорогу — і дві людські процесії зустрілися.
Народ не виявляв своєї радості визволителям, бо тримав на своїх плечах труну невинного дитяти, як своє горе, як свої злидні, як своє нещастя…
Народ мовчав, з невимовною надією підвівши голови і розправивши плечі.
Мовчало і військо…
Хтось з військових, порушуючи статут, зняв свою чер-вонозоряну пілотку. І все військо оголило голови. По довгім мовчанні, неначе сама до себе, баба Ціпа мовила, роздумуючи:
— Бачите? А казали, що червоні — не люди…
..Аоїс шістдесят днів

У святковому натовпі гримить військовий духовий оркестр.
Незнайома, життєстверджуюча музика лунає над Черемошем. Посеред ріки кружляє, гарцює колісний трактор. За кермом — білоголовий червоноармієць.
Він зупинив машину біля прикордонного стовпа. Накинув на стовп петлю троса. Знову сів за кермо. Глянув на берег, чекаючи команди.
Командир на березі, в оточенні збудженого натовпу людей…
…підняв руку.
Із натовпу поспішно ступив до нього старий Лесь Дзвонар з рушником, на якім лежала буханка хліба.
— Стривайте… Сьогодні вам уже дякували хлібом-сіл-лю… Прийміть і від мене… перед тим як віддати команду… В моїй хаті вчора не знайшлося муки, щоб спекти цей хліб… Я зібрав її по найбідніших хатах — де пучку, де жменю… І солі я не поклав зверху… Коли Катрина… моя стара… місила тісто — сльози її зросили цю муку… Одна сльоза радості, одна — горя… Горя матері, що поховала свою дитину… Я думав над труною: може, воно й краще, що Пан Бог забрав до себе дитину від цих мук… Як би вона жила?..
А як ми всі жили?.. Як я сам жив на цьому світі? Перші десять років без штанів — це пусте… П’ять страшних років війни можна відкинути… Маєте вже п’ятнадцять… Двадцять сьомий, тридцятий, тридцять третій — три роки голоду, рік холери, рік румунського криміналу за те, що бігав повз отой стовп по хліб,— він кивнув на прикордонний стовп, що стирчав посеред ріки.— 3 України — на Україну. Маємо двадцять років. А за останні тридцять років жив аж… шістдесят днів: день на Великдень, коли зійдешся з людьми, поївши хліба святого та випивши чарку, та день на Різдво, коли на душі весело… От і ма-
еш собі, дурна голово, за все твоє життя — шістдесят днів…
Народ затих, слухаючи.
Жінки крадькома витирали сльози.
Дзвонар закінчив:
— Візьміть, будь ласка, цей хліб… і вирвіть отой клятий стовп, що стирчить у нашому тілі, як гнила колючка…
Командир схвильовано прийняв хліб, поцілував його і, випроставшись, подав знак.
Заревів у річці трактор, задзвенів трос, заскреготав, падаючи, стовп, який ділив надвоє Черемош, Карпатські гори, Гуцулію, Україну.
Закипіла па тому місці вода.
Білозубо сміється єфрейтор на тракторі.
Котиться селом колісний трактор ХТЗ.
За клубами пилюги з вереском і криком біжить юрба дітлахів.
Трактор зупинився на вигоні перед святковим, радісним натовпом. Грали Дзвонарі.
Люди оточили трактор з усіх боків. На добродушного тракториста дивились як на нового месію.
Його розпитували:
— Як воно само йде?
— Чи можна полапати за колеса?
— Де таке можна купити?
— Як воно зветься?
Веселий тракторист тільки й встигав, що всім усміхатися. І раптом він побачив…
…у натовпі Дану…
…Вона усміхнулась йому.
Тракторист дивиться на дівчину, мов заворожений, не в силах відірвати від неї погляд.
Хтось у натовпі крикнув весело:
— Що, хлопче? Файна дівка? Га?
— Из-за нее одной стоило освобождать Буковину,— дивлячись прямо в очі Дані, відповідає той.
Вона не відводить очей, усміхається.
— Так, мо’, женишся? — знову чути з натовпу.
— А что? И женюсь! — відразу ж охоче погоджується веселий тракторист.
Усі зареготали.
Не сміються тільки музиканти — Петро, Орест, Богдан. Злими очима свердлять тракториста.
Він не бачить їхніх очей, каже Дані:
— А ты прокатишься со мной?
Дана кидає погляд на Дзвонарів: як, мовляв, дивитесь ви на це?..
Дзвонарі, наче за командою, відводять ревниві очі.
— Прокатишься! — відповідає Дана, явно адресуючи це незрозуміле слово музикантам.
Веселий тракторист Остап підхопив її за руку і посадив поруч себе.
Загримів мотор. Люди розступилися, дивлячись на горду пару на тракторі.
…Трактор рвонув з місця…
…Обірвалася музика…
І раптом Орест, дивлячись прямо в очі Дані… шпурляє під колеса трактора свою скрипку…
…Викрутились убік колеса… промчали поруч…
…У ту ж мить старий Дзвонар дав Орестові дзвінкого поличника.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.