Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Чорні хлопці

Трембіта сповістила на всі гори, що з самої верхньої загати рушила лавиною вода Черемошу.
З ревом і гулом, котячи булгани, вода накинулась на прив’язаний до гатки дссятидарабпий пліт.
На плоті за кермами стоять напоготові троє Дзвонаре-вих синів: Петро, Орест, Богдан.
Насторожені, зібрані, вони пильно стежать за силою лавини, яка, шаленіючи, підіймає їхній пліт, мов трісочку. Пліт здіймається все вище й вище, до верховин. Ще впертіше вчепилися міцні ноги Дзвонарів у слизькі, мокрі колоди.
— Кермо д’горі! — віддає команду Петро.
Брати згинаються над кермами.
— Рубай линву! — ще коротше наказує Петро.
Сталевий удар сокири об трос відкриває загату, і з високого порога гатки вода зриває пліт із Дзвонарями, кидає його в прірву ріки і несе, як пір’їнку. Обминаючи стрімчаки й зірвані з гір брили, пліт мчить крутою швидкою рікою, вужем звивається на закрутах.
Грають, як струни, натягнені троси.
Скрипить, крекче пліт, тиснучись до камінних берегів гірської річки.
Брати пильно вдивляються в далечінь, перехоплюючи подих, чекаючи всякої несподіванки. Як пружинні ляльки, вони одночасно кермують, табанять, витанцьовуючи на плоту однаковий танець. І пліт слухається Дзвонарів, обминає всі перепони річки.
Сплав вийшов на широкий рукав ріки. Брати, звільняючись від напруги, розправили плечі, одночасно переступивши з ноги на ногу. Очі їхні світилися надприродною рішучістю і стихійною насолодою боротьби.
Пліт спокійно й вправно проплив під навислим, замшілим бескидом.
З бескиду на останню дарабу скочили двоє озброєних парубійків.
Один з них тут же зіскочив на глинистий берег, прихопивши з плоту дубовий, окований порач, що був прив’язаний до плоту тросом і правив за гальмо.
Другий, навівши свого карабіна на Дзвонарів, підняв руку, подаючи керманичам знак зупинитися.
Порач, гальмуючи пліт, проорав глинистий грунт, ввійшов глибоко в землю. Пліт знесло до берега і зупинило.
— Чорноодежники… — тихо вимовив Петро.
— Слава Україні! — привітався, підходячи до Дзвонарів, чорноодежник.
Дзвонарі мовчали. Вони пізнали Левицького.
— Уже не вітаєтесь? Москальській владі сплавляєте… — владно каже Левицький.
— Ліс гонимо для школи в нашому селі,— виправдовуючись, каже Петро.
— Женіть, женіть. Червоним на домовини знадобиться… Заразом зброю в долину звезете на вашому плоті,— каже Левицький, зухвало дивлячись Дзвонарям у вічі.
— Чого ви нас знайшли? Там, позаду вас, ще багато плотів ітиме,— каже Орест.
— По цій річці не пройде жодний пліт.
Левицький свиснув — і по обох берегах Черемошу стали чорні хлопці.
— Візьмете зброю — то ваш пліт ще пропустимо…
Дзвонарі знизали плечима і… опустили голови.
На вільхових дрюках чорні хлопці виносили з лісу зброю, вантажили її на пліт, накривали гіллям хвої.
До Левицького підійшов хлопець у простому гуцульському вбранні. З-під сардака виднівся автомат.
— Це ваш конвоїр,— каже Левицький Дзвонарям.— Біля Устерік зупинитесь. І щоб це був ваш останній гін.
Вибитий з землі порач стрілою скочив у Черемош, і пліт, скрегочучи по валунах, важко поніс на собі небажаний вантаж.
Конвоїр підійшов до керманичів, по-приятельськи поручкався. Видно було, що всі вони добре знають один одного.
Конвоїр улігся па хвої, запитав:
— Що в селі нового?
Брати не могли збутися свого замішання. Вони переглянулись, чекаючи, хто з них трьох наважиться відповісти на запитання.
— Ха-ха-ха! — регоче конвоїр.—Ну й перепуджені, ну й перелякані. Та й ти, Петре, такий боягузько? Ха-хаі-ха! — захлинається від сміху конвоїр.
Дзвонарів ніби хто підмінив. Неподібні вони зараз до тих, які щойно орлами злітали з загати, хвацько викер-мовували важкого плота на черемоських порогах.
Хлопці задеревіли перед новим, щойно утвореним порогом чорноодежників…
— Тепер я зрозумів, чому жоден з вас не рішився поповій дівці ноги розкласти,— вже прикро знущається над Дзвонарями конвоїр, та, перехопивши гнівний погляд Петра й Ореста, зупиняється і починає хитро виправдовуватися:
— То, звичайно, жарт, хлопці… Просто ви любите червоних і відступили попівну москаликові… Кажуть, тепер тракторист оте місце оре,— знову, не втримавшись, регоче конвоїр.
Дзвонарям кров заливала очі. Вони затискували керма до болю в пальцях.
Душила образа за кожного. Жаль пік за всіх.
— Романе, нащо це все? — перемагаючи в собі образу, питає Петро.— На кого ми цю смерть женемо? — показує він на стоси зброї.
Роман схоплюється як ошпарений.
— Дурню! — несамовито горлає він.— Поки ви червоним п’яти лижете, Європа воює! День-два — і Гітлер допоможе нам звільнити наш край від усякого іга!
Дзвонарі дивилися на Романа, як на хворого.
— Тут воля наша! І чиясь смерть! — ще фанатичніше вибльовує Роман.
— Якої ти волі хочеш? Невже німецької? — вже розлючено запитує Петро.
— Я гуцул! І воля моя, як ці гори, висока! Як цей
Черемош, прудка й горда! — ніби чужі вірші продекламував Роман.— Я не боягуз. Я жовнір. І зброєю відстою, щоб мою наречену не лапали, не гвалтували якісь посіпаки! — Він ураз замовк і вже спокійно закінчив: —А для початку ми на цьому весіллі й погуляємо. Закуски на всіх вистачить,— він штурхнув ногою штабель зброї.
— На якому весіллі? — раптом охриплим голосом, не обертаючись, запитав Орест.
Роман здивувався:
— Не знаєте? Ха-ха-ха! Он воно як?! Поки ви в горах ліс рубали, попівська дочка з трактористом… — він не договорив, його обличчя перекосилося від гніву.
Браття мовчки переглянулись… З-за крутого завороту блискавично з’явилася скеля. Вона загрозливо стриміла посеред ріки. Як однієї думки, брати скерували пліт на скелю, повисли на кермах. Ще мить — і пліт тарахнув у скелю.
З плоту вихором вистрибнули Дзвонарі — хто у воду, хто на берег. Романа викинуло аж на скелю.
Від напору води запертий скелею пліт здавило, скрутило й розтрощило вщент.
— Прийшла велика вода! Вона знесе і тебе, і твої безглузді слова!.. — хрипів захеканий Петро.
Розірвані дараби плоту крушили скрині зі зброєю, і снопи сплющеного заліза зникали в розбурханому Черемоші.
Дзвонарі кинулися тікати.
Отямившись від страху, Роман звів свого автомата, пустив чергу вслід зниклим братам.
— Сучий ти син, Петре! — кричав Роман, перемагаючи власний біль, і чергу за чергою посилав з автомата в своїх односельчан.— Тобі в цих горах більше не жити! — погрожував чорний хлопець.
Троїста музика
Отець Мирон квапливо зачинив за собою двері в хаті Дзвонарів.
— Лесю, я в біді прийшов до вас,— прямо посеред хати сказав святий отець.
— О, панотче, у нас своєї біди доста.— Лесь глянув на перебинтованих синів і подав знак, щоб вийшли з хати.
Цей погляд перехопив отець Мирон і заперечив:
— Ні-ні! Мені саме вони й потрібні.— І, помовчавши, додав: — Моя біда потребує ще й музики.
Дзвонареві хлопці стояли, передчуваючи щось недобре. А перед ними отець Мирон, опустивши голову, кланяючись, промовляв:
— Якщо жоден з вас не відважився засватати мою дочку, то тепер… — Він знову замовк і зі збайдуженим жалем сказав: — Знайдіть у собі відвагу зіграти цієї неділі весілля Дані.
У хаті стояла тиша, тільки порипували на хлопцях ремінні пояси.
— Вона цього просить… Вимагає…— тихо закінчив отець Мирон.
І всі принишкли в нерішучості…
Хлопці, як стояли одубіло, так і залишилися стояти, тільки тепер замість отця Мирона посеред хати — сам Остап-князь.
— Ну я вас не понимаю, хлопцы,— звертається він до Дзвонарів.— Закончу армию — в одном же селе жить будем. Отблагодарю… Это же Дана просит… Как по мне — ха! С такой девушкой я могу под гребешок с бумажкой свадьбу сыграть…
Ще похмурішою стає мовчанка братів.
Остап глянув на старого Дзвонаря, той знизав плечима, згодом запитав:
— А чи ти знаєш, що на твоєму весіллі збираються чорні хлопці гуляти?
— Ничего,— вже в дверях відповів Остап,— закуски хватит на всех.
…На порозі стояв Георгій. У якомусь чудернацькому, підпанківському лудінні, в що зодяг його піп, він мав дивний вигляд. У руках він тримав трьох голубів. Очі хлопця хворобливо блищали, через що він здався братам ще кумеднішим.
Сміх ревом вдарився у вікна й двері ДзвонаревоТ хати.
Георгій мовчав. Дивився на братів якимось зістареним поглядом.
— Якби ви бачили, як вона плаче,— з тихим острахом сказав Георгій.
Сміх урвався так само раптово, як і почався.
— Це її остання просьба,— Георгій подав голубів бра-
там.^ Ви можете їх убити, тримати при собі, а як дасте згоду на весілля — відпустіть їх. Дана на них чекає.
Мов натягнутими струнами, вдарили голуби крилами у тісні віконниці, тікаючи на волю з Дзвонаревої хати.
Прощальний танець пані молодої
Величезне подвір’я отця Мирона не змогло вмістити всіх весільних гостей.
Збитий на все подвір’я настил з білих нових дощок вигинався від «гуцулки», «аркана», «яблучка», «барині», рипів і тріщав, як пліт на черемоських вибоїнах.
З неба, як з мішка, шуміла вітрова злива, періщила, наче з прорваної хмари. Над настилом вітер рвав навіс із зелених військових наметів. На ньому збиралися потоки важкої води.
Біля парканів, поряд з великими військовими рисаками, мокли маленькі гуцульські коні, по-весільному вбрані паперовими квітами та позолоченим барвінком.
Музика була різна, як і гості: хто вигравав на сопілці, хто — на дримбі, а хто — на гармошці.
Солдати танцювали з такими заковиками, яких тут ніхто ніколи й не бачив.
Таке весілля було для цього села дивним і незвичним. Але не тільки це тримало людей: вони чекали ще чогось. І чекали вперто, мокнучи під дощем; виглядали когось з хатніх дверей і водночас не зводили очей з помосту, де сиділо шестеро музикантів — Дзвонарів. Вони сиділи окремо.
Водяна стіна між помостом і гостями заважала розгледіти обличчя музик.
З хати вийшов сват і подав знак. Натовп загомонів і замовк.
Шестеро Дзвонарів спокійно взяли,свої інструменти.
На весільному дворі стало надзвичайно тихо. Тільки вітер гасав по подвір’ю, торгаючи й непокоячи інструменти музик.
На порозі стала Дана. Поруч неї — щасливий Остап. Вони трималися руками за калач.
Дана дивилася на музикантів, які злились у дощовій пітьмі в якусь одну примару.
Музики ніби й не дивились ні на кого, але кожен бачив Дану в білій гуглі і Остапа в гімнастерці.
Під вигуки натовпу Дана з Остапом розривають великого весільного калача.
З усім умінням, силою, любов’ю й ненавистю заграли, як вистрелили, Дзвонарі.
До Дани кинулися дівчата, щоб покуштувати калача молодої, аби й собі швидше вийти заміж. Дана ділить по маленькій крихті, роздаючи свою честь. Але бажаючих так багато, що годі всіх наділити, і це доводить багатьох до розпачу і майже до сліз.
Дана ходила поміж людей, не чуючи нічого, крім невблаганної шаленої музики Дзвонарів.
Головний сват-заводило взяв її за руку — і Дана немовби прокинулась.
Сват тягнув її і жениха до центру.
— Ви роздали людям вашу спільну честь, як отой калач, що його самі розломили! — кричав сват.— У вас є і особистий викуп: уклін і подяка. Кому його призначаєте, пане молодий? — з поклоном запитав сват.
Знову всі замовкли. І це ще більше розхвилювало Остапа.
— Пан молодой,— зовсім тихо сказав він,— свой выкуп: поклон и благодарность приносит… Приношу… — остаточно зніяковівши, поправив себе,— приношу человеку, который для меня сегодня отец, и мать, и весь мой род: моему комбату!
Остап відв’язав калач від ременя і подав сивому майору.
Отець Мирон першим вигукнув: «Браво!» і виструнчився перед своєю сумною дочкою, щоб одержати свій калач.
Дана відв’язала калач.
— Пані молода, ваш викуп: уклін і подяка?! — крикнув запитально сват.
Дана чула тільки грім музики. За цим громом вона й попрямувала через усе подвір’я до високого помосту Дзвонарів. Перед ним зупинилась і, вклонившись, мовила:
— Це мій викуп за прощальний танець.
Ніхто з музик не наважувався зупинити ритуальний марш і взяти калач.
Дзвонарі мстилися комусь на своїх інструментах, і здавалося, що ось-ось ці інструменти тріснуть, як і душі музик.
Дані то паморочилось у голові, то ставало зовсім добре. І раптом вона всміхнулась, розірвала калач і по шматкові поділила:
Скрипці — зупинився грати Орест…
Поклала на цимбали — Петро квапливо взяв калач і довго ховав його в табівку.
Замовкли тромбон, сопілка, бубонець і, нарешті, басиця старого Дзвонаря.
— Прощальний танець пані молодої! — поніс вітер над натовпом.
І знову вдарили Дзвонарі!
Не встиг Остап зі своєю нареченою розтанцюватись, як у нього забрали її, бо кожен весільний гість мусить потанцювати на прощання з молодою.
Дана переходила з рук у руки, не звертаючи уваги, хто з нею танцює. Вона не чула виття бурі над розгойданим навісом, не бачила облич, не тямила, що до неї говорять.
Дана блаженно слухала всеперемагаючу, прощальну мелодію, яку складали для неї Дзвонарі.
Ось звучить одна скрипка… А це вже придумали для неї щось цимбали. І тільки басиця важко гупає, ніби рахує кожен удар Даниного серця.
Навкруги молодої кружляють з піснями свашки, дружки, всі весільні…
Дані здавалось, що вона танцює вічність.
До неї підходили й підходили нові люди. Зовсім незнайомі й чужі…
Та ось уже Дана танцю* з отцем Мироном…
І зостається кружляти сама.
— Черга за музиками! — крикнув сват-заводило.
Дана зупинилась.
Тяжко востаннє зважитися Дзвонарям.
Підвівся Орест. Він спокійно йшов до Дани. Йшов просто під дощем, і дощ змочив його до нитки.
Люди розступилися, даючи йому дорогу. І Дана прийняла його руки, як сотні тих рук, які вона приймала перед тим.
Орест з Даною танцювали, не дивлячись одне одному в очі. Вони ніби відбували повинність.
Танцювали дуже довго.
Дуже довго не відпускав Дану Орест.
Нервує старий Дзвонар:
— Це вже недобре… Ідіть… перебийте йому,— наказує синам Лесь.
Але хлопці ніби й не чують надривного голосу батька.
На весіллі трапилося щось незрозуміле.
Заметушилися солдати.
Дзвонарі вдивляються у натовп, але нічого не можуть розгледіти.
Солдати миттю почали сідлати коней, інші — зривають намети з навісу. Дощ сипонув уже під навіс. Люди тікають хто куди.
Уперті Дзвонареві хлопці не припиняють музики.
Вітер зірвав останню половину навісу і здер його зовсім.
Заіржали стривожені коні.
Обліпили попівську хату перелякані люди.
— Війна! — заголосив хтось.
— Шикуйся! — протяжно скомандував комбат.
Між строєм і Даною туди-сюди заметушився Остап, крикнув на ходу:
— Жди, Дана! Жди! Я сейчас!..
— Румуни на Черемоші! — крикнув хтось Дзвонарям. Усі військові враз зникли з подвір’я. Петро зірвався
з помосту, побіг. На подвір’ї наткнувся на матір:
— Мамо, я з ними! З військовими!..
Зупинилася Дана, кинулася було за Петром, але він уже не бачив її. Заглянула в очі Орестові, різко за руку потягла його з помосту до стодоли.
Штовхнула ворота стодоли. З темряви спокійно дивилися на них двоє білих осідланих коней.
Орест перевів погляд з коней на Дану, вмить усе зрозумів. Посадив її в сідло, сам скочив на іншого коня.
Коні галопом рвонули зі стодоли, розбризкуючи з-під копит мокрі грудки землі.
Печера
У горах, біля входу в печеру, стоять двоє осідланих білих коней.
У печері на м’яких лапах хвої, на білій гуглі лежать стомлені Дана й Орест.
Тьмяне світло, що пробивається звідкись, вихоплює з пітьми їхні обличчя.
Дівчина голубить легіня, шепоче йому на вухо ласкаві слова:
— Милий… Я все чекала — поклич… Ніхто не кликав… Не потрібне мені це весілля… Я щоб дошкулити вам… Повісилася б уранці… Я чекала… Це я осідлала коні… І ми самі, ми вільні від усіх, від усього…
Тривожно заіржали коні. Хтось входив до печери. Спалахнув промінь ліхтаря.
В яскравому промені світла Дана відскочила до стіни» натягнула до підборіддя Орестів сардак. Орест напружився всім тілом, вдивлявся…
Обличчя тих, що ввійшли, неможливо розгледіти. Але голос він пізнав одразу, голос Романа.
Роман від подиву навіть присвиснув:
— Оце так-т-а-ак… Ми на весілля їдемо, а наречена сама до нас прийшла… Та не одна… Ха-ха-ха!.. Моя куля давно його шукає… Не пізнаєш?
Роман освітив променем ліхтаря своє обличчя… Зловісно посміхнувся.
Орест став навпроти Романа та його людей.
Роман, і далі всміхаючись, каже:
— Вибирай… Тобі — куля, нам — наречена… Або підеш з нами… Уколошкаєш, кого ми вкажемо… Ну?
— Не нукай, не запріг! — огризнувся Орест.
Роман став серйозним.
— Це я вмію — запрягати,— твердо сказав він і звів автомат.
Весело-зажурливий марш
Уночі до хати Дзвонарів підійшли озброєні румуни. Вів їх Левицький.
Намалювавши на воротях зірку, Левицький каже офіцерові:
— Петро Дзвонар, червоний.
Румуни обливають хату гасом. Підпалюють.
З плачем і вереском викочується з хати все Дзвонареве «військо».
Лесь Дзвонар схопив відро. Офіцер ногою вибив його з Лесевих рук.
— Най вас шляк трафить,— гірко кляне Дзвонар. Горить, димить на всі гори хата. Стоять, скупчившись,
Дзвонареві діти серед мотлоху, який встигли винести. Тримають у руках скрипку, цимбали, басицю — найдорожче, що вони мають.
Скавучить, виє білий песик, гуде вогнище, ричить Левицький:
— Пам’ятаєш, як твій виродок обіцяв грати на моєму похороні? Ану, заграйте щось весело! Ну! Грайте!
Перелякано дивляться на нього Дзвонарі, менші перестали плакати.
Офіцер витяг з кобури револьвер, почав стріляти поверх голів.
Музиканти вчепилися в інструменти, вдарили марш. Горить хата.
Добре грають Дзвонарі, натхненно.
А чи буде світанок?..
Помірний, лагідний передзвін повис над долиною, оповитою мрякою. Старий Лесь дзвонить до утрені.
Сумний, якийсь загублений священик стоїть під дзвіницею, дивиться вгору, про щось думає. Потім стомлено піднімається на дзвіницю. Скриплять дерев’яні сходи. Світліє передсвітанкове небо.
На дзвіниці Лесь Дзвонар бездумно, відречено сіпає мотузки дзвонів.
Отець Мирон зупинився перед Лесем.
— Що ж ти, свате, до мене й носа не показуєш уже три роки…— каже без звинувачення, без образи один старий другому.
Лесь несподівано впав на коліна перед священиком, кинув мотузки, тягне до себе руку попа для поцілунку:
— Прости, панотче! За все…
— Дзвони, дзвони… — перехрестив його піп.— Людлм дзвониш…
— А хіба не чути дзвону? — гірко запитує Лесь.— Голова моя гуде на всі гори…
— Наше діло таке, дзвонити,— задумливо каже піп.— А чи буде світанок — це вже його діло,— підняв перст до неба отець Мирон.
— Світанок — не наше діло… Діти наші — не наше діло… Врятуй мені сина, панотче!
Священик взявся за мотузки — дзвони відповіли гулом. Лесь відібрав мотузки в попа і, продовжуючи дзвонити, просить:
— Панотче, перепиши в книзі народження Богдана. А то ж мобілізують румуни, заберуть його на війну.
Священик усміхнувся дурному батькові:
— Що це ти плетеш, Лесю. Три роки… Хто ж повірить?
Лесь жваво засіпав мотузки, ніби хотів руками розтлумачити попові простий розрахунок:
— Уже два роки воюють… А що як війна і за три роки не скінчиться, тоді знову переправляти? А я вам за кожний рік по овечці пригоню.
Попа забавляє ця розмова.
— Тоді краще я йому всі дев’ятнадцять спишу — отара буде.
— У мене всієї отари — три голови,— приголомшено каже Лесь.— Не помолодіти Богданові ні на чотири, ні на п’ять років. Тільки на три.
Отець Мирон перестав усміхатись.
— Нехай у ліс іде, до Ореста. Там люди потрібні,— важко, роздільно й значуще закінчив піп.
Дивний, безглуздий дзвін котився долиною, яку оповила світанкова мряка.
Годинники показують по-різному
Пізно вночі до клуні, де тепер тулилися Дзвонарі, владно постукали. Старий Дзвонар вийшов на поріг, і серце його впало від недоброго передчуття.
Богдан засвітив каганець. На порозі стояв Петро.
Мати кинулася до сина.
Обіймаючи матір, Петро роздивлявся навколо.
— А де Орест? — з тривогою запитує він.
— У лісі,— неохоче відповідає батько.
— Як у лісі? — не зрозумів Петро.— Ніч надворі.
— Та вже не по гриби пішов.
Петро осікся на слові. Важка мовчанка повисла під низькими сволоками.
Петро зняв ватянку — з-під неї блиснули ГІОГОНИ. Батько оглянув сина з ніг до голови, обережно почав:
— Бачу, паном став… Офіцер… Може, ти й комуніст?
— Комуніст… — просто відповів Петро.
У клуні ніби вдарив найбільший дзвін, вибухла міна…
— Та-ак… — невиразно протягнув батько, продовжуючи обмацувати сина цупким поглядом.
Стара Катрина перехрестилася і заметушилась коло печі.
Батько й Богдан сіли до столу, чекаючи довгої і докладної розмови.
Петро все зрозумів:
— Одягайтесь, пішли…
— Куди? — стримуючи зростаючий гнів, запитує батько.
— На війну,— стомлено відповідає Петро.
— Не сміши,— хмикнув старий Лесь.— У мене своя війна — зі старою. Вже двадцять і п’ять років воюємо. Он скільки вас навоювали,— кидає Лесь у бік величезної постелі,— тільки чомусь саме безголов’я: той у ліс тягне, той під кулі кличе… Вже й не знаю… чи то старих віжками провчити, чи то нових наробити…
— Тату, в нас мало часу… Треба йти…
Петро глянув на наручного годинника, а потім пошукав очима годинника на стіні.
Під образами на полиці стояли, вицокували п’ять знайомих будильників — усі вони показували різний час.
— Чого це у вас тікалки показують по-різному? — повеселішав Петро.
— Атож… — погоджується батько з усмішкою сина.— Щоб не переплутати, коли влада міняється. Щоразу стрілки щоб не перекручувати. А так один — за румунським, другий — за польським, третій — за німецьким, четвертий — за московським, а цей — за нашим часом.
— Хто ж це вас напоумив? — вже не усміхаючись, запитав Петро.
— А діти… — з докором каже батько.— Тікалки — як мої сини… кожний за своїм годинником до вітру бігає…
Петро підійшов до постелі, на якій покотом спали його молодші брати й сестри, і надовго замовк.
Діти солодко спали, розкидавшись уві сні. Від них віяло рідним, домашнім духом. У Петра перехопило дихання:
— Я прошу повірити мені. Треба йти. Дуже скоро ви самі все зрозумієте. Але зараз повірте мені, своєму синові…
— Я не знаю, де ти був, що робив три роки,— дивлячись у спину, перехоплену портупеєю, каже батько.
Петро був радий, що не бачать зараз його обличчя ні батько, ні мати, ні брат. Він мало не плакав, дивлячись на мирний .сон дітей.
— Воював,— повернувся Петро.— Був на фронті. Був там, звідки повернулося небагато. Зараз закинутий в тил до німців, у партизани, тут неподалік. Ви гадаєте, що війна пройшла повз вашу хату і не зачепила вас? Зачепила. Он ви вже не вірите своїм дітям. У вашій душі війна! Та сама війна, що там, за горою. Завтра вона прийде сюди і покотиться далі, за другу гору. А ваша залишиться з вами. Думайте. Вернуся на зорі.
Петро пішов.
Лесь і Богдан мовчки думали.
Богдан відчинив скриню і вийняв з неї шкіряний потертий заплічний мішок.
Батько почухав потилицю. Пройшовся і витяг з-за печі ще один речовий мішок, ще потертіший і старіший.
Крик у горах
Холодним, ясним сяйвом місяць обливав гори. Голубі язики снігу лежали в міжгір’ях.
Молодший лейтенант Петро Дзвонар, важко дихаючи, вибрався на відкрите місце.
Далеко внизу, в тіні долини, мерехтів Черемош.
Петро вдихнув обпалююче горло гірське повітря і довго, по-пастушому, прокричав:
— О-о-орест!
— …рест,— прикотився до його ніг відгомін луни.
— О-о-орест! — знову й знову кричав Петро.— О-о-орест!
І луна повертала йому уривки його власного поклику…
Тоді Петро замовк. Скрутив самокрутку. Викурив.
І окремо кожне слово, на всю силу своїх легень, на всі ближні гори й урвища, полонини й прірви закричав:
— Не знаю, Оресте, чи чуєш ти мене! Думаю, що чуєш! Ти тут, у цих горах! Я твій брат — Петро Дзвонар! Оресте, у тебе в руках зброя, і ти мусиш зрозуміти, де наш ворог. Яку правду ти ховаєш у лісі від людей? Невже ти хочеш повернути ті часи, коли нас продавали на ярмарку, немов худобу? Війна закінчиться! Закінчиться нашою перемогою! Брате, вийди! Вийди, Оресте, заклинаю тебе. Брате, мені потрібно йти! Ходім зі мною! Люди! Чуєте мене?
Мовчанка була відповіддю.
— Дано! Може, ти вже мати. Або будеш матір’ю. Що скажеш ти синові про його батька?! Синові, який не зможе зрозуміти — навіщо батькові забаглося ділити батьківщину? Дерти на частки єдине серце! Дано, Дано-о! Я любив тебе!
І якщо була коли-небудь тиша в цих горах, то була вона в цю ніч.
— Гаразд, я розповім вам, як ви закінчите. Незабаром, зовсім незабаром! Жалюгідна зграя бандитів, відкинена людьми, ви будете страшні. Ваші ж краяни обляжуть вас, як дику звірину. Ви помрете в ганьбі! І ти, Оресте, накажеш своїм людям зірвати з себе власні обличчя! Щоб не можна було пізнати безликих, безіменних! Проклятих своїм народом!
Маленьку фігурку гвардії молодшого лейтенанта було виразно видно в перехресті оптичного прицілу снайперської гвинтівки, що лежала на розвилці пастушої палиці. Орест шумно видихнув повітря, щоб не затрусилася рука біля зведеного курка.
Хтось темний повалився на снайпера. Обоє впали, люто зчепившись. З хрипом покотилися по сухій смерековій хвої. То Дана вихопила гвинтівку з рук Ореста.
Ледь розвиднілось, коли два десятки цивільних озброєних людей, не рахуючи молодшого лейтенанта, підходили до Дзвонаревої хати.
Старий Лесь і Богдан курили надворі. Мати вибігла з хати, заглядала в обличчя хлопців — Ореста серед них не було. Руки її зморено впали, і було в цьому жесті стільки відчаю, стільки горя, що старий Лесь не витримав, обняв стару, притис до грудей, гладив репаною рукою її сиве волосся.
Сини поцілували матері руку.
Лесь одірвався від неї.
І двадцять три чоловіки пішли чи то доганяти війну, чи то назустріч їй.
Знову печера
На зарослім мохом камені в щілині проросла тонка смерічка. Камінь цей — немовби заслона біля входу до печери.
У глибокій задумі сидить на камені Дана. Змінив час тонке, струнке дівча: залишилася вона, як і тоді, стрункою, але очі видають у ній жіночу зрілість, незалежність, рішучість і навіть якусь гідну мужність.
Внизу на стежці когось окликнув вартовий. Почувся шум, і з’явилися люди. Вони тягнуть пару носилок з акуратними фабричними скриньками.
Попереду пружинистою, легкою ходою йде Орест. Він у гарному настрої, силою й удачею віє від його постаті.
Носії обережно опустили вантаж біля входу до печери.
Орест наказує Романові:
— Роздати автомати!
Орест і за ним десяток озброєних людей увійшли до печери. Дана рушила слідом за ними.
Уздовж стін печери стоять лежаки, покриті шкурами. На велетенському столі лежать карти, зброя і з десяток великих хлібин. Біля входу над вогнем висить задимлений казан.
Стоячи перед столом, Орест каже:
— Німці призначили за зброю ціну — відкрити перевал. Я пообіцяв. А це їм! — ударяє ребром долоні по правій руці, зігнутій у лікті.— Закрити перевал! Щоб муха не пролетіла. Партизани також хочуть піти з тієї долини, їм також перевал потрібний до зарізу. До дідька! Най лізуть горами. Нам не по дорозі ні з німцями, ні з радянськими. Німці прийшли і підуть, а червоних ми самі викуримо… В цих горах будемо ми! Виконуйте!
Люди мовчки вийшли.
Орест залишився сам у величезній печері.
— Був бій? — запитує Дана.
— Ні,— здивовано звів брови Орест,— змовилися миром.
— Хто ж стріляв?
Орест відвернувся:
— Це німці постріляли циганів і божевільних у лікарні.
— Ти був там?
Не повертаючись, Орест каже:
— Я знаю, що ти колись запитаєш мене про це… Але це їхня справа.
— Ти був там?
Орест не дивиться на Дану.
— Вони вважають, що жити повинні вибрані. Цигани, божевільні — це сміття… Його треба змести… Це їхня справа.
— А ми? А ми вибрані? Ми не сміття? — якомога лагідніше й задушевніше запитує Дана. Запитує так, як може запитати тільки любляча жінка.
Орест презирливо знизує плечима:
— Я не чекатиму, поки прийдуть мене вбивати. В цих горах я газда. Я тут народився, і тут я вирішую, кому жити…
Орест збуджено крокує по печері. Сірий сланець, що навис над ним, множить шум кроків. Коли скінчив говорити — печера була пуста. Він був сам. Дана пішла.
Орест кинувся до виходу і побачив її далеко на стежці.
— Стій! — кричить Орест голосом, звиклим командувати.
Дана не зупинилася. Навіть не повернулася. Швидко йшла вниз. Орест у три скоки наздогнав її, крокує поруч:
— Не був, не був я там, коли вони стріляли!
— Дана із скам’янілим обличчям йшла далі.
Орест перестав кричати, говорить ласкаво:
— Ти стомилася… Дощі, бруд, болото… воші… стільки років… Заспокойся і гордись… не кожен витримає таке. Треба, Дано, треба витримати… Ще трохи. Я мало турбувався про тебе. Але зрозумій… я роблю все, щоб потім нам усім було добре…
Дана все більше замикалася в собі. Вона була ніби відсутня. Це зараз лякало Ореста найбільше.
Дана збільшила крок.
— Я винен!.. Я забув, що любов, як і кінь, потребує корму — ласки. Вернися, ти побачиш. Я не можу без тебе. Я кину все! Ти мені не віриш! Ну, не сьогодні, то потім… Кину все… Не все ж життя мені відведено стріляти!
Орест принижувався, майже плакав, благав. Дана не відповідала, швидко спускаючись з гори.
Орест схопив її за руку, крикнув:
— Уб’ю!
Дана не вирвала руки, але й не зупинилась, навіть оком не повела. Сказала, дивлячись перед собою:
— Тут ти вирішуєш, кому жити…
Орест випустив руку, зупинився. Дана прудко віддалялася.
Розчавлений, маленький, Орест крикнув навздогін:
— Прости, Дано! Повернися!
Але Дана пішла. І гукнув Орест у байдужу до всього тишу:
— Іди! Біжи! Тільки знай — ти відходиш не сама. З тобою відходить моя шалена юність, моя звіряча ніжність, моя сліпа любов… але не я! Я залишаюсь. Я проклинаю вірність, відданість, любов — якщо вони не в силах зупинити тебе! Най пропадають! Біжи! Зраджуй!
Сон матері
— Иой… Діти!.. Встаньте!.. — крикнула Катрина в опівнічній темряві, і її лячний голос відбився від дерев’яної стелі й закутків.
До переляку стривожені діти плутались одне повз одного, білими марами шугали по низькій оселі.
— Свічку дайте, свічку, Дьодю!
Георгій миттю засвітив свічку, не розуміючи, навіщо вона потрібна матері.
Мати тремтячими руками взяла свічку. Позгрібала своїх сонних дрібнят до себе:
— Щоб не сповнився… Сон щоб не збувся… Лихий він… — сухими губами шелестіла Катрина.— Бачила рів… заболочений… А в ньому воскові снопи, такі великі,— Катрина показувала дітям, які надзвичайно великі снопи бачила вона уві сні,— а на снопах сплять Дедьо наш, Богдан, Петро, Орест.— Вимовляючи кожне ім’я, Катрина хрестилась, наче поминала їхні душі.— Михайло, ти,— вона показала на Георгія, який спросоння не міг нічого втямити.— А далі всі ви, тільки дуже багато вас… Ви спите і смієтесь… Иой, це недобре, коли діти сміються уві сні!.. — знову скрикнула Катрина.— А до цього рову лізе клубками, отакими клубками гаддя. Зо всіх боків… А тоді хтось з-під землі зареготав — і жовта гадина як підніметься на хвіст!.. Висока… рівно з копою стала…
І кричить на мене, як той німець, що розстрілював: «Рехтс!.. Лінкс!..» 6
6 Вправо!.. Вліво!., (нім.).
Мати заспокоїлась, ще раз глянула на дітей, які рівно посапували уві єні.
Георгій сидів, худий, довготелесий, здивовано поглядаючи на матір.
— Нащо це вам? — спитав зовсім по-дорослому.
— Щоб виговоритися…
— А як хто не має перед ким? — не чекаючи материної відповіді, встав Георгій і підпер головою стелю.
— То найнещасливіша людина в світі… — відповіла мати.
У хаті знову стало тихо. Чути було, як пряде вусами на печі кіт. Мати подумала і лагідно додала:
— Але таких людей немає на світі…
— Мамо… така Вівдя…
Страх пройняв Катрину від слів Георгія. Вона встала на коліна. У руках колисалося полум’я свічки. Катрина чомусь стала просити Георгія:
— Дьодю! Не ощасливиш ти її. Лікувати її треба…
Турбота матері викликала в Георгія усмішку.
— Усіх людей треба лікувати,— сміючись, сказав Георгій.
Він узяв од матері свічку, довго дивився на полум’я, раз по раз усміхався сам до себе.
— Свят, свят, свят… — прошепотіла Катрина.
Вівдя
Берег черемоського броду покритий білими скатертями, жіночими сорочками, рушниками. Тут, на камінних брилах, сушаться і дитячий одяг, і полотняні сувої, і всякі інші дрібниці. Не видно на брилах лише чоловічої білиз-
ни. Мабуть, тому такі мовчазні господині, які тут же, на Черемоші, перуть цю білизну. Мабуть, тому так злісно вони б’ють своїми праниками по мокрій білизні, що безліч крапель розбризкується й утворюються навколо кожної пралі кольорові веселки.
За течією потоку бреде до жінок з клунком своєї білизни Вівдя.
Більше двох десятків жінок на мить зупинилися. У кожної в очах світилися біль і презирство.
Жінки запрацювали ще зліше. Вівдя не звернула на них ніякої уваги, йшла напівзаголена, тримаючи в руках поділ своєї сорочки, ногами каламутила воду.
Піщані жовті кола закрутилися, пронеслися біля білизни праль.
— Ти, лярво, куди лізеш, не бачиш, що від тебе й вода чорніє? — вилаялась одна з жінок.
Вівдя зупинилася, кинула на прибережну плиту свій клунок білизни, розпустила коси, ніби вони душили її. Ліниво відповіла:
— Нічого, вода все знесе…
Усі працювали. Ніхто не дивився на Вівдю, але всі бачили кожен її рух.
Вівдя побрела впоперек Черемошу так, як була,— в сорочці. Вода підбиралася під самісінькі груди. Почала зносити її…
Вівдя повернулася на берег. Мокра сорочка облягала її пишне, гарне тіло.
Замолоду постарілі, сухорляві, змучені жінки ненавиділи її зараз, як ніколи…
— Що, гадала серед води якого погранишника здибаг ти? — вдавано сміялися жінки.
Вівдя мовчала.
— А справді, придався б і утопленик? — спробувала зачепити Вівдю інша молодиця.
«Визволення»
— Навіщо їй утопленик? Вона ще не голодна. Доста наїлася наперед… А там і чоловіки з війни повернуться,— сказала літня жінка.
— Та їй же однаково, як суці: аби огир,— гірко корила Вівдю ще одна молодиця.
— Дурепи! — крикнула Вівдя своїм грудним голосом.— Де ви бачили однакових чоловіків? Це ви однакові, тому вони й тікають від вас до мене.
Зовсім змарніла, худенька жінка випросталась і з праником у руці побігла навпростець до Вівді.
— Заткни пельку, шмато, бо скалічу і будемо обидві однакі! — На обличчі жінки розмазалися росянисті патьоки— незрозуміло, піт чи сльози.— Та що там з нею панькатись? Напилася наших сліз, тепер гордує, що не голодна? Ану, висушимо їй сорочку на голові!
З реготом кинулися всі на Вівдю, задерли сорочку і над головою, разом з руками, зв’язали, скрутили міцними рушниками. З тюканням, реготом і сміхом витурили її на дорогу.
Жінки чекали, як з плачем і прокльонами Вівдя стане їх благати й просити.
Але замість цього Вівдя, вповита сорочкою, з тугим вузлом над головою, визивно, величавим кроком рушила вулицею села. Не було в її ході ні відчаю, ні сорому.
Там, де вона проходила, сіялася паніка. Жінки заганяли дітей до хати. Діти хрестилися, проте очей від Вівді не відривали. Бабусі гримали на них. Улюлюкали діти вслід Вівді.
Георгій із розчинених дверей клуні бачив, як серединою вулиці повз церкву, повз їхній двір пройшла заголена жінка. Він пізнав Вівдю, її не можна було не пізнати поміж усіх жінок села…
Георгій увійшов до своєї хати. Зняв з кіота ікону з музикою, накрив її мішковиною і вийшов.
Друге серце красуні
Біля Вівдиної хати висіли на плотах і огорожах усі діти села — від малого до великого. Георгій, довгорукий, з тонкою худою шиєю, незграбно пройшов повз їхній мовчазний шнурок і ступив до хати.
Під вікном на лаві сиділа Вівдя. Вона навіть не пробувала розв’язати мокрий вузол над головою. Почувши грюк дверей, розреготалася:
— Ха-ха-ха! Виходить, не всі чоловіки на війні!
Георгій, намагаючись не дивитись на голі Вівдині коліна, тремтячими руками почав розв’язувати вузол. Він не піддавався. Георгій, витягнувши шию, щоб випадково не торкнутися її тіла, зубами рвонув мокрий рушник.
А Вівдя плакала, прикривши очі. Біль і образа зім’яли її лице. Підборіддя дрібно тремтіло від беззвучного ридання. Була вона жалісна й беззахисна.
Георгій поставив на лаву, в кут, ікону, перекрутив ключиком. Чисто й високо продзвонили срібні молоточки ніжний мотив.
Георгій за руку підняв Вівдю. Вона піддалася, дозволила поставити себе на коліна, плачучи далі, не розплющуючи очей.
Георгій прикляк поруч неї. Тримаючи в своїй долоні Вівдину руку, він сказав:
— Вінчається раба божа Вівдя на життя з рабом божим Георгієм.
Вівдя розплющила очі. Георгій зустрів її погляд. Вона дивилася на нього, ніби вперше бачила… І подив, і захоплення, і любов були в її погляді. І він побачив цю любов, він відчув її своїм ніжним дурним серцем і сказав:
— Чи згодні ви взяти за дружину рабу божу Вівдю?
І відповів:
— Згоден.
І знову запитав:
— Чи згодні ви мати за чоловіка раба божого Георгія?
Вівдя не чула слів. Вона дивилась на прекрасного, суворого юнака, на його припухлі губи, на світлий пушок на щоках. Дивилась у ясні, як ранок, очі.
Він відповів за неї:
— Згодна.
Тихо й прозоро видзвонювала музика: та-та-та-ті-та.
Рано-вранці, коли тумани прийшли з Черемошу, Вівдя прокинулась. Георгій спав. Вії його трепетали, губи ледь помітно всміхались — йому снилися щасливі сни.
Вівдя вислизнула з постелі і почала вдягатися.
Одягалася вона, як на свято. Запаска жевріла в напів-тьмі червоним і рожевим, світилися шерстяні візерунки на кептарі.
Нерозтрачена ніжність і недовір’я змішувались в її погляді. Вона не відривала очей від Георгія, машинально вив’язуючи на голові малинову, з чорними квітами циганську хустку.
З дна скрині дістала Вівдя загорнутий у верету червоний чоловічий сардак, накинула його на плечі і навшпиньках вийшла з хати. Із запаленою свічкою вона прямувала до каплиці.
ІТа вигоні жінки розстилали домоткані полотна. На Вівдю не дивились: їм було соромно за вчорашнє.
Вдягнені в заношені сардаки, латані горбатки, запнуті в темні запрані хустки, вони й не хотіли бачити її, що в буденний день вичепурилася, мов у престольне свято, її, що в перших променях сонця пашіла всіма барвами червоного. Запаска блищала рубіном, на кептарі — візерунки з ясно-червоних і рожевих джгутів, кривавими згустками тремтіли китиці, червоний сардак полум’янів на плечах.
Малинова циганська хустка обрамляла щасливе зашаріле обличчя, коралами палали вуста.
Полум’я свічки не коливалось у нерухомому ранковому повітрі.
Перед самісінькою капличкою Вівдя зустрілася з Ле-вицьким. Разом з ним ішли знайомий румунський офіцер та троє німців. Усі були напідпитку.
Левицький широко оскірився, загоготав:
— А, Вівдя! Гут морген! — І облапив її.
Вівдя вирвалась і гнівно, навідліг дала йому полич-ника.
Левицький почервонів. Його супутники безглуздо посміхались.
Жінки вдоволено реготали.
Левицький гарячково знімав з плеча карабін. Румун намагався зупинити його.
Вівдя побігла.
Пролунав постріл.
Шестеро жінок внесли тіло до хати.
Георгій безтурботно спав на ліжку. Вони розбудили його.
Він квапливо вдягався, нічого не питав, безтямно позирав на ліжко, де лежала вбита.
Одна її рука звисала з ліжка.
Георгій підійшов, підняв її. Рука була несподівано важкою.
Жінки заплакали, ніби чекали сигналу. Георгій тримав руку. Долоня відчула останнє Вівдине тепло.
Але її вже не було в хаті. Те тіло, що лежало на ліжку, вже не було Вівдею.
Ніби хтось штовхнув Георгія в спину: «Біжи!» І він побіг з хати.
Не бачачи дороги, як сліпий, у безсилій люті кусаючи губи, прямував Георгій куди очі світять. Він кричав і плакав через те, що не міг зрозуміти несправедливості життя, його невблаганної жорстокості.
Серед смерек, на свіжозасипаній могилі, схожій на рів, топтався хворий Зозуля. Побачивши Георгія, кинувся до нього, схопив за поділ сорочки. Зупиняючи, лементував:
— Усіх постріляли. А в мене не вцілили… Я пташка маленька… сіренька… вертка… Влучити важко… Плиг, скок — і тут… А каші не дають. Усіх постріляли. Сиджу, гніздо в’ю, три дні не ївши.
— Хто постріляв? — нічого не розуміючи, спитав Георгій.
Хворий заплигав, плескаючи себе руками по боках. Втупився в Георгія заплаканими, безтямними очима, скинув руки і різко, по-пташиному крикнув:
— Хайль!
— Хто стріляв?! — закричав Георгій.
Хворий затих і тремтячим фальцетом заговорив, знизуючи плечима:
— Люди… Доктор дуже сердився, що гучно стріляють… То вони його також убили… А ти приніс мені яєчко?
Георгій, тремтячи від збудження, заговорив:
— Яєчко? Усе ти брехав, ніби лихом і силою права людина! Ось воно, твоє лихо, на що обернулося,— показав на могилу.— Сиди тут! Нікуди не ходи! Я піду… Я вивчусь на лікаря… Вилікую тебе! Всіх вилікую! Всіх, хто де є!
І побіг.
Лелека і змія
На подвір’ї Дзвонарів підліток няньчив молодших братів і сестер. Вони розповзалися від нього по подвір’ю, а він старанно збирав їх знову докупи.
У клуні стара Катрина насилу повертала ручні жорна, весь час підсипаючи в дучку жовті зерна кукурудзи. Тонкий струмінь муки сипався в дерев’яну миску.
Далеко від дому витали її думки, так далеко, що вона
не зразу почула страшний дитячий зойк на подвір’ї. Отямившись, кинулася до дітей.
Старший кричав, показуючи рукою на небо. Молодші плакали з переляку.
Над хатою, над подвір’ям, над дітьми, над нею кружляв лелека. В його довгім рожевім дзьобі звивалася змія.
Катрина перехрестилася, і усмішка надії освітила її стомлене обличчя.
Коли вона опустила очі — побачила: посеред двору стояв солдат. На грудях його матово світилися три ордени. Три ордени Слави.
Солдат попрямував до неї, і радісне мичання вихопилось із його рота. Він був німий. Це був Богдан.
Мати притисла його до своїх грудей, а контужений намагався щось сказати і не міг. А мати гладила сина по спині і примовляла ласкаво:
— Нічого, нічого… Нічого…
Дітвора здивовано поглядала на незнайомця.
Богдан розв’язав рюкзак, засунув у нього руку і на долоні простягнув малюкам колотий цукор. А потім жестами пояснив матері, що він контужений і німий.
Мати все так само ласкаво твердила, сама втративши дар мови:
— Нічого, нічого… Нічого!
Богдан обдивився навколо, ввійшов до клуні. Мати ввійшла слідом, схопилась було за млинок. Але син м’яке» відвів її від жорен і почав крутити корбу, безмовно, з усмішкою дивлячись на дітей, які тиснулись у дверях.
І було видно, що солдатові хороше дивитись на дітей, щедро облитих сонцем; бачити, як вони смокчуть цукор; хороше відчувати на собі материнський ласкавий погляд і підсипати на лотки жовте янтарне зерно.
Жених
Хлопець у шинелі, але вже без погонів, підходив у сутінках до села.
Повертався з війни чи то наречений, чи то чоловік Дани — тракторист Остап.
Солдат усміхався на всі зуби, не в силах стримати радощів довгожданої зустрічі з Даною.
У попівській хаті вікна були темні. Остап постукав у двері. Відчинили зразу, немов чекали на нього.
На порозі стояла Дана.
Чи то місяць вийшов із-за хмар, чи то кров відлинула від обличчя жінки, але було воно бліде, як сніг Чорно-гори. У погляді промайнули подив, радість, біль, а залишився тільки переляк.
Остап розгубився, сказав надто весело:
— Так скоро открыла, будто ждала.
— Ждала,— оволодівши собою, сказала Дана.— Ждала, та не тебе.
Замовчала, з жахом дивлячись на нього. Не йшла сама й не просила його до хати.
Солдат зовсім розгубився, метушливо витяг цигарку, чиркнув сірником. Дана різко нахилилась і загасила його, квапливо шепнула:
— Не світи!
— Светомаскировка? — похмуро спитав Остап, і усмішка скривила його уста.
— Ідіть! — все тим самим стрімким шепотом сказала жінка.— Ідіть, прошу вас, зовсім із села. Зараз же йдіть!
— И переночевать не пустишь?
Замість відповіді Дана зачинила за собою двері.
Солдат знизав плечима, послухав. За дверима було тихо.
Він закинув на плечі торбину і вийшов на сільську вулицю.
Була ніч, навкруги ні душі, ні світла.
Стояв солдат, гадав, куди подітися.
Що на полі родить…
Остап, Богдан Дзвонар і ще троє хлопців у вилинялих гімнастерках підвішували до трактора плуги. Трактор той самий, на якому колись приїхав у село Остап.
Повз них, у бік весняних нив, з піснями й корогвами пройшла процесія: попереду — отець Мирон з кадилом та кропильницею, за ним — діди, жінки й діти.
За селом процесія звернула з дороги і вийшла до першої межі.
Священик окропив поле, перехрестив його хрестом і проспівав:
— Да святиться поле твоє і труд рабів твоїх, хліб із нього єдящих…
Процесія рушила далі, просто через поле, до наступної межі, і тоді майже одночасно пролунало три вибухи. Багато хто впав на землю, жінки страшенно закричали, заплакали діти. Коли розсіялися пилюга і дим від вибухів, усі побачили: трохи далі від процесії обличчям долі лежав чоловік.
Жінки кинулись було до нього, але їх зупинив крик священика:
— Назад! Міни!
Усі боязко позадкували до попа, з’юрмилися в щільну купу, з жахом дивлячись на мертву людину і на землю, нашпиговану смертю.
Стояла серед поля юрба, вражена смертю, і мирно тріпотіли над нею корогви.
На грім вибухів уже бігли з села люди.
Отець Мирон підняв руку і, застерігаючи, крикнув їм:
— Не йдіть сюди! Тут мінне поле!
Ті, що прибігли, зупинилися на дорозі, намагаючись побачити, кого вбило. Кричали:
— Що там у вас?
— Чепігу вбило! — відповіли з поля.
І відразу на дорозі якась жінка заголосила й кинулася до вбитого. Люди наздогнали її, схопили, відтягли на дорогу. Вона билася в їхніх руках, і крик її в долині між мовчазних гір був самітний і слабкий.
Петро й Остап також прибігли на вибухи. Зрозумівши, в чому справа, повернулись і кинулися до села.
І от уже кільканадцять чоловіків несамовито рубають сокирами, надсадно дзвонять пилами. Петро й Остап підвішують спереду трактора нашвидкуруч зроблений коток. Він стирчить перед трактором, як величезний дерев’яний кулак зі смерекових колод, збитих скобами, скручених дротом.
У полі все так само мовчазно стоїть юрба.
Непотрібно димить кадильниця в руках попа.
Тільки на дорозі жінка тужить рівним і ридаючим голосом.
Остап і Петро, вдвох на тракторі, звернули з дороги в поле. Не проїхали вони й десяти метрів, як під котком почали вибухати протипіхотні міни. Коток підкидало, летіли в різні боки тріски й грудки землі, а трактор кружляв і кружляв по полю.
Декілька разів трактор зупинявся: Петро зіскакував на землю, вбивав у коток нові скоби. І знову гриміли в долині вибухи.
Трактор проклав дорогу процесії. Підібрали мертве тіло, і процесія, змішавшись зі страху, тулячись до трактора, рушила на дорогу.
За межею чоловіки відчепили зовсім розтрощений мінами коток.
Остап розвернувся трактором. Петро пересів на місце біля плугів.
Заревів мотор, лемеші врізалися в землю, і перша повоєнна борозна розпорола поле через усі межі, навпростець.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.