Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Нічні гості

Німий Богдан, Петро й тракторист Остап, виснажені денними роботами, мовчки вечеряли. Брали хліб важкими темними руками, жували сало, витирали сльози, які вибивала з них лиха карпатська цибуля, і здавалось, що тільки цибуля й може видавити з них сльозу.
Стара Катрина підсипала в миски борщ.
Молодші вже давно спали покотом на величезному, як сільська площа, ліжку.
Різко грюкнули двері.
На порозі стояв Орест з револьвером у руці. За ним тиснулося кільканадцять озброєних людей.
Остап миттю кинувся до печі, де лежала його портупея. Але до револьвера раніше за нього встигли Орестові молодці.
Орест пошукав у кишенях брезентового дощовика, який висів біля дверей, витяг звідти Петрів наган.
Лісовий син поцілував руку матері, і та з острахом і болем перехрестила його, ніби пробувала зупинити.
— Сідай,— сказав Орест Остапові.
Сам сів за стіл, а з ним ще троє. Решта стояла біля дверей і вікон. Автомати були напоготові.
— Подивимось, що комуністи жеруть, чим запивають…
Богдан мовчки поставив перед Орестом свою миску.
Брати їли мовчки, втупившись один в одного холодними очима.
— Дай сіль,— Орест простягнув руку до Петра. Той поставив сільницю на стіл перед братом, сказав похмуро:
— .3 руки в руку — погана прикмета. Посваримося.
— Нічого,— осміхнувся Орест,— я тебе помирю зі мною.
Вийняв з кишені патрон від рушниці, виколупав виделкою пиж, висипав на стіл дріб і замість нього всипав у патрон пучку зернистої жовтої солі.
— Запам’ятай, Петре: будеш розорювати межі, будеш бавитися з колгоспом — носити тобі цю нижче спини. Оцей патрон твій.
Петро дивився, як брат закупорює патрон пижем, ховає його в кишені, сказав:
— Бачу, в лісі не мав нагоди подумати… То подумай у батьківській хаті — проти кого йдеш…
Орест підвівся, розпрямив плечі, кивнув Остапові:
— Прощайся з газдинею. Дякуй за хліб-сіль.
Петро схопився, повалив стола. На нього, на Богдана, на Остапа відразу навалилися Орестові люди. Зв’язали.
— Тихо,— сказав Орест,— діти сплять.
Підійшов до постелі, на якій покотом спали його брати й сестри. Повернув до себе лицем чиюсь русу голівку, здивувався:
— А хто ж це? Га?
— Іванко,— тихо відповіла Катрина і заплакала.
Біля колгоспного хліва, в темряві, Орестові люди прикручували дротом Остапа до сидіння трактора. Відкритий колісний трактор здригався — Остап відбивався з останніх сил. Нарешті його прив’язали. Запустили мотор і вивели трактор на сонну нічну вулицю села, заклинили руль і педалі, облили соляркою трактор і Остапа. Підпалили.
Палаючий трактор з мирним рокотанням котився серединою вулиці, освітлюючи сплячі хати, пожежею відбиваючись у віконних шибках.
У сліпучому смороді полум’я бився на сидінні скручений дротами тракторист Остап. Орест зі своїми людьми похмуро дивився вслід вогнищу на колесах.
І побачив Орест, а з ним і його люди, як наперехват палаючій машині біжить Петро, а далі за ним, зриваючи з себе на ходу рештки мотуззя, поспішає Богдан.
— Назад! — крикнув Орест.— Стрілятиму!
— Припече — втече! — крикнув хтось, і банда кинулася в бік гір.
Петро порівнявся з трактором, деякий час біг поруч, потім одним скоком опинився біля Остапа. Зриває дріт, яким обплутали Остапа.
Обличчя Остапа спотворили муки болю. Полум’я охопило одежу.
Петро зубами рве дротяні пута, намагаючись збити вогонь.
Гримнув вибух. Розірвався бак. Іскри фонтаном злетіли до неба.
Трактор заглух.
По безлюдній вулиці біг Богдан.
Вже грюкали дверима, чулися тривожні окрики…
Далеко в кінці вулиці, там, де нічна пітьма стояла стіною, миготіли в останніх відблисках фігури тікаючих бандитів.
Сабаш
Стояла золота осіння днина. Сотні людей веселилися з нагоди осіннього свята врожаю.
Посеред вигону закопано чотири високі смереки. Збитий до них поміст править за сцену для духового оркестру. Поміст прибраний барвистими буковинськими килимами. Під духовий оркестр витанцьовують, веселяться всі — від малого до старого.
Раптом, як грім серед ясного неба, пролунав гучний постріл, і стрепенувся, завмер люд.
Затим оркестр.
На помості з пістолетом у руці стояв Орест. Весь у чорній одежі, виструнчений, як вуж, готовий до стрибка. Його черес був обвішаний гранатами й пацьорками. З-під сардака виглядав короткий німецький автомат.
Очі Ореста збуджено, п’яно блищали. Він подав знак старшому музикантові.
Той протрубив тривожний алярм, почав викрикувати:
— Люди сільські і заїжджі! Сабаш за тисячу карбованців замовляє…
Жінки забирали своїх дітей і тікали зі свята. Чоловіки поскупчувались, не знаючи, що їм робити…
Усі дивились люто, але розступились, утворюючи велике коло перед помостом, на якому стояв Орест і загнані в кут музиканти.
Орест вийняв з-за пояса ще пачку грошей і кинув на поміст. Капельмейстер підняв і вигукнув:
— Три тисячі карбованців коштує сабаш!
Люди мовчали. Ніхто не збирався перебивати замовлений танець.
— Кому присвячуєте сабаш? — запитав музикант.
— Великі гроші дав… — сказав хтось з натовпу.
— У крові ті гроші… Юда! — додав інший.
— Чекай… То вже його смерть.
Орест м’яко, як видра, зіскочив з помосту. Обійшов круг, вдивляючись у натовп, ніби вибирав собі дівчину на сабаш.
Дана вийшла сама з натовпу. Зупинилася, бо ноги її не слухали. Але треба було йти, і Дана, пройшовши через увесь круг, наблизилась до Ореста.
Орест узяв її за руки… Вдарила музика — і вони закружляли у величавому, гонористому танці…
Орест дивився на людей, ніби стерігся їх.
І знову танцювали Дана й Орест, як на Даниному весіллі, ніби відбуваючи тяжку роботу.
Дана відчувала, яку ненависть людей викликають вони зараз, і їй хотілося крикнути: «Оресте, що ти надумав?» Але язик не слухався її, як і все зранене тіло, і вона мовчала, підкоряючись міцним рукам Ореста. Він ніби почув крик її болю, слова ледь не зірвалися з його уст, але Орест мовчав, тільки міцніше притис до себе Дану в танці. І Дана відчула осоружний холод зброї, якою були обвішані його груди.
Люди стежили за кожним рухом Ореста.
Прикрий погляд Дани протестував: «Ти ж сам розстріляв свою любов». Німий погляд виявляв її думки, і Орест зрозумів, про що тріпоче душа Дани.
Орестові хотілось виговорити, викричати хоч слово, але слів було так багато, і всі вони були не ті, вони задихались і не вимовлялись намертво стиснутими устами.
Дана не витримала цього шаленого крику душі і обірвала танець. Сором пік обличчя, і вона затулила його руками:
— Убий мене. Я не хочу більше жити!
З натовпу, що клекотів гнівом, вийшов Богдан. Тяжко дихаючи, він ішов прямо на Ореста, і важко було здогадатись, що він збирається робити.
Орест почав відступати, задкуючи. Натовп рушив за Богданом.
На Богдана й на людей націлився автомат Ореста.
Зойкнули люди.
У страшенному гніві наближався до брата Богдан. І Орест, задкуючи дедалі швидше, побіг…
Переслідуючи Ореста, Богдан видавлював якісь фрази, прокльони зі свого німого рота.
Ніхто не розумів, про що німо кричить Богдан. Але Орест з жахом слухав страшну німу мову брата і розумів.
Через усе село лавою котився люд, виганяючи Ореста…
До скелі, яку з двох боків омивав Черемош, біг озброєний Орест. Він спотикався об слизьке каміння, падав. Вона зносила його.
Орест переплив Черемош.
Люди, переслідуючи його, кинулися до річки. Йшли далі за ним у гори.
Плаєм біг Орест. Не відставав від нього люд, тримаючи в руках що хто захопив по дорозі: коси, лопати, жердини, сокири, дрюки…
Орест добіг до могутньої скелі.
Народ обступив скелю з усіх боків. Орест став на порозі печери. Зупинились і люди, розуміючи, що звіра загнано і сховок його виявлено.
Дивлячись на людей, на далекі гори, Орест відступив — і пітьма печери проковтнула його.
Незабаром з печери почулися постріли, пролунала коротка черга.
Деякі люди почали хреститися.
Глухий вибух трусонув скелю, обсипалося каміння, замурувавши печеру.
Біла днина
Біле молочне світло ранку лилося на землю.
На всій землі лежав білий сніг. І гори, і ближчі горби, і поле перед хатами покривав перший, незайманий білий сніг.
У полі на білому снігу стояв кошлатий гнідий лошак і недовірливо нюхав білий пух. Пробував сніг точеним копитцем, здивовано і трохи злякано іржав. Торкався до снігу м’якими губами, іржав, задирав хвоста трубою і відштовхувався від снігу зразу всіма чотирма ногами. Скакав косо, радісно кричав, слухав свою луну в горах, мчав по колу, ставав дибки і високо закидав задні ноги.
Бешкетував, колобродив кошлатий лошак по білому снігу, мабуть, ніхто в цілім світі не міг повніше за нього виразити радість існування, передчуття великого щастя життя.
Будьте благословенні, ранок і кошлатий лошак на білому снігу!
До села, в білому блискотінні снігу, йшов чоловік. Був він високий і стрункий. Зодягнений в легкий плащ, у м’якому сірому капелюсі.
Він наближався до лошака. І коли підійшов зовсім близько, лошак зупинився. Зупинився і незнайомець. Поклав на сніг свою валізку, клацнув замками — кришка відчинилася.
Чоловік вийняв з валізки грудку цукру і на долоні простягнув лошакові.
Лошак довірливо потягнувся до руки мордою. І тоді чоловік повернувся, прислухаючись до далеких дзвонів. Це був Георгій.
Священик дзвонив у «дзвони»: вагонний буфер, обрубок рейки, гільза від снаряда були підвішені на саморобній дзвіниці. Звук був слабкий і безпомічний у сяйві зимової днини. Ніхто не йшов на їх клич.
Постарів, змарнів отець Мирон. Обличчя його пересмикувалось, він забував про «дзвони», і тоді губи старого беззвучно рухалися, ніби він сам із собою вів нескінченну суперечку. Він заплющував очі і важко мотав головою. Не було отцеві Мирону спокою.
Заскрипів сніг — на попелищі погорілої церкви стояла Дана. Великий живіт випирався з-під кожуха.
— Три роки мене носило по світу, а він усе дзвонить…
Старий звів на неї короткозорі очі.
— Данусю, який гріх… Я по тобі панахиду відправив… — Він упав на коліна перед Даною.
— Добре зробили. Я вже не ваша.
— Данусю! — потягнувся до дочки батько.
— Я почула дзвони… Кого ви кличете? Вам мало, що ви скалічили моє життя?!
— І ти не без гріха! — безсило звинуватив її отець Мирон.
Дана дуже просто й лагідно сказала:
— Жінка повинна родити, щоб жили люди на землі!
Пам’ять
У розстебнутому білому халаті, стрімкий і гнівний, Георгій ударом ноги вибив старі двері перекошеного сарая.
Серед молоковозів, грузовиків, лісовозів і тракторів тягнув Георгій лебідку. Поставив проти сарая, укріпив її, вбив у землю костиль, протягнув трос до воріт сарая. Крутив тугу ручку лебідки…
Із пітьми сарая на тросі висунувся в сліпучому світлі ранкового сонця спотворений вогнем і вибухом колісний трактор.
Георгій перетягнув лебідку на всю довжину троса. Знову вбив костиль і, напружуючи м’язи, покрутив ручку лебідки.
…Трактор повільно поповз уперед.
Вулицями села, метр за метром, у цілковитій тиші рухався трактор. З вікон виглядали здивовані люди.
Скрипіла лебідка, важко дихав Георгій. Обличчя його покрилося потом. Халат забруднився мазутом…
…Котився трактор невмолимими ривками…
Уважні й насторожені очі односельчан стежили за ревною роботою Георгія…
…за важкими ривками обгорілого трактора.
Інвалід на протезі виніс із стодоли жердину. От він уже жердиною, як важелем, штовхає трактор.
Георгій ніби й не помітив помічника — уперто й важко крутив ручку лебідки.
Спостерігають зі своїх дворів люди…
…Котиться селом трактор…
…Скрегоче лебідка…
…Піт струмками ллється по скам’янілих вилицях Георгія…
…Вже троє з жердинами штовхають трактор.
Ще двоє молодих хлопців допомагають Георгієві перетягти й поставити лебідку.
Злиті в єдиному ритмі роботи, люди крок за кроком пересувають такий пам’ятний усім колісний трактор до скелі над Черемошем.
Велика група односельчан, молодих і старих, мовчки розуміючи одне одного, посувають трактор угору по крутому лісистому схилу.
Халат Георгія наскрізь пробило потом, полудневе сонце виблискує в збитому мокрому волоссі.
Народ викотив трактор на самісінький край скелі, що нависла над рікою.
Вбивали в щілини скелі металеві костилі, закріпляючи колеса навічно.
Старанно чистили обгорілий метал трактора.
Рихтували зігнуті вибухом місця.
Богдан приніс відро червоної фарби.
І коли з-за повороту ріки вилетів пліт, керманичі побачили…
…на знайомій скелі, на фоні сліпучого неба сяяв червоним кольором колісний трактор-пам’ятник.
Сонце тричі відбилось у вигинах трьох його лемешів.
Мить

У кабінеті лікаря один проти одного сиділи отець Мирон і Георгій.
Отець Мирон казав:
— Радуйся, Георгію… День смерті кращий за день народження. Сповідайся.
Георгій, не відриваючи очей від паперів, відповів сухо:
— Я не збираюсь помирати зараз.
Отець Мирон витягнув з-за халяви чобота револьвер, звів його:
— Я відпущу тобі гріхи…
Георгій встав, обличчя його побіліло.
Отець .Мирон націлив револьвер:
— Стій! Я відпущу тобі гріхи!
Георгій пильно подивився на священика, сказав лагідно:
— Роздягайтеся, я огляну вас… Ви хворі…
Підійшов до священика, вийняв з його тремтячої руки
револьвер, поклав на стіл.
Отець Мирон слухняно роздягався.
За вікном несподівано грянув весело-зажурливий весільний марш. Обличчя священика дрібно тіпалось. Очі напівзаплющені.
Георгій прислухався до музики, підійшов до вікна і розчинив його. На подвір’ї, під вікном, стояли його брати. Оркестр був зіграний, як у ті далекі роки його дитинства. За капельмейстера славних музик був Богдан.
Він грав на скрипці і головою відмахував такт. І бубонець, і тромбон, і цимбали, і величезна басиця зливали свої голоси у весело-журливий марш.
Грали брати. Молодші брати. І ця музика намалювала перед очима Георгія ту мить, коли вони були всі разом…
…Ту далеку мить, коли вони одночасно піднімали інструменти і чекали на батька, щоб той цупким поглядом дозволив почати весело-журливий марш.
Наталя Кащук З ЦИКЛУ «КАЛИНОВЕ ГРОНО»
Як добре, що між нами не було Отих пустих китайських церемоній. Снігами накрутило-намело Не метри, а кілометри прогонні.
Від Бистриці — в затаєний Сибір,
Від Аргентіни — до спекоти Оша… Лупав скалу, насталюючи зір В труді, в борбі, мій братику хороший. Іще словечко, ще рядок скажу В твоєму переможному полоні,
Вертаю в юність, м’якість споришу Без всіх отих китайських церемоній.
Віктор Івченко
БАГАТОГРАННИЙ ТАЛАНТ1
їх прийшло до мене на курс в Інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого більше десяти. Юнаки й дівчата були дуже різні, проте їх об’єднувала велика любов до мистецтва. Либонь, найбільш підготовлений серед них був Іван Миколайчук, який до інституту працював у Чернівецькому драматичному театрі імені О. Ко-билянської. Однак він сприймав це не як перевагу. Навпаки, досвід минулої роботи став стимулом до нових пошуків.
Перше моє враження про нього склалося ще на лекціях. Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень, які ми називаємо правдою в творчості.
Ці риси допомогли Іванові стати самобутнім митцем. Два образи, створені ним одночасно,— Т. Г. Шевченка в кінокартині «Сон» та Іванка в «Тінях забутих .предків» — засвідчують це.
Прагнення до життєвої правди залишилося основним у творчості молодого артиста. Його роботи вражають багатогранністю, глибиною думки, звучать переконливо. Про Івана Миколайчука можна сказати: це митець-напруженої думки. Коло його інтересів не замикається кіномистецтвом. Графіка, скульптура, живопис, поезія — ось далеко не повний перелік захоплень актора.
Я дуже радий, що мій учень виправдав мої надії, і твердо вірю — він створить ще не один яскравий образ на радість нашому вимогливому глядачу.
1967 рік.
Сергій Параджанов
НЕЗВАЖАЮЧИ НА ВІДСТАНІ2
З Іваном пов’язаний мій перший великий успіх — фільм «Тіні забутих предків», який здобув близько десяти радянських і зарубіжних призів і нагород, і був визнаний одною із двадцяти кращих картин світу усіх країн і народів. Не вважаю це своєю заслугою — успіхові цього фільму сприяла участь у ньому цілого грона талановитих митців, звісно, передовсім Івана Миколайчука.
Зустріч наша з Іваном була непередбаченою, несподіваною. Заслуга в цьому Віктора Іларіоновича Івченка, Іванового вчителя в театральному інституті,— саме він рекомендував Миколайчука на роль. Віктор Іларіонович любив його якоюсь надзвичайною любов’ю, благоговів перед Івановим талантом, але не виказував своїх почуттів — боявся, як кажуть українці, наврочити. Ми не збиралися знімати Миколайчука, у нас уже був затверджений на цю роль Геннадій Юхтін. Іван не відповідав нашим. поняттям про героя М. Коцюбинського, здавалося, не вписувався в акторський ансамбль (ми вже затвердили актрис на ролі Марічки, Палагни). Вирішили зробити проби з поваги до Віктора Іларіоновича. Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так зізнавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Був загримований, але навіть крізь грим проступала блідість. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпували з нього, що ми були приголомшені,
забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор. Я закричав: «Еврика! Еврика! Це геніально!» Крик наш чув увесь павільйон…
Ми відчули, що це — унікальний талант. Проби були дивовижні. (їх ще треба розшукати в архівах, бо це історія). На зйомках усе було інакше, адже в пробах відчай переніс його на недосяжну у звичайному житті висоту. В одну мить він перевернув наші уявлення про образ Івана з твору Коцюбинського. Він перелив у наші зурба-нізовані, міські душі свою карпатську силу, свою любов до матері, сестер, братів. Його маленька хата серед буковинського села у витканих мамою чорних з червоними трояндами килимах увійшла назавжди в наші душі. В день похорону його батька в тій хаті нам усім подарували тайстри — торбини, які щоразу нагадують нам про його щедру землю.
Під час зйомок «Тіней…» я захворів, й Івана «переманив» В. Денисенко у фільм «Сон» — грати Шевченка. Я спочатку був образився на нього. Лиш потім зрозумів, що важив для нього образ Тараса Шевченка. Втім, зйомки у фільмі «Сон» пішли на користь і йому, і нашому фільмові: після салонних строїв, які він носив там, Іван ще глибше припав до земного образу Коцюбинського.
Хоч про «Тіні забутих предків» і гру Івана у фільмі писалося багато, але я вважаю, що його робота не знайшла ще належного поцінування. Образ, створений Мико-лайчуком, за народністю, глибиною проникнення і розкриття характеру можна поставити поруч з образами героїв «Чапаева», і трилогії про Максима.
Весь, як дзвіночок, Іван був чистий, мужній, ніжний. Він був смолоскипом, до нього тягнулися всі.
Іван Драч «ДУША НЕ ДАЄ СОБІ РАДИ…»3

Це перші хапливі слова, в яких «душа не дає собі ради». Щойно мокра могила під холодним дощем, наче він серпневі і не належав, забрала його од нас навіки. Забрала його на той світ,— цей світ якось не вмів ним по-господарськи розпорядитись. Надто багато йому дано було. Далеко не всім була зрозуміла ця даність. Видатна акторська особистість — це найлегше сприймалося усіма, бо потверджувалося «Тінями забутих предків» і «Сном», «Білим птахом з чорною ознакою» і «Вавілоном XX». Актор високого класу, надто органічний, неси-луваний, він у кращі часи міг би бути зіркою світового штибу, але суконні хмари стагнації і застою, але силувана провінційність його кінематографічної прописки надто багато важили на силі променів цієї зірки. Часом вона буйно спалахувала, часом ледве мріла — мерехтіла. Згадую ряд тяжких літ, коли він як актор на Україні не існував — його талантом можна було режисерам кори-статися лише за межами… А таке рідкісне багатство, народний скарб, уособлений у постаті неординарній і перекірливій, марнувався і пропадом пропадав…
Він спрямований був і на режисуру в кіно — перші спроби були більш аніж цікавими. І сюди, в цю прагматичну царину XX століття, він вносив багато народного, органічного, небуденного. Часом здавалося, що навіть пісня, народна пісня просто і несилувано входила в кадр звичайною ілюстрацією. Як це було в екранізації Земля-кового роману…
Дуже багато він встиг зробити. Але абсолютно віриш і тим, хто наполягає на твердженні, що він так мало збувся. Бо ж на великі потужності була розрахована його творча особистість. Бо ж надто багато було в ньому від ваги і коштовності золотої брили, яка не завжди
і сама собі ціну знала, а що вже казати про поціновува-чів, то їм легше було применшувати її вагу і цінність, аніж віддавати належне. Так було справіку.
Івана Миколайчука як письменника, як сценариста я особливо добре відчував, коли ми спільно освоювали життя і творчість Миколи Віталійовича Лисенка. Його особливу природність відчуття слова, його настроєність на музику в побудові фрази варто запам’ятати навіки. Він починав писати з любов’ю неофіта, він ставився до літератури, до справжньої літератури з особливою любов’ю і був рідкісним і спраглим читачем рідного письменства…
«Душа не дає собі ради» найбільше через те, що крила свої розправити на повен обшир він не встиг.
«Душа не дає собі ради» тому, що ніяк не вдавалося і не вдалося розраяти його образу на білий світ і на наш час. Він ішов до кінця свідомо і немилосердно для всіх нас. В його музичній душі було так багато невидимих струн, які порвалися найраніше, а ми готові були гоїти струни зримі.
Якщо Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, якщо Збігнєв Цибуль-ський — екранна рентгенограма польського сум’яття, то Іван Миколайчук, безперечно ж, залишається втіленням душі української. Прийшов він до нас молодим Тарасом у «Сні», а в труні лежав — теж сорокашестирічний — бородатим Тарасом останніх літ, який не знайшов екранного втілення. Все ще попереду: і фільми про нього, і книжки, і пам’ятники… Довго ще голоситиме душа народна…
Юрій Іллєнко УЯВНЕ ІНТЕРВ’Ю4

Зарікаюся писати про друзів. Ні хули, ні хвали… Ось пишу, але щось гризе мені душу. Я знаю, що це за звір — оця моя «підступність»: я погодився писати про друга.
Іван грає в кіно — дивіться його на екрані. Іван часто виступає перед глядачами — про себе зовсім трохи, майже ні слова, тільки про роботу. Інше він береже для дружини, мами, братів і сестер (у нього їх дев’ятеро), для друзів, для себе. Це його особисте. І, здається, немає у мене права віроломно вриватися туди, куди впустив він мене як друга.
Так простіше: не писати, не мучитись. Навіть причини відмови не треба придумувати — справ по горло.
І все ж писати треба — хороший привід поговорити про дуже важливу проблему для нашого кіно: особистість актора і його роль.
Тільки це і дає мені право писати про Івана Миколай-чука.
Про Миколайчука я вже писав рік тому для нашого українського журналу «Новини кіноекрана». Після публікації статті я одержав багато листів. Цікаві листи. З них можна зрозуміти, як складно і з певною закономірністю переплелися для глядача два цих поняття: актор і його роль. Листи поставили переді мною питання: в чому ж ця закономірність? Сушив я собі голову, сушив, а потім вирішив поїхати на тиху річку Псьол під Полтаву, де зараз знімається Іван. Мова про нього — нехай і йому голова болить.
А коли закінчувалася п’ята година шляху, я подумав уголос: «Чи не надто далеко їду по відповідь?..» Моя дружина Лариса Кадочникова втішила: мовляв, навіть коли у чорта на болоті хто-небудь зможе просто і ясно відповісти на питання, що не дає спокою, то їхати треба.
…Потім була ніч на березі Псла (не полінуйтеся відкрити Гоголя — і ви позаздрите нам). Ми сиділи біля багаття: Лариса, Іван, поромник і я.
Старий поромник, доморощений скрипаль-віртуоз, поділився своїм досвідом, розповів, як його записували на радіо. Тільки привели його до студії, поставили перед мікрофоном, як він попросив: «Стеліть мені під ноги солому, чи подушку, чи що хочете, тому що я «такту» буду ногою відбивати… Воно, конєшно, є такі спеціалісти,— розмірковував дід,— що одними руками грають… Сам бачив по телевізору… Мучаться люди, а того не розуміють, що не нога «такту» дає, а душа. Чого їх тільки учать в тих консерваторіях…» А потім приніс скрипку і зіграв нам «таке, що ви ще не чули». Грав дід в основному душею, бо втомлені важкою роботою руки, заскоруз-лі, в тріщинах і вікових мозолях, уже не слухалися його. Іноді на льоту смичок зіслизав зі звука, але скрипаль, і оком не моргнувши, повертав неслухняний звук на належну висоту — знай, мовляв, наших! І виходило, за дідом, що вся справа в душі, а раз так, то яка ж вона, ота душа? Що може вона дати, чим поділитися з людьми?
Ну, а оскільки, як відомо, душі як такої немає, замінимо це поняття іншим — будемо говорити надалі про особистість актора.
Ми згадували фільми, де працювали разом: Іван, Лариса і я. І, звичайно, передовсім — «Тіні забутих предків».
Тут я скористаюся випадком, аби вперше висловити свою застарілу образу. Про «Тіні» дуже багато писали. Серйозно і поверхово, глибоко, аналітично і захлинаючись. По-різному. Але ніде і ніколи я не зустрічав аналізу акторської роботи в цьому фільмі, аналізу, побудованого на розумінні поетики «Тіней». Смішно думати, що артисти подарували фільмові свою фактуру і цим вичерпали себе. Поїдьте в Карпати — в будь-якій чайній, в клубі, на автобусній зупинці ви зустрінете розписи, коли хочете, сучасні фрески, і на кожній побачите постійних персонажів: Івана і Марічку. Як дві краплі води — це вилиті Миколайчук і Кадочникова.
Чому ж ці образи вдячно сприйняли люди з Карпатських гір? Я думаю, що за глибинне розуміння і правдиве вираження народних характерів. А залишились вони (акторські роботи) поза сферою критичного аналізу завдяки новаторству акторського виконання, котре досі так і не зрозуміли. Точніше — завдяки несподіваному новаторству. Новаторство це було не метою акторів, а результатом осягнення найскладніших проблем нової кіно-поетики. Несподіваним воно виявилось і для самих акторів, однак надалі розвивалось доволі успішно в окремих фільмах Київської студії ім. О. П. Довженка.
Мабуть, проблема ця — для спеціального дослідження, але деякі міркування висловлю. Як оператор цього фільму, прочитав і почув багато чого приємного для себе. Багато хто вважав операторську роботу в фільмі новаторською. На мій великий жаль, вона такою не була. І це не показна скромність, я дуже задоволений цією своєю роботою, однак сутність її полягає в тому, що вона розвивала уже знайдене до нас. Вона базувалася на відкриттях блискучої плеяди радянських операторів — Урусевського, Волчека, Єкельчика, Демуцького і, звичайно ж, Анатолія Дмитровича Головні. Ця робота була очікувана. Не в цьому, то в іншому фільмі. На час створення нашої картини ідея вже оформилась остаточно і персонально нікому не належала; як мовиться, вона витала в повітрі. Жартома, для себе, я придумав таку класифікацію: є в творчості відкриття, а є закриття. Так ось, особисто для мене це було закриття. Мені довелося розпрощатися з професією оператора, аби не повторюватися.
Очікуване сприймається, як задоволена потреба,— легко і з вдячністю, саме так і сталося з операторською роботою.
Єдине, чого я ніколи не міг прийняти, це оформлене у вигляді комплімента вичленування, виділення образотворчої структури з фільму Сергія Параджанова. Це схоже на вбивство єдиного, неподільного фільму.
А несподіваним новаторством, я вже казав, виявилось акторське виконання. Чому? Пригадайте, як розвивався основний напрям акторського виконавства на момент появи «Тіней» (та й зараз, мабуть, розвивається)… Ні, я не збираюся найменшим словом образити» наших чудових акторів, я їх люблю. На мій погляд, виконавство в кіно розвивалося здебільшого як явище привілейоване, відсторонене від інших категорій виразності фільму, як якась річ у собі. Екран потрібний був лише для того, аби показати найчастіше дійсно блискучу гру актора. І тому всі зусилля, або майже всі, режисури й акторів були зосереджені на цьому напрямі. Тут і тільки тут було очікуване. А неочікуване? Воно цілком випливало з відомого всім положення про кіно як мистецтва синтетичного.
Та повернімося до Івана Миколайчука. У «Тінях забутих предків» актор не ставив перед собою завдання створити повнокровний, психологічно точно виявлений, емоційно місткий характер поза самими глибинними взаємодіями з усім арсеналом виразних засобів фільму.
Взяти хоча б епізод, коли Івана Палійчука вбиває в корчмі Мольфар. Згадайте ритми, темп, колористичні трансформації, музичне вирішення епізоду — в якій гармонії з усіма цими елементами кіномистецтва перебуває мистецтво актора.
На сьогодні Миколайчуку для роботи над роллю вже мало тільки людського матеріалу майбутнього образу, і мало йому знати, великим чи середнім планом будуть зняті ті чи інші шматки. Роль не приноситься у фільм як пай, своя частка в колективній творчості. Роль проростає з поетики фільму, не існує поза цією поетикою, вона сама і є його поетика.
Значимість Миколайчука не вичерпується роботою над роллю, актор працює над фільмом. Критерій «правда пристрастей у пропонованих обставинах» стає тільки складовою частиною іншого критерію: для чого взагалі знімається кіно, яка його мета і засоби впливу на глядача, засоби вираження.
Пишу, і самому смішно робиться, настільки відомі це все речі. Але зовсім не смішно, коли поневіряєшся в пошуках кіно. Фільм, створений за законами кіномистецтва, і сьогодні рідкісний птах, можна сказати, заповідний.
Не думаю, що Миколайчук свідомо був готовий до такої природної для кіно і все ж незвичайно складної постановки питання. Свідомо в групі «Тіней» ніхто до цього не був підготовлений. Навчив фільм, робота над ним. Такої напруги творчого процесу я, на жаль, не знав ні до, ні після цієї картини. Іван Миколайчук, тоді студент майстерні Віктора Іларіоновича Івченка (спасибі йому велике за Івана!), внутрішньо вже дозрівав для розуміння такої складної роботи актора в кіно. А вийшов він з фільму з ясним розумінням цієї прекрасної складності.
Можливо, що йому було легше, ніж нам, бо там, звідки він родом, людина невіддільна (не відділена) від природи, природа від пісні, праця від мистецтва (великого народного мистецтва). Все взаємопов’язано — все витікає з усього, все цілісне. І це єдине і неподільне (людина, музика, праця, танець, мистецтво різьби по дереву, вишивка, кераміка),— все, чим і є життя людське, увійшло в Івана з молоком матері.
Не беруся стверджувати, чого раніше навчився Іван — співати чи говорити… І якось само собою сталося, що грати він уміє на всьому, що буде під рукою: сопілка, рояль, цимбали, скрипка, баян, труба… Одного разу бачив навіть, як Іван грав на арфі. їй-богу, не обманюю.
Очевидно, це сприйняття світу як єдиного цілого в складному переплетінні різноманітного і допомогло Івану зрозуміти кінематограф як діалектичний взаємозв’язок рівноправних виражальних засобів, спрямованих на подолання мети, що стоїть перед фільмом.
Я знаю з досвіду, такий підхід до справи багатьма акторами сприймається як зазіхання на їх авторство в ролі, як обмеження їх інтересів за рахунок розростання інших засобів виразності. Думаю, що це здебільшого лякає тих, хто, працюючи в кіно, схильний не довіряти кінематографу як мистецтву. Насправді ж цей підхід є не що інше, як розширення авторства актора, проникнення цього авторства в найдрібніші нюанси кінотвору і виявлення авторства тільки через них. Але, звичайно ж, жива людина — актор — завжди буде главенствувати духом у цьому партнерстві. Питання ось у чому: чи захоче і чи зуміє він зробити своїми прибічниками цілу армію виражальних засобів, чи відштовхне їх у своєму снобістському «вож-дизмі».
Іван не відштовхує, він вірить в кіно, він твердо знає, що актор —душа кадру, а, як відомо, душа «такту» дає.
…Пішов Іван спати, і довго ще над Пслом було чутно пісню, яку він співав, аби нам не було нудно. Співав про солдата, котрий стояв біля гармати і заряджав її… Зла куля вбила солдата, а він усе стояв і заряджав; закопали солдата в сиру землю, а він усе стояв і заряджав; хробаки з’їли його, а він усе стояв і заряджав; прилаштували солдата в рай, а він усе стояв і заряджав…
Чим кінчилася справа, ми не дізналися, слів було вже не розібрати, однак, судячи з бадьорого приспіву, солдат усе ще «стояв і заряджав».
Тоді я запитав Ларису:
— Ти грала з Іваном у чотирьох фільмах. Ти знаєш про нього те, що може знати тільки актор про актора. Чому майже всі режисери на нашій студії хочуть, аби Іван працював з ними?
Ми лежали під зорями на березі темної ріки, укриті однією ковдрою. Як і будь-яка жінка, Лариса на питання відповіла питанням:
— Тобі не холодно?
— Ні, адже ти вкрила мене.
— Коли працюєш з Іваном, здається, що він більше турбується про твою роль, ніж про свою… По-акторськи це називається: партнер, котрий «не тягне ковдру на себе». Тому, якщо ти не хочеш, щоб ми до ранку задубіли обоє, не тягни ковдру на себе…
Кажуть, у мене багата уява. Іноді вона заважає. Ось, наприклад, я уявив, як написане мною читають в селі Чортория, в хаті, де живуть мати Івана, його сестри і брати.
Читати вголос буде, звичайно, старша, найрозсудливі-ша сестра Фрозина. Буде читати і гостро коментувати: дістанеться мені, а ще більше Івану. Вона голова сімейної і, уявіть собі, найбезпощаднішої Іванової худради. її чоловік Георгій добродушно посміюватиметься. Старший з братів Костя гарячкуватиме і зупинятиме читання точними і веселими репліками, кажуть, що він — викапаний батько: життєлюб і дотепник. Його дружина з малою Наталкою на руках стримуватиме його, осаджуватиме.
Наталці поки що однаково, що там пишуть про її дядька. Вона тикатиме пальчиком в Іванове фото, заливчасто сміятиметься і лопотітиме: «Іва… Іва…» Дмитро супитиметься і тяжко зітхатиме. Але якби ви могли уявити собі, що творитиме Дмитрова жінка Ціпа! О, це неможливо описати! Коли зібрати в одній кімнаті з десятеро найтем-пераментніших танцюристів і запропонувати їм затанцювати танець із шаблями Хачатуряна (і при цьому дати їм справжні, а не бутафорські шаблі), то й їх було б посоромлено однією Ціпою. Такого буйного темпераменту, такого іскрометно веселого характеру, такої сили життєствердження немає в жодної людини на світі.
Вона за Івана, за статтю, за мене.
Молодші сестри слухатимуть мовчки. Марія тихо і якось непомітно накриє стіл. Нуця хихотітиме в кулак від молодих веселощів, що переповнюють її по вінця. Іванка, наймолодша, судитиме суворо і вдумливо. Вона вже й сама зіштовхнулася з цією проблемою «особистість актора і його роль»: зіграла у фільмі «Тронка» Тоню — свою сучасницю, ровесницю, дівчинку зворушливу і прозору, як чистий звук тронки в неозорому степу. Зіграла просто і природно, цілком збігаючись зі своєю героїнею у всіх душевних пориваннях, з по-дівочому мудрим розумінням життя, із стриманою скромністю.
Юрко буде, як завжди, тихий і замріяний. Він наймов-чазніший. Він теж міг би дещо додати про особистість актора: вже дві ролі за плечима. Радянський солдат, котрий рятує життя дитині у фільмі М. Мащенка «Дитина», і мовчазний, сором’язливий Богдан у «Білому птахові». Роль свою він ніби виткав із ласки, братньої любові, покірності і душевної чистоти. Ніби сам себе грає, здавалося мені під час зйомок, а ось їхня мама сказала, що Івана в «Білому птахові» пізнала, він постав перед нею знайомим увесь, до кінця, а Юрка ніби вперше зустріла, відкрила в ньому якісь нові рисочки, заглянула в незнайомі куточки душі сина.
Мовчить Юрко та знай собі на гарного вуса намотує своє розуміння життя. Небагато йому літ, але ясно сформульовано відповідальність за свою роботу. Він уже встиг відмовитись від однієї великої ролі, бо вважає, що не має морального права братися за неї. Така вимогливість може бути докором багатьом професійним акторам, які надаремне транжирять свій талант, а іноді приносять шкоду нашій справі, своїм іменем і привабливістю пропагуючи вульгарність і цинічне ставлення до акторської праці. Юрко має рацію, з перших кроків виявляючи таку вимогливість: тільки високі критерії роблять акторів великими майстрами.
Юрко слухає і мовчить, думаючи про свої зіграні і ще не зіграні прекрасні ролі, а наймолодший, Михась, сліпуче усміхається. З усіх братів зніматися належало б Михайлу. Сидить собі в Чорториї Ален Делон, і ніхто про це не підозрює. Тільки Мишка не кіно приваблює — він буде поетом, власне, він уже поет, і, я сподіваюсь, незабаром ми в цьому переконаємось.
А мати, Катерина Олексіївна, дивиться з куточка на своїх дітей ласкавими, сумними очима і не думає про таку проблему, як «особистість актора і його роль»; вона знає: є в світі Людина і її Справа, а коли немає Людини, то і Справи ніякої немає і бути не може.
І бачиться мені, що стоїть у батьківській хаті перед ними Іван і відповідає. А вони його запитують, як на сповіді.
Ф р о з и н а. А чи не соромно тобі часом за те, що непевним лицем світиш на люди?
Це запитання я не придумав. Так може запитати сестра, товариш. Так наодинці з собою запитує себе артист.
Нині акторові кіно мало бути гарним і звабливим, навіть мало бути талановитим імітатором людських почуттів: горя, радощів, сумніву або відчаю. Екран нещадний — він викриває, виставляє напоказ людську порожнечу.
Складне запитання поставила сестра. Я знаю, Іван промовчить. Фрозино, дозвольте, я відповім за вашого брата. Іван ніколи не буває порожнім. Не може бути порожнім той, хто серйозно думає про життя, пристрасно живе в ньому, у кого добре, чуле серце. Пригадую: ідемо з Іваном вулицями Сосниці, розмовляємо. Краєм ока помічаю, що проходимо повз школу, вікна розчахнуто. Діти в класі побачили Івана — одразу пізнали його. Через хвилину вся школа бігла слідом за нами. Щось мене вразило в цих дітях, я обернувся і зрозумів — тиша. Діти — глухонімі. Ми вже були на перехресті. Іван зупинився. Зупинилися діти. Сто пар очей закохано дивилися на актора. Діти в німій тиші швидко сперечалися на пальцях. І раптом Іван в такому ж темпі почав щось їм казати — теж на пальцях. Діти були вражені. Такого щастя в дитячих очах я не бачив ніколи: мало того, що вони зустріли улюбленого актора, виявилося, він уміє говорити по-їхньому, руками.
Пізніше я запитав, що він їм сказав. Іван не захотів відповісти, мовляв, не має значення. Що ж все-таки треба було сказати таке, аби засяяла щастям сотня пар хлопчачих очей? І звідки він знає мову рук? «Я артист,— засміявся Іван,— руки мусять бути виразними, повинні говорити; крім того, глухонімі — дивовижно цікаві люди, вони не чують світ, вони його тільки бачать. Кіношникам є чого повчитись у них». Правильно він пояснив, переконливо, тільки головне, звичайно, не в цьому. Він думав: навчусь говорити на пальцях, а навчив уста скромності, серце — добра.
…Ставить запитання Івану і Костя:
— Як ти можеш ось так, уже який рік жити без роботи?
— Я граю в кіно…
— То пусте, то не робота…
І знову відповім замість Івана. Я, щоправда, чув і інше. Якось на зйомках «Білого птаха» поруч зі мною стояв сільський дядько. Він просто прийшов поцікавитися, «як воно в кіно буває». А було так: знімали палаючий трактор, на тракторі двоє, один із них Іван. Вісім разів підряд одне й те ж. Незначний кадр. Таких кадрів за зміну можна відзняти штук двадцять. Двадцять на вісім буде сто шістдесят. Так ось, дядько на третьому дублі висловився — просто так, ні до кого не звертаючись: «Важко цей чоловік заробляє свій шмат хліба». Дядько мені знайомий: працює плотогоном на Черемоші. Він-то вже знає, як воно хліб заробляється.
Але тільки фізичними труднощами на зйомках складність- акторської роботи не поясниш. Не в них каторжна праця. Нехай немає в Івана мозолів на долонях, зате в нього мозолі на серці. Зіграти чуже горе — тричі пережити своє. Зіграти чуже щастя — віддати дрібку свого. Це важко пояснити, але це так. Знаєте, як вивчають анатомію? На трупі. Ось так і артист на прикладі свого щастя чи горя вивчає, що таке щастя і горе людське. Працює, як в анатомічному театрі. Я, певна річ, маю на увазі справжніх акторів.
Розповім принагідно один цікавий випадок. Ішли ми з Іваном лісом, у горах за Товарницею. І почули ревіння дикого козла. Іван аж затремтів — мисливець він азартний. Стали підкрадатись на той рев. Як зареве — перебіжка, замовкне — стоїмо, не дишемо. І зумів Іван підійти до козла за деревами метрів на два-три. А в руках у нього не те що рушниці — палиці немає, пляшка вірменського коньяку. Та, мабуть, оволодів ним мисливський жар. Стрибнув Іван на козла, аби збити його з ніг і притиснути до землі. Кинувся я на допомогу, але поки біг угору, козел вискочив. Дивлюся, очам не вірю: Іван сидить верхи, мертвою хваткою вчепився за роги і кричить не своїм голосом. Певно, вирішив налякати козла до
Розмова з земляком. 1970 р.
смерті. Озвірів козел. Як рвонув з місця в кар’єр — тільки я його й бачив. А Іван все кричить, слова, правда, не підходящі для читачів — більше для козлів. Ну, а мені вони напрям вказують, куди козел пре. Він, козел, дороги не розбирає, напролом летить, кущі, не кущі — все єдно. Місцевість у Карпатах, як відомо, не надто рівна, так що хвилин за двадцять козел почав здавати, втомився, бідолаха, швидкість зменшилась, а Іван нічого, навіть голосу піддав, за рахунок хрипоти. Козел чомусь колами бігав. Розрахував я по голосу Івана, звідки може вискочити тварина, і кинувся навперейми. Вибігаю на галявину і бачу: хитаючись, виходить з лісу козел з божевільними очима, а на ньому з такими ж очима сидить голий чоловік і надсадно кричить. Обідраний, подряпаний — дивитися страшно. Коли козел мчав через кущі — всю одіж з Івана зідрало по шматочках. Вийшов козел на галявину, захитався і впав на коліна.
Ви мені, відчуваю, не вірите. Звичайно, нелегко повірити в таку історію. Не наполягаю. Як знаєте… Тільки розповів я її не заради сміху. Коли працюю з Іваном чи спостерігаю, як він оволодіває роллю, чомусь завжди пригадую цей випадок. З таким азартом працює ця людина. Можете бути певні, що коли вже він узявся за роль — вона в надійних руках, він її здолає. Це уміння працювати з величезною віддачею, наполегливістю, впевненістю і навіть одчайдушністю надає його характеру риси робочої людини.
…Д митро. Якщо ти так працюєш, Іване, чому ти собі машину не купиш або хоча б мотоцикл з коляскою, як у мене?
Достеменно знаю, сам бачив: Іванова дружина Маріч-ка купила двадцять лотерейних білетів. І чув, як вони обговорювали, де тримати майбутню машину, в Києві чи в селі. Вирішили в селі. Чому? Щоб було зручніше друзям і знайомим показувати рідні Карпати. Літаком у село, а там уже машиною — вздовж і впоперек.
Важко знайти людину, залюблену в свою батьківщину більше, ніж Іван. І він хотів би кожному своєму другу обов’язково показати все найкраще, що в ній є: познайомити з людьми в далеких гірських селах, провезти на плотах по Чорному і Білому Черемошу, пригостити афи-нами (чорниця) і гогозами (брусниця) з усіх полонин, напоїти з усіх джерел — поділитися з людьми своїм щастям.
Він уміє ділитися ним. І машина йому потрібна, з’ясовується, тільки для цього. А машину він не купує, Дмитре, бо немає такої, яка йому потрібна. Йому потрібен всюдихід з гумовим кузовом. Сів би він за кермо, дружина Марічка поруч, завели б пісню (немає таких пісень, яких не знають Іван та Марічка) і поїхали б. А з ними всі друзі: Брондуков, Степанков, Осика, я, Кобахідзе з Грузії, Олжас Сулейменов з Казахстану, Януш Газда з Польщі, Марчелло Мастроянні, Сьюзен… Сьюзен (забув прізвище, одним словом, кінозірка з Голлівуду), Хаді з ОАР, болгарин Гоша Стоянов (у нього Іван щойно відзнявся у фільмі), чорногорець Велибор Радонич…
О, скільки б сіло їх у ту машину! І повіз би їх усіх Іван на річку Товарницю, є в нього там знайома, теж Фрозина; поруч з її домом курбало (величезна ванна, вибита водою в камінному дні ручая) — найхолодніше місце з усіх річок у Карпатах. І стоять у цьому курбалі півметрові форелі — струги. Всі б викупались у крижаній животворній гірській воді. Потім знову за кермо — через перевал Німчич. На Німчичі зупинка. Там не можна не зупинитися: далеко на горизонті мріють у блакитному сліпучому мареві безкрайні пасма гір, тонкою сріблястою ниткою в’ється в прохолодній долині Черемош.
Потім — у Глиницю: забрати з собою славних музик і знову через перевал у Розтоки до свого товариша Василя Юрійовича. Є такий в Івана друг у Розтоках — водій колгоспної вантажної машини. Як побачить він у себе в дворі стільки народу, вибіжить на поріг і крикне, щас-ливий: «Є з ким край боронити!» Це у нього така приказка: мовляв, є ще порох у порохівницях. І поки гості встигнуть перейти двір од хвіртки до дверей дому, на широкій світлій веранді всміхнена дружина Василя, Паю-та, вже встигне накрити щедрий карпатський стіл…
І тут я зрозумів, яке запитання поставить Іванові сестра Марія.
Марія. Іва, а чи їв ти сьогодні?
По-різному буває. Буває і з маком, буває і з таком. Я пам’ятаю Івана, коли він не міг їсти декілька днів підряд. Просто організм не приймав їжі — таким великим було нервове напруження. Це були страшні для Івана дні. Помер його батько. А ми знімали «Тіні забутих предків». Іван нікому не показував телеграму. Його вдягли, загримували і привезли на зйомку. Він не міг собі уявити, що можна відмовитись від роботи через своє особисте горе. І в цей важкий день доля йому послала (точніше, не доля, а режисер призначив) зйомки прощального танка з Марічкою. Танцював Іван свій трагічний танець, і ніхто з нас не знав тоді, що приготувало йому життя. Він не попросив у групи навіть машину — поїхав на похорон рейсовим автобусом.
У мене обривається серце, коли я дивлюсь цей кадр у фільмі — так гостро проймає горе бідного гуцула Івана Палійчука, замішане на горі Івана Миколайчука.
…Тихо в маминій хаті. Замислений Юрко нічого не запитує у брата.
А Мишко серйозно, без посмішки говорить:
— Іване, ти пам’ятаєш «Нерозумну пісню» Гарсії Лорки?
«Мамо,
я хочу стати мармуром!» —
«Синку,
тобі буде зимно».—
«Мамо,
я хочу стати туманом!» — «Синоньку,
тобі буде сіверко».—
«Мамочко,
виший мене на наволочку!» —
«Добре, синку!
За часинку!»
— Іване, чи всі розуміють поета? — провадить далі Мишко.— Коли я читаю його, то все розумію, і мені страшно, що хтось може його не зрозуміти… Іване, як зробити, аби всі розуміли поета? І слова, і все, що за словами,— серцем?
Іван мовчить. Іван знає, як це важко. Іван кожного дня зіштовхується з цим. Як зробити, щоб донести до глядача всі відтінки думки, найтонші душевні порухи? Іван шукає це не тільки тоді, коли спалахують сліпучі прожектори на зйомочному майданчику, шукає постійно, в людях, у книгах, в собі.
А Нуця сміється. Весело їй, в атестаті самі п’ятірки.
Ну ця. Іване, куди мені вступати? Жодну професію не можу обрати…
Іван. До колгоспу.
Не ти перша приходиш до Івана за порадою, Нуцю. Якось приїхав до нього просто на зйомку парубок і запитав, женитися йому чи не женитися. Шукають поради в твого брата, просять допомоги в справах,— певно, чують люди, що і Тарас Шевченко, і бідний гуцул Палій-чук, і безстрашний розвідник Борода, і Петро Дзвонар поділилися з актором, який грав їх, своєю долею, душею, мудрістю. Тому й чекають од нього доброї поради.
А наймолодшенька Іванка запитує… Гостювала вона якось у брата в Києві, зовсім ще маленькою була. Купив їй Іван іграшок, морозива… І квітів купив.
— Чому в Києві квіти грошей коштують?
І пише брат Микола з Чернівців:
«Іване, як думаєш: хату мамі сам поставиш чи мені брати відпустку?»
Мамина хата вже зовсім стара стала…
(До речі, Іване, це вже я, Іллєнко, тебе запитую: коли ж ти хату закінчиш? Вже рік минув — а де ж обіцяна хата? Фундамент я бачив. Коли що треба по малярній частині — можеш на мене розраховувати).
І мама запитує:
— Іва, пишуть у журналі, що ти образи граєш?
— Не образи, мамо, а образи.
— То все одно. А хто ж людей гратиме?
1972 рік.
ТАК, НАРОДНИЙ…5
У тому, що зробив Іван Миколайчук — актор, драматург, режисер, громадянин, так багато і розуму, і серця, і болю, і надії, що вистачить з лишком і нам, і дітям нашим, його творче, особистісне послання людям відбулося, хоча й багато років свідомо відсувалося перестрахувальниками в тінь фальшивих авторитетів від кіно, на околиці суспільної свідомості. Його голос прозвучав в усьому світі голосніше, ніж у себе вдома. Згадаємо екранних героїв Миколайчука — його думи, пристрасті, його тривожну совість: Івана з «Тіней забутих предків», юного Тараса зі «Сну», героїв «Комісарів», «Бур’яну» й «Білого птаха з чорною ознакою», «Камінного хреста», «Аннички», «Захара Беркута», «Пропалої грамоти», «Гадюки», князя Володимира з «Легенди про княгиню Ольгу»… Згадаємо його пророчо-мудрий, сповідально-чесний «Вавілон-ХХ»…
Такому позаздрить будь-яка з найбагатших культур світу.
Так, його почули і прийняли людські серця.
Нейл Армстронг, американський астронавт, будучи гостем «Феста» в Белграді, прийшов на наш фільм «Бі-
лий птах…». Після перегляду його познайомили з Іваном. Армстронг, тиснучи руку Миколайчуку, сказав, що такому хлопцеві, як Іванів герой Петро, знайшлося б місце в міжнародному екіпажі для висадки на Марс чи на якусь іншу планету. Принаймні він, Нейл, готовий летіти з Іваном знову на Місяць. Вони жартували, усміхалися один одному, і було видно, як захопило й полонило Армстронга художнє послання актора, людини, як знайшло воно свого благодатного адресата в американському астронавті, людині іншої культури, іншого світосприймання, іншої, вже космічної, духовності.
На V з’їзді кінематографістів СРСР перший секретар Спілки кінематографістів Болгарії Георгій Стоянов розповів мені, що коли Іван знімався у нього в Болгарії, до них на студію на кілька днів прибула французька кіно-
група з Жаном Полем Бельмондо. Вони з Іваном здибались у гримерній. Бельмондо вмить пізнав Івана. Стоянов переклав для Івана палкий монолог Бельмондо, який перед тим у Парижі бачив фільм «Тіні забутих предків» і був вражений і фільмом Параджанова, і роботою ще зовсім юного актора Миколайчука. Того ж дня, скінчивши зйомки, Бельмондо прийшов на майданчик, де знімався Іван, і, стоячи осторонь, спостерігав, як працює його радянський колега. Потім запросив Миколайчука на кілька годин до бару, бо відлітав вечірнім рейсом. їм запропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Не треба посередника. Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось ще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі… Ми розмовлятимемо про все на світі, не зронивши жодного слова…» Вони провели вечір удвох, так і не зронивши жодного слова. Потім уже сам Іван розповідав мені про цю фантастичну бесіду. Тільки переказ тривав кілька годин… Вони розуміли один одного, вони спілкувалися глибоко й змістовно. Вони розійшлися друзями назавжди.
…Ми простували з Іваном ранковими вулицями невеличкого прикарпатського містечка, дійшли до автобусної зупинки, заговорилися. За кілька хвилин я помітив, що троє чи четверо дітей стоять неподалік і в незвичайній для дітлахів тиші й зосередженості дивляться на Івана. Іван їх уже помітив. У дитячих очах світилося щастя і відчай, ніби вони не могли до кінця повірити в те, що це насправді він. Іван підняв руки й, швидко-швидко змінюючи положення пальців і рук, «заговорив» мовою глухонімих. Діти в це вже просто повірити не могли, як і я не вірив своїм очам. Потім разом діти «заторохтіли» руками — вони дійсно були глухонімі. Іван збагнув це одразу з особливого виразу їхніх очей, з їхнього мовчання. Наш маршрут було змінено, справи відкладено. Діти просили його, щоб він пішов з ними, до їхнього притулку, адже там залишилось ще багато їхніх товаришів, і вони будуть щасливі, коли він прийде до них. Весь ранок Іван провів з тими дітьми.
На зустрічах з глядачами директори кінотеатрів, журналісти представляли Івана Миколайчука тільки як народного артиста. Вони в де свято вірили, довіряючи своєму розумові й серцю. Вони, по суті, не помилялись.
1987 рік.
Леонід Осика БИЛИЦІ ПРО ІВАНА6
Діло було в 1964 році. Я, тоді ще студент ВДІКу, проходив практику як асистент режисера по акторах — на фільмі Володимира Денисенка «Сон». Картина мала бути широкоформатною, такої плівки довго не надходило, і ми просто мучилися з акторськими пробами. Тим більше, що було їх багато — адже мова йшла про роль Тараса Шевченка. Доводилось більше покладатися на фотоапарат… От і Івана Миколайчука загримували, зробили фото — та й вже…
Щоправда, Іван не дуже потерпав. Він тоді марив іншою роллю — Івана Палійчука з «Тіней забутих пред^ ків». Ходив усе з книжкою Коцюбинського в руках, вів розмови з друзями. Але там, на «Тінях», у Параджанова й Іллєнка, спершу йому теж не світило, першим номером ішов московський актор Геннадій Юхтін. Тепер важко навіть уявити собі, що б то був за фільм. Та кінчилося тим, чим кінчилося: затвердили Івана. І він зник, якийсь час ми його не бачили й не чули. На роль Шевченка було затверджено актора Миколу Губенка, який тепер став міністром культури СРСР. Почалися зйомки. Та вже на другий чи третій день Денисенко з Губенком полаялися, посварилися, і розсерджений актор залишив групу. Довелося нам знову витягати наші фото. От тоді-то постав перед нами Миколайчук, якого і затвердили на роль. Мабуть, судилося йому зіграти її…
Так ми стали ділити Івана з групою Параджанова — зйомки відбувалися паралельно. Я досить швидко здружився з ним,— у поїздках, як правило, ми жили в одному номері. Хоч доти жили в різних світах — яв Києві, на Солом’янці, він у своїх горах, на своєму Черемоші. Це перше, що й зачаровувало в ньому тоді. Пригадую, як смішно костюмерша порівнювала Миколайчука з… Шевченком. «Іван не такий, як решта, що прийдуть й порозкидають завжди одяг. Іван тихо зайде, привітається, роздягнеться, поскладає все акуратно… Шевченко!» А в групі «Тіней» він одразу вразив тим, як гуцульські штани надівав, гачі називаються. Усі з тими гачами довго возилися, вповзаючи, вкручуючись у них. А Іван якось підскочив, раз — і в штанях! А легінь, а красень! «Робін Гуд! Робін Гуд!» — не раз вигукував Параджанов. Аж Іван поцікавився: хто ж такий?..
У тім-то й справа: йому не треба було шукати в собі Палійчука і навіть Шевченка, в ньому одразу вгадувалася та особлива природа, що визначає українця, його національний характер, його традиційні моральні цінності.
Зняв його в 1964 році і я. Треба було зробити курсову роботу. Не було ні сценарію, ні плівки, ні навіть часу. Плівку оператор Едуард Плучик все ж дістав, але то були розрізнені короткі шматки. Я запросив Івана і Тоню Лефтій, теж студентку, тільки ВДІКу, і ми почали роботу. Знімали так. Скажімо, є шмат плівки на сорок два метри. Ми сідали й фантазували: ага, маємо стільки часу, що ж тут можна?.. Історія у нас була про двох молодих закоханих, які не розуміють одне одного. Решта придумувалася в отакий спосіб. Звичайно, що без актора-співавтора нічого не вийшло б. Але Миколайчук уже тоді був не виконавцем ролі, а її повноцінним творцем. Для режисера це, можливо, найдорожче в акторові, коли він приходить до тебе не виконувати твої вказівки, а спів-
працювати, співпереживати, фантазувати… Тільки тоді щось справжнє і виходить, живе…
Картина називалася «Двоє», була вона короткою — на п’ятнадцять хвилин. У ВДІКу мене хвалили. Але не в тім річ — там багато чого починалося. І дружба, і творча співдружність з Іваном також.
Миколайчук уже був знаменитим, але жив ще в гуртожитку — спершу студентському, в Лаврі, на Дальніх печерах, потім разом з дружиною, Марічкою, в іншому — хору імені Григорія Верьовки, де вона була солісткою. Був той гуртожиток у так званому Пасажі, біля Хрещатика, в будинку, де містився магазин «Івасик Телесик»,— так ми іноді Івана жартома й прозивали. Марічка разом з дівчатами часто їздила на гастролі, і тоді Іван розкошував сам у гуртожитських хоромах. З ним, щоправда, весь час у цьому клятому місті траплялися всілякі історії.
Пригадую, приходимо ми якось до нього в «Івасик Теле-сик» разом з актором Льошею Сафоновим, а Іван у дворі бігає, весь страшний, чорний, хоч і в білій сорочці, щось хапливо кудись виносить… Виявилось, що заснув із сигаретою, ну і… Зайшли ми до кімнати — мамо рідна! Паркет пропалено, матраци димлять, почорніле пір’я з подушок у повітрі літає… Що робити? Все ж таки гуртожиток… Почали ми доріжки якісь на підлогу слати, потрійний одеколон лляти — для запаху. А воно тільки гірше — хоч із хати тікай. Ну, якось обійшлося. Добре, що живий лишився.
Взагалі, у місті він довго почувався не дуже впевнено. Надто ж як треба було широку вулицю переходити. У Москві якось ухопився за мою руку і ніяк не може з місця зрушити. Авто у вісім рядів туди-сюди женуть — страшно! Це городянину звично, а як так подумати, то й справді картинка моторошна.
І переїзди з міста в місто давалися йому непросто. Нерідко якась плутанина у нього виходила. Одного разу вони з Марічкою одночасно від’їздили. Приїжджаємо до Вільнюса, розпаковуємо валізи — аж звідти Маріччині речі вивалюються. Сміху було багато.
Здається, що значно краще йому було в ті дні, коли траплялося жити в мене на Солом’янці. Він любив і шанував мою матір, Марію Андріївну, любила й вона його. Було по-домашньому, місто тоді ще якось всерйоз туди не доходило, лишалось ніби за обрієм трохи. Старий побут ще не згинув тут, світився старечою усмішкою. Думаю, Іванова душа поринала у щось звичніше для себе, природніше, просто щасливіше…
Іноді приїздила його мати, сестри, брати. Дуже цікаво було дивитися за тим, як вони ходили по Києву, роззираючись у цьому дивному світі, так мало схожому на той, в якому вони жили. Мала Іванка дивувалася: «Нащо вам церкви, коли ніхто в бога не вірує?» А люди на вулицях могли вказувати пошепки на якусь невпорядкованість, з їхньої точки зору, в буковинському одязі Іванової рідні, хоча все було витримано згідно з усіма правилами.
Та повернімось до кіно. У «Камінному хресті» Іван грав невелику роль сина головного героя Івана Дідуха. Там і ролі, власне, майже не було. Але ж знімали ми у Сняти-ні, Русові, Іванова Чортория зовсім недалеко, звідти він і на зйомки приїздив. Тут ми були гостями, чужаками загалом, а він тут знав усе і всіх, був безпомилковим камертоном, за яким настроювали весь лад картини.
Далі був «Захар Беркут». Ролі там для Івана якось не дібралось. Та я вже не мислив собі, щоб картина робилась без нього. Тому й виник Любомир, виник і поступово почав обростати плоттю. На початку, в задумі, то був більше характер-символ, так би я це назвав. Чи, може, знак навіть. А по суті, опора для руху фантазії. Без неї тут ніяк. Подоба, образ людини постають уже як щось готове, сформоване не одним навіть життям — історією народу. Потрібні зусилля, аби вирватися за межі даності, її зовнішньої форми, піти вглиб. Іван фантазував: він, як ворожбит, брав до рук то одне, то інше, і добувалося нове. Він прекрасно знав життя народу в усіх його формах — ось що. Танок, музика, пісня, ритуал, обряд — в них відклався колосальний досвід людей у пізнанні всесвіту і самих себе. Іван те розумів. Він перебирав велику кількість тих інструментів пізнання, аби зіграти на кількох із них потрібну мелодію. Свою акторську техніку долучав до того оркестру…
А ще Миколайчук умів творити карнавальний побут на зйомках. Кінематографісти знають, як непросто витримати тривалу експедицію, не втратити творчий тонус. Той же «Захар Беркут» ми знімали на Середньоверецько-му перевалі, взимку, коли майже не було людей навкруги. Актори приїздили і від’їздили, як водиться, і кожна зустріч і прощавання перетворювалися на невеличку виставу, де не було глядачів, бо всі в неї так чи інакше
включалися. Апофеозом було чудове виконання Миколай-чуком і Костем Степанковим пісні «їхав козак за Дунай». Точніше, вони були солістами і водночас диригентами хору, режисерами, магами, шаманами — чим хочете… Чим ближче був кінець зйомок, тим меншим був хор, аж поки Іван зі Степанковим не залишились удвох, але то ніяк не позначалося на довершеності їх співу, того особливого магнетизму, який вони добували і випромінювали. Лишився він і на плівці, я певний того. Камера ж фіксує не тільки те, що є безпосередньо в кадрі, а й те, що було до того, що буде потім. Коли до і після пустка — не сотвориться нічого і в кадрі, хоч ви собі лусніть. Розумів те Іван чи ні, але завжди прагнув, щоб група жила, а не просто функціонувала як «виробничий колектив». Бо з неживого неживе й виходить.
Мені в ті часи і пізніше дуже хотілося зняти фільм про Олексу Довбуша з Миколайчуком у головній ролі. Ми б це і зробили обов’язково, та на заваді стало недолуге правило, згідно з яким картину на одному й тому ж матеріалі можна робити не раніше, ніж через чверть століття після попереднього звернення. А Віктор Іванов, на своє щастя і нашу біду, зняв свого Довбуша на початку 60-х.
Ще один нереалізований задум — це «Сіль землі». Так називається книга польського письменника Юзефа Вет-тліна, перекладена російською мовою у 1937 році. У неї ще підзаголовок є — «Повість про терплячого піхотинця». Іван уже лежав у лікарні, коли я приніс йому ту книжку, її головний персонаж — гуцул, що тихо й мирно служить собі на залізниці, далекий од усіх світових пертурбацій. І раптом його вдягають у військову форму і кидають у пекло війни, в шалену круговерть першої світової… Це була роль для Івана… Усе в ній було як би про нього, навіть те, що герой був залізничником, як Іванів батько. Сюжет книги про те, як людину виривають з корінням із рідного грунту і пересаджують в якусь гідропоніку… Тепер не знаю, чи зніму таку картину,— не бачу актора навзамін, не бачу.
Іван тримав ту книжку до самої смерті, вже потім Марічка повернула її. Здається, він уже не дуже вірив у те, що зможе вернутись на знімальний майданчик. Але хочеться думати, що цей наш намір хоч трохи грів йому серце, будив надію. Не збулося, не здійснилося — і так багато, що страшно в це навіть вдумуватись.
Думаю про незіграного гуцула-піхотинця і знову повертаюся в ті дні, коли ми знімали короткометражку «Двоє». Іван грав там хлопця, юнака, для якого місто було чимось чужим, ворожим. Але не все. У Лаврі, на Байковому кладовищі він повертав собі душевний спокій і рівновагу. Тобто були у великому місті маленькі острівці, де він почувався природно. Дівчина ж, городянка, того не могла зрозуміти,— саме на цьому будувався конфлікт. Іванові, як і його героєві, також треба було раз по раз поринати у хвилі звичного світу, аби поновити лад душі. Так він жив, і саме це перш за все хвилювало Миколайчука у героях, яких він грав.
Власне, всі його ролі так чи інакше виростали з життя. Пам’ятаю, коли прочитав повість Віктора Смирнова «Тривожний місяць вересень» і надумав її екранізувати, то майже одразу вирішив: божевільний Гнат — це для Івана. Справа в тому, що в Чорториї, неподалік Іванової хати, містилася психіатрична лікарня, там ще й брат його санітаром працював. Іван бував там, цікавився психіатрією… Знав я і про його дружбу з людьми, позбавленими слуху й голосу. Він добре володів їх пластичною мовою, вільно спілкувався з ними. Для ролі Гната це було вкрай необхідно.
І от уже Іван ходить по кіностудії в Гнатовому лахмітті, вживається в роль. До речі, про це можна було б ціле дослідження написати — як він освоював костюм, як через нього проникав у саму серцевину характеру, ролі. Раніше студія була не те, що зараз, коли всі нарізно існують. Тоді це був єдиний загальнокінематографічний дім. Іван щодня приходив, одягався, гримувався і ходив по кімнатах того дому. Сідав, закурював, починалися розмови. Іванові розповіді, його билиці-небилиці… Це приносило йому насолоду і само по собі, а ще він перевіряв враження від своїх персонажів, тим більше, що переважно перед ним були люди, які в кіно бачили все і всіх.
В останнє я був у нього за три дні до смерті. Поговорили трохи, і раптом він сказав, що то був не простий день — чверть століття, як вони побралися з Марічкою. Срібне весілля… То як, то треба ж відзначити! Іван уже не міг піднятися. Ми — Марічка, я і моя Світлана — стали коло нього з келихами і подумки вернулися туди, в шістдесят другий рік, де був юний, дужий, окрилений своїм талантом Іван і біля нього юна й чарівна Марічка.
Починалось життя, якому не видно було краю. Тепер воно закінчувалося для Івана. У де не хотілося вірити. Стільки на світі чудес, невже не станеться іще одне — встане Іван, пройде повз лаврські стіни, де вчився кіно-ремесла, ступить у Довженків сад, на студію, де стільки зроблено і стільки пережито… А там сяде на поїзд чи літак і помандрує в свої Карпати, де ми знімемо разом отой фільм про терплячого піхотинця, де він зніме свої, омріяні давно, «Небилиці про Івана». І придумає і розповість нам ще одну, а потім ще і ще, билицю-небилицю…
Через три дні мені подзвонили до Москви, куди я поїхав у якихось справах, і повідомили про смерть Івана. Чуда не сталося, все-все на тому скінчилося. Все? Цього не може бути. Раз за разом він піднімається в моїй душі, стає перед духовним зором. Іван же не тільки був на цьому святі життя, а й творив його. А живе, творене кінця не має. Такий закон життя — народженому жити. Поки будуть сонце, пісня, любов, доти будуть для мене Карпати, Іванів «їхав козак за Дунай», кінь його, прив’язаний біля ресторану в Косові,— Іван смакує вино, а дівчата голублять того коника, його незіграний Довбуш з гіркими складками побіля вуст… Свято життя триває…

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.