Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Борис Івченко НАРОДНИЙ ФІЛОСОФ

Для рідних, друзів та знайомих він — Людина. Саме так — з великої літери. Для всіх інших — актор і режисер, літератор і сценарист, поет і музикант. І все-таки у всіх цих визначеннях чогось не вистачає… Чогось головного в Іванові.
Він сам відповів на це питання, коли несподівано для більшості замінив уже затвердженого на роль актора, до речі, прекрасного актора, у своєму режисерському дебюті… Він вирішив сам зіграти Фабіана у «Вавілоні XX», і не тому, що вважав, що переважає акторським хистом. Ні. Він хотів зіграти народного філософа.
Це поняття — народний філософ, з моєї точки зору, найбільш точно визначає суть Івана Васильовича Миколайчука — людини і митця. Адже і те, що переповнений зал у Будинку кінематографістів на вечорі його пам’яті сприйняв прочитаний монолог великого українського народного філософа Григорія Сковороди як монолог самого Івана, багато про що говорить…
Він був родом з буковинського села Чорториї, а став виразником суті, душі та думок всього українського народу.
Недаремно ж в часи злету українського кіно, в 60— 70-ті роки, майже жоден фільм не обходився без участі Івана: «Тіні забутих предків», «Сон», «Гадюка», «Комісари», «Бур’ян», «Анничка», «Білий птах з чорною ознакою», «Захар Беркут», «Пропала грамота», «Вавілон XX»… Знімаючись у різних режисерів, Іван у кожен з фільмів приносив не тільки високу професійну акторську майстерність,— він приносив себе, свої думки, своє відчуття правди і кривди нашого народу.
Повторюю, Іван був філософом, причому не тому, що його навчили ним бути, а тому, що мав філософський склад душі і розуму. Тому і зміг він так зіграти, а зігравши, блискуче прожити Тараса Шевченка й Івана з «Тіней…». Не забувайте, що це грав студент першого курсу кіноакторського факультету!
І не забувайте, що саме в цей час він, осліплий на зйомках, ночував на розкладушці в коридорі жіночого гуртожитку хору ім. Верьовки, де працювала Марія — прекрасна співачка і вірна дружина Івана.
Це вже потім були нагороди та звання, поїздки на фестивалі в Аргентіну та Францію, а поки він лежав, втупившись невидючими очима в стелю. Може, саме тоді йому почали приходити в голову думки про світло й тіні в житті нашому.
В той темний коридор гуртожитку привели мого батька, Віктора Іларіоновича Івченка. Він був керівником нашого курсу. А батько був людиною дуже доброю, але й, коли потрібно, вольовою і навіть жорсткою. Я вже не знаю, до кого їздив і що там казав він, але вже наступного дня у Миколайчука був відомий професор-окуліст, а через декілька місяців Марія та Іван отримали величезну однокімнатну квартиру по вулиці Жаданівського. Цю квартиру, я певен, до кінця життя згадуватимуть його Друзі.
Скільки там пісень проспівали, які вірші молодих пое-тів-шестидесятників були прочитані, які сценарії там започатковувались, про які ролі мріялось…
Велика була хата. Не за кубатурою, а за обсягом душевної щедрості і гостинності молодого подружжя. І це одного разу привело до величезного конфузу. Іван отримав звання лауреата премії ім. М. Островського. Я ж, знаючи, що в Івана грошей катма, вирішив поздоровити його на другий день в інституті, бо, мовляв, удома збереться стільки людей, що усіх прийняти Іванові буде важкенько.
Але ж так подумав і кожен з його друзів, і весь вечір Марія та Іван просиділи одні за накритим великим столом. І сміх і гріх…
Вже й інститут закінчили… Мене запускають з фільмом «Анничка». Питань про розподіл ролей не стояло. Костянтин Степанков, Борислав Брондуков, Іван Миколайчук…
Мушу сказати, що сценарій був слабенький, образи, особливо негативні, написані однією чорною барвою. І якщо фільм усе ж таки вдався, то на те є дві причини. По-перше, я прийняв рішення знімати його по порядку (хоча це викликало на мене громи адміністрації), а по-друге, мала місце велика творча і душевна співпраця з акторами. Ми до; глупої ночі сиділи, обговорюючи майбутню сцену, а то й сварячись. І знахідка чіплялась до знахідки, епізод до епізоду. От тут і виказав себе підхід Івана до ролі. Філософський підхід.
Що було з Романа, якого грав Іван, у сценарії? Багатий куркуленко, поліцай, який іде на всіляки підлоти, аби взяти в дружини Анничку. А у фільмі це — трагедія людини щирої та обманутої, хлопця з Верховини, який, запізно зрозумівши свою фатальну помилку, втрачає розум. Причому я знав два фінали цієї ролі: Роман кінчає самогубством або божеволіє. Вирішили все ж поставити другий варіант. Він, якщо хочете, більш трагічний. Бо що ж може бути трагічнішого, ніж втратити розум?..
Фільм вийшов; ним відкривали Дні української літератури в РРФСР, ми об’їздили майже всю нашу республіку з прем’єрами, на міжнародному фестивалі він здобув золотий приз.
Під час зйомок фільму «Анничка»
І тут, як на мене, почалися ті речі, які ні пояснити, ні, тим більше, простити не можна.
Щасливі, що тут казати, ми з Іваном пишемо сценарій за Г. Хоткевичем «Камінна душа». Я його перечитав уже по смерті Івана. Не знаю, який би вийшов фільм, але «камінну душу» Іван би показав блискуче…
Приходимо до високого начальства, і нам — як відро води на голову: а чи не досить цих Карпат? Чи не пахне це?.. Так і не зіграв Іван…
1972 рік. Я в Москві. Раптом дзвінок директора студії В. Цвіркунова — захворів режисер, а через десять днів треба почати зйомки «Пропалої грамоти». Через п’ятнадцять хвилин передзвонюю йому — згоден, якщо головну роль гратиме Миколайчук.
А в усіх же уявлення про козака Василя, як про кремезного, шістдесятирічного чоловіка. А нам же по тридцять кожному! Та згодились, бо підпирають строки, кошторис.
За п’ять днів було написано режисерський сценарій. У цей час підганялися костюми на інших акторів — теж затверджених без проб (до речі, я вважаю, що проби повинні бути тільки для режисера і актора, але ніяк не для затвердження кимось «нагорі»). А вже через п’ятнадцять днів ми приїхали до села Красногорівки, що стоїть на Пслі, і розпочали зйомки. І знов, як в «Анничці», знімали по порядку, сиділи на березі до пізньої ночі, обговорювали наступну сцену, а великі співачки наші Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук та Валя Ковальська такої виводили, що, здавалось, вся Україна слухає.
Більше такого в нас з Іваном, на великий жаль, не було.
На студії фільм прийняли прекрасно, але вже в Держ-кіно УРСР почалося: от цього не треба і це замініть. Ми стояли, як танки. Нарешті махнули рукою — везіть в Москву. Іван поїхав з нами, бо повинен був відразу ж їхати в Швейцарію на запрошення ЮНЕСКО.
Сидимо в залі. Кіно іде. Великий сміх, аж до епізоду «У цариці». Сміх як обірвало… Так і пропала наша «Пропала грамота» майже на п’ятнадцять літ. А Іван, дізнавшись про закриття картини, поклав на стіл закордонний паспорт та валюту і повернувся з нами до Києва.
Я проводжу проби до фільму «Марина», де Іван мав грати головну роль. Сценарій писався саме на нього.
І, як грім серед ясного неба,— всіх затверджено, крім Миколайчука. Біжу в Держкіно, пишу в Москву, звертаюсь до ЦК Компартії України — всі відводять очі і мовчки тикають пальцем кудись угору. Так і не зіграв Іван. І не грав майже п’ять років… Чому? Думаю, в той час не потрібен був на екрані народний філософ з України.
Повертаючись до початку: не знаю, яким чудом дозволили «Вавілон XX»? Може, тому, що Василь Земляк? А може, в начальства важливіші справи були, ніж кіно дивитись,— не знаю.
Але зміг Іван, встиг Іван побути на екрані філософом… Устиг. А багато чого не встиг.
Роман Іваничук ЛЮБИВ НІЖНО, ЯК БРАТА8

(Лист до Марії Миколайчук)
Шановна і дорога Марічкої
Нехай цей мій лист до Вас буде моїм спогадом про незабутнього Івана Миколайчука, якого я високо цінував і любив ніжно, як брата, хоча наші творчі шляхи перехрещувалися доволі рідко, небагато разів ми зустрічалися, і моя мрія побачити Миколайчука в ролі Івана Франка в багатосерійному телефільмі, для якого я із Романом Кудликом та Ніною Бічуєю написав сценарій, не здійснилася.
З вами я особисто незнайомий, і в цьому моя вина. Іван при кожній зустрічі запрошував мене в гості, а я все через брак часу відмовлявся: «Іншим разом, Іване, ще ж не вмираємо». А тепер мені болить серце… Та чи ж міг я сподіватися, що так несподівано — і з боку Долі жорстоко й несправедливо — згасне великий актор?
Я думаю тепер про кари гідну людську байдужість до живих. Сталася непоправна помилка, вчинили ми всі Миколайчукові велику кривду. Хіба ж не знали, поки він жив, що дихаємо одним повітрям з видатною особистістю, оригінальним митцем, зіркою першої величини у світовому кіномистецтві, а ось ніхто не сказав за життя про нього всієї правди, наче із боязні своїм визнанням затьмити себе. А як гаряче і, зрештою, правдиво заговорили про митця, коли його не стало: віддали йому посмертно давно заслужену нагороду, і спогадами ділимося, сподіваючись стати поруч з ним одесную або хоч ошуйцю, і боїмося признатися, що якби ми поквапилися з нашим визнанням його таланту, то, може, й смерті такої ранньої не було б…
Я познайомився з Іваном у Львові на прем’єрі кінофільму «Анничка». Пам’ятаю, з яким затаєним святом у душі, з цікавістю й страхом підходив я до уславленого після «Сну» і «Тіней» кіноактора і, придивляючись до його дивовижно вродливого, іконописного обличчя з великими магічними очима, подавав йому руку, називаючи своє прізвище, а він кинувся до мене, обняв і подякував за мої «Мальви».
Миколайчукові відривали рукави — кожен тягнув до себе в гості, і я сказав: «Іване, освяти своєю присутністю мою хату»,— я забобонно вірив, що як він загостить до мого кабінету, я краще працюватиму. Може, воно так і сталося… Вибачте за нескромність, але я й донині вивчаю творчі рецепти Миколайчука.
Іван тоді за чаркою розповів мені одну свою юнацьку пригоду, яку я потім майже слово до слова передав у своїй новелі «Сповідь», котру й присвятив Іванові Ми-колайчуку. А йшлося в його розповіді, а також і в новелі, про хлопчину, який завжди забував першим привітатися з найщирішою, найщедрішою в селі людиною Курилком, що то водно частував усіх єдиним і великим своїм добром — яблуками, і здогадався де зробити, коли Курилка вже не стало. (Чи ж не про де саме я щойно казав?) Іван, коли прочитав новелу, повів мені — тоді для мене незрозуміле, зате нині я ті слова болісно втямив: «Романе, я ніби побував на своїх власних похоронах…»
Кожна моя зустріч з Іваном — на екрані і в житті — була радісною і болісною: великий талант ніс у собі печать трагічності. І в «Білому птаху», і у «Вавілоні», і після останньої нашої зустрічі, коли перебував він у небезпечно депресивному стані з причини заборони ставити прем’єру «Вавілон XX» у Львові…
Відійшов уже від ідеологічного керівництва чиновник-єзуїт, який заборонив прем’єру, залишився по ньому лише поганий сморід. Я, втішаючи тоді Івана, запевняв, що так станеться, та надто вразливе було в нього серде, і кожна несправедливість смертельно вражала його, поки й не спинила.
Гіркий дей мій лист, Марічко, і плачу я за Іваном щодня — не тільки за добрим другом, а більше за великим митцем, які так зрідка з’являються на українському видноколі, а з’явившись, швидко гаснуть, наче українській скупій долі стає враз шкода дарованого добра. Чи де наше прокляття? Як мало ходили по світу і Шевченко, і Леся, і Франко, і Курбас, і Куліш, і Симоненко, і Стус, і Кисельов, і… Іван Миколайчук. Але втішмо себе тим, що ми їх мали — світочів нашої культури; нам можуть нині позаздрити найцивілізованіші народи світу, а теж печа-луватись можуть з причини мору на найсвітліші особистості України.
Щиро хочу познайомитися з Вами, Марічко, хоч давно знаю Ваш голос і Ваші пісні.
Костянтин Степанков І МІЙ СПОМИН…9

Працюю зараз над телепередачею за щоденниками Олександра Довженка. У нього є така думка: не може держава будувати своє багатство на бідності своїх громадян. Не може, а намагалися робити саме так. Тож і кажемо тепер: занепадає генофонд народу.
Іван Миколайчук усім своїм єством протистояв системі, що роками послідовно і жорстоко реалізувала ідею, за якої людина лише матеріал, необхідний для будови, правда, світлого майбутнього. От і не любили його: ні власть імущі, ні ті, хто тягнувся до них. Іван був людиною гуманітарного, гуманістичного складу,— я так би це визначив. Для нього людина була основним і, власне, єдиним предметом думання і почування, була космосом, де немає державних і всіляких інших меж. Гірка іронія долі полягає в тому, що його самого не раз і не два пеленали в якісь псевдоідеологічні кокони, найперш, за недоброю традицією, кваліфікували як українського буржуазного націоналіста. Не офіційно, ні, але це звинувачення висіло над ним довгі роки, і навіть за два роки до смерті він прочитав у чиновному вердикті тодішнього головного редактора кіностудії імені О. П. Довженка В. Сосюри (сина нашого знаменитого поета, який не раз пророблювався по тій же «графі»), що його сценарій «Небилиці про Івана» — «націоналістичний».
У шістдесятих роках я викладав у театральному інституті і добре пам’ятаю, як на курсі Віктора Іларіоновича Івченка з’явився студент Іван Миколайчук. Коли він почав зніматися у фільмах «Сон» і «Тіні забутих предків», познайомилися ближче, оскільки в «Сні» працював і я, грав невелику роль художника Сошенка. І вже потому заприятелювали сім’ями, родинами, та так, що у нас в сім’ї витворилося щось на зразок культу Івана. Я щас-ливий тим, що для моїх дітей саме він став уособленням честі й високої гідності людської, що саме в ньому вони черпають сили для духовної роботи. Так гірко тільки, що перекрила його світлий неповторний образ тінь смерті, так гірко…
На перших порах Іван більше відмовчувався. Здавалося б, і слава уже прийшла, виділила його з-поміж інших, і впевненості додалося, але він у велелюдних компаніях тогочасних тримався не те що відчужено, ні, але якось обережно, не спішив одкриватися, не спішив з одкровеннями. Здебільшого споглядав, здебільшого слухав. Тим паче, що було кого. Він швидко подружив з Ліною Костенко, з Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, котрий був майже його земляком. Вхожий був до визнаного всіма мудреця Миколи Бажана (через Івана Драча, з ним Іван приятелював до самої смерті). А ще художники, скульптори: Юрій Якутович, Анатолій Фуженко, Андрій Німенко… Усі ці люди тягнулися один до одного, взаємозбагачувалися, додавали сил і певності, без яких у мистецтві довго не протримаєшся.
Втім, я думаю, що Іван слухав не тільки інших, а й себе самого. Що він особистість — те довели вже перші ролі. Але актори частенько на них і закінчуються, бо далі починають бачити світ через оту вузеньку призму кількох екранних ликів. Треба ж вслухатися, зрозуміти, що ти є сам по собі, що таїться всередині ще нерозгаданого, що є зерням, з якого можна виростити колос. От Іван і промацував себе, опромінюючись променями людей яскравих, неординарних. І тому не зупинився, пішов далі й далі у своїй професії, у своєму мисленні, сприйнятті світу.
Був той період такої собі дикуватості (Іван у таких випадках казав про себе так: «Я гуцул з бугра») недовгим. Досить швидко Миколайчук завоював право бути моральним авторитетом, бути центром, поряд із Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, тим
колом кінематографістів, яке визначало тональність життя не тільки в кіно, а й у всьому літературно-мистецькому житті України. До речі, Параджанов значною мірою вплинув на Миколайчука, на формування його основоположних моральних і естетичних принципів. Взагалі, дивна річ, цей химерний вірменин будив нашу національну гідність. Адже він буквально кричав на нас: «У вас єсть Шевченко, Коцюбинский, что же вы делаете?» Тобто сидите на скринях із скарбами, роззявивши рота на чуже, милуючись чужими здобутками. Одкрийте-но скриню, котру надбали для вас предки, одкрийте! От, відкрили, заглянули. Тільки очі почали звикати до сторічної темряви, тільки-но загойдалися перед нашим враженим зором тіні забутих предків, як можновладна рука кришкою тєї скрині шарахнула по наших головах. А як ми одступили, збентежені тією наругою, то уже скриня знову зачинена була все тим же імперським іржавим замком. І той, що покликав нас до скрині, теж під замком опинився,— Параджанов уже відбував повинність у місцях не надто віддалених.
Але перш ніж те сталося, Сергій Йосипович прищепив Іванові найголовніше, може, для митця — свободу мислі. Ніщо не варте тієї свободи — ось принцип, якому Миколайчук був вірний. «Компромісів у мистецтві не буває!» — у властивій для нього манері вигукував Параджанов, і його слухали. Іван найперший вбирав у себе ті слова. Вбирав, аби слідувати їм. Всі ми залежні від заробітку, не раз заради нього погоджувалися на щось таке, про що твердо знали — шеляга воно не варте. Іван теж помилявся у виборі ролі, матеріалу, але завжди щиро, з вірою, яку все той же Параджанов декларував так: «Должно получиться!» Мусиш вірити у високий смисл своєї праці, у божественну суть свого призначення на землі. Мусиш, а коли ні, то нічого робити тобі в мистецтві. Так і тільки так.
Втім, я передав куті меду, коли приписав свободу Іванової мислі виключно впливові Параджанова. Той тільки вигранив те, що вже було в душі Івана, що виховалось матір’ю, піснею, побутом, усім способом життя, котре його викохало.
А що ще було в Івановій душі — так це відчуття масштабу всієї культури. Не раз повертався він до питання, яке формулював дуже просто: «Уявляєш, якби серед нас жили зараз Хвильовий, Винниченко? Чим же були б ми тоді?» Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути незгірш од сусіда, од ближнього свого. У ньому жив поклик гір, поклик вершин людського духу. Та й взагалі він був яскравим романтиком, націленим на вертикальний рух — вгору, ввись! Виснажливий той рух, ой, виснажливий, і часто видається людям доволі безглуздим донкіхотством. Тільки чого була б варта нація, у якої не знаходилося б отаких донкіхотів, тих, хто усвідомлював сенс і мету нашого буття.
Він казав іноді: «Я буду у вас пророком». Може, не надто всерйоз говорив, але для мене він і є пророк. Бо казав нерідко в той важкий, задушливий період: «Час прийде! Тільки,— додавав,— добре було б, аби оновлення не зверху почалося, а — знизу…» От ми й дожили, от ми й свідки: почалося, і, на жаль, таки згори, внаслідок чого далеко не все повертається так, як треба. Довгі роки пригнічуваний низ прокидається поволі й не дуже-то охоче. Більше, більше б таких, як Іван Миколайчук, котрий ніс у собі глибинні ідеали народної культури, котрий представляв те, що офіційному «верху» звично видається недорікуватим «низом». Та ми, не без Іванової допомоги, знову починаємо мислити себе космосом, де вже не працюють звичні поняття, де інші виміри. І тому не перетворитися йому на тінь забутого предка, а жити й пророчити далі…
Іван Гаврилюк ВІН ТВОРИВ НАШ ЧАС10

Пригадую, що стаття Івана Миколайчука про Леоніда Бикова починалася так: «Льоня — це хліб». Сам Іван був і хлібом, і сіллю, і перцем водночас. Для мене ж він взагалі був усім, особливо в перші роки нашого знайомства, нашої з ним дружби.
У 66-му році вісімнадцятирічним хлопцем я приїхав до Києва вступати на кінофакультет театрального інституту. Попередньо листовно про мене просили Миколайчука з львівського Театру імені М. Заньковецької. Тож прямо з вокзалу, разом зі ще одним пошукачем студентського хліба, я заявився на квартиру вже знаменитого тоді актора. Добре пам’ятаю, що дружини, Марічки, вдома не було, зате походжали по кімнаті Борислав Брондуков і Федір Панасенко… В Івана з Марічкою завжди хтось товкся, завжди хтось був, їв і пив, розмови вів, співав пісні — уявити собі ту оселю на вулиці Жаданівсько-го якоюсь інакшою важко. І нам не було відмови: тут же були послані на вокзал по речі і залишені на прожиття впродовж усіх вступних іспитів. Притому Іван нами дуже опікувався, наставляв і стежив за ходом екзаменів. Тому й виходило, мабуть, щось у ті роки, бо було таке співпереживання — уболівання. Не тільки в Івана, у багатьох, але в нього ця риса виокремлювалася найбільше, найвиразніше.
І так пішло й далі. Поселився я в гуртожитку, учився, а коли одружився, то Іван з Марічкою нас із жінкою приголубили, поселили на куцих своїх метрах однокімнатної квартири. Так і жили ми, розділені ширмою. І так він кидався на допомогу багатьом, був безоглядно щедрий, відкритий. Мріяв мати багато грошей, аби накрити такий стіл, щоб за нього сіла вся рідна його Чортория, усі близькі і друзі. Хоча насправді грошей йому завжди не вистачало, і частенько зовсім не було. Та приходили гості, позичалися гроші, і всіх запрошували за стіл, де було всього…
Був тоді в Києві гурт людей, чиїм талантом, розумом, волею рухалося кіно: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Георгій Якутович, Іван Драч, Іван Дзюба… Навколо них ліпилися інші. То була міцна, дружна громада. У сімдесяті, коли почалися гоніння на діячів культури, власне, на все живе і справжнє, їх почало розносити в різні боки. Почалися взаємні образи, підрахунки кривд, відчуженість. У мене не вистачить переконливих фактів, та, їй же богу, і до сьогодні не полишає відчуття того, що тут не обійшлося без стороннього диригента. Сильним ударом було, звичайно, і вилучення Сергія Параджанова, якого судили і який потім відбував покарання. Миколайчук усе те переживав тяжко. Адже розривалися не просто живі нитки, що єднали докупи, руйнувалося щось важливіше: певний спосіб життя, який і дозволяв виробляти ту дивовижну художню енергію, що й досі дивує в кращих фільмах 60-х — початку 70-х років.
Світлі, але й важкі то були роки. Важкі гнітючим підозрінням, що звично висіло над головами діячів українського мистецтва. (Ця дикість застійних часів, на жаль, ще й досі зустрічається. Це ж ось недавно під час зйомок «Данила Галицького» у Львові я дозволив собі в одній компанії критично висловитися про дії тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика стосовно «Білого птаха з чорною ознакою». Що ж ви думаєте — уже за кілька днів особливо «компетентні» товариші перевіряли в моєму рідному селі, чи немає серед моїх родичів бандерівців). З Миколайчуком же подібне траплялось, ще й як часто. У 68-му році під час зйомок «Ан-нички» він, як то й ведеться серед акторів, у кадрі й за кадром походжав у костюмі, що належав по ролі. А роль то була поліцейського. Одного разу під час обіду в місцевому ресторані, в Яремчі, хтось спровокував Івана, обізвавши його націоналістом. Він, ясна річ, спалахнув, сказав усе, що думав, з приводу тих дурнів або ж провокаторів, для яких звично плутати патріотизм з націоналізмом. У відповідь з’явилося кілька знов-таки «компетентних» друзів українського мистецтва. Іван і їм розповів дещо, виклавши свої погляди на характер їхньої служби. Кінчилося доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології.
Задуха чимдалі дужчала, в повітрі все менше ставало кисню. Після знаменитого фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Івана і зовсім ускладнилося. Адже фільм, котрий здобув Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, в республіці був прийнятий як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Так, згадуваний вже Добрик визнав картину особливо небезпечною для молоді західної України. І пішло-поїхало. Не раз і не два доводилося Миколайчукові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах», однак підозрі-
ливість щодо цього тільки посилювалася. Він нервував, відчував себе зацькованим і обікладеним з усіх боків. Ніхто його не арештовував, та й загрози такої нібито не виникало, але як же важко жити людині, тим більше художнику, вразливому й одкритому, ніжному й залюб-леному в народ свій, у людей, коли навкруги тебе твориться якесь недобре поле.
Характерний епізод. Ідемо якось Хрещатиком, аж за нами дві постаті. Куди ми, туди й вони. Врешті Іван не витримав, зупинився різко, підскочив до них і виговорив просто в обличчя: «Передайте своєму начальству, що ставлю вам «двійку»! Некваліфіковано працюєте». Дуже можливо, що то були звичайні хлопці, які ув’язалися за артистами. Але ж і така от хвороблива реакція Миколайчука не була випадковістю.
Так, був він відкритий і тому дуже вразливий, Дово-
диться сьогодні чути: не робіть з нього великомученика! Не був він ним! Декому і справді його життєвий шлях видається рівним і загалом благополучним. Ну, а в бідах своїх, мовляв, сам же й винен, бо був людиною не без природних слабкощів… Це так, якщо не брати до уваги, що великочиновницька байдужість боліла йому більше, аніж чиясь зненависть. Все більше віддалялися й ті, хто сьогодні виступає з палкими спогадами, не шкодує епітетів. Сам Іван казав не раз: аби щось довести, то треба здохнути. Його смерть я так і сприймаю: як протестуючий жест, як акт відчаю. Тільки ж хто зрозумів усе це саме так? Боюсь, що практично ніхто. Смерть Івана не стала уроком, не стала попередженням.
Але я завжди дивувався його терпінню. Він усе розумів і терпів, ніколи не переходячи в ненависть. Цього не було в його складній, досить вразливій душі. Умів гасити, стримувати свої емоції, може, тому й згорів до часу. А в ньому ж оберталися такі світи! В нього був рідкісний талант будити творчу енергію в людях. Згадаймо, скільки лише пісень він дарував нам — не своїх, народних, але ж вони були витворами регіональними, а стали надбанням усього народу українського. Та ж Ніна Матвієнко, образно кажучи, вилетіла з Миколайчукової хати, з Миколайчукової думи. Він був душею українського народу, його серцем, і чи не тому кажуть зараз, що без цього серця мотор українського національного кіно важко, дуже важко буде завести?
Хіба хто думав про те раніше? В яких тільки муках знімався Іванів дебют режисерський — «Вавілон XX»! Група була не надто кваліфікована, як то частенько буває, коли знімається картина початківця. Тому зйомка нерідко готувалася абияк, режисерові доводилося самому навіть цвяхи забивати. Не великомученик, так, але все ж подібна байдужість ранила жорстоко. В кіно ти залежний від людей, що тебе оточують. Мабуть, тому тут особливо потрібний сильний, незалежний характер. А в Івана був інший, значно тонший інструмент. Тому й надірвався так рано його голос.
Тільки я не вірю в Іванову смерть. Так трапилося, що я живу тепер неподалік від його останньої оселі. Лиш зрідка, у якісь миті різоне відчуття його неприсутності на цьому світі. Але то зрідка. А так він зі мною. Та й як інакше: він поставив мене на ноги в цьому житті, багато чого виліпив у моїй душі. От вона й відгукується на нього то тут, то там чимось живим і теплим. Тільки б краще йому жити, приходити на студію. Зараз був би його час, адже своєю протестуючою душею він значною мірою також його витворив. Витворив, а сам відійшов убік і дивиться, що ж воно в біса вийшло. Звідки таке відчуття — не знаю, не відаю, але що є, то є. Це ще одна його загадка, яку вже не взнати, не випитати. їх у нього завжди було чимало, я дивився на нього, як на диво, котрому немає ймення. Загадковий при всій своїй простоті і відкритості чоловік, нас він лишив по собі страждати і любити цей світ, в якому вічно буде обертатися його безсмертна душа.
ЛЕСЬ СЕРДЮК «МІЙ ВАВІЛОН»11

В житті кожного актора повинен бути свій «Вавілон», який може значною мірою вплинути на акторську долю.
Мій «Вавілон» прийшов улітку 1977 року. Почалося з того, що мені запропонували невеличку роль в картині, яку збирався знімати Іван Миколайчук. Я здивувався. Знав, що він хороший актор, а тут ще й знімати надумав. Нащо в режисуру лізе, міркував. Актор — ну і грай собі, якщо виходить щось путнє. І роль мою за три дні зняти можна, а він ще й проби здумав робити. Як справжній режисер!
Я чесно, сумлінно вивчив невеличкий монолог, і наступного дня поїхали ми на кінопроби до Переяслава-Хмель-ницького. Знімали в музеї. Цілий день чекав, поки до мене дійде черга, але зняти мене не встигли.
Під час обіду чую, Іван з помічниками про такі речі говорить відносно кіно, що я і не здогадувався. Не міг збагнути, звідки він усе це знає? Наступного дня знову поїхали до Переяслава на кінопроби, але були вони якісь несерйозні. Стань там, пройдись тут. Славу Гаврилюка посадовив на мене. Пробіжись, каже. Я був злий. Вивчив монолог, а мене примушують бігати з Гаврилюком на плечах. Через день там же походили і покачались по соломі з Тасею Литвиненко. Зйомочна група сміється, я думаю, що ми з Тасею гарно граємо, але цього разу камера не працює. Я переконався, що мені морочать голову. І вже сидячи в машині, біля дому, Іван лише сказав: «Свисни мені завтра».
І от я прийшов до нього наступного дня ввечері. Зустрів він мене з хитрою посмішкою і зовсім збив з панте-лику, сказавши: «Будеш грати Данька». Переляканий, я спитав, коли ж будуть проби? Іван дуже сміявся і сказав, що вони уже були. І тоді до мене дійшло. Йому достатньо було побачити актора в мізерних шматочках, які, мені здавалось, мали сумнівне відношення до картини, ухопити, як веде себе актор в різних ситуаціях. Я був затверджений, хоча Іван признався, що хотів сам грати Данька.
Пішов я від нього тоді десь о п’ятій ранку. Про роль Данька говорили мало. Він розповів лише про кілька епізодів, як вони повинні виглядати на екрані, а я весь час питав: «Невже все це я зможу зробити?» Іван тільки усміхався. Тієї ночі він говорив про Чорторию, про батька, маму, про сім’ю. Про картину дуже мало, а в мене було враження, що я уже все про неї знаю. І далі, в роботі, мені здавалось, що ми нічого конкретно про сцену не говорили. Тільки дивились один на одного — і немовби все я розумів. Робота з актором на «мигах», як ми це з ним називали.
Це ж треба було десяток років працювати на одній студії, жити поруч і майже нічого не знати один про одного.
В роботі Іван був дуже несподіваний. Що б ти сам не напридумував, як би не готувався до зйомки, на екрані буде так, як знає лише він, але обов’язково цікавіше, яскравіше.
Я вже колись розповідав кореспондентам про знаменитий для мене епізод у «Вавілоні». Знімали похорон матері Соколюків. Я ретельно і вдумливо вчитався, розібрав, вивчив надгробну промову з сльозою, сумом і з темпераментом в міру. Ну, як належить! І раптом Іван починає робити з цього епізоду якусь несерйозну, грубувату на-півкомедію. Є над чим задуматись. Але я не пручався. Як же добре, що уже тоді я йому безумовно вірив! Що вийшло з того — видно на екрані.
Одного разу я невдало погуморив відносно Івана. Він змовчав, а тоді сказав: «Ти дуже розумний, так от будеш сьогодні режисером, а я просто актором. Уважно слухатиму і виконуватиму всі твої зауваження». Я хихикав, хихикав, а коли почалась зйомка, Іван сидів і чекав від мене «режисури». Я перелякався. Спаплюжити сцену мені, звичайно, не вдалось, бо моєї режисури вистачило тільки на те, щоб не своїм голосом загорлати спочатку «мотор», а потім невпопад «стоп». А сцена ж була дуже важлива для Фабіана і Мальви. Після цього випадку я вже стежив за собою, не висовувався, коли не слід. Минув якийсь час, і я настільки зріднився з картиною, що мені здалось: можу зіграти будь-яку роль, навіть жіночу. Це дуже подобалось Івану. Атмосфера ніжності була в групі. А потім у Києві на конференції Микита Михалков розповідав, що результат буває тільки тоді, коли між акторами і режисером існує невидима нитка любові, коли актори закохані в режисера, а він у них.
Я сидів і слухав його, страшенно гордий. Адже все це я вже пройшов у «Вавілоні». У мене таке щастя вже було.
Одного разу знімали невеличкий епізод, дуже дорогий для мене. У Соколюків померла мати. Фабіан підходить до Данька і питає: «Вже?» (тобто вмерла?). Я кажу: «Вже». І все. Я підігрував фактично за кадром, а для Івана то був крупний план, знімали самі очі — дуже важливий епізод. Щось в мені спрацювало в унісон з ним, десь далеко всередині. Після дубля Іван якось пригорнувся до мене і тихо сказав: «Спасибі, друже». За все життя я не мав прекраснішої похвали. Закінчилось кіно, життя побігло далі, а я дуже часто ходив до Івана, як до священика на сповідь. Та й не тільки я. Для всіх у нього знаходилось добре мудре слово.
А потім була «Така пізня, така тепла осінь». З самого початку щось не виходило. Невчасно побудовані декорації, неув’язки з акторами, відсутність погоди — все заважало роботі. Іван дуже нервував. Коли я приїхав на зйомку до Чернівців, то застав його схудлого, виснаженого, обставленого ліками в ліжку на п’ятому поверсі готелю «Буковина». Марія, дружина його, не відходила від нього. Потім зйомки довелось зупинити, аби продовжити трохи згодом. Та коли ми подивились епізод свята старого Нового року, Іван просто ожив. Він був знятий так, як Іван мріяв. Я це бачив. Правда, в картину ввійшло дуже мало. Група не виконувала плану, нас весь час підганяли, погода сказилась. Іван не міг знімати абияк. Якось в чеканні погоди я сказав: «А може знімемо?» Він навіть образився: «Невже ти не розумієш? Це ж шопенівський стан природи, а мені потрібен моцартівський». І не знімав, ждав, і боляче було дивитись на нього.
Останній фільм, де ми з ним разом знімались, був «Жменяки». Іван грав мого німого брата Павла. Я ніяк не міг звикнути до Миколайчука — не режисера, не сценариста, а просто до Івана — актора. Коли мені щось казав режисер-постановник, я мимоволі шукав очима Миколайчука: що він скаже? Зробиш дубль і знову до Івана, може, щось «на мигах» пояснить? Дивно і дико було бачити, як він щось пропонує, а постановник не приймає. Хотілося казати: що ж ви робите, це ж єдино вірно, на користь картині, рішення. Але… Режисерові не все підходить, що пропонує актор. У нього свій розум, своє бачення.
А як він турбувався про свій зовнішній вигляд! Сам нишпорив по костюмерній, реквізиторській, вишукував потрібні дрібниці, деталі. Пам’ятаю, капелюх поливав спочатку водою, а тоді випрошеним у гримерів лаком, поки він не набув такої форми, яка йому була потрібна.
Знімали якось в Ужгороді, в церкві. Ми, чоловік шість, проходимо повз камеру і хрестимось. Здається, що простішого? Місцевий дядько, що дивився «на кіно», каже: «От ви всі хреститесь, а правильно тільки отой»,— і показує на Івана.
У тому ж Ужгороді йому порадили знайти письменника Дмитра Кешелю, взяти і прочитати його повість «А земля таки крутиться» на предмет сценарію. Іван просив не казати нікому, що він збирається знімати цей твір, але тепер можна. Дмитро подарував нам обом по прим;рни-ку. Через день я подзвонив Івану і спитав, чи сподобалась повість? Він засміявся: «Прочитай перші два рядки. Хіба таке може не сподобатись?» Я прочитав: «Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка».
Хочу, щоб пам’ять про нього була, як та Велика ріка.
Ніна Матвієнко ЗГАДУЮЧИ ПОБРАТИМА12
Як сказано в пісні, Іванами та Мар’ями пишається земля… А тут ще й доля звела мене з Іваном та Марією Миколайчуками. Спочатку Марія. Ми познайомилися близько на гастролях по Україні, де Марію стрічали найповажніші люди, друзі їхньої сім’ї, і мова йшла в основному про Івана (фотографії його були в кожній хаті, де ми були гостями). Не знаючи його ще особисто, я відчувала, як Іванове ім’я в молитовній усмішці з’являлось на Маріїному обличчі. Нарешті Марія запросила нас із Валентиною Ковальською в гостину.
Івана ми скорили піснею. У Марії — бархатний альт, у Валентини — прекрасна терція до мого сопранового голосу. Ми й самі вперше відчули свої голоси в якомусь дивному злитті воєдино! Сльози стояли на очах у зачарованого піснею Івана, і він сказав: «Дівки, а ще якоїсь,
дуже прошу!» І так наше тріо зростало від Іванового «Дівки!».
Він не мав сильного голосу, але мав по-дитячому сприйнятливу душу, його голос легко вписувався до нашого ансамблю, і він диригував легко, показуючи, куди, коли і скільки тягти. Отак ми стали Івановими ключами. А згодом стали називатися «Золоті ключі». З того часу наша доля пісенна була тісно пов’язана з Кіно-Іваном. Фільм «Пропала грамота» — одна з найсильніших сторінок, пов’язаних з Іваном. Бо сама бачила, як Іван творив Кіно і як просто виходив героєм цілого дня. Нікому він не дозволяв дублювати себе, все сам робив. Було і сміху. Як він любив і вмів сміятися! Це було настільки щиро, дотепно…
1972 рік. Пригадую один смішний епізод з цього фільму. Ми втрьох записували пісню «Розпрягайте, хлопці, коні», а Іван був нашим композитором, це він змусив нас повірити, що ця пісня починається з «Ой, розпрягайте…». Ми з собою ще мали сало (підживлювали від утоми голос), то закопали біля води, в березнику. І раптом на високих нотах пісні ми почули обертонове звучання: чийсь голос чисто-чисто завив. І крик звукооператора з машини: «Іване Васильовичу! Чого ж ви не сказали, що будете співати, ми б четвертий мікрофон поставили!» Регіт розлігся! Бо то вив пес, який з’їв наше сало, і в нього «прорізався» голос.
У тому фільмі Іван дав нове життя звучанню бандури,— в жодному фільмі не використовувалися так можливості цього інструмента. Іван завжди шукав живі інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він. відходив від традиційного кіно. Він був філософом.
Іван, Іване, Іваночку! Як просто ти купався у світі фантазії, розказував, і все те перекладав у наші душі, а ми дивувалися цій простоті. Тільки ти все це перемножував у кольорі, кадрі, а ми забували, бо для цього був Ти! Іване! Дитячу душу ти мав, тому біля тебе всім було легко: то ж ти побудував у «Вавілоні XX» гойдалку-веселку, на якій гойдалися твої мрії…
Останній раз ми втрьох співали йому на святий вечір:
Висушила силу чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята…
Ця пісня була початком і кінцем його життя. «Дівки, ви мене вернули з того світу…»
За чотири дні до смерті:
— Маріє, Маріє, аж тепер я знаю, як фільми знімать!
Валентина Ковальська НІЧНА КАЗКА13
Маріє, Марусю — так називала тебе моя мама, так люблю називати тебе і я.
Ніби недавно нас познайомив Український народний хор імені Григорія Верьовки, куди ми з’їхались вчитись і працювати з різних областей нашої української землі. Ми з Ніною Матвієнко ще вчились у студії при хорі, а ти вже була для нас недосяжна, як зірка, бо співала в омріяному нами колективі. А після закінчення студії, коли ми теж почали працювати поруч з тобою, дізнались, що маєш чоловіка, прославленого актора Івана Миколайчука. Ой, як кортіло його побачити, як чекали запрошення до вашої хати.
В хорі ми зблизились, коли ви з Ніною почали співати вдвох і відчули, що потрібна середина, і тим середнім голосом між вами, слава богу, стала я.
І ось ми з Ніною у вашій хаті по вулиці Жаданівсько-го. Хата в одну кімнату, переділена ширмою, щоб і гостям було де переночувати, завжди повнісінька людей, в основному майбутніх зірок кіно і театру. Іван умів збирати біля себе таланти, він їх відчував. Він і був душею, центром будь-якої компанії, диригентом наших імпровізованих хорів.
Один мудрець сказав: щоб не сполохати природу, треба серцем приторкнутись до неї. Так і пісню Іван будив сердечними струнами, ми піддавались тим чарам, заводили втрьох «Ой попід гай зелененький», голос вливався у голос, як три струмки в один, дивились одна на одну, дивувались.
— Дівки ви мої! — це була найбільша похвала.
Там, у тій хаті, народилась наша трійця «Золоті ключі». Пізніше так назвав нас М. Кузик — редактор фірми «Мелодія».
У 60-ті роки наш український кінематограф переживав творче піднесення, тепер це називають епохою поетичного кіно. Упевнена, що поява Івана в кіно, його перші ролі, участь у створенні сценаріїв сприяла тому злету. То був час великих задумів, гострих суперечок навколо кіно.
Коли режисер Б. Івченко почав знімати фільм «Пропала грамота» за Гоголем, Іван мав грати одну з головних ролей, козака Василя. Він працював над музичним оформленням фільму і запросив нас озвучити фільм піснями.
Цілу ніч ми їхали автобусом на чарівну Полтавщину, на берег річки Псел, у село Красногорівка. Які ж гарні козаки були Іван і Федір Стригун! Вони гасали по селу на конях — у жупанах і сап’янових чоботях, на обстрижених головах красувалися справжні «оселедці», і у мене
було враження, що я потрапила в казку. Іван палав ідеями, вів розмови з Б. Івченком, здавалось, без нього не вирішувалось жодне питання. Повторювались дублі, переставлялись декорації, кипіла смола у котлах, підшукувались «типажі». У фільмі ми були «сільські співачки». Нас одягали в намітки, ставили біля плоту, і ми співали «Розпрягайте, хлопці, коні». Взагалі пісня ця похідна, але саме Іван відчув дівочий сум і тугу за хлопцями-ко-заками, що рідко з’являлись тоді на селі. Іван порадив нам співати так: «Ой р-роз-прягайте, хлопці, коні, та й лягайте спочивать». У тому «ой» було прохання. Ми мали озвучити піснями майже весь фільм. Крім того, звучала бандура солістки філармонії Галі Менкуш. Для запису фонограм Іван вибрав місце біля річки, на пісочку. Перед нами тече річечка, за нами невеликий лісок, стоять мікрофони біля самої води, кумкають жаби, вечірній туманець солодко холодить наші босі ноги. Ніколи
не відчувала такої трепетної насолоди від співу, як там, біля річки, поруч з Іваном.
Усе обходило Івана: і наш побут на зйомках, і матеріальний бік. Він намагався створити нам найкращі умови, іноді сам у готельному ресторані готував нам їжу.
Нема твого і нашого Івана, але залишились його голос, його слово, його кіно.
Володимир Михайловський НЕ ТІЛЬКИ ДОБРИМ СЛОВОМ…14
Смерть завжди вражає своєю несправедливістю.
Наша дорога до Івана пролягала через спекотний вересень. Здавалось, десь поперед нас ще літо бігло до своєї вершини. Обабіч цвіли мальви, врунився любисток, і тяжіли у стиглості своїй груші посеред дворів. Край
шляху і поле в сонячному загнітку: розлоге, привільне, розморене спрагою. Достеменно знаємо: він не зустріне нас. Тепер уже ніколи. Мовчимо. Кожен про своє. А може…
Першою, хто зустрів нас на подвір’ї, була Катерина Олексіївна — Іванова мати. Стояла в розпачі, легенька, мов хмаринка. Теплі руки її сонечком повиті. Сини і доні — увесь журавлиний ключ Миколайчуків був поруч. Тільки без нього, Івана… І смуток так і спливав з материнських очей. Не полишав її.
— Все думаю, що прийде,— сама гамувала власний біль.— Навіть серед ночі чую його кроки… Кинуся до вікна, а там тихо-тихо… Але заснути вже не можу.
Багатьох з тих, що стояли на подвір’ї, вона знала в обличчя. З Іваном приїжджали.
Не змовлялися. Усі зійшлися під калиною, що так буйно полум’яніла перед хатою: режисери Сергій Параджа-
нов, Леонід Осика, Роман Балаян, Ярослав Лупій, Костянтин Степанков з сином, Іван Гаврилюк, скульптор Анатолій Фуженко, кінокритик Людмила Лемешева, журналістка Раїса Скалій… А з ними і його Марічка. Уже… вдова.
— Давайте нап’ємося з дороги води з Іванової криниці,— першим подав голос Степанков-старший.
— Жаль, що багато не встиг він,— провадив попередню думку Іван Гаврилюк.— А веселий був, щасливо веселий чоловік… Іван і смерть — та то ж несумісне. І все ж…
— Я привіз вам, мамо, той найперший Іванів фільм — «Тіні забутих предків»,— озвався Сергій Параджанов.— Це початок його мистецької долі. Пригадую, коли робили кінопроби на цю роль, то всі ми зійшлися тоді на одній думці: Миколайчук повинен грати Івана. І більше ніхто.
…Тісно було того дня в сільському клубі. Чортория давно не пам’ятала такого велелюддя: стояли на проходах, стояли побіля дверей.
І Катерина Олексіївна прийшла на побачення з сином. Люди розступилися, пропустивши її до залу.
Враз ожив екран. І сум, мов на терезах, загойдався в її душі. Дзеленчали дзвіночки в руках малечі. Гойдалися прив’язані за плечима крильця. Ось він (її Іван!), за давнім гуцульським звичаєм, схопив на руки маленьку овечку, що в кутку на соломі лежала. Співає з хлопцями, а потім тужливо питає: «А де мої вівці? Де мої кози? Де мої діти?» Побігли колядники. Ревно злякалися. Стоїть Іван посеред хати (вона згадувала не раз його такого!) сам з овечкою на руках. Очі туги сповнені.
І знову чула його голос — ледь хриплуватий, приглушений, м’який…
«Мамо. Тримайтеся, мамо, благословіть у дорогу»,— це Іван у фільмі.
«Так було і в житті»,— думає.
Хата, де народився Іван
Іван Палійчук мантачить косу. Постать на весь екран. Очі, які очі!
«Та це ж усмішка Іванова»,— думає.
Дає Іван Марічці калинову ягідку.
«Ця калина у нас під вікном,— думає.— І стоїть біля неї тепер самітня Марічка».
Висидіти до кінця не могла. Як звелася з місця — світ під нею захитався.
— Сину-у…
Люди умить розступилися — дали їй дорогу.
— Катрино, поберегла б себе,— просили люди.
Мов дзвін гуло все її тіло, як верталась додому. Сергій Параджанов ледь-ледь підтримував материнську руку.
— Іван був багатий не тільки талантом, але й сонцем у душі,— казав щиро, як думав.
Слухала і згадувала його приїзд у родинне село. Ввечері за довгим столом зібралась уся сім’я. Захоплено дивилися діти на брата, а вона журилася: щось схуд Іван, мабуть, не така вже легка та синова робота. «Мамо, буду молодого Тараса грати у фільмі»,— промовив стиха і зблід, побачивши сльози на її очах. Та й як тут не плакати! Хіба вона могла мріяти, аби її Іванко так наблизився до тієї мудрої людини, вірші якої знала напам’ять, не раз читала у свята дітям своїм?
Іван любив повторювати: «Мій ідеальний глядач — моя мама». Катерина Олексіївна не сприймала фільми як художнє полотно, для неї це було саме життя. Коли подивилася «Бур’ян», де били Іванового героя, знущалися вороги, вона розплакалась і сказала, що ніколи більше в кіно не піде.
Катерина Олексіївна завжди хотіла бачити своїх дітей людьми. Чи відчув це Іван серцем? Кажуть, дуже. Бо згодом, пишучи з Юрієм Іллєнком сценарій «Білий птах з чорною ознакою», назве Дзвонариху, самовіддану тру-дівницю-матір, іменем своєї мами — Катериною. І це було як присвята.
Сиділа Миколайчучка серед добрих дітей своїх, серед людей близьких, і не хотілося їй, аби днина ця кінчалася. Бо так легше, з усіма.
— Іванова добрість, його совість, його мозолі на серці і руках,— казав Костянтин Степанков,— для нас, живих, назавжди будуть взірцем працелюбності. І важко знайти людину, яка любила б свою Батьківщину більше, ніж Іван.
Казали все, що на серце лягло. Ніби хотіли усі разом, аби та нитка незабутності, що єднала їх з ним, міцнішою була.
— Його вистачало на всіх,— укотре брав слово Сергій Параджанов.— Іван умів вклонитися і дитині, і квітці, і небу.
— Люди любили його тому, що він любив їх,— каже
до всіх Іван Гаврилюк.— Робота була для нього не тільки головним змістом його життя, але й основною його радістю.
І вже вкотре милувалися Івановим селом. Хотіли запам’ятати подвір’я Миколайчуків, оцю дорогу і добрих людей, що живуть на цій землі, а ще Іванову (так і казали — Іванову) школу, де вчився відомий кіноактор, ре-жисер-постановник, кінодраматург.
Олег Фіалко
ЗАГАДКИ РОМАНТИЧНОЇ НАТУРИ 15
Щаслива людина, яка приходить у світ з такою любов’ ю…
Фільми з його участю проникнуті високою громадянськістю, патріотизмо м…
Іван Миколайчук сьогодні — яскрава особистість українського радянського к і н о…
Так писали про нього на початку 70-х років. Захоплено, піднесено, з неприхованою радістю. Власне кажучи, привід радіти його популярності був серйозний — з іменем Миколайчука так чи інакше пов’язувались успіхи окремих фільмів, аналізувалась, виправдовувалась практикою нова пластика, особлива кіномова, підкреслювалася сама закономірність відродження українського кінематографа.
За десять років (навчання на кінофакультеті Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого і наступна робота в театрі кіноактора кіностудії імені О. Довженка) ‘Миколайчук знявся більше ніж у двадцяти ролях, ім’я його було добре відоме за межами країни, його називали гордістю кіно Радянської України.
Нещодавно зовсім випадково я подивився два фільми тієї пори з його участю. У вдіківській курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє» Іван Миколайчук дебютував разом з Антоніною Лефтій.
Гарне присмеркове обличчя, тонка усмішка, приглушений голос. І тільки… В принципі більше нічого. Мені навіть страшно якось стало. Адже все в його біографії могло скластися зовсім по-іншому: краса — стати надто солодкою, усмішка — догідливою, приглушеність голосу — втратою професії. Я попросив механіка зарядити плівку ще раз. І тільки тоді помітив, що була в молодому
Івані в цій ролі щирість, з допомогою якої він намагався приховати зрадливу акторську закріпаченість, проступали ненав’язлива, чарівлива простота і наївність. А за всім цим стояла нескладна ще, але принципова робота мислі.
У десятихвилинній оповіді, якщо придивитися, не можна не помітити в юному обличчі таємниці, недоказаності, глибини, що ляжуть потім, через 2—3 роки, в основу фе* номена його особистості. З позицій часу це видно навіть неозброєним оком.
Того ж дня мені пощастило подивитися і «Камінний хрест». Між дебютом Івана Миколайчука і цим фільмом відстань величезна — п’ять років. «Камінний хрест» — це особливий континент. З нього вийшли визначні майстри мистецтва: Іван Драч, Леонід Осика, Кость Степанков, Борислав Брондуков, Володимир Губа, Валерій Квас… Мине ще якийсь час, і офіційна критика обов’язково відведе належне місце цій картині — розумній, чіткій, дивовижно емоційній, справедливо зарахує її до шедеврів українського кіно. Все в ній органічно, природно, багатопланово, як у творчості великого Василя Стефани-ка, гармонійно, як у житті.
Але Іван Миколайчук не просто органічний, він один із складників цієї органіки. І роль невелика (син головного героя, більше того, один із синів), і слів немає, і ситуації з точки зору акторського виявлення — елементарні, невигідні, однак… Уже з того, як розкуто, вільно обнімає він дівчат у кадрі, сівши серед них, ніби лис у курнику, як він дивиться, як наливає односельчанам, що прийшли попрощатися з його сім’єю, котра від’їжджає «в далеку Гамерику»… і без слів стає зрозумілим, що він плоть і кров цього народу. А час… час у цій картині вимірюється болем, і болю цього вистачило б на всіх…
Тільки напевно химерне враження може скластися в деяких читачів. «Нічого собі акторська індивідуальність— дівчат він обнімає, бачите, органічно… Ну і ну!»
І в той же час розповідати сьогодні детально про його біографію, про те, як вона привернула загальну увагу і навіть стала предметом мистецтва,— справа, мабуть, невдячна, та й непотрібна. Все це вже набуток історії. Важливіше виокремити з цієї історії біографію душі, особисту тему. Сам Іван Миколайчук тоді стверджував: «Людина народилася, а навколо неї — «сопромат». Все їй не дається в руки — природа, люди, звірі, речі. Ось чому в кожному закладений біль. Біль подолання…»
Був етап у його житті, коли завдяки цьому чи подібному висловлюванню з чиєїсь «легкої» руки причепився до нього ярлик жертовності, приклеївся ореол обраності на страждання, приреченості.
І розпочалась його хода з комплексом месіанства, з усім, що з того виходило… А тут ще й ролі відповідні наспіли.
У фільмі Миколи Мащенка «Комісари» він зіграв Громова — комісара із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Він метається, страждає, не може погодитися з новими віяннями, з непом. «Сьогодні кожний, ледь тільки що, Леніним прикривається, шанувальників у Леніна багато, послідовників щось не бачу.»
Він іде з партії, залишає комісарські курси. Все закономірно — голова героя мислить логічно бездоганно, та серце шукає сенсу справжнього й правди. Картина ця стала помітним явищем у нашому кінематографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
Не був, щоправда, згоден я тоді з фіналом фільму, не переконаний і сьогодні, що для того, аби Громов повернувся до своїх комісарів, необхідною була його зустріч з білої ізардійською бандою, яка ширяла поблизу. Жорстоко, по-садистському б’ють його бандити, і, дивлячись
Анатолій Барчук та Іван Миколайчук під час прогулянки в Карпатах. 1908 р.
зверху на героя, що підпливає кров’ю, їх ватажок недбало каже:
— Годі… покинь його… Сам здохне…
Але комісар Громов знаходить у собі сили піднятися, прийти до своїх, вимовити останні слова ролі у фільмі:
— Дозволь стати в стрій…
Звичайно, що індивідуальністю своєю, дивовижною переконаністю в необхідності того, що відбувається, виправданням пропонованих обставин нарешті, Миколайчук буквально заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити… Але між вірою і переконанням — дистанція величезна. Не думаю, що для повернення до себе необхідне саме це випробування, а тим більше персонажу, який бачив такі жахи, що при самій лиш згадці про них особи слабкої статі того часу непритомніли…
Ніби навмисне в той момент життя ім’я Івана Миколайчука поступово обростає легендами, вигадками, а значить і плітками. Скажімо, про зйомки «Комісарів» було відомо таке… таке… Що комісарів, мовляв (виконавців ролей), і догори ногами підвішували, і палили (мало не по-справжньому), і рот набивали зерном, і…
У фільмі цього немає. У фільмі в основному діалоги. Режисер змушує своїх героїв сперечатися, розмірковувати, аналізувати вчинки і найсокровенніші думки. Навіть їх мовчання наповнено мислю, не висловленими вголос словами. Сумніви породжують сумніви, особливо у Громова. А критика, журналісти (не всі, звичайно, деякі) мудрують: ось, мовляв, і підтвердження припущень — новоявлений великомученик. Якби Іван Миколайчук звернув на це серйозну увагу, вступив у діалог, почав заперечувати — це б лише додало поживи для нових мудра-цій…
Але ні… Вистачило мужності, упертості, таланту… Змовчав, змирився, не помітив.
Як писала в ті роки JI. Лемешева, «в долі Миколайчука випадковостей немає. А її загадки можна пояснити тим, що там, де особистість, там усе до ладу, все йде в ріст…».
І з’явилися нові ролі, нові характери, нові суперечки. Зміг він вписатися у фільми зовсім різних режисерів: Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Миколи Мащенка, Тимофія Левчука (перераховую не за мірою популярності і не за алфавітом, а за акторською зайнятістю, просто за кількістю знімальних днів у картинах майстрів). І почали говорити про його тонкий психологізм, хворобливу посмішку, що з’являється на обличчі, про органічне життя в ролях, близьких його духовній структурі.
Нарешті, новий спосіб творчого самовираження — Миколайчук починає… писати спочатку з Юрієм Іллєнком, потім з Романом Балаяном, Василем Земляком, Віталієм Коротичем… Нарешті, сам.
Пише серйозно, сценарії його кажуть про безсумнівну літературну обдарованість. Здавалося б, кінець ярликам, непотрібним натякам, навіть спробам провидницьких одкровень.
І раптом… Факт вражаючий, незбагненний… У 1979 році він знімає фільм «Вавілон XX». Звичайно, у самій цій новині нічого несподіваного немає, навіть сам приз за режисуру на Всесоюзному кінофестивалі якщо й епатує, то не приголомшує. Він ішов до режисури довго, серйозно і відтак прийшов у всеозброєнні.
Вразило багатьох інше. Коли трохи згодом спробували сформулювати, вийшло приблизно таке: Іван Миколайчук, котрий, що називається, виріс на грунті пластичної фантазії поетичного кіно, узяв та й піднявся над цим самим кіно, подивився на нього збоку, з пташиного польоту, а з тим і на самого себе в ньому. Перший наслідок такого сходження — поява іронії. А творчість Миколайчука завжди була глибоко ліричною, тобто відділити себе від попереднього матеріалу він практично не міг, та, напевно, й не хотів, а тому вийшло, що об’єктом іронії став… він сам… Так чи приблизно так міркували. Тільки треба додати ще й мужність, чесність, здатність витримати екзамен на підтвердження таланту в новій іпостасі. А крім того, духовна зрілість…
Та через два роки почулось: «А король-же голий…» Закулісний шепіт стосувався Миколайчукового фільму «Така пізня, така тепла осінь».
Радощам його недругів не було краю: «Ви бачили це-е???»
— Так, бачив, спеціально пішов і подивився…
— І нічого несподіваного?
— Дуже багато.
Що ж, справді, творець Івана Палійчука, Дзвонарів, Громова, князя Володимира, Миколи Лисенка корінням своїм, фантазією, пуповинням зв’язаний з рідною землею, батьківщиною. Це для нього основне, як повітря, і в творчості, і в житті… Хто його штовхнув, хто переконав, що йому підвладна реалізація на екрані ностальгії за батьківщиною (в сюжеті фільму старий емігрант-українець та його онука приїздять із Канади на землю предків і переживають біль побачення з втраченим назавжди…)? Так, він бував за кордоном багато разів, так, він бачив там сцени, од яких здригалася душа, зустрічався з контрастами, але… все це більшою чи меншою мірою — погляд туриста… А ностальгія за Батьківщиною?.. У Мико-лайчука (маю на увазі фільм загалом, а не персонаж, зіграний актором)?.. Важко собі навіть уявити більшу помилку, аніж цей фільм у постановці улюбленого сина своєї рідної землі…
Та не треба забувати, що дистанція між літературним сценарієм і зйомками — сім років… Факт значущий, бо ж можна за ті роки не тільки вистигнути, а й на бурульку перетворитись. І все ж ніяк не скажеш, що картина стала зрадою собі, в ній немає ніякої нечесності заради фанта-
На зйомках фільму «Така пізня, така тепла осінь»
зії… Є і розгубленість, і незібраність, алогічність навіть… Штучності помислів немає. А є на всьому тому високий знак таланту творця. Власне, вже в цьому нічого несподіваного немає, це вже не від нього залежить, точніше, не тільки від нього…
Коли ми знімали «Повернення Баттерфляй», проблем було чимало. Головна з них — що таке Соломія Крушель-ницька, у чому феномен її творчої індивідуальності?
Написано-переписано багато сторінок тексту, переговорено десятки безсонних ночей… Приходить Іван. Читаємо йому сцену зустрічі з сестрою, бачимо на очах у нього сльози. «Знову приреченість? — запитує.— Я-то зіграю… Але що буде противагою?»
Ми ще не розуміли тоді, що за цими словами. Потім, через багато днів, після репетицій, після зйомок, після монтажу приходить прозріння; сцена з Іваном (сцена зустрічі такої напруги, що спалила Соломіїного брата Антона і дала життя його великій сестрі) — це струм картини. Ні, все це відбулося, звичайно ж, не випадково. Зовсім ні. Навпаки, там, де з’являється Іван, життя зазнає суттєвих змін: здібний стає талановитим, пасивний — життєво активним, навіть злий добрішає… Як не вкладався Іван Миколайчук на самому початку свого шляху в нав’язану маску-символ «романтичного гуцула», так і сьогодні не вкласти його в прокрустове ложе, не підігнати під відомі мірки, звичні формули, традиційні поняття. Він різний — реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий, багатоманітний. І кожний український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не зайнятий, як космічний корабель від допотопного воза.
А що стосується його, саме його романтичності, життєвої і екранної, то тут буде доречним вислів Ф. М. Досто-євського: «…Властивість нашого романтика — це все розуміти, все бачити, і бачити це часто незрівнянно ясніше, ніж бачать найпозитивніші наші голови…»
Михайло Слабошпицький ПРИ СВІТЛІ ЙОГО ДУШІ16
Миколайчук і Драч писали тоді в Ірпінському будинку творчості сценарій про Миколу Лисенка.
Миколайчук — у чорному пальті, в широкополому чорному капелюсі, з глибоко запалими очима, під якими залягли важкі синці,— часто блукав самотою поміж щедро всніжених дерев. Довкруж стояла біла тиша, лиш поскрипував сніг під ногами й тривожним скриком обзивалися електрички. Навіть здалеку в усій його поставі проглядала глибока внутрішня втома. Якби не природна зграбність рухів, якби не рідкісна артистичність, то він, певно, нагадував би підстреленого птаха, що вже не може злетіти і тужно думає про те, ні в чому не знаходячи розради. Очевидно, Миколайчук тоді переживав свої не найкращі часи. Він був зовсім не схожий на відомого актора й режисера, з іменем якого пов’язано те краще, що є в нашому кіно (хоч і як катастрофічно мало того, кращого, в українському кінематографі!). Він був дуже далекий од наміру вважати себе щасливою людиною. Для людини дрібнішого духовного калібру в його біографії були всі неодмінні атрибути, щоб вважати себе щасливим. Бо Миколайчук — це «Тіні забутих предків», це «Білий птах з чорною ознакою», це «Сон», це «Вавілон XX»… Бо Миколайчук — це рідкісний вродливець і дивовижний талант… Але де ви бачили з-поміж справді талановитих людей щасливців? Талант, як невиліковна хвороба, спалює людину зсередини, немилосердно ускладнює її життя, особливо талант, синоніми якого — Правда і Честь. Такий талант дістається саме тій людині, яка дорівнює йому своїм духовним зростом. До чого ж боляче буває спостерігати закам’янілих чи забронзовілих у своїй величі людей, які уявляють себе такими безнадійно великими, що, потиснувши вам руку, вам же негайно й позаздрять, бо ви удостоїлись он якої честі — потиску руки самого титана людства!
А слава ж уже тоді в Івана Миколайчука була велика. Йому звідусюди летіли на кіностудію листи. Йому освідчувалися в коханні дівчата різних широт Союзу, його атакували на вулицях, щоб одержати автограф. Хтось розповів мені романтичну історію про перстень з Мексіки. Там ішли «Тіні забутих предків». Ішли, як і скрізь у світі, з тріумфом. У ті ж дні в Мексіці гастролював хор імені Григорія Верьовки. І ось у готель, де жили артисти хору, прийшла невідома жінка. Вона прохала артистів передати золотий перстень Іванові Миколайчуку. Що ж повинно було сподіятися в її душі, коли вона побачила його на екрані в тому дивовижному фільмі? Про загадку того персня можна було б написати новелу в дусі Купріна.
…Мені весь час кортіло запитати Миколайчука тоді, в Ірпені, про ту романтичну історію, але щось мене стримувало, коли я дивився на його сповнені важкого болю очі, що горіли над важкими синцями. Очевидно, такі розпитування були б кричуще недоречними в ті хвилини і дні, коли людина, здається, зовсім одсторонилася від тієї метушні, яка неминуче супроводжує її роботу в кіно. Він мав потребу в тиші й самотності, і йому в Ірпені ніхто не набридав. Зрідка заходив до більярдної. Здається, навіть з цікавістю дивився, як хвацько клали кулі в лузи наші більярдні класики. Хтось йому пропонував зіграти, але він стиха відповідав, що не грає на більярді. І мовчки виходив з тієї прокуреної кімнати, від голосних захватів, від заразливого духу азарту. Ішов у вечірню тишу чи в холодну заметіль і втомлено перемірював довжину коротких хідників. З погаслим поглядом очей ніс свою важку думу, якийсь задавнений біль, що випалює людську душу, мов антонів огонь тіло.
Усі здебільшого сиділи по своїх кімнатах, боячись навіть носа виткнути на мороз, тільки бігцем вискакували в їдальню, а його чорна постать гіркою самотою снувала і снувала серед холодних снігів. Тоді ми вже знали: Драч поїхав до Києва, й Іван лишився сам. Бо Драч усіляко приохочував його до роботи чи й просто відволікав од тих важких думок при нескінченній ходанині. Уже потім із його слів я зрозумів, яким незаперечним авторитетом, порадником і розрадником для Івана був Драч. Він бачив Миколайчуків стан і, очевидно ж, потерпав за нього. З усієї сили намагався втягти Миколайчука в роботу, щоб у ній він знайшов забуття. Без Драча він одразу ж ставав в Ірпені самотнім, лишався наодинці зі своїм настроєм і роз’ятренням душі.
Знову повільно ходив сюди й туди. Не прискорюючи й не вповільнюючи кроку. Як маятник.
Забачивши його, я майже щоразу пригадував присвячений йому вірш Ліни Костенко. Називається він «Незня-тий кадр незіграної ролі». Я заздрив поетесі, що їй пощастило знати того Миколайчука, якого я не знав. Певно, вона бачила дуже важливу його духовну мить, в якій проявилася справжня людська сутність Миколайчука. Бо ж випадково такі вірші не пишуться.
Слова «О, як натхненно вміє він не грати» особливо точно передають людську суть Івана Миколайчука, його справжність у всьому. Часто спілкуючись із акторами, помічаєш, що перед тобою не жива людина, а якийсь ходячий колаж із зіграних ним ролей. Незрідка, йдучи від ролі до ролі, вони, засвоюючи чуже, гублять щось своє. Миколайчук був надто цільною і глибокою натурою, щоб геть розчинитися в тих образах, які він прожив у кіно; він лишався справді самим собою — людиною, якій глибоко чужі будь-які ефекти й афекти, неприйнятні будь-яке фразерство чи фрондерство, що часто бувають неодмінними супутниками артистичного життя. І, очевидно, пояснення цього треба шукати у глибинній народній культурі Миколайчука. В культурі, що формується в надрах життя цілими століттями і живе тільки в зовсім небагатьох людях. Вони — справжні інтелігенти свого народу. Бо, йдучи через «кілометри філософій» (вислів Івана Драча), жадібно вбираючи знання й чужі культури, не загубили в собі законів народної етики і моралі, не знівелювалися до невпізнання (а до чого ж багато сьогодні поміж нас саме таких, усуціль знівельованих, про яких просто важко й сказати, з якого вони роду й племені!).
Я, звичайно ж, не прибічник шароварно-гопачного хуторянства, якому тільки й світу, що за вікном, тільки й цінностей, що свої, хатні. Все набагато складніше. У тих же «Тінях забутих предків» на матеріалі абсолютно локальної, суто побутової історії і Михайло Коцюбинський, і слідом за ним Сергій Параджанов розповіли світові про речі загальнолюдські, про трагедію, від якої здригнеться й спалахне болем кожне людське серце, незважаючи на те, якої національності та людина. Що глибше національне мистецтво, то й набагато цікавіше воно для інших народів. Це абсолютна аксіома. Недарма на всіх континентах з тріумфом ішли наші «Тіні забутих предків». їх поява в світі кіно стала справжньою сенсацією. До речі, може, хто не знає, то нагадаю: «Тіні…» удостоїлися більше десятка різних авторитетних призів і нагород у нашій країні і за рубежем; їх визнано одним з найкращих дванадцяти фільмів усіх часів і народів. А ще нагадаю про те, скільки років ми були відлучені від цього фільму, який в один прекрасний день заліг на полиці, щоб ми всі забули про те, що він у нас був. І виросло ціле покоління людей, які вже зовсім нічого не знали й навіть не чули про «Тіні…». Тільки після XXVII з’їзду партії було повернуто глядачеві цей кіношедевр, який, щоправда, й сьогодні лиш де-не-де промайне назвою на афішах.
…Хоч і як, бува, прагне людина самотності, але рано чи пізно настає мить, коли та самотність стає обтяжливою. Певно, саме така мить була і в Миколайчука, бо одного морозного вечора він запросив мене до себе на каву. Виявився хлібосольним господарем: то припрошував скуштувати якихось харчів («земляки привезли»), то викладав цілу гору яблук, нахвалюючи їх так, що яблука довелося їсти і їсти, то знову й знову варив каву. І робив усе те без зайвої метушні, повільно, статечно, як справжній газда в своїй господі там, у його рідному селі. Газда, що однаково поважає і гостя, і себе, не запобігає перед ним, не набридає і не ставить у незручне становище зайвою увагою, але й не лишає ні на мить без тієї уваги. її саме стільки, скільки треба, щоб гість почувався вільно й розкуто.
Тепер це вже був інший Миколайчук. І сліду не лишилося від його важкої задуми й сумного, відчуженого погляду. Людині часто після довгого мовчання треба виговоритися. І він говорив, говорив. Розповідав різні історії з дитинства, про той буковинський край, де він народився в знуждованій селянській родині (у них було десятеро дітей), його там знали і любили, ним величалися. Для них він був «наш Іван». «Наш Іван», знаний повсюдно у великому світі, сам це добре розумів і шанувався, уявляючи на собі їхній постійний погляд скрізь і завжди.
За вікном уже була глибока ніч, а він то сипав усякими приповідками, то оповідав про сумне, то входив у різні образи й показував характери знаних йому з дитинства людей, і вже починало здаватися, що в маленьку кімнату їх понаходило повнісінько, і я виразно бачу їхні очі, чую голоси і знаю про кожного так багато, ніби не Іван, а я виростав поряд з ними, нібито моє життя так тісно переплелося з їхніми життями.
Якби ж тоді був у мене магнітофон! Бо ж який літературний текст звучав! Соковиті подробиці, блискучі мовні партії і достовірні психологічні жести. Не випадково Миколайчук писав сценарії. У нього була справді органічна потреба літературної творчості. Тепер, перечитуючи ті сценарії, бачиш, що він щедро був надарований літературним талантом. Зрештою, про це вже написав у своїх спогадах Драч.
…Потім Миколайчук стомився показувати людей в образах. Зиеможеио впав у крісло і вже говорив повільно, надовго затягуючись сигаретою. І якось непомітно мова перейшла на літературу. Виявилося, він знає все найкраще, все те читав. І стільки добрих слів сказав того вечора про Земляка й Тютюнника — вважав їх письменниками світового рівня.
Пили каву, і він читав з пам’яті вірші Ліни Костенко й Миколи Вінграновського. Багато віршів. Читав так, що мені раптом відкривався у всіх тих, добре знаних, рядках новий, раніш не помічений і не відчутий зміст. Аж соромно в тому признаватися: здавалося, я все де добре знаю, неоднораз про те писав, і раптом Іван виділить голосом якесь слово чи рядок і запита: а ти, мовляв, звернув увагу ось на це?.. І починав терпляче пояснювати, що тут сказано не тільки те, що сказано, а значно більше, бо є ще те, що за словами, чому важко знайти логічні словесні формули…
У нього був абсолютний літературний слух. І тонкий літературний смак. Просто майже небувала, дорогоцінна якість для акторів. Та, зрештою, не тільки для акторів, а й письменників, як це не парадоксально звучить. Для мене завжди лишається незбагненним те, що наші письменники вкрай мало читають, катастрофічно мало знають і часто навіть не мають аніякісінького уявлення про те, що робиться в братніх чи зарубіжних літературах, або роками можуть навіть хоча б із цікавості не взяти до рук книжки своїх колег. Пригадую, як з’явилося в нас окреме видання потрясаючого роману М. Селімовича «Дервіш і смерть». Я тоді довго розпитував, хто ж із наших письменників його читав або чув про нього. Через два чи три роки пощастило знайти в літературному середовищі людей, які знають твір Селімовича. Наші розумові лінощі просто безмежні. Подеколи навіть починаєш ловити себе на єретичній думці: а чи не є вони нашою національною рисою?
Миколайчук не був схожим на багатьох із нас. У ньому жила напружена цікавість до всього. Він не соромився тієї ролі, якої відчайдушно соромимося майже ми всі — бути вічним учнем. А тому його зовсім не спокушала ефектна роль знудженого інтелектуального сибарита, по самісіньке горло ситого мистецтвом і всім довкола нього. Є такий тип людей: не маючи нічого особливого за душею, не виплодивши своїм убогим розумом жодної вартої уваги думки, цей індивідуум рядиться в тогу скептика і обливає отруйною жовчю все довкруг себе — і те, мовляв, не так, і те… А скажеш йому: чоловіче добрий, а що ти сам зробив, аби хоч щось було «те» і «так»,— обведе тебе іронічним поглядом з голови до ніг, мовляв, ще один примітив, якому не дано збагнути суть речей, невсилки уявити резону його думки.
В Івана Миколайчука був той одвічний селянський спротив до всякого розумникування й словоливства. Він здебільшого цінував людей за діло. І дуже рідко — за слово. Тільки тоді, коли слово було вчинком. Як, скажімо, і його слово. Якось Миколайчук разом із одним заслуженим чоловіком, інвалідом війни, був на прийомі у високопоставленого чиновника, який розчерком свого пера вирішував долю нашого кіно. Чиновник різко й грубо говорив з ними обома, навіть не запропонувавши їм сісти. Миколайчуків супутник (до речі, також чоловік з високою посадою, з неабиякою витримкою, народженою досвідом участі в подібних церемоніях) мовчки стояв під градом тих слів — на карту була поставлена його службова кар’єра. Іван же не змовчав. Він різко обірвав чиновника, нагадавши йому, що перед ним інвалід війни, запитав його, чи не знає він про те, що людей треба поважати і взагалі, і зокрема…
Після того Миколайчук довго не знімався в кіно, бо чиновник не один рік вершив долі кінематографа на найвищому державному рівні. Один із найкращих українських акторів був одним махом одлучений від кіно. Нині це навіть важко вкладається в голову. Невже таке справді могло бути? Так, не тільки могло бути — було. Те, для чого людина народжена, чим вона обдарована, в неї надовго забрали. Скільки незіграних ролей, нестворених яскравих характерів! У ті роки Іван Миколайчук за своїм творчим становищем раптом опинився ніби на далекій загумінній периферії і нашого кіно, і нашої культури. Ніби є такий актор і ніби його немає. Як, наприклад, тривалий час Ліна Костенко в літературі.
А здавалося б, безнадійний щасливчик долі, приречений на успіхи й тріумфи,— так благополучно все складалося попервах.
…Того вечора він скупо обмовився про те, скільки було клопоту з «Вавілоном XX», його першим авторським фільмом. У «Вавілоні…» є така сцена. Вщент випалений сухотами чоловік в останні години свого життя навідліг б’є по щоках дружину Мальву, примовляючи при тому: «Кара ти моя вавілонська!..» Потім діти, наслідуючи дорослих, відтворюють ту ж сцену. Для них це вже просто гра, безневинна гра, бо їм годі й уявити великий трагічний досвід зі світу дорослих. Авторитетній комісії, яка приймала фільм, такий епізод видався аж надто крамольним: тут, мовляв, культивується жорстокість. Сьогодні те звучить смішно. Але Миколайчукові тоді було зовсім не смішно. Йому було обурливо й гірко. Про всі перипетії прийому фільму можна було б написати цілий роман або — ще краще — фейлетон.
Ніхто ніколи не поверне безжально вкраденого в Миколайчука, як не поверне нам і його самого. Ніхто ніколи не зробить у кіно того, що міг зробити тільки він. На похмурий період суспільного застою випала творча і людська зрілість цього унікального таланту, цієї воістину багатогранної творчої особистості. То був не його час. Миколайчуки тоді були непотрібні. Потрібні були інші: поверховіші й дипломатичніші, постійно готові до щоденних — менших і більших — компромісів. Миколайчук не міг розкритися сповна. З усього, чим так щедро була надарована батьком-матір’ю і долею яскрава мистецька індивідуальність, кіноглядачі побачили тільки дещицю. На іншу творчу біографію її, можливо, було б аж задосить. Але — не для Миколайчука.
Мабуть, кожен, слухаючи Миколайчука, неодмінно потрапляв під магічну владу його особистості. Є люди, які подавляють усіх довкруг себе, і, потрапивши під їхній диктат, відчуваєш, як ти внутрішньо кришишся і ламаєшся, враз прагнеш з усієї сили вирватися і забігти від них мало не на край світу. І є люди, які мовби допомагають тобі внутрішньо розпростатися, скинути скованість, зрештою, якось несподівано піднімають тебе самого в твоїх же очах. Люди, які заохочують тебе бути самим собою. Це, мабуть, найвища великодушність. Рідко вона зустрічається взагалі. І ще рідше в так званому творчому середовищі. На таку великодушність був щедрий Василь Земляк. Щедрий на неї був і Миколайчук. І, певно, ще й завдяки їй ці два імені живуть у нашій свідомості поряд, мов дві найкращі рими у вірші, живуть, анітрохи не затьмарюючи одне одного.
Мені здається, що Миколайчук не випадково взявся за «Лебедину зграю» Земляка. І не тільки тому, що цих людей поєднувала приязнь, що вони цікавились один одним, взаємопритягувалися. Миколайчукові був глибоко суголосний саме такий — по-справжньому демократичний, народний твір. Твір абсолютно унікальний у нашій літературі. Коли з’явився «Вавілон XX», довелося чути нарікання: фільм романові помітно програє. Очевидно, це так. Але де ми бачили, щоб шедевр літератури нічого не втратив під час екранізації? Найголовніше ж у «Вавілоні XX» те, що в ньому не загубилася романтична іронія Земляка, що Миколайчук переконав нас у ймовірності існування саме такого Фабіана, якого він показав з екрана, збагативши типаж, народжений уявою Земляка, сміливими трагедійними барвами. Хтось із кінокритиків назвав «Вавілон XX» трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко — суть, зрештою, не в дефініціях, а в тому, що такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з’являлося дуже давно. І суть у тому, що створив його саме Іван Миколайчук.
…Тоді, в Ірпені, я запитав Івана, в чому б йому хотілося поскаржитися на долю, і чекав, що він скаже про те, як важко складаються його стосунки з кіно, як багато непередбачених і незрозумілих ускладнень у його творчій біографії. Але нічого цього Іван не сказав. Ні на що не скаржився, бо був людиною гордою. Гадаю, що він знав собі ціну й анітрохи її не занижував. Після блискучого дебюту в кіно його попервах знімали часто, й він запам’ятовувався в більшості фільмів. Запам’ятовувався навіть і тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. На таке здатні тільки по-справжньому великі актори.
Той довгий зимовий вечір згадується мені часто, бо він був відкриттям Миколайчука зблизька.
…Коли в його кімнаті важко було й продихнути від диму, ми вийшли на свіже повітря в бездонну зимову ніч. З неба сіявся ріденький сніжок. Скупо світили втомлені ліхтарі. Іван ішов мовчки, вглиблений у свої думки. Це вже був інший Миколайчук.
Оця мовчакуватість, як я помітив згодом, завжди нападала на нього несподівано, але надовго. Він мовби раптово виключався, бо вже належав якійсь своїй думці.
Пізніше мені пощастило зустрічатися з ним чимало разів у метушні міського життя, коли люди встигають лише перекинутися двома-трьома випадковими фразами,— таке життя, такий час, що все наше спілкування зведене до напівавтоматизму. За такого спілкування люди рідко розкриваються по-справжньому. Кожен живе мовби у мушлі.
Але оті ірпінські зустрічі при світлі його душі назавжди лишилися в пам’яті як щось особливо рідкісне в людському житті. Рідкісне, радісне і тривожне воднораз. І болюче, бо болить усе, що було з ним потім, бо та нагла смерть ударила по серцю підступним ударом ножа.
…Він так і не встиг зіграти Миколу Лисенка у фільмі, сценарій якого писали тоді в засніженому Ірпені. Лишився його нездійсненною мрією і фільм про геніального українського композитора Максима Березовського, на якого (не знаю, чому мені так думається) був дуже схожий Миколайчук.
Ще одна непоправна втрата, в якій він не винен. Ще один докір, уже в порожнечу, бо не знаєш, кому адресувати його.
На цей раз — уже тільки жорстокій долі.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.