Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Лариса Кадочникова ПІСНЯ ДОЛІ

О, я хочу безумно ЖИТЬІ Все сущее — увековечить, Безличное — вочеловечить, Несбывшееся — воплотить.
Александр Блок
Останні півтора року до Іванової смерті я не бачила його і не спілкувалася з ним. У мене — театр, у нього — кіно. Чула, що у нього складнощі на студії і що погано себе почуває. Востаннє я зустріла Івана та Марічку на виставці Г. Гавриленка, цього дивовижного художника. Виставку було влаштовано посмертно. Іван того дня був підтягнутий, з гордо піднесеною головою. Ми перекинулись кількома словами. Мені здалося, що він знову в ідеальній формі, знову той самий Іван, як і раніше. Більше я його не бачила до самої смерті. Про цю трагедію дізналася зовсім випадково. Ми відпочивали в серпні в селі, на дачі, і я прийшла на пошту подзвонити до Киє-ва у своїх справах. Тільки-но зайшла в тісне сільське приміщення пошти села Вишеньки, як пролунав дзвоник і, чую, телефоністка каже: «Кому передати? Кадочникова? Звідки я знаю, де вона? Що передати? Хто помер? Миколайчук?» Тут я підбігла, взяла трубку і дізналася, що Івана Миколайчука вже немає серед живих.
Подумки повертаюсь в далеке минуле. Зйомки фільму «Тіні забутих предків». Моє перше знайомство з Іваном Миколайчуком — на зйомках. З одного боку я — москвичка з театру «Современник», з іншого—Іван, справжній легінь, гуцул.
Перша зустріч — подив, захоплення красою Івана. О, як буває! Нагороджує природа людину всім. Все гармонійне: зріст, обличчя, голос; легкий, рухливий розум; трохи бентежиться, але в міру. Це з’явився справжній народний герой. І поруч нього Марічка — дружина, друг, мати, сестра і мучениця на все життя.
Починаються кінозйомки. Виїжджаємо в село Жаб’є, диво-село. Казковий Черемош, то бурхливий, то тихий, ніби ручай. У мене цього дня немає зйомки, і ми з Ма-річкою сидимо на березі. Вона щось в’яже. Я дивлюсь на плескіт води, камінці. Марічка розповідає притчу про свою любов до Івана. її любов, захоплення Іваном, схиляння перед його талантом передаються і мені. І здаєть* ся, що цей юнак мусить зробити в своєму житті щось велике, що він принесе славу мистецтву.
Ми довго розмовляємо. Я розповідаю про себе, про театр, про Олега Єфремова. Кажу, що не звикла працювати в такому стилі, який пропонує Параджанов, ще не розуміючи, що мені й Іванові пощастило зустрітися з геніальним режисером, котрий поверне сам плин нашого життя і погляди на мистецтво. У ті дні мені ще видавалося, що існує один метод роботи і один-єдиний режисер — Олег Єфремов. Подібне буває тільки в юності, така за-любленість в уявну неповторність.
Параджанов примусив мене й Івана подивитися на світ мистецтва зовсім по-іншому, побачити природу в поєднанні з людиною, її пластикою, голосом, костюмами, побутом, етнографією; побачити вечір, ніч, ранок, день з чарівливим осіннім весіллям, де лиш у вихорі руху ти бачиш щасливе обличчя нареченої і радість жениха; побачити осінню яблуню на схилі гори з палаючими навколо чудесними яблуками, самітного коня вдалині і передзвін дзвіночків у лісі, запах смерек і грибів. Чарівні звуки дивовижної гуцульської говірки і вечірні пісні, запах напрочуд гарнйх кожухів і квітів на полонинах. Все це ми відчували, бачили, насолоджувались щоденно під час виїздів на зйомки. А Іван ніби виростав з усього цього, відчував кожну деталь цієї краси, був втіленням чудового гуцульського краю, його природи.
Коли б і зараз запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука, я відповіла б: «Ні-ні! Тільки Миколайчук! Інакше то був би інший фільм, і було б усе інше». Так, у Параджанова у виборі актора справді геніальне чуття. Геній — як легко вимовити це слово, і скільки страждань у людей, що діткнулися творчих мук, що дарують інше світовідчуття. Спілкування з талановитими особистостями — це щастя і мука, радість і біль. Вони приносять дивовижні моменти пізнання справжнього мистецтва і відкидають повсякденну сірість далеко назад. І ти починаєш розуміти, що жити так далі не можна, що треба вибирати між сірим і прекрасним, треба працювати задля цього не покладаючи рук, хай навіть збо^у дивуються тому, бо тільки так можна щось зробили, залишитися творчою людиною. Ми позбавимо себе творчого життя, якщо таланти прибирати, виганяти, заздрити їм. Ми розчинимось у сірості і посередності. Мені здається, що Іван найбільше боявся саме цього, боявся благополуччя, спокою і бездарності. Його голова, голова філософа, була заряджена одним — зробити так, щоб це було істинним мистецтвом, мистецтвом, наповненим чуттям, розумом і життям.
Так, він любив життя в усіх його проявах. Він умів усе, не спромігся на одне лиш — змиритися з тим, що він просто актор, якому пощастило в молодості, і його зірка, що злетіла в юності, впала і згоріла дотла. Ні і ще раз ні! Він спалював себе до кінця днів, хотів стати справді великим художником-режисером. А це доволі непросто. Я не завжди його розуміла, але завжди знала, що коли Іван включається до роботи, то це буде цікаво, нешаблонно. Фантазія його була нестримною, і багато він придумав для фільму «Білий птах з чорною ознакою». Фільм цей — саме життя Івана Миколайчука.
Пам’ятаю, як ми летіли з ним в Аргентіну на кінофестиваль у Мар-дель-Платі з кінофільмом «Тіні забутих предків». Перед нами — Париж. Зупинка на два дні. Перекладача з нами немає. Нас зустрічає представник «Совэкспортфильма», яка веде нас до готелю і залишає на два дні через погане самопочуття. Ми лишаємося самотніми, без знання французької мови. Я трохи знаю німецьку. Та дивина — Іван тут же освоївся, і з його усмішки я зрозуміла, що все буде гаразд. Ми гуляємо весь день по Парижу, блукаємо чудесними вулицями, чарівними площами. Непомітно надійшли сутінки. Я зрозуміла, що ми заблукали і ніколи не знайдемо свій маленький готель. Та Іван був незворушним. Він досить швидко вивів мене до готелю. Я потім не раз згадувала те диво — уміння зорієнтуватися в чужому, величезному місті. Париж інтуїтивно був йому такий же знайомий, як і рідне село, Київ та інші близькі міста. Він був талановитим у всьому, навіть у цьому.
Оповідач він був також незвичайний. Мені завжди здавалось, що він трохи фантазер. Так, повернувшись на Батьківщину з кінофестивалю, він розповідав історії, які я не могла пригадати, бо були вони малі й незначні, але він умів перетворити їх у поетичні оповіді. А на фестивалі в Мар-дель-Плата Іван був у центрі уваги. Дивовижної краси юнак у чорному костюмі за тиждень став центром фестивалю, хоча там були такі кінозірки, як Макси-міліан Шелл, та інші. Там, на фестивалі, я вперше почула, що «Тіні забутих предків» — геніальний фільм. Там же він одержав Гран-прі. А потім, у наступні роки, фільм одержав десятки нагород за кордоном. Аргентіна запам’яталась нам доброзичливими людьми, увагою, якою ми були удостоєні.
Та життя нерідко буває несправедливим і жорстоким, особливо до талановитих людей. Як правило, за злетом чекай на невдачі, кризи. А Іван цього не враховував, не хотів про це думати. Я пам’ятаю союз двох людей — Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, їх ретельну роботу над сценарієм «Білий птах з чорною ознакою». Як вони доповнювали один одного! Мабуть, це були їх кращі творчі роки. Не було нічого іншого, окрім справжньої творчості, бажання зробити прекрасне для людей, саме для людей, для мистецтва, а не тільки для себе. Але все має початок і кінець. І пригадуються в цьому зв’язку рядки Бориса Пастернака: «Цель творчества — самоотдача, а не шумиха, не успех…» Іване, як не вистачає тебе зараз у нашому українському кінематографі! Не скоро природа родить такого легіня, істинного митця…
Я пригадую роботу з Іваном у «Комісарах» Миколи Мащенка. Хоча ми були всі разом, але якось і окремо. Він також багато допомагав Мащенку, брав активну участь у всіх зйомках, блискуче зіграв роль одного з комісарів, Громова. До речі, це, на мій погляд, краща картина Мащенка.
На жаль, юність і молодість проходять, та не повинні розриватися духовні зв’язки людей. Людина без підтримки, особливо митець, гине. Одна Марічка, дружина, не могла утримати цю буйну, творчу натуру. А колишні друзі часом забували, кидали митця. А йому так потрібна була їх допомога, турбота! Митці один за одним відходять, і ми, згадуючи про них, з сумом кажемо, що слід бути добрішими, пам’ятати, що талант зустрічається рідко і його треба берегти. Та минає час, і знову починається суєта.
Ні, давайте боротися за талановитих людей. Природа не може так часто дарувати таких людей, як Іван.
І тут не можна не згадати рядки з «Ніжності» Є. Єв-тушенка:
Где и когда это сделалось модным:
«живым — равнодушие,
внимание — мертвым»?
Люди сутулятся,
выпивают,
Люди один за другим
выбывают.
И произносятся для истории Нежные речи о них —
в крематории…
Були моменти, коли мені здавалося, що Іван не має рації, що в ньому говорить більше впертість. Так було з фільмом «Мріяти і жити». Пам’ятаю перше читання сценарію, перший варіант. У нас удома було небагато людей. Ми з Марічкою слухали, затаївши подих. Саме цей варіант був дивовижний. Все в ньому було прекрасним. Враження приголомшливе. І все. Далі почалися переробки, виправлення, однобоке дописування сценарію — і в результаті розідраний, понівечений, невпізнанний обрубок од чудового твору. Ось тоді-то Іван відмовився зніматися в такому фільмі. Я не зрозуміла всього і була вражена його відмовою. Тепер, через багато років, подивившись картину майже в порожньому залі, я зрозуміла, наскільки Іван мав тоді рацію.
У своєму творчому житті він ішов до професії режисера. Саме там він міг до кінця викласти свій погляд на світ, погляд філософський, завжди потривожений. Він зробив багато, але не зробив і половини того, що міг зробити.
Це ніби про нього рядки Марини Цвєтаєвої, присвячені Блоку:
Думали — человек!
И умереть заставили.
Умер теперь. Навек.
Плачьте о мертвом анг.еле!
Черный читает чтец, Топчутся люди праздные, Мертвый лежит певец И воскресенье празднует.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.