Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Ліна Костенко НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ

Іванові Миколайчуку
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки зали, павільйони,—
Чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген, десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера,—
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран — твоя домівка,
Два виміри, і третій — в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
Леонід Череватенко ЦІКАВО, НЕБУДЕННО18
Рецензувати «Вавілон XX» справа непроста. Хоча, здавалося б, можна, не покрививши душею, заявити: на студії імені О. П. Довженка знято значний фільм. Кінотвір, що матиме довге екранне життя і… велику кількість рецензій, витлумачень, коментарів. От у цьому й полягає складність завдання.
Картина приголомшує. Приголомшує щедрістю вигадки, барочністю форми, музичними принципами побудови, точним виконанням задуму. Дивлячись цей фільм, мимохіть переймаєшся радістю, з якою його робили. «Вавілон XX» — стрічка того ж напрямку, що і довженківські «Звенигора» та «Земля». Пошуки захованого скарбу братами Соколюками викликають у нашій пам’яті діда із «Звенигори», похорон матері — похорон Василя із «Землі». Подібних збігів, навмисних (і ненавмисних) повторів тут відшукаємо чимало. Та говорити про копіювання, про вторинність (доводилось чути і такі закиди) немає рації. Кінотвір відверто оперує тими ж образами, темами, художніми ідеями; щоб бути стислим, він безпосередньо виростає з того самого підгрунтя, яке народило і згадані вище фільми. Довженківський стиль? Так. Проте з рівним правом його називають ще й гоголівськиад. А найточніше особливості цього стилю, цього мистецького світу визначаються словом «народний».
Все переплутане, все поставлене догори ногами в цьому дивному світі. Тут вказівна стрілка «Верхній Вавілона прямісінько веде вниз, а дороговказ «Ньіжній Вавілонь» приводить, навпаки, вгору. Тут умирає мати, а сини її в цей час чубляться, з’ясовуючи незрозумілі взаємини;
коли ж вони, схаменувшись, повертаються до небіжчиці, над головами їхніми з’являється напис: «Корова була с биком 25 мая…» Тут скрипка тужить, немов жінка, а жінку ховають у труні, що нагадує чорний скрипковий футляр. Тут воли і корови зітхають і співають, як люди, а в людях прокидаються раптом нелюдські, тваринні інстинкти і почуття — «Вавілон, брате, Вавілон!» Тут виразно промовляє безмовний краєвид, а сільський філософ (він же трунар і гробокоп) Фабіан, як з рівним, дискутує із тезком-цапом. Фантасмагорія людського існування, трагіфарс життя і смерті, примхлива діалектика вчинків і подій… Міцними цілющими пахощами свіжої води і трави, духом чорнозему віє від «Вавілону…». І, певне, тому боротьба в пореволюційному українському селі, суворі конфлікти напередодні колективізації — тема, котра іноді не вибивається за рамки голої декларативності,—
у рецензованому фільмі набуває такої повнокровності. Саме це зближує «Вавілон XX» з творчістю О. П. Довженка. (Доречним буде пригадати одну з її характеристик французького кінокритика Марселя Омса: «Для Довженка Революція — це дочка самої природи, вона вийшла з неї і живиться соками землі»).
Тому природним і необхідним у героїв картини є прагнення не лише до особистого щастя, а й до ідеалів загального добра, щастя для всіх, поривання до чистого духовного начала. І це — попри весь бруд та грубість, яких не приховують автори фільму.
Є така, не з найкращих, метода, згідно з якою позитивного героя неодмінно супроводять вишуканість жестів, білозуба усмішка, тоді як героя негативного наділяють хижим поглядом спідлоба, хрипучим голосом, бруталь-ною лексикою тощо. Стрічка утверджує натомість реальну багатовимірність людини, складність її долі, неперед-баченість (і воднораз глибинну обумовленість) її поведінки. «Я на тебе хоч раз руку звів?» — перед своєю кончиною запитує в Мальви її сухотний чоловік, той самий, який стільки в окрузі накопав людям криниць. І, почувши у відповідь «ні», б’є дружину, «зорю свою нічну», по обличчю, навідліг, раз і вдруге. Хто б подумав, що «вавілонська хвойда» Мальва перетвориться у «вавілонську мадонну»? Що красень-жонолюб Данько стане вбивцею? Що всевідаючий і нібито збайдужілий до всього мудрець Фабіан з власної волі «піде на хрест», на страту? Грішне і святе, лихе і добре химерно переплелося в жителях Вавілону. Здобутком режисера І. Миколайчука є те, що він не випрямляє людські долі. Не вихоплюючи людини з контексту соціального, не позбавляючи її яскраво визначених класових ознак, режисер зумів показати закоріненість своїх героїв у багатовікових традиціях і звичаях, виявити зв’язки, що єднають кожного з існуванням цілого народу. І тому так щиро, ненав’язливо звучать авторські роздуми на одвічні теми — правда і кривда, добро і зло, призначення людини в цьому неви-гаданому світі.
Років, пригадується, шість тому Василь Земляк, переглянувши гарний фільм Е. Шенгелая «Диваки» (за сценарієм Р. Габріадзе), довго мовчав, а потім прохопився фразою: «От тепер я вірю, що й «Лебедину зграю» можна екранізувати». Тоді ж постало й прізвище І. Миколайчука як постановника майбутнього фільму. Нині, коли роботу над картиною завершено, можна твердити з певністю: помилки не сталося, І. Миколайчук був саме тим митцем, який зміг найповніше осягнути дух Землякового роману, найточніше відтворити не лише соціально-політичний, а й народнопісенний лад «Лебединої зграї». При всій оригінальності образних вирішень, при всіх відходах од літературного першотвору, при всій довільності, з якою трансформовано деякі лінії роману, «Вавілон XX», на мою думку, повністю відповідає авторському задумові. Фільм І. Миколайчука надиханий тим же, що й у В. Земляка, розумінням завдань мистецтва, і це важить набагато більше за всі ймовірні закиди в довільності і відходах.
Та повернімося до Землякової аналогії між «Лебединою зграєю» і «Диваками». Чи знайшло це якийсь вияв у картині І. Миколайчука? Знайшло. Безперечно, «Вавілон XX» відрізняється більшим, підкресленим драматизмом, але багато що споріднює його з фільмами грузинської кіношколи, а саме життєлюбність, непідробний інтерес до життя народу, свідома орієнтація на народні побут, мистецтво і народне світосприймання. Звідси й та сама, що в грузинських кіномитців, схильність до іронічної притчі, до комедійної загостреності, до їдкого, нещадного самокепкування, до самокритики. «Вавілон XX» був би немислимий без джерел фольклору, насамперед українського, але — і це суттєво — не лише українського: використано у фільмі і російську, і молдавську пісню, і від того він тільки виграв.
На противагу стрічкам безбарвним і безликим, рецензований фільм відзначається, сказати б, підвищеною активністю, оригінальністю, художньою виразністю. Йдеться не про красивенькі композиції, псевдозначущі іномовлення, а про принцип організації матеріалу, про поетизацію людського буття, світлого, людяного начала,
і, найголовніше, поетизацію тих історичних зрушень, котрі зумовили визволення людини від пережитків віджило-го суспільства. Так, переконує фільм, людське буття неповторне, чудове, завжди і скрізь, у щасті і в горі, і навіть на краю могили шаліє полум’я пристрастей, і вавілоняни марно затоптують важкими чобітьми суху траву, що зайнялася від свічки, яку ненароком перекинула Мальва. І тому не буде кінця Вавілону.
В картині І. Миколайчука багато трагічного. Вмирають тут від старості, як зривається з гілки перестигла груша; вмирають від хвороби; вмирають, поцілені бандитською кулею в серце у хвилину найвищого щастя; вмирають героїчно. Тут гине поет і гине філософ — душа і совість Вавілону. Попри весь трагізм показаного фільм не залишає по собі важкого враження. Чому? Розгадка — в світовідчуванні, близькому до народного, а значить радісному світовідчуванні. «Це кінець, Мальво?» — здригається Фабіан, уздрівши застреленого поета Володю. І та відказує не лише Фабіанові, а й мертвому коханому: «Ні., у нас буде дитя». Це дитя, яке Мальва передає йому,, бачить Фабіан і в момент власної загибелі:
Отож до смерті автори ставляться не без поваги, але й не без лукавства — потайки її зневажають. В епізоді похорону старої Соколючки серед потемнілих, похилених хрестів на якусь мить з’являється й вона, «розбійниця», за визначенням Фабіана, «безноса», як її величають люди. У неї коса в руці, а втім, це не безноса потвора, а звичайна молода жінка. І зовсім немає чогось там відворотного, потойбічного в ній, чий обов’язок ходити по людях,— слідом за нею піднімаються на цвинтарний пагорб дівчата-жниці з граблями через плече. З неясного, а тому й лякаючого, символу смерть одним ударом режисерського пензля обернено на буденну трудівницю. Треба мати велике душевне здоров’я, безстрашність уяви, щоб переосмислити це в такий спосіб.
Час уже й заговорити про творців стрічки. Ю. Гармаш зняв фільм таким чином, що інколи забуваєш про його участь. Оператор, який уміє розчинитися в акторстві, в режисурі, в самій матерії фільму,— більшої похвали ми не знаємо. Це справжня ^майстерність, майстерність не самодостатня, як воно був^є, а поставлена на службу картині в цілому, подеколи цавіть жертовна і тому, як на нас, дуже висока. Ще раз довів свою солідну професіональну культуру, свою здатність активізувати будь-який пластичний матеріал художник А. Мамонтов.
Чи не найдорожчий скарб у кіно — актори. «Немає актора!.. Де взяти актора?» — постійно чуємо ці розпачливі зойки. І от І. Миколайчук зібрав свій ансамбль, не вельми женучись за кінозірками. І стало ясно: акторів ми маємо — талановитих, тонких, які роблять все, що треба зробити для картини. Давно не збиралося в нас стільки розумних і красивих виконавців разом! Але так воно й повинно бути, коли у фільмі є значна думкою і почуваннями драматургія, а також режисер, який знає, чого добивається. Багато знімався Лесь Сердюк, але такого Леся Сердюка, яким ми побачили його у «Вавілоні XX», ще не було на екрані. Принциповою удачею стала для І. Миколайчука роль Фабіана. Можливо, це взагалі найкраща його (з усіх дотеперішніх) акторська робота. А невдатний, хитрий і тому ще нещасніший Явту-шок (Б. Брондуков), а по-своєму мудрий і тому особли-во небезпечний Бубела (К. Степанков), а часом надміру прямолінійний, але по-людському привабливий Клим Синиця (І. Гаврилюк)! Цікаво, свіжо зіграли у фільмі молоді актори JI. ГІоліщук (Мальва), Л. Чиншева (Да-ринка), Я. Гаврилюк (Лук’ян), А. Хостікоєв (Володя). Хвилину, не більше, віддано у фільмі вавілонській напівбожевільній сивілі Рузі, та ролі цієї не забуде ані глядач, ані Р. Недашківська. Яка вона тут актриса, яка красуня, Р. Недашківська, котра не з’являється роками в наших картинах! Ще разючіша доля Т. Литвиненко. Студенткою театрального інституту знялась вона у «Назарі Стодолі». Далі було ще кілька ролей — вдалих, не прохідних. Здавалося б, у неї все буде гаразд — з її зовнішністю, з її бажанням працювати. Але Т. Литвиненко зникла з кіно аж на вісімнадцять років. Як? Чому? І нарешті роль Прісі, Явтушкової дружини. Прекрасно!
«Вавілон XX» — перший фільм, у титрах якого Іван Миколайчук фігурує як режисер-постановник. Проте називати це режисерським дебютом якось не пасує: знято картину надто винахідливо, віртуозно. Зрештою, дивуватися не варто. Всі, хто мав можливість зблизька спостерігати діяльність І. Миколайчука в кіно, відзначали саме режисерський його погляд на речі, режисерський підхід і до ролей, що їх він грав, і до сценаріїв, які писав (а також до тих, які грав і писав не він). Багаторічний його досвід актора, сценариста, другого режисера не міг не датися взнаки, і «Вавілон XX» — ніяка не випадковість, хай і щаслива. Фільм несе емоційний і смисловий заряд у кожному епізоді, кожному кадрі, навіть частинка його дає досить повне уявлення про весь твір. Метафоричну пластику, багатозначність зображення посилено колоритними реалістичними деталями. Своєрідну поетичну форму в картині злито з простотою, загальністю змісту. Щоправда, дехто твердив, що стрічка ця — видовище елітарне, і широкі маси її не сприймуть. Але вже перші перегляди показали: сприймають і розуміють. Бо теза про зрослі
запити нашого глядача, на щастя, не просто теза, а факт, на який уже час серйозно зважати.
Передбачаємо ще одне запитання: «Невже «Вавілон XX» — твір настільки досконалий, що рецензент не може (чи не хоче) відшукати в ньому жодної вади, жодного прорахунку?» Вади є, прорахунки є, несмак є. Набряклими темними колодами раптом виринають вони з водопілля стрічки. Візьмемо хоча б фінал,— не подобаються нам оці два лебеді наприкінці фільму, не завадило б тут щось вагоміше, оригінальніше. Ні, ми маємо свої претензії до фільму, в когось їх буде, можливо, трохи більше, хтось взагалі не сприйме цієї картини. І все-таки, все-таки є оте водопілля — розкуте, весняне водопілля натхнення, радості творення. Дивитись на цей широкий розлив — насолода, і багато що за це можна вибачити. Є у фільмі любов до народу, народу не абстрактного,— до живих людей, з усіма їхніми чеснотами і гріхами, і це змушує відчувати: «Вавілон XX», як точно висловився один з перших глядачів, робить нас людянішими, мудрішими.
Нарешті, фільм творено з такою самовіддачею, з такою вірою в диво мистецтва, що це не могло не втілитися-в явище небуденне і значне.
Іван Миколайчук ДАЛЕКА ПОДОРОЖ19
На міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата 1965. року в складі радянської делегації був і актор Іван Миколайчук, який тоді щойно закінчив кінофакультет Київського’ інституту театрального мистецтва і у фільмі «Тіні забутих предків» виконував головну роль. Кореспондент журналу «Мистецтво» звернувся до нього з проханням поділитися враженнями від заокеанської подорожі. Ось що він розповів:
— У дорогу довго не лагодився, хоч вона стелилася дуже далеко — аж до Аргентіни. Якщо казати по правдіг,
мені якось не вірилося, що скоро я перенесусь за океан і що на деякий час зовсім зміниться мій порядок дня — не стану квапитися то до інституту на заняття чи репетиції, то на кіностудію. Все те мені важко було повністю збагнути, бо до того ж раніше я ніколи за кордон не вибирався. І водночас я почував се радісно й схвильовано. ,
Перед тою мандрівкою мене особливо сильно потягло додому., в миле, рідне буковинське село. Дуже хотілося побачиш маму, сестер, братів. І я поїхав. Там швидко пішла чутка, куди на мене чекає подорож. Додому поприходили’ родичі, сусіди. Старші згадували тяжкі старі часи, коли буковинці, гнані, як казав наш славний співець Юрій Федькович, щербатою долею, залишали коханий край і Вирушали з плачами за моря-океани — до Канади, Сполучених Штатів, Бразілії, Аргентіни.
.Що найбільше вразило нашу делегацію в дорозі? Ну, ясно ж, звістка про блискучу перемогу в космосі Павла Бєляєва і Олексія Леонова, яка застала нас у столиці Франції. Я на власні очі бачив, з яким ентузіазмом зустріли це повідомлення парижани.
Як тільки літак приземлився в Буенос-Айресі, нас одразу оточили журналісти. Запитання були найрізноманітніші. Окремі кореспонденти, напевно, знали про склад дащої. делегації. Вони мене, зокрема, запитували про фільм «Сон» (його вони не бачили, але чули, що купили багато країн світу), цікавилися, чи дійсно я той актор, що в картині відтворив образ молодого Тараса Шевченка.
До Мар-дель-Плата, де нас дуже тепло зустріли місцеві’ люди й делегації, що прибули туди раніше, ми прилетіли пізно ввечері, а вже вранці мене відвідали двоє чоловіків. Довго вибачалися, що потурбували так рано. Йри цьому казали, що, довідавшись, звідки я, вельми поспішали зі мною побачитись. Ми виявились земляками: один з них — Волощук — народився на Буковині, другий — Величко — в Галичині. Це вже літні люди, об-
личчя густо поорані зморшками. За океан подалися в пошуках хліба й долі давно, ще до війни. Коли виїжджали з рідного краю, були здоровими, дужими парубками.
Дуже хвилюючись, вони жадібно розпитували про життя на Україні, зокрема на Буковині, признавалися, що давно мріють побувати на землі батьків, бідкалися, що на таку подорож грошей не назбирають. Я подарував їм «Кобзаря», значки з зображенням Тараса Шевченка, фотографії з фільмів «Сон» і «Тіні забутих предків», гуцульські краватки. Вони зворушено дякували за ці скромні подарунки, бо для них то були справжні безцінні реліквії.
Потім тихо і ніжно запитали, чи не привіз я часом бучини, тобто гілок з бука, щоб почути запах рідної землі. Тоді я ще сильніше серцем збагнув, що означає для людини той куточок планети Земля, де вона зробила перші кроки босими ногами, де вперше побачила високе голубе небо, де вперше для неї зійшло сонце і засяяла зоря вечірняя.
В газетах уже писалося, що фестиваль відбувався у великому кінотеатрі «Негаро». Хочу тільки сказати, що квитки на сеанси конкурсних фільмів коштували дуже дорого. Тому, очевидно, зал не завжди цілком заповнювався. Коли ж у передостанній день фестивалю демонструвалися «Тіні забутих предків», у залі не було де яблуку впасти. Ми ж — Святослав Павлович Іванов, Лариса Кадочникова і я — почували себе збентеженими. Адже за кілька хвилин на екрані з’явиться Гуцульщина з її чарівними краєвидами, неповторними барвами, звуками, звичаями, обрядами. І не де-небудь, а в кінотеатрі міста Мар-дель-Плата. Тільки подумати: українські Карпати і передгір’я американських Анд. Тисячі кілометрів! Як сприйматимуть глядачі фільм?
І от на екрані почала розгортатися історія романтичної і трагічної любові Івана та Марічки, виникли субтитри 1968 р.
по-іспанськи, а з репродуктора полилася співуча українська мова. Десь на другій частині наші побоювання геть-чисто розвіялися. Ми відчули, що аргентінцям припали до серця поетичні герої Михайла Коцюбинського, що вони розуміють картину, бо жваво реагують на її перипетії.
Після закінчення фільму — бурхливі оплески. Саме таких дружних, гучних на фестивалі не було. До нашої делегації підходили, щоб поздоровити, кінематографісти різних країн. Серед них такі відомі режисери, як американці Франк Шаффнер і Иозеф Штрік, француз П’єр Каст, іспанський професор Карл Куенка, та багато інших. Зокрема; Шаффнер, потискуючи нам руки, сказав, що це єдиний фільм на фестивалі, який його найбільше полонив і в якого він як режисер може повчитися.
Потім, де б ми не з’являлися, нас усюди оточували юрби темпераментних аргентінців. Ларису Кадочникову й мене вітали з великим успіхом, просили дати автографи, розповісти про радянське кіномистецтво й наше акторське життя. Трохи пізніше, коли стало відомо, що жюрі фестивалю та міжнародне жюрі кінокритиків одноголосно відзначили «Тіні забутих предків» двома високими преміями, нам ще більше не давали проходу. Просто на вулиці люди, впізнавши нас з фотографій (газети багато і захоплено писали про фільм), гаряче поздоровляли нас з чудесною перемогою картини на кіноогляді.
Що дав фестиваль мені особисто? Насамперед я побачив низку цікавих, мистецьки досконалих фільмів. Глибоко переконався, що мова кіномистецтва — це мова інтернаціональна. І якщо картина реалістично відтворює людські долі, людські характери й звеличує людину, авторам нічого боятися, що десь її не зрозуміють. Найгу-манніші людські почуття, правдиво передані й оспівані на екрані, завжди викличуть найсокровенніші почуття у глядачів у будь-якому кутку земної кулі. До речі, дуже приємно було почути з уст кінематографістів різних країн прекрасні відгуки про найлюдяніше в світі радянське кіно, про картини О. Довженка. Так, американський режисер Иозеф Штрік сказав, що вважає його «Землю» найгеніальнішим твором світової кінематографії. У Буенос-Айресі саме тоді відбувалась декада фільмів С. Ей-зенштейна. Нам казали, що «Броненосець «ГІотьомкін» іде вже довгенько при переповненому залі по сім сеансів на день.
Радий, що познайомився з багатьма сучасними акторами першої величини, такими, як Максиміліан Шелл, Сю-зен Олівер, Катерина Спаак, Ван Хефлінг, Норман Уїз-дом. Вони захоплено розпитували про радянські фільми, зокрема про зйомки «Тіней забутих предків», про наших акторів.
Хочу ще бодай коротко розповісти про влаштовані нашою делегацією прийом і перегляд фільму «Тіні забутих предків» для прогресивної української еміграції в Арген-тіні. Взагалі, українців там живе чимало, і на зустріч з нами вони приїхали до Буенос-Айреса звідусіль. Перед демонструванням картини дали й мені слово. Сказав, що, як актор, я повинен добре володіти своїми почуттями і вміти стримувати хвилювання, але, бачачи немало своїх земляків — колишніх згорьованих бідарів з Галичини, Волині, Буковини та їхніх дітей, не можу не хвилюватися. Із зали одразу полинули запитання: «З якого села, району?» Говорив стисло, бо всім кортіло побачити фільм. Уже перші кадри надзвичайно схвилювали аргентінських українців. Вони дивилися, мов заворожені, тихо і непорушно. Жінки й чоловіки плакали. Вони впізнавали місця, де промайнуло їхнє босоноге дитинство, чарівна юність (фільм знімався у різних селах Прикарпаття й Буковини), вслухалися в мелодійну гуцульську говірку.
Фільм уже закінчився, а окремі емігранти не переставали плакати. Інші засипали нас запитаннями. Вони дуже хотіли знати про те, як квітне життя на Україні, як оновлюється край над Дністром, Прутом, Стиром. Емі-
гранти ж оповідали, як тяжко працюють, як плекають рідне слово і линуть думками на землю Шевченка і Франка, образ якої завжди носять у серцях. А з молодшими я співав українські пісні, танцював гуцулку.
Коли летів до Аргентіни, рідні, друзі, знайомі та незнайомі бажали мені щасливої дороги. І вся подорож моя була по-справжньому щасливою, незабутньою. Я побачив світ, краще пізнав життя людей, зміцніла моя віра в себе, без чого митцеві не можна творити.
Віталій Борщов НЕ ЛИШИТИ ЛЮДЕЙ БАЙДУЖИМИ 20
Фрагменти з неопу б лікованого інтерв’ю
…Ішов 1964 рік. На Кіностудії імені Олександра Довженка молодий, за кінематографічними поняттями, режисер С. Параджанов завершував підготовчі роботи до зйомок фільму «Тіні забутих предків», якому судилося зажити світової слави і започаткувати цілий напрям українського поетичного кіно. Однак про це в той час ніхто навіть і не здогадувався, а от з кандидатом на виконання головної ролі Івана Палійчука були серйозні проблеми. Режисер відкидав більшість пропозицій колег, аж поки відомий кіномайстер і педагог Віктор Іларіонович Івченко не порадив узяти на кінопроби свого студента Івана Миколай-чука.
Про те, що відчував, в якому стані перебував молодий актор, коли вперше став перед камерою, сім років по тому розповідав мені Іван Миколайчук.
— Коли Параджанов сказав: «Ну що ж, попробуємо цього хлопця…», то я зрозумів, що робиться це заради поваги до мого вчителя. У павільйоні запитав у режисера: «Що мені робити?» — і почув у відповідь: «Як знаєш, так і роби». Був кінець зміни (залишалось щось хвилин п’ятнадцять)… Отже, я остаточно впевнився, що роль цю виконувати у фільмі не буду… Пригадую свій психологічний стан: я, як то кажуть, зібрався і вирішив для себе остаточно, що цей клаптик для кінопроб зіграю на величезній напрузі. І з тої миті всіх членів групи, що перебували на знімальному майданчику, вже сприймав не як байдужу публіку, а як «ворогів», яким повинен щось довести. Це був мій протест… Мені далі незручно казати. Серйозно: Параджанов закричав: «Ти геній, ти геній! Все!» Ти знаєш, яка він у цьому відношенні людина…
Але я з тієї кінопроби зрозумів, що коли стою перед камерою, то з іншого боку повинен бути «ворог», хоч там, власне, мої друзі, яким я хочу подарувати квітку. Розумієш, якщо є оцей збудник, мені треба лише зібратися, бо знаєш, як буває на зйомці,— то того немає, то іншого, то сонця, то ще чогось…
І ще пригадую свої відчуття від перших зйомок саме на натурі. Я відразу зрозумів, якого величезного значення набуває натура для психологічного стану героя і мого власного акторського стану. Бо одна річ, коли ти йдеш по сцені і уявляєш… і зовсім інша, коли ти йдеш і під твоїми ногами справжній м’який мох, а навкруги ліс, гори, каміння, коли є запах смереки, коли ти відчуваєш шум Черемошу і чуєш птаха… Раптом я відчув, що натура мені заважає. Я себе на тому впіймав/ щб іфальш якийсь є, і, мабуть, не в тому, що пташки співають’ ‘(всі-ни ж мають співати), а фальш існує в мені… Та ось мені кажуть: усе добре… Я не міг збагнути, що значить «добре», коли я не відчуваю цього сам…
Ну, звичайно, був кошмарний акт, коли я подивився вперше на себе на екрані. Це було щось жахливе, бо я вперше побачив свій профіль, побачив, як я ходжу. Це було настільки все не те, про що я думав, коли грав-, що виникла думка: ніякий я не актор чи просто в кіно не вмію працювати… Параджанов тоді сказав, що Більше взагалі не пустить мене на перегляд матеріалу. Я ж твердо вирішив: дивитимусь обов’язково весь матеріал з дублями, щоб знайти причину, чому менегвсе так не влаштовує, чому я такий гидкий собі на екрані.;,-І- минуло чимало років, перш ніж я почав спокійно дивитися на себе на екрані й аналізувати свою роботу.
Як і фільм «Тіні забутих предків», стрічка режисера Юрія Іллєнка «Білий птах з чорнога ознакою» обійшла екрани світу і стала вагомим внеском у поетичне кіно України. А для актора Івана Миколайчука цей фільм був ще й дебютом у кінодраматургії.
— Пам’ятаєш, у «Білому птаху…» є легенда про те, що лелека повинен збирати і винищувати зло, яке колись сам заподіяв… Я цю легенду знав з дитинства і керувався нею в кожній ролі. І мені здається, що для художника, тим більше для актора, найважливішим має бути прагнення відчувати себе оцим білим птахом і визбирувати ящірки, гаддя…
І я хотів би пронести цього білого птаха через усе життя абсолютно, щоб він людей не лишав байдужими. І я дуже радий, що Юрко Іллєнко такої ж думки про творця.
Коли я казав про легенду, то мав на увазі всі ролі, котрі хотілося підпорядкувати цій легенді, всі ролі, які б §они не були… Бо ж, переконаний, зло можна трансформувати на добро.
Наприклад, чому я хотів грати в «Білому птаху…» Ореста? Я мав на увазі показати, що в ньому все є для добра, для того, щоб він сам це зло визбирував… Але величезні катаклізми світу зупинили і перевернули все його життя в абсолютно інший бік,— в цьому трагедія велика, не менша, ніж Петра, Георгія та їхнього батька… Так, він також білий птах, але з чорною ознакою. І вона може — перерости в цільного чорного птаха… з білою ознакою.
1-І ще я хотів в Оресті доповнити те, чого я не встиг сказати в Романі (йдеться про роль І. Миколайчука у-фільмі «Анничка».— Прим. авт.). Я не вважаю, що це була б «друга серія» Романа, я не вважаю, що це було б повторення- акторське, бо тут зовсім інші засоби, інший характер, інші ситуації. Але мені хотілося ще сказати про те покоління. Немає нічого болючішого в нашій історії, ніж братовбивство. І цей біль присутній і в діалозі Петра і Ореста в фільмі «Білий птах…».
Я не жалкую, що зіграв Петра. І деякі цікаві речі мені хотілося знайти і в цьому образі зробити його народним героєм, народним характером, комуністом. При всьому тому я хотів грати Ореста… Звичайно, Богдан Ступка прекрасно виконав цю роль… Однак ту філософію, яку я хотів грати, зрозуміло, не можна було примусити грати цього актора, бо він має інше рішення, інший характер…
…Мені дуже жаль… Якого дідька заборонили мені грати Ореста?! Які в них були підстави казати, що, мовляв, ти актор хороший, але цю роль не гратимеш, бо перекриєш усіх героїв?..
…Це я кажу не для друку… Зупини магнітофон…
Чому я став співавтором сценарію «Білого птаха…»? В принципі це не повинно дивувати, по-моєму, нікого. І от чому: режисер може чекати на сценарій, актор — не може… І, сподіваюсь, настане час, коли для акторів писатимуть сценарії (було таке колись!), тому що є актори, котрі потребують цього. Вони такі великі самі по собі, такі великі особистості, що для них треба писати. Вони філософи, про їхнє світовідчуття можна робити сценарії… Але зараз актор не може чекати навіть на запрошення до фільму, і тому я знову з Юрком Іллєнком задумав сценарій…
У мене дуже багато є заготовок. Що це означає? Колись, ще в юності, я потрапив до школи глухонімих у Чернівцях. Там мене познайомили з дівчинкою, яка пише вірші… Я прочитав її вірші і думав, що здурію. Вона «сказала» мені: «Я вам дам вірші, коли ви дасте мені свої». Та дізнавшись, що я не пишу віршів, дуже здивувалась: «Такого не може бути, тільки падлюка може не писати віршів… Як це людина, будучи на самоті, може не писати віршів?..» І коли ця дівчинка глухоніма писала вірші про струмок, який дзюрчав, то вона все точно відчувала…
Художник не має права сходити зі «святої кафедри», ім’я якої — Мистецтво.
Федір Зубанич СХОДЖЕННЯ НА ПЕРЕВАЛ21
— …Чи варто признаватися, як тебе щоночі відвідують геть білі сни, а ти вранці прокручуєш їх, немов на кінопроекторі, і бліднеш зі страху: а що, як метри відзнятої вчора плівки лишаться такими ж — білими, без ознак життя… Ей, хто би це зміг! У кого б вистачило сили, а головне, бажання розповідати про власні страхи, про сумніви, невдачі, свої внутрішні суперечки та боріння?..
Іван Васильович аж надто байдуже, як мені здалося, відказав на те:
— Справжній художник цього не боїться…
Ми вже далеко за стінами його кіностудії — міряємо ногами вологі алеї парку, пильно придивляємося до набубнявілих бруньок каштанів і раз по раз глипаємо в небо — може, з’явиться десь ключ весняних птахів.
— Мати писали: цієї весни багато лелек загинуло в передгір’ї Карпат. Метнулися через гори з теплих морів до нас із весною, а тут сніг… Люди по хатах відігрівали, та все ж…
І вже без будь-якого зв’язку:
— Ось ви питали, чи не страшно мені з’являтися на люди у «Вавілоні XX» в різних іпостасях: актор, автор сценарію, режисер… А крім того, мушу сказати, я ще багато поїздив по селах республіки, де збирав і записував музику для цього фільму. Десь навіть було висловлене співчуття на мою адресу: ті, що беруться за все, швидко згоряють… Не раз, не два, мушу сказати, ми сперечалися і з Іллєнком, і з Осикою: хто ж був перший — яйце чи курка, тобто режисер чи автор? Стародавній театр у Греції виник без режисера. Перший був актор, який ніс думку. Ясна річ, з’явився й автор, і режисер — потреба їх народила. Але спершу був усе-таки актор… Ви знаєте, я не брався б за цей огром роботи, якби не чувся, що те мені під силу. Звісно, на світі все важко робити, все здобувається лише тяжким трудом, але коли маєш від того ще й задоволення… Зрозумійте мене правильно — коли я, актор, будую роль, то знаю: сам по собі, осібно, своїм шляхом іти не можу — маю витримати стиль усього твору, гри партнерів, колег. Так прийшло розуміння: щоб виявити і втілити в життя свою тему, слід писати свою роль, свій сценарій. Але і тоді ти інколи безсилий перед режисером: він бог і цар твого твору — може вловити задум і зробити, як ти мріяв, а може й зруйнувати його. Я спробував зібрати все це докупи й пішов у режисуру…
— Але коли кінокритики цілком серйозно кажуть, що «Вавілон XX» — стрічка того ж напрямку, що й довжен-ківські «Звенигора» та «Земля», що ви ведете довжен-ківську лінію, довженківський стиль у кіно,— хіба не страшно від такої відповідальності?
— Мені страшно доти, поки починаю розуміти, з ким мене порівнюють. З Довженком не можна нікого порівняти — він один. Кожен може бути по-своєму оригінальний. Мій шлях — у зверненні до джерел, до надбань народу, до фольклорних леліток, розсипаних між людьми… Маю жагуче бажання ближче підійти до тих таємниць, за якими будував твори Довженко. Коріння його в правічній нашій культурі — до того іще були Квітка, Гоголь… У їхньому розмаїтті я і шукаю свій стиль. Щодо визначення «Вавілона XX», тут скоріше народний український барочний стиль. П’ять років ішов я до цього фільму. Два — з незабутнім Василем Сидоровичем Земляком, три — без нього.
Дорога справді довга. Але, як каже один з героїв нового фільму,— і в цих словах я вчуваю головну думку твору,— «суть не в тому, щоб швидше пройти заповітну дорогу, а в тому суть, щоб якомога більше побачити на цій дорозі». Усе з’єдналося докупи у «Вавілоні XX»: біль, розпач, жарт, іронія… Ось саме в цьому — в тому, чого шукаю, я не подібний ні до кого. А єднає мене з багатьма, і радий, що найперше з Довженком, спільна криниця — народна.
— Я собі вже уявляю, яка це на початку була маленька верховинська батьківська копанка в Карпатах… То вона дала натхнення для попередніх фільмів. Чи не думаєте вертатися до теми ваших гір, вашого рідного краю?..
— Ви наче вгадали… Саме свою нову картину «Така пізня, така тепла осінь» бачу як власну данину Буковині, як розповідь про любих мені людей, про наш світлий день.
— Це перша ваша спільна робота з Віталієм Коротичем. Наскільки мені відомо, найтісніші творчі взаємини склались у вас з Іваном Драчем…
— Я давно схиляюсь перед його талантом. Коли виснажуюсь як актор, знаходжу пристань у його поезії, серйозній і теплій. Вона живить мою уяву, дає новий приплив сил.
В Івана Драча чіткий словесний образ, який мовою кіно не можна перекласти, не можна знайти адеквату, і водночас від нього щось народжується. Щасливий, що потрапив у Драчеву стихію. Ось уже два роки спільно працюємо над сценарієм двосерійного фільму про Миколу Віталійовича Лисенка, який, напевно, зніматиме Тимофій Левчук. Жаль мені, хоч як то дивно, що закінчимо роботу. Не буде того кресала, що запалювало нас до праці. Але, можливо, визріє нова робота? Це було б добре.
— От ви пишете сценарії, працюєте в співдружності з багатьма письменниками — чи не хотілося б вам самому написати книгу?
— Ой, це моя заповітна мрія. Але, щоб її втілити в життя, мені не стає науки. Книжка — яка то велика радість, і насамперед тому, що ти в ній сам і режисер, і оператор, і освітлювач, і актор, і музикант… А ми, кі-ношники, все-таки залежимо і від погоди, і від якості плівки, і від натури — та мало ще від чого?! Як не кажіть, а живе в мені заздрість до письменників, композиторів, художників…
— Мабуть, юнаком ви писали вірші, коли так любите поезію, ліричний струмінь у своїх фільмах?
— Звичайно, писав! А хто не писав замолоду віршів? Тільки бездушні не пишуть віршів… Я згоден з дим, як і з тим, що коли людина тримає в руці квітку, вона не може вчинити погано… Інколи, до настрою, пишу і тепер. Але нікому не показую. Це тільки для себе.
— Вже якось звично, що більшість наших акторів грає і в театрі, і в кіно. Чому ж ви не граєте в театрі? Хіба сценічні навички не допомагають створити на екрані повніший, переконливіший образ?
— Ще й як! Мій перший вчитель був і лишається театр. Я вже переконався, що все те добре, чого він навчив, кіно може висмоктати дуже швидко. Всьому нашому гарту, тонкощам ремесла, які опанував кожен майстер сцени, ми завдячуємо насамперед театрові. Та що там казати: кіно, на мій погляд, лише шукає, як вийти на кафедру сучасного мислення, театр це вже давно знайшов. З різних причин, на жаль, не міг я останнім часом грати на сцені. Але неодмінно повернуся до неї, та й нагода буде: от-от відкриється у нас новий театр кіноактора. Тільки-но звільнюсь од фільму і перше, що зроблю,— поставлю спектакль і зіграю в ньому.
— До речі, відомий артист Михайло Ульянов, коли йшлося про те, що породжує творчість, переконував: то передусім троє джерел — талант, література, життя… вміння осягнути його розумом і серцем, активна участь у ньому…
— Не треба, вочевидь, забувати, що творчість бере із записаного в книгу життя ще в юності. Важливе тодішнє сприйняття світу. Це збагнув у зрілому віці. Дитинство і юність будь-якого митця лягають в основу його світогляду. Тоді він має щось сказати людям, бачить цікавий світ, має право на власне слово, на вихід до мільйонної аудиторії.
— Коли вже почали говорити про авторитети, хочу нагадати про девіз Сергія Герасимова, яким він керувався змолоду, слова Марка Твена: краще бути молодим
Щеням, аніж старою райською пташкою… У вас є свій девіз?
— Звичайно, є. Він випливає з усього досвіду мого українського народу: поволеньки робити…
— Що ж, ви маєте чималий акторський досвід — двадцять років. А коли додати сюди ще й театр — майже двадцять п’ять. З цього досвіду: що, на вашу думку, з роками у вашій професії стає легше, а що важче? Чи переходить кількість ролей, кількість написаного в якість?
— Хвалитися досвідом мені ще, певно, зарано. Можу тільки сказати: будь-яка роль, сценарій виникають свого часу. Але й тоді досвід навіть більше заважає, аніж допомагає. Що не кажіть, а рік до року важче. У двадцять, приміром, світ бачився зовсім інший, ніж тепер: простий, рожевий. Нині найчастіше — самоспоглядання збоку: я виростив у собі власного редактора, критика, глядача. Обклався отими власними «ворогами» — жити стало важче. Важче самому з собою — ось яка діалектика.
Що легше? Набув друзів, колег, приятелів. Не кажу про Івана Драча, Миколу Вінграновського, Юрія Якуто-вича, Олжаса Сулейменова… Багато гарних людей у Болгарії, Югославії. У чомусь стверджуєшся — від цього легше.
— У них — своїх друзях, колегах, приятелях — що найбільше цінуєте?
— Самобутність. Те, які вони є.
— А залежність між чисто людськими і професіональними здібностями, рисами автора — вона існує?
— Існує і мусить існувати. Хоча заперечите: погана людина теж може написати хороший роман або повість. Так, може. Але шедевр, рівний Шевченковому або Дов-женковому,— ніколи.
— Коли ви хочете зіграти роль, написати сценарій, як ви вибираєте тему, об’єкт для наступної роботи? Час, подружній шарж
дії, факти, книги підказують актуальну тему чи роздуми, що виникли в процесі створення попереднього фільму, стають основою ваших стрічок?
— Я вибираю за ступенем болю. Питаєте, як розумію цей біль? Кіно потребує, щоб ти був на трибуні, на кафедрі: змінювати чи утверджувати думку, емоції, пристрасті глядачів. Без гриму. Це дуже відповідально і важко. Ось у «Вавілоні XX» відібрав те, що у Василя Земляка мені здалось найважливішим: проблеми буття, високого призначення людини на землі, добра і зла, любові і ненависті. У романі вони втілені в лінії життя та взаємин красуні Мальви і поета Володі Яворського. Долі інших героїв, зокрема комуніста Клима Синиці, Явтушка, Фабіана, братів Санька і Лук’яна, теж неоднозначні, непрості… Недарма ж сам Василь Земляк писав у романі, що «кожному властиво мати свої виміри, ніхто, однак, не годен претендувати на їх доконечність чи всетривалість. За те ми й цінуємо одне одного, що про одну й ту ж річ мислимо неоднаково». Свій фільм мені уявляється приводом для серйозних роздумів про призначення людини на землі.
Вибираю поки що шлях до серця і душі через ліричний струмінь своєї розповіді. Але хочу вирватися з цього — мрію поставити кінокомедію. І, аби вже не вертатися до розмови про плани, скажу: давно подумую зробити фільм про Марусю Чурай. Тепер з’явився прекрасний твір Ліни Костенко. Можливо, візьмуся екранізувати її історичний роман у віршах.
— На початку свого творчого шляху людина тією чи іншою мірою відчуває чиюсь дружню руку. Чи потрібно це артистові взагалі?
— Кожен художник іде до своїх творів самотужки — через дивне почуття любові. У звичайної людини великих життєвих випробувань чимало. У митця ще більше. Через них неодмінно мусиш пройти. Як сам не зможеш — ніхто не допоможе. Є вчителі, друзі, приятелі, однодумці, вони можуть підказати, застерегти — не більше. А йти мусиш сам… Не забути мені Віктора Івченка — мого вчителя. А взагалі, щастить мені на добрих людей.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.