Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Нездійснені наміри

Ада Роговцева
Іван вмирає. Що ж бо нам робити? «Похукайте на серце, розпаліть В мені життя, а смерть забороніте»,—
Так він сказав би, але він мовчить.
І вже його свідомість не кориться Буття законам — він зійшов з межі.
Та як на тебе мертвого дивиться,
Поки живий — порадь, допоможи.
Шевченків син Іван! Хай стане диво,— Проскачеш на гарячому коні,
З коня всміхнешся зверхньо, незлостиво Усім-усім на світі… і мені.
Іще живий, говоримо востаннє…
Ти — незбагненний, ти — такий простий, Лиши нам головне своє зізнання:
Де сили брав самотньо хрест нести?
Тепер доніс. Складаєш світлі крила І віддаєшся в вічності глибінь…
Ми не змогли. Чужі. То й не зуміли Тебе добром утримати в тобі.
І цілу ніч періщить дощ,
Сумний та сірий. Небо плаче.
Проскоч, Іване, смерть, проскоч!
Устань, миленький! Встань, козаче…
Іван Миколайчук мріяв поставити фільм про долю буковинської жінки, яку злидні закинули на чужину. Встиг написати лише літературну заявку до сценарію чорно-білої стрічки. Але і в ній на повну силу виявився потужний талант художника.
Іван Миколайчук ЧИСТА ДОШКА29
Філадельфія, США, 16 лютого 1983 року — українка, яка сподівалася знайти притулок у США, провела 68 років свого життя в психіатричному будинку через те, що не знала англійської мови.
Франс-Пресс з Нью-Йорка
На перехрестях доріг, де височіли розп’яття, на базарних площах, біля корчмів ї х збирали, згонили табунами на церковні майдани чи на церковні цвинтарі їхніх же батьків-прадідів.
Тут, на священних місцях, вони повинні були клястися перед богом і могилами на вірність присязі, яку ї м зачитували священики в присутності тих же найманців. Незважаючи на те, що попів тут збиралося багато (для урочності й підсилення духу), священних осіб таки не вистачало, аби сповідати й благословити кожного окремо, як цього вимагав закон божий,— благословляли і сповідали емігрантів цілими сім’ями, родинами, хуторами і навіть селищами. Тому біда кожного, муки кожного, гріхи кожного й падіння його, як і достоїнства та чесноти кожного, виявлялися, викривалися, ставали в с е з а-гальною сповіддю народною!
Сповіді:
1. Сповідь роду бойчуків.
2. Сповідь роду буковинців.
3. Сповідь роду галичан.
4. Сповідь роду гуцулів.
5. Сповідь роду лемків.
6. Сповідь роду подолян.
7. Сповідь роду покутян.
8. Сповідь роду полян.
9. Сповідь роду закарпатців.
Усі разом звалися русинами, а земля їхня — русинською.
Лише особливим вдавалось випити чашу тайної сповіді, без зайвого «вуха» й «ока»! Такими були:
1. Священик («Не залишай же паству одну, хоч їй і обіцяють рай земний…»).
2. Дука, власник карпатських полонин і лісосплавної контори в Межіріччі («Дармова земля не ярмо і в земному раю…»).
3. Лейба Гаман, вихрест, утильщик (онучкар). («…Але банк буде потрібний, як ніде, в земному раю…»).
Такою особливою виявилась і не по роках юна мати Катерина Ясенчук. Вона стояла посеред майдану з немудрими пожитками на плечах, тримаючи за руку меткого хлопчика. Стояла вона одиноко, як прибита цвяхами до цього майдану, чи то в тяжких роздумах, чи то в розгубленості… Чи то її горда краса, чи то пекучий погляд її сумних очей заворожили одного з наймачів, і він попрямував до неї. Підійшов до неї тої миті, коли Катерина саме прив’язувала чорноокого синочка мотузкою до своєї дорожньої поклажі.
Посміхаючись, наймач спитав:
— Боїшся згубити в дорозі?
Не відволікаючись від діла, не підводячи голови, Катерина відповіла:
— Та, непосидющий страшенно…
— Чому не йдеш на сповідь? — діловито спитав наймач і з хитринкою додав: — Боїшся гріхи свої на люди виставити?!
Погляд Катерини полинув кудись далеко, за горизонт. Потім спокійно відповіла:
— Чого боятися… Ніхто мене тут не знає. З далеких
гір ми. Не затишне місце — чужі люди, та аби душі було затишно розкритися…
Прив’язавши хлопця до кладі, вона встала й непоспі-хом попрямувала до гурту дівчат та вдів, що сповідалися якось весело… Наймач не відставав від неї:
— Хочеш сповідатися окремо?
Катерина зупинилася.
— І тебе буде… ну, мрії тобі відпустить наймолодший, найвродливіший і дужий…
Катерина, не дослухавши, відповіла:
— Наймолодший, найвродливіший і дужий у мене є!
— А де ж він ховається… такий молодець?
— Його забрали на війну.
— Він батько цього шибайголови?
— Так, він батько мого сина.
— Ви… не повінчані?!
— Повінчані… Під березою!
Наймач, видно, був приємно вражений відвертістю цієї гордої горянки, бо запропонував:
— Я відведу тебе до старого попа, але злого, як сич!
— Дякую вам, пане.
Катерина вклонилася і пішла за наймачем, все оглядаючись на синочка, який з незвичайною старанністю розв’язував тугий вузол мотузка, що ним був прив’язаний до мішків.
Сповідь Катерини
…Під ‘загальну молитву стелились дороги тернові до Львова, Гамбурга, Гданська. Далі океан, який викидав емігрантів мов тріски в різних портах Пан-Америки!
…В одному з портів великого міста висадилася разом з тисячним натовпом і Катерина Ясенчук. Серед стомлених і смертельно змучених емігрантів, які втратили людську подобу, Катерина й тут трималася гідно, наодинці зі своїм безжурним карооким крутієм.
Морська хвороба, погана вода, недоїдання й недосипання зробили весь цей натовп схожим на змучену, пере-летілу через океан зграю птахів, що, забачивши земну твердь, впала тут же на землю…
…Чуєш, брате мій, Чути: кру, кру, кру,
Товаришу мій, В чужині умру —
Відлітають сірим шнурком Заки море перелечу,
Журавлі у вирій. Крилонька зітру…
…Поява агентів з різних штатів та провінцій, шахт та компаній, котрі оголошували свої умови, вмить розбудила сплячих, зцілила хворих, воскресила напівмертвих. Усі кинулися стрімголов, хто до кого, хто куди, хто бозна-ку-ди. І знову-таки Катерина й тут не втрачала гідності. Вона дивилася, з якою похапливістю люди кидалися у вир цього торговиська. Катерина витягла з торбини вже добряче потертого мотузка, неквапно прив’язала до поклажі хлопчика і лише тоді попрямувала до того нурту людського ярмарку.
Людська біржа «ярмарок»
…Скільки тривав той «ярмарок» — годину, дві, день, рік?!! Катерина не могла усвідомити це, побачивши раптом на спорожнілій набережній одиноку, осиротілу поклажу свою з відв’язаним від неї мотузком!!!
Як божевільна кинулась вона, сама не відаючи куди!!!
— Ярославчику мій! Яросику! Ясику! Я-а-а-си-и-ку-у! — гукала вона серед кам’яного вуличного громаддя.— Я-а-а-а-си-и-ку-у! — приплакувала вона, що було сили, серед хмарочосів, немовби серед гір.— Яро-си-и-ку-у!!!
Вона бігла куди очі бачать. Забігала, де було відчинено. її сахалися, мов скаженої. Вона й справді була схожа на оскаженілого звіра. її зупиняли, допитувалися: по-англійськи, по-французьки, цо-німецьки, по-італійськи, по-англійськи…— все марно!
Вона не знала жодної мови, крім своєї співучої карпатської слов’яно-діалектної говірки.
Позбавлена розуму від горя, вона кинулася до двох поліцейських, що йшли їй назустріч. Вчепившись у лацкани френчів, істерично заголосила про свого синочка, потім нелюдським голосом почала молитися, а далі… мов вовчиця, завила і, судомно ридаючи, впала.
Поліцейські підвели її, обтрусили й повели у будинок для душевнохворих!
…Вже переодягнену в «строї» цього закладу, Катерину привели до лікарів.
На всі запитання, які ставилися різними мовами, вона тупо відповідала:
— Ясик мій, ось такий,— вона показувала, якого росточку її синок, і монотонно повторювала одне й те саме. Одне й те саме. Інколи тільки додавала:
— Я мама, я мама…
Лікар, перед яким лежала чиста, незаповнена анкета історії хвороби, у графі першій написав:
1. Невідома мама.
2. Дата прийому: 04.05. 1915 р.
3. Стать — жінка.
4. Національність…………..
5…………………

І все… Після друкованих слів «Історія хвороби» лікар поставив рисочку-тире і дописав від руки tabula rasa! Вийшло: історія хвороби — tabula rasa!
…Шість років! Цілих шість років Катерина Ясенчук всіляко намагатиметься якось порозумітися з цим світом, гаряче молитиметься, з надією вслухатиметься і слухатиме всіх і кожного! Та жоден лінгвіст і, на лихо, жоден лікар не спроможеться її зрозуміти в цьому сумному будинку.
Тоді Катерина замовкне! І решту — 62 роки, які їй судила доля провести в цих стінах, вона проведе, як риба на суші. Хіба що… Пам’ять?!
Так, шістдесяти двох років ув’язнення в психіатричці Катерині Ясенчук вистачить цілком, аби згадати все, що було в її короткому житті. Цього часу достатньо, аби чотири рази пережити все своє свідоме життя з найменшими подробицями…
Згадати:
…Як вона росла в сім’ї гуцула-скотаря гордою і працелюбною пастушкою…
…Все своє дитинство.
…Як вона вступила в свою ранню й бурхливу юність.
…Як до неї прийшла любов.
…Як повно й палко вони кохалися з Яриком, Ярославом!
…Можна пригадати, як ворожка порадила їй, п’ятнадцятирічній, носити за поясом біля голого тіла пір’їну
дикого часнику, аби від ранньої любові не було ранніх дітей…
… А скільки сміху було, коли її прийшов сватати сільський староста, вчетверо старший за неї, удівець…
…Як не міг він подарувати їй свого сорому і як запроторив її коханого Ярика в солдати саме тоді, коли вже стало видно, що пір’їна дикого часнику не допомогла…
…А нашвидку «весілля»?! Без батьківського благословення й церковного вінчання? Навіть без музик, на яких не стачило грошей. Але такого веселого весілля, казали, в горах не бачив ніхто…
…Авжеж, такого весілля не забудеш ніколи. В горах, у колибі (пастушій хатині), зібралася вся сільська голота — безнадійно весела і на все метка та молодецька! Знесли все, що хто міг, і всього було вдосталь для них. Весілля справляли, дотримуючись ритуалу,— зі всіма обрядами, лише замість музик грали «на губах»… Це було дуже красиво й душевно-зворушливо! Ярослав грав на цимбалах і веселив гостей. Які звуки видобував він з цього інструмента! їх не забути!
Про саме перебування Катерини в психіатричному будинку говорити доведеться мало, бо це життя (якщо це можна назвати життям!) суто біологічне. Хіба що…
…Катерина роздобула фарби, з якими вона ще з дитинства дружила і які завжди тішили її: на печах, що їх сама розписувала, на вікнах, скринях-сундуках, на стінах, на власних вишиванках і килимах. Тут, у лікарні, вона намалювала на одній з глухих стін своєї палати віконце! Чистісінько таке, через яке, бувало, вона виглядала в дитинстві своєму на життя, під яким призначалися перші побачення з її коханим в юності і через яке вона поверталася з побачень, коли доводилося повертатися лише на ранок!
Це було її віконце в минуле життя!
Через це віконце вона побачить усе, що їй захочеться й не захочеться, що було дійсністю і сном. Вона
побачить себе маленькою і дорослою. Вона одного разу побачить себе навіть у колисці, але ніколи вона себе не побачить у старості. В цьому віконці буде видно лише те, що було її життям до вісімнадцяти з половиною років! Що пізніше? Психіатричка, в якій на неї вже ніхто не звертав уваги, так само як і на її віконце, на її настінний розпис чи на її ліжко, на якому висіла дощечка з відомим уже написом: історія хвороби — tabula rasal
Але те, чого не спромоглися зробити тисячі слів — зробила одна пісня! Це трапилося 1983 року, на шістдесят восьмому році ув’язнення і на шістдесят другому році мовчання, коли Катерині виповнилось вісімдесят шість.
…Якось весняного ранку в палату зайде нова санітарка. Катерина й на неї не звернула б уваги, адже стільки санітарок, прибиральниць, лікарів змінилося за цей час, але…
…Ця немолода жінка привітається по-особливому! Чимось дуже далеким і близьким повіє від цього привітання. Щось стрепенеться в душі Катерини і навіть налякає її. Вона кинеться в своє ліжко і, як звірина, заскиглить. Безмовно тремтячи, вона зведеться і, ніби перевіряючи саму себе («чи не вчулося їй?»), підійде до свого в і к-н а: «чи не звідти це приві-тан-ня?»
Санітарка поставить на її тумбочку дві, гуцульського орнаменту, писанки і повторить вітання:
— Христос воскрес!
Ще раз почувши з дитинства знайомі слова й побачивши писанки, які колись сама розписувала, Катерина схоче відповісти на привітання, але гортань її не випустить жодного слова. Катерина сторопіло сахнеться ліжка, відсторониться від цієї тумбочки…
Санітарка, прибираючи в палаті, не помітить нічого особливого у поведінці хворої, вона й далі співатиме світлу дитячу веснянку — пісню, привезену її предками з далекого краю…
Та коли вона почує, що їй вторить в дуеті… оця стара сива жінка, санітарку щось інстинктивно кине до дверей! Отямившись, вона побачить: на ліжку сидить Катерина, на витягнутих руках, долонях, тримає писанки, як голубів, що ось-ось мають злетіти. Катерина плакатиме тихо, як плачуть від щастя… Санітарка підійде до ліжка хворої і сторопіло сяде поруч з нею… Роздивившись її лице, її очі, тричі обніме її, як це робили на Великдень!
…Постілька біленька,
А стіна німенька,
Ой одна я, одна…
З цього моменту на дощечці «Історія хвороби» графи її почнуть заповнюватися і заповняться цілком!
Лікарі, вибачаючись, звільнять Катерину й помістять її в богоугодний заклад, який утримувала релігійна група французів українського походження.
Тут, у богадільні, Катерина дізнається, що сталося у світі й на її батьківщині за ці майже сім десятиліть. Дізнається… але не збагне, не сприйме! Нічого її вже не схвилює, не здиЕує! Не потрясе! Останнім її потрясінням буде побачене власне відображення в дзеркалі! У психі-атричках, як відомо, дзеркал немає, та й не могло там у неї виникнути такого бажання! А ось тут, у цьому шпиталі, вона ненароком побачить себе, і це вразить її настільки, що не зможе відійти від дзеркала до настання ночі! Ні, вона не порівнюватиме зображення, яке бачила востаннє 68 років тому,— вона просто роздивлятиметься чиєсь відображення зараз!
І все-таки найостаннішим потрясінням в її житті, яке принесе їй смерть, уже фізичну смерть, стане людське милосердя…
…1983 року її сфотографують і кілька днів по тому принесуть Катерині паспорт, зібрані гроші, пенсійну книжку. Скажуть, що вона вільна виїхати на батьківщину, що це — лише дванадцять годин лету. І вона ступить ногою на землю її дитинства, юності, на землю кохання…
Катерина цю звістку сприйме теж по-своєму…
…Вибіжить на вулицю, як це вже було давним-давно, і, скільки лишилося сил, буде бігти вулицями великого міста між хмарочосів, як по тісній ущелині її гір! Добіжить… і впаде на першу ж лавку… Відсапне й побачить…
…До неї йдуть два поліцейські. Вони підійдуть, спитають, чи не потрібна їй допомога? Вона згідно кивне головою, і її візьмуть під руки, як тоді, давним-давно, і поведуть. Катерина, ледве ступаючи, все ж таки показуватиме рукою, куди її вести. Нарешті вона покаже рукою на жовтий будинок і цією ж рукою почне хапати повітря, яке їй уже було не потрібне…
Ще тоді, за юних літ, коли нам з Іваном Миколайчуком було лише по сімнадцять, він переновів мені одну зворушливу історію, що сталася на його очах.
…Десь по війні, після тяжкого поранення, до психіатричної лікарні потрапив німий на прізвище Невідомий, бо в нього не було документів і він втратив дар мовлення. Вже згодом з’ясувалося, що цей чоловік—Іван Камбур, Герой Радянського Союзу.
Цей сюжет надовго заполонив Миколайчука, і він мріяв щось створити на його основі. Та збігло чимало років…
Коли Іван разом із Леонідом Федоровичом Виковим знімався у фільмі «Розвідники», то поділився з приятелем своїм задумом і признався, що хоче взятися за такий-то сценарій, але сумнівається, чи з нього що вийде.
І знову минає час…
Та от, уже після трагічної загибелі Леоніда Викова, Миколайчук, випадком перебираючи свої папери, знайшов серед них лист свого друга, написаний восени 1968 року.
«Дорогий Іване… Найголовніше: треба будь-що написати сценарій про твого лікаря… «Доброта» — так називатиметься він. Це буде фільм про добрість, якій ім’я — гуцули; про народ, що зберіг її, доброту, незважаючи ні на що. А драматургія вибудовуватиметься на розвитку життя твого лікаря. Більше нічого не писатиму, щоб не сполохати думку. Але неодмінно берись за роботу. Це справді велика річ, може, й має вдатися!»
Невдовзі (1983 року) Іван сів і написав заявку на сценарій. Але завершити роботу над ним не встиг. Усе відкладав «на колись»…
Марія Миколайчук
Іван Миколайчук КУВАЛА ЗОЗУЛЯ У БАБИНЕ ЛІТО…30
Такий уже цей місяць травень — бентежний і навіже-ний, що на підприємстві № 066 у режимних наказах зазначено: це місяць неспокійний, місяць особливої пильності, надзвичайної небезпеки й невтомної професійної праці.
Заздалегідь, ще до травневого шалу природи, від часу першого вильоту бджоли, коли дерево скресає ніжною навігацією березового й кленового соку, а земля ледь-ледь вкривається блідавим первоцвітом, у закладі № 066 настає час передгроззя — з його напругою, тривогою й духотою. Відтоді у відділенні особливої працетерапії заборонено виходити за межі високої огорожі колонії, можна трудитися лише у підсобному господарстві: в садку, на грядках, в оранжереях та в спеціальних ремісничих майстернях. Але цієї весни, у зв’язку з незавершеним циклом польових робіт, твердо запрограмованих із профілактичною метою для хворих, відділенню все ще дозволяли виходити в поле.
В поле, принадне своєю волею й незагратованими обріями свого буття! Найкращими ліками, справжньою панацеєю стали заворожені, райської краси гори над Черемошем, який тече біля підніжжя задумливих Карпат, де розташований ПНД — психоневрологічний диспансер № 066.
Отже, незважаючи на травень, відділення працетерапії перебувало в полі. Прехмарного, але задушливого дня санітар Керасименко, збираючи всіх на обід, не дорахувався одного. Із жахом він покликав фельдшера й лікаря, вони стали перераховувати разом — однієї душі не вистачає. Але кого нема — хворого чи хворої? Ще раз узялися за перелік — зник хтось із чоловіків. Але хто?
Хоча їх було сто двадцять душ, та санітар Керасимен-ко знав їх не гірше, аніж десяток своїх бійців у фронтовому відділенні: в очі й поіменно, з усіма заслугами, хитрощами, звичками і вдачами.
Кого ж нема? Всі ненадійні й «особливі» — на місці. Хто ж утік? Хто?..
— Нема Іванка Невідомого,— підказав зі строю благо-видий дідуган у якомусь зачудуванні.
…І справді: не було найсмиреннішого — меланхоліка, який за п’ять років у ПНД не вимовив жодного слова; він хтозна-звідки потрапив сюди і був прозваний Іванком Невідомим. А невідомих у цьому закладі водилося безліч. Це люди, що опинились тут без історії хвороби, без біографії, без географічних, національних і соціальних відомостей, без імені і дат, без зазначення віку, без минулого — їм давали одне прізвище: Невідомий (а). А щоб їх якось розрізняти і по-людськи допомагати їм у їхній несправедливій долі, називали їх просто: Миколками, Васильками, Петриками, Марійками, Одарочками, Олями…
— Всім покласти на землю робоче знаряддя! — як міг, «голубливо» наказав лікар.
Усі вмить послухалися, за винятком благовидого дідугана, який, спершись на сапку, щиро й гірко заридав. У напруженій тиші він схвильовано заявив:
— Настусі Страстьової також нема! Втекла з ним… — І, лише висловившись, дідуган кинув свою сапку на землю.
Справді, не вистачало двох: скориставшись миттю безладдя у службі нагляду, на очах у всіх щезла недужа дівчина.
Лікар повів відділення на обід, а Керасименко з фельдшером кинулися в різні боки на розшуки.
По-травневому зненацька на гори налетіла гроза! Спалахуючи на обрії, відлунюючись канонадою, вона мовби обіцяла бути сухою — без дощу, паркою й задушливою.
…Іванко Невідомий, пробираючись, наче пластун, яругами, доповз до старих, ще з брусиловських часів залишених окопів, передихнув, озирнувся і, всміхаючись самому собі, подався далі хутчій, з короткими перебіжками. Сяйне блискавка — він ураз падає навзнак, затуляючи потилицю й голову, напевне, звично відпрацьованим рухом долонь. Вщухнуть на мить перекатигрому — він підводиться, як коник-стрибунець, і біжить до лісу…
Над урвиськом у гаю чередник-підліток, напуваючи біля джерела отару кіз, побачив, як із крутої скелі зірвався роздягнений, острижений чоловік, що діжкою покотився просто на нього. Розполохавши у видолинку кіз, людина підвелась біля джерела і жадібно стала пити, а водночас і змивати кров із подряпин та саден. До пояса голий, а нижче в нього звисало тільки дрантя піжамних «фірмових» шароварів з абревіатурою «ПНД». Усе його тіло було спотворене старими шрамами, опіками, незграбними операційними швами, а на спині, мов на маршальському погоні, багряніла випалена зірка.
Довкола знали про існування ПНД, і кожен, старий і молодий, був обізнаний з інструкцією, вивішеною на парканах і в агітпунктах: як чинити із втікачами ПНД — будь-якими способами вертати їх до закладу або негайно повідомляти туди про їхнє місцеперебування.
Але хлопчик-чередник був приголомшений самою зовнішністю людини й зі страху закляк.
Тим часом Невідомий бовтався в джерелі, витягаючи з перегати кам’яні плити й величезні валуни, які не під силу й двом-трьом чоловікам, та він сам спокійнісінько переносив їх, вибудовуючи барикаду. Та коли взявся вивертати з кам’яного муру ослизлу брилу заввишки з людину, хлопчик із переляку закричав чимдуж:
— Сті-і-ій! — Це пролунало, мов бойова команда.
І справді, хворий вмить випростався за всією військовою поставою — «струнко!».
Не усвідомлюючи, що сталося, хлопчик, за інерцією, не переставав командувати:
— Кру-гом!.. Праве плече вперед, кроком руш!
Наближаючись до каштанової алеї, хлопчик озирнувся
й побачив, що слідом за ними йшла вродлива чорнокоса дівчина в добряче пошарпаному смугастому халаті. Втікач сповільнив ходу і, як у рівного, тихо спитав у чередника:
— Товаришу майор, ви зі мною до табору?
— Ні-ні! — не розгубився хлопчик.— Ми… до своїх!
— Це добре — «до своїх»,— сказав наостанок Невідомий і вмить упав на землю і заходився щось вигукувати в нестямі… Дівчина, не звертаючи уваги на чередника, підійшла до Іванка і стала гладити його стрижений чуб, наспівуючи якусь дитячу пісеньку…
Хлопчика відвели до головлікаря, і він кілька разів поспіль розповідав, що бачив і чув.
Сивий лікар раз у раз запитував:
— Невже розмовляв?.. Розбірливо говорив?
— Гаркаво вимовляв звук «р» і «л»,— пригадав чередник.
— А тебе називав майором?
— Так.
— А про полон не обмовився жодним словом?
— Ні, питав: «Ви зі мною до табору?» — розповідав парубчак грунтовно, але з подивом.
Перед головлікарем лежала незаповнена анкета історії хвороби. У графі першій лише було помічено: «Невідомий, Іванко, дата надходження 26 лютого 1945 року, стать — чол.» —-та й годі… Після видрукуваних слів «історія хвороби» лікар поставив риску — тире й написав латиною tabula rasa, вийшло: історія хвороби — labula rasa.
Цей крилатий вислів tabula rasa (чиста дошка) часто вживають у переносному розумінні, що означає: порожнє, незаповнене місце, де можна писати що завгодно!.. Арі-стотель у творі «Про душу» зауважує: «Мов на дошці, де справді нічого не написано».
Звідси ми й зачнемо наше кінодослідження у межах психологічної драми з правдивою і захопливою колізією. Дослідження побудоване переважно на справдешніх фактах з біографії нашого героя — Іванка Невідомого (Івана Тарасовича Камбура).
…Санітар Керасименко заскочив до палати-ізолятора, де перебував спійманий хворий втікач, і, визвірившись, затопив йому в пику, несамовито заволавши:
— Ти що хотів зі мною зробити, псих? Адже у мене діти… Мені концтаборів мало?!! А тут за тебе тремти…
Хворий не пручався і не боронився, але… сказав:
— Негоже, старшино, підносити руку на командира… Керасименка від його слів ніби блискавкою відкинуло
геть…
Керасименко сидів удома за столом із відкоркованою чверткою на скатертині: він не пив, а сидів, спрямувавши погляд на стос фронтових фотографій, і, не соромлячись дружини, плакав, мов дитя.
— Іди, Микольцю, до лікаря й у всьому признайся: він зрозуміє, що ти його ударив спересердя… Нерви твої…
— З нервами в такому закладі лежать, а не служать! — гримнувши кулаком об стіл, ще гучніш заплакав Микола.— …Такого хлопця побити… командира!.. Правда, правда, це він!.. — ухопив фотографію зі столу й показав її дружині.— Ти поглянь, який хлопець! Його в полку любили всі, мов дитину, мов… А як же він грав!..
— А на чому грав? — Дружина хотіла перевести розмову на інше.
— На всьому, розумієш, на всьому, що грає, сюрчить, торохтить, що якось бринить! Він витворяв дива зі своїм оркестром, особливо перед боєм! Ми всі ставали співаками, танцюристами, чортами… Ах! — Микола вдарив себе в груди, підійшов до столу й вилив увесь шкалик в емальований кухоль.
— Миколочко,— почала благати дружина.— Ти ж після контузії, і взагалі ні з того ні з сього ти ніколи не п’єш!..
— Так. Зараз же! — Микола поставив кухоль і рішуче став квапитися.— Піду до головного й негайно ж до військкома, треба розшукувати родичів, вони ж напевне отримали похоронку, адже він герой… Посмертно!..
Згодом ми довідаємося, що Іванко Невідомий — Іван Тарасович Камбур, офіцер Радянської Армії, Герой СРСР посмертно…
За свідченнями очевидців — однополчан та різних людей, за документами й трофейними телеграмами з’ясується, що капітан І. Т. Камбур, прикриваючи вимушений відступ своїх бійців, зухвало й відважно б’ючись у нерівному двобої, був оточений, залишившись без жодного патрона, потрапив у полон тяжкопоранений, але живий. За відмову розповісти про розташування радянських частин, за сміливу військову заповзятливість гітлерівці засудили його на спалення. Як йому пощастило, рятуючи приречених краян, урятуватися самому і якими колами пекла він пройшов, перш ніж опинитися в ПНД, ми довідаємося з документів. До того ж дізнаємося, що раніш Іван Камбур був вихованець військово-музичного училища і серед фахівців та публіки його вважали за талановитого військового маестро!
Знайдеться і його дружина з п’ятирічним сином Іванком— Галина Петрівна Камбур, інженер Ленінградської суднобудівної верфі. Військком не тільки втішить її «воскресінням» коханого чоловіка, а й попередить, в якому закладі й стані він перебуває, скаже:
— …Зважте по-материнському, Галино Петрівно, чи варто брати з собою хлопчика?.. Я розмовляв із головлікарем ПНД, він вагається, каже: «Це ж на все життя травма, а так хлопець ростиме з гордістю за свого хоробро полеглого батька-героя!.. Може, колись чоловік вилікується, а синок тим часом підросте — й тоді…»
— Ні, ні й ще раз ні! — відмовила дружина й мати.— Сина візьму неодмінно! Йому потрібен живий батько!..
Під час зустрічі-побачення Іван Тарасович не впізнає дружини, тим паче сина, якого ніколи не бачив… І Галина Петрівна Камбур, щоб не травмувати дитину жорстокою правдою, згнітивши серце матері, святобливо обдурить сина:
— Іванку, це не твій батько!
Невідомий стане відомим!..
Стане відомим завдяки людським громадянським і професійним рисам, притаманним радянським лікарям, що виконують свій священний обов’язок перед Людиною. Ми простежимо, як крок за кроком, вони повертають Івану Тарасовичу із провалля в небуття пам’ять, а отже й життя!
Лікарі одразу ж вхопилися за тоненьку, але єдино обнадійливу нитку, яка вела до клубочка пробуджуваної пам’яті Івана Тарасовича. Всіх приголомшила та вість, що Іван Камбур зовсім не стратив музичної пам’яті! Якось під час прогулянки він зірвав з акації листок, приклав його до губів і давай вигравати, мов на флейті, найскладніші класичні мелодії Глюка, іМендельсона, Сараса-те!!! І цілком фантастично, як з’ясувалося після перевірки, що він грав нота в ноту, дотримуючись водночас суворо всіх знаків, застосовуваних у нотному запису!
Якось йому принесли всі інструменти, які мали в ПНД. Він оглянув їх з любов’ю, але до рук узяв піонерську сурму, яка була тут же, і на ній, без жодного клавіша, до того ж без регістра, Іван Камбур самими лиш губами виконав щиру «Неаполітанську пісеньку» Чайковського, як на найкращому кларнеті! Звідтоді заграли, заспівали всі гори над Черемошем, відгукуючись луною сурмачеві та всім жителям долини!
А лікарі й далі невтомно, дбайливо й терпляче доглядали Івана Тарасовича, застосовуючи нові й нові способи та методи лікування.
Головлікар, разом із місцевим військкоматом, скликали якось колишніх фронтовиків, розтлумачили їм становище, в якому опинився їхній бойовий побратим, і попросили всіх взяти участь у незвичайному експерименті, а саме: відновити імпровізовану атаку, і щоб вона була найбільш схожа на ті атаки, які їм запам’яталися назавжди і сняться досі. До того ж, потрібно було їм відтворити критичну ситуацію, коли б Іван Камбур міг відчути стан і атмосферу своєї контузії,— звісно, розіграти, але так правдиво та яскраво, щоб вивести нею із стресового шоку нашого героя.
Погодилися майже всі. Головне, ті, що вже знали грім контузій, присмак свинцю з кров’ю на губах, солодкий сон під час замерзання на сорокаградусному морозі та інші воєнні поневіряння…
Призначили «атаку» за першої найближчої «агресії» Івана Камбура, а це означало — під час грози, коли Іван помітно хвилювався, а то якось навіть спитав у лікаря: «Де наші?»
Перед фронтовиками висунули ще дві умови:
1) щоб «війна» відбулася за селом у старих окопах;
2) щоб жінок не допускати й близько, а то засміють…
Хтось із бойової гвардії запропонував:
— Щоб атака здавалася справжньою, треба, товаришу лікарю, видати всім по сто грамів спирту, тобто належних бойових сто грамів! Аякже… Воно й так гидко все це згадувати…
— Неодмінно! — із вдячливою усмішкою відповів лікар.
…Цей епізод стане для кожного його учасника не тільки грою, допомогою своєму фронтовому другу, не тільки виявом братерської підтримки, загартованої в полум’ї війни, а й перевіркою самого себе, сьогоднішнього, минулою війною!
У цій «війні» виступатиме й хлопчик-чередник. Підліток, зодягнений у гімнастерку з чужого плеча, з майорськими погонами, він гратиме роль командира Н-ського полку в його останній атаці. Це буде не звична хлоп’яча гра у війну, бо перед очима постануть зовсім іншими його батьки й діди: скаженітимуть од люті й по-справж-ньому задихатимуться в траншеях, хрипнутимуть від застряглого в горлі крику та обливатимуться холодним потом од рукопашних поєдинків і, незважаючи на те, що замість гранат вони кидатимуть пляшки з негашеним вапном, хлопчику стане лячно від посвисту скляних друзок і від усього цього жаху. Але він увійде в роль командира і, прикриваючи бутафорським автоматом своїх бійців, безстрашно «загине» на самісінькому вістрі атаки!
Атака вдасться не з першої, не з другої, навіть тїє з третьої спроби. Одразу ж гроза, що налягла, погурка-ла-погуркала й відлетіла від «лінії фронту»… Потім, через зайві бойові стограми, фронтовики не порозуміються між собою й розбредуться хто куди, не дочекавшись грози. І, нарешті, зірвалась атака ще й через малу кількість бійців, які не прийшли на «війну» з різних причин.
Надалі вони вже не збиратимуться. Лікар піде до кожного з них додому й почує від них:
— Даруйте, лікарю, але більш воювати не можу я! Відвоювався… Знову в душі все розбурхалось, ожило… Сон полишив мене назовсім, а коли й засну на годину-другу, то такі жахи ввижаються, мовби я в Дахау і звідти вже мені не вийти, а мої співвітчизники — в’язні, давно вже закатовані, ходять за мною і впрошують: «Врятуй мене! Врятуй нас!..» Мені страшно, лікарю… Та й навіщо мавпувати перед цим бідолашним чоловіком, у його ж очах стільки страждань!
— Що ж? — журно розкинув руками лікар.— Вибачте, що поворушив вашу пам’ять… пам’ять, яка потривожила велике, прожите вами життя! Пам’ять — це життя, хоча б яка вона була, але вона — ЖИТТЯІ Та в нього, сердеги, її начебто й не було зовсім. Розумієте, зовсім! А мавпувати я вас і не просив. Прощайте…
— Добре, лікарю, що ви прийшли, а то від жінки нема порятунку, знущається, як досвідчена наглядачка: каже, що я втратив розум і ходжу бавитися з такими ж божевільними…
— По-перше, він не божевільний, а людина, яка втратила на війні пам’ять! По-друге, щоб втратити розум, його спершу треба мати! Це так само, шановний, як і для того, щоб стати безсовісним, потрібно позбутися совісті. Прощайте…
— Так, лікарю, прийти я прийду, але вже не буде грози, надворі — осінь… Доведеться чекати весни!..
— Ну що ж? — скаже сумно лікар ветеранові.— Почекаємо весни…
Але весни не випаде чекати — осінь видалась на диво спекотна, і якось вдарила справжня «горобина ніч» із непідробним розгардіяшем! Цієї години ніхто не кликатиме ветеранів, вони прийдуть самі, кожен із власної волі. Один втече від жінки, другий старанно збиратиметься, мов на війну, і навіть попрощається край воріт із собакою, третій візьме «сухий пайок» і чарку — всі до єдиного зійдуться десь за північ у щойно викопаних окопах на пустирищі за селом… Ніч перед боєм вдасться на славу! Всі діятимуть чітко, ревно і по-бійцівськи злагоджено! Все відбудеться за розписом лікарів і військкома…
На світанку.
…Іван Камбур вискочить з окопу, прикриваючи свого командира, впаде всім тілом на чередника — «майора» і під хижий гуркіт грому прокричить чимдуж:
— Тримайся, командире! Це ж наші!.. На-а-аш-ш* ші-і-і!
На Івана кинуть брезентове полотнище й візьмуться засипати його вологою глиною та всілякою всячиною — вмить виникне імпровізована ситуація контузії…
Ополудні в післягрозовій тиші учасники атаки сидітимуть в окопі мовби посоромлені, з бутафорськими карабінами та гранатами в руках. Напевне, сподіватимуться на диво! Хлопчик-чередник, який виконував роль майора, заб’ється в копицю люцерни і знічев’я насвистуватиме в кулак, наслідуючи голос зозулі,— в нього це виходитиме дуже правдиво. Це й стане дивом!..
Іван Камбур, який досі лежатиме горілиць, без будь-яких ознак життя, зненацька зарегочеться на весь окіл, мов хлопчисько, і розбірливо тверезим голосом спитає:
— Гей, братове, що ж воно за штука?.. Невже зозуля кує?!
Лікарі подадуть знак, щоб гра тривала далі! Але всі заклякнуть — ані з місця! Та хтось усе-таки відповість:
— Ага.
— Вона що, навіжена, пору переплутала?!—втішатиметься Іван Камбур, проходячи окопами.— В природі — бабине літо… Хіба нормальні зозулі кують восени?!
— Буває, що кують… у бабине літо,— непевно відкаже все той же розважливий чоловік…
І почнеться заново життя у нашого героя! Ми побачи-мо, як налагоджує він його з допомогою інших людей, як повноцінно житиме, працюючи й служачи суспільству, ставши капельмейстером міського духового оркестру в парку культури й відпочинку.
Не все з минувшини відновить пам’ять Івана Тарасовича, але, коли він переїде на нове місце, оселиться в обласному центрі, перебуватиме під постійним наглядом лікарів, він зустріне лагідну й чуйну санітарку Валю й одружиться з нею, щоб створити нову сім’ю, виховувати життєрадісного сина,— і в Івана Тарасовича будуть справжні будні, і віднині його свята стануть справжніми!
Найбільшим святом для нього виявиться не день народження сина, дружини чи його особистий, навіть не день одужання й повернення до життя, а — День Перемоги! Та це свято він відзначатиме по-своєму: напередодні 9 Травня Іван Тарасович зі своїм оркестром виконуватиме свою «Фантазію на теми пісень Великої Вітчизняної війни».
…У переддень такого свята Перемоги до капельмейстера Камбура підійде кілька парубчаків, відчайдушних і нахабних, і вони почнуть вимагати:
— Ти що, батьку, наганяєш тугу на молодь своїми допотопними пісеньками? Сьогодні ж у нас свято, потанцювати хочеться!
— Танцюйте, хлопці,— відповість їм Іван Тарасович.— Під цю музику танцювало ціле покоління!
— Однакових поколінь не буває! Ти, батьку, не опинайся, а грай щось людське! Ми ж за квитки бабки платили, так що заткни собі пельку своїми тангами й валь-сочками, а то…
Вперше за довгі роки одужання не дасть Іван Тарасович ради залишкам своїх нервів і одному з парубійків усмалить по загривку. Юнаки не залишаться «в боргу» —
і собі розпустять руки, аж доки їх остудять і виженуть із парку ровесники…
Іван Тарасович прийде додому й каратиме себе найтяжчими каяттями перед дружиною:
— Який я все-таки егоїст і телепень, ну, як же я таке скоїв! Сором же який! Здійняти руку на хлопчаків!..
— Чого там, з ними нічого не станеться,— заспокоюватиме його дружина.— На бовдурах все вмить заросте!.. О! Та в тебе кров на сорочці, ану, скидай хутко!
— Та це я, навіжений, зачепив за ніс, і знаєш кого? Едика, завідувача нашого гастроному… От сором же який!..
Дружина скине з Івана сорочку й побачить на спині, мов на маршальському погоні, його вічну, з криваво-чер-воними рубцями зірку…
Щороку 9 Травня приїздитиме до Івана Тарасовича його старший син, уже сорокалітній полковник Радянської Армії Іван Іванович Камбур. Але відвідуватиме він тіточку Валю, начебто її небіж Іванко. Так уже розсудила доля з Іванами Камбурами!
Цього Дня Перемоги Іван Іванович не застане вранці Івана Тарасовича, той буде на параді. Син спитає в тітки Валі:
— Як батько?
— Гаразд, Іванку… — відповість вона.— Правда, правда… Все гаразд, і взимку, і восени, але ось лишень… весною і влітку, коли гроза!.. Він заривається в подушки і мовби спить…
…На параді, під старі марши, карбуватимуть крок увінчані зірками, орденами й медалями фронтовики-вете-рани, і до них несміливо приєднається і наш Герой зі своєю Зіркою. Стрій підхопить його, і він зникне в урочистому плині.
Такий уже цей місяць травень — бентежний і навіже-ний, що його дев’ятим числом ми відлічуємо роки відвойованого миру! Порівнюємо і свято пам’ятаємо, якою ціною дісталася перемога радянським людям і яке неймовірне горе випало на їхню долю!
Ціна здобутого миру — життя цілого покоління, до якого належить і автор цього задуму. Вона непідвладна забуттю, адже й нині над нами лине війна гучним перелун-ням весняних гроз.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.