Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Сценарій

Мирослава Фуштей
МАМИНА ТУГА
Ой, як похилили в твоїм саду віти
вишні
Ті, що ми з тобою посадили.
А як пишно розцвітали квіти,
Ті, що дітоньки мої любили.
А ти, синку, голубику милий,
Білим птахом із відзнакою залишився,
Я тебе зростила в цій долині,—
В цій долині ти зі мною простився.
Як же сумно стало в нашім домі,
Як болить душа, моя дитино.
Похилила і калина віти.
Тільки в сні я можу тебе вздріти,
Тільки птахом можеш прилетіти.
Ти любив берізку і калину,
Ти любив садок вишневий.
Плачу я, смуток огортає всю родину, Земляки будують бюст твій кришталевий.
Нехай діти всього світу Тебе пам’ятають!
Нехай нашу Буковину,
Як він, прославляють.
Засмутились вишні в затінку,
Що покинув синок матінку.
Хоч у світі вічно житиме,
Та матуся сльози литиме.
с. Дубківці Чернівецької обл.
Іван Миколайчук НЕБИЛИЦІ ПРО ІВАНА,
ЗНАЙДЕНІ В МАЛЬОВАНІЙ СКРИНІ З НАПИСАМИ
Літературний сценарій
Сонце ковзає на захід — вже по дневі. Світило перед тим, як має пірнути за гори, на хвилю зупиняється на вечірньому прузі; на волосок, на мить воно зависає над гребенищем Карпат, і тоді ним осяюються два світи: цей — наш і аж там — той!
Горять свічадами віконця хиж на високостях і скніють більмами в пониззі.
Дзвонять дзвони на неділю чи на яку іншу оказію?
…Зупиняється коса в руках косаря. Забиваються сокири лісорубів у пнища. Стає погонач у руках жориильника і зупиняє жорнильний камінь. Припиняється доїння корів, овець і кіз… Втихомирюються кирки і лопати в штольнях, де добувають і висівають сіль…
О цій порі, коли в горах ще день, а в долинах вже ніч, із домівок виводять сліпих людей їхні зрячі родичі та діти. Деякі виходять із хат самі: наосліп вони плентаються з дерев’яними калатальницями, брязкальцями, котрі своїм відлунням служать сліпцям за поводирів.
На галявці-моріжку стають всі на коліна, склавши руки в «отченаш», благально звертаються до вчорашнього вже сонця пошепки:
На захід, сонце, на добраніч!
Зір осяй вам на ніч!
їх шепіт зливається з многоголосим кріканням жаб, так страшно схожим на їхню молитву в цьому надвечір’ї.
Сюди, де вже засіялося смерком, з високості, де ще жевріла сівба сяйва, йшов Іван. То відразу видно, що він — Іван! Та ще й співав такої:
Ой був собі такий Іван,
Іван-сміхованець,
А як собі засвистав,
То йшли птахи в танець!
Мав на печі ставочок,
Носив воду саком,
Ловив рибу граблями,
Стріляв мухи маком…
Не йди, Йване, світ за очі прозріння шукати
…Іван замовк, побачивши на моріжку людей на колінах. Видно, що для нього в дивину було це їхнє глумо-дійство, бо довго спостерігав їх, не переводячи подиху, аж згодом-погодом…
…Спитав без «добрий день», а тільки шапку знявши:
— Чого село у вас таке сумне, мосьпане?
Всі ж не дурніші за Івана, ото й мовчать…
Один лиш сплюнув.
Другий на очі капелюх насунув.
А третій і четвертий у землицю потупились.
А всі небогі інші у стогоні занімували.
Аж-аж потім один знайшовся:
— Таке село вже, небораче,— півсвіту скаче, а пів — плаче!
І знову всі замовкли, «дивлячись» собі кудись на мир… Іван повитягав із калити-торбини різне причандалля й почав поспішно надувати якісь шкіряні бордюги, прикручував до них сопілки й свистілки, ще витяг з торби дощечки і струни, нарешті витяг макогін і, піднявши його вгору, вигукнув до всіх:
— Сумних розвеселю! Принижених я возвеличу! А дук і скнар змішаю із… лайном!
— Чи часом не пророк? — спитав старий сліпець.— А може, ти… Месія?!!
Питавсь один, а всі перехрестились.
Іван аж гикнув від такого запитання — і страшне: почав чимдуж гикати!
Всіх це пройняло, і старець за всіх одмовив:
— Сумне село, бо ми — сліпі! Усі — сліпі!
Урвалась гикавка в Івана вмент, та через мить він вже
до сліз почав гикати знову! Сліпець вів далі:
— Ми все життя у соляних копальнях добували й висівали сіль, то в цих пекельнях й повтрачали зір, хто замолоду, а хто, як я, на старість.
— То що ж ви робите отута? — забувсь якось про гикавку страшну Іван питався.— Адже ніч вже на день спадає?
— А зцілюємо зір! Зцілити зір лишень можна опісля дня манною, що спадає із небес перед заходом і сходом сонця, та лагідним промінням, що в цей час кида світило з небесі. Так ще діди і прадіди лікувались, лікуємось отак і ми… А перед цим: «Ніч на день спадає».
Запала тиша, лишень жабки у надвечір’ї шептали хорами.
Іванові не йнялось, то спитав:
— І що, допомогло те лікування дідам та прадідам?
— Не знаємо, бо вони повмирали… Може, на тім світі й бачать?!
— Годі ж бо, годі, братове! — знов весело гукнув Іван.— Не нарікаю я на той світ, я там свиней не пас, але знаю, що на цім світі опісля нас — не буде нас!!! Братове, я теж був із сліпих останнім сліпаком, та якось раз я кинув у бік вельмож слівце дошкульне і їдке й побачив, як в очах їм потемніло, то, звісно, я збагнув, що прозріваю, раз бачу, що в панів, як у пугачів, посеред дня більмищами сизіють пульки. Я взяв та й заспівав — іще видніш зіницям стало. І так почав я прозрівати від співів, жартів і кпинів. Отак поволеньки, поволеньки добродійством вернув собі я зір і став химерником у світі! Вернув я собі зір — поверну й вам!
— Але ж ми давно забули всякі жарти й дошкульні кпини, та й пісні, мабуть, не вдамо! — відгукнувся живо старець.
— Такої пісні, яку вам наспіваю, удасте! Всі удасте! Отже,— Іван не замешкувався,— отже, братове, поволеньки і почали: ця ось половина по моїй руці, гм… по ударові мого барабубона заспіває «гайда дзумба, дзумба й дза-а-а», співайте по два рази, а далі в такту до кінця пісні без зупинки! Друга половина добродіїв співатиме «тпру! тпру! тпру! тпру!» — ну, як коневі кажуть. І прошу достеменно в такту, тільки в такту! А останні гудіть всі, як джмелі: «бз-з-з! бз-з-з! бз-з-з! бз-з-з!», і теж неодмінно в такту, добродії, в такту!
Всі заметушились, пожвавішали, повеселіли. Іван налаштував свій неоковирний інструмент, котрий скидався на кістяк якоїсь допотопної тварюки чи богвідь-якої ще там потвори, але де все: бордюги, дудки, барабубони, свистілки, дощечки, таци, скляночки і бляхи — разом все вшкварило в руках, губах, зубах, ногах Івана. В головного барабубона Іван ще бив головою!
Іван зосереджено налаштувався на гру, він сам собі був цілою оркестрою!
Хтось із зрячих запитав:
— Що це за струмента така дивна і як вона зоветься?
Іван одповів торжественно, хоча й вишкірювався на
всі зуби:
— Струмента ця зоветься цісарська коза! Про неї, бідолаху, й заспіваємо!
Іван вдарив головного барабубона (звичайно, головою), і перша половина співаків гаркнула:
— Гайда дзумба, дзумба й дза-а-а…
Друга половина рявкнула так, ніби зупиняла ціле стадо коней:
— Тпру! Тпру! Тпру! Тпру!..
Останні, як і було домовлено, тонесенько бзпикнули джмелями:
— Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Іван же під супровід такого хору і власної оркестри на всі струни заварив!
— Соло-голо! — викрикнув він і жалібно заскавулів:
(Іванове соло)
Цісар козу повів в ліс, Комар його вперчив в ніс.
Цісареву молодицю Комар вперчив у гузницю!
Штрикли в воду цісарі»
Бо заїли комарі!
Коза блеє, аж ріг зломився,— Дума, цісар утопився.
Що аж кози роги гублятьі
— От з тієї цісарської кози ту! — завершив Іван.
(Хор)
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
Тпру, тпру, тпру, тпру!
Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
Тпру, тпру, тпру, тпру!
Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
Тпру, тпру, тпру, тпру І
Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
Тпру, тпру, тпру, тпру!
Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
Тпру, тпру, тпру, тпру!
Бз-з-з! Бз-з-з! Бз-з-з!
Гайда, дзумба, дзумба
й дза-а.
я й зробив цю струмен-
Розсмішена юрба реготала, аж гзилась.
Найстарший серед всіх сказав:
— Про що співали ви, я ніби воочію побачив,— виходить, я починаю прозрівати?!
— І я це все ніби бачив, навіть козу узрів, як корову.
— А як це вас звати? — наперебіг запитували всі.
— Куди мандруєте?
Іван по щирості відмовив:
— Кажу вам, що так довго вив вовком, горював та плакав, аж очі почали слізьми стікати. Ото було осліп! Тепер іду по всіх світах і на вітрах висушувати очі і ду
шу, щоб до кінця прозріти!
Іван, ще
…Ходить Іван навколо дзвіниці, до котрої прикований за ногу кайданом-ланцю-гом, цькують собак на нього монахи…
…Б’ють Івана шомполами по голім тілі у цісарській казармі, знущається капрал… …Б’ють Івана у панських фільварках, регочуть пани… …Б’ють Івана у загратованих буцегарнях, аж підливають водою…
…Б’ють— мовчить!
…Б’ють — куса до крові губи! Б’ють—сміється, аж регоче наш Іван!
А зовусь я просто — й Калита.
Заспів до Іванових тортур
Нам варто оцінити лишень героя, зоветься, звісно, він Іван!
Дурний та Мудрий,— кажуть, його зброя!
В панів — злидар, в народі кажуть — пан!
Піти з ним в мандри, хоч аж світ за очі!
Зустрітись з людом в неблизьких світах.
І з уст його послухать слів пророчих.
Та, жаль, гріхів у нього повна калита…
Отож іде він, мусить причаститись.
Для слова правди освятить уста.
І буде з світом чисто говорити Злидар, русин, Іван, ще й Калита!
Іван — душа правдива
Стоїть Іван-Калита біля церкви й мерзне в дірявому сірякові, але зайти до божниці вагається — дуже вже там ревно й крикливо піп звав до бога. Танцює Іван на морозі й обмацує свою торбину-калиту — пуста. Вивертає кишені — діряві. Почухався в кучерях — щось є, але з пучки вискочило. Втягнув повітря носом — запаморочилася голова від запахів. Пахло з попівської хати, то пішов за нюхом до кухні, а не за сумлінням до церкви!
В хаті — нікого. На плиті, у величезному казані, варилась в капусті свинська голова і цілий окіст. Булькало, духмяніло! На жердці висів розкішний вовчий кожух. А в запічку на перинах спала молоденька попадя.
Іван кахикнув! Попадя — ані мурк, у сні аж колисалася. Іван хутко взяв з мисника горівку, витягнув з капусти окіст і гепнув ним на тацю.
— Це ви, панотче? — замурликала спросоння попадя.
— М-гм! — ствердив Іван, та й далі їв собі і пив собі попівську ганусівку.
Попадя виглянула з-під перини і живо зажмурила очі! Та, по хвилі, знову зиркнула на моцного і гарного Івана і вже зажмурилася солодко:
— Накрийте мене, панотчику, чим можете, бо щось мене дуже студить…
— М-гм! — живо відозвався Іван.
…Коли гарно накрив попадю, Іван змів зі столу всю провізію, похапцем стягнув з жердки вовчину і щез, як дух з хати.
У пустій церкві при з’яві Івана піп затрусився, як листок на осиці, прийнявши того за якогось розбійника!
— Хочу очиститись від гріхів, святий отче,— смиренним голосом промовив Іван.
— Чи з богом прийшли? — дитячим голоском залепетав піп.
— Ні, я сам прийшов,—винувато розвів руками Іван.— Бог там лишився, на грі на нас чекає!
Піп ще дужче затрусився. Та підмогоричений Іван сам припав на коліна, а панотець хутко накрив його патра-хілем.
— Які маєш гріхи, рабе божий? Спо-ві-да-а-а-ай-ся-а-а! — заспівав піп.
А Іван з-під ряси:
— У одного чоловіка я, без його згоди, витурив свиню з капусти і…
— О-о-о! Це добре діло ти вчинив! — поквапливо прорік піп.
— А от я одну жінку… розбудив, що спала серед будня, серед полудня… — ще винуватіше признався Іван, а в цей час відчеплював від попівських штанів золотого годинника.
— І за це тобі бог заплатить, що лінивицю збудив!
— А ще в одного чоловіка я випер вовка з хати, лиш шкура ся остала…
— Це все є добрії діла! — аж плескав у долоні піп.— А гріхи ж які у тебе?
— Та… оце украв годинника я, то…
— Ото уже є гріх! Віддай його негайно!
Іван скривився й простягнув попові його ж годинник:
— То нате, беріть!
Піп і дивитись не захотів:
— Ні, ні! Віддати треба тому, у кого ти вкрав!
— Та я йому давав, а він назад не хоче взяти…
— Тоді і це — не гріх! Іди собі з богом і надалі, отак само не гріши!
Іван виліз з-під панотцевої спідниці, заховав годинника, витер сльозу невинну й вийшов з церкви. З дзвіниці він забрав заховану калиту з кожухом і з свинською головою, та ще й з карафкою ганусівки, і подався, безгрішний, у грішний світ.
Іван від біди тікає — біду здоганяє
Іде Іван, як пан, у вовчому кожусі, аж пара з нього йде, наїджений, напоєний…
…Аж забрів в якесь напівсело-напівмістечко. Селом у цілому його не можна було обізвати, бо було там зо сім будівель, де хата на хаті (себто в два поверхи хати), і містечком теж не назовет, бо довкола й навкруги — все хижі та халупи. Тут скрізь снували люди й корчмарі, панки та всякі волоцюги.
Аж раптом із-за рогу показалася батарея напівобдер-того, напівбосого цісарського війська. Шкутильгаючи — хто на милицях, хто так волочачи заледве ноги,— теліпалось доблесне жовнірство!
Побачивши його здаля, Іван хутко почав налаштовувати свою «козу». А коли колона порівнялася з ним, Іван впік марш їм на всі вуха!
Прохожі зупинились, із халуп та хат теж стали люди вибігати. Іван, коли побачив, що публіки достатньо, звернувся до супроводжуючого батареї (роти):
— Пане гер цугсфірер, невже це гонорове військо здолало ворога і з ним покінчено? Та що я там питаю? Воно ж видно по вас, герої, що настав кінець! Тобто капу-тець! Фертіх! Чи хіба не так?!!
Люди і вояки кожен по-своєму сприймав слова Івана. Лишень цугсфірер нічого не второпав і знехотя Івану відповів:
— Ми ще не покінчив з ворог… Ми дійшли… Ми при-йшли на перемундир’ю-ю-ю!
— А-а-а-а! — порозуміло кивнув головою Іван не без «співчуття».— Але, цугсфірер, чому герої йдуть без пісні?!
Серед вояків і серед людей зірвалися сміхунці неприховані й відверті! Цугсфірер наказав:
— Батарея, стій!
Іван не вгавав:
— Герої-леви, послухайте марш-пісию про каноніра-жовніра, про котрого народ склав безсмертну псалму! Слухайте і запам’ятовуйте, щоб змогли донести, як будете живі вертати, до самого Відня, Буди й ГІешта, а хто з місцевих вояків тут є, то розповсюдьте псалму цю від дорідного Поділля аж до пропахлого вином і сиром Закарпаття! Ось вам напутнє слово народу!
Цугсфірер підняв руку на знак уваги, і Іван вчесав:
— При каноні стояв і фурт, фурт ладував!
Приспів (2 рази)
І фурт, фурт і фурт, фурт і фурт, фурт ладував.
А вже куля його вже забила давно, а він все ще стояв
І фурт, фурт ладував!
Приспів.
А вже тіло його поховали давно, а він все ще стояв
І фурт, фурт ладував!
Приспів.
І вже жінку його поховали давно, а він все ще стояв
І фурт, фурт ладував!
Приспів.
І вже діток його поховали давно, а він все ще стояв
І фурт, фурт ладував.
Приспів.
А вже тещу його…
…Отут вже від сміху не втримувався ніхто!
— …Хальт! — зупинив Івана цугсфірер.— Далі ми сам співаль! — Він поспішно подав команду: — Батерія, з пісень про герой-канонір марш!
— З богом, вояки, бо чоловік стріляє, а бог кулі носить! — скористався тишею посеред команди Іван і викричав слова ці всім!
— Марш! Марш! — сатанів цугсфірер, і колона гаркнула з місця:
А вже тещу його поховали давно, а він все ще стояв
І фурт, фурт ладував!
І фурт, фурт і фурт, фурт і фурт, фурт ладував (2 рази, але можна і 3 рази та навіть і 4…).
Поки батарея у марші розтеліпувалась, цугсфірер підійшов до Івана і грізно спитав:
— А ти чого не йдеш воюваль за цісар?!
— О-о-о! Я воюваль за цісар! — з гордістю відрапортував Іван.— Але я задуже воюваль, то мені руські відбили ось цей палець.— Іван тикнув свого вказівного пальця мало не в саме перенісся цугсфірера,— а саме цим пальцем я натискував на цінгель цісарського гівера! А тепер я, як бачите, не можу нікому й фіги скрутити.— Іван ще раз продемонстрував свій «паралізований» вказівний палець. Пруссак з огидою скривився, дивлячись на Івана, повернувся і пішов. Але Іван рішив образитись за свого пальця в руці, то побіг слідом за пруссаком.
— Гер, пане! Гей! Пане, гер! Ви не думайте, що цей палець був таким огидним зроду, ні! До войни я міг ним любу фігу скрутити, ось таку.
Іван скручував усі свої пальці у різні «дулі» і тикав їх вслід цугсфіреру! Але той не оглядався, тільки лаявся:
— Фе, фе, фе! Донерветер! Швайне, фе, фе! Швайне!
Досить з Івана пана!
Іван і собі пішов далі. Йде лісами, йде полями, насвистуючи собі, як пташка божа.
Аж бачить хутір — весь згорілий, тільки з однієї хижі стіни осталися й стриміли. З-за стін вибігло босе хлоп’я — та Іванові в ноги:
— Паниченьку, милесенький, поможіть чим можете, мамка наша пішла до села, щоб хто поміг нас забрати звідси, а ми замерзаємо, як є… Сестрички вже поснули й не відзиваються!
Іван ступив на згарище, що вже припало снігом, побачив у ночвах поснулих трьох дівчаток, замотаних у діряву ряднину, ніжки їхні були голі й сині.
Іван скинув «свого» кожуха, розстелив його і переніс на нього дітей, натер їх добряче горілкою і заповив всіх разом у снопик.
Діти ожили і вдячно блимали очицями з кожушиного дупла. Іван частував їх попівськими харчами, допитувався:
— Хто ж це хутір ваш спалив?
Хлоп’я боязко відповіло:
— Війт… За те, що на хуторі податків не сплатили, а нас ще й за те, що татко наш втік із цісарської войни кудись у полон…
Іван з недогарів розвів дітям ватру. Залишив їм усі пожитки. Витяг з калити свою діряву сардачину, підперезавшися ликом, усміхнувся:
— Досить з Івана пана! А ви, діти, чекайте свою маму і дверей нікому не відчиняйте, бо вас, таких файних, хтось може вкрасти!
Діти вголос розсмішились, бо ж які двері у згорілій хаті?
Іде Іван далі. А назустріч йому їде пан на санях. Надувся весь, як вош на морозі. Іван собі іде і свище, а мороз — плюнеш, льодинка падає! Пан зупинив коней і з подивом питає:
— Ти що, не змерз, голодранцю, що фітькаєш ще на такій стужі?
— Ні, мосьпане! — взявшись у боки, сміється Іван.
— У тебе ж сіряк — дірка на дірці! — тупо блима очима пан.— Я он у якому тулупі і то замерзаю!
— Е-е! В тому-то й тайна, що сіряк у дірках! — сідаючи просто на сніг, показуючи цим, як йому душно, теревенив Іван далі.— У такому кожусі, як ваш, можна заклякнути й… на смерть, боже боронь вас від цього, рідний пане! Тут у чому мудрість? Стужа заходить вам за кожуха і крутиться там без виходу, крутиться там, клята, доки вас, бідного, не заморозить, як горобця! Або ще гірше — поки ви не станете, як оцей от плювок! — Іван для наочності плюнув і показав на крижинку.— От! А у мене що? В одну дірку (зайде мороз, а в іншу вийде! В одну зайде — в другу вийде! Буває так гаряче, що аж піт прошибає, і біда — спітнілому можна теж простудитися, отак ото!
Пан був дурний, не те — п’яний, бо наказав:
— Міняймось, хлопе!
— Що ви, що ви, рідний пане! — заскиглив жалібно Іван.— Я ж замерзну в дорозі, пішки, змилуйтесь, пане рідний!
Іван нібито заспішив: встав з намету, заметушився й дрібненькими кроками почвалав.
— Стій! Я тобі й коней впридачу дам! — здурів геть пан.
— Ні, пане, коней годувати треба, а кожух ваш зноситься, я чоловік бідний — в чому буду зими перебувати?!
Пан розізлився не на жарт:
— Я тобі наказую! Я — війт!
— Ой-йой-йой! — забідкався Іван.— Я ж не знав, що ви — війт,— і, «плачучи», швидко скинув з себе сірячину.
Вмить переодяглися. Іван скочив у сани, вкинув за пазуху панського цуцика, що трусився тут же в ридвані, вйокнув на коней і — лови вітра в полі!
Іван як не збреше, то заколише
їде Іван у панському ридвані, у теплому кожусі, ще й в шапці смушевій, на коней погейкує, а йому цуцик з вдячності вуса облизує. Зустрічні кланяються йому — гадають, пан який!
Надвечір Іван примітив при дорозі гарненький маєто-чок, то завернув до нього.
У дворі порались молоді газди і гірко плакали.
— Чи хто помер у цій господі, що так ревно плачете? — спитав Іван.
— Якби… — сумно відповів чоловік.
— Легше похорон пережити, ніж зносити таке життя,— додала господиня.
— Мо\ не можете зарадити собі, такі молоді?! — дивувався Іван.
— Не можемо нашій мачусі ради дати! Загадала баба під сотню літ нараз віддаватися і маєток цей від нас і дітей хоче відповісти тому, хто на ній жениться! Уперлася так, що нема відговору! Не життя нам тут, а суще пекло!
— Кажете, що їй сотня літ? — зацікавився Іван.
— Та сотня без одного року, чоловіче! — аж тремтів від злості газда.
— Ну що ж, побула стара кочерга на цьому світі нівроку, можна й віддаватися їй хоч чортові в зуби… — Іван щось задумав.— А що дасте, коли маєток весь залишиться вам і вашим дітям?!!
— Ой паниченьку, уже віддаю половину маєтку і всього, що є в ньому! — з надією заговорив чоловік.
— Половину маєтку мені не треба від вас, а от там, на далекому хуторі, котрий спалив війт, залишилася жінка з сиротами — мусиш їх всіх забрати до себе і перезимувати до весни. А там відлагодиш їм хату і все інше, то маєток твій залишиться тобі цілим! А тепер розпряжи та нагодуй коней і цуцика та поклич порядних свідків, щоб у нас все було законно! А ти, газдине, йди та приготуй гарну вечерю — буду вашу бабу сватати на віки віків, амінь!
Баба тішилась, сновигаючи по хаті з останніх ніг! Була вона Іванові десь по пояс — така горбата! А те, що вже не чула геть, то зять вільно говорив:
— Бачите, пане, як баба тішиться, мов чортик цвяшком?
— Ага, згадала баба, як дівкою була,— сміявся Іван, а з ним і свідки.
Баба десь надибала на кужіль, стала з ним носитися по хаті, як годиться невісті, та як заверещить:
— А покажіть мені нареченого, котрий тут з них? Покажіть, за кого маєтки віддаю!
Сама баба не могла розігнутися, щоб узріти високого на зріст Івана, то свідки піднесли її разом з кужелем впритул до Іванового обличчя, а той взяв її охапком, як пугальницю з города, і вишкірився до неї на всі свої зуби. Та ще й став чухати бабу за плечі, а баба від лоско-тів як пішла в реготи та в сміхи — в хаті лампади стали гаснути!
— Не гадайте собі — баба ще лоскочеться! — сміявся Іван.
Баба трималась за Іванову шию якомога сильніш і сміялась останнім сміхом:
— Я згодна! Я вже твоя і звідси не злізу!
— О ні! — крикнув Іван бабі на саме вухо.—Тепер моя угода: я тебе висватаю, але як вистоїш на морозі цілу ніч у мокрій сорочці.
Почухавши ще раз бабу за плечі, Іван опустив її на долівку.
— Згодна! — сплескала баба в долоні.— Я на все пристаю! Давайте мені скорше мокру сорочку!
— Записуйте все у папери! — наказав Іван свідкам.
Коли всі папери були приведені у ряд, всі сіли вечеряти гарним товариством.
А баба; надівши мокру сорочку, тішилась надворі:
— Сьогодні на морозі цор-цороньки, а завтра в перинах цмо-цмоконьки, сьогодні — цор-цороньки, а завтра — цмо-цмоконьки!
А з надсади останніх почуттів і «страстей» баба ще й заспівала коломийки:
Любилася на загаті,
Ще й на околоті.
А ще хочу полюбитись На колючім дроті…
Ой прийди, ой прийди, я там буду!
З моєї спідниці зробим буду!
В хаті «сватання» проходило ще веселіше! Іван грав на своїй «козі», співав коломийки:
Сію рожу по морозу, по снігові сходить:
Великоє закохання до біди приводить.
Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє,
На що ж ми ся полюбили на нещастя своє!
Іван так грав і проникливо співав, що навіть засмучені господар з господинею пішли в танець, ще й заспівали впереміш з Іваном!
Господиня:
Ой того я хлопця люблю в жовтій кресанині,
Ой як мене поцілував — маю знак донині!
Іван:
Не дай боже, щоб милого стільки раз кололо, Скільки разів твоє личко було коло чужого!
Господиня:
Не журися, мій миленький, що мня судять люди, Хоть якийсь мня поцілує, ще і тобі буде!
Господар:
Та я тебе поцілую із правого боку —
Най ворогів кольки колять хоть півтора року!
Іван:
Упав дощик із росою на білу березу:
Любив-с жінку п’янесеньку — то люби й тверезу!
Господиня:
Я не п’яна, я не п’яна, я й не тверезенька — Така в мене вже натура, що’м все веселенька!
Свідки:
Ой добраніч усім на ніч, а ви, люди, чуйте:
Най погані ідуть домів — красні ту ночуйте!
Іван схопився і став збирати свою «козу» до торби:
— Слушно заспівали, свати-свідки.
Але свідки не хотіли розставатися з таким веселим вітром, як Іван.
— І що ж ти за чоловік такий золотий та дивний?
— Звідки йдеш і куди вандруєш? — цікавились обидва.
— Звідки йду, то, звісно, мене вже там нема, а йду… ребра свого шукаю!
— Отаке! — витріщився один.
— Це як? — гигикнув другий, а господарі аж присіли.
— А так,— спокійно одмовив Іван.
— Ну як? — не вгавав спантеличений свідок-сват.
— Ну як, як… У мене так, як і у вас, всіх чоловіків, на відміну від жінок, одного ребра недостає ж?! Бо з нього, з нашого ребра, бог сотворив нам жінку, от я її й шукаю. Гадав, що моє ребро пішло на щось путнє, аж бачите, в яку відьму його бог встромив?! От то-то — приречено закінчив Іван.
Скрипнули двері, і з сіней увійшла, ловлячи дзувки, баба.
— Ось і моє реберце! Але ж, метелику мій, у нас була інша домова! Чи не так? — Іван грізно посунув на «наречену».
— Не хочу, не хочу, не хочу! Ні віддаватися, ні молодих парубків! Ні маєтків! Ні колючих дротів! Хочу на піч! На піч! На піч!
Іван кинувся до столу, налив бабі келішок і підніс їй зі словами:
— Випий, зозуленько, трохи слив’яночки, лізь на піч, грійся і повтори ті мудрі слова, що тільки-но сказала, а ви, свідки, записуйте!
Баба махом випила слив’янку і попросила ще:
— Налий-ко, парубче, бо геть протверезіла на морозі.
— Еге! А якщо охмелієш і знову захочеш віддаватись?!
— Ні, ні, ні! Боже схорони! Усе віддаю на дітей і внуків. Пишіть!
Свідки щось карлючили на папері, а Іван підніс бабі ще один келішок, бо баба дійсно на нього заслужила, потім він її переніс на піч, де невістка зодягла її в кожухи та пообкладала подушками, а Іван з радощів телячих почав бабі розтирати слив’янкою ноги! Баба відігрілась і стала реготати! (То Іван лоскотав у п’ятку).
Всі були раді, веселі й щасливі, тільки Іван вдавав, що сумує:
— Вже от-от мав своє ребро в руках… і… доведеться йти далі…
— Та що ви, що ви? — скрикнули газди.— Ви тут ночуєте, на лаві!
■— То-то, що на лаві, а міг би у вінчальну ніч поспати на печі! Не пам’ятаю, коли останній раз спав на теплій печі…
Судитись — не богу молитись
…Іде Іван далі та й не знає, що вже за ним женуться! А за ним женуться.
Піп з жандармами по одній дорозі!
Війт зі своїми посіпаками — по другій!
Капрали з цісарського війська — по третій!
А Іван собі їде якимось селом — співає. Люди перед ним шапки знімають, кланяються. Але бачить Іван, що на сільському майдані людей зібралась юрба, то в стрічного питає:
— Що воно там коїться?
— Вас чекають! — поклонився стрічний.
— Аякже! Від рання на вас ждуть, пане суддя! Скільки скарг насунуло в наше село, що, гадають, ви за день не вправитесь, а я, бачите, теж маю судитись сьогодні, то випередив усіх, щоби порадитися з вами і дещо наперед обсудити.— Чоловік явно набузнився, упадав перед Іваном, підкидаючи щось важке за пазухою.
— Що ти накоїв? — строго запитав Іван.
— Бачите, мені хтось на дорозі підкинув кадильницю з нашої церкви, коли я йшов з корчми до церкви, ой, не так, коли я йшов з церкви до корчми. Кадильниця, кажуть, була не то золота, не то срібна, я не роздивився та й поніс її назад до церкви, ой, до корчми, а там її в мене шинкар видурив, а тепер у мене питають, де вона? Ну, а де вона, пане суддя? Підкажіть, то…
Іванові, видно, сподобався крутій, то підказав:
— Судитись — не богу молитись, самими поклонами не відбудешся, а що би тебе на суді не питали, не відповідай, тільки свисти, зрозумів? Лишень свисти! — Іван показав, як той має свистати, вйокнув і помчав до майдану.
Біля волості зліз Іван з ридвана разом з цуциком і грізно наказав:
— Нагодувати коней і… цуцика! Суд вести не у волості, а в корчмі!
Сидить Іван у корчмі, а біля нього крутяться, а біля нього вертяться всякі та не однакі, прислужують та пригощають, аж столи риплять. Цуцик під столами розкошує!
їсть Іван і п’є, а не знає, що за ним женуться, і то вже близько!
Наситившись, Іван став позіхати на сон, та згадав, що він суддя:
— Гей, хто там перший, підходь!
Підійшло двоє: дебела, аж масна, пані і довгий та плескуватий, як вухналь, чоловік. Пані почала:
— Це скоїлось ще літом, а я досі у сні… мокрію від того жаху, пане суддя. Пішла я купатись на річку, а щоб подалі від очей черні, то забралась аж під міст за село. Купаюсь я, і, уявіть собі, на мене, голу і невинну, штрикає з моста оцей драпіжник! Звихнув мені карк, і з того часу, коли я розмовляю, щось тюркає в носі, о, чуєте?
В носі дійсно щось тюркало, як у жандармському свистку.
— Ти чого скакав на паню, та ще й з моста? — запитав строго Іван у сумного, як верблюд, чоловіка. Той спересердя крикнув на всю корчму:
— То паню треба судити, бо не дала мені втопитись! А тепер живи, як знаєш! Другий раз топитись — не годен вже зважитись…
— Ні-і-і! — грюкнув кулаком об стіл Іван.— Судитиму не паню, а тебе, дурню! По першій паруграфі за те, що хотів накласти на своє тіло руки, а воно ие тобі належить — бог дав тобі його, бог і придбати має, коли йому заманеться! По другій паруграфі за те, що паня ночами мокра! Отже, вирок: літом роздягнешся догола, станеш під тим самим мостом, а ви, пані, зо всього розбігу скакнете тепер з моста на нього, задріпу такого!
В суді, тобто в корчмі, всім дуже сподобавсь Іванів вирок. Вухналь аж сяяв від такого мудрого судді, тільки паня від цих слів стала ще мокрішою і маснішою. Тара-щачи очима і потюркуючи носом, заголосила вона:
— Як же це я з такої висоти на нього скакну?!
— Так само, як він, окаянний, на вас скакав! Не жалійте його, потопельника! Хто там слідуючий? — скаженів поволі Іван.
Входячи по принуці в роль мирового судді, гримав на писаря:
— Щоб вирок було виповнено цього літа, і не пізніше святого Іллі! Амінь вам!
До Іванового столу підійшли ще двоє. Зразу глянеш і нізащо не помилишся: один — вироджений багач, дука, другий — чистий злидар. Зрозуміло, що почав багач:
— Пане суддя, оцьому Гаврилові я справив нові волові постоли, він мав мені якийсь рік за це відробити. Поробив він місяців зо два та й каже, що не може далі на самому хлібі і воді у мене робити, каже, живіт у мене кричить, що горло повісилось. Добре, Гавриле, я скажу газдині, аби давала тобі щоднини ще й по одному звареному яйцеві, а наприкінці року з тобою порахуємося. Рік кінчився, треба по згоді обрахуватись, а Гаврило — ні
і ні! Я йому кажу, що ти з’їв триста яєць,— з’їв! Аби моя жінка поклала ті яйця під квочку, то вивелося б триста курчат. Ті курчата потім стали б курками, що нанесли б тисячі яєць. Якби ті яйця покласти під квочку, то у мене була б величезна хмара курей! А продав би їх — мав би міх грошей. Так за це я хочу, пане суддя, аби Гаврило ще рік у мене відробив по правді!
— Що ти на це скажеш, Гавриле? — запитав Іван.
— Та що скажу, пане суддя, у газди руки білі, бо сумління чорне. Багач не має дна, то мене втопить у криміналі, але робити в нього я більше не буду, дай боже йому сто літ прожити, а до завтра не дочекати!
Іван прийняв рішення:
— Іди, Гавриле, й весною звариш картоплю й посадиш, звариш біб і посадиш, звариш ячмінь й посадиш, звариш жито й посадиш, звариш овес і посадиш…
— Та що ви, пане судей! Як можна садити зварену картоплю і сіяти вже зварене жито! Хіба з того щось вродить? — спантеличився Гаврило.
— Мусить вродитись! Бо, ади, цей газда каже, що з варених яєць, які його газдиня давала тобі їсти, мала би вродитися ціла хмара курчат. Які яйця давала їсти ваша газдиня наймитові? — уточнив суддя у багача.
— Та варені, пане…
Всі так реготалися, що синіли і лазили рачки по корчмі, а у вікнах шибки дзеленькотіли. Дука постояв трохи, а потім схопив шапку і дав ногам знати.
На суд з’явився уже знайомий Іванові лабузяка, котрий і зараз підкидав щось важке за пазухою, а разом з ним поставали церковні браття, дяк і скарбник. Іван ще нічого не питав, а лабузяка уже свистів на всю корчму придуреним соловейком.
— Що у вас, добродії? — спитав Іван, співчутливо глянувши на всю братію й на свистуна.
Та братії заціпило від вибриків злодія, котрий так нагло вдавав, що буцімто він з глузду зсунувся. З острахом мовчали.
— Що вчинив цей блаженний? — запитав Іван.
— Та, бачите, він украв із церкви золоту кадильницю,— боязко заявив скарбник.
— Ти крав у церкві кадильницю? — лагідно спитав Іван.
У відповідь — полохливий свист!
— Де ти її дів?
По корчмі нервово забігав корчмар. Відповідь блаженного та ж — свист!
— Ну що, люди, ви бачите, як тяжко його бог уже покарав й без вашого суду. Адже звісно, коли бог хоче кого покарати, то забирає розум. Що ж ми будемо судити божого чоловіка? Ні! Гріх! А кадильницю свою шукайте зараз же у корчмаря, маю таке провидіння, що вона в нього!
Знявся галас такий і крик, як у корчмі. Корчмар відразу приніс кадило зі сльозами:
— Це він мені підкинув, але хто мені гроші за неї верне? Я ж йому, навіженому, стільки товару надавав за неї!
— Це буде для тебе наука, аби-сь із блаженними в гешефти не вступав,— грізно проказав Іван.— Хворого я ж заберу з села, щоб не наробив іще біди якої, та десь влаштую в богадільню.
Іван хитро моргнув свистунові і почав збиратися в дорогу.
Люди йому дякували як хто міг. Іван підійшов до блаженного і тихо спитав:
— Що там у тебе за пазухою? Витягай!
У відповідь — свист!
— !!!
Іван зиркнув на свистуна самими білками:
— Ти мені не свищи, бо я хутко тобі свистілку потрощу!
У відповідь — свист!
— Ану, зв’яжіть нещасного,— наказав Іван.
Церковники з радістю скрутили йому руки.
— А тепер гайда за мною! — взявши попідруки хитруна, Іван попрямував до дверей. Та в дверях заступили йому дорогу четверо дядьків. Один з них, як безум, таем-ниче додав:
— Поможіть нам, ради всіх святих! Третій день нас блуд мордує, не можемо до тями дійти.— І дядько заплакав, як дитя.
Почав другий:
— Бачите, післав мене мій пан на ярмарок коня продати. Каже мені: «Маєш за коня принести 25 срібних, а що вторгуєш більше, те твоє». Троє цих дядьків купили коня в спілку за ЗО срібних, і кожен з них дав по 10 срібняків. Таким робом я заробив собі 5 срібних. Прийшов до шинку, купив собі пива, бачу, мої купці одну паляницю натроє ділять. Жаль мені стало їх, то я по срібнякові повернув їм назад. А отут починається страшний блуд! Дивіться самі: діставши по срібнякові назад, вони, виходить, заплатили за коня по 9 срібних, і кінь став коштувати 27 срібних, я віддав їм 3 срібні, то в мене залишилось 2 срібних, і маєте 27 срібних у них, тобто в коні,
2 срібних у мене, маємо докупи 29 срібних, а де ще один срібний дівся? — ридма голосили всі четверо.
Але Іван їх не міг чути, бо вискочив притьмом у бокові двері разом з блаженним набагато раніше їх кінця. Мусів, бо до корчми під’їхали аж три запряжених ридвани: в одному — піп з жандармами, в другому — війт зі своїми посіпаками, в третьому — капрали з війська цісарського!
Тому від Івана в корчмі залишились тільки дим та нитва! І цуцик панський в куточку за Іваном скавучив.
Забрехався аж до свисту
У присмерку біг Іван пагорбом до лісу, тягнучи за собою зв’язаного свистуна. Той просився ревно й рідно:
— Ой, розв’яжіть мене, бо далі не можу бігти, пане суддя!
— Я такий суддя, як ти архімандрит,— сміявся Іван, розв’язуючи блаженного.— Та покажи вже, до лиха, що ти там за пазухою держиш?
— Та то для вас… — Блаженний витяг з-за пазухи велику каменюку.— Коли б не так розсудили, то, вибачайте, хотів вас огріти по голові… Я ж не знав, що ви не суддя, а якийсь хиромандрит…
— Ну що ж, слава богу, що ми з тобою не вчились на суддю, бо, як видиш, каменюка не відрізняє дурної голови від вченої.— Іван, зваживши в руці каменюку, викинув її в яругу.— А тепер за діло: нам десь треба ретель-ненько заховатись, чуєш, який репет у долині? Чи знаєш який притулок? Бо пан, як і мороз,— не брат!
— Та ні, сам я безпритульний,— трусився блаженний.— Хіба що там, онде за яругою, у ліску, стоїть відь-мяча хата, баба-ворожка три дні тому як вмерла, та поховати ще не поховали, от у чім біда…
— Бояться, що воскресне? Чи нема кому ховати? — крутив цигарку з тютюну Іван.
— Та і те, і друге,— відповів свистун.— Та і трете: вже дуже клятою відьмою була, ну така вже злюща, що під останні дні аж полисіла, кажуть. Але нам кучері не вити, нам лиш би десь пересидіти!
— Та й десь кресало я в сіряку лишив, а днів зо три я не курив! Гайда, реторе-свистуне, бо біда на плечі суне! — скалився Іван.
— Туди й по днині навряд хто носа всуне, не те що зараз, у пітьму таку,— підбадьорював себе свистун.
Зайшли до хати. В хаті — пусто, тільки смерк від свічки, та ледве жевріє в печі вогонь. В куті на лаві, завернута в ряднину, лежала баба з товстою, як дрюк, свічкою в руках, а поруч з нею на ослоні стояла макітра з кутею-коливом і пляшка горілки з настоями різного зілля. Все це Іван із почтом оглянув, припалив цигарку від пламені свічки, прочистив гнота, то в хаті стало ледь світліше. Відкрив ветху скриню, що склепом видавалась посеред відьмачої хати, і став розглядати всяку всячину бабську: мішечки з зіллям, скляночки з відварами та настойками, мітлу з кінського хвоста, скелети кажанів, котів та всяку погань. А під цим усім, на дні скрині, лежав випрасуваний, по-дівочому осяйний дівоцький стрій; зі стрічками кольоровими та намистами з коралів, з платком турецьким та чобітками риповими на підківках. Іван все це порозвішував на скелет цапа, що стримів дибки у покуті, і став милуватись красою та пишнотами дівочого строю:
— Ти бачиш, яка краса пропала, дівою не одівана! Хлопцями не доторкана! Сльозою не зрошена! Ціломуд-рієм поношена!!!
— Я би щось з’їв та й випив,— сказав хмуро свистун.— Бо ви судили та й пили, а я судився та й казився…
— Ага, давай, та й треба укладатися спати. Бо завтра день, як рік, нам може бути довгим! Бери кутю й горівку та став сюди на скриню, і будем поминати господиню!
Випили по одній — перехрестились.
По другій — розвеселились.
По третій — розговорились.
— Ти мені сподобавсь, небораче, та не знаю, яке хрещене ім’я носиш ти? — спитав Іван.
— Хрещений я по-всякому: поміж людьми — одної, поміж панів — дурної, дівчата та челядь — хто як хоче називає, все прізвища та прізвиська, а імені єдиного у мене немає. Найкраще охрестив мене — це ти: «блаженним»! Отак і зови мене! А ти як звешся, хрестителю мій?
— Іваном, та ще й Калитою, в світі прозвано мене.
— А звідки і куди ти держиш путь? Та й родом де узявся?
— Зі світу я, Блаженний Блажку, й мандрую по світах, шукаю щастя, бо десь же мусить бути воно під небом, та й кривда правду не годна з’їсти й знищити її дотла. Отаке я маю прокляття на собі, що поки світ не стане Світом, а кривда — Правдою, у нім я мушу сновигати поміж люд і розвидняти всякий блуд! Як хочеш, то й ти впрягайся зі мною, та й підемо однією борозною!
Блажко занепокоївся і зніяковів:
— У хаті щось загрюкало і засопіло, чи ти не чуєш?
— Ні!
— Диви, на лаві дрижить відьмаче тіло! — перехрестивсь Блажко.
— То в голові шумить тобі відьмаче трійло! — сміявсь Іван.— Бери куті із’їж — пройде.
— А що накоїв ти, що стільки посіпак женеться за тобою?
— Та за дурною головою нема ногам спокою. Утік я з війська, дурний був; то від нудьги, злидоти-розпуки капралам здався я в жовніри, а там я, брате, аж дізнався, що цісар русинів і слов’ян забирає, проти русинів й слов’ян воювати заставляє! Еге, подумав я, ти, швабський кнуре, пруссак Івана не обдуре, та і шпурив гвер і для них всіх вмер!
— Ну, а тепер? — допитувався Блажко Блаженний.
— А тепер лягаймо спати біля відьмаки-кралі, допоки багачі нам ніч не розікралиі
— Е ні, я ляжу тут на скрині,— зареготав Блажко.
— То я вже мушу тут біля газдині, бо більше немає де,— почав моститись Іван у другому кінці лави, напроти баби, і через мить захропів на всі лади. Блаженному не спалося на скрині, він позирав все у куток на бабу і… таки побачив, як затрусилася вона, небога, і разом з лавою почала підніматись, і Іван хилився же додолу, як на вазі, він сонний переважив бабу і гепнувся із лави долі, а лава з бабою назад на місце стала, лишень із рук відьмаки свічка впала, і в хаті, як у пеклі, темно стало, щось гупало, сопіло,— в кінці аж закричало! Іван проснувся та й поліз до печі, роздував вогник з лопушини, намацав свічку, запалив й побачив, що по хатчині розгулює… теля! Блаженного — чортма!
— Гей, ти, дурисвіте-свистуне, куди ти дівся? Нам бог теля послав!
Той визирнув у мотлосі із скрині:
— Що ти сказав? Теля?
— Ага! Мабуть, в корівнику корова отелилась, то хтось заніс до хати, щоб зігрілось. Під лавою лежало та й устало, піднявши лаву разом із бабою, і нам спать не дало,— голубив Іван теля ще й дав куті з макітри, реготав…
— А я гадав, нечиста сила тебе вбила! — й собі сміявся Блажко.
Іван воскрес
На ранок у волості всі позивачі зібрались, вчорашнього суддю шукали. А війт шукав своє псеня, кричав:
— Де ділось цуценя моє?
— А он там слід! У ліс веде!
— Йдемо за слідом!
Всі разом почвалали, невдовзі й цуценя дігнали, а з ним разом пішли вже за Івановим слідом до хати відьми добиратись.
Іван з Блаженним іще спали. Бичок лежав у покуті і теж дрімав.
Блажко зірвався зі скрині й закричав:
— Іване, куме, аж тепер на нас нечиста сила суне!
Іван у вікно заглянув, перехрестився, позіхнув:
— Ов-ва-а-а! Це пісенька для нас стара! Тепер на лаву знову я лягаю і для всіх них навіки помираю! Давай хутчіше свічку, а сам сідай в куток, там, де начурив бичок, і свищи, як учора, соловейком і дій бичка собі у шапку! Таку ми задамо їм всім загадку!
Зі злом до хати всі ввірвались хрещені — шапки поскидали. Лежить Іван, як мрець на лаві, напроти баба мерла, синя, замотана вся у ряднині. У хаті стало тихо-тихо, лиш свист Блаженного звучав на лихо.
— Ну що ж? Він сам собі цю кару! — прорік капрал,
— Так що, в капрала нема претензій?
— Нікс!
— А у вас, панотче?
— Та що? Що впало, те й пропало. У мене також — нікс!
— О, ні! Я свого кожуха заберу! — простуджено війт захрипів і став роздягати «померлого» Івана. І тут Блаженний вибіг з хати!
А піп сказав:
— їх треба >і чво поховати, бо на весь мир накличемо біду яку!
Тільки-но вс’ / ил. ;ли з хати, Іван схопивсь — і собі чухрати! В саміїї ссрочці залишився, то миттю в стрій дівочий зодягнуься, лишень чобітки не лізли на його ногу, мусів залишитися б ^_;оїх. Намацав у кишені свитки ворожчине люстерко, гляї: — з люстерка на нього витрі
щилась молодиця з вусамь. взяв свічку і хутко обсмалив на обличчі свою щетину. Одяг на голову очіпок, поскладав у калиту ворожбитське причандалля із злитків га-шеного олова і вислизнув з хати. В сінях прислухався, що надворі коїться — на подвір’ї збиралась челядь. Жінки й бабусі попрямували до хати. Іван примітив у сінеш-ному закутку бочку, то кинувся до неї, щоб сховатися,— а там Блаженний вже оселився! Зібгався в бочці втроє, закотив очі до неба й осоловіло свистав.
— Цить, бельбасе! — гаркнув на нього Іван.— Вилазь хутчіш з бочки, біжи в двір і якомога кричи…
— Я ж… онімілий! — виправдовувався Блаженний, визирнувши з бочки і заледве впізнавши Івана в жіночому вбранні.
— Я тебе рознімую! — наказав Іван, витурюючи того з бочки.— Біжи і реви, як ошелешений: «Іван воскрес! Люди, Іван воскрес!»
Іван випхав Блаженного за двері, а сам вліз у бочку.
Блаженний надворі заголосив на всі голоси:
— Чудо! Чудо! Іван воскрес! Іван воскрес!
Люди перестрашились: одні впали на коліна, другі побігли до хижі, втікали з подвір’я, знявся лемент, гвалт, крики… Обступили кругом відьмацький двір, виглядали у всі щілини, нишпорили скрізь, а Іван нишком виліз
з бочки і змішався з натовпом жінок.
— Іван воскрес!
— Чудо!
— Німому глас вернув! Чудо!..
Падали перед Блаженним на коліна, щоб той їх благословив, а Блажко аж завивав:
— Іван воскрес! Істинно глаголю т м: Іван воскрес!
— Воістину воскрес! — ВІДПОВІД .LW ‘.ому люди, як пророкові.
А воскреслий, у жіночому строї, чимчикує собі далі, перевісивши через плечі ДІЕо І і чобітки з дзвіночками, котрі своїм передзвоном зье*. яли йому путь.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.