Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Личко як мак, & спідниці — козак

…В горах ще біліло, а в долинах в>че все весніло. Іван йшов долами. На нього кидала оком мужчинська стать, як це ведеться кидати оком на чужу молодицю. Іван був веселий, то нікого на дорозі не чіпав, аж бачить: по дорозі навстріч йому іде дебелий дядько і несе в руках, як стяг, грубелезного дрюка з настромленою на нього війтівською шапкою з бляхою на смиці. Дядько гарчав на всю вулицю, люди вибігали за ворота і кланялись шапці та дрюкові. Видно, це було їм у звичку, бо ніхто ні про що не питав, а лишень бігцем кланявся до землі і біг у свій двір назад. Іван зірвався й бігом пробіг повз дядька.
— Гей ти, молодице! Чого не кланяєшся перед війтом? — зарепетував дядько, зловивши Івана за очіпок.
— Я, пане, не знав, що ви війт, Гч) не тутешній… не тутешня!
— Твоє щастя, що не тутешня і шо не знаєш про те, що війт заслаб і сам не може по селу пройтись для почестей і властоустрашіння, а для режимарії проноситеся його благочестива шапка, котру він навіть у церкві не знімає! Отож кланяйся, голубко!
— Ой паниченьку, я б з радістю поклонилася цьому дрючиську, але, бігме, не маю часу, бо он там, за вашим селом, якийсь дурень носить цісарську шапку, то спішу спершу поклонитись цісареві…
— Невже й цісар перемочимордив отак, як наш війт, що заслаб, неборак? — вголос розмірковував дядько.
— Не знаю, не знаю, паниченьку! Гадаю, що оця ваша шапка має піти і все-таки поклонитися отій цісарській, еге ж? — пробачив Іван.
— А що це в тебе, молодице, голос, як у бугая по весні, чи не куриш файку часом? — загигикав дядько.
— Та гріхи би на вас впали, пане! — — кокетував Іван.— На похоронах вчора була, то сплакалася до хрипоти…
Іде Іван разом з дядьком в гонорі і почеті через все село, аж бачить на вигоні, де сходяться дороги за селом, зібралася чимала юрба людей. Посеред натовпу стримлять на ладній бричці якісь два пани. Коні в шорах та золоченій збруї. Люди щось виголошують, причитають, просять, молять:
— Пани наші рідні, пани наші вчені, невже це конець світа настає?
— Всі кажуть, що в Розчепіринцях чоловік воскрес!
— То що там «кажуть»? Я сама там була, де він вмер, дивлюсь — його там нема! О!
— Так, так! Німим глас вертає, а з бабів — молодих дівок робить!
— В кого хата згоріла, з попелища нова робиться, як він поблагословить!
— Сам-один розігнав зграю вовків!
— Ніякої платні ні за що не бере!
— Не їсть, не п’є!
— По снігу босий ходить, і сніг під його ногами розтає!
Пани сиділи в бричці згнітившись, не йняли віри.
Дядько з дрюком насупився до Івана:
— Де ж вона, тая шапка-цісарка? І що воно тут коїться?
— Цс-с-с-с! — зацитькали на дядька.— Це пани філо-зопи воскреслого шукають!
— Ага, кажуть, він у наше село направився!
— Чуда буде ділати!
— Хто такий?
— Якийсь Іван Калита, хто його знає? — відповів один.
— Може, то і сам Месія? — додав другий.
— Його нам тільки бракувало,— чухав потилицю дядько.
Іван повеселішав враз і пропихався до брички ближче. Пани щось собі марокували: один з них був лисий, а другий — кучерявий.
— Що це за привид бродить по сім краї? — спитав лисий.
— То не привид! А якийсь добрячий сучий син… — роздумував пан кучерявий.
— Злапати б його! — мрійливо озвався лисий.
— Ага, той би певно зразу рішив нашу суперечку… — додав кучерявий.
— А хто може з вас нам його вказати чи описати, ми б добре тому заплатили! — оголосив лисий пан.
Поголос пішов по всьому натовпі. Іван підкрався до самої брички:
— Я би могла вам на нього вказати, велелюбні пани.
Пани закомосились.
— Ти його знаєш? — спитав кучерявий.
— Дуже добре! — пошепки сказав Іван.
— Де він зараз?
— Зараз не знаю де, а от через тиждеиь він буде на ярмарку в Розкрадищинцях.
— Сідай у бричку! — наказали пани і поїхали з Іваном до якихось Розкрадищинець.
По дорозі розпитували:
— Ти йому хто?
— Доля,— відразу відповів Іван.
— Жона, значить, є?
— Доля, пане, доля! — журився Іван.
— Покинув тебе, значить? — гудів своє пан.— Утік?
— Від своєї долі, паниченьку, не втечеш,— усміхався Іван.
— То ти гадаєш, що щастя людини залежить від долі, а не від грошей та багатства? — зацікавлено втрутився пан лисий.
— Істинно так, велелюбні! — без вагань відповів Іван.
— Ага! — аж підскочив на бричці пан лисий, аж заплескав у долоні.— Бачите, Користофате Кордубиновичу, хто з нас виграв?
— Ой, ой, ой! — манірно, як панночка, захіхікав Кори-стофат Кордубинович.— Рано підскакуєте, Користофате Кордубиновичу, поки що ви заледве дістали однісінький «рихт», а в мене «контрарихтів» — безліч! Мої «контра-рихти» аргументовані філозопами, банкірами, юриспреда-торами — вищим світом! А ваш «рихт», я би сказав, «рих-тик» — бродячою бабою. Ваш «рихтик» — гола візія, бо ідея голодранців — гола, гола, гола! — хіхікав пан Кори-стофат Кордубинович, знічев’я поглядаючи на Івана.
Іван покірно кивав головою в такт хіхіканок пана кучерявого й цим самим ніби висловлював співчуття панові лисому.
— Ти ж не можеш цього довести на ділі, що тут набалакала, правда, еге ж? — глузливо і зверхньо запитав у Івана пан кучерявий.
Пан лисий дивився на Івана як на вершителя Страшного суду.
Іван по-мужицьки почухав потилицю, забувши, що він «баба», безапеляційно заявив:
— Довести я можу хоч зараз,— зневажливо й нехтливо повів розмову Іван.— Але що я з цього буду мати й навіщо воно мені?
— Ти що, здуріла, дівко, тю! — аж зупинив коней лисий пан і встав на ноги.— Якщо ти доведеш мою правоту, я виграю цілий мільйон. А з цих грошей я зможу добре й тобі заплатити! Га?
— А якщо виграють отой пан, то скільки ви програєте? — зацікавився Іван.
Лисий пан засоромився й сів:
— Та пусте — мідну шустку…
— Тоді відповідайте мені, пане, нащо це все вам? — вів допит Іван у пана кучерявого.
— Як доведеш, що людське щастя в долі, а не в грошах,— розкажу тобі тоді,— зневажливо відповів кучерявий.
— Е, ні, я так не можу! — категорично заявив Іван.— Як я можу щось доводити, не знаючи, навіщо і в ім’я чого я це роблю?
— Ти поглянь на цю шльондру! — аж завив зі злості кучерявий.
— Тихо, тихо, прошу! — зіп’явся знову на ноги пан лисий і умиротворював пана кучерявого.— Наша суперечка — це не тільки твій мільйон і моя мідна шустка, бо в мене є і свої мільйони, а гонор кожного з нас полягає в тому, щоб довести, хто з нас правий!..
Лисий пан аж захекався і роздратований сів.
Іван же мружився від втіх, йому лиш відомих. Вичікував мовчки. Кучерявий пан поблажливо мовив до лисого:
— Ну що ж, якщо гадаєш, що ця жеребцювата Гретхен може вирішити нашу многолітню філозопську спірку, дій як знаєш! Кидай перли свиням… А ти, дівко, куди валандраєш?
— Теж щастя шукаю… — ліниво одповів Іван.
Лисий насупився й погнав коней. Відлигав трохи й повів:
— Слухай, дівко, але пам’ятай, що на тебе чекає кара нелюдська, ми — мільйонери, а головне — філозопи! Ти знаєш, що таке є філо-зо-пі-я? Га? — рявкнув якомога сильніше лисий на Івана.
— Знаю,— спокійно відповів Іван.
— Хі-хі-хі! — нестримно захіхікав кучерявий.
— Так що ж воно таке? —дратувався знову лисий.
— Філозопія — де таке, що його звідси не видно, бо воно насправді — там, а прийдеш туди, то не збагнеш його, бо воно вже — тут, і тобі знову треба сюди, але так, щоб ти був і там, і одночасно тут, як де у казді про двох їжаків і одного зайдя, котрий задрав ноги, так і не обігнавши їжака, бо один їжак був там, а другий…
— …Досить! — перебив його лисий.
Кучерявий качався в бричді зі сміху.
Лисий вів далі:
— Так от, ми вишукуємо суть для народу, що для нього в житті головніше! Доля чи гроші? Я кажу, що доля, бо вона дає кожному своє! А Користофат Кордубинович вважають, що головне — капітал, за котрого можна купити собі долю, яку хочеш. Тобі ж прийдеться довести, хто з нас правий! Кажи, що тобі для дього потрібно і коли де ти зможеш зробити?
Панські сентенції, як і панська м’яка бричка, заколисали Івана, і він собі дрімав.
\
Іванова «філозопія»
Проїздили саме перехрестя, посеред котрого стояв чорний хрест, а під ним сидів жебрак і вимолював гіркими молитвами окрайці насущного.
— Зупиніть коней, то я вам зараз же вашу філозопію і розтлумачу,— сказав невесело Іван.— І побачите, що обоє програли!
Зупинилися.
— Як ви гадаєте, велелюбні… Кордубиновичі, що цьому жебракові треба — копиталу чи долі?
Кучерявий аж пирснув слиною:
— Ти що, хамовище, за дурнів нас маєш? Не видиш, що мідяка просить!
— Ні! — запротестував лисий.— Він у бога долі просить!
— А ви підійдіть до нього і запропонуйте йому, що там по вашій філозопії: ви — тисячу карбованців, а ви — долю осяйну! Прошу, пани, прошу, і спірці вашій, може, й настане кінець! — вчив Іван.
Кучерявий, як шершень, зіскочив з брички, за ним лисий, а за ними й Іван навзглядці.
Підійшли до жебрака, котрий трусився, як мокрий пес, коли побачив панів перед собою.
— Ти хочеш тисячу крейцерів, жебраче? — копнувши своїм лискучим чоботом капелюх з двома мідяками, гаркнув кучерявий.
— Ні, пане, ні! — змолився на панів жебрак і поліз за своїм капелюхом.
Пани отетеріли обидва.
— Ну, чого ти злякався? — став лагіднішим кучерявий.— Ти не хочеш мати цілу тисячу крейцерів?
— Ні, пане, не хочу! — вже сміливіше відповів жебрак.
Очі лисого засяяли в передчутті виграшу. А кучерявий, як бик, отупіло дивився на жебрака і не йняв віри!
— Ну, а дві тисячі крейцерів хочеш?
— Ні,— заплакав жебрак.
— А п’ять тисяч крейцерів?..
— Ні! — навіжено заревів жебрак.
— Десять тисяч крейцерів!.. — сухими губами вимовив кучерявий.
— Ні! Ні! Ні! — аж скочив з колін на ноги жебрак в розпачі.
— Так чого ж ти хочеш?—запищав кучерявий, схопивши жебрака за латущину і витрушуючи з його кістяка душу.— Чого тут жебраєш?
— Я нічого не хочу! Лишіть мене, пане, в спокою. Я додому хочу!
— Ага! Га!похопився лисий. Додому, до своєї долі, еге ж?
— Нема в мене ніякої долі ні дома, ні тут, нігде.— Вирвавшись з рук пана кучерявого, жебрак підібрав свого капелюха, пару мідяків і рушив геть.
Пани стояли, як цапи посеред кладки, один проти одного, й ніхто нікому не хотів поступитись дорогою, і нарешті кучерявий крикнув:
— То що, ‘мудригайлихо, чула?
— Я-то чула,— мовив Іван.— А ви як?
Пани мовчали, сопіли. Нарешті лисий мовив:
— Я вважаю, що Користофат Кордубинович програли, бо в нього жебрак і той грошей не взяв, виходить, доля так розпорядилась, О! Правда ж, молодице?
— Ні-і-і-і! — завив у розпачі кучерявий.— Це не виграш, бо й у вас, Біристофате Кордубиновичу, ще не «рихт»! Жебрак сказав, що долі у нього ніде нема! О! Правда, молодице? А грошей не взяв — попався дурний геть жебрак!
— Так це його доля така, що він геть дурний!
— Ні, це гордий жебрак! А може, він і зовсім не жебрак!
— Ні, він жебрак!
— Ні, він не жебрак!
— ……………і
— ……………! ?!!
Пани почали чубитися!
Ах! Ах! Ах! Як було мило дивитися Іванові, як чубляться пани!!! Намилувавшись досхочу, Іван, як на бичків, загейкав на панів:
— Ану, гей, гей, Кордубиновичі! Лишіть собі цієї лу-панки на потім! А тепер давайте діло вигравать чи програвать — в мене часу обмаль!
Поки кучерявий обтрушувався і випльовував з рота гудзики від кафтана пана лисого, Іван звернувся до лисого:
— От той пан каже, що йому попався гордий жебрак і тому грошей не взяв, то давайте докажіть йому, що це не так!
— А як?
— Он, бачите, жебрак прямцює до кладки, що через річку, ви ж наперекіс переженіть його і покладіть на кладку пачку грошей, якщо він гордий справді, то грошей не візьме, а як візьме, то ви виграли мільйон, бо ж така його доля і ваша?!
Пан аж язика висолопив від бездоганної логіки Івана.
— Але кладіть пачку потовще, щоб вітром не здуло, а самі заховайтесь, а ми з цим другим Кордубиновичем вас на бричці доженемо. Пан лисий схопив з брички ку-ферок з грішми і побіг наперекіс. Біля кладки вчинив усе так, як велів Іван, заховався у кущі, а тут і Іван з кучерявим підійшли і примостились біля нього.
Йде до кладки бідолашний жебрак і з туску на все горло плаче. Йде, сіромаха, і вголос з образи до бога говорить:
— Прости мене, святий кріпкий, що заповідь твою головну порушую, що йду кинути моє поругане тіло у цю чорторию, бо не годен більше знести страждань і наруги! Що покину цей милий світок, не попрощавшись з моєю дружинонькою, що не попрошу прощі у своїх маленьких пташеняток! Не годен я вернутись до хати і глянути їм у їх янгольські очиці, голодні, караючі і серце розриваючі! Господи милостивий, чи ж є хтось в тебе на цій землиці нещасніший за мене?..
Жебрак ішов кущами просто до синьої, аж до чорної, чорториї, розгрібаючи заледве перед собою вужасті лози. Допитувався у бога:
— Чи є у тебе,’ господи, такий знівечений, погорьова-ний чоловік, як я? То навіщо я тобі?
На цих самих словах з-під ніг жебрака вирвалась товстелезна лозяка і шваркнула його щосили по кістлявому обличчі. Тому в очах потемніло, і впав горілиць.
Лежить він лицем до неба, а там висять в голубизні жайвори і так гарно та мило співають. Хмарки півниками та кониками плавають. Таке все любе та принадне, до життя кличе!
— Невже ти мене почув, боже, зогнівався на мене за гидь слів моїх і так врепіжив по моїй тварі? Видно, що так, бо так може вшкварити тільки святий та кріпкий!
Жебрак встав і сказав богові:
— Добре зробив! Бо дійсно, невже я найнещасніший, адже руки й ноги якісь та є, а якби я до всього цього та був би ще й калікою?
Жебрак звернув від чорториї та й пішов у напрямку до кладки, міркуючи далі:
— А якби я був сліпим? Боже мене прости, але якби я був сліпим, то як би я цю кладку перейшов?
Підійшовши до кладки, жебрак з жаху аж перехрестився:
— Ну от, дурню, гріхослове, як би ти перейшов цю кладку, будучи геть темним, як кріт? — допитувався сам у себе жебрак.
Він натягнув свого капелюха аж по самі плечі і мовив:
— Впаду з кладки — утоплюся, то так мені і треба, а перейду — мушу жити, як є! — І пішов по кладці, переступивши пачку грошей, як купку кізяку. Хилитаючись, балансуючи, мов перевесло з відрами, він перейшов кладку, зняв капелюха і підкинув його переможно вгору! Присів на моріжок і щось собі тихо заспівав…
— А що на це ти скажеш, молодице??? — спитали одночасно пани.
— Це ознака для вас, велелюбні пани! Саме господнє провидіння вказує вам, що він якраз той рихтовий чоловік, котрий мусить вирішити ваші рихти! Ви ж видите самі, що в нім є і те, і друге, тобто в нім не поміщається доля і не чіпляються до нього ніякі копитали, виходить, він ваша карта! Чиста карта, розумієте?! На неї варто і треба поставити! Отже, ми беремо ті гроші, що на кладці, тобто вашу ставку,— Іван звернувся до лисого,— і беремо ті гроші у вас, що ви мали віддати жебракові ще біля хреста,— Іван звернувся до кучерявого.— Це буде ваша ставка! Віддаємо їх жебракові і беремо з нього-найсуворішу присягу, що через тиждень ми всі зустрічаємось у Розкрадищинцях на ярмарку, де жебрак повинен представитись, ким він став за тиждень з такими великими копиталами і що він з них звів. Якщо він стане щасливий завдяки грошам вашим, виграв, звісно, Користофат Кордубинович! А, повторюю, а якщо воно залишиться таким же бидлом, як є зараз,— то тут уже повний виграш, повторюю, повний виграш Біристофата Кордубино-вича! Отже, починається остання, остання філозопська рихта, панове велелюбні! По руках! Живо по руках!
Пани настільки осатаніли, отетеріли, обовваніли і оше-лешелись, що подали руки свої панські Іванові.
Підійшли всі разом до жебрака. Той сидів осовілий, мов п’яний, та, побачивши перед собою тих же панів з молодицею, що й перше, став продрухуватися.
Іван взяв у руки лозяку і ніжно спитав:
— Йолопе, береш у панів гроші чи…
— Беру! — заревів жебрак.
Іван пошепки пояснив тому угоду і вперіщив його лозиною, в знак повної згоди:
— Отже, через тиждень у Розкрадищинцях твій судний день, йолопе!
Іван віддав панські гроші жебракові, від котрих той впав з порозуміння геть, то Іван мусив ушкварити жебрака ще раз лозякою і плюнути йому межиочі, як останньому телепневі.
— Тепер моя ставка! — прорік Іван, риючись у своїй нерозлучній калиті.
— А тобі нащо? — здивувались пани.— Ти ж нічого не виграєш?!
— Е, якщо й не виграю, то хоч побуду рівноправним гравцем при розкритті цієї чистої карти! — відповів Іван і витяг з торбини, що під руку йому втрапило,— злиток відмацького олова, і приклав його до панських грошей в руки жебрака.
Всі разом розреготалися. Найбільше реготав жебрак, молився:
— Уперіщіть мене, боже, ще раз лозякою!
Іван вперезав його замість бога, але той ще дужче реготав, бідак.
— Де ви всі були, коли бог розум роздавав? — у самого себе спитав Іван і теж щиро розсміявся.— Дивіться, пани, на нього сьогодні, бо завтра не дотовпитесь!
Не встигли пани з Іваном дійти до брички, а жебрака як вітром здуло. Повсідались у бричку, а кінь — ні з місця! Ніби його перевернув хто у віслюка — не йде, і край!
— Ви його коли годували? — з докором спитав Іван.— Не бийте його!
Зліз Іван, нарвав ярої отави жмут і прив’язав перед конем до краю голоблі. Кінь потягнувся до отави і рушив з місця, а оскільки дотягтися до пучка не міг, то побіг, доганяючи свій харч, чимдуж та чимдуж!
Отак заїхали аж у якесь містечко. І знову-таки, містечко не містечко, а село — просторе, в ньому навіть було кілька будівель, таких, що хата на хаті стоїть, а кілька й таких, що хата на хаті і ще одна хата зверху!
— Що це за село? — спитав лисий.
— Яке це вам село? — обурився Іван.— Це сам град Снятии! Цей град рівня Кутам, а то й Косову — столиці Гуцульщнни, котрою колись була сама Коломия! А Коломия, як співається в гімні,— не помия, Коломия — міс-то, в Коломиї всі дівчата, як пшеничне тісто!.. І Коломия недалеко від Станіслава, а Станіслав — то вже Львів, велелюбні пани!
Не йде Іван далі, бо хоче медалі
Снятии їх зустрів бравурним маршем дівочої духової оркестри, котра вела за собою табунець «українського війська» з малиновим прапором «УСС» — «Українські січові стрільці». Стрільці, маршируючи в кайзерівській обношеній мундир’ї з чоловічого плеча, репетирували:
Чи ти дівка, чи ти ні —
Ставай до наших лав, до борні!
В ряд ставай, готовись,
На ніщо не дивись,
Чи до пекла підеш, чи до неба.
Кидай маму стару,
Кидай любка, сестру,
Бо настала велика потреба!
— Зупиніть мені, прошу пана, я тут зійду! — рішуче попросив Іван.
— Що таке?
— Ти що задумала? — обурювалися пани.
— Не видите? — видавив Іван сльози завбільшки, як горох.— Невже не видите, що цісареві нашому капутець може прийти, якщо ми, жіноцтво, не підсобимо своїм поступом у цій справедливій війні? Ви чуєте, якої рідної вони співають?!
Іван розридався вкрай!!!
— Бачите, позбирав бідний цісар, сарака, все бабій-ство сяке-таке! А я ж, моцна та дужа, буду висиджуватись? Ні, я не годна слухати безсумлінно ці заклики, послухайте ж, що вони поють?
Бо настав такий час,
Що умре кожний в нас,
Не у ліжку, а в полі, у крові.
І в хвилину страшну Спом’яне вітчизну,
Бо для неї умер він з любові!
Стрільці марширували на місці, бо йти десь далеко — не було куди!
Наше тіло — погній Для квіток — ясних мрій,
Наша кров — то росиця над ранком,
Наша думка — то грім,
А рука — хмаролім На деспотів піде гураганом!
Іван витир-ав сльози:
— Ні, панове, піду і я з ними гураганом проти деснота-царя! Це вирішено, і ви не зможете мене збити з цього патріотичного поступу! Прощайте! Отут я своє щастя знайду!
— А як же через тиждень у Розкрадищинцях буде? — заволав пан лисий.
— О! — вклонивсь Іван.— То — святе для всіх нас! Я гадаю, що до того часу я вже вислужусь як найменш до рангу десятниці, і мене відпустять для такої філозоп-ської рихти! А тепер прощавайте! До Розкрадищинець!
Стрільці побачили в Івановій персоні дебелу, а значить, справжню стрілицю, почали марширувати навколо:
Чи то буря, чи грім,
Чи гуде хмаролім,
Що земля на сто миль грає грізно.
Від поділля до гір Чути голос: позір!
В ряд ставай, щоб не було запізно!
— Чи змогла б я прославити нашу вітчизну хоч так-сяк? — змолився якомога Іван, перевертаючи пульки до неба і обмацуючи стрілиць, мов святих дів ненавісних!
— Аякже! — відповіла розпашіла провідниця січового поступу.— То певно, що зможете, приятелько! У нас можна не тільки вітчизну прославити, але й себе обезсмертити у нашім славнім проводі, як-от наша стрілиця Ярема Пуцькова: з рядів УСС пішла на поле бою і дослужилася ступеня кадета… посмертно!
— О-о-о! То є, прошу пані, велика честь! — манірничав Іван як міг.— Перепрошую, як вас величати маю, пані стрілице?
— Старша десятниця УСС Олена Заголена! — відрапортувала та.
— Іванна Неголена,— відрапортував й собі Іван.— Будемо ся знати.
— Будемо ся знати! — за руку привіталась десятниця і пхнула Івана в табунець. Іван прилатався до бабійської колони і тут же почув наказ старшої десятниці:
— По-о-хід! З січовим гімном до лазні, правою персою вперед, кроком р-р-руш!
Хто ж то там іде, перед веде?
Диво! Се наші дівчата!
Личко, як мак, кругом козак,
Душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх! На війні се гріх!
Ви вберіть їх вінцями!
Слава тим дочкам, щирим козачкам Між січовими стрільцями!
Гей, дівки-молодиці, як мур всі тверді, Погляньте на стяг наш там вгорі:
«Усі за одну, одна за всіх!» —
Сіяє на нашім прапорі!
Марш-похід закінчено — дійшли благокрикливо до лазні.
У лазні оркестра з маршів зсунулась на «вальс-судь-бу», десятниця подала наказ стрілицям:
— Р-р-розперізуйтесь! Р-р-розшнуровуйтесь! Р-роздя-гайсь!
Іван занепокоєно вештався поміж напівроздягнених стрілиць і стріличок, котрі з вересками й писками готували себе до омовіння.
Іван підійшов до старшої десятниці, котра саме знімала з себе важкі, не по нозі, виходжені чоботи-шкарбани.
— Пані старша десятнице, чи не заважкі вам чоботища дали? — поштиво спитав він.
Десятниця прудко роздяглась, ніби показувала всім приклад вправності і лиску, воркотіла:
— Я, пані Неголена, не tfa танці збираюсь, а на войну! А ви чого не роздягаєтесь, ви ж з дороги, а коли нам знову випаде до лазні дістатись — невідомо!
Іван завовтузився біля своєї калити, витяг звідти чобітки з дзвіночками і простяг десятниді:
— Я, вибачайте, сьогодні не можу купатися… Ви б приміряли чобітки, на мене вони тіснуваті, а на вас будуть в самий раз, приміряйте, прошу, панно Заголена!
Панна Заголена миттю вскочила в чобітки, тупнула ніжкою, другою і завмерла від звуків дзвіночків, а далі закружила по лазні під солодкий «вальс-судьбу», плавала, пурхала і підпливла до Івана, міцно обнявши його, спитала:
— Що б паня Неголена хтіла за них?
— Нехай це буде мій презент для панни десятниці!
— О-о-о! — запаморочено простогнала дівка-десятни-ця.— Це не до подумання! Це — розкішно! Це — знаменито!
— Я, бачите,— вів далі Іван пошепки,— міг би панні і ще чимсь підсобити. Так як чоловік мій покійний, що впав на цій войні, був курінним, то я з ним весь час вешталась при війську і знаю багато військових вправ і ги-риць. Коли ви притомитесь від цього величного поступу, я могла би вас підмінювати…
Десятниця так-таки скакнула на лаву в чому була і вивишилась над всіма у лазні! Розмахом зупинила оркестру, затупала ніжками, віддзвонюючи чобітками…
Всі ж в лазні завмерли, побачивши десятницю в таких гонорових чобітках. Прозвучала команда:
— По-хід, шикуйсь! У два шнури за-а-а-ступай! Струнко!
Напівроздягнений похід вишикувався у дві шеренги, заступив і виструнчився згідно командам. Десятниця оголосила:
— Завдяки патріотичному сумлінню і бездоганній воєнній репутації нашої нової стрілиці, пані Неголеної, призначаю її своєю першою заступницею з піклуванням надати їй чин десятниці. Наказ оголосила я — старша десятниця Олена Заголена!
Оркестра заграла «бравураду», і всі, в чому були, заплескали в долоні! Отак Іван став десятницею січових стрілиць!
Йшлося десь до півночі, а Іван з десятницею раювали та бешкетували на нарах в напівтьмяному «качурі» — приміщенні гауптвахти. Іван був чисто виголений, тобто обсмалений свічкою, зодягнений у більш-менш пристойний цісарський мундир, котрий йому, звичайно, більш личив, ніж бабська одежа.
— Ви знаєте, панні Іванно, ви в цьому мундирі геть скидаєтеся на справжнього мужчину, аж мені мурашки по литках бігають,— мурликала старша десятниця.
— Що ви кажете? — щиро дивувався Іван.
Смакували собі ром і лікер, кокетували…
А в казармі теж не спали. В сирій, облушпареній конюшні вони тулились на нарах одна до одної, не роздяг* шись й не роззувшись.
До казарми ввірвались сім монашок з великими міш-ками-клунками. Серед них стрілиці зразу пізнали ново-бранку Неголену. Іван, в накинутій поверх мундира рясі, стояв весь в сльозах, жалібно плачучи:
— Сестриці мої звитяжні! Не гадала я, що так швидко нам доведеться розлучатись, але наказ є наказ! Тим більше, що нічний наказ! Хутко всі зараз же одягайтесь у монастирську вберю, котру для вас принесли сестри во Христі, і ми за цю ніч повинні розбрестись на відстань свисту ворожих куль. Я от тільки що йшов, а куля як свисне повз мене, був би там вояк, мала б його на гарант вбити!
Стрілиці без пам’яті розбирали з монашеських клунків ряси і надійно замасковувалися. Іван і далі наводив жах:
Нашу старшу десятницю отруїли, і вона лежить без задніх ніг у «качурі». Ворог на підступах! Отже, бігом, дівки, бігом!
— Ох, йой, ох,— стогнали дівки.
— Ви тут всі добровільно, як я? Чи за вербунком? — допитував кожну Іван.
— За вербунком!
— Та певне, що за вербунком!
— Насилу від мами забрали!
— За вербунком, за несплату податків!
— От що, воївниці! — прогорланив Іван своїм непідробним мужицьким голосом.— По домівках! І щоб тихо там були, як миші, а то на кожну чекає розстріл! Марш додому і чекайте, поки ми не побідимо!
Стрілиці дійсно, як миші, розбіглись миттю з конюшні. Іван подякував монашкам, сказавши в сльозах:
— Народ вам цього не забуде, а бог добрий, то простить! •
Сам зник останнім, як годиться і є до лиця воєначальникові!
Судний день для Івана
У Розкрадищинцях ярмарок вже за сонця вирував: дзвонив косами й ланцюгами, ревів коровами, іржав конями, квіглив свинями й поросятами, індиками, гусьми і качатами, розбріхувався на всі пси! А люду на ньому, як мурав’їв, а крамарів, корчмарів, гендлярів та всяких панів — як бліх!
Ходить тут і Іван у жовнірському мундирі, на милицях, ніби він інвалід цісарської війни. Треться поміж рядами, сновигає, прислуховується до всього.
Баче — ходить пан гладкий, товстий, з ноги на ногу перевалюється, а за ним паня з дочкою, і кожен з них веде на срібному ланцюжку по маленькому цуценятку, демонструючи виняткову породу цуциків.
Так ото ж ходить пан поміж возами, де свині продаються, та й давай з дядьків сміятися:
— Що мужик, то й свиня, що мужик, то й свиня!
Іван не втерпів:
— Ага, ага, пане! Не те, що у вас — що паненя, то й цуценя, що пані, то й сучка, що пан, то й собака! Так воно виходить, еге жз
Дядьки зі сміху розперізувались. А пан, щоб якось відомстити Іванові:
— А ти що тут робиш? Хочеш собі нові милиці купити?
— Ні, я не купець, я продавець!
— Що ж ти продаєш? Душу, хіба що? — кепкував пан.
— Вгадали, пане, душу, бо в мене їх аж дві, то одну продаю.
Івана обступили з усіх боків. Пан же не хотів бути обовваненим перед мужиками, то й сказав:
— Ану, покажи мені душу, хоч одну, то я тобі заплачу тисячу крейцерів!
— Вам яку душу показати — теплу чи холодну?
— Давай холодну! — реготав пан.— Мені і так гаряче!
— Давайте наперед гроші! — поважно торгувався Іван.
Панові нічого не залишалось, як витягнути тисячу
крейцерів і віддати їх Іванові.
А Іван взяв панову руку і подув щосили в неї:
— Тримайте, пане, добре, бо втече!
— Яка ж це душа?! — обурювався пан.
— Холодна, яку ви просили! У мене залишилась тепла,— ось дайте ще раз руку!
Іван тепер не дув на панську руку, а хукав на неї:
— Відчуваєте, що це вже тепла душа моя! А вам якраз так гаряче, ідіть собі і дуйте, то буде помірно вам!
Пан оскаженів і дійсно став хукати зі злості!
— Отак, пане, отак! Зразу навчились,— сказано ж бо, що пан — не постіл!
Пан під регіт дядьків щез у натовпі…
В кінному ряді стояли коні, припнуті до конов’язі, як кораблі на якорях. Декотрих прогулювали на кордах, щоб ті, гарцюючи, показували свою міць і красу. Найгар-ніших коней продавали цигани, вони охляп об’їжджали та здиблювали їх у «свічки», і коні ходили на задніх ногах, як ведмеді. Народ дивився, чудувався. В найбільшому захопленні були два підлітки, що стояли осторонь зі своїми вітцями.
— Тату, купіть он того, що з зірочкою на чолі! — просило хлоп’я.
— А мені он того, що з білою гривою! — просив другий хлопчик.
— Ой-йой, за наші гроші ми можемо хіба що цвяхи від підків у них купити,— поклав край розмовам і бажанням дітей один з вітців.
Іван голосно, на весь кінний ряд, спитав:
— Почому сьогодні крадені коні коштують?
Іванові ніхто не відповів, але Іван був настирним:
— По сто буків на спідницю і трохи криміналу чи ще дорожче?
Люди стали сміятися й розходитись від торжиська крадених коней.
Іван теж пішов собі за дядьками, котрі за руки відтягували своїх дітлахів від чудо-коней. Всі.разом підійшли до воза, до котрого було прив’язано дві пари вороних меринів і червону жеребну кобилу з породи важковозів.
— Оце конина, як стіг,— в захопленні мовив дядько.
— Так, так,— заіскрилися очі в другого дядька.— Як піч, з такою можна веснувати, літувати і зимувати.
— Стійте мовчки й про кобилу більше ні слова,— пошепки цитькнув на дядьків Іван.— Чекайте готового й без мене — ані мур!
На возі сидів дука, їв книші і сам сидів надутий, мов книш. Наймит підгодовував кобил й заплітав їм гриву в косиці.
— Що коштує оця шкапа? — запитав на жарт хтось з натовпу.
Дука і не поглянув у той бік, їв книші й запивав чорним пивом.
— Це не шкапа! — заперечив Іван ображено, ніби це була його кобила.— Ще! Ще не шкапа! — Іван підійшов впритул до важковозихи, почав обмацувати її, як знахар, дивитися в зуби, під хвіст, під пахви, у вуха, в ніздрі, колупатися в копитах: приставляв вуха до черева, крутив багатозначно головою:
— Та вона у вас жеребна, газдо!
— Пхе! — пхикнув пан.— Це й дурневі видно, що кобила жеребна.
— Видно, та й не дуже,—ще загадковіше мовив Іван.— Кобила-то жеребна… трьома лошатами! Як же їй, бідній, ожеребитися?
Навколо загомоніли, співчуваючи кобилі, замахали головами. Хтось все-таки наполягав:
— То скільки газда хотів за неї?
Газда наче подавився книшами, мовчав. Відповів наймит:
— Сто срібних.
— О-о-о! — простогнав натовп.
— За повну стайню стерва — сто срібних? Ну й ну!
— Та це не кобила, а якась свиня поросна!
— А ти хто такий, що базікаєш на мою кобилу отаке?— пригнічено запитав дука.— Ти коней такої породи, може, й не бачив, базіко!
— Я, шановний газдо,— фельдшер від цісарських коней, то на них не то зуби, а, як бачите, й ноги поламав! І дістав за це пенцію!
— Ти бачиш, як гне наш цісарський вояка? — шептав один дядько другому.— Вже з кобили свиню зробив!
— То що нам з того? — сумно мовив другий.— У нас з тобою й третини не набереться грошей, які заправив дука, але… почекаємо.
— Та… почекаємо!
— Тепер друге,— напористо вів далі Іван.— Ви, я бачу, держите у стайні біля коней цапа?!
— А чого ж його держать і годувать ні за цапову душу? — геть вже смиренно відповів дука.
— Еге, в тому-то й загадка, що при конях мусить жити цап! У цісарській кавалерії на кожну роту поставлено цапа! І обов’язково з рогами й бородою. Інакше чорти коней по ночах замордовують на ніщо! А коли є цап у стайні,— речав Іван своєї далі,— то нечиста сила чіпляється до нього, полишаючи коней в спокою, от!
— Ну, моя кобила ніяким чортам не під силу, як бачите, не змордована, нівроку! — вже виправдовувався дука.
— А це що?! — Іван вказав на рудиментарні плями у кобили на ногах.— А це що, я вас питаю?!
— Плями… — пробелькотів дука.— Як у кожного коня… кажуть, що колись, ще до потопу, у коня не копита, а пальці були, а потім повідпадали, то лишилися оці от плями… в них.
— От, от, от,— згодився Іван.— Так от, у вашої кобили ці пальці починають знову відростати, погляньте, погляньте всі,— запрошував Іван бажаючих.
Та бажаючих не було. Люди хрестилися й відходили від дучиних коней, як від сатанинських жертв. Дука й сам не підходив до своїх породистих. Лишилися тільки два дядьки, один з них спитав у Івана:
— А скільки вона може прожити ще?
— До ожеребіння місяць-півтора… — невизначено мовив Іван.
— Два місяці! — аж крикнув від усього цього жаху дука.
— Ми б успіли повеснувати…
— То, може б?.. — міркували вголос дядьки.
— Так що ви за неї правите? — спитав один з них.
— А що даєте? — похопився дука.
— Та… за два місяці роботи, та ще й за шкіру потому, як обдерем, срібних двадцять можемо дати.
— Та добавте ще за пальці, котрі на днях стирчатимуть на ногах, як на кожілках,— знущався вже над дукою Іван, поспішаючи геть від цього торгу, ніби все це йому байдуже.
— Забирайте! — загарчав на дядьків дука.— Давайте гроші, і щоби я вас разом з кобилою не бачив на цьому ярмарку!
Щасливі дядьки забрали кобилу і подались за Іваном. Догнавши Івана, стали кланятись йому:
— Що ж ти, добрий чоловіче, хочеш за такий дар для нас?
— Ми ж і половину тих грошей не заплатили, що мали б заплатити за любеньку шкапу, а тут за таке чудо, та ще вп’ятеро дешевше!
— Отже, забери в нас ті гроші, що ми б мали віддати…
— Ні, не треба мені ваших грошей, бо маю ще більшу радість, ніж ви! А от кобилу дійсно треба берегти дуже, бо вона справді жеребна двома лошатами, і хоч для цієї породи не в диковину двійня, все ж таки будьте людьми для скотини, то й ваші хлопчаки будуть мати по лоша-кові-важковозу! А тепер зникайте з дурних та завидющих очейі Хай множиться вам і живеться в добрі та
злагоді!
Іван побачив фіакр Кордубиновичів, то й пошкутильгав на милицях подалі від них, бо жебрака щось нігде не було видно, то він хутко змішався у натовпі селян. Селяни тут-таки почали його розпитувати про фронти і про все воєнне.
— Чи не бачили ви десь мого Сюню,— запитала якась жінка.
— Це котрого Сюню? — ще не знаходився на відповідь Іван.
— Ну, Сюню! То є Місюню, по-церковному Михайла!
Він десь там на войні вештається, писати не пише, бо не вміє, а… *
— …Ага, Сюня, Місюня, Михайло! То певне, що здибались ми не раз. Ви за нього не гризіться, він скоро буде дома, але поки… так, бо… має женитися і…
— Як це женитися? Та я ж його жінка! — заголосила молодиця.
— Перепрошую, я гадав, ви мама… (Ей… і знову дав маху Іван).
— Може, ви його з ким сплутали? Сплутали, жовніре?
— Та ні! — захотілось Іванові хутчіше вискочити з добронаміреної брехні.— Видите, він такий великий начальник, а я там що? Я був лише в нього в роті! В нього в роті восимнадцять людей… А я в роті наймолодший…
— Як це ти йому заліз до рота, що ти мелеш, пройдисвіте?!
— Цить! — рявкнув Іван, бо вже так заплутався, що іншого чого не зміг на ходу придумати, але через мент знайшовся: — Простачка! Рота — це батарея війська, котрою він командує. А женитися він проситься отак од старших за нього чинів, щоби пустили додому… Втяла чи не втяла?
— Втяла, втяла, жовнірику, втяла! — вибачалась жінка.
До Івана підійшли ще кілька дідів з натовпу, по черзі питали:
— А що там сталося з цісарем і цісаревою, не чули? Іван був тут уже обачливішим, то мовчав, вовтузячись
біля своєї «кози». Тоді другий дід вже тихо спитав:
— Кажуть, ніби цісарева поїхала ся лічити за кордон і там її шпигенти зарізали, а другі кажуть, що її сам цісар…
— Та що ви, діду, шепчете. Про це у Відню вже пісню склали і просили, щоби по всій імперії співали! Ось слухайте:
Наша пані цісарева цісарського роду Поїхала сі купати в Карелзбадську воду.
Сама собі без цісаря,
То не мала фрики,
Щоб тер її хтось там плечі,
Найняла слугу з Африки.
Наш татунцьо Франца Иосиф в Париж уроджений…
2 рази
Запхав пані цісаревій байгнет затруєний…
Іван перестав співати і грати! (Або тому, що далі не знав, або тому, що образився, так як люди не плакали, а хіхікали).
На ярмарок заїхав ще розкішніший фіакр, ніж у Кор-дубиновичів, запряжений трьома парами сірих рисаків, з форейтором спереду. У фіакрі, в чорному циліндрі, з тросточкою в руках, сидів знайомий жебрак!
Кордубиновичі розгубилися на ніщо! Перед жебрако-вим виїздом всі кланялися в пояс, кланялися до землі!
— Тепер ти бачиш, що воно гроші, Біристофате Корду-биновичу? — з люттю запитав пан кучерявий.
Пан лисий заплакав, завив, як цуцик.
Два фіакри з’їхались посеред ярмарку. Кордубиновичі, хоч як не хотіли, мусили розкланятися з жебраком. Жебрак, без «здрастуйте», не злізаючи з брички, запитав:
— А де ота моторна молодиця?
— Подалася до цісарського війська, пристала до жіночої боївки! — відповів лисий.
Кучерявий напищено мовчав.
— Жаль! Ну що ж, треба буде їй переслати її ж виграш, підкажіть, де вона опинилась? — свавільно вів розмову жебрак.
— Який виграш? Кому? — наливався кров’ю пан кучерявий.
— Хіба не я виграв, пане… жебраку? Хіба не гроші з тебе… з вас зробили пана???
— Ні! Не гроші, я їх можу вам показати, і у тій самій в’язанці, що ви мені дали, ось вони, прошу!
Між фіакрами протиснувся Іван і низько всім зараз поклонився:
— Чи не будете ви — пани філозопи Кордубиновичі? — спитав Іван, ніби їх вперше бачить.
Пани дивились на Івана, одягнутого в цісарську форму, з вусами і щетиною на обличчі, з милицями під пахвами — не вірили своїм очам!
— Я брат тієї молодиці, котра з вами вступила в гру і поставила на якусь чисту карту!
— Я тебе зразу впізнав,— зрадів Іванові жебрак.— Я ще тоді зрозумів, що ти не баба, а мужик справжнісінький! Так от ти виграв!
— Я брат моєї сестри, побий мене біг, якщо це не так! — викручувався, як міг, Іван.
— Ну, добре, добре, бреши хоч втроє! А тепер слухайте всі сюди, ви, філозопи, і ти, брате з сестрою, як діло було і як проходила гра. Отримавши від вас оці божевільні гроші, я не знав, що маю з ними робити? Плакав і плакав по дорозі… (Жебрак так виразно розказував про все, що всі очевидячки зріли, що сталося з жебраком з тієї миті, як всі розлучилися, аж дотепер)… Аж набрів на ятку по дорозі, от, гадаю собі, куплю м’яса, адже мої діти ще не бачили, що це за їда! Купив цілий окіст телячий, загорнув у своє лудиння, кинув на плечі та й поніс додому. По дорозі так стомився і так голова пішла обертом, що змушений був сісти посеред поля. А сівши, незчувся, як задрімав і заснув… А коли проснувся — ні м’яса, ні лудиння, в кишенях котрого були всі гроші, і ні сліду ніякого посеред поля. Лишився в штанині тільки злиток олова, то, прийшовши додому, я зі злості так ним запулив у запічок, що ледь стіну не проломив. А на другий день вдосвіта мене розбудили рибалки, що поруч на річці ловили рибу і їм сіть розклеїлась. Не маєш, кажуть, олова кусень, щоб сіті зацінувати? Маю, кажу. Чого доброго, а це лайно є! Та й витяг з запічка й віддав цілий злиток. А вони кажуть, перша рибина, котру зловимо, буде твоя! Добре, кажу, не поїв м’яса, хоч риби вкуштую. Впіймали вони таку рибину велику, що одному з них аж жалко стало віддавати. Каже, що сам такої не бачив, скільки ото рибачу! Рибу втрьох заледве занесли до хати і пішли собі. Діти зраділи, ніби бог поріг переступив. Розпоров я ту рибину, аж зсередини неї щось як засіяє, то на всю хату стало! Я помацав — то каменюка така, з кулак величини, так і сіяє, так і сіяє, так і сіяє! Добре! Сидимо їмо з сім’єю, а нам каменюка всі запічки освітлює. Під вечір народу посходилось — все село наше, та ще й з сусідніх сіл позлазилась добра юрма дивитися на каменюку, що без олії світить замість каганця. На третій день про мою каменюку дознався граф Ла Скала з волоського краю і приїхав до мене.
— Що хочеш за камінь-діамант? — питає.
— Нічого, бо не продаю,— відповідаю я.— Він мені за світло в хаті.
— Віддавай мені цей камінь і забирай увесь мій маєток з полями і лісами, з наймитами і звіриною по моїм графстві! Все залишаю тобі, як є,— іди і графствуй!
Я трохи з жінкою подумав і згодився! Узаконивши всі папери в урядників, граф поїхав собі, а я залишився й графствую собі. Аж от мене кличе економ до лісу подивитись. Каже, що рубають найстарішу поляну в борі, де є дуби, котрим по сімсот і більше літ, то хотять порадитись зі мною, чи за кордон продавати, чи я захочу на щось при маєткові залишити. Я й поїхав з дітьми на прогулянку до лісу, а заодно, гадаю, гляну на ті дуби. Поїхав, дивлюся — дуби лежать, як стоги! Я по одному стовбурові пішов вверх по кроні, аж на самісінькім вершечку дуба величезне вірлине гніздо, а в гнізді — знайоме лудиння. Я тросточкою підняв його, аж то моє лудин-ня, я в кишеню — а там гроші, ось ці, що ви на мене поставили, а ось цей, брат з сестрою, виграв їх! Чи не так?
— То виходить, що ти не телятину купив, а якесь стерво тобі відважили, що орел аж з високості його вчув і хопив разом з твоєю лудиною, м’ясо з’їв, а ганчір’я твоє у гніздо постелив, еге ж? — розмірковував уголос Іван.
— Та, мабуть, так,— згодився жебрак-граф.— Так он вони, твої гроші, за твоє м’яке серце, як гаряче слово! А тепер, як забажаєш, переїжджай до мого графства жити, буде тобі добре, як у бога за пазухою.
— Не можу зараз, бо мушу сестру знайти і віддати її виграш,— корчив Іван далі з себе «Івана».
— Сідай з нами, поїдемо разом до сестри! — розпорядилися Кордубиновичі.
Іван змушений був сісти. Всі розпрощались і роз’їхались, як у морі кораблі.
їхав Іван з Кордубиновичами через якийсь тьмяний і лячний праліс. Філозопи сиділи мрачні й мовчали. Нарешті кучерявий пан витяг з піхов револьвер і наказав:
— Зупини, брате, коней, а ти, «брате з сестрою», виходь і роздягайся! Ми зараз побачимо, що ти такеє — брат чи сестра?!!
Іван роздягся догола, прикривши тільки сором кайзе-рівкою з кокардою двоглавих орлів. Пани забрали свої гроші і міцно прив’язали Івана ременюками до дерева, сповили його від шиї до ніг, як немовля. На Івана хма-
рою всілись комарі, і через хвилю Іван від них став увесь чорний, місцини живої на нім не залишилось, тільки очі блищали, ніби хто його смолою вимазав.
Лисий пан, коли оглянувся на Івана, аж затрусивсь від виду Іванового, то взяв виламав гілочку, хотів з милосердя відігнати трохи комарів, та Іван як закричить:
— Не треба милосердя, пане! Не чіпайте цих комарів, бо вони вже впились в моє тіло, і мені вже звикається!-А як ви цих зженете — сідатимуть нові, то нові муки! Таке-то панське милосердя!
— Бачиш, який філозоп! — зареготав кучерявий.
І пани поїхали собі.

Категорія: Білий птах з чорною ознакою. Іван Миколайчук: спогади, інтерв’ю, сценарії

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.