Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

З ПОХОРОНУ

Худа похила постать старого пасажира гостро вимальовувалася на яснім чотирикутнику вагонного вікна. Він сидів мовчки, втоплений в красу осіннього краєвиду, то проходжувався потиху вздовж купе, коли в переділці ставало порожньо. Виймав книгу з своєї торби, і тихо шелестів сторінками, і знов, відкладаючи її, дивився на тихі осінні села, на покраяні борознами боки балок, на гаї, розцвічені золотом і пурпуром осіннього убрання. І в очах його світилася тиха розвага, задума і смуток.
Коли чотири дні тому він дістав телеграму про смерть свого старого товариша і свояка, сільського священика, з прошениям доконче приїхати на похорон,— разом із жалем з приводу цеї утрати він почув в першій хвилі також досаду, що цей інцидент розбиває йому зайняття, вириває з складної роботи, що саме як почала налагоджуватися. Покійникові він не може бути ані милим, ані помогти своєю присутністю. В похоронних церемоніях вона також зайва — вони пройдуть так само з ним, як і без нього. І з певним невдоволенням на людей, що непотрібно ускладнюють життя со
бі й іншим, він постарався кінець кінцем зробити все, щоб бодай використати цей час по можності. Спакував до своєї торби кілька книжок, відкладених для перечитання «при вільнішій хвилі», кілька брошур, недавно отриманих, і пустився в цей світ — такий близький фізично, а так віддалений від нього всею еволюцією його духовного життя, яку він переживав протягом останніх десятиліть, все далі відходячи від тих традиційних переконань і поглядів, які в’язали його колись з тими людьми й їх оточенням, їх звичками, поняттями й інтересами.
Але скоро могутня поезія смерті обняла й покрила його. Так, довгі століття, ряди поколінь, що жили гадкою про смерть і для смерті, роблячи життя одним приготуванням до смерті, а своєю метою налагодження його до гармонії зі смертю,— вони вміли надати відповідний, то значить — артистичний вираз своїм почуттям, і збірною працею віків влучно намалювали цей величавий образ всепобідної смерті, що панує над життям. І особливо в похорон священика, слуги і вершителя цього культу смерті, потрапили вони вложити масу чуття і тонкої поезії маєстату смерті. Добре, урочисто, з почуттям відправлений, він робить сильне враження. Коли ж умирає священик так люблений і поважний, так тісно споріднений зі своєю церквою, а заразом із життям свого села, своєї околиці, всього доохресного народу, як цей покійний,— похорон дає враження незвичайно величне, глибоке, просто незрівнянне. І його красу в повній силі відчував цей мовчазний пасажир, не вважаючи,.що для нього давно вже згасли путівничі зорі старої віри і всі ті образи загробного життя, посмертного існування і посмертного воздаяния, в яких оберталася похоронна церемонія,— стали самими поетичними образами, спадщиною давнього і пережитого, нереального і ірраціонального, хоч і глибоко людського світогляду.
Величавий був цей похід з труною до церкви, коли старий єрей, що стільки десятків літ оживляв її, востаннє входив до неї на руках своїх духовних дітей, котрих він зібрав для цеї церкви за своє довге життя, присвоїв їй і ввів до неї, і тепер в супроводі цього збору вірних пускався по ту сторону життя, перед свого первосвященика і суддю. Повні краси були ці хори вірних і священиків на переміну, що тяглися так довго і монотонно, і цей урочистий обхід з труною навколо церкви, в тій самій об-станові, в якій відбував його покійник, обнося-чи церковні святощі, а тепер сам ставши свя-тощею, за довгу і вірну службу, як предмет поважання і культу, обнесений круг неї. Повне значення було це безконечне останнє цілування з небіжчиком його духовних чад, сумні співи про погибель земної красоти, що звучали так тужно, незважаючи на обіцянки посмертної нагороди…
Сидячи за престолом, на скринці з свічками, старий товариш в задумі прислухався до них, відчуваючи всю глибоку красу цих співів. Для нього самого смерть без загробного життя, без посмертного продовження особистих почувань стала вже давно єдино гармонійним, єдино розумним закінченням життєвого процесу. Застигнути по смерті в ролі нерухомого свідка дальшої життєвої еволюції, закам’яніти на тій точці свого розвою, в якій застане людину смерть і такою духовною закам’янілістю, як яка-небудь передвічна ящірка, лежати мертвою грудкою у нічнім потоці світового життя — ця перспектива при ближчому роздумуванні наповняла тільки страхом його душу. Ах, смерть — розрішительниця всіх уз і трудів, вічний сон без мрій і сновидінь, спочинок, неприступний ніякому ні фізичному, ні моральному болеві, ні жалю образи, ні жалеві каяття, ні утіхам, ні уразам — це найсолодше з усього, що може обіцяти собі чоловік, що жив справді, страждав і боровся в цім житті. Жити пасивним свідком дальшого походу життя, бачити, як виявляє свої хиби, відстає від життя й нарешті загибає, розкладається в загальній зміні все те, над чим працював, з чим був зв’язаний, в що вложив своє життя — що може бути страшнішим для людини, яка живе для життя, а не для смерті…
Але це не перешкоджало йому відчувати красу образів і почувань, які піддавалися присутнім з того другого становища. Він відчував її, йдучи в процесії на цвинтар, в безконечнім поході, що вився вужем без кінця й краю тихими вуличками, і потім, слухаючи прощальні промови на цвинтарі. Прислухаючись, як по мовчанці, що настала раптом, як буря на морі зашуміла повторювана тисячами уст півголо-сом остання молитва за померлого,— він чув, як хвиля зворушення підіймається в його грудях. Єсть ріжні способи помирення людини з смертю, розв’язання цеї фатальної суперечності, цього трагічного переходу індивідуальної енергії в ніщо…
І коли другого дня він сидів уже у вагоні, вертаючи до тихого швабського містечка, де сховався він тепер,— все єство його було переповнене почуттям тої гармонії від цього вищого синтезу, який вноситься в життя і почування людини свідомістю розв’язання і залагодження найвищої проблеми — життя і смерті, цеї суперечності буття і небуття.
Села і ріллі, балки і гаї рідної землі пролітали перед ним, як скороминущий калейдоскоп людського життя. На кілька хвиль шосе, що йшло рівнобіжно із залізницею, обсаджене старими деревами, довгою смугою показалося в вікні, й фантастичні контури дерев в сірявім повітрі смерку йшли через вікно, як по стрічці кінематографа. Бігли й зникали, дивно несхожі, дивно індивідуальні, різко закреслені своїми темними масами на яснім ще небі.
Пасажир дивився, проходжувався, сідав, прочитував кілька сторінок з книжки, перейнятої спокоєм стоїчного раціоналізму, і, роздумуючи над ними, знову проходжувався в маленькій клітці, на чотири кроки вздовж і півтора вшир, насолоджуючися тим почуттям рівноваги, яке відчував у собі. Ніч западала потиху, і над усипленою в осіннім сні землею висівалися зорі, вирізняючись все яскравіше, і в голові подорожнього підіймалися славні слова Канта:
«Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені — це дві найбільш величні речі на світі».
Так, безмірній величі всесвіту, де родяться й зникають світи, навіть не спостережені нашими очима, нашим чуттям, де мільйони кілограмів матерії являються такою ж зникаючою марницею, як зерно піску, викинуте морем на берег, і тисячоліття зостаються таким же суб’єктивним враженням, як момент мислі, що хвильоминущою блискавицею перелетіла через нашу свідомість,— що гіднішого і більш вартого подиву може протиставити цій величі всесвіту чоловік, як свою моральну й інтелектуальну індивідуальність?
Цей мікрокосмос, такий мікроскопійний, такий ірреальний в своїй скороминущості, змінності і зникомості, і заразом такий безмірно могутній, такий сильний перед цим безбережним океаном матерії, до котрого висилає він, як з лихтарні рефлектора, проміння своєї мислі, що пронизують його, освітлюючи в однім моменті безграничні простори,— чи не варт він всесвіту?
Там, де величезні віддалення, простори часу, громади матерії тратять свою величність, свою масу перед безграничністю безконечності, там зникає всяка ріжниця між великим і малим, і цей слабенький огник людського мікрокосму такий же великий, як світи,— або такий же малий, як вони, але в кожнім разі в своїй слабості і марності він вартий такого ж подиву і захвату, як і вони…
Зміна поїзда раптом вибила пасажира з цих гадок, викинувши з маленької локальної залізниці на велику комунікаційну артерію, і він опинився в ясно освітленім, тісно заповненім купе серед пасажирів, що їхали широким світом з одного великого залізничого вузла до другого. Знайшовши якесь місце, він думав читати, користуючись кращим освітленням. Але скоро розмова, що розвинулася навколо нього, змусила його відкласти книжку. Було тут двоє італійців, молодий чоловік і молода жінка, що їхали до Мілана на науку співу; старша дама «з товариства», що верталася з внуч-ком-хлопчиком з моря; якийсь адвокат—чи якийсь інший пан з жінкою. Все це розмови-лося, знайшовши спільний пункт інтересуван-ня оперою, музикою, виставами і співачками. Пливли згадки про модних тенорів і баритонів, сопрано і контральто, критики модних опер і оперових будинків, вирази ентузіазму до голосів і для співацьких гонорарів. Все це, звичайно, було дуже далеке старому пасажирові. Але в цім запалі молодих італійців для театру, опери, співу — для нього зазвучало щось більше, ніж проста жадоба великих грошей, розкішних костюмів і блискучих ангажементів… Може,підкуповувала його молодість, краса, темпераменти, і йому лише здавалося, що він під цими поверховими фразами про голосних співаків, славних професорів співу і метких імпресаріо чує не тільки стихійну енергію життя, любов до розкоші і до людської адорації, але й любов до краси життя, до творчості, до артистизму?
Кінець кінцем він втрутивсь і собі в розмову й освідомився про плани і наміри молодих артистів, їх минувші й сучасні обставини. Виявилося, що та молода італійка була його землячкою. Капризна доля випадком закинула її, доньку італійського консула, в далеке місто, куди такий же каприз долі закинув свого часу і його молодим хлопцем — тільки далеко давніше: тоді, як цеї молодої співачки не було ще в колисці. Але вона виростала також в цім далекім екзотичнім місті, з його мішаниною кепської європешцини в чиновницько-солдатській інтерпретації й орієнтального екзотизму. Вона вийшла теж з цього вавілонського стовпотво-рення ріжних напівцивілізованих і нецивілі-зованих племен, серед розкішної полудневої природи й нудної касарнянщини псевдокультури. Вона знала понурий будинок, де точилися колись сірі дні його молодості, серед сірої буденщини бездушної дисципліни і молодечих поривань в життя, таке незнане і привабне. Вона знала цей високий арештантський мур із-за котрого виставляли гілля магнолії й виглядали голови замкнених у цю нудну школу хлопців. Так, він теж марив у ті часи про славу, святочні виступи і бучні овації.
Правда, тепер він уже б і пальцем не рушив, аби зібрати для себе оплески цілого світу або навіть щоб здобути «безсмертність» на цілім світі, цім світі, котрого найдальша пам’ять не сягає назад далі якого-небудь переходу землі через сусідню констеляцію і ніяка безсмертність його також, мабуть, не доживе другого такого переходу. Але давні струни тихо забре-ніли в його душі — і він не зрікався їх. В цім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій, наївних і сміливих, було багато йому милого, і в цій хвилі він охоче взяв участь і в тих оперово-концертових розмовах. Розглядав фотографії якихось дебютантських виступів молодої італійки і її чоловіка — мабуть чоловіка, хоч, може, й невінчаного: як так, то ще й краще, коли не в’язали собі рук, збираючись на тернисту артистичну дорогу, на котрій жде їх стільки тяжких проб і прикрих вимог, стільки оплат тілом і душею за шанси успіху і слави… Щиро, всім серцем бажав їм успіху, скорого виліковування їх захриплим горлам, що захопили десь катари у вакаційних порохах, блискучих успіхів у науці й щасливих дебютів на сцені, на тій дорозі, що вабила їх, застелена сценічними оваціями, тисячними ангажементами, репортерською славою й ім-пресарськими запобіганнями.
Жити життям напруженим і повним, тішитися красою свого існування, почуттям його значності для людського життя,— хоч би ця значність мірялася театральними оваціями й антрепренерськими оцінками — що ж, в цім також можна було знайти зміст і ціль, дарма що була вона так безмірно чужа йому! Його очі дивилися вже поза життя, в безграничні простори небуття, тимчасом як перед їх очима ще стояло життя, повне неперебраного змісту, невичерпаного значення. Але те, що було людського в цих молодих, повних здоров’я і краси дітях, не було чуже йому.
Він щиро прощався з молодою парою, виходячи з цього людного поїзда, щоб пересісти на іншу залізницю, локальну, що мала завезти його в тиху закутину.
І коли сидів знову в порожній, слабо освітленій переділці свого останнього поїзда й приглядався знову до зоряного неба над собою через відчинене вікно,— в його душі поруч себе підіймалися і образи того життя для емер-ті, котре лишив він за собою, і цього життя задля життя і тільки задля нього, що перелетіло щойно перед його очима в образах жадних слави і тріумфів молодих співаків, і нарешті той круг ідей, повних відречення, що панували в його душі — для котрої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості ні на небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю власного своєрідною красою, такою відмінною в кожній категорії цих образів, а стрічаючися, своїм контрастом робили ще більш виразною, ще більш блискучою красу других образів.
І від цього невичерпного багатства людського життя, що може знайти бездонне джерело краси й утіхи в житті для життя світового і по-засвітового, і відреченню утіх життя світового і позасвітового,— він почував щастя невимовно солодке, жагучу насолоду, почуття безмірного внутрішнього багатства, також необмеж-ного, як той простір зоряного неба, що висів тепер над ним.

Категорія: Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.