Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

ТЕСТАМЕНТ

Прокидаючися, надслухував тривожно, чи не долетить до слуху його знову цей мучаючий голос ридань сестри Катрі. У вухах ще стояв відгомін її проразли-вого крику, як істерично скрикнула вона серед їх нарад над тим нещасливим тестаментом. Навіть дядько Павло, невтомний резонер, замовк на цей крик розпуки, і готові слова завмерли на його губах. Трудно було розважати, коли вона чула, що тут іде про її ціле життя — принаймні так думала і відчувала.
Кілька невдалих планів виходу заміж, заручин, розірваних не завсіди з її волі, зробили Катрю згризливою і дражливою на пункті заміжжя. Хоч молода ще, вона почала боятися, що не вийде заміж зовсім, і жадібно схопилась за останню комбінацію із Страшеви-чем, молодим драгунським офіцером, що виникла цієї зими. Її переймав несамовитий страх, що як ця комбінація розіб’ється теж, то вже зостатись їй навік старою дівкою, і разом із заміжжям закриються для неї назавсіди двері світового життя-уживання, до котрого вона так заздрісно зітхала, повна страху, що може упустити своє місце на пиру життя, не встигне взяти на нім свою частку.
Цей завидний страх, так неприємний усім її близьким, наелектризовував до певної міри і їх, і хоч Страшевич, молодий офіцер без маєтку, досить малої інтелігентності й освіти, хіба що з деякими зв’язками, міг уважатися тільки-тільки що можливою партією для дівчини з такої родовитої й поважної сім’ї,— вся сім’я не те що годилася вже, а навіть і щиро бажала здійснення цього шлюбу, аби вже Катря раз заспокоїлася. Та сук був у тім, що для усього треба було великої суми — на заклад, на виплату боргів, на обстанову і на «відповідне життя» в досить дорогім і пишнім полку. Страшевич, давно пропустивши останки батьківського маєтку, женився б не інакше як з грошима. І через це справа тяглася, і Катря нервува-лась.
Не доходило до рішучих розмов, але це протягання мало характер мовчазного торгу. Покійник батько був тугий на гроші і жалкував такої суми. Сподівалися, що, може, Стра-шевич трохи обійдеться й буде скромніший в своїх вимаганнях — взагалі справа якось «виясниться». Тим більше, що неясним лишалося з обох боків, чи ж грає якусь роль в цій комбінації почуття? Просто-таки купувати якогось драгунського поручика за таку суму, для його самого — здавалося занадто вже диким. Ану ж Катря за два-три місяці сама передумає та знайде якусь відповіднішу партію?
А Катря нервувалася, то поривалася до сердитої розмови з батьком, то тратила відвагу і відкладала, щоб не вбити справу занадто рішучою розмовою.
І раптом батько вмер, так несподівано, трагічно, випавши з візка і завадивши головою об стовп. Принесли безпам’ятного, облитого кров’ю — і вже не прийшов до себе. Катря не одходила від нього. З дітей нікого більше не було. Поки постягали телеграмами — було по всьому.
Батька застали на столі. Вмер, не сказавши ні слова.
— Так, штука вийшла,— говорив до себе, вдивляючися в нічну пітьму.— Хто б подумав, хто б подумав…
Здоровий, кремезний, як дуб, повний життя, нев’янущої енергії. І раптом — мертва тиша, розмови півголосом, клопоти про могилу, похорони, кутю, духовенство. Конвенціональні візити, стереотипові фрази співчуття.
Убога обстанова покоїв, яку досі оживляв він, тепер стала такою сиротливою й нужденною, і це убоге сирітство її викликало такий жаль для нього! Образ сильного, могутнього чоловіка раптом розвіявся й перемінився в хистку, тендітну постать привиду.
А в цю жахливу пустку вливалися знадвору тріумфи літнього світла й природи, гамір птаства й комашні, і солодкаві до нудності пахощі жасмину перебивали дух від ліків, різкий сморід етеру, що стояв у хаті, і приєднувалися до цієї містерії смерті.
І нараз в цей тихий містичний настрій ввірвалися хвилі живого життя й затріпотіли гарячкою бажань, змагань, поривань.
Залунав голос небіжчика, ще раз кермуючи життям полишених, живих, і живе життя забилося гнівом і протестом.
Третього дня по похороні брат Іван скликав родину й повагом поклав перед нею на стіл запечатаний конверт, що лежав у батьковій шка-тулі, тій знаній з дитинства палісандровій шка-тулі з мідяними наріжниками. Посунув її до дядька Павла, той відсунув від себе до матері, і так кілька разів він пересунувся по столі при загальнім мовчанні. Нарешті дядько Павло вз£в, оглянув, показав усім, що не порушений. Всі неуважно оглянули — хто ж би в їх сім’ї порушив печатку батька,— хоч би за всі скарби землі! Потім дядько Павло розпечатав і зачав читати.
Тестамент був писаний давно, більш як десять літ тому, тоді як батько був захворів на нирки. Діти були ще переважно недорослі, і батько широко подавав їм ріжні науки в своїм тестаменті, як мають учитися, в яких інститутах, куди йти в службу. Поучував пильності, послуху, побожності. Забороняв брати участь в тайних товариствах, в політичній агітації. Далі розпоряджався всім майном — воно було тоді, може, наполовину менше від теперішнього. Постановляв, що воно має лежати в банку, доходи почасти мусять капіталізуватися, почасти виплачувати це у вигляді невеликої ренти матері й дітям. Мотивував це тим, що вважає щасливим випадком ці обставини, які дали йому можливість зібрати такий сорозмірно значний маєток, і хоче, щоб він зостався тривким забезпеченням сім’ї — не тільки дітей, а і внуків.
Дядько Павло прочитав до кінця — підпис батька і свідків і дату написання, й мовчки поклав на середину столу.
Всі сиділи мовчки і чули, як у всіх них підіймається гнів на покійника, що він зробив їм таку досадну штуку — лишив старий теста-мент, бозна-колишній, про який, може, сам забув, що в нім написано,— бо що в нім стояло, рішуче не згоджувалося з тим, що він сам намірявся зробити два роки, рік, півроку тому. Не знищив сам цього старого шпаргалу, і тепер не знати, що робити з ним.
Сестра Христя, найбільш експансивна з усіх, перша перервала мовчанку і дала вираз тим гадкам, що обсіли всіх.
— Але це ж старий тестамент, як Катрю тільки віддавали до гімназії! — скрикнула вона, обвівши очима по черзі родину й дивуючись, що вони без протесту приймають це все.— Потім сам тато придумав і перемінив це, що він пише про інститут. І про Дмитра так само передумав, щоб поступити йому в інженери. І те, що про гроші написано, змінилося, коли тато купив мені Корочайку…
— Ну, певно, розуміється,— заговорив і брат Іван.— Усе це, що в тестаменті написано, тато давно передумав. І в цім банку він грошей не хотів далі тримати. Пам’ятаєш, мамо, як він на Великдень говорив — ти тут була теж,— що він не вважає цей банк за певний і при зміні терміну, восени вийме з нього гроші?..
— Так, пам’ятаю. І багато іншого пам’ятаю, що він задумував останніми роками.
— Так, він не хотів грошей держати в банку і думав купити землю,— сказав Іван.
— Але що ж тепер робити в такім разі? — спитала мати.
Всі мовчали. І сестра Христя знов вимовила це слово, що лізло до голови:
— То знищити хіба його, коли так,— і з запитом пересунула свої очі по лицях присутніх.
Але ніхто не відважувався підняти ці важкі слова. А дядько Павло вибухнув своїм звичаєм:
— Воля мертвого — свята річі Ми не маємо іншого виявлення його волі, окрім цього теста-менту, і мусимо його триматися, хоч би, може, й сумнівалися в дечім або вважали й не конче добрим у теперішній час. Як сміємо переміняти?
І тут сестра Катря, що боязким поглядом міряла всіх присутніх вже від початку цієї розмови, скрикнула істерично й, закривши хусткою лице, не сказавши слова, зачала страшенно ридати.
Це перебило розмову. Мати й сестра кинулися до неї, а дядько Павло з винуватим виглядом ткнув тестамент в руки Івана й непомітно вийшов скоренько з покою.
Катрю одвели нагору до її покою, розібрали й поклали до ліжка, але вона довго не могла заспокоїтися. Її потішали, що нема ще чим журитися, бо не знати, як ще урадять з тим теста-ментом, коли він такий старий і нездалий. Вона затихла і потім знову починала плакати, наперед потиху в подушку, а далі голосніше, знову впадаючи в істерику. Уже звечоріло, коли її трохи заспокоїли. Але й тепер Дмитро тривожно надслухував, чи не почує знову цього мучаючого звуку, що вбився в його слух.
Найгірше було, що з дня на день треба було сподіватися приїзду Страшевича: він писав, що мусить минути кілька днів, поки він дістане відпустку, але хоч не поспіє на похорон, то в усякім разі конче мусить явиться й висловити особисті вирази свого співчуття в такій тяжкій утраті.
Що сказати йому? А річ очевидна, що він буде ждати якогось пояснення щодо дальших перспектив. Як бути справді з тестамен-том?..
І коли б справді знати все-таки, чи є якесь справжнє почуття між Катрею і Страшеви-чем — чи є для чого побиватись і старатись? Бо коли і з цієї, і з тої сторони нема більше нічого понад просте бажання «устроїтися», то, розуміється, можна б полишити справи їх натуральному розвоєві. Але як тут справді є щось більше? Як мало б розбитися життя двох людей задля мертвого слова старого шпаргалу через те тільки, що батько забув його завчасу знищити,— задля отаких резонерських фраз, як у дядька Павла?
У Дмитра промайнула знов гадка, що і його планам той тестамент робить кінець. Такий симпатичний будиночок він собі нагледів, ще міцний, добре збудований, але такого старосвітського типу,— з старим густим садом, що обступив і стиснув його з усіх боків і ліз у вікна, у двері, на веранду. Сума не так велика, і він все збирався попросити батька, аби йому дав грошей на це купно, не чекаючи, коли він ожениться. А тепер, коли цей тестамент увійде в силу…
Але він постарався відігнати цю думку: вона вносила в цю комбінацію мотиви особистої користі, а цього не треба. Треба взяти справу принципіально. Всі інші можуть обійтися, але от Катря?..
Літня духота морила Дмитра. Годинник показував третю годину. Не міг далі влежати, встав і одчинив віконницю і вікно. З саду повіяло тим же солодким запахом літа. З лозняку, там, нижче, линув рокіт солов’їних голосів. Але повітря було таке ж тепле і не несло прохолоду. Не вбираючись, босий, він тихенько вискочив з вікна, притримуючись за гнучку гілляку груші. Ніч була безмісячна, трохи хмарна і через те задушливо-солодка, розпещена до нестями. Дмитро йшов стежкою під кущами жасмину, високими, густими, вкритими пахучим, млосним цвітом. По родинній традиції, батько посадив ці кущі, скоро перейшов до цього будинку, і вони тепер нагадували його.
— Ах, батьку, батьку! —говорив собі.—
Нащо вмер, і так нещасливо, передчасно, не попрощавшись, не об’явивши своєї волі, лишивши по собі таку тяжку згадку!
Батько, котрий все життя представлявся їм і був дійсно охоронною силою, захистом від усякого страху і турботи, і справді приймав на свої широкі плечі все, що могло затривожити й наполошити їх сім’ю, тепер, покидаючи, кинув на них такий тягар, з которим вони не знали, що зробити.
Чи не знищив тестаменту через забуття тільки, і по мислі батька буде знищити тепер їм — чи не знищив навмисно і хотів, щоб вони рахувалися з тими бажаннями?
Прикро взяти на себе докір, що вони затаїли волю батька, переступили її — тяжко від цеї гадки перед власним сумлінням: вона буде тяжіти на нім. Але ж надмірна скрупульозність у сповнюванні давно пережитих бажань, незгідних з теперішніми обставинами, з планами батька останніх літ чи не буде живим тільки докором йому за необережне полишення старого тестаменту — якимось глузуванням з його волі:
— От бачиш, не остерігся, щоб знищити — маєш за це!
І для такого сумнівного пієтизму зломити життя Катрі, коли справді їй так важно вийти за Страшевича?
Він став против Катриного вікна, і йому здалося, що там щось майнуло.
— Ка, не спиш? — спитав він потиху.
В одчиненім вікні забіліла постать Катрі.
— І ти не спиш,— сказала.
— Не можу, душно якось. Може, вийдеш і ти?
— Добре,— помовчавши сказала вона.— Христя спить так міцно, що її не збуджу.
Дмитро підійшов під ганок, що був увесь завитий давно не стриженим диким виноградом.
Катря за хвилю вийшла, в білій спідниці і кафтанику.
— Аж душно від того жасмину,— сказала вона, пристанувши.
— Ходім під стару яблуню,— сказав Дмитро.
Це була тіниста стежка, де було вогко навіть в посуху і де вони найлюбіше грали дітьми. Катря й Дмитро були найближчі собі літами, росли в найтіснішій приязні, і Дмитро вважав обов’язком бути її адвокатом і оборонцем у всяких справах, коли навіть не співчував їм, бо його також вражала її зависна жага уживання. Психологічно вона була чужа йому.
— Журишся? — стиха спитав він Катрю, коли вони мовчки пройшли під розчахненими, низько похиленими гілляками старої дуплавої яблуні.
— Ні, зобидно властиво,— відказала Катря, проходячи наперед. Тут висіла колись гойдалка, і хоч літа минули від того часу, як її не стало, вони в пітьмі механічно обминули це місце, пройшовши одне за другим.
— Зобидно,— повторила вона, зачекавши його.— Так по-дурному вийшло це все. Ах, скажи, Дмитре,— заговорила вона гаряче, прорвавшися,— чому люди такі жадні накидати людям свою волю, в’язати нею не тільки за життя, а й по смерті, коли це їм ні на що не потрібно, не може навіть їх тішити? Це страшно подумати, що батько, котрому тепер нічого від життя непотрібно, котрого нема вже зовсім, зовсім,— він хоче нас держати в своїй волі, кермувати нашим життям, нашими вчинками, сліпий, бездушний, не можучи чути наших бажань, того, що ми могли б відказати проти його жадань?..
— Так, старі гадки. Певне все відкладав, щоб написати новий і знищити той…
— Ах,все одної Припустім, що він вмер би ще тоді, як справді мав такі гадки й бажання. Як це дико подумати, що він, збираючись відходити, хотів нас зв’язати своїм словом. Пам’ятаєш, як він не любив ніколи обіцяти нічого і нас стримував, аби не обіцяли непотрібно. «Хто дав обіцянку, став невільником свого слова»,— казав, бувало. «Хто дає обіцянку, зв’язує себе,— а прецінь ти не можеш знати, що ти будеш думати і хотіти за кілька годин і чи тобі не буде тяжко сповнити це, що так легко обіцяєш». А тут хотів зв’язати по руках і по ногах своєю волею, від котрої навіть випростатися вже не було б у кого — від обіцянку ще можна у живого чоловіка, а у мертвого? Ти, Дмитре, віриш хоч трохи в посмертне життя?
— Трудно,— сказав, подумавши, Дмитро.— В кожнім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.
— І я думаю, що тато так само не багато віг рив у це, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.
— Так, мертву руку на живе життя…
— Він не любив про це говорити, але я знаю, що йому подобалось, аби я вийшла за Страше-вича, і він, певно, поміг би мені в цьому. А тепер вийшло наяву його слово, давнє, забуте, й нищить усе — як з Фесенками.
— Фесенками?! — пригадав собі Дмитро і замовчав. Це була справді сумна історія, і йому стало дуже прикро, що сестра прирівнює до них свою долю. Фесенко був багатий чоловік, жив пишно, панни Фесенківни для нього, за його хлоп’ячих літ, були взірцем краси, розкоші, елегантності. Молодша саме «робила блискучу партію» — і в той момент старий Фесенко вмер, лишивши маєток, обкручений такими ріжними записами і застереженнями, що ні приступити було до нього. Все пішло прахом. Молодша Фесенківна збожеволіла буйно, відвезли її десь до лікарні, і вона повернулась звідти передчасно зломана, зруйнована, стара, сива в тридцять літ, здичавіла. Старша в’яла, завсіди лагідна, елегантна, самітна, викликаючи у кожнім, хто її бачив, жаль за гарною змарнованою людиною.
Мало б щось подібне спіткати й Катрю? Дмитро здригнувся від цеї гадки і, стараючись добути з себе по можливості спокійний голос, спитав:
— Чи він тобі милий?
Та зараз же по руху її тіла під рукою, котру положив на її руку, говорячи це, порозумів, що зробив дурницю, необережно дотикаючись до болючого місця — змушуючи говорити про те, про що вона не хотіла думати. І, не даючи їй відповісти, заговорив гаряче і швидко, щоб уже раз вияснити дражливу справу, коли вже її порушив.
— Вибач, що я тебе дратую таким питанням, але бачиш — це не пусте питання. Коли справді він тобі щось більше ніж звичайна собі партія, то, розуміється, треба вжити всяких способів, щоб не дати розбитися цьому. Але як тільки… Ти вибач, я не хочу тим сказати нічого образливого, і,може,шлюб твій з ним буде добрий, щасливий. Але коли він для тебе як людина не має спеціальної вартості, то чи варто так дуже розбиватися? В такім разі всі-шанси за те, що як не він… Ти вибач і не дражнись, Катре,— перервав він, бачачи, що з одного ніякового питання залазить все далі в гущу ні-яковостей. Але гарячий і щирий тон його слів заспокоїв Катрю.
— Ні, що ж, я знаю — ти не хотів мені сказати нічого прикрого чи зобидного,— з почуттям заговорила вона.— І я тобі буду говорити зовсім щиро. Я вже не гімназистка, аби покладати ціль і зміст життя в «фатальній пристрасті». Життя дає людині інтереси й завдання далеко більш важні, ніж думати тільки про це. Я не хочу далі сидіти й чекати, що мене хтось схоче. Страшевич не злий чоловік. Певно, можна собі до бесконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича… Я, може б, воліла, щоб він не був драгунським офіцером, а мав якусь більш інтелігентну професію. Хоч — професія… бути слідчим, суддею чи прокурором… Чи подавати до підтвердження засуди…
— Ну-ну, розуміється,— перебив Дмитро.
— Головна річ,— я вже зжилася з цією гадкою. Та й він теж. Я зважила, що могла сказати за це і против цього. Я брала цю справу зовсім серйозно. Розуміється,— заговорила з поспіхом,— я не хочу в’язати вас, робити якийсь натиск, щоб ви через мене поступали проти свого сумління, робили якийсь фальшивий крок — який вважаєте фальшивим,— поправила спішно.— Мені дуже прикро, що я не стрималась і крикнула, зробила істерику, наче щоб вас розжалити…
— Лиши, Катре, ніхто цього не подумав би з нас.
— Ти питаєш, тому я говорю. Я зжилася з цим. І тепер знову розривати і не знати вкотре — розпочинати ще раз наново… Ти, Дмитре, не переживав цього і, може, не годен зміркувати. Це добре писати в гумористичних часописах…
— Думаю, що я зможу це оцінити. Але я тебе дуже розговорив. Світає, холодніє,— може, заснеш?
— Може, засну, справді. Завтра, можливо, таки приїде Страшевич. Я не хотіла б розкиснути…
— Іди, Катре, спи здорова!
Провівши Катрю під ганок, він довго стояв між кущами рож, що починали вимальовуватися в сірім світлі досвітку. Думав про батька, про цей старий дім, про минулі літа. Думав про смерть і померлих — що з смертю так різко міниться образ близької людини. Ми вже не можемо уявити її собі такою, як уявляли за життя: смерть кладе межу, ставить між нею й живими немов скло, в якім той старий, так близький і знаний образ преломлюється в зовсім відмінних фарбах і контурах. З найдавніших часів у чоловіка двоїться це почуття до померлого — стара прив’язаність, любов до недавнього близького і страх і жах перед відміненим єством. Йому служать з любові — і заразом із страху. Пильнують зробити все добре — і заразом охоронити себе від таємничих сил його, від збитків і прикростей, які він може робити.
Любов і жах — щоб не мучив, не докучав із могили….
Думав про батька і, заглядаючи собі в душу, відчував, як той дорогий образ опікуна, оборонця, добродійного генія родини міниться. Мучить із могили, робить прикрості. Томить невимовленим словом.
Як це прикро…
Невже справді його мертва рука затяжить тепер на їх житті і збридить їм пам’ять його?
Катря каже правду: пощо ця жадність — із могили кермувати життям людей? Але вона була і буде, стара і вічна як світ…
її
Страшевич дійсно другого дня приїхав. З’явився перед полуднем, заповнивши хату сяє-вом нового, чудово ушитого і аксельбантами обвішаного мундира й невимовно блискучих ботфортів, звоном шпор і пахощами найліпшого сорту офіцерської парфюмерії.
Цілував галантно ручки дамам і з почуттям вітався з мужчинами. Висловив свій щирий жаль з причини несподіваної смерті батька і глибоке признання його високих душевних прикмет. Розпитав про подробиці похорону і хто з властей був присутній. Довідавсь у приїжджих членів родини про стан їх справ, їх службові і всякі інші успіхи й клопоти з чемністю інтелігентного офіцера, який може орієнтуватись і в тім чужім і мізернім світі «штатських» інтересів. До речі, сказав для відомості, що в їх полку один із ескадронних командирів дістає полк, а другий так тяжко хворіє, що не довго зможе командувати, так що черга на командування ескадроном незвичайно скоро наближається до нього, а до авансу він буде представлений по всякій правдоподібності вже восени.
І, так блиснувши всіма своїми атурами, попросив домашніх не робити церемоній з ним — знаючи, що певно мають ще не одне з причини смерті батька упорядкувати, а він собі, за їх дозволениям, посидить. І коли мати, попросивши його зостатись на обід, пішла зайнятися розпорядженнями, подався з Катрею до саду посидіти в альтанці. А всі інші, без всяких змов, зовсім автоматично опинилися нагорі, в маминім покої, і з новим завзяттям підняли розмову про тестамент і що з ним робити.
Присутність Страшевича в домі загострювала це питання й нервувала сім’ю. Очевидно,він хотів би щось довідатись про батькові розпорядження, про дальші перспективи сім’ї. Це мовчазне запитання відчувалося в усій його коректній, але дуже здержливій поставі — що буде з женячкою? Чи ті умови, під якими він вважає її можливою для себе, реалізуються, чи навпаки,— виключаються?
Дмитро, наелектризований нічною розмовою з Катрею, тепер найбільш гаряче підняв цю справу. Його підтримувала сестра Христя і мама, що прийшла теж, поробивши розпорядження в кухні. А дядько Павло, наїжачений своїм настовбурченим сивим волоссям, сильно курячи, як бувало з ним в хвилі зворушення, доказував свою вчорашню тезу, що сім’я не має права порушити тестаменту, не діставши на це дозволу від батька.
— Якби він вам заявив виразно, що не хоче, аби цей тестамент сповнявся… А так перед нами його воля — свята річ!
— Свята річ! Це ходяча фраза, не більше,— відпирав Дмитро.— Треба ж уявляти собі справу — наскільки він дійсно бажав сповнення свого бажання. А до того ж — я зовсім не згоджуюся, що воля мертвого взагалі має бути святішою від волі живого чоловіка. Ми шануємо волю чоловіка доти, доки знаємо, що йому сповнення його волі потрібне, доки йому це важливо. Коли ж ми довідуємось або припускаємо з чого-небудь, що людину зовсім не інтересує той наказ або та заборона, яку вона колись дала, що вона більше не надає ніякої ваги їй, ми,й не питаючи її, не вважаємо потрібним сповняти той наказ. Людина за життя робить ріжні накази, по смерті вони їй вже не потрібні, і ми переступаємо їх, не вважаючи їх потрібними для неї. Інакше це було б анекдотом про ту варту, що була приставлена якоюсь цисаревою до рожі, аби її того дня не зірвали, і потім варта ставилася коло того рожевого куща зовсім без потреби, як на сміх, тому що цисарева забула скасувати свій наказ…
— Батькова воля висловлена була не на певний час, а на завсіди і через те не згасає.
Твій приклад сюди не підійде,— зауважив брат Іван.
— Отже ти віриш, що батькові нашому у цю хвилю, як ми з тобою говоримо, страшенно потрібно, щоб те все, що написано було ним в тестаменті, було сповнено? Щоб гроші його лежали в купецькім банку і щоб ми не брали їх звідти, а з процентів половину прикладали до капіталу?
— Де йому тепер до того, голубчикові! — зітхнула добра тітка Маня.
— Отже, коли ми думаємо, що йому тепер зовсім однаково, чи його тестамент сповняється, чи ні, то це одне вже,властиво,повинно нас стримувати від того, щоб справді вважати його волю «річчю святою». І через те я кажу, що воля мертвого в кожнім разі не більш, а менш свята, ніж воля живого. А тим більше коли ми зовсім певні, що це була його воля давня, давно ним змінена в мислях і залишена — чи це не буде нерозумний формалізм, коли ми все-таки будемо триматися того тестаменту?
— І розіб’ємо життя Катрі справді, аби тільки той нікому непотрібний тестамент був виконаний,— зауважила сестра Христя.
— Тепер не час на великі теоретичні диспути, Дмитре, тому не буду перечитися з тобою,— зауважив дядько Павло.— Ти мені закидаєш формалізм, я тобі міг би закинути цинізм! Жив чоловік — слухали його, вмер — під ноги всі його бажання!
— Ну-ну, дядьку, ти сам знаєш, що цинізму нема в тім, що я кажу,— відгукнувся Дмитро.
— Нехай! Отже я, не вдаючись у теорію, питаю всіх вас, чи справді згодні на те, аби цей батьковий тестамент спалити чи подерти? Га?
Мовчите? І ти мовчиш, Дмитре? — з тріумфом спитав дядько.— Бачиш, критикувати і знаходити ріжні недогоди можемо, але все-таки знищити цей документ батьківської волі і у тебе, Дмитре, рука не підійметься! Отже, що тут багато говорити і сперечатися, коли ми кінець кінцем таки всі скоряємося цьому теста-ментові; може, й справедливо здогадуємося, що він передсмертній волі батька не відповідає, але що ж? Може, це нещасливий випадок, що батько тестаменту не знищив, але ми повинні з ним помиритись. Того, що міг зробити батько, ми не маємо права зробити — знищити тестамент.
— Ти вважаєш, дядьку, ділом негідним знищити тестамент, і кожний з нас боязко питає себе, чи не будуть йому почитати це за негідний вчинок і чи сам він не буде мати за це докорів сумління. Тому ніхто не спішить давати на це свій голос. Розуміється, спокійніше, знайшовши тестамент, подати його до затвердження приписаним порядком і піддатись його постановам. Легше йти протоптаною стежкою всяких писаних і неписаних законів, прийнятих поглядів, ніж іти напролом. Легше жити як прийнято, ніж жити розумно. По-моєму, в данім разі було б розумно не зв’язувати себе старим шпаргалом тому тільки, що батько не встиг його знищити. Ми всі любимо і шануємо пам’ять нашого батька і раді б жити згідно з його поглядами й бажаннями — оскільки можемо їх прийняти і сповнити. Але там, де є любов і має бути любов, нема місця такому формалізмові, аби ми тряслись перед старим писанням батька, калічили наше життя і гнулись перед його давнім, колишнім словом немов на докір, що він не подбав знищити його. І як ми кінець кінцем послухаємо вас, дядьку, затвердимо цей тестамент і так далі,— то це буде зовсім не прояв нашої любові для батька, а тільки прояв нашої малодушності, нашої пасивності, боязкості нашої думки і нашої волі.
— Тут діло не тільки в малодушності,— зауважив Іван, коли пройшло враження від цих слів Дмитра.— Є зовсім реальні обставини, з якими треба зустрічатися. Свідки, підписані на тестаменті, обидва живі й здорові; вони можуть знати й зміст тестаменту.
— Але не можуть знати, що цей тестамент батько не знищив.
— Можуть підозрівати, що ми тестамент затаїли. Можуть знати вони чи хто інший, що тестамент був ще дуже недавно.
— Батько не любив говорити про такі речі.
— З нами. Але з людьми ближчими віком йому він міг і говорити коли-небудь. І що ж, будемо відбріхуватися перед ними, коли вони спитають про тестамент? Чи скажемо матері брехати, якби хто її запитав?
— Може б, ми могли просити суд признати тестамент недійсним, тому що батько вислов-ляв інші наміри й бажання? — спитала Хрис-тя.
— Це справа безнадійна,— зауважив дядько Павло.— Тестамент правосильний, а ви ніхто не можете навіть сказати, ніби батько говорив перед вами, що той тестамент не відповідає його бажанням.
— Ні, втручати в це суд чи взагалі посто-ронніх людей ставити між нами й батьком — не годиться,— зауважив рішуче Дмитро.—
Або вважаймо самі тестамент недійсним і робім йому кінець, або тримаймось його. Коли ми самі, що знаємо недійсність тестаменту, не наважимося підняти на нього руку, то як зроблять це сторонні люди, які не знають наших відносин до батька ані наших мотивів!..
— Третя година! — скрикнула мати, глянувши на годинник.— Час на обід, ніяково перед Страшевичем. Я піду, а ви надходьте.
— Можемо йти всі,— сказав Іван, встаючи.— Не договоримося до нічого.
— Бідна Катря! — демонстративно скрикнула Христя.— Нам теорії, а їй сльози!
— Треба подумати, щоб якось їй улаштувати,— сказав дядько Павло.— Але не ламати ж батьківське слово для цього!
Страшевич надійшов з саду з Катрею. Обід пройшов досить гладко. Катря виглядала доволі спокійно. Страшевич, як «душа товариства», оповів кілька полкових анекдотів і найсвіжішу історію про конфлікт губернатора з архієреєм, що вийшов при посвяченні нового будинку гімназії. Присутні сміялись потроху — щиро чи для годиться, щоб не образити добрих намірів оповідача. На одну хвилю тривожна нотка пронеслася в повітрі, коли Страшевич запитав, чи мати зостається в старім будинку, а та відповіла, що доки при ній Катря, доти вона рада тут мешкати, але як вона не буде з нею, то почуватиме себе занадто самітно. З певною тривогою всі чекали, що Страшевич «зложить заяву» з цеї нагоди. Але він обминув делікатну матерію, зачавши хвалити старий дім і сад — як би то було прикро, якби все перейшло в чужі руки. Все-таки всі з певним облегшенням серця прийняли кінець обіду і весело заметушились біля кави. І поки одні вибиралися з нею на веранду, інші до альтани, треті до себе, Дмитро серед замішання підійшов до Катрі й потиху спитав, чи не говорила вона чогось із Страшевичем про тестамент.
— Він не заговорював, і я не казала. Але я бачу, що він хотів би знати і чекає від нас якогось слова. Говорили ви, може, що поміж собою?
— Дядько й Іван противляться. Але дядько каже, що в кожнім разі ми повинні так все полагодити, аби тобі не було шкоди. В кожнім разі треба сьогодні-завтра покінчити.
— Він має відпустку на три дні тільки,— зауважила Катря, відходячи.
Дмитро поніс свою каву нагору, до свого малого покоїку, що належав йому від другого гімназійного класу — як сестра Христя вийшла заміж й Іван перекочував до її кімнати. З того часу і досі кімнатка була незмінно в розпорядженні Дмитра,— розкіш, яку дозволяють собі у великопанських замках і в повітових «старих домах». Багато зберігалося в ній по нинішній день ріжного дрантя з тих хлоп’ячих часів — вудки і самостріли, старий пістолет, подарований покійним дідом, купи старих підручників і школярських зшитків в кутах, на стіні колекції жуків і метеликів, похвальний лист, одержаний при переході з третього до четвертого класу, і виполовілі групи гімназійні — все те добро, яке рідко переживає руїнні нахили раціонального й критичного настрою незносних літ на переломі від хлоп’ячої до молодечої пори, але, щасливим випадком перепливши ці бурні часи, стає потім незрівнянним джерелом утіх і споминів у пізніших роках — зрілості й старості. І дух в покої, здавалося, стояв якийсь давній, неви-вітрілий з тих давніх літ.
Дмитро з приємністю скинув черевики і про-стягся на своїм старім, збитім матраці. Заклавши руки за голову, почав передумувати передобідні дебати.
Що найбільш незвичайне, просто дике було в ній, це те, що в їх сім’ї йшла така важлива нарада — без батька. Це було таке нове і таке дивне! Дмитрові пригадувалися родинні наради, що робив батько у більш важливих справах, з того часу як діти підросли, і він почав відгадувати, з батьківської психології, як би то батько подивився на цю справу? Чи відступив би від своїх розпоряджень із огляду на теперішні обставини й аргументи? Чи увільнив би дітей від сповнювання своїх наказів?
Нема що таїти, покійник часом умів бути упертим в певних своїх бажаннях і поглядах! Вельми цінив послух і поважання батьків і старших родичів і любив напучувати в цім напрямку. Може, саме тому, що не зазнав сам цеї влади й авторитету родини? Малим хлопцем утік з дому за переїжджим лікарем, що потім дав його в науку й виховав його. Жив одинцем, на своїй волі, пізніше пристав до сім’ї своєї жінки. Але чоловік має завсіди нахил ідеалізувати те, чого сам не пережив, не спробував. І Дмитрові раптом почав пригадуватися біблійний текст, прочитаний колись батьком — дуже начитаним і закоханим у біблію, так що кожній дитині він справляв примірник біблії, коли та приходила до розуму.
Текст цей так зацікавив Дмитра, що він за хвилю піднявся з ліжка й, розшукавши між своїми книжками цю батьківську біблію, почав навмання читати.
По певних асоціаціях він досить скоро знайшов цей епізод, прочитаний колись їм батьком, в науку послуху для батьків:
«Слово сказане від Господа до Єремії за часів Йоакима, сина Йосії, царя юдейського. Сказав він: «Іди в дім Рехавів, поклич їх і приведи до дому Господнього, на один з дворів, і почастуй їх вином». І викликав я Єзонію і весь дім Рехавів, і привів до дому Господнього, на обійстя Аніїне, й поставив перед ними жбан вина й чаші та сказав: «Пийте вино!» Вони відповіли: «Не п’ємо вина! Бо Йонадав, син Рехавів, батько наш, заповів нам: «Не пийте вина ви і сини ваші вовіки! Не будуйте хат, не сійте сім’я, і винограду щоб не було у вас! Живіть в шатрах завсіди, весь вік свій, і будете жити довго на землі пробутку вашого». І ми слухаємо слів Йонадава — батька нашого, щоб нам не пити вина все життя наше, ні нам, ні жонам, ні синам, ні дочкам нашим,ні будувати хат для життя.Не було у нас винограду, ані ріллі, ані сім’я. Ми жили в шатрах, слухались і сповняли все, що заповів нам Йонадав, батько наш. І тільки як прийшов на землю нашу Навуходоносор, цар вавілонський, ми сказали: ходім від Халдеїв і сили ассірійської до Єрусалиму, і оселились тут…»
В тім рипнули двері й тихенько заглянув Іван, також босий і в одній білизні.
— Не спиш,— спитав.— Неначе біблія,— сказав, зиркнувши в книжку.
Дмитро показав йому текст. Іван переглянув і з запитанням поглянув на брата.
— Пригадав собі цей текст: батько колись читав уголос, на науку нам, як належить слухати батьків.
— Не пригадую. Може, без мене. Але що воно має до розмови? — спитав, присідаючи на край ліжка, в ногах у Дмитра.
— Я старався собі уявити, на якому боці став би батько в такій справі, як зараз, і мені пригадались ці кінцеві слова оповідання, вичитані ним:
«Дому ж Рехавовому Єремія сказав: так каже Господь Бог Вседержитель. За те, що послухали сини Йонадава, сина Рехавового, заповіді батька свого і сповняють, що заповів їх батько, за це — каже Господь Сил, Бог Ізраї-ля: не забракне мужів від синів Йонадава, сина Рехавового — стоятимуть перед лицем моїм у всі дні землі».
— Що ж, це переконує тебе, нарешті?
— Ні,— з роздумою сказав Дмитро.— Це дуже сильний приклад. Занадто сильний, і через те в нім лежить осторога.
— Я не розумію тебе.
— Єремія в докір Ізраїлеві за те, що він не слухає його заповідей, наводить оцих синів Рехавових, що так сліпо й покірно виповнюють заповідь свого далекого предка, дану в зовсім відмінних обставинах, які потім робили їм великі труднощі при сповнюванні. Такі приклади доведеного до крайності сповнювання якогось правила завсіди мають в собі елемент доведення до абсурду, до крайності, до смішності. І в цім осторога. Переведім на таку мову: дивіться, як от люди тримаються цього правила вірно аж до абсурду! Це ж, я думаю, зовсім не заохота до абсурду?..
— Так ти думаєш, що ми доводимо до абсурду?
— Я боюсь цього! І мені не віриться, щоб батько, з своїм практичним здоровим розумом, став на практиці, в якомусь конкретнім випадку рекомендувати нам піти прикладом синів Рехавових — мешкати в шатрах і зоставатись в умовах життя бозна-колишніх, тому що комусь із далеких предків, який не міг навіть уявити всіх майбутніх змін життя, це здавалось кращим.
— Але конкретно що? Він, думаєш, порадив би нам знищити тестамент, законний і право-сильний, і захопити гроші, на котрі він нам не дає права?
— Власне, і для мене це неясно — чи він, хоч усе ж цінив перевагу розуму над формальністю, теж не злякався б кінець кінцем таких страшних слів, які оце ти зараз виголосив.
— Як бачиш, назвати власним іменем це все доволі-таки неприємно.
— Назвати — значить пришпилити підпис, котрий може зовсім не відповідати дійсному образові.
— Ну, бачиш, на цій дорозі ми можемо йти в безконечність, але все-таки це не посуває нашої справи наперед. А мама хотіла б Стра-шевичеві сказати щось рішуче. Справді, ніяково так виминати розмову. Значить, треба справу з тестаментом порішити. Я думаю, що коли нема спільної згоди нас усіх, щоб тестамент знищити, то його треба пустити звичайною дорогою. Дядько Павло, вважаймо, може не йти в рахунок: він тут тільки «благородный сви-детель». Але я, по щирості сказавши, не можу пристати на затаєння. Досить воно буде неприємним, як через це буде розбиватися життя Катрі, як це ви з Христею кажете, але знов таки я не хочу піддаватися такій пресії на мої переконання, на моє сумління, скажім. Тим більше, і це, може, головне — я не бачу поважної причини, чому б ми мали ломити волю батька й приписаний порядок та виставляти себе на підозріння, що ми покривили душею задля батькових грошей…
— Ти хочеш сказати, що не співчуваєш планам Катрі?
— Власне! Вважаю ці плани занадто мало серйозними, навіть мало симпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб цього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля цього я не буду, розуміється, його нищити.
— Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошових розрахунків цього домагаюся? — запитав із певним роздратуванням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачіпили ті його особисті міркування, які він так старанно прагнув «вилучити» з цілої справи.
— Розуміється, не думаю! Знаю, що ти цього добиваєшся задля Катрі,— поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.
— Так, почасти для Катрі, а властиво Ще більше — ця справа набирає для мене принци-піального значення. Так, скажу по правді,— хвилюючись, заговорив Дмитро,— так, як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюся знищення тестаменту, незважаючи на те, що це знищення пожадане для моїх особистих інтересів.
— Я не зовсім розумію тебе,— із здивуванням сказав Іван.
— Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою і кажу, що мені теж на руку було б, щоб цього тестаменту не було. З боязні, щоб мене не докорив хто-небудь, чи я сам, через це зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним…
— Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи — добра річ, але, коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів — це досить гірка штука і ліпше її обминути. Це буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш відчувати, що тебе підозрюють — або сам себе підозрюєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним…
— Кінець кінцем зостається справа Катрі, котру задля свого святого спокою хочеш посадити.
— Власне, думаю, що мій святий спокій вартий більше, ніж її сумнівне щастя стати жінкою драгунського штаб-ротмістра, і зовсім певен, що це високе щастя стати полковою дамою може не оплачуватися насильством над сумлінням, ставленням цілої сім’ї в підозріле світло для всіх, хто знають чи підозрюють існування тестаменту.
— Кінець кінцем, твоя аргументація все вертається до того, що нас хтось буде підозрювати в затаєнні тестаменту. Вибачай, я не високо ціную таку боязкість.
— Зате я високо ціную, як бачиш,— крізь зуби сказав Іван, вставши і пильно розглядаючи якусь виполовілу групу.
— Не будемо сваритись. Раз ти так твердо став на цій позиції, мені волею-неволею приходиться з цим миритись. Я завтра піду до Онисименка і попитаю його, чи знає він зміст тестаменту, котрий підписував, і чи вірить він у його існування тепер. Коли знає, мені при-йдеться скапітулювати. Але коли він припускає можливість, що батько тестамент свій знищив, може(й ти не будеш так боятися, що про нас будуть думати чи підозрівати?
— Як хочеш,— сказав Іван.— Але йди хіба зрання, щоб був час вирішити цю справу потім.
III
Онисименко був воєнний лікар, що в непа-м’ятних часах вийшов на пенсію й оселився на своїм старосвітськім дворищі, яке взяв за своєю жінкою, донькою одного з передвічних міських попів. Дмитро ще з тих часів, як без перепон подорожував під довгим столом в їдальні, пам’ятав Онисименка, як звичайного гостя цеї їдальні, і тоді він був уже вислуженим, дуже старим дідком. Поженив синів, доньок і внуків, багатьох поховав і жив собі самітно в своїм старосвітськім ветхім будиночку серед такого ж ветхого і запущеного саду, оточений старими слугами, що доживали при нім віку, старими псами й котами, кіньми, і сам був схожий на старого, добродушного і незатишного, вислуженого пса-дармоїда. Читав газети, позичені у приятелів і сусідів, грав з ними в преферанс і, взагалі, як сам говорив,— жив «по-походному» — нічим не зв’язуючись, чекаючи, коли покличуть, але передчасно не пориваючись.
Дмитро застав його на старій веранді з об-гнилою балюстрадою й попроломлюваними дошками підлоги, де Онисименко читав собі газети, попиваючи холодний чайок. Дмитро сказав, що прийшов подякувати йому від імені родини за те, що потрудився на похороні, та й попрощатися заразом, бо відпустка кінчається й він мусить їхати. Старий запитав про матір і що нового в домі. Почувши про приїзд Страшевича, висловив своє співчуття, що Катрю спіткала така несподіванка.
— Це кому-кому, а Катрі дуже не в час вийшло. Як же тепер із Страшевичем?
— Не знаю. Ви про що?
— Таж про її весілля. Катрі призначено тільки п’ять тисяч, а інші гроші зв’язані, мусять лежати в банку і доповнятися з процентів.
— Звідки ви знаєте?
— От добре. Таж я на тестаменті підписаний, як свідок.
— Коли ж це було?
— Що коли?
— Та той тестамент.
— Тестамент? Давно! О, вже годів більше як десять. Потім як твій батько був хворий. Потім, так, на Зелені свята…
— Та,може,він той тестамент потім знищив або відмінив, як то така давня історія?
— Знищив? Ні, це ледве,— подумавши сказав Онисименко.— Таки ледве!..
— Чому так думаєте?
— Бо, може, сказав би. Та таки й недавнечко згадував про нього.
— Недавнечко? А як би так?
— Та от позаторік згадував. І отець Федір був при тім. В мене, каже, тестамент… Та ви хіба не знаходили? Пошукайте, мабуть, є. Повинен бути, я тобі кажу.
— Гм. Ну як це той сам, що ви підписували…
— Та вже не інший — мабуть, не минув би мене твій батько, покликав би знов за свідка…
— Тож я й кажу: як той, то це Катрі справді велику кривду батько вчинив.
— Авжеж. Я це й кажу. По правді кажучи, я й тоді, як він мені прочитав, я йому: «По-що,— кажу,— ти, Степане Івановичу, так понаписував багато, пов’язав так усе? Нехай би вже діти тим заорудували, як їм краще».
— А він же що на те?
— На своїм став. Це, каже, їм пошкодити не пошкодить, а помогти може, і надто! Як, каже, будуть люди тямущі, то дадуть раду і без цього, а як будуть роззяви, то, власне, й добре грошики зв’язать, щоб не розкотились.
— Ну, а от вийшло навпаки, що не помогло, а зашкодило. Катрю за Страшевича батько ж сам хотів видати, а тепер і не знати, як буде, як він ті гроші зв’язав.
— Ну, що ж робить,— якось зарадите. А батько хотів як ліпше.
— Певно! Але вгадати наперед ніколи не можна, і за життя свого, мабуть, не зв’язав би він своїх грошей, побоявся б, що обставини можуть змінитись, а от по смерті не побоявся зв’язати.
7+‘/2*
— Ну, нічого! На батька не відказуй і не гнівайся! Своїм розпорядився, не чужим.
— Та певно. Але то ж то й зо би дно, що так розпорядився, що, мабуть, і сам тепер би жалкував.
— Що робить! Не вгадав! А ви на нього не ображайтесь! Ти от ще молодий, буяєш, і життя тобі здається таким полем безкраїм, що й кінця йому нема. А постаришся — то й поро-зумієш, як воно так робиться.
— А ви тестамент теж списали і позав’язували в нім усе?
— Я не про себе. Я тестаментів не списував, а тільки кажу, що це діло людське. Жаль чоловіку уступитися з життя. Хочеться бодай щось ще по смерті значити, якусь участь брати в житті, бодай через близьких людей будувати життя. І як тут відмовити йому? Сказано, живий пес ліпший від мертвого лева. Не повинні живі відмовляти цеї ласки мертвому. І вони колись будуть в тім самім становищі, будуть просити собі цеї ласки, щоб їм було лишено якесь місце в житті, не замикано за ними дверей, як тільки з життя вийдуть. Це треба зрозуміти.
— Та зрозуміти не тяжко. Але ж треба й трохи обережності, аби не стати прокляттям майбутніх поколінь. Я не про батька, розуміється,— поправився Дмитро.
— Розуміється. Якось дасте собі раду. А на покійника не ремствуйте. Пошануйте його добру волю.
З тим і попрощались. Вести далі розмову на цю тему Дмитрові не схотілось. Своїх застав за сніданням. Іван стрів його запитанням:
— Що, Дмитре? Мабуть, не з добром?
— Що ж! Каже, що батько ще позаторік згадував перед ним і перед отцем Федором. Певний, що батько того тестаменту не знищив, і зміст його добре пам’ятає.
Хотів додати, що йому неприємно було удавати, що не знає про тестамент, але не додав.
— Ну, як отець Федір знає про тестамент, то можна сказати, що знають усі або будуть знати,— завважив Іван.— Уже й ти, Дмитре, тепер не противишся, мабуть?
— Не можу вас переконати. А сам і тепер вважаю нерозумним триматися тестаменту, котрий не відповідає бажанням батька, а нам робить тяжкі клопоти,— сказав Дмитро, при-сідаючись до снідання.
— Нічого! Так говориш, бо знаєш, що з того нічого не буде супроти нашої опозиції, і воно до нічого тебе не зобов’язує,— сказав Іван.— Це те, що зветься безвідповідальною опозицією! Благая часть! Перший би відступив, якби справді дали на твою волю тестамент, аби його знищити.
— Так-так,— не відважився б і ти,— підхопив дядько Павло.
— Отже голос за вами в такім разі, викладайте свої спроби, як вийти з труднощів, тримаючись тестаменту,— сказала Христя.
— Це, справді, трудніше, ніж уїдати на тестамент,— завважив Іван.— Що скажемо, дядьку?
— Я думаю, можна б у цім самім банку зробити позичку, капіталізуючи Катрину ренту, а ця рента гаситиме позичку.
— Ну ледве чи банк згодиться на це,— завважила Христя, завзята фінансистка.— Кат-
рина доля не виділена, банку не гарантує.
— Я думаю, що це можна б зробити, давши від спадкоємців декларації.
— І скільки це б дало? Яких-небудь сім-ві-сім тисяч щонайбільше?
— Своїм сподіваним спадком Христя не може розпорядити, це правда.
— Ми — принаймні декотрі з нас — могли б теж капіталізувати свою ренту, коли банк прийняв би цю комбінацію, тільки це не напевне,— завважив Дмитро.
— Можна б заставити цей дім,— завважила тітка Маня.
— Скорше б уже продати, коли на те йде,— завважила Христя,— бо на застав дадуть яку-небудь дрібницю.
— Ні, таких жертв я від вас не хочу і не прийму,— завважила холодним голосом Катря.
— Я мушу поговорити з Страшевичем. Може ж і він увійти в наші обставини,— спішно сказала мати, помітивши, що на замітку Катрі готуються досить гарячі репліки.
— Ледве чи це на що здасться, мамо,— также холодно сказала Катря.
— Чому? Це може бути. І мені здається, що це він зрозуміє,— завважила мати, зачувши голоси, і тим закрила конференцію.
Дійсно, був то Страшевич, і між ним і тими, хто не встиг вислизнути з їдальні, зачалася знову стереотипна розмова про погоду, міські новини і газетні звістки.
Мати взяла Страшевича на розмову по обіді, але не багато з неї скористалась. Розказала зміст тестаменту і ті зміни, які він приносить планам і рахункам родини — що трудно для Катрі виділити тепер такий капітал, який
можна було дати за життя батька. Страшевич посвідчив, що вельми цінує щастя і честь стати мужем Катерини Степанівни, але як чесний чоловік і офіцер мусить думати про те, щоб її майбутнє життя обставити відповідно, і не було б то з його боку ані чесно, ані гідно, ані благородно, коли б він легкодушно завів її у злидні чи взагалі в обставини матеріальні, невідповідні для такої інтелігентної й вихованої особи. Мати попробувала згадати дещо з його учорашніх оповідань про перспективи кар’єри, про недалекий ескадрон і всякі інші майбутні блага, що обіцяють йому добробут і доходи без огляду на жінчин посаг,— але вийшло по старій приповідці: si duo faciunt idem non est idem *, це нічого не помогло матері. Страшевич запевнив, що минули вже безповоротно ті часи, коли, командуючи ескадроном, можна було збивати капітали, купувати будинки і села: тепер в кавалерії завелося таке благородство по матеріальній частині, що без власного маєтку офіцер, хоч би й ескадронний командир, не може обставитися достойно, і хоч він, Страшевич, високо оцінує становище офіцера й не може собі уявити інакшого життя, але признає, що офіцерські обставини дійсно змушують кожного чесного і порядного офіцера бути інтересаном в шлюбній справі,
бо інакше він не може обставити себе й свою сім’ю, як личить офіцерові.
Цей ніякий результат мати й принесла на вечірні сходини родини. Іван, вислухавши, став говорити на свою тему, що якось не личить так дуже запобігати чоловіку, який так
Коли двоє роблять те саме, це вже не те саме.
матеріально розраховує плани женячки, та шукати всяких комбінацій, аби якось доконче таки не упустити такого «жениха». Але Катря перебила його розумування тим же холодним і гострим тоном, який узяла раніше:
— Лиши, Іване! До чого це говорения? Що ж йому, в кондуктори трамваю йти задля того, щоб оженитися зо мною? Він говорить, як офіцер, з становища тих обставин, 6 яких живе і поза якими, справді, жити не може. І звідки, властиво, такі претензії до нього? Ну, на нас впало це — нещастя, скажім, і ми мусимо його стерпіти, але звідки претензії до нього, щоб він також корився цьому і терпів?
Ці слова важко впали серед присутніх. Іван замовк. Дядько Павло з Христею зачали наново свої рахунки, який би капітал можна вигадати для Катрі. Катря слухала мовчки, з холодним і неприязним виразом на лиці. Мати й тітка Маня сиділи поруч із зажуреними, тужними лицями. А Дмитро міряв покій кроками з кутка в куток і душив у собі бажання крикнути:
— Стільки клопоту, стільки силувань, стільки жалю — і все з-за марного кавалка паперу, нікому не потрібного, що лежить у ваших руках!
Але пощо ще раз починати? Все, що мав, він уже сказав. А втім — не без правди й Іван каже, що й сам він тільки тому так свобідно резонує, що це резонування до нічого не приводить і не тягне за собою ніякої відповідальності.
«Кінець кінцем клямка запала, нічого вже не переміниш. А там — «образується» якось»,— думалось в утомленій голові.
IV
Коні весело бігли по холодку, і візок легко точився по виїждженій, скропленій свіжим дощиком дорозі. На заході ще стояла дуга серед розбитих хмар, а зі сходу весело прозирало сонце, кидаючи ясні промені, видобуваючи з-поміж хмар то кусень лісу, то помережане різнобарвними посівами згір’я.
Високі жита похилялися ритмічним рухом під натиском вітру, що з-під зеленої поверхні видобував сизі, сріблисті полиски еподів і розсипав на них очка васильків, куколю і дикого червоного маку.
Дмитро в радіснім захваті упивався цим пахучим повітрям, цим ласкавим спокоєм природи по перебутих тривогах і гризотах. І по контрасту перебігали в його уяві понурі образи останніх днів. Завішані покої, повні запахів хвороби і смерті. Лице батька, підв’язане хусткою, з незвиклим суворо-скупленим виразом. Скорбні, заклопотані лиця родини, їх тривога й вагання; заплакані очі Катрі й обурений погляд Христі. І з новою силою підіймався в нім жаль на всю наглу смерть і на той нещасливий тестамент, що притьмарив у їх уяві ласкавий образ батька, поставив сім’ю ненароком в роль суддів його діл і замірів, його необережності чи легкодушності…
Та це вже тепер було далеко, підіймалося з глибини, як спомин минулого.
І коли по перебутій дорозі він міряв кроками маленький запорошений перон дрібної залізничної станційки, загубленої в безконечнім морі нив, чекаючи сильно спізненого потягу, і потім — коли із задушливого маленького
купе він виставляв під удари гарячого повітря своє лице, слідкуючи за безконечним бігом піль, він думав уже загалом — не про батька, ані з приводу його, розуміється, як то раз у раз заспокоював себе супроти гадок, які підіймалися в нім.
Думав про владу мертвих над живими — велику таємничу владу, що виростає з далеких глибин і панує над живим життям віками, тисячоліттями, донині, довіку, в’яжучи волю, уяву, розум далекими, давно прожитими ідеями, поняттями й забобонами.
Думав про накази покійних, котрі несли погибель, кровопролиття, смерть і безмірні втрати тисячам людей, цілим краям, а проте виконувалися сліпо, покірно. Думав про безконечні війни кривавої помсти, які виростали з гробу убитого, займаючи життя й існування цілих поколінь.
Думав про забобонний страх, яким оточується покійник у примітивного чоловіка, безпомічність, яку відчуває він перед гнівом небіжчика, перед збитками й шкодами, які він може чинити живим, із незрозумілих,неясних мотивів сприкрюючи їм життя.
Дикий образ упиря, що виходить з могили аби мучити живих — пити їх кров,— це немовби тільки реалістичний образ мертвого, який своїми капризами, своїми тяжкими для сповнення наказами та забобонами тяжіє над життям живих, мучить їх, не дає жити…
Відти, очевидно, і той сліпий послух велінням мерця!..
Пригадав собі свіжу історію, тільки що з суду, про селянина, що, мавши боржок за покійним учителем із свого села і не можучи до-
проситися від його вдови, що відмовлялася через незнання і брак всяких документів, не знайшов іншого способу вплинути на неї, як тільки голосом покійника із могили: тричі відкопував з могили покійника й приносив його під вікно його вдови, гукаючи на неї, аби віддала боржок — поки не зловили його при цій церемонії і не запроторили до суду.
Ну, а культурний чоловік — чи не падає й він покірно перед волею, перед наказами, даними тисячоліття тому назад в далекій гарячій пустині ворохобній ватазі степових ко-човників і розбійників? Чи не підпорядковує й досі свою мисль, свій розум, свої помічення й гадки під перекази, зложені тисячоліття тому десь на берегах Тібру чи Нілу лукавими, забобонними жерцями, дурисвітами й мантіями, що ловили в свої мережі перелякану чернь? Чи не калічить і досі своє життя поняттями, вимогами, пересудами, виробленими в безконечно відмінних обставинах і покинутими без усякої справедливості поколінням по-томків? Коли нинішній «просвіщенний» громадянин, гордий своєю свободою «від середньовічних пересудів і темних забобонів», ставить своє чоло під пістолет другого цивілізованого чоловіка на поєдинку — котрого «розумності, розуміється, зовсім не признає, вважаючи його диким пережитком варварства» — чи не кориться він невільно настроям і поглядам тих варварських предків і ці варварські погляди показують себе сильнішими від усієї його цивілізованості й освіченості?
Коли такий сучасний інтелігент не вважає своєї честі порушеної ТИМ, ЩО £ нього вкрадуть гаманець з кишені, але почуває себе збезчещеним, коли покине його жінка з іншим панком, порушивши його святі права власності на жінку, і все оточення з боязкою цікавістю придивляється до цього нещасливця, позбавленого свого чоловічого престижу,— чи не виявляють всі вони своєї залежності від чортзна-яких давніх, дикунських, готентотсь-ких пережитків, від ідей, які нам в повній ясності й свідомості навіть тяжко собі й уявити?
Який дивний нахил жити розумом, ідеями померлих поколінь, ця покора більшості — більшості померлих — у людей, що вважають одначе себе безконечно мудрішими, освічені-шими, ліпшими від цієї померлої більшості, покладають все завдання своє у визволенні від старих пережитків і забобонів, у будуванні нових поглядів і нових переконань — на те, щоб так само покидати їх дальшим поколінням!
Яке завидне бажання панувати над майбутніми поколіннями своїми поглядами, уподобаннями, симпатіями й антипатіями — втиснути їх мисль і почуття в цю наперед виліплену форму, відбити на їх мозку готові шаблони своїх упереджень, спаралізувати їх волю й змусити бігти, як автоматів, наперед визначеною їм лінією?!
Ніч западала. По перебутім метушливім дні, по стількох мислях приємно було лягти на лавці на спокійний спочинок на порозі нових гадок і інтересів, що принесе новий день, і закрити прочитану книгу минулого дня.
І коли Дмитро з утіхою простягавсь на холоднім простирадлі, він із задоволенням подумав, що в тій же біблії, в котрій він читав передучора похвалу Рехавовим синам, є також і порада лишити мертвим ховати мерців.

Категорія: Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.