Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

Із книги «З СТАРИХ КАРТОК»

Сильне, радісне почуття обхопило мене, коли я вийшов із свого мешкання в тихий перевулок, що провадив до собору. Гадка, що я по стількох літах вільного і невільного вигнання знову верстаю той шлях, який проходив п’ятдесят літ тому, держачись за рукав свого батька, наповняла мене солодким настроєм, в якім, мов у добрім старім вині, розпускалася гіркість моєї старості, надаючи йому силу і міць.
Дзвони гуділи, перекликаючися між собою, з Старого міста на Печерськ і Поділ, і їх ритмічні, різноголосі удари підіймали цей настрій поволі все вище, до висоти екстазу. Білий мур кафедри, котрий обходила вулиця, різко світивсь немов якимись фосфоричними відблисками. Замурована стара митрополича брама виглядала в цій півтіні таємничо, немов містичні ворота, замкнені до в’їзду майбутнього царя правди. Невиразні лінії на її гербових щитах маячили, як кабалістичні знаки, в котрих замикалося майбутнє воскресения старого життя. В склепінні присадкуватої вежі над брамою, в довгім проході, на широкім ді-динці маячили невиразні фігури, лунали притишені невиразні звуки, і в тім загальнім русі, здавалося, рушали й ходили самі мури, лінії старих веж і бань. В цім чарівнім півсні тратили свою реальність навіть фігури городовиків і околодків, і ріжні умундировані постаті, що висідали й проходили в головний вхід, по-
лишений для офіційної публіки, котру в цю таємну ніч збирає для явки губернаторський циркуляр.
Неофіційна публіка, не допущена до цих просторих воріт і широкого шляху, нескінченним потоком лилася в тісні бічні двері, обставлені поліцією, яка умудрялася й тут викликати певний заколот. Пропхавшись через «тісні ворота», розтікалися під низькими склепіннями бічних нав, освітлених для такого свята надзвичайно багато.
Свічки й паникадила, запалені цим разом, викликали з вікових сутінок століттями поховані образи й малювання, невидні в пітьмі притворів у звичайнім часі, і широко розкриті, нерухомі очі їх дивилися, немов здивовані, на марних епігонів тисячолітнього життя, що сірим стадом, тісною юрбою проходили під ними.
Людський потік все прибував, виносив з темних склепінь притворів в середні нави і збивав в тісну нерухому масу людей, що наповняли собою вузькі проходи між гратами, перегородженими важкими масивними стовпами. Збиваючись в одноцільну юрбу, публіка вороже ставилася до всяких спокус зробити якийсь вилім в цім людськім цементі, що заповнив і зв’язав в одне всі ріжноманітні складові частини старої святині.
Лояльний індивід міг посуватися тільки на хвилях стихійного людського потоку. Всяка ініціатива, всякі спроби самостійного руху стрічалися з осудом загалу як вчинок некоректний, як легковаження побожного настрою і
заінтересування інших і просто як особиста образа і провокація.
Коли громадка якихось студентів, мабуть членів котроїсь патріотичної організації, стала пробиватися наперед, запевняючи, що їм приготовлено місце в олтарі, публіка стріла з ворожнечею і гнівом ці запевнення, і всякий вважав своїм святим обов’язком можливо утруднити перехід цим настирникам. З великою приємністю дивилася, коли ці патріоти застрягли перед гратами і дячки й поліцаї не спішили їх пропускати далі, і неприємно була розчарована, коли по якімсь часі пропустили-таки цих опричників до середини.
Похід якогось кучерявого дячка з олтаря, що розпихає невдоволену публіку і по якімсь часі знову пробивається назад, викликає вже зовсім непохвальні компліменти. Збентежений ними дячок конфіденціально виясняє свою виняткову місію — що «для губернатора в олтарі свічки не стало». Але це викликає тільки іронічні замітки і глузування скромних обивателів, які іншим разом не розкрили б уст своїх навіть і на звичайного городовика. «Обійшовся б і без свічки»,— зауважує якийсь смиренний в іншім часі богомол. Велике діло — губернатор у великодню ніч в тисячолітній святині князя Ярослава!
І сполошений цими інцидентами святочний настрій тільки поволі вертає знову під впливом радісного співу хорів, сяєва світла і блиску старого золота в контрасті до темних ликів малювань.
Людська хвиля виносить мене кінець кінцем на середину, і я стою на тім самім місці, куди приводив мене бувало мій батько в такі великі свята.
Світло великого паникадила в кілька тисяч свічок кидає снопи сяйва на блискучий іконостас, на останки мозаїк, обгризених зубами часу, і лихо підновлені малювання. Але заглиблення олтарної абсіди по-давньому ховається в півтіні, незважаючи на ті десятки електричних лампочок, і невеличке світельце, завішене на ланцюжку, по-старому кидає непевне світло на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну».
Світло заломлюється на нерівностях старого склепіння, витворюючи немов темняві хмари на старім золоті мозаїкового тла, і по нім неясними контурами виступає велетенський образ Богородиці-Оранти, на які дивилося з вірою й тривогою стільки поколінь киян в трудні хвилі життя. В лихі дні свого буття особистого і в тяжкі години, коли ломилося життя цілого народу. Від самого фундатора цеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа, що на звалищах старої могутності Київської держави вагався між старим Києвом і новим Галичем і також старався вирахувати майбутню долю свою і свого народу на цім образі. Так само, як чотириста літ пізніше великий гетьман по несподіваних своїх тріумфах ширяв отут гадками про «українську удільну державу», силу і славу українського народу «по Вислу, по Краків»…
Величне, безпристрасне лице ледве видніє. Простягнені догори руки фігури губляться в пітьмі. Пригноблена силою бід і руїн, що спадають на це многострадальне місто і його люд, із стриманим спокоєм скорботи вона показує цей таємничий напис, котрого великі чорні букви, як магічні знаки, маячать між двома рядами фантастичних лілій:
«Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана…»
Самопевні слова, виведені на цій арці тому тисячу літ в якімось пророчім екстазі, стоять непорушно справді, виправдовуючи свою легенду, яка носиться над усіма змінами цього бурхливого, повного непевності й тривог життя, над його катастрофами, руїнами і новими відродженнями з старого попелу.
Паникадило рухається ледве помітно, і відблиски його світла світяться й гаснуть на блискучих площах нерівно вигладжених мурів, на заломах іконостасу, на кристалах мозаїк. Це легке мерехтіння, і хвилі кадила, і могутні удари звуків вносять рух і життя в мертве, нерухоме, закостеніле царство цих архітектонічних форм і мальовничих окрас.
Воно рухається, і оживає, і викликає в уяві образи й настрої минувшини. Вони такі, що поривають і відносять з собою зачаровану душу, переможену ритмом цих співів і натовпом цих невідступних споминів.
Цей білий ангел благовіщення на олтарнім стовпі в своїм манернім рухові — чом він гіпнотизує мене так цими образами, що виплинули звідкись в моїй уяві? Не знати, чи з якихось оповідань виринули вони, чи з давно прочитаної книжки, чи з колишніх оповідань батька й моїх хлоп’ячих мрій у цій старій кафедрі?
Молодеча постать цього ангела викликає в моїй уяві фігуру хлоп’яти — тендітного, з довгою, тонкою шийкою, білявою голівкою і сумними, мрійливими очима, як на старих портретних бюстах хлопців римської цисар-ської доби. Коли великий князь стояв на своїм «царськім місці» у великі свята, і перед ним його молодші сини й свояки,— і цей білявий хлопець стояв з ними і водив своїми замріяними очима по святих образах, золотоубраних крилошанах, що виднілися в олтарі, і пишних боярах, що в дорогих царгородських оксамитах і шубах соболиних обстояли князя і княжичів.
Він виріс серед них змалечку і властиво не пам’ятав іншого, свого двору. Він був меншим сином смоленського князя, погромленого великим князем за спілку з братами. Смоленський князь поліг у бою і дружина його. Волость забрав київський князь, а син опинився в почесній неволі на київськім дворі і виростає тут в непевній ролі не то закладника, не то майбутнього князя. В інтересах київської політики краще було б, щоб його зовсім не було; але коли вже господь судив йому жити, у великого князя не стає сумління послухати декотрих практичних порадників своїх і зробити хлопцеві кінець.
Молодий княжич виростає, оточений жалісним співчуттям, як невинна жертва нещастя, і підозріливим страхом, як джерело майбутніх замішань і війн, коли він з часом схоче доходити своєї отчини.
Він справді живе під враженням трагічної долі, яка спіткала його рід. Про неї ніколи ніхто не оповість йому докладно, боячись гніву великого князя. Але з тим більшою, жагучою цікавістю молодий княжич хапає й сплітає разом ті урвані слова і згадки, які доводиться йому почути, і з тим більшим завзяттям його уява працює над відгаданням цілої цеї історії в її найбільш скритих і таємних подробицях.
От і тепер, стоячи в церкві, він з особливою увагою спиняє свій погляд на сивім обличчі боярина Воротислава, на його дебелій статі, зап’ятій фіолетовим корзном з срібними квітками. Про цього Воротислава він почув недавно, що то він головно причинився до погрому й смерті його батька, і сумні очі молодого княжича напружено придивляються до нього, до його рук, пригадують лінії меча, котрий бачили колись у його руках. Від цих рук і меча постають образи кривавої смерті його батька, котрого він ніколи не бачив, але уявляє його фантастичну фігуру далеко ясніше, ніж тих людей, яких бачить навколо себе.
Але душа його не загорається від тих образів мстивими пожаданнями. Він почуває певну боязку відразу перед цими руками, які проливали кров людську. Але думає не про помсту, а про те, як, мабуть, боязко і тяжко старому Воротиславові стояти перед лицем божим із замащеними людською кров’ю руками і як мусить бути йому страшно страшного суду божого, що спитає за кожну кров, пролиту від руки чоловіка. Йому згадалися слова, якось сказані чорним попом Микитою, приставленим до молодих княжат в науку їм: «Мужи кровей і льсти не преполовят дней своих» 5. І він задумався над тим, чому ж дожив такої старості Воротислав, винний стільки кровігі чи не була рання смерть його батька божою карою за кров, проливану ним?
Молодий княжич був щирим прихильником «нової віри». Його душа, журлива і ніжна, боязко тулилася в атмосфері вічних війн, насильств і кривавих розправ, яка огортала його на княжім дворі,— так наче милосердне співчуття, яке оточило малого сироту на порозі свідомості, навіки витиснуло свою печать на його душі.
Він з жахом думав, що йому прийдеться з часом також їхати на війну, брати участь в кривавій бійці «в полку». «Княженіє не може бути без крові, а мир без гріха»,— пригадувались йому слова, сказані його кормильцем у відповідь на науки Микити, які в глибині свого переконання старий боярин не вважав відповідними для княжат і бояр, а хіба для попівських дітей і чорноризців. Але бути самому «мужем кровей і льсти» — перед цим боязко здригалася уява княжича.
Йому пригадувалося, як він плакав на княжих ловах над підстріленою ланню, побачивши, як течуть сльози з її сумних, ніжних очей, неначе людських, і хтось з докором сказав тоді, що він сам виглядає; як підстрілена лань, і 5 Проливателі крові й лукавці не доживуть і половини людського віку.
очі у нього такі ж. Він не стидався цього і не мав амбіції бути подібним до цих проливате-лів крові і насильників, сміливих і нестримних. Він мав інші взірці й пориви, котрі носи-лися в його уяві, коли очі його перебігали по мозаїках і малюваннях нової кафедри.
Але найкращої історії, котру любив він найбільше — не було тут. То була історія про Йоасафа, царевича індійського і старця Вар-лаама. Її розповів йому ігумен святого Дмитра Варлаам як історію свого патрона.
Старий ігумен, що сам покинув для печери двір великокняжий, де був першим боярином, і не убоявся гніву й прещення княжого, що збирався розкопати і знищити Печерський монастир за те, що постригли без волі його такого потрібного йому мужа,— він глянув у душу отрока і зрозумів її. Провидячи сумну й криваву долю, яка жде його на дворі княжім, умисно розповів йому цю історію про царевича індійського, що зарання спізнав усю суєту і убогість світову і, возлюбивши пустелю, покинув для неї царство своє.
Так зробив старий ігумен те, що його іменник, мітичний старець Варлаам зробив з Йоа-сафом, під виглядом купця, що має на продаж дорогоцінний камінь, пройшовши до царевича і замість каміння наділивши його дорогоціннішим над усі скарби світу — пізнанням марності світової слави.
Ця історія про царевича, захованого батьком від усіх сумних вражень життя, який одначе доходить до розуміння світової марності й непевності, пізнає правдиву віру, стає духовним батьком свого батька, навертаючи його на праву віру, і потайки кидає своє царство, настановивши царем свого боярина,— ніколи не могла наситити молодого княжича. При кожній нагоді не переставав він розповідати її княжні Предславі, повірниці своїх таємних мрій, одинокій з київської родини, яка любила його щиро і яку він теж дуже любив. Дуже зручно вигадував ріжні приводи для того, щоб піти до святого Димитрія, до ігумена Варлаама і розпитати про ріжні подробиці цеї дивної повісті. І старий ігумен старанно відгрібав в своїй пам’яті напівпризабуті епізоди, притчі й промови, сердечно жалкуючи, що йому не спало на гадку сказати записати цю повість, коли він почув її, як історію свого святого патрона, від сірійських греків у Царго-роді.
Один раз він пригадав притчу про смертну трубу. Цар, їдучи з великою славою на колісниці посеред свого двору, стрів на дорозі двох людей схворованих, ледве живих, убогих і обдертих. Скочивши з колісниці, він упав перед ними й поклонився до землі. Його бояри і дворяни стали дуже обурюватись і відказувати за таке пониження гідності царської і доручили царському братові остерегти царя, аби «не досаждав висоті царського вінця». Тоді цар надвечір послав вісника свого з трубою під ворота брата свого, аби затрубив йому. А то був прийнятий в царстві знак: кого цар засудив на смерть, посилав йому перед ворота вісника з трубою, щоб засуджений знав, що його чекає. І брат царський, зачувши трубу, ще не знаючи причини, став уже готуватися до смерті, і рано попрощався з сім’єю своєю і домом своїм, і пішов до двору царського, готовий прийняти смерть, в смертній одежі, оточений плачучою родиною своєю. Цар же сказав йому: «Нерозумний чоловіче! Ти, не знаючи ніякої вини за собою, лише зачувши трубу, від мене, рідного і подібно смертного брата твого, приготувався до смерті. А мені дорікав, що я понизив гідність свою царську, стрівши вісників смертного кінця,— тих убогих калік, що нагадували мені недалеку смерть, коли, повний всякої вини, я мушу стати перед богом!»
Іншим разом оповів він йому притчу про ковчеги царські. Як-то цар хотів проучити своїх бояр, щоб не важили великозверхньо-го блиску й братства над внутрішньою вартістю. Сказав для цього зробити чотири ковчеги. В два положив кісток мертвих і смердячих, а зверху золотом повкривав, а в два інші в середину поклав золоті узороччя, й каміння чесні, і аромати дорогі, зверху ж сказав засмолити смолою. І покликавши бояр, сказав їм вгадати, чого варті ковчеги золотоковані, а чого посмолені. Коли ж бояри велико важили ковчеги золотоковані, а зневажали ті посмолені, відкрив їх і сказав: «Такий то світ! Ті, що ходять в золоті, всередині часто бувають повні гріховного смороду, а ті, що в заяложених рубцях — повні аромату святості…»
Найбільше ж вражали молодого княжича історії про те, як розсипалися в ніщо хитрощі найзавзятіших, найлукавіших ворогів, волхвів і мудреців, яких Йоасафів батько вишукував на те, щоб відвести молодого царевича від аскетичної мудрості. Вони мали заплутати його в сіті софістики, зачарувати ріжними принадами, спокусити на світову розкіш і на «женское желаніє, єже єсть паче всего любимое требованіє». Але що ж? Волхв Февда, що насилав чари на царевича, вступивши з ним у розмову, підпадає сам впливам його щирого переконання. Палить свої чародійні книги й тікає в пустелю. Інший волхв, Нахор, покликаний на те, щоб своєю софістикою збити Йоасафа, бачить себе зневоленим тримати його сторону. Арахія, головний порадник царя в заходах против Йоасафа, кінець кінцем виявляє себе потайним прихильником християнства, готовим в небезпечну хвилю стати на його стороні.
Всі вони один по одному переходять на сторону християнського аскетизму, і нарешті сам цар, всіма полишений, захитується теж у своїм завзятті й переходить теж на науку сина.
Тоді, віддавши все під владу нової віри, царевич вважає можливим сповнити своє сердечне бажання. Покинувши потайки царство на Арахію, він уночі виходить з своєї блискучої палати, щоб іти в пустелю.
Ця хвиля, коли царевич — властиво вже цар — востаннє покидає всі примани світові, славу і розкіш, щоб кинутися в обійми пустелі, особливо екзальтувала молодого княжича.
Серед нічної тиші виходить царевич із своєї столиці, по дорозі вступає до хижі якогось бідака, і, як останню милостиню, віддає йому свої царські одяги, і потім в самій волосінниці, яку носив він під своєю царською одежею, пускається в пустелю. Перед ним, нарешті, відкривається те правдиве життя, про яке він мріяв у час своїх спокус:
Прийми мя, приймя мя, красная пустине,
Мій раю, розмаю!
Закрий мя перед очима людськими До віку мого!
Імпровізував княжич пісню Йоасафа, з захватом співаючи її на самоті:
Минають, минають князівства і царства, Як цвіти весняні.
Білесенькі квіти виростають з крові, Буйнесенькі вітри хилять густі трави На гучнім полку.
Княжна Предслава із здивуванням і тривогою дивилася на свого товариша, слухаючи його оповідань. Його однолітка, вона була натурою зовсім інша в ній также мало було дівочої слабості, як в княжичу — мужньої сили. Велика, фізично сильна, вона і духом виявляла з себе доньку тих княгинь, що своїми радами кермували думою своїх князів, в потребі висилали на війну полки і без милосердя криваво давили супротивні рухи. Духовна і фізична ніжність, чутливість і безрадність її товариша будила в ній жіночі інстинкти співчуття і опіки слабшому, і на цій основі виростало і дужало в ній її чуття до нього. Але своє і його життя вона не уявляла собі інакше, як у вирощеній родинними традиціями і призвичаєннями атмосфері княжого життя.
Вона любила мріяти і розмовляти на тему, піддану очевидно якимись розмовами старшого оточення, про те, як вони, вирісши, поберуться, і великий князь-батько віддасть їм у посяг їх отчину, смоленське князівство. Вона буде товаришкою і помічницею свого князя і своєю радою й поміччю поможе йому зайняти почесне місце в княжім роді, стати сильною ногою в своїй землі, дійти могутності і слави.
Коли він захоплювався християнськими образами й ідеями, в тім зігрівала їй почуття та душевна ніжність і поетичність, яка проявлялася в цих його настроях. Але самі ці ідеї, і особливо цей християнський аскетизм, його відраза і боязнь перед світом, були їй глибоко чужі й несимпатичні.
«Нова віра» не забирала її. Княжна зоставалася зв’язаною всім єством своїм з старим предкиївським життям, його звичаями і традиціями, настроями і поглядами, якими була взагалі міцно перейнята — як звичайно більш консервативна жіноча половина двору «Оль-жин терем».
Християнські обряди, які приходилося княжні сповняти, служби й молитви, не зачіпали внутрішньої, інтимної сторони її життя, як і величезної більшості цього «нового стада Христового». Княжна також, як і воно, готова була байдуже й поблажливо ставитися до нових форм культу, поки він не претендував на цю внутрішню сторону життя. Але тривожно і підозріливо стрепенулася, коли почула, що під цими зверхніми формами ходить якась сувора, неподатна і невблаганна сила та грозить знищенням і загладою всім радостям життя, які виростали на старім грунті, і зокрема — всім її планам і мріям.
Княжна пробувала суперечити своєму приятелеві, коли він із захватом оповідав їй якісь християнські історії, якісь аскетичні легенди, на зразок Йоасафової. Вона доводила, що не мудро відрікатися від світових утіх, даних чоловікові, від усього того, що посилає йому доля. Не розумно закопуватися в темну печеру від ясного сонця, від веселого лиця світу; зрікатися багатства, слави, любові й тікати в пустелю, щоб мучити себе не знати для кого й для чого, без усякої користі для себе й людей.
Вона дорікала йому, що він, потомок славного княжого роду, дав потягнути себе вірі, видуманій для бідних, худородних і нещасливих на те, щоб їх в гіркій долі потішати й манити надіями на щастя й нагороду по смерті. Всі старі й розумні люди кажуть напевне, що ніякої нагороди по смерті нема, а продовжується життя тутешнє: хто на цім світі панував — пануватиме й на тім, хто був убогим, невільником, калікою за життя — буде ним і по смерті, і тому всі розумні люди прагнуть бути щасливими, сильними, славними за життя, щоб свою славу, могутність і багатство понести й за могилу.
Або знов плакала, обіймала й цілувала його, благаючи для неї, для її любові до нього покинути такі страшні гадки про те, щоб кинути світ і йти в пустелю. Докоряла, що він забув усі давніші свої обіцянки й заміри. Що він, як боягуз, чіпляється за якісь чернецькі вигадки, не чуючи сили в собі, не маючи відваги стати до життєвої боротьби за свої права, за батьківський стіл, за княження для себе і для неї. Що він тікає з бойовища, вимовляючись якимись монашими заповідями й житіями.
Все це не помагало нічого.
На всі такі’ міркування княжич відповідав вивченими тирадами про марність цього світу і про все, що жде чоловіка за гробом. І треба признати, що ці його відомості про те, що діється з душею умерлого зараз по смерті, в день третій, дев’ятий і сороковий, що робить вона і де пробуває пізніше, які утіхи мають душі праведні і як мучаться душі грішних і за які гріхи,— ці відомості своєю докладністю й багатством деталей забивали неясні й дужі загальні поняття, які княжна могла зачерпнути від своїх близьких, що стояли на грунті старої віри.
Перекази про мандрування душі, її потреби і появи близьким, які пробувала вона використати, виглядали як невиразні контури хмар, які тільки нагадують щось і міняються, перше ніж попробуєш докладніше вислідити їх малюнок. Вони не могли витримати ніякої конкуренції з рішучими, категоричними рішеннями, перенятими від попа Микити і з пов-ною мірою проголошуваними княжичем. Так само й загальні та нехитрі накази старої моралі не могли мірятися з божими заповідями й науками, точними, деталічними, імперативними, загостреними карами і нагородами, які рецитував він. Старі боги не промовляли так до людей, а лишали їм жити своїм розумом…
Так само не помагали докори, благання, пестощі.
Навпаки, княжна побачила з жалем і гнівом, що її приятель починає відтягатися від цих розмов, зі страхом і відразою тікає від її невинних ласк, немов від чогось страшного, погибельного, грішного і нечистого. З тим провидінням, яке дає любов, вона скоро відгадала чужу і дику для неї психологію, що лежала під цим страхом і відразою. Уяву княжича, перед тим ясну і чисту, аскетичні оповідання наповнили тривожними гадками і страхами про принадність жіночу, і він викликав їх в собі власне своїм бажанням їх уникнути.
До того ж у його становищі приязнь і любов до своєї товаришки дитячих літ була майже
одинока річ, котру він міг пожертвувати й зложити на олтар аскетичного самовідречення. З безоглядністю молодості і завзяттям прозеліта він спішив спалити на цим жертвеннику одиноку приязнь, яка освітлювала йому дотеперішнє життя, щоб усім серцем належати новій улюблениці — «прекрасній пустелі».
Княжну глибоко ображала така легковажність, таке відношення. Але інстинкт жінки-опікунки брав перемогу над цим почуттям образи, і душу її обіймало гаряче бажання вирвати приятеля з-під влади тих злих чарів, що оплутали його. Звільнити від тих темних духів, що загрожували не тільки відняти його від неї, але і йому самому затьмарити світ життя, відібрати світлу радість, всі втіхи і вкинути в темну безодню вічного страху перед божими наказами і карами, перед можливістю провини і непростимого гріха.
І вона поборювала в собі почуття жалю й обурення, що підіймалися в ній. Давила в собі гнівні слова і пробувала знову ласкавими словами заспокоїти його. Виявляла цікавість до його улюблених ідей і навіть нехитро лукавила, щоб приспати його насторожену підозріливість; заявляла своє співчуття тим гадкам, які він висловлював, своє заінтересування тими історіями, які він оповідав. Просила його щось оповісти з своїх улюблених історій про царевича Йоасафа або про старих пустельників і нових подвижників, що об’явилися в Києві на Дніпрових горах, в старих тамошніх печерах.
І от княжна стоїть на цих хорах із збентеженою душею, придивляючись до фігури цього благовіщенського ангела, що і їй, як мені, своєю ясною молодечою ніжністю нагадує стать смоленського княжича.
Його нема вже долі між княжим двором — навіть у великі свята він не приходить до своїх опікунів. Півтора року тому він пішов до св. Димитрія, просячи старого ігумена Варлаама прийняти його в послух, і той прийняв його. Молодий княжич із запалом віддався сповнюванню служб, які йому поручалися. Чим грубіші, тяжчі, невідповідні для його високого роду вони здавалися, з тим більшим завзяттям він їх сповняв і сильно випрошував у ігумена і старця, котрому його поручено, роботи найбільш прикрі й обридливі.
Він слугував в монастирській келарні й пекарні, замітав подвір’я, чистив стайню, брався пасти монастирську худобу. І йому робило це особливу втіху, коли інші монастирські служки, серед котрих були смерди й холопи, люди, записані монастиреві боярами й князями, або такі, що йшли в монастир на легке життя,— брали його на глум, висміювали, зачіпалися з ним і навіть побивали. Гостру радість, яка його при тім обіймала, він стримував тільки думкою, що, може, він своєю гордістю й пихою підвів їх на гріх лайки і бійки і таким чином немов спасає свою душу їх коштом.
Його руки вкрилися мозолями від сокири й лопати, котрими він працював, а коліна — струпами від неустанних поклонів і всеноч-ного колінного стояння на молитві. Він зблід і висох від постів і малого спання. Лице його зав’яло, шкіра обвітрилася. Гостра волосін-ниця натирала йому рани на тілі, які горіли й ятрилися під час роботи. Але цей біль справляв йому втіху сердечну, і він з радістю згадував слова Варлаама, що тоді тільки, як тіло його вкриється струпами і мозолями, буде винищене і витончене, можна буде йому прийняти на себе ангельський образ і йти в самітнє мешкання.
Бо інакше тіло, не ослаблене і не знищене, возстане зараз на дух, і ворог з подвоєними силами замучить його спокусами і звабами в ту хвилю, коли він буде вважати себе вільним від принад світових.
Для того ж самого, щоб диявол не спокушав його приманами світового життя, велів Вар-лаам княжичеві кілька разів до року, здіймаючи з себе чорні ризи і вбираючись у всю утвар княжую, приходити на двір великого князя; і княжич сповняв це з тим більшою пильністю, що ці відвідини були справді досить тяжкі для нього.
На дворі княжім з жалістю дивилися на нього, розпитуючи про його монастирське життя. Виходу його до монастиря властиво не жалували, бо постриження його усунуло б одну з хмар на політичнім небозводі, і без того досить захмаренім. І так ріжні княжичі-отчи-чі, один за другим виростаючи, простягали руки до своїх отчин, готові збрататися навіть і з самим чортом, щоб вирвати свою батьківщину з рук захланних «старійшин». Коли б цей смоленський отчич зійшов зі сцени, усунувшися в чернечий затишок, це було б незле для київських політиків. Тому тільки нижча служба та головне жінки щиро вболівали за ним. Але жалість виявити вважали своїм обов’язком усі.
Княжна Предслава чекала нетерпляче цих відвідин. Заздалегідь укладала в мислях сильні і впливові слова, котрими вона відхилить свого приятеля від його погибельних планів. Але ці слова в переважній більшості зоставалися невисказаними, і побачення з княжичем викликало й полишало по собі більше гніву й роздражнення, ніж утіхи.
Він всяко уникав її. Ухилявся від її очей, дотику рук, навіть рубця одежі. Ідучи «в світ», він був весь насторожений, щоб не підпасти якійсь спокусі, не дати чимось себе потягнути, і не міг цього сховати перед її увагою. Таке боязке і відразливе поведения супроти неї, немов якогось посуду диявольської скверни, цей взагалі підозріливий і ненависний погляд на жінку, як знаряддя чортівської спокуси, який вияснився їй кінець кінцем із розмови і розпитів про монаше життя і монаші правила, хвилями викликав у ній вибухи сильного гніву.
Але вона гасила їх в собі завзяттям сильної душею жінки, яка поєднала всі сили свого духу на одній меті — вирятуванні свого вибран-ця з пут ворожої сили.
Особливо в церкві, в цій обстанові нової віри, що нагадала їй ріжні подробиці їх розмов, княжну обступали думки про нього. Ой, чому в неї нема сили наказати розкидати ці чернечі гнізда, що манять людей,— як князь Ізяслав звелів розкидати печери за пострижения цього самого Варлаама, що тепер своїми оповіданнями зманив княжича… Вона не могла відірвати свого серця від нього. Її сватали ріжні княжата. Батько і мати наступали на неї, аби не марнувала часу, і радили їй то того, то другого — особливо королевича угорського, що приїздив сам до Києва на сватання і перед тим, ще в дитинстві, тікаючи від ворогів свого батька, проживав у Києві зі своїм кормильцем.
Він був старший син королів, із себе юнак видний і огрядний, гарний їздець, чоловік лицарський. Але і його не хотіла княжна Пред-слава, все ще не втрачаючи надії повернути собі княжича, поки він був не пострижений.
Так минуло кілька літ. Вмер старий Варлаам в старості маститій, перед смертю благословивши свого учня йти в печери і по двох роках послуху прийняти постриження. Княжич жив у печері великого Никона, читаючи вголос його книги й приймаючи поучення від великих старців Печерського монастиря. Потім його відпущено в осібну печеру — готуватися до постриження. Він не виходив нікуди, перебуваючи в молитві й безмолвії.
Печера його лежала на узгір’ї, в півгори, серед рідкого лісу, недалеко княжного звірин-ця. З неширокої тераси перед печерою відкривався чудовий вид на Дніпро, і його протоки й рукави, і незмірні простори задніпрянські з розкиданими серед них селами, і за ними ледве примітно золотою іскрою загоралася банька летського монастиря, на місці вбивства святого князя Бориса.
Спокоєм і тишею надихалася панорама. Але молодий монах не дозволяв собі навіть нею подовгу тішитися, боячись ліні й празності, від котрої йдуть всі похоті і гріхи, і як не брався до роботи — до копання і полоття, «зільного ради растенія»,— то, глитнувши повітря, йшов у свою печерку, викопану колись багато віків тому і тільки розширену та приладжену до монашого життя одним з новіших її жильців.
Коридорець, такий вузенький, що в стіни його можна було впертися розставленими ліктями, ішов, викручуючись кількома заворотами, щоб було затишніше від вітру і морозу. Кілька ніш-лежанок служило за всяку потребу — чи за ліжко, чи за стіл. На одній з таких лежанок, накритій дубовою дошкою, спав попередник княжича. Грубо видряпаний в глиняній стіні хрест з написом, зробленим ним, служив по нім пам’яткою: «Г(оспод)и по-мози рабу своєму Васили…» На цій дошці спав тепер княжич, прочитуючи на сон кожного дня молитву за душу свого попередника, як духовного опікуна і патрона, певний, що й за його душу буде колись творитися молитва якимсь незвісним подвижником о Христі, коли його тут не стане.
Виходив він до монастиря і до братії тільки в неділю і, приносячи звідти з трапези коври-жок хліба, ним годувався потім цілий тиждень, підкріплюючися тільки раз на день. Пильно вичитував повний круг денний, а в перервах між поодинокими «чинами» заморював себе поклонами, прочитуючи псалом за псалмом і по кожнім стйху творячи мріяніє. І тішився, що по такім дні все тіло його, всі мускули й суглоби нили й боліли, жадібно просячи відпочинку, і він засинав міцно, ледве простягнувшись на своїй дошці, не можучи прочитати до кінця навіть молитви.
Спав без снів і видінь і був з цього радий, бо «сонне мечтаніє» дуже небезпечне для монаха, неспроможного йому противитися ві сні, коли він уже не панує над своїми мислями.
Але одної ночі, скоро потім як заснув, він нагло розбудився — наче в серце його щось стукнуло. Хоч було зовсім темно і тихо, він почув, що хтось з’явивсь коло нього: сидить коло нього, на краю його лежанки, і це жінка — він чув теплоту її тіла і запах волосся.
Була це примара, чи жива істота?
Раптом він відчув, що це була княжна Пред-слава, її привид певно. Він відчував нечутні слова, які говорила вона, без згуку рухаючи своїми устами, кличучи його в мир і ваблячи на любов жіночу. Він читав молитву «Да воскреснет Бог» і хрестив навколо це місце, де лежав сам і де сиділа коло нього постать,— але вона не зникала. Він пробував перехри-стити її саму, але так, щоб не доторкнутися її,— і це не помогло теж нічого.
Тоді страх почав обіймати його і почуття непевності. Він читав молитви і боявся, що не зможе дочитати: що йому в молитву влізе якесь хульне слово, яке віддасть його у владу злої сили.
Так він сидів і читав в страхові і муці, поки не задніло, і зараз пішов до старця на сповідь. Старець же, розпитавши про життя його в миру, велів йому молитися за княжну Пред-славу, аби господь утихомирив її.
Але того ж самого дня княжич побачив її перед своєю печерою — тільки не в примарі, а живу, і не в нічнім привиді, а серед дня.
З Смоленська приїхали бояри з грізними вістями. Князь новгородський розпочав зносини з людьми смоленськими, підбиваючи їх на київського князя, і заносилося на грізне повстання. Смоленські бояри, які хотіли триматися Києва, приїхали з проектом, щоб великий князь посадив з своєї руки отчича смоленського, оженивши з своєю донькою.
Коли княжна Предслава почула цей давній свій план в такім політичнім мотивуванні, ще раз надія збудилася в її душі. Вона подумала, що цією справою кермує якась стороння сила і кінець кінцем переборе всі перешкоди, яких не могла перебороти вона сама.
Пополудні великі бояри київські думали разом з смоленськими мужами у великого князя, і старий Воротислав підтримував смоленський проект. Він підносив, що в даний момент смоленські купці не стоять так дуже за торгівлю київську, новгородські впливи можуть легко взяти гору, і не знати, чи вдалося б вирвати Смоленськ з рук Святославичів. Коли Новгород, Смоленськ і Чернігів зв’яжуться в один ланцюг, нелегко буде його розірвати.
Інші говорили про нездатність княжича до правління, про його монаші уподобання, але Воротислав не приймав цих аргументів. Княжич, казав він, пішов у ченці, бо йому відібрали дорогу до столу. Нехай він побачить перед собою отчий стіл, і кров заговорить в нім. Таке розумування багатьох схиляло до мислі: тільки біда може загнати князя в монастир. І великий князь годився пробувати. Корми-лець княжича з боярами й мужами смоленськими мали їхати другого дня на Берестове.
Про це зараз оповіли княжні Предславі, і вона тішилася. Тепер вона знала, що незнана їй сила, яка вмішалася в оцю справу, повинна усе направити.
Вона вирве її княжича з тих недобрих чар чорноризців і поверне їй. І вона вирішила сама їхати з боярами на Берестове: вона була певна, що стара княгиня це їй дозволить — вона тримала її сторону кінець кінцем, хоч і наступала була з тим угорським королевичем. Княжна не могла заснути до рана — аж забілів день, думаючи про княжича, уявляючи його лице, вигляд, слова, і промовляючи до нього ріжними ласкавими словами.
І от вона їхала конем з стремінними отроками за боярами і мужами вузьким видолинком з Городу понад Дніпровим берегом на Берестове. Був ясний, лагідний сонячний день. Коні пирхали і вимахували головами, стримані удилами на цій вузькій стежці, де не можна роз’їхатися. Срібні прибори й убори блищали на тлі яскравих одягів. Стрічні люди з приємністю приглядалися до цього барвистого, розкішного поїзда, і радісний, повний надії настрій володів далі княжною. Коли нагло Янь-кормилець, що їхав на чолі кавалькади, стримав раптово коня і закляв так сердито, що всі аж скинулися! Стремянні отроки поспішили наперед до нього і тут побачили, що так збентежило Яня: просто напроти них їхав якийсь чоловік на лисім коні, а стріча з лисим конем була з найвірніших, всіма признаних віщувань невдачі!..
Тут нове замішання серед людей, викликане процесією епіскопа в супроводі околодків, перервало мої фантастичні мрії про колишніх людей.
Людська хвиля, розхвильована напором поліцаїв, відкинула мене набік і змусила уступитися з головного корабля наліво, в бічну на-ву, до княжих саркофагів, і я стояв уже коло цього розбитого гробівця — епілогу всієї історії, та згадував його.
Далеко спочила княжна Предслава, під плитами тірінгського абатства, переживши чоловіка, котрого мусила взяти собі по останній розмові смоленського посольства з княжичем.
Слабко мигтить лампадка в глибині Дальніх Печер, кидаючи невірне світло з свого віконця на ікону і дощечку з іменем затворника, колишнього княжича.
А я стою над пустим гробівцем великого князя, котрого перед хвилею бачив серед його пишного двору, і сльози мої непомітно спадають на вигладжений віками мармур, в порожню камінну утробу, як у гігантську сліз-ницю.
І хотів би я знати, кого оплакують вони? Чи тих далеких людей, котрих горе, радощі й змагання пронеслися переді мною в цю таємничу ніч? Чи ті мої далекі літа, коли наді мною літали ці образи колишніх богомольців святої Софії?
Вони відкрилися переді мною, повні солодкої туги й примани. Але і ця чарівна ніч, що відкривала далекі тіні минулого, не підіймала завіси будучого — тих майбутніх володарів цього неподвижного місця, на яких дивилися з нехибним провидінням, провидячи їх нові незнані нам змагання, утіхи і муки, широко відкриті зіниці з «Нерушимої Стіни».

Категорія: Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.