Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

РОЗМОВА З КРИВОНОСОМ

Я довго йшов високим верхом. Коли я виходив на царинки, переді мною з лівого боку вставала панорама Чорної гори, верхи Спиць, Великі Ребра з білими смугами торішнього снігу, затягнені поволокою рідкого фіолетового туману, й широка долина Ільці з розкиданими хатами. З правого копичились м’які, округлі, наче спухняві-лі в сизій млі верхи чорного Груня й Буківця, а за ними стелилась широка долина Пруту, густо повита млою, в котрій око даремно силувалось відгадати контури рік і сіл. Літнє сонце ясно світило, тільки значна висота верху не давала відчувати вповні його гарячого проміння. В повітрі стояв густий дух трави і квітів, а коли з царинки я попадав знов в смеречані переліски, там обхоплював мене кадильний дух живиці й хвої. Верх був безводний, сухий, і навіть у лісі не чулось вогкості в ці сухі дні.
Дорога була мені знайома. Я проходив сюди рік чи позаторік і не зважав тепер на неї, заглиблений в свої роздумування. Але потім помітив, що я перестаю її пізнавати. Якийсь густий заросляк трапивсь мені на дорозі, і я згубив у нім стежку. Потім раптом перегородила мені дорогу доволі серйозна засіка. За нею був старий зруб, густо зарослий малиною й ожиною, де я не пізнавав вже ніякого людського сліду.
Пустивсь передиратися ним, обминаючи останки дерева, але, пробившись так з півгодини, вийшов на нову засіку, ще серйознішу від першої. Вона виглядала так, якби ніхто й не пробував її переходити! Ніякого приступу! Скрізь голі гілляки смерек підіймали з суворою осторогою свої гострі кінці. Але перспектива повороту назад, нового продирання через хащі зрубу, що встигли мені й так доволі докучити, пришпорила мене, і я відважно пішов на приступ.
Він коштував мені цим разом немало — моїй власній шкірі і моєму убранню, але кінець кінцем я цей бар’єр здобув. Та по другім боці його я не знайшов нічого втішного.
І тут був зруб, ще більш дикий. Великі, бо-зна-коли повалені стовбури смерек раз у раз загороджували мені дорогу. Ніякого сліду людської ноги не було тут. Я видобував з себе всі сили, щоб перебитись куди-небудь на вільніше місце — але по довгих зусиллях опинився тільки перед новою засікою, від котрої стратив уже всі останки енергії.
Це була не засіка, а якась дивовижа, котрої я ще не бачив ніколи. Вона мені нагадувала ті охоронні воєнні засіки, які робились замість твердинь і фортифікацій в східній Україні XVI—XVII вв. і так детально описуються в тодішніх інструкціях про будови погранич-них ліній. Це був цілий зрубаний ліс!
Не зрубаний власне, а притятий. Ряди дерев були надрубані й пригнуті, повалені, переплутані між собою своїми гілляками, одні на других, так що творили справжню стіну, високу — на два хлопи, а широку — на кільканадцять метрів.
Так «засікали» колись пограничні краї від степу. Але кому була потрібна така гранична стіна тут, серед тихомирної Гуцульщини?
Приступ був незвичайно тяжкий, але те, що зосталось за мною, теж не було приємно до перебуття. А тут, за цим старовицьким лісовим муром, було,може,щось краще, ніж дикий зруб, котрого не було ніякої розумної причини боронити такими монументальними форти-фікаціями? Я рішив перебитись через них, тільки цим разом задумав повести свою атаку більш розважно і систематично.
Я сів, спочив, поснідав. Ліг і подрімав у затінку. Потім пройшов вздовж засіки, вибираючи приступніші, більш поруйновані часом місця. Вибравши одне з легших, як мені здавалося, місць, я почав полегеньки, не спіша-чись, систематично перелізати з гілляки на гілляку і з стовбура на стовбур.
Не йшло то дуже гладко. Кілько разів я провалювавсь разом з перегнилою гіллякою, на яку сперсь необережно. Число бойових знаків на мені збільшилось ще. Але перебившись через верх, я був потішений, що бодай бився не даремно. За цією засікою були толоки, ца-ринки, покоси, сліди людської руки. Там можна було перепочити й вийти на биту дорогу.
Я зліз, нарешті, з останнього стовбура засіки й пішов толокою.
За нею була царинка, і серед неї виднілось джерельце, чи потічок з густою зеленою травою навколо. Але тільки-що я пішов туди, як з-за сусідніх дерев викотилось щось наче дві грубі вівчарки й покотились до мене. Я спинився, щоб не дратувати їх. Але коли вони наблизились до мене, я остовпів, побачивши, що то були — ведмеді!
Так, два сірі ведмеді, тяжко коливаючись на коротких лапах, доволі швидко наближались до мене. Я не знав, що робити — чи бігти назад до засіки, чи старатися своїм спокоєм і нерухомістю заспокоїти їх. Коли раптом за деревами хтось свиснув, і ведмеді зараз спинились і повернули назад.
Я видихнув спокійніше, але все-таки не рішавсь поступати наперед. Але з-за дерев з’явилась і людська фігура.
Це був дуже старий чоловік, сухий — засушений літами, але ще видимо бадьорий і сильний. В очі мені кинулось його незвикле убрання. На нім була біла сорочка, обгаптована чорним шовком, широкі полотняні сподні, перепоясані турецьким шальовим поясом, на голові шапка з низьким хутром і оксамитним верхом. На правім плечі він тримав зручним, легким рухом руки турецьку рушницю, багато оковану сріблом і насікану золотом. Обидва ведмеді, як молоді песята, незручно коливаю-чися, йшли з одного боку і з другого.
Я пішов назустріч і, знявши капелюха, уклонивсь і привітав старого. Це, очевидно, зробило йому приємність. Він також підніс свого старовицького шлика й ласкаво сказав мені:
— Добридень і тобі, вашець! А звідки приходиш?
Я пояснив йому доволі докладно, хто я, і звідки, і де живу під цю пору, і, перепрошую-чись, спитав його ім’я, бо досі не здибався з ним в цій околиці.
— Не пізнаєш мене хіба, вашець? Я Кривоніс, Максим Кривоніс, коли чував,— сказав він і показав на свій гострий, орлиний ніс, скривлений від давнього удару шаблею.
Я поспішив перепроситись, що не пізнав його відразу.
Толкувавсь тим, що не доводилось бачити доброго портрету, його, а що всі люди його на Україні знають і досі пам’ятають про нього, тільки не знають, що він і досі живе.
— Так, я це знаю,— сказав він, очевидно вдоволений моєю відповіддю.— Люди думали, що я вмер, вертаючись із Замостя. Але це не правда! Я пішов з-під Замостя, коли гетьман не послухав мого слова, не схотів іти на Варшаву, і з того часу живу тут.
Я сказав, що не чув такого ніколи, і, мабуть, ніхто з теперішніх того не знає.
— Не знали й тодішні,— сказав на це старий.— Я не хотів робити заколоту в війську і виїхав так тихенько, що ніхто не знав, навіть і сам гетьман. Не диво, коли й ти, вашець, не знав цього, хоч, бачу, чоловік з тебе in rebus nostris versatus 6. Рад я бачити тебе у себе!
Він приплеснув у долоні і на мент прислухавсь. З-за дерев з’явивсь інший старий козак, у кармазиннім жупані, і підійшов з манерами старого камерарія, щоб прийняти наказ свого пана чи наставника. Старий дав йому знак, і за хвилю два молоді хлопці винесли й простелили на траві старовицький, доволі потертий перський килимок, поставили срібну насікану підставку, таку ж сулію й чарки й стали набивати й запалювати люльку для старого.
— Присядь, вашець, та покрепися,— сказав мені старий, сідаючи сам по-турецьки на килимі та запрошуючи до чарки, котру налили хлопці.— Рад я, що теперішні люди цікаві до своєї історії. Тямиш, мабуть, як мовить Ціце-ро — historiam nescire semper esse puerum 7.
6 В справах наших (чи в історії нашій) обізнаний.
Старий цікаво приглянувсь, щоб бачити, яке вражіння зробить на мене в його устах класична цитата. Я ж не вважав тактовним виявляти яке-небудь здивування з цього приводу.
Є натяки на те, що Кривоніс був духовного роду, отже з мого боку, може, було б нечемно дивуватись, що він був людиною «едукова-ною»?
— Я не так біглий в латині, як ваша милість, але славні діла предків наших стараюсь пізнати,— сказав я йому і випив чарку, побажавши йому довгого віку й здоров’я.
— Спасибі, сину, на добрім слові,— відповів він.— Кажеш правду. Діла були великі й славні, і варто їх знати кожному. Велика сила піднялась тоді, тільки шкода, що люди не вміли з неї скористатися. Гірко мені було, коли гетьман не послухав мене, коли я йому доводив, просив, благав, на коліна ставав. Бачив я, що гине наша справа, а не міг людей переконати,— гетьмана найпаче. Не хотів я збивати голку в війську, не хотів перебивати гетьманові, тому й відійшов.
Я сказав, що, навпаки, чутки були такі, що Кривоніс весь час ворогував з гетьманом і між ними не раз доходило до гострих сутичок і до гострих розпоряджень з боку гетьмана на Кривоноса.
— Знаю, все знаю,— відказав той.— Але це неправда. Я як пристав до покійного гетьмана на Запорожжю, так був йому вірний. Не час був розбивати сили та підіймати повстання на свою руку. Йому випало взяти булаву, не мені було її з рук видирати. Так уже 7 Не знати історії — бути завсіди недоростком.
склалось! Але я був іншої мислі, як покійний гетьман. Він оглядавсь і на передні й на задні, та й прогавив час, коли ми могли Польщу в свої руки взяти. Чув сси,може,таку пісню, яку тоді зложили:
Гей-но, молодці, у скоки,
Підберемося під боки,
Гей заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий!..
Він проспівав цю строфу старечим, слабим, але вірним голосом, і я поспішив запевнити його, що цю пісню співають ще й досі. Але я попробував взяти в оборону великого гетьмана. Так, він оглядавсь на задні, це правда, але чи не мав підстав для того? Мабуть, бачив, народ і військо були втомлені війною, не хотів затягти її, не схотів через це доводити поляків до останнього та викликати війну з сусідами, які, певно, взялись би рятувати Польщу від загибелі.
— Певно, що гетьман думав! — заговорив гаряче старий.— Але того ж то й є, що забагато думав! Думав про те, як би дійти згоди з панами і як йому затримати булаву до смерті та ще й синам віддати. Думав про воєводство молдавське, і про воєводство київське, і ще про щось, може, думав. Забагато, кажу, думав! Як у того лиса, що впав у яму, та мав сто думок, як з неї вийти, а не міг з них вибрати найкращої. Занадто оглядавсь!
А я не думав ні про що, бо знав одне твердо. Нам то пан-біг дав, що сьмо могло Польщу раз на завсіди розвалити і землю нашу від панів очистити. І лиш то мав перед очима, і не думав ні про що більше. Не думав, що буде потім, бо то інші мали потім думати. Не думав, що буде зі мною або з моїми дітьми. Що спеклося, треба різать!
А що ти, сину, кажеш, що військо, чи народ був стомлений, то ти молодий, а я тобі скажу: люди не бувають стомлені, коли вони чують, що їм кажуть робити саме те, що треба! Чи чув ти що-небудь про зазивні листи від мене? Не чув, бо і не було їх. А про те все валом ішло до мене, бо духом чуло, що я знаю те, що треба зробити. Я мав війська більше, ніж треба, а захотів би — мав би вдруге і втретє стільки. І зараз мав би, чи знаєш це?
Він раптом схопився на ноги, тупнув і застиг у величній, нерухомій поставі. Я встав теж і з здивуванням дививсь на нього. Він був весь одною увагою, одним напруженням. І раптом якийсь проблиск іскрою пролетів по його виду.
Я почув якийсь далекий і глухий гук. Він котивсь і наближавсь. Земля дудніла під важкими, глухими вдарами якогось невідомого тягаря. Чувсь далекий гомін, немов від людських голосів.
Потім я побачив, як на цю царинку викочуються звідкись великі, сірі маси людей.
їм не було краю. Вони йшли збитою одностайною юрбою, без ладу. Але в міру того, як вони наближались до нас, ця юрба вирівнювалась, формувалась, витягалася в лави. Вони розбивались на відділи. В перервах між ними вилітала на швидких конях старшина. Над лавами замаячили хрещаті корогви.
Старий тупнув знов, і ці піші лави почали відсуватися вправо і вліво, а в опорожнену просторінь почала вливатись кіннота. Браво вилітало козацтво і, стримуючи розігнаних коней, рівнялося в ряди.
Замаячили ріжнокольорові значки. Довбиші вдарили в тулумбаси, і в такт їм засурмили сурмачі.
Старий тупнув ще раз, і кіннота відійшла також на боки, а земля застогнала під вагою тяжкого обозу.
Малорослі, але сильні конята тягли зашнуровані, запнуті воловими шкірами ковані вози з порохом і кулями. Тяжко рипіли великі колеса козацьких гармат. Гармаші із запаленими гнотами стали при гарматах.
Старий махнув рукою, і за хвилю ревнув стоголосий постріл гарматний.
Я стрепенувсь — і прокинувсь. Над стіжком, під котрим я задрімав, повисла низька, тяжка сиза хмара. В горах завмирав гуркіт грому, і перші великі краплі дощу почали падати.

Категорія: Грушевський М. С. Предок: Із белетристичної спадщини

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.