Бардаш О. Д. Російське самодержавство та суспільно-культурне життя в Україні на початку XX століття (1900-1917 рр.).

* * *

Історіографія даної проблеми формувалася під пильним контро¬лем царської цензури, а за радянської доби — керівництва правлячої комуністичної партії. Дослідники написали чимало праць, яким вна-слідок негативного впливу ідеологічного чинника було притаманне, і досить часто, необ’єктивне висвітлення цього складного періоду в іс¬торії нашої Батьківщини. Реальний історичний процес, наповнений різноманітними подіями та фактами, які характеризували україн¬ський національно-визвольний і культурний рух, розглядався схема¬тично, без виявлення їх внутрішніх протиріч і тенденцій, а висновки таких праць набули політизованого, одностороннього і кон’юнктур¬ного характеру.
Враховуючи кількісні та якісні параметри складного, довготрива-лого процесу нагромадження наукових знань про політику царизму відносно України, аналіз літератури, на нашу думку, необхідно про-вести в межах чотирьох основних етапів: дореволюційний період, хронологічні межі якого охоплюють 1900-1917 рр.; історіографія 1918 — середини 30-х рр.; праці, написані у другій половині 30-х — першій половині 80-х рр. XX ст.; і дослідження другої половини 80-х рр. XX ст. до сьогодення.
Історіографія теми започаткована у 1900 році працею М. Міхнов- ського «Самостійна Україна» — програмним документом РУП, а по¬тім НУП, у якому були окреслені напрями боротьби за незалежність. Найвагомішу інформацію щодо суспільно-культурного життя в Ук¬раїні та ставлення до нього самодержавства ми почерпнули у дослід¬женнях М. Грушевського [181,182,183,184,185,187], Д. Донцова [202],
В. Дорошенка [203], М. Залізняка [227], С. Петлюри [336,337]. Відомий український історик М. Грушевський таврував колонізаторську по-літику російського царизму, її адміністративних та ідейних провід-ників. Зокрема у брошурі «Украинский вопрос» він наголошував, що «жалюгідне економічне становище українського населення Росії» — це наслідок «загальної системи збезглуздення, в яку переходить на практиці придушення українського національного життя». Автор ви-
7

криває ганебну, насаджувану царизмом в усій країні суспільну ат-мосферу всезагальної підозрілості щодо будь-яких проявів патріо-тичних почуттів до України [183].
У роки політичної реакції М. Гессен здійснив одну з перших спроб у революційній історіографії щодо вивчення особливостей запрова-дження військового стану — одного із засобів самодержавства у бо-ротьбі з революційним і національним рухами. Автор, посилаючись на Зібрання законів 1905 р., наводить губернії, повіти, округи, окремі населені пункти, в яких було запроваджено військовий стан, і таке становище називає «режимом свавілля та безправ’я» [170]. Цікавий фактичний матеріал щодо історії запровадження воєнного стану та стану посиленої охорони міститься у статті М. Фалєєва [419].
У дореволюційну добу з’явилася низка статей про репресії царського уряду проти товариства «Просвіта». Перші кроки в дослідженні цього питання були зроблені М. Грушевським, який підкреслював важливу роль «Просвіти» у духовному житті українського народу та складні умови, в яких функціонували товариства [185]. Репресивні заходи гу-бернського управління, спрямовані проти українства взагалі і Черні-гівської «Просвіти» зокрема, висвітлені у статті Б. Подольського, опуб-лікованій у 1912 р. на сторінках журналу «Украинская жизнь» [344]. Про урядові репресії «просвітян» напередодні Першої світової війни, про причини переслідування українських товариств дізнаємось із ана-літичних статей С. Єфремова [217] та О. Білоусенка [139]. Автор пуб-лікації «Судьба житомирской «Просвитьі» наводить факти, що свідчать про перешкоди, які чинила місцева влада Кам’янець-Подільській «Про-світі» [403]. Праці, що виходили протягом 1912-1915 рр. на сторінках журналу «Украинская жизнь», мали переважно публіцистичний ха-рактер, проте наявність у них цікавих фактів дає підстави віднести їх до перших наукових розвідок з даної теми.
Слід відзначити, що дореволюційна історіографія була представ-лена як працями відверто шовіністичного спрямування, так і робо¬тами ліберального та демократичного змісту. Ідеологи шовіністично- великодержавного спрямування, зокрема А. Будилович [148],
О. Стороженко [398], С. Щеголєв [441,440], виправдовували політику царизму щодо утисків українського народу в правах на національно-
8

культурне самовизначення. У 1912 р. О. Стороженко видав працю, основу якої складає доповідь зборам членів клубу російський націо-налістів у Києві, в якій автор закликав «дати українському руху сильну, потужну відсіч, яку він заслуговує» [398].
Особливу увагу, на нашу думку, слід приділити праці цензора та активіста Київського відділення «Союза русского народа» С. Щего¬лева. Автор стверджує, що у ній висвітлена «достовірна» історія ук¬раїнського руху, розкриті заходи боротьби влади з «українським се¬паратизмом». Саме С. Щеголєв сприяв закриттю Київської «Просвіти», оскільки вважав, що кожний крок діяльності товариства «Просвіта» — це «калічення культурного життя» та назрівав представників україн¬ської літератури, крім М. Коцюбинського й В. Винниченка, «бра¬тією — гіркою, прикрою бездарністю» [441]. Він же закликав уряд усіма засобами боротися з будь-якими проявами українського руху. Праці С. Щеголєва пронизані намаганнями довести, що українців, як таких, ніколи не було й немає, а є лише «малоросійське плем7я як різновидність східної (російської) гілки слов’янства». С. Щеголєв ви-правдовував освітню політику царизму в Україні. У праці «Совре¬менное украинство. Его происхождение, рост и задачи» С. Щеголев зазначає, що найбільшої уваги зі сторони суспільства, органів само¬управління, уряду потребує південноукраїнська народна початкова школа в розумінні непохитного російського викладання в ній та охо¬рони її від української літератури й від «української» мови з вуст ви¬кладача» [440]. На відміну від представників української громад¬ськості, які відстоювали право учнів навчатися рідною мовою, шовіністи-реакціонери А. Будилович і О. Стороженко також підтри¬мували освітню політику царського уряду в Україні [148], [398].
Лідер російських кадетів, редактор журналу «Русская мысль» П. Струве вдався до підступних залякувань російського міщанина за-грозою українського «партикуляризму» (відособлення) у «загально- російському» культурному процесі. До того ж, він відмовляв у праві на автономію низці народів Росії у тому числі й українцям [400,401]. На сторінках редагованого ним журналу були надруковані статті, ав¬тори яких повністю підтримували антиукраїнські погляди П. Струве, його ідеї про «єдність і неподільність Росії» [131].
9

У1915 р. вийшла друком книга «Украинский вопрос», підготовлена колективом авторів у складі — М. Грушевський, Д. Дорошенко, М. Сумцов, С. Єфремов, подружжя Русови та інші визначні діячі [408]. Значну увагу приділено висвітленню історії українського національ¬ного руху в XVII — на початку XX ст., репресивній політиці царизму щодо українського руху, її негативному впливові на суспільне та еко¬номічне життя в Україні.
На початок XX ст. припадають також перші спроби висвітлення переслідування царизмом української преси. Зокрема до цього пи¬тання звернувся у своїй праці Б. Грінченко [180].
На сторінках журналу «Украинская жизнь» у публікації «Запре- щение периодических изданий» міститься перелік тих україномовних періодичних видань, які були заборонені російським урядом з по¬чатком Першої світової війни, у статті також документально показано, як царизм поклав кінець українській періодиці [312].
На початку минулого століття у зв’язку з активізацією суспільного руху в Російській імперії з’явились узагальнюючі праці, присвячені проблемам народної освіти. їх автори — В. Чарнолуський, М. Че- хов — дають характеристику діяльності Міністерства народної освіти, розкривають принципи роботи навчальних закладів, з’ясовують ос¬новні недоліки в організації шкільної справи у контексті діючих пра¬вових документів і урядової політики, доводять необхідність рефор¬мування освітянської галузі [428,434]. Зокрема політику царизму щодо початкової освіти в Київській, Подільській і Волинській губерніях ви¬світлюють В. Чарнолуський і М. Чехов. У роботі В. Чарнолуського окремий розділ присвячений мовній проблемі в освітніх закладах на¬ціональних окраїн імперії [428]. М. Чехов висвітлив стан народної ос¬віти в Російській імперії, здійснив аналіз освітньої політики самодер¬жавства [434,432,433].
Проблему боротьби за національну школу українського народу розглядали провідні вітчизняні політичні й громадські діячі — М. Грушевський [184, 187], Б. Грінченко [178, 179], І. Огієнко [320],
С. Русова [373, 374,375, 376], В. Прокопович [360] та ін. Вони поясню¬вали невисокий рівень грамотності населення в українських губерніях серед слов’ян тим, що навчання в школах України проводилося не¬
10

зрозумілою для учнів російською мовою. З цього приводу Б. Грінченко писав: «… у підручниках українському учню чужими є і мова, і зміст, оскільки весь матеріал у них пристосований не для української, а для великоросійської школи» [179].
Подальший етап розвитку історіографії відбувався на фоні подій Української революції 1917-1920 рр. і тривав до середини 30-х років. На цьому етапі історіографія багато в чому зберігала надбання доре-волюційної історичної школи, дотримуючись певної об’єктивності в історичних дослідженнях, але була представлена здебільшого жур-нальними статтями як публіцистичного, так і наукового характеру. Проте кількість таких публікацій невелика, і вони мали переважно описовий характер.
Дослідженню діяльності військово-польових судів, запроваджених царським урядом для придушення революції 1905-1907 рр. і боротьби з національними рухами, присвячені праці М. Полянського [344,345]. Автор наводить багато фактичних матеріалів щодо винесених смер-тних і каторжних вироків військово-польовими судами на території Російської імперії, у тому числі й в українських губерніях. Аналіз чет-вертого тому шеститомної «Истории царской тюрьмы» М. Гернета підтверджує думку, що запровадження військово-польових судів у під-російській Україні — це приклад антиукраїнської політики самодер-жавства [169].
Значущість при вивченні теми має робота українського історика і публіциста Ф. Савченка про політику царизму щодо «українського питання». Робота містить ряд документів, більшість із яких публіку¬ється вперше [379].
Для вивчення політики царизму в Україні певний інтерес стано¬вить робота О. Драбкіної «Национальный и колониальный вопрос в царской России» [210], в якій автор дає загальну характеристику со-ціального змісту національної політики царизму, зазначаючи, що «са-модержавство виробило цілу систему заходів, які позбавили «інород¬ців» усякої можливості супротиву його колоніальній політиці.
Наукову цінність при вивченні питання про ставлення російського царизму щодо україномовних видань становлять праці видатного до-слідника книги й преси В. Ігнатієнка [235,236], робота історика І. Кре-
11

вецького [273]. Цим дослідникам притаманне, на наш погляд, об’єк-тивне висвітлення складного шляху розвитку українських періодич¬них видань в умовах репресивної політики самодержавства.
Цей період розвитку історичної науки характеризується появою перших праць, присвячених історії українських політичних партій по-чатку XX ст. Важливий фактичний матеріал з історії РуП й утворених з неї партій соціал-демократичного напрямку — УСДРП і «Спілки» — містять роботи українських істориків О. Гермайзе [167] та А. Дучин- ського [212]. Ці вчені досить об’єктивно висвітлюють діяльність РуП у підросійській Україні, розкривають засоби боротьби царської влади ЗРУП.
Протягом 1923-1925 рр. на сторінках журналу «Летопись револю- ции» були опубліковані спогади одного із керівників «Спілки» А. Ріша, в яких автор розповідає про складні умови заснування та діяльності «Спілки», репресії царизму проти активістів партії. Автор переймається трім, що « немає, на жаль, жодного документу, на основі якого можна було б з більшою точністю відновити минуле, у крайньому вршадку його найважливіші етапи» [366,367]. Згодом ним же була опублікована узагальнена праця з дослідження історії «Спілки», в якій висвітлено арешти та судові процеси «Спілки», що мали місце у 1905-1907 рр. у Київській, Чернігівській та Волинській губерніях [368].
У статтях М. Свідзінського [385], Е. Когона [259], а також спогадах
А. Черкунова — одного з основоположників есерівської організації [431] — показано ставлення царизму до діяльності організацій Укра-їнської партії соціалістів революціонерів (УПСР). Зокрема у спогадах
А. Черкунова зазначено про наявність чисельних перешкод, які чи- нріла місцева влада організаціям УПСР [431]. Праці названих вчених стали першими спробами дослідження історії суспільно-політрічної діяльності українських партій, що діяли на початку XX століття, і став-лення до них російського царизму.
Вагоме значення для вивчення проблеми мають праці В. Винни- ченка, І. Мазепи, в яких здійснено аналіз умов і причин, що затри¬мували загальний розврггок українського народу, його культури, ви¬світлено негативні наслідки русифікаторської політики і стан суспільства напередодні революції 1917 р. [161], [299,300].
12

Утвердження в Україні радянської влади не позначилося пози¬тивно на вивченні літературного й мистецького життя в Україні у Ро¬сійській імперії. Єдина ґрунтовна монографія, яка вміщує історію ук¬раїнського театру, була видана Д. Антоновичем у Празі в 1925 р. У цій праці автор наголосив на забороні царським урядом постановок у підросійській Україні перекладних п’єс, вмістив перелік іноземних драматургів, чиї п’єси не могли ставитися на українській сцені, звер¬нув увагу на ті труднощі, з якими стикалися українські театральні колективи під час гастролей, на складні умови, які створювала царська влада і в яких опинилися українські драматурги та актори [135].
Особливої уваги дослідників, на нашу думку, заслуговують творчі доробки представників української діаспори, в яких міститься висвіт-лення питань діяльності товариств «Просвіта» як прояву українського національного руху. Зокрема В. Дорошенко, незважаючи на відсутність архівних матеріалів з історії «Просвіт», загалом об’єктивно показав складний процес створення цих товариств на підросійській Україні, а також навів засоби, які використовувала царська влада у боротьбі з «Просвітами» та вказав істинні причини їх закриття царизмом [204]. У свою чергу, П. Феденко на прикладі київської «Просвіти» простежив ставлення губернської влади і царського уряду до всіх без винятку українських просвітніх товариств, розкрив причини проведення ца-ризмом політики русифікації в Україні, а також навів думки відомих російських діячів відносно українського руху [421].
Значний внесок у висвітлення освітньої політики царизму був зроблений С. Сірополком, який вичерпно дослідив стан освіти в Ук¬раїні, розкрив умови, що сприяли, чи навпаки, шкодили розвиткові освітньої справи. Відомий український просвітній діяч і педагог до¬тримувався думки, що «царський уряд твердо стояв на позиції, що на всьому просторі Російської імперії народна школа має провадити навчання російською мовою, бути російською за своїм духом і всім своїм устроєм» [387].
Після Другої світової війни поновлено історичні дослідження з ви-вчення політики царизму щодо розвитку освіти в Російській імперії. Зокрема у періодичному виданні «Советская педагогика» були опуб-ліковані статті К. Львова [298], Ф. Корольова [266]; в «Исторических
13

записках» була вміщена стаття О. Рашіна [361]. Спробу аналізу стану освіти, політики царського уряду в освітній галузі зробили М. Кон-стантинов і В. Струминський [263]. Політику царизму в галузі почат¬кової та середньої освіти досліджував М. Кузьмін [275]. О. Ососков охарактеризував освітню політику царату як антинародну та реак¬ційну [325]; І. Богданов здійснив аналіз освіти національних груп Ро¬сійської імперії, в тому числі й українців, за переписом населення 1897 р. [142].
Проекти реформування системи освіти, запропоновані Міністер-ством народної освіти на розгляд депутатів Державної Думи, охарак-теризував М. Грищенко. Він вважав, що причиною виникнення та розвитку громадського педагогічного руху в Російській імперії був незадовільний стан народної освіти [239].
Протягом 80-х рр. у Науково-дослідному інституті педагогіки при Академії педагогічних наук СРСР провідні працівники освіти під ке-рівництвом Е. Дніпрова вивчали маловідомі аспекти діяльності шкіл Російської імперії напередодні революції 1917 р., висвітлювали шові-ністичну політику в галузі освіти. В узагальнюючій праці «Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР: конец XIX — начало XX века» автори аналізують особливості втілення на практиці офіційної політики царизму в системі освіти, визначають вплив ре-волюційних рухів на її розвиток. Характерними рисами праць, вида¬них за редакцією Е. Дніпрова, є достатня джерельна база та критич¬ний підхід до досліджуваних питань [327,311].
Відзначимо, що в радянській історіографії малодослідженою за-лишалася проблема мовної політики царизму в Україні. Лише у 1970 р. у Києві була видана робота М. Жовтобрюха, в якій проана¬лізовано зміст дискусій щодо всебічного функціонування української мови в підросійській Україні, що мали місце на межі XIX — XX століть; наведено приклади перешкод, які чинила царська влада україномов¬ним періодичним виданням [223].
Вивченню особливостей політики самодержавства в Україні за ра-дянської влади приділялося недостатньо уваги. Проте слід відзначити статтю В. Кабузан і Г. Махнової у журналі «История СССР», в якій автори визнавали наявність насильної русифікації, що проводив ца¬
14

ризм щодо українського народу, але при цьому стверджували, що ця русифікація не дала відчутних результатів, однак, на нашу думку, це твердження не відповідає реальним наслідкам сьогодення [244].
У період радянської історіографії проблематика українського на-ціонального руху початку XX ст. не була поширеною. Ідеологізація всіх сфер життя радянської України спричинила формулювання не-гативного ставлення до українського національно-визвольного руху, який отримав назву «український буржуазний націоналізм».
У 20-ті роки, а також за сталінського режиму, національно-освітній та студентський рух майже не вивчався. Виняток становить стаття
В. Дьогтя, вміщена на сторінках журналу «Каторга и ссьшка» [199] та П. Лаврова [280]. В. Дьоготь подає зміст і характеристику «Тимча¬сових правил» від 13 серпня 1902 р., які були видані з метою попере¬дження студентських виступів [199]. Заслуговує на увагу й стаття П. Лаврова, котрий на основі архівних матеріалів висвітлив боротьбу царського уряду з демократично налаштованим студентством [280].
Перша, на нашу думку, ґрунтовна праця з історії студентського руху була підготовлена російським ученим П. Гусятниковим у 1970 р. Автор на основі великого фактичного матеріалу прослідкував основні етапи студентського руху в Російській імперії протягом 1899-1907 рр., значну увагу приділив висвітленню заходів, що використовував ца¬ризм у боротьбі з революційним студентством як у російських, так і в українських навчальних закладах, відзначив роль українських сту¬дентів у боротьбі за свої права [190].
Участь демократичного студентства вищих спеціальних навчаль¬них закладів України у революційному русі, боротьба проти нього царської влади висвітлена у статті Е. Степанович [396]. Спробу об’єк¬тивно розкрити методи, які використовував царський уряд у бо¬ротьбі з демократично налаштованим студентством, а також на¬слідки цієї боротьби зробили автори монографії, присвяченої історії Київського університету [256].
На початку 80-х рр. було відновлене дослідження окремих аспектів історії політики царизму щодо українського національного руху. Зокрема у збірнику «Культурно-освітня робота» була опублікована стаття В. Камишнікової, в якій зазначено вплив Харківського това-
15

риства поширення в народі грамотності, характер його освітньої ді-яльності, що «насторожували поліцейський департамент» [246]. У свою чергу, В. Кізченко та А. Ткачук у статті, надрукованій в Українському історичному журналі, навели факти репресивних за¬ходів, які були використані царською владою проти товариства [255].
Приклади антиукраїнської політики царизму в освіті наводять ав-тори колективної монографії «История культурно-просветительной работьі в СРСР», вони також стверджують, що обмежувальна політика стосовно грамотності спостерігалась скрізь [339].
Дослідженню історії українських періодичних видань фактично було присвячено лише монографію Е. Демченка, який на основі ви¬вчення архівних матеріалів і документів розкрив політику царизму стосовно українських сатиричних часописів. Окремий розділ автор присвятив переліку періодичних видань 1905-1907 pp., що були за¬боронені. Зауважимо, що ця монографія стала одним із перших у ра¬дянській історіографії дослідженням з історії сатиричної преси в — Україні [198].
У зв’язку з посиленням тиску радянської ідеології на історичну науку вітчизняні вчені відходили від розробки питань українського націо- нально-освітнього руху. Дослідники, які працювали над підготовкою багатотомної «Історії Української PCP», лише зазначили про наявність на початку XX ст. . в Україні національно-освітніх рухів, характеризу-вали «Просвіту» виключно як буржуазно-ліберальну організацію, але, по суті, не розкривали політику царизму щодо них [233], [326].
У 30-х роках спостерігалося зростання інтересів дослідників до ви-вчення репресивної діяльності царської цензури стосовно творчості українських письменників і літературознавців. У журналах «Радян¬ське літературознавство» [422] і «Красньїй архив» [426] були опублі¬ковані статті про ставлення царських установ до творчості М. Коцю¬бинського та І. Франка. Питання цензурних утисків щодо творів І. Франка досліджували О. Дей і М. Тараненко [192].
У роботі Б. Деркача «С. Васильченко (Життя і творчість)» робиться наголос на тому, що царський уряд і цензура забороняли ставити на сцені п’єси українських драматургів, в яких змальовувалися історичні події, життя українського народу кінця XIX — початку XX ст. [194].
16

У біографії В. Кобилянського, вміщеній у передмові до його поезій, зазначається, що з того часу, коли поет перебував у підросійській Ук-раїні, за ним був встановлений постійний нагляд поліції [258]. О. Ки- сельов, опрацювавши архівні матеріали, що стосуються біографії П. Грабовського, зробив висновок, що неодноразові арешти, поліцей¬ський нагляд, заслання позначилися не лише на літературній діяль¬ності поета, але й спричинили його передчасну смерть [256]. Причини заборони цензурними комітетами збірок поезій В. Самійленка, його окремих віршів показані у змістовному літературно-критичному на¬рисі О. Бабишкіна, який був виданий у 1963 р. [137]. Вплив цензурної політики на творчість українських письменників — П. Мирного та М. Коцюбинського — висвітлено у роботах М. Пивоварова [340], Й. Купянського [276] і Н. Калениченко [245]. Заборону царизмом ви¬дання й поширення у підросійській Україні творів політичного спря¬мування J1. Мартовича переконливо показав Ф. Погребенник [342]. У передмові до «Вибраних творів» Д. Бузька укладачі відзначили те, як звинувачення царською владою письменника в участі у револю¬ційному русі та тривале заслання позначилося на його творчості [159].
Нові матеріали про жорстоке переслідування царизмом україн¬ських письменників можна почерпнути з статті В. Олійник про твор¬чість А. Шабленка, у якій досліджено заборонені цензурою видання його поезій і редагованих ним україномовних часописів «Ціп» і «Вільна Україна» [322]. Автор видання, присвяченого життю і твор¬чості А. Тесленка, показав, як переслідування царизмом письменника, звинувачення у належності до революційного руху й заслання спри¬чинили його передчасну смерть [341].
Із настанням хрущовської «відлиги» склалися більш сприятливі умови для дослідження політики царизму щодо мистецького життя в Україні. Зокрема у збірнику «Первая русская революция и театр» [384], опублікованого в Москві 1956 року, вміщена стаття В. Сахнов- ського-Панкєєва, де стверджується, що на заваді розвитку театраль¬ного життя в Україні була цензура, а революція 1905-1907 рр. лише частково послабила цензурний гніт. Автор навів причини, що при¬звели до заборони українських вистав, і зазначив, які саме п’єси ук¬раїнських драматургів були заборонені у роки політичної реакції.
17

Труднощі й переслідування, яких зазнала театральна трупа П. Сак- саганського під час гастролей, показані у змістовній монографії Б. То- білевича. На сторінках книги вміщений лист одного з акторів, у якому наведено причини припинення існування цієї трупи [405]. Жандарм-ське переслідування І. Карпенка-Карого досліджене у статті М. По- ступейка, вміщеній у журналі «Радянське літературознавство» [355]. Дослідник вивчив «безпосередні причини, що поклали початок пе-реслідувань, з’ясовував обставини, в яких довелося жити і працювати
І. Карпенку-Карому. Роками поліція вела нагляд за життям драма¬турга, а цензура забороняла ставити його п’єси. Л. Стеценко спра¬ведливо стверджує, що переслідування владою видатних акторів і — драматургів негативно позначилося на їх діяльності [397]. Антиукраїнський характер циркуляру 1876 р. і указу 1881 р., гальму¬вання ними подальшого розвитку театрального мистецтва в Україні розкриває М. Йосипенко у праці, що присвячена життю й діяльності основоположника українського театру М. Кропивницького [243]. Ді-яльність М. Садовського та історія його театру висвітлена у книзі
В. Васильченка, який зауважив, що царський уряд постійно проводив політику придушення національних культур та стояв на заваді ство-рення стаціонарного українського театру [152].
Із середини 70-х рр. в Україні почали з’являтися ґрунтовні праці, присвячені видатним українським композиторам — М. Лисенку, К. Стеценку, М. Леонтовичу, — яким довелося працювати в складних умовах, створених царизмом. Тривале відсторонення композитора К. Стеценка від громадсько-мистецького життя Києва простежене у монографії Л. Пархоменка [331]. Спроби царського уряду інкримі-нувати М. Лисенку політичні злочини висвітлені В. Дяченком [215]. На прикладі М. Леонтовича дослідник М. Гордійчук показав, у яких тяжких умовах довелося працювати прогресивно налаштованим українським діячам за царизму [175]. Цінність цих видань полягає у тому, що їх автори вперше ввели до наукового обігу маловідомі факти з біографії українських композиторів.
Значну наукову цінність представляє багатотомне колективне ви-дання «Історія української музики», у третьому томі якого висвітлено протидії цензури та царської влади українському театру та різним
18

артистичним товариствам, зроблено наголос на негативному став¬ленні цензури до опер на українську тематику [242].
Особливе місце серед досліджень мистецького життя в Україні по-чатку XX ст. належить праці мистецтвознавців Б. Лобановського та П. Говді, що вийшла друком у 1989 р., автори якої приділили належну увагу характеристиці умов, в яких опинилося мистецьке життя, зок¬рема художні школи та художники за царату [289].
На високому науковому рівні, на основі залучення невідомих ар-хівних матеріалів викладено історію культурного розвитку України у роки Першої російської революції у книзі В. Кізченко [254].
Здобуття українським народом незалежності надихнуло дослід¬ників на об’єктивне та всебічне висвітлення суспільно-культурного життя в Україні на початку XX ст. Боротьбу царизму з українським національно-визвольним і культурним рухом, аналіз форм і методів реалізації ним репресивної політику вивчали П. Голубенко,0. Ярмиш [174],[445,446].
На особливу увагу заслуговують колективні праці співробітників Інституту історії України НАН України, де розкрита й визнана про-гресивна роль національної інтелігенції у пробудженні національно- культурного життя в Україні у 1900-1917 рр. [251], [309], [310] Цен¬зурні заборони, які тяжіли над Україною, їх наслідки, участь інтелігенції у відродженні українського друкованого слова розгля¬нуті у статті О. Корнієвської [265]. Певний вплив на розвиток сучас¬ної вітчизняної історіографії має науковий доробок О. Реєнта [362, 363, 364]. Окремі аспекти репресивної політики щодо суспільно- культурних рухів висвітлені у колективних виданнях «Політична історія України XX століття», «Україна і Росія в історичній ретрос- пективі» та статтях І. Самарцева, В. Волковинського [346], [410], [382], [164].
Автори праць з історії України, виданих за роки незалежності [308,176], І. Нагаєвський та Я. Грицак приділяють значну увагу оку¬пації російськими військами Галичини та поведінці російської ад¬міністрації на завойованих західноукраїнських землях наприкінці 1914 — початку 1915 р. Проблемам політичних репресій на Поділлі у XX ст. була присвячена Міжнародна науково-практична конфе¬
19

ренція 2001 р. Зокрема О. Вітковський у своїй доповіді відзначив масштаби політичних репресій у Галицькому Поділлі у роки Пер¬шої світової війни [169]. Наслідки, до яких призвела політика пере¬слідування царизмом української культури на початку XX ст., до¬сліджували П. Рудик і П. Шморгун [264].
Політика придушення національного життя, репресії проти укра-їнського руху висвітлено у другому розділі книги «Українське пи-тання», що побачила світ у 1997 р. У праці окремо висвітлюється став-лення російської держави, громадськості та прогресивних кіл до українства. Зміст книги багато у чому повторює книгу «Украинский вопрос», яку вперше у 1915 р. уклали співробітники журналу «Укра-инская жизнь». Як і у дореволюційному виданні «Украинского во-проса», у новій книзі міститься аналіз негативного впливу репресій на громадське життя та освіту України [413].
Важливий внесок у розробку проблем переселення українців у ході столипінської реформи, а також масштаби пограбування України ро-сійським урядом у зазначений період зроблено професором М. Яки- менком у журнальних публікаціях і монографії [443,444].
Окремий розділ видання «Історія господарства: Україна і світ», містить матеріали про історію галузей економіки України у складі Російської імперії наприкінці XIX — початку XX століття, зокрема автори відзначають, що царський уряд спрямував свою політику на тотальне використання економічних ресурсів українських губерній та не визнавав Україну рівноправним суб’єктом економічних відно¬син [272].
У 90-іі рр. XX століття у нашій державі розпочинається нова стадія розвитку історичної науки, що характеризується зростанням інтересу до історії українського національного руху і політики царизму щодо нього. На сторінках журналу «Слово і час» було опубліковано лист, адресований Київському товариству «Просвіта», у якому М. Коцю-бинський наводить факти про шкоду, яку заподіяла губернська влада Чернігівській «Просвіті» у перші місяці її діяльності [287]. Більш де-тально проблеми виникнення та діяльності «Просвіт» досліджені у працях О. Лисенко [286], Л. Євселевського, С. Фарини [216]. Так, робота О. Лисенко присвячена історії виникнення та діяльності «Про¬
20

світ» на Наддніпрянщині. Зокрема автор звернув увагу на закриття філій «Просвіти», переслідування місцевою владою активістів това-риств і взяття їх під постійний нагляд поліції [286]. Постійним пере-шкодам і заборонам, які тяжіли над українськими просвітніми това-риствами, Л. Євселевський та С. Фарина присвятили окремий розділ своєї праці. Автори на основі вивчення архівних документів, мате¬ріалів дореволюційної преси навели факти про ті репресивні заходи губернської влади, які були спрямовані проти «Просвіт» передували їх закриттю [216].
На всеукраїнській науково-практичній конференції молодих на-уковців 1997 р. була зачитана доповідь, присвячена українському на-ціональному рухові на Поділлі, автор якої зазначив, як Подільське жандармське управління і місцева влада протидіяла діяльності по-дільських просвітян [301].
У ці роки відновлено дослідження важливої складової українського національного руху — студентського руху початку XX ст. та окремих аспектів політики царизму щодо нього. Історія Київського політех-нічного інституту, удари, яких завдав царський уряд навчальному закладу під час боротьби зі студентськими виступами, ілюстрації, які дають змогу наочно пересвідчитись у наступі царизму на демокра¬тичне студентство КПІ вміщені у монографії, яка побачила світ у 1995 р. [253].
Стислий виклад боротьби царського уряду зі студентством Ново-російського університету у роки столипінської реакції міститься у спо-гадах тодішнього студента П. Заблудовського на сторінках праці, при-свяченої історії університету [317].
У наш час дослідники історії української преси створюють ґрун¬товні, позбавлені ідеологічних догм, властивих радянській історіог¬рафії, дослідження. Важливий внесок у аналіз політики царизму щодо української преси зробили О. Сидоренко і Н. Сидоренко. У 1995 р. було видано список періодичної преси Катеринослава та Катеринос¬лавської губернії, укладачі якого наводять репресивні заходи, які ви¬користовував царизм щодо україномовних періодичних видань Ка- теринославщини [334]. Наступного року було укладено аналогічний список видань Полтави та Полтавської губернії [325].
21

Причини конфіскації номерів газети «Громадська думка» зазначені у вступній частині творів Л. Старицької-Черняхівської [393].
Репресії царизму, спрямовані проти української періодичної преси, висвітлені у колективній монографії, присвяченій історії української журналістики, що вийшла друком у Львові у 2001 р. [191]
На цьому етапі з’являються нові спеціалізовані видання з історії дореволюційної періодики окремих українських губерній. У 2004 р. видано історико-бібліографічне дослідження періодичних видань Во-лині, автор якого на основі вивчення архівних документів висвітлив перешкоди, яких постійно зазнавала волинська преса від місцевої влади [306].
На етапі державного відродження України провідні вітчизняні іс-торики — О. Реєнт, О. Онопрієнко, Т. Щербань — підготували на ос¬нові залучення багатьох документальних матеріалів монографію, присвячену історії Українського наукового товариства (далі УНТ) [323]. Зокрема Т. Щербань простежила хід антиукраїнської кампанії на прикладі ставлення влади до УНТ.
Важливо відзначити, що у радянські часи залишалася малодослід- женою історія дореволюційних українських політичних партій. Лише у 19178 і 1986 рр. друком вийшли дві монографії І. Кураса, в яких на основі великого фактичного матеріалу, у тому числі й архівних до-кументів, розглянуто соціально-економічне й політичне становище України в системі російської держави на межі XIX — початку XX ст., відтворено історію та діяльність таких українських політичних партій в царській Росії, як УСДРП, «Спілка» та УПСР [277,278].
У 90-ті роки з новітніх методологічних підходів українські істо¬рики почали вивчення історії українських політичних партій, що діяли на початку XX ст. Перш за все слід виділити монографію А. Павка, де автор на основі архівних документів дослідив організа¬цію, діяльність українських політичних партій та організацій, стисло показав як репресії царизму позначилися на партійній діяльності [328]. Історію політичного руху на Наддніпрянській Україні, діяль¬ність українських політичних партій в умовах постійних утисків з боку царизму висвітлили О. Голобуцький та В. Кулик [172], зро¬бивши це на основі архівних матеріалів, до яких за роки радянської
22

влади, вітчизняні історики не мали доступу. Досить ґрунтовно про¬блеми українських політичних партій соціал-демократичного спря¬мування початку XX ст. дослідив В. Головченко. Автор звертає увагу на ліквідацію царизмом агітаційних видань УСДРП, на пересліду¬вання, яких зазнала партія у роки Першої російської революції та у роки столипінської реакції [173].
Історія РУП, діяльність якої передувала створенню СВУ, ставлення російського уряду до партії; складні умови, за яких було створено СВУ, діяльність СВУ в умовах постійного переслідування царизмом висвітлив І. Патер [332].
90-ті pp. XX ст. ознаменували собою якісно новий етап у дослід¬женні політики протистояння з боку царизму розвитку української мови. Зокрема у «Вибраних статтях з національного питання» М. Жа- ботинського зроблено аналіз ставлення представників російської ін-телігенції (на прикладі П. Струве) до української мови та до україн-ського питання взагалі [221].
У1992 р. у Києві було видано збірник «Російщення України», що відзначається значним обсягом фактичного матеріалу, охоплює до¬сить широкий спектр питань, зокрема, дозволяє розкрити сутність політичної реакції, основу якої в Україні становив наступ на будь- які прояви українства (мову, літературу, пресу, мистецтво тощо), оцінити негативний вплив політики самодержавства в Україні. Збір¬ник підготовлений представники української діаспори СІЛА й Ка¬нади [283].
Історія обмежувальних розпоряджень царського уряду по відно-шенню до так званого «малоросійського слова», причини підозрілого ставлення царизму до малоросійської письменності, детальний ана¬ліз змісту Валуєвського циркуляру, Емського указу та інших указів, спрямованих проти розвитку української мови, висвітленні у нарисі видатного українського вченого і громадського діяча П. Стебниць- кого [394].
Над дослідженням мовної політики російського та австрійського урядів в дореволюційній Україні працював відомий український філолог-славіст, професор Ю. Шевельов. У 1998 р. у Чернівцях було перевидане англомовне видання праці, в якій висвітлено стан роз¬
23

витку української мови в царській Росії та мовну політику царату, політику австрійського уряду на початку XX ст., звернено увагу чи¬тачів на постійні протидії, яких зазнала українська мова, особливо з боку російського уряду, на мовне законодавство, думські дебати щодо мовного питання в Україні, систему освіти в Україні та стано¬вище української періодичної преси. Загалом, на сьогодні Ю. Ше- вельов — один із небагатьох дослідників, хто приділив значну увагу періоду 1900-1917рр. [439].
Важливу роль у висвітленні історії, заборон царизмом української мови, витіснення її з різних сфер життя приділено у статтях В. Пан- ченка, який аналізує циркуляр 1863 р. і Емський указ 1876 р. Ці статті вміщені у збірнику «Україна incognita», останнє видання якого поба-чило світ у 2004 р. [329, 330].
У роки незалежної України зростає інтерес до проблем, пов’язаних
із розвитком національної системи освіти й виховання. Детальний аналіз політики царизму в питаннях шкільництва на українських зем-лях міститься в статті Л. Білецького, Д. Дорошенка [141].
З’являються і перші узагальнюючі праці, в яких на багатому фак-тичному матеріалі підсумовується досвід української шкільної системи протягом століть, аналізується історія українського шкільництва, ос¬вітні процеси дожовтневого періоду в різних українських губерніях, а також утиски, яких зазнала освітянська галузь від царської влади [271,153, 211].
На сучасному етапі у вітчизняній історіографії створено немало наукових досліджень, в яких висвітлено окремі аспекти політики са-модержавства щодо українського культурного розвитку.
Низку питань про український театр на початку XX ст. висвітлено О. Красильниковою, а також авторами збірника « Український театр XX століття» [272, 307]. Зокрема у праці О. Красильнікової зазнача¬ється про особливо несприятливі умови для українського театру у роки Першої світової війни, а у дослідженні Н. Мірошниченко про те, як царський уряд обмежував культурний розвиток в Україні [272, 307].
Ряд питань розвитку української літератури в умовах самодержав-ства розглянуті А. Болабольченко [143], М. Кармазіною [250], Л. Ба-
24

рабан [138] та ін. Зазначені роботи ґрунтуються на багатому фактич-ному матеріалі.
Серед чималого обсягу наукової літератури слід звернути увагу на праці представників сучасної російської історіографії. Вагомим дослідженням історії чорносотенних організацій, в тому числі й в Україні, є монографія С. Степанова [395]. На сторінках журналу «Вопросы истории» (1900) Б. Ананьїч і Р. Ганєлін зробили аналіз дій уряду С. Вітте, спрямованих на припинення революції в імперії [133]. Того ж року співробітник Інституту історії СРСР АН СРСР П. Зирянов у статті «Пётр Столыпин» провів аналіз діяльності П. Столипіна на посаді прем’єр-міністра, значну увагу приділив за¬кону про військово-польові суди, давши йому негативну оцінку [231]. У свою чергу, академік Б. Ананьїч у статті, вміщеній у журналі «Звезда», зробив спробу зіставити підсумки діяльності С. Вітте і П. Столипіна, навів фрагменти характеристик П. Столипіна, які давали його сучасники [134]. \
У колективній монографії «Власть и реформы. От самодержавия к Советской России» (1996 р.) досліджено вплив самодержавства на державну систему багатонаціональної Російської імперії. У розділі «Третьочервнева система» В. Дякін детально зупинився на висвітленні національної політики П. Столипіна, зокрема на боротьбі з націо-нальними школами, на посиленні переслідувань українських «Про¬світ» тощо [162].
У монографії В. Дякіна вміщено архівні документи, які містять ві-домості про те, як царський уряд намагався вирішувати численні проблеми, пов’язані з життя різних народів у Російській імперії. У тому числі й проблеми, пов’язані з українським народом. Так, у роз¬ділі «Западный край в общем» автор навів зміст циркуляру П. Сто¬липіна губернаторам від 20 січня 1910 р., в якому прем’єр проголосив українців «інородцями» та заборонив діяльність українських това¬риств, а в розділі «Украйна» — «Записку про український рух за 1914- 1916 рр.» з коротким нарисом історії цього руху «як сепаратиського революційного руху серед населення Малоросії» [214].
У збірнику «Украинский сепартизм в России. Идеология нацио-нального раскола», укладеному М. Смоліним, представлена робота
25

професора славістики Київського університету св. Володимира Т. Фло- рінського. У вступній статті до збірника М. Смолін закликає своїх співгромадян «задля майбутнього російського народу у жодному ви-гляді не визнавати прав на існування «за державою Україна», «укра-їнським народом» і «українською мовою». Історія не знає ні того, ні другого, ні третього» [409]. До того ж М. Смолін називає М. Грушев- ського ідеологом українського сепаратизму, В. Винниченка — ідео¬логом малоросійського сепаратизму, а М. Старицького та І. Франка — письменниками українофільського напрямку. Така позиція укладача збірника є проявом великоросійського шовінізму.
Вельми значний інтерес з точки зору підходу до розкриття теми представляє монографія А. Капелера, в якій автор дослідив історію багатонаціональної Російської імперії, її характер, національне пи-тання та вплив його на розвиток революції 1905-1907 рр., процес дес-табілізації в роки Першої світової війни. Зокрема автор наголосив, що структура багатонаціональної російської імперії лишилась склад¬ною та неоднозначною. Українців росіяни сприймали за росіян, а з придушенням революції були ліквідовані скромні національні здо¬бутки українців [249].
Студентські хвилювання. Реакція на них імператора Миколи II і уряду, спогади міністра народної освіти Шварца щодо ситуації, яка склалась у сфері реформи народної освіти, висвітлено на сторінках історико-правового нарису А. Смирнова, підготовленого на основі вивчення стенографічних засідань Думи, архівних матеріалів, статей, листування та мемуарів відомих державних діячів [391].
Починаючи з 2000 р., в російській історіографії з’явилося чимало публікацій і монографій, в яких міститься аналіз різних аспектів по-літики П. Столипіна. Так В. Чурбанов у статті «Пётр Столыпин: быль и небылицы» зазначив, що П. Столипін без найменших протиріч за-провадив військово-польові суди, навів дані страчених за вироками військово-польових і військово-окружних судів за роки прем’єрства П. Столипіна, зауважив, які мотиви використовував П. Столипін для провадження своєї політики [446].
Ставлення прем’єр-міністра П. Столипіна до студентства і сту-дентського руху, промова прем’єра стосовно запровадження вій¬
26

ськово-польових судів наведені у виданні «П. Столипьін: жизнео- писание» [389].
З іншого боку, автори цих публікацій і монографій не відзначають антиукраїнськість політики П. Столипіна.
Свідченнм зростання інтересу до означеної проблеми стало збіль-шення кількості дисертаційних робіт, у яких з використанням новиз методологічних підходів проаналізовано ставлення самодержавства до українського національного та політичного рухів, висвітлено низку питань історії освіти, літературного та мистецького життя в Україні дореволюційного періоду. Слід відзначити дослідження В. Доморос¬лого [447], С. Румянцевої [448], Н. Щербак [449], Н. Дорощук [450],
А. Сініцького [451], О. Білоконь [452], О. Драч [453], І. Петренко [454], Н. Загребельної [455].
Таким чином, окремі аспекти проблеми тією чи іншою мірою при-вертали увагу дослідників, проте в більшості конкретних наукових праць вони висвітлювалися фрагментарно чи неповно.
Однією з особливостей дослідження політики російського само-державства в Україні у 1900-1917 рр. є її багатоплановість. Це потре-бувало вивчення політики та використання багатьох документальних джерел, які за змістом і спрямованістю, значущістю, видами та авто-рством можна поділити на такі групи: царські укази й офіційні до-кументи Ради Міністрів Російської імперії; опубліковані збірники до-кументів і матеріалів; неопубліковані документальні матеріали, що зберігаються у державних архівах; статистичні матеріали; центральна та місцева періодика; спогади учасників подій.
Найважливішим джерелом вивчення національної політики ца-ризму стали законодавчі акти, що були опубліковані у багатотомному «Повному зібранні законів Російської імперії». Том XX (1900 р.) містить укази та розпорядження про заходи влади щодо попередження рево-люційних та суспільно-політичних рухів в українських губерніях. Вони засвідчили збільшення штатів жандармських поліцейських уп¬равлінь, посилення влади міської поліції [116]. Том XXV (1905 р.) міс¬тить скасовані урядом у 1906 р. обмежувальні постанови, що діяли в дев’яти західних губерніях, у тому числі у Київській, Подільській та Волинській губерніях і стосувалися лише польської та литовських
27

народностей (уряд дозволив викладання литовської і польської мов у початкових двокласних і міських училищах, у середніх навчальних закладах). Обмежувальні постанови щодо українців продовжували діяти [117]. У томах XXVII (1907 p.) XXIX (1909 p.) XXX (1910 р.) містяться укази щодо проголошення окремих українських губерній, міст і по¬вітів у стані посиленої охорони та продовження строку посиленої охорони. Ці документи є переконливим свідченням боротьби царизму з українським національно-визвольно-рухом [119], [120], [121].
Важливим джерелом для дослідження є указ російського імпера¬тора Миколи II — маніфест від 17 жовтня 1905 р. [111].
Обмеження прав інородців і уродженців окремих місцевостей ім¬перії знайшло відображення у документах і матеріалах збірника «За-конодавчі перехідного часу», зокрема Тимчасові правила про друк 24 листопада 1905 p., положення указу 12 грудня 1904 р. про перегляд діючих постанов тощо [111].
Вагомим джерелом вивчення теми є стенографічні звіти сесійних засідань Державної Думи, що дають можливість охарактеризувати позиції парламентських фракцій щодо суспільно-культурного життя в Україні [100-109]. Дослідженню теми сприяв також аналіз програм і виборчих платформ російських політичних партій і організацій, що допомагає простежити особливості і їх підходів до проблем суспільно- політичного життя українського народу [122,125,129]
Важливим джерелом для вивчення ставлення місцевої влади до ук-раїнського національного руху є «Секретний донос Полтавського губернатора Багговута», виданий у формі настанови державним ор-ганам. Цей документ є свідченням негативного ставлення самодер-жавства до українства, він викриває його реакційну політику, спря-мовану на придушення думки та духу українського народу [127].
Боротьбу царизму з селянським і студентським рухом в Україні розкривають документи і матеріали збірника «Революція 1905-1907 pp. на Україні» [124], підготовленого фахівцями Інституту історії УРСР за загальною редакцією Ф. Лося.
Жорстоке придушення селянських рухів у центрально-східних районах України відображено у документах збірника «Крестьянское движение в Полтавской и Харьковской губернии в 1902 г.» [112].
28

У 1998 р. побачив світ збірник документів і матеріалів «Просвіта: історія та сучасність» [123], присвячений 130-річному ювілею засну-вання українського товариства «Просвіта». Його автори з нових по-зицій розглядають етапи становлення просвітніх товариств, їх діяль-ності, а також переслідування царизмом просвітницького руху в Україні. Особливої уваги заслуговують матеріали, підготовлені Ю. Гнаткевичем, О. Малютою, М. Філіповичем.
Змістовну групу джерел для вивчення обраної теми містять збірки документів і матеріалів, що відображають суспільно-політичне та на-ціональне життя українського народу на початку XX ст. [126,113,130].
У процесі вивчення теми автором використано чимало неопуб- лікованих документальних матеріалів. Це, передусім, звіти, цирку¬ляри, політичні огляди місцевих державних установ (губернаторів, начальників губернських жандармських управлінь (ГЖУ), місцевих охоронних відділень, цензорів та попечителів учбових округів) цен-тральним і вищим органам державної влади. Ці документи відіграли важливу роль у прийнятті законодавчих стосовно суспільно-куль- турного життя українського народу в Російській імперії, значна час-тина їх, що безпосередньо стосується царського уряду в Україні збе-рігається у Центральному державному історичному архіві України (ЦДІА України в м. Києві). Ф. 274 (Київське ГЖУ) містить матеріали про студентські виступи в Києві, справи про діяльність РУП і «Спілки», матеріали про розшуки та проведення арештів осіб, на¬лежних до політичних партій, про проведення політичної перевірки різних осіб, циркуляри про дозвіл організовувати мистецькі заходи (Оп. 1. Спр. 346, 518, 616, 618,1419,1422,1423, 2041, 2051, 2216, 3108, 3203,3244, 3458, Оп. 4. Спр. 283). У ф. 301 (Подільське ГЖУ) зібрано циркуляри Департаменту поліції, спрямовані на попередження сту¬дентських виступів, повідомлення про діяльність просвітніх това¬риств (Оп. 1, Спр. 564,1236), у ф. 13 (Катеринославське ГЖУ) — цир¬куляри про посилення нагляду за завезеною нелегальною літературою, про попередження революційних виступів (Оп. 2. Спр. 242-2617), у ф. 320 (Полтавське ГЖУ) — циркуляри Департаменту поліції та листування про осіб належних до українських партій, ві¬домості про обшуки та арешти цих осіб (Оп. 1. Спр. 206, Спр. 914,
29

926,1270), у ф. 336 (Харківське ГЖУ) — документи про студентські виступи, про проведення дізнань щодо осіб, які належать до УСДРП і партії есерів (Оп. 1. Спр. 14,48,381, Оп. 4, Спр. 19,20); у ф. 1385 (Во-линське ГЖУ) — листування про діяльність представників україн¬ського національного руху у Житомирі (Оп. 3. Спр. 124), у ф 385 (Жандармське управління Одеси) —матеріали про студентські хви¬лювання у найбільших університетах імперії (Оп. 1, Спр. 772). До¬кументи ф. 268 (південне районне охоронне відділення) містять лис¬тування з Департаментом поліції з приводу діяльності українських політичних партій і організацій (Оп. 1. Спр. 379, Оп. 2. спр. 162). Матеріали ф. 275 (Київське охоронне відділення) представлені цир¬кулярами Департаменту поліції про посилення нагляду за політич¬ним настроєм населення, листування з департаментом поліції сто¬совно українського національно-визвольного руху (Оп. 1. Спр. 2, З, 2108. 2227, 2560); документи ф. 304 (Харківське охоронне відділення) — повідомлення щодо осіб, належних до українських партій (Оп. 1. Спр. 11).
Матеріали ф. 289. (Київська кріпосна жандармська команда) міс¬тять циркуляри про посилення нагляду за виконанням у театрах вистав (Оп. 1. Спр. 276, 312); ф. 278 (Київське жандармське поліцей¬ське управління) — циркуляр департаменту поліції про посилення нагляду за роботою кінематографічних театрів (Оп. 1. Спр. 229). У ф. 294 (Канцелярія Київського окремого цензора) опрацьовані справи, в яких вміщені повідомлення про заборону друкувати твори українських письменників (Оп. 1 Спр. 281, 297) у ф. 295 (Київський тимчасовий комітет у справах друку) — справи щодо накладання арештів на періодичні видання, що видавалися у Києві, та заборони до постановки деяких вистав на території губернії (Оп. 1. Спр. 1, 4, 7, 51,440).
Багатий фактичний матеріал містить ф. 442 (Канцелярія Київ¬ського, Подільського і Волинського генерал-губернатора). Серед них циркуляри про закриття товариств «Просвіта», про призов на вій¬ськову службу осіб, відрахованих з навчальних закладів за участь у студентських виступах, листування щодо попередження демон¬страцій, листування про дозвіл постановки вистав і видання книг
30

українською мовою (Оп. 631. — Спр. 474, Оп. 639. — Спр. 797, Оп. 706, Спр. 193, Оп. 844. — Спр. 8, Оп. 850 — Спр. 2, оп. 851. — Спр. 228,224, оп. 855 — Спр. 63,391, Оп. 857. — Спр. 43, Оп. 858. — Спр. 2, 125, Оп. 860. — Спр. 65,86, Спр. 256, Оп. 861. Спр. 8, Оп. 862. Спр. 2, Спр. 158).
Для вивчення репресивної політики царизму щодо студентського руху в Україні та в освітній галузі опрацьовано ф. 707 (Управління Київського учбового округу), в якому міститься листування про тим-часове закриття Київського університету та про припинення занять у зв’язку зі зростанням революційного руху (Оп. 262. — Спр. 2, Оп. 294 — Спр. 11), циркуляр про дисципліну у середніх навчальних за¬кладах (Оп. 317, Спр. 503).
У державному архіві м. Києва опрацьовано матеріали ф. 16 (Ки-ївський університет), зокрема справи про студентські хвилювання, відрахування студентів з університету у зв’язку з революційними подіями (1905-1907 рр.), містяться рапорти та свідчення про відбу¬вання студентами військової повинності; розглянуто матеріали ф. 237 (Київська міська поліція), що стосуються цензурної політики царського уряду.
В Інституті рукописів ННБ ім. В. Вернадського НАН України ви-користано документи ф. 2. (історичні матеріали) — «Пам’ятна за¬писка» редактора «Київської старовини» про цензурні полегшення щодо української мови, відповіді на ці клопотання, документи в яких міститься аналіз політики в Україні у 1914 р. (Спр. 4232, 4241, 4242, 4258,4301); ф. 66 (Лучицький Іван Васильович) — справи про обгово-рення в Державній Думі питань про українські школи (Спр. 225,257, 260,545); ф. 114 (Товариства «Просвіта») — записка про запровадження у школах підросійської України викладання рідною мовою учнів); ф. 274 (Півторадні В. І.) містить документи про переслідування А. Тес- ленка на початку XX ст. (Спр. 224).
Вивченню теми сприяли статистичні матеріали «Першого загаль¬ного перепису населення Російської імперії», датованого 28 січня 1897 р., що залишається єдиним вагомим джерелом стосовно відо¬мостей про соціальний склад населення українських земель у межах Російської імперії [114,115].
31

Серед періодичних видань, що складають важливу частину дже-рельної бази доцільно відзначити першу щоденну україномовну гро-мадсько-політичну газету «Рада», щомісячний журнал «Украинская жизнь» (виходив у Москві з 1912 р.), щомісячний науковий, літера-турний та політичний журнал — «Русская мысль», політичний еко-номічний і літературний тижневик «Рідний край», журнали «Світло» та «Літературно-науковий вісник». Ці періодичні видання містять матеріали, що свідчать про проведення виборів до Державної Думи на Україні, про виступи депутатів з українського питання, про забо¬рону місцевою владою влаштовувати мистецькі заходи, про репресії, спрямовані проти національного руху в Україні; у них ми знаходимо приклади ставлення до суспільно-культурного життя в Україні пред-ставників російської громадськості тощо.
У дослідженні широко використані джерела мемуарно-епістоляр- ного характеру, серед яких праця Б. Новицького «Зі спогадів жан-дарма», де в окремому розділі «Студентські хвилювання у Київському університеті» дається характеристика студентських заворушень у Києві перед проголошенням маніфесту 17 жовтня 1905 р. [316]. Ці спогади написані активним учасником боротьби з революційним ру¬хом.
У спогадах А. Спиридовича «Записки жандарма» характеризу¬ються методи та засоби боротьби з революційним рухом, партійними організаціями, подається оцінка заходам уряду щодо студентських виступів, окреслена організація й тактика діяльності охоронних від-ділень [392].
Важливими для вивчення політики царизму в Україні є спогади генерала П. Курлова [279]. Автор спогадів у передмові до видання за-значив, що, говорячи про Росію, він опирається «на факти і події, учасником яких я був у силу свого службового становища», а метою видання є відновлення правди та об’єктивне до всього, що відбувалося, ставлення». У спогадах генерала висвітлені особливості передвиборчої компанії до II Державної Думи у Київській губернії, ставлення до ді-яльності різних партійних організацій.
На особливу увагу заслуговують «Спогади» С. Вітте — відомого державного діяча Царської Росії [157]. Зокрема матеріали другого
32

й третього томів праці. Цікавими з наукової точки зору є характерис-тика С. Вітте подій і настроїв у різних суспільних колах. У кінці дру¬гого тому автор показує стан революційного руху в різних регіонах держави напередодні 17 жовтня 1905 р., зокрема в Україні, на при¬кладі Одеси, подає картину, близьку до дійсності. У третьому томі він зосереджує увагу читачів на подіях революції (страйках, селян¬ських виступах, так званих походах чорносотенців), показує початок еволюційних змін царизму під впливом революції 1905-1907 рр., а ок¬ремий розділ присвятив висвітленню низки питань, пов’язаних із ка¬ральними експедиціями.
Заслуговують уваги спогади відомих українських істориків і гро-мадсько-політичних діячів Д. Дорошенка [207,208], мемуари співзас- новника РУП Ю. Колпарда [261], М. Галагана [166], О. Лотоцького «Сторінки минулого» у трьох частинах [293, 294, 295], «Спогади» Є. Чикаленка [345]. Автори цих праць — безпосередні учасники то-гочасних подій, тому їх доробок становить особливу цінність і висту¬пає у багатьох випадках чи не єдиним джерелом. Ці твори написані, як правило, в СРСР до 30-х рр. або в еміграції.

Категорія: Бардаш О. Д. Російське самодержавство та суспільно-культурне життя в Україні на початку XX століття (1900-1917 рр.).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.