Бардаш О. Д. Російське самодержавство та суспільно-культурне життя в Україні на початку XX століття (1900-1917 рр.).

1.2. Репресивна політика царизму щодо національних рухів в Україні

Політика російського самодержавства щодо українців відзначалась особливо репресивним характером. Це зумовлюється важливим гео- політичним, економічним та стратегічним значенням України та її етнічною ситуацією (з високою часткою росіян). Український націо-нальний рух вважався особливо небезпечним ще й тому, що уряд пов’язував його з польським питанням і конфронтацією Росії з Ав-стрією, якій закрадалося, що за допомогою «русинів» Галрічрши вона підбурює українців імперії. Близькість православних українців з ро¬
53

сіянами за мовою, історичними традиціями, сформована багатовіко¬вою колоніальною політикою, давала привід урядові та російському суспільству не визнавати українців окремим народом, а розглядати їх як частину росіян [247, с. 48].
На початку XX ст. масовий народний рух, спрямований проти са-модержавного ладу, вступив у Росії в новий етап: значно розшири¬лися його масштаби, все більшу роль відігравали в ньому революційні партії, а також ліберально-демократичні організації [345, с. 617].
Для другої половини XIX — початку XX ст. характерні заборони українського слова в царській Росії, що призвели до зведеннд нанівець видання українською мовою газет і журналів. Будь-які спроби вида¬вати україномовні періодичні видання до проголошення маніфесту були невдалими. У 1900 р. у Києві було відмовлено О. Коваленку у клопотанні видавати часопис «Україна», а у 1904 р. — двотижневик «Характерник», І. Левицькому — щомісячний журнал «Промінь» (1901 р.), П. Рябошапці не дозволили видавати часопис «Дніпро» (1902 р.), М. Левицькому та Є. Чикаленку — тижневик «Селянин» (1903 р.), С. Єфремову було відмовлено у виданні щотижневика «Вік» (1904 р.) [388, с. 13-16].
24 листопада 1905 р. з прийняттям «Тимчасових правил про пресу» була скасована попередня цензура і періодична преса стала виходити українською мовою. Через п’ять днів після запровадження цих правил Міністерство внутрішніх справ надіслало до всіх губернських центрів і міст імперії додаткові таємні циркулярні розпорядження: 29 листо¬пада 1905 р. — «під час виявлення порушень тимчасових правил не¬гайно порушувати судові переслідування, доповідаючи про це у Го¬ловне управління у справах друку»; 1 грудня — «найсуворіше слідкувати за появою статей злочинного змісту… і у випадку появи таких, просити… про порушення проти них кримінальних справ»; 14 грудня — «доставляти до Головного управління у справах друку ві¬домості про порушені судові переслідування щодо видань»; 13 січня 1906 р. — «за проступки щодо образи величності, заклики до бунту і військового повстання опечатувати друкарню»; 25 і 31 січня — «цен¬зору належить при порушенні судового переслідування на окремі номери, незалежно від рішення суду, просити суд про призупинення видання до судового порядку» [198, с.32].
54

Ще до офіційного зняття обмежень на видання українською МОІЮІО періодичних видань у Лубнах почав виходити перший у Иа;ідніп- рянщині україномовний часопис «Хлібороб» (редактор В. Шемет). Чорносотенна преса виступила проти появи українського часопису, зокрема «Киевлянин» писав: «Якщо у Лубнах є справник, то вважаємо, що наступний номер газети не вийде.» 29 грудня розпочалося кримі-нальне переслідування редактора «Хлібороба» М. Шемета. Четвертий номер газети конфіскували. Лише у Києві поліція вилучила близько
4 тис. екземплярів. На п’ятому номері, який вийшов у січні 1906 p., часопис було заборонено [218, с. 159].
Упродовж 1905 р. було відмовлено у дванадцятьох клопотаннях стосовно видання українських часописів, зокрема В. Шемету — що¬денні громадсько-політичні газети «Поступ» і «Лубенщина», Д. Мар- ковичу — газету «Поступ», С. Бердяєву — щоденну газету Початок», П. Дятлову — соціал-демократичну газету «Праця», О. Коваленку — белетристичний ілюстрований тижневик «Хвилі», П. Рябошапці — щотижневу газету «Дніпрові хвилі», М. Бикову — щоденну газету «Громадська справа» у Катеринославі, 3. Ткаченку — ілюстративний тижневик «Етнографічний вісник» у Новочеркаську, одеському то-вариству «Просвіта» — «Листки «Просвіти», С. Єрмакову — щомі-сячний журнал «Катеринодар», Т. Калениченку — громадсько-літе-ратурний часопис «Робітник Полтавщини» [388, с.17 — 24].
Царська влада жорстоко переслідувала редакції періодичних ви¬дань. Часопис «Рідний край» зазнав немало цензурних перешкод і го¬ніння з боку полтавських чиновників, які, керуючись розпоряджен¬нями уряду, про які йшлося вище, заборонили вихід тижневика від
16 номера. Редактор часопису М. Дмитрієв зазнав чимало неприєм-ностей, до яких призвів його виступ на суді у ролі захисника селян, які брали участь у революційних подіях 1905 р. З 20 жовтня 1907 р. видання було перенесене до Києва [430, с. 160].
У грудні 1905 р. у Києві стала виходити перша щоденна україн¬ська газета «Громадська думка», заснована Є. Чикаленком і В. Леон- товичем. Часопис відразу попав у «немилість» цензорів і місцевої влади, які зарахували його не лише до опозиційних, але й до воро¬жих уряду органів, тому перше число «Громадської думки» було конфісковане. Причиною конфіскації газети була надрукована
55

стаття Б. Грінченка, у якій він закликав повернути «політичні воль- ності та культурні придбання» [343, с. 115]. За публікацію статті Б. Грінченка «9 січня», присвячену розстрілу мирної робітничої де¬легації перед царським палацом, дев’ятий номер газети також був конфіскований. Багато державних установ забороняли своїм служ¬бовцям передплачувати «Громадську думку», зокрема була заборо¬нена передплата духовенству і вчителям, а пошта не доставляла га¬зету передплатникам [207, с. 79].
Як бачимо, на прикладі «Громадської думки», місцева влада по-вністю дотримувалися згаданих вище таємних розпоряджень, даних урядом С. Вітте. Останній велику роль приділяв перетворенням, пов’язаним зі здійсненням проголошених 17 жовтня свобод, зокрема свободі друку. Прем’єр-міністр С. Вітте слідкував за виходом періо¬дики: особливу увагу приділяв тим часописам, які читав імператор — «Новое время», «Свет», «Русские ведомости». Стосовно інших Микола
II висловлювався так: «паршивці» і ще суворіше. Про це можна судити з тих позначок на сторінках, які імператор відправляв прем’єру: «Сер¬гію Юлійовичу! Невже мій уряд такий безпомічний, що немає закон¬них засобів посадити на лаву підсудних цю революційну с… ? [133, с.50]. Щодо С. Вітте, то і він, і його наступники робили все можливе для виконання побажання імператора. 18 січня 1906 р. міністр внут¬рішніх справ розіслав усім губернаторам і градоначальникам листи, де наказував «особливу увагу звернути на місцеві газети» [191, с.55].
Цензура майже у кожному номері «Громадської думки» вбачала якусь «єресь» або «заклик до повалення ладу шляхом насильства». У серпні 1906 р. після обшуку та арешту співробітників за розпоряд-женням російського уряду губернатор наказав закрити газету назав-жди. По всій Україні у багатьох передплатників поліція робила ревізії, багатьох заарештувала [218, с. 164]. 15 вересня видання «Громадської думки» було продовжене під назвою «Рада.» Майже у кожному номері «Ради» цензори знаходили статті, які, на їх думку, мали «ознаки кри-мінальних діянь», за що редакцію штрафували на великі грошові суми. У числі 1 за 1907 р. Л. Старицька-Черняхівська під псевдонімом Старенька Муха друкує п’єсу у двох частинах під назвою «Вертеп. Старинна містерія на нові теми», у якій зображено чорносотенців з ініціалами на грудях «И Р Л» — «истинно русские люди», «реформа¬
56

тора» П. Столипіна — він фігурує як Стовп на глиняних ніжках, а під царем Іродом, очевидно, треба було розуміти Миколу II. Насамкінець Сатана заганяє всіх інакомислячих до Лук’янівського народного дому — авторка мала на увазі Лук’янівську в’язницю. Число газети з цією п’єсою було конфісковане поліцією [393, с. 11]. Редактора В. Па- вловського було оштрафовано на 100 крб. за статтю «Ще одне пояс-нення» (номер за 10 вересня 1907 р.), на 100 крб. — за статтю «Повер-нення Холмщини» (номер за 8 вересня 1907 р.), за статтю «Голодна небезпека і харчові засоби у Київщині» (номер за 29 вересня), за фей-летони «Дрібнички» (номер за 4 листопада), «З невських берегів» тощо. У січні 1907 р. у редакції «Ради» було проведено обшук, під час якого поліція знайшла заборонену літературу, зокрема 3176 при¬мірників брошури «Якого ладу нам треба», кілька примірників «про¬грами української національної партії,» антиурядові оригінали статей. За звинуваченням «у державних злочинах» заарештували С. Єфре- мова та В. Винниченка [191, с. 74].
17 лютого 1909 р. за статтю «Серед бруду» («Рада», № 37) редактора В. Павловського було в адміністративному порядку оштрафовано на 300 крб.; за статтю «Мазепинське свято» — на 100 крб.; за статтю «По¬даткова енергія» — на 100 крб. [65, арк. 17,35,46,63]. Всього за час ви¬дання газети проти неї було порушено одинадцять судових справ.
Царський уряд вимагав усі «підозрілі» публікації перекладати ро-сійською мовою та надсилати їх прокуророві [34, арк. 77]. Було кон-фісковано чотири книжки «Літературно-наукового вісника» за пере-клад українською мовою відомого «Острова Пінгвінів» [219, с. 190-191]. З липня 1909 р. Київський губернатор постановив накласти штраф на суму 100 крб. на редактора «Літературно-наукового вісника» С. Ве- селовського за вміщену у №6 журналу статтю М. Грушевського «Ви- говський і Мазепа» [65, арк. 42]. Перший номер тижневика «Добра порада» Катеринославської «Просвіти» був конфіскований, на чет-вертому числі адміністрація закрила часопис, а редактора притягла до суду [207, с. 65].
Незважаючи на переслідування і репресії з боку уряду і адмініс-трації, яких зазнавали протягом 1905-1907 рр. українські періодичне видання, у 1906 р. в імперії виходило українською мовою 23 друковані органи. З них 9 було закрито з наказу генерал-губернатора. За на¬
57

друкований у тижневику «Запоріжжя» (Катеринослав) вірш Т. Шев¬ченка «Розрита могила» номер конфіскували, а подальший випуск часопису заборонили. У Одесі вийшов лише перший номер щотиж¬невої газети «Народна справа» й видання було заборонене. Навіть в оперативній інформації, що мала місце на сторінках одеського тиж¬невика «Вісті», губернатор краю Карангозов побачив «кримінал», і на п’ятому номері видання «Вістей» було заборонене. 15 квітня 1906 р. редакція щоденної газети «Слобожанщина» розповсюдила повідом¬лення: «Через незалежні обставини редакція вважає необхідним тим¬часово припинити видання часопису»[191, с. 62-63].
Заборони українських періодичних видань мотивували, як пра¬вило, неблагонадійністю. Але у більшості випадків українська періо¬дика заборонялася або припинялася без пояснення причин. Оскільки, на нашу думку, істотних причин для закриття україномовних періо¬дичних видань насправді не було.
Впродовж 1906 р. були заборонені до друку у Полтавській губернії щотижневики «Хліборобська справа» та «Поступ» (Лубни), часопис «Робітник», тижневик «Рідна думка», журнал «Україна», газета «Укра-їнське слово» з додатком — дитячим журналом «Зірка». Загальним у всіх випадках був категоричний окрик «недозволено» [388, с. 25-39]. Також було відмовлено у дозволі започаткувати періодичні видання у Києві, зокрема не дозволили дитячий журнал «Віночок», журнал «Молода Україна», щоденний ілюстративний гумористичний журнал «Чміль», щомісячний журнал «Нове життя», щоденні газети «Громад-ське слово», «Селянин», газети «Громадянин», «Наше життя»; не до-зволено було і щотижневу «Українську газету». У Харкові товариству грамотності не дозволили видавати щоденну «Народну газету», від-мовлено у клопотанні стосовно журналу «Розсвіт»; в Одесі недозволено до друку газету «Нова Україна», у Хотині — щомісячник «Зоря». У Москві заборонили видання газети «Україна» та журналу «Хата», а у Петербурзі — журналу «Україна» та літературно-сатиричного ча-сопису «Ціп» [191,62-63], [388, с. 17-20]. Заборону україномовних видань у Москві й Петербурзі можна пояснити тим, що царизм не міг допус-тити видання українських друкованих органів у центрі імперії.
Життя більшості українських видань було короткочасним, і при-чиною тому була реакційна політика уряду і адміністрації. Царизм
58

продовжував здійснювати суворий нагляд за пресою. Ьілиіікть пе-ріодичних видань, що виходили в Україні, зараховувались до «ін’- благонадійних». У Циркулярі Головного управління пошт і телегра¬фів від 22 січня 1907 р. перераховувались видання, що виходили в Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві, Катеринославі, Миколаєві, містах Криму (Сімферополі, Ялті) і які нібито були «органами неле¬гальних партій або взагалі відрізнялися протиурядовим напрямком» і підлягали знищенню місцевими губернаторами. До таких видань міністр внутрішніх справ Російської імперії та поштово-телеграфне відомство віднесли: у Києві — газети «Боротьба», «Громадська думка» (пізніше «Рада»), «Вечерняя газета», «Киевская газета», «Киевский го-лос», «Киевский вестник», «Киевская заря», «Киевские новости», «Ки-евские отклики», «Киевские отголоски», Киевские отголоски жизни», «Молния», «Народ», «Отголоски жизни», «Педагогическя неделя», «Последние новости», «Работник».
В Одесі — «Коммерческая Россия», «Одесский листок», «Одесские новости», «Южное обозрение»; у Харкові — «Будущее», «Волна», «Го¬лос жизни», «Девятый вал», «Злой дух», «Мир», «Накануне», «По¬гром», «Русская земля», «Харьковская вечерняя газета», «Харьковская жизнь», «Харьковский листок», «Харьковские новости», «Южный край», «Южно-русская сельская газета».
У Чернігові — «Десна», «Утренняя заря»; у Полтаві — «Полтавські думки», «Полтавщина», «Рідний край», «Воля», «Земля», «Колокол», «Полтавская народная газета», «Полтавский вестник», у Кобеляках Полтавської губернії — часопис «Земля». У Катеринославі — «Запо- ріжжє», «Вестник Юга», «Приднепровский курьер», «Южная заря», «Южная Русь», у Сімферополі — «Жизнь Крыма», «Крым», «Луч», «Молот», «Новый Крым», «Отклики Крыма», «Первый луч», «Труд», «Южные ведомости», Южная газета», «Южный голос», Южный ку-рьер», «Народная газета», «Новости», в Ялті — «Крымский курьер» [48, арк. 34-36].
Упродовж 1908-1910 рр. — у роки найбільшого піку політичної реакції — влада Києва не дозволила видавати журнал «Огляд» і що-тижневу газету «Українська нива» (1909 р.), журнал «Громада» та що-місячник «Огнище» (1910 р.), щоденну «Українську газету» й щомі-сячник «Хвилі» (1911 р.). Влада Таврійської губернії не дозволила до
59

друку тижневик «Рідна хата» (1909 р.), а у 1911 р. влада Житомира не дозволила видавати тижневик «Струмок» [388, с.45 — 49].
Перед початком Першої світової війни у Харкові через урядові репресії було припинене видання тижневика «Сніп» та часопису «Село».
9 січня 1915 р. київська поліція заборонила видання всіх україн¬ських газет і журналів на підставі розпорядження губернатора про виконання наказу начальника Київського військового округу: «При¬пинити на весь час військового стану всі періодичні видання на ма¬лоросійському наріччі та на єврейському жаргоні». З початком війни були закриті газети «Рада», «Маяк», журнал «Українська хата». Було заборонено випуск таких українських періодичних видань, як «Літе- ратурно-науковий вісник», «Дзвін», «Рідний край», «Сяйво», газет «Рілля», «Згода», «Наша кооперація», педагогічного журналу «Світло», наукових органів «Записки Українського наукового товариства», «Ук-раїна», журналу для дітей «Молода Україна» — всього 11 видань, не враховуючи деяких часописів (наприклад, «Комашня-муравейник»), що видавалися одночасно російською і українською мовами [306, с. 82].
Під час революції 1905-1907 рр. українське студентство, крім без-посередньої участі у революційних подіях, взяло найактивнішу участь у національно-громадському житті.
В умовах революції після проголошення Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. виникли культурно-просвітні організації «Просвіти», завдан¬ням яких стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному розвитку.
У Наддніпрянській Україні першими були засновані «Просвіти» у Катеринославі та в Одесі восени 1905р. Із 1906 р. «Просвіти» діяли у Києві, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, Чернігові та в інших містах [288, с. 7].
Восени 1906 р. жандармерія провела ретельну перевірку «політичної благонадійності» керівників київського товариства «Просвіта» — Б. Грінченка, Лесі Українки та інших. Наслідки цієї перевірки були сформульовані у поліцейському рапорті: «Функціонуюче у Києві то-вариство під назвою «Просвіта» не заслуговує довіри і, зважаючи на вкрай шкідливу діяльність задоволення прохання про відкриття в Києві бібліотеки і книжкового складу є дуже недоречними [204, с. 76].
60

У лютому 1907 р. Б. Грінченко писав у листі К. Паньківському: «… насунули були такі чорні хмари, що по Києву пішла навіть поголоска, що «Просвіту» от-от мають заборонити.» У наступному листі до К. Паньківського голова київської «Просвіти» через півтора року по-відомляє про небезпеку ліквідації товариства як про факт уже цілком реальний: «Надійшли до нас гості, потрусили, забрали деякі книжки і папери» [343, с.123].
Архівні матеріали свідчать, що вся подальша діяльність київської «Просвіти» здійснювалась під пильним наглядом поліції. На початку
1910 р. в огляді департаменту поліції про український національний рух відзначалось: «невеличка купка української інтелігенції, серед якої значне місце посідають малоросійські письменники, актори та музиканти (Лисенко, Старицькі, Грінченко та інші), створила това-риство, яке переслідує нібито науково-культурні інтереси… Діяльність «Просвіти» виявляється в тому, що вона уряджає численні реферати і лекції для робітничого класу, розповсюджує свою літературу мало-російською мовою, має свою публічну бібліотеку, з якої книжки ви-даються робітникам безкоштовно. «Просвіта», крім національних на-магань, має яскраво виявлений соціалістичний характер» [22, арк. 1].
Київській «Просвіті» не дозволялося засновувати за межами міста філії і бібліотеки-читальні, у самому Києві не дозволено було завести свій книжковий магазин і відкрити для загального користування ве¬лику бібліотеку; не вдалося відкрити жодної школи, організувати лек¬ції, літературні вечори і концерти [139, с.31].
Велику роботу серед селян проводила Кам’янець-Подільська «Про-світа». З 20 червня 1907 р. губернська влада заборонила діяльність то-вариства «Просвіта» у Подільській губернії, але у березні 1908 р. знову видала дозвіл на функціонування. Товариство сприяло запровад¬женню українознавства у навчальний процес Кам’янецької духовної семінари та місцевих шкіл. За активістами-просвітянами було вста¬новлено гласний нагляд поліції, а єпископа Никона з м. Вінниці пе¬ревели в одну з російських єпархій. Протягом 1905-1907 рр. «Просвіта» подала прохання про відкриття 23 народних бібліотек, але їй було дозволено відкрити лише 5 [286, с. 14].
Подільське губернське жандармське управління (ГЖУ) вело по-стійний нагляд за діяльністю місцевої «Просвіти». Начальник По діль¬
бі

ського ГЖУ повідомляв у Департамент поліції: «всі вищезазначені просвітницькі товариства замість суто просвітницьких завдань, ви-значених їх статутами, мають на меті протилежні, що не відповідають цілям і намірам уряду, різноманітні політичні угрупування, об’єд-навшись з метою просвіти народних мас, завдяки цім товариствам, взялися до підготовки з народу агітаторів і пропагандистів» [37, арк. 61]. Органи влади у Подільській губернії упродовж 1907-1908 рр. двічі припиняла діяльність Кам’янець-Подільської «Просвіти» та її філій.
Перешкоди з боку місцевої влади не дозволили «Просвіті» засну¬вати кілька філій — на Поділлі існувала лише одна філія у Могилеві [204, с.67]. Жандармами неодноразово проводили обшуки у бібліо¬теках товариства (їх у Подільській губернії нараховувалося вісім), що призвело до вилучення з фонду бібліотек великої кількості книг.
У квітні 1914 р. Подільське ГЖУ констатувало посилення діяльності прибічників ідей «Українського сепаратизму,» ідейними натхненни-ками, організаторами та ватажками яких вважали місцевих «україно- філів-інтелігентів» зокрема голову Кам’янець-Подільської «Просвіти» лікаря К. Солуху, Дзюбинського та інших». Звинувачення в «україн-ському сепаратизмі» урядовці прирівнювали до державного злочину. Адже саме слово «сепаратизм» означало і означає: рух за відокрем-лення від держави частини її території та населення. На думку влади усі ті, хто працювали для розвитку і поширення української культури та освіти поширювали нібито ідеї відокремлення України від Росії — ідеї сепаратизму. На нашу думку, звинувачення активістів поділь¬ського «Товариства» у поширенні ідей «українського сепаратизму» послужило приводом для остаточного закриття Кам’янець-подільської «Просвіти» [123, с. 131]. У ніч з 16 на 17 травня 1914 р. у приміщенні «Просвіти» та в активістів товариства К. Солухи, П. Гловацького. Т. Павловського, В. Приходька та інших проводили обшуки. їх зви-нуватили у тому, що вони хотіли «насадити у Подільській губернії шляхом друку і агітації ідеї українського сепаратизму», а також мали на меті «утворення самостійної України на засадах соціал-демокра- тичної автономної республіки з Народною Радою на чолі» [123, с. 131].
У 1907 р. павлоградські чорносотенці зірвали дві вистави драма-тичного гуртка катеринославської «Просвіти», а просвітянам Мелі-тополя було заборонено проведення спектаклів у 1909 р.
62

20 травня 1908 р. до губернатора надійшов рапорт від місцевого жандармського управління, в якому повідомлялося про те, що діяль¬ність чернігівської «Просвіти» спрямована на досягнення революцій¬них цілей. Також у рапорті вказувалося на необхідність встановити нагляд за «просвітянами» А. Дддиченком, М. Вороним, І. Кононен- ком, І. Руденком та іншими. 21 серпня 1908 р. чернігівський губерна¬тор М. Родіонов віддав наказ про виключення зі складу товариства її керівників та провідних діячів — подружжя Коцюбинських, І. Шрага, О. Андрієвської, О. Камінської, Ф. Левицької, Л. Шрамченка. Про¬хання виключених про відновлення їх членства у жовтні 1909 р гу¬бернатор не задовольнив [123, с.238].
ЗО серпня 1908 р. чернігівський губернатор повідомив у департамент поліції, що «… з відкриттям товариства на чолі його стали відразу ке¬рівниками підозрювані у злочинній революційній діяльності особи… завдяки цьому діяльність «Просвіти» стала спрямовуватись на досяг¬нення революційних ідей… Назване товариство поширило таку діяль¬ність на Козелецький повіт, відкривши з цією метою у Козельці відді¬лення. Шкідлива діяльність названого відділення особливо виявилась на влаштованій «Просвітою» у м. Козельці виставі, на якій навмисно була перекручена п’єса з метою висміяти і принизити в очах публіки поліцію…» [438, с. 145-146]. У свою чергу, губернське присутствіє пояс¬нило причину закриття козелецької філії «Просвіти» тим, що вона « ухиляється від просвітницької мети». Чернігівська влада намагалася обмежити контакти інтелігенції з селянами та звести їх до мінімуму. Чернігівські урядовці заборонили «просвітянам» заснувати бібліотеку- читальню у с.Кропивному Конотопського повіту [123, с.237].
М. Коцюбинський у листі, адресованому київській «Просвіті» пе-рераховує несправедливості, з якими зіштовхнулося чернігівське то-вариство за перші п’ять місяців роботи. Влада «заборонила концерт М. Лисенка і О. Мішуги, вечори для членів «Просвіти» в помешканні «Просвіти», загальні збори у січні; коли дозволила збори в березні, то тільки з тим, щоб вони були не публічні, не дозволила відкрити кіоск для продажу книжок і часописів» [287, с. 55]. Згодом він знову заявив про переслідування чиновниками просвітян: «… їздиш, гри¬зешся, поясняєш — нічого не помагає. Кажуть, існуйте собі на папері, а жити не дамо» [270, с. 74].
63

У1910 р. із програми вечорів, які організувала чернігівська «Про-світа», цензура виключила все, крім співів. Поліція ретельно спосте-рігала за дотриманням цих вимог. Навіть на дитячих вечорах було заборонено читати вірші та байки українською мовою [123, с.239]. Товариству заборонили провести шевченківський вечір і народні читання [287, с.21]. Закриття чернігівської «Просвіти» відбулося 25 липня 1911 р.
Генерал Толмачов переслідував будь-які прояви суспільної діяль¬ності одеської «Просвіти». Він заборонив відкриття бюро медичної допомоги та школи, заснувати хоч би одну філію або навіть читальню за межами Одеси, закрив книжковий склад ніби тому, що рада стар¬шин не повідомила градоначальство про те, хто є відповідальним за склад. Товариству повідомили, що «оскільки, крім чиновника Банчука немає іншої особи, що знає малоросійське наріччя…, то генерал-гу- бернатор не знаходить можливим дозволити надалі реферати, чи¬тання і співи у товаристві на малоросійському наріччі» [139, с 34]. Отже, одеська адміністрація заборонила «просвітянам» організовувати заходи українською мовою.
Гальмувалась місцевою владою і видавнича діяльність товарис¬тва: друга видана «Просвітою» брошура (про Гарібальді) І. Бонда¬ренка була конфіскована, а на голову товариства був накладений штраф [204, с.67]. Перед кожним літературно-музичним вечором вимагалось подавати справнику переклад російською мовою всіх номерів. У помешканні одеської «Просвіти» поліція провела кілька обшуків [151, с.5].
Керівництво губерній перешкоджало створенню нових просвітніх організацій. У Полтавській губернії було відмовлено в реєстрації то-вариства «Просвіта», організатори якого вимушені були звернутися
зі скаргою до Сенату. В указі Сенату від 28 липня 1908р. за № 9120 було відмовлено задовольнити скаргу, оскільки «мета українського товариства «Просвіта» — допомогти культурно-просвітницькому роз-витку українського народу, є «прагнення до відокремлення інтересів малоруського народонаселення» і може викликати наслідки, «що за-грожують громадському спокою і безпеці [52, арк. 3].
Київський губернатор О. Гірс надіслав 26 грудня 1909 р. Київ¬ському, Подільському, Волинському генерал-губернатору Ф. Трєпову
64

конфіденційного листа відносно існування на території Київської гу-бернії українських і польських просвітницьких товариств. Губері іатор вважав, що «програма українських товариств, які виникли протягом останніх трьох років, є небезпечною, оскільки вони ставлять за мету пропаганду серед міських і сільських жителів так званої «української мови», яка є цілком штучним поєднанням «малоросійського наріччя з літературним галицько-руським». Ці товариства намагаються ви-тіснити російську мову із побутового вжитку та народних аудиторій, спектаклів, концертів: наступним етапом «українського руху», який намічений керівниками цих товариств в окремих брошурах і в спів-чуваючій їм пресі, передбачається завоювання нижчої, середньої і ви¬щої школи. Така боротьба із загальноросійською культурою і дер¬жавною мовою могла здаватися «нелепостью и ребячеством», але по суті цей рух виходить із чисто політичних мотивів, тому що ватажки його є носіями соціал-демократичних і федералістичних ідеалів. Вони говорять і пишуть про відродження української держави в історичних кордонах XV — XVI ст., а саме від Сана (за Карпатами) до Кубані і Дону» [52, арк. 3].
Охарактеризувавши діяльність «Просвіти», «Українського науко-вого товариства», «Українського товариства сприяння науці, літера¬турі і мистецтву, «Українського клубу» у Київській губернії, губер¬натор О. Гірс наголошував на тому, що українці і поляки у прагненні до національної автономії воліють спільними зусиллями боротися проти русифікаторської політики російського уряду [52, арк. 4].
Міністерство внутрішніх справ 20 січня 1910 р. видало циркуляр за підписом П. Столипіна, адресований генерал-губернаторам, в якому зазначалося, що Тимчасові правила від 4 березня 1906 р. про товариства і союзи серед інородницьких елементів спричинили появу « цілого ряду товариств під самим різноманітними назвами, що мають за мету об’єднання інородницьких елементів на ґрунті їх виключно національних інтересів… Такі товариства, безумовно, ведуть до поси-лення начал національної відокремленості і розбрату і тому мають бути визнані такими, що загрожують громадському спокою і безпеці… У зв’язку з цим, я визнаю заснування подібних товариств на основі п. 1 ст. 6 закону 4 березня 1906 р. недопустимими і вважаю за потрібне відзначити.., що при обговоренні клопотань про реєстрацію яких би
65

то не було інородницьких товариств, у тому числі українських.., не-залежно від переслідуваних ними цілей, місцевому у справах про то-вариства Присутствію належить у кожному окремому випадку не-ухильно відмовляти в реєстрації їх уставів, на точній підставі наведених вказівок Сенату. Разом з тим, належить у теперішній час ретельно ознайомлюватися з діяльністю уже існуючих інородницьких товариств і у відповідних випадках порушити в установленому по¬рядку питання про їх закриття» [68, арк. 22]. Губернаторам наказува¬лося не дозволяти засновувати «інородницьких товариств», зокрема «українських» незалежно від поставлених ними цілей, а також пере¬глянути всі видані дозволи та вжити необхідних заходів. Усі створені до цього часу товариства розглядалися як об’єднання, що посилюють національну відокремленість і не відповідають російським державним завданням» [52, арк. 11].
12 лютого 1910 р. генерал-губернатор Ф. Трєпов звернувся у Мі-ністерство внутрішніх справ з пам’ятною запискою про закриття утво-рених у Київській губернії трьох польських і чотирьох українських товариств («Просвіта,» «Українське товариство сприяння науці, літе-ратурі і мистецтву у м. Києві,» «Українське наукове товариство у м. Києві,» «Український клуб), „мотивуючи це тим, що « вони переслі-дують вузько національну мету, що суперечить завданням державної політики» [52, арк. 12]. У свою чергу, заступник міністра внутрішніх справ сенатор С. Крижановский не погодився з цим: «… погоджуючись із Вашими міркуваннями про бажаність закриття означених това¬риств, я не маю можливості увійти із розглядом цього предмету до Сенату», оскільки ст. 39 закону від 4 березня 1906 р. передбачала не порядок закриття існуючих товариств, а порядок їх реєстрації. Сена¬тор рекомендував, щоб губернські присутствія переглянули свої рі¬шення про реєстрацію цих товариств [52, арк. 15].
У цих умовах губернські чиновники ретельно перевірили видав¬ничу діяльність київської «Просвіти», склавши потім доповідну за¬писку про напрямки її діяльності. На думку урядовців, усі видання київської «Просвіти» мали за мету «дискредитувати монархічну владу та ширити республіканські ідеї, робити фетиш із політичних злочинців, захищати антимілітаризм та національний сепаратизм [201, с. 2—3].
66

Керуючись такою директивою, місцева влада почала одну за дру¬гою закривати «Просвіти», клуби та інші громадські організації ук¬раїнців. 8 квітня 1910 р. відбулося засідання губернського у справах про товариства присутствія на чолі з київським губернатором О. Гір- сом. Губернське присутствіє розглядало «неправильності, допущені товариством у своїй діяльності» і прийшло до висновку закрити ки¬ївську «Просвіту»: «вбачаючи як у цілях, поставлених перед товарис¬твом «Просвіта» його статутом, так і у видавничій діяльності това¬риства протягом чотирьох років його існування загрозу громадському спокою та безпеці». Вона постановило: «Товариство під назвою» Про¬світа» у Києві закрити назавжди, про що оголосити правлінню това¬риства через поліцмейстера, якому доручити зупинити всяку діяль¬ність товариства» [52, арк. 32-33].
На цьому ж засіданні було відмовлено в реєстрації «Товариства благоустрою та охорони могили українського поета Т. Шевченка». На думку присутствія, ім’я Шевченка стало за останні роки політич¬ним лозунгом «українофілів» і «знаряддям пропаганди українського сепаратизму.» Думка фундаторів (І. Левицького, К. Михальчука,
В. Науменка) товариства, щоб заснувати при могилі Т. Шевченка му¬зей і хату для приїжджих в очах присутствія «є головною ціллю за¬сновників і одним із вельми зручних засобів згуртувати і об’єднати діячів і адептів українофільської партії, надати їм можливість збира¬тися в усамітненому місті, мало дозволеному для адміністративного спостереження і нагляду» [319, с.1].
У численних протестах діячі українського національного руху до-водили, що закриття київської «Просвіти» — це перший крок цар¬ського уряду щодо виконання столипінського циркуляру 1910 р., а це означає: на українському суспільстві «знов поставлена пляма підозри та заборони» [217, с. 91].
Після закриття київської «Просвіти» власті спрямували зусилля проти Українського політичного клубу. Начальник Київського охо-ронного відділення М. Кулябко з приводу діяльності клубу доповідав у Департамент поліції: «Об’єднання українців, розвиток національ¬ного духу, сепаратизму, до якого українці прагнуть усіма силами, ба¬жаючи відродити зросійщений український народ, — це змусило ук¬раїнців удатися до легальної організації, котрою є їх клуб, боротьба з
67

русифікацією — це мінімум бажань українців. Вони говорять, щоб народ міг боротися за свої права, він повинен представляти націю, а українська національність як така майже розчинилася у величезній масі російського народу; звідси намагання українців воскресити ук¬раїнську мову як ознаку нації… Діяльність українофілів, в особі їх клубів і просвітницьких товариств, безумовно, антидержавна, і по¬дальший її розвиток може привести до дуже серйозних наслідків, ос¬кільки ці товариства при нагоді підтримають революційний рух і на¬дадуть в його розпорядження організовані свідомі кадри вихованих ними членів [22, арк. 20-21].
Російський царизм жорстоко переслідував спроби організовувати оформлення українського національного руху за межами України. У 1910 р. представники української інтелігенції вирішили заснувати у Москві клуб «Українська хата», проект якого вони подали на розгляд московського «особливого з міських справ присутствія.» Проти реєс-трації товариства «Українська хата» виступив московський градона-чальник, зсилаючись на циркуляр від 20 січня 1910 р. Його підтримав міністр внутрішніх справ П. Столипін. Останній заявив, що «засну¬вання у Москві товариства «Українська хата» не підлягає дозволу, так як спрямоване на досягнення вузько-національних цілей і тому стане загрозою громадському порядку і безпеці» [354, с.З].
Отже, царизм вважав за необхідне вести рішучу боротьбу з укра-їнськими просвітніми товариствами, які б могли сприяти відрод¬женню українського національного руху, застосовуючи при цьому репресії. Столипінським циркуляром було офіційно проголошено, що культурно-освітня діяльність української інтелігенції несумісна з поглядами уряду.
У лютому 1912 р. начальник Волинського губернського жандарм-ського управління повідомив у департамент поліції про ліквідацію у Житомирі товариства «Просвіта» [77, арк. 94]. 28 квітня його було заборонено після звинувачення у «шкідливій діяльності, яка виявля¬ється у поширенні українофільства і соціалістичних ідей» [403, с. 100]. Товариство «Просвіта» у Миколаєві, очолюване М. Аркасом, також зазнало переслідувань з боку влади, яка спиняла публічну діяльність: забороняла проводити концерти, гулянки тощо [204, с.68]. Царські чиновники всіляко перешкоджали становленню катеринославської
68

«Просвіти», яка спрямувала свою діяльність на зближення західних і наддніпрянських українців. їх підтримка західноукраїнських біжен¬ців налякала місцеву адміністрацію, тому 26 січня 1916 р. «Просвіту» у Катеринославі закрили разом із трьома філіями [204, с. 66].
Всіляких утисків з боку губернських властей зазнавали товариства грамотності, діяльність яких мала національний характер: вони від-стоювали право на українізацію освіти, сприяли друкуванню і роз-повсюдженню книжок українською мовою, цим самим піднімаючи її престиж. Харківський губернатор у листі від 26 січня 1901 р. до мі-ністра внутрішніх справ висловив занепокоєння тим, як би місцеве товариство поширення в народі грамотності «не спрямувало свою ді-яльність у протилежний бік», тому він радив обмежити його діяль¬ність урізанням статуту. Місцева влада чинила товариству численні перешкоди: заборонили публікацію збірки творів Марко Вовчок, від-хили клопотання про видання українською мовою науково-популяр- них брошур з медицини і сільського господарства [246, с. 85-90]. У свою чергу, московський цензурний комітет, до якого надсилали рукописи видань товариства, складав їх під сукно, чим надовго за¬тримував публікацію [348, с.47].
У квітні 1905 р. на загальних зборах Харківського товариства по-ширення в народі грамотності було прийнято ухвалу, в якій зазна-чалося, що «… тільки із знищенням існуючого самодержавного ладу можлива широка і цілеспрямована діяльність на ниві освіти». Через кілька днів харківський губернатор постановив вимогу надати йому для перегляду протокол зборів. Після ознайомлення зі змістом про¬токолу в культурно-освітніх закладах товариства почастішали різні провокації з боку поліції [255, с. 83]. У 1905 р. мало відбутися святку¬вання 35-річчя діяльності товариства, але влада, стурбована розвитком революційних подій в імперії, не дала згоди на його проведення. Уп¬родовж революційних років чиновники Харківської губернії не до¬зволили товариству провести жодного благонадійного вечора, відіб¬равши у такий спосіб найважливіше джерело прибутку [254, с. 108].
У1907 р. за наказом генерал-губернатора поліція вчинила обшуки в усіх комітетах Харківського товариства, вилучила літературу сус¬пільно-політичного спрямування, закрила видавничий комітет, книж¬ковий склад і третю бібліотеку; було складено список недозволених
69

для читання книжок [246, с. 86]. За діяльністю Народного будинку (був заснований у 1903 р. Харківським товариством грамотності) було встановлено суворий контроль місцевої влади; від працівників вима¬гали д ля затвердження текст кожної лекції, що, по суті, звело нанівець лекційну роботу [348, с. 49].
23 січня 1908 р. після обшуків і арештів Київським губернським присутствієм було закрите Київське товариство грамотності, діяльність якого визнали такою, що загрожує суспільному ладу. Сенат, у свою чергу, 14 січня 1909 р. визнав цілком установленим факт розповсюд-ження Київським товариством грамотності через продаж і? наявних у них книжних складів книжок і брошур протиурядового змісту «… до того ж означене правопорушення визнане не випадковим, а таким, якому притаманний системний характер». Голову Київського това-риства грамотності В. Науменка було звільнено з посади директора чоловічої гімназії [64, арк. 15-16].
На межі XIX — XX ст. студентство протестувало проти антидемок-ратичних порядків у стінах навчальних закладів і в державі загалом: вимагало забезпечення недоторканості особи, повернення до навчаль-них закладів висланих студентів, скасування інспекції, порушувало клопотання про зміну університетського статуту, про право органі¬зації гуртків і земляцтв [284, с. 14]. Неодноразово студентство пору¬шувало перед керівництвом навчальних закладів питання про засну¬вання українських кафедр [337, с.2]. Спроба царизму залякати демократично налаштованих студентів перспективою призову на вій¬ськову службу викликала новий вибух обурення й протесту [345, с. 617]. Імператор, який втрутився у конфлікт зі студентством, заявив про своє невдоволення персоналу Міністерства народної освіти і внут¬рішніх справ за «невмілі розпорядження» та одночасно за т. зв. «осуд¬ження молоді, що забула про обов’язок слухняності та поваги до по¬рядку», заявивши, що «подібні смути не можуть бути допущені». Натомість уряд відповів на виклик студентства репресіями, студен- тів-заколотників виключали з університетів, віддавали у солдати. З приводу цього тодішній урядовець С. Вітте заявив, що «казарма ви¬ховає краще, ніж професор», а армію тим самим перетворили на арештантські роти» [391, с. 12].
У зв’язку із наростанням хвилі студентського руху царський уряд
70

виробив систему заходів ДЛЯ боротьби 3 НИМ. Одними П ІМ*|)ІІІИХ Т.ІКИХ заходів було введення солдатів і козаків під керівництвом жандармів до навчальних закладів, відправлення студентів у солдати та виклю¬чення з університетів. 28 квітня 1899 р. поліція заарештувала біля бу¬дівлі Київського університету близько 50 студентів, яких під охорої ІОЮ городових козаків було відправлено до в’язниці. За участь у «безпо-рядках» із університету було виключено більше 130 студентів, із них біля 100 — ув’язнено. Для попередження масової студентської сходки 7 грудня 1900 р. у приміщення університету за розпорядженням Ки-ївського генерал-губернатора були введені солдати і козаки. 11 січня 1901 р. уряд розпорядився віддати у солдати 183 студенти Київського університету — учасників сходки [2, арк. 330]. 16 червня 1900 р. в Одесі був у повному складі заарештований Всеросійський студентський з’їзд [190, с.8 — 9]. Так царизм намагався залякати студентство та від¬вернути його від політики. Але у відповідь розпочався загальний сту¬дентський страйк. Із цього приводу начальник жандармського уп¬равління А. Спиридович писав у своїх «Записках»: «… піднялася агітація проти уряду. У результаті шкода для армії, шкода для уряду і ніякої користі та толку для молоді» [392, с. 83]. З початком страйку міністр внутрішніх справ Д. Сип’ягін у телеграмі до всіх генерал-гу- бернаторів зобов’язав їх придушувати всі вуличні заворушення і де¬монстрації, застосовуючи при цьому військову силу. Крім того, міністр наказав арештовувати всіх студентів, які беруть участь у демонстра¬ціях [56, арк. 2].
Студенти у відповідь прийняли резолюцію, де заявили, що «… вся політика уряду спрямована на те, щоб знищити, придушити «сту-дентський дух», придушити всілякі прояви вільної думки… Універ¬ситет перетворений на тюрму, де за кожним кроком студента слідку¬ють десятки очей пуделів-шпіонів, … де професори перетворені на чиновників»[190, с.44].
Станом на лютий 1901 р. загальна кількість студентів Київського університету, відданих у солдати, становила 211 осіб; у березні 1901 р. студенти цього ж університету мали сутичку з поліцією, внаслідок якої було ув’язнено 15 студентів [252, с. 46].
12 березня 1901 р. уряд постановив губернаторам і градоначаль-никам «у випадку виникнення безпорядків… надавати учбовому на¬
71

чальству підтримку військами і у випадку необхідності силою і су-ворістю припиняти їх» [190, с. 59]. Департамент поліції у циркулярі від ЗО березня віддав розпорядження за студентами вищих навчаль¬них закладів і слухачками вищих жіночих курсів, виключених через участь у студентських і вуличних демонстраціях, «… встановити за¬гальний нагляд, щоб вони не здійснювали шкідливого впливу на місцеву молодь і на середовище робітників, про що і належить у ви¬падку прояву ними цього впливу повідомляти у департамент полі¬ції» [41, арк. 146].
Враховуючи те, що студентів підтримували робітники та передова громадськість України, царизм змушений був піти на поступки: у липні 1901 р. були скасовані «Тимчасові правила» 1899 р., амністо¬вані та повернені на початку 1901-1902 н. р. до вишів більшість від¬даних у солдати студентів [280, с. 80].
Багатотисячна антиурядова демонстрація за участю робітників і студентів, що з 28 листопада до 2 грудня виступали під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе політична свобода!», була розі¬гнана військами та поліцією. 2 грудня Харківський університет було закрито. Внаслідок демонстрації 113 студентів виключено з лав уні¬верситету, а з міста було вислано під наглядом поліції близько 300 студентів [46; арк. 85,96,102,124]. За участь у вуличних демонстраціях, що мали місце у Харкові 22 грудня 1901 р., з університету було вилу¬чено 372 студенти, з Ветеринарного інституту — 308, з Технологіч¬ного — 70 [50, арк. 7-8].
Не бажаючи поширення та продовження студентських рухів, які з особливим розмахом проходили в Україні, імператор і уряд вирішили піти на незначні поступки студентству. Затверджені 22 грудня 1901 р. «Тимчасові правила про студентські заклади» дозволяли під наглядом навчального начальства створювати гуртки, скликати збори тощо. Така «регламентація» не влаштовувала студентів, які виступили проти правил з протестом, котрий вилився у Всеросійський студентський страйк, що тривав з січня до квітня 1902 р. У Києві студентський страйк розпочався 2 лютого 15-тисячною демонстрацією студентів і робітників. На розгін демонстрантів було кинуто війська та поліцію, арештовано понад 100 осіб, серед яких 19 студентів Київського полі¬технічного інституту [144, с.31].
72

Імператор, заслухавши доповідь міністра внутрішніх гпр;ш щодо київської демонстрації, наклав резолюцію: «Слід діяти рішуче* та чм годжено у всіх містах і особливо запобігати вуличним демонетр.п *іам». Згідно З ЦИМ розпорядженням Миколи II міністр внутрішніх ГІфіШ П. Сип’ягін розіслав губернаторам циркуляр, у якому наказував не¬гайно арештовувати організаторів вуличних виступів, «а демонстраї і,ій у жодному випадку не допускати та припиняти з самого початку, і ю обмежуючись засобами та силою». Міністр народної освіти у доповіді імператору зазначив, що селянські повстання у Полтавській і Харків-ській губерніях «хвилюють розум молоді» і що з метою «припинення» нових виступів студентства поліція проводить обшуки та арешти «се¬ред неспокійних елементів» [190; с.78,87].
Для попередження у майбутньому студентських виступів мініс-терство народної освіти на чолі з П. Вановським підготувало правила, що визначали обов’язки керівництва навчальних закладів і чинів по¬ліції при придушенні студентських хвилювань. Згідно цих «Правил» « вжиття заходів для припинення безпорядків серед студентів… по¬кладене на навчальне начальство, і чини поліції викликаються до на¬вчального закладу лише після запрошення керівництва; виведення студентів із приміщень навчальних закладів, переписка учасників безпорядків, арешт і т. д. — у випадку неможливості припинити без- порядок… Сам спосіб і порядок дій чинів поліції для припинення безпорядків, вирішення питання про звернення для сприяння у цьому військової команди надається на розсуд старшому на місці чину ад-міністративного чи поліцейського відомства, без подальшого втру¬чання начальства. У випадку перенесення студентських безпорядків на вулицю, керівництво навчальними закладами не повинно втруча¬тися» [42, арк. 13].
У липні 1902 р. були затверджені змінені «Тимчасові правила», за якими будь-які несанкціоновані колективні дії студентства суворо за-боронялися. Сходка студентів Київського університету, що проходила
27 жовтня 1904 р., була перервана поліцією, викликаною ректором. Керівництво університету, за домовленістю з міністром народної ос¬віти Глазовим, закрило університет із метою недопущення проведення студентського страйку [252, с.47]. 22 січня 1905 р. у Харкові в універ-ситеті та Ветеринарному інституті наказом влади були припинені за¬
73

няття. 29 січня поліції вдалося завадити проведенню студентської сходки в місцевому оперному театрі. 6 лютого директор землероб¬ського училища вимагав від поліцмейстера вислати з Харкова всіх іногородніх учнів. 18 лютого міністр народної освіти відмовив раді професорів упроханні щодо відкриття університету [190; с.292, 300-302]. 23 січня поліція вчинила обшуки та арешти тих студентів, які проводили агітацію за проведення в Одесі політичної демонстра¬ції. Начальник Одеського жандармського управління телеграфував у Петербург, повідомляючи директора Департаменту поліції, що у зв’язку з можливим проведенням студентської сходки Новоросій¬ський університет буде закритий та будуть заарештовані студенти, які підозрюються у підготовці проведення сходки [128, с. 295-296]. 14-
15 січня 1905 р. у Київському політехнічному інституті було заареш-товано 10 студентів, а інститут за наказом міністра фінансів був тим-часово закритий [128, с.297].
У ході листування міністра внутрішніх справ із Київським губер-натором і начальником Київського охоронного відділення наголо-шувалося «на необхідності вжиття найенергійніших засобів для не-допущення переходу безпорядків, які відбувалися у Київському університеті і Політехнічному інституті, у вуличні демонстрації і при-пинення їх усіма силами у випадку їх виникнення» [59, арк. 15-16]. Для припинення революційної діяльності у стінах Київського полі-технічного інституту київський генерал-губернатор відав наказ поліції та військам оточити будівлю інституту. 18 жовтня 1905р. на Думській площі Києва відбувся 10-тисячний мітинг, що закінчився зіткненням з поліцією й розстрілом багатьох демонстрантів [128, с.34]. У грудні
1905 р. на територію Київського політехнічного інституту було вве¬дено війська, у багатьох студентів проведено обшуки, ініціаторів руху ув’язнено та вислано з міста до віддалених районів імперії [144, с. 38].
У той же час уряд працював над підготовкою термінових заходів для попередження нових студентських виступів. Міністерство внут¬рішніх справ 5 січня 1906 р. надіслало розпорядження попечителям навчальних округів згідно з яким «… улаштування публічних зібрань в університетах не буде дозволено, і у випадку невиконання цього наказу приміщення університету буде закритим» [73, арк. 1]. Внаслі¬док цього у навчальних закладах імперії тимчасово заборонялося про¬
74

ведення публічних студентських зборів. Порушення цих розпоряд¬жень вело до негайного виключення студентів. В університетах вста-новлювався жорсткий поліцейський режим, у всі корпуси були при-значені «наглядачі будівель» — поліцейські, які стежили за студентами та доповідали у поліцейське управління [317, с. 195].
У свою чергу, ректор Київського університету М. Цитович надіслав 16 листопада 1907 р. лист на ім’я голови Професорського дисциплі-нарного суду: 3 листопада лекції деяких професорів були насильно припинені групами студентів, які протестували проти арештів кількох студентів, проведених напередодні… до університету було викликано наряд поліції.. ., названі студенти були затримані та переписані по-ліцією… Прошу Вас притягнути до професорського дисциплінарного суду студентів за звинуваченням у насильницькому припиненні лек¬цій 3 листопада» [82, арк. 1-3].
На всезагальному студентському з’їзді, який відбувався 26-27 січня 1908 p., делегат із Києва заявив, що у Києві «… найгірше становище. Університет цілковито розгромлений, і професура сама ввела до нього війська і поліцію, і конфлікт неминучий…» Зі свого боку, департамент поліції у циркулярі від 19 листопада просив Волинське ГЖУ встано¬вити постійний секретний нагляд за студентськими організаціями [76, арк. 1-4].
Царська влада посилила контроль за навчальними закладами у роки реакції. У листі попечителя Київського навчального округу, адресованого ректору Київського університету, зазначалося, що «згідно діючих правил будь-які сходки, що стосуються питань, не пов’язаних із життям навчальних закладів, у приміщеннях таких, не можуть бути дозволені… Прошу у кожному окремому випадку, коли такого плану сходка відбудеться в університеті св. Володимира явоч¬ним порядком, або ж коли на сходці в університеті будуть присутні сторонні особи, то негайно подібні відомості мені повідомляти, із за¬значенням того, які саме заходи Вами були вжиті» [74, арк. 11].
П. Столипін у телеграмі Харківському губернатору від 11 січня
1911 р. наказував: « у зв’язку з отриманими міністерством відомостей про можливість виникнення студентських безпорядків, наперед за-стосуйте заходи до концентрації поблизу навчальних закладів достат¬ніх для припинення зібрань поліцейських сил» [424, с. 185]. Подібного
75

змісту телеграми були відправлені й іншим українським губернато¬рам. Крім цього, міністерство внутрішніх справ і військовий міністр визнали необхідним протягнути осіб, звільнених із вищих навчальних закладів за участь у студентських хвилюваннях, до виконання вій¬ськової повинності, до загального призову [53, арк. 1183].
Політика переслідування українського демократичного студент¬ства, яку проводив уряд П. Столипіна, на наш погляд, призвела до того, що під час розпалу політичної реакції та антиукраїнської кам¬панії П. Столипін був убитий студентом Д. Богровим у Києві.
7 листопада 1912 р. у зв’язку з роковинами смерті Л. Толстого у Ки-ївському політехнічному інституті відбулося студентське зібрання. Ректор інституту вимагав припинити «безпорядок», вказавши сту¬дентам на їх нетактовність, і погрожував, що викличе наряд поліції. В університеті Св. Володимира у зв’язку з цими подіями було затри¬мано чотири студенти. 9 листопада Київський губернатор Гірс роз¬глянув наданий Київським поліцмейстером рапорт і встановив вин¬ними « у порушенні обов’язкових постанов генерал-губернатора від 5 листопада 1910 р. і 8 січня 1911 р., що виявилися в участі у сходках, невідповідних державному порядку і громадському спокою, а також у вуличній демонстрації, у публічних підбурюваннях студентів до припинення занять у навчальному закладі, постановив: на чотирнад¬цять студентів університету св. Володимира накласти адміністратив¬ний арешт строком від 1-го місяця — до 1-го тижня» [57, арк. 12].
З приводу підготовки святкування в Києві 100-ліття з дня народ¬ження Т. Шевченка київський губернатор Суковкін 26 лютого від¬правив міністру внутрішніх справ телеграму: « для попередження безпорядків мною були викликані на допомогу міській поліції страж¬ники Київського повіту та дві сотні козаків. Безпорядки мали харак¬тер виключно виступів студентів вищих навчальних закладів. У Ко¬мерційному інституті відбулася сходка студентів, яка викликала сутичку з академістами; заарештовано двадцять студентів. 25 лютого було заарештовано 76 студентів, 26 лютого — 25» [57, арк. 13-14]. Із додаткового повідомлення губернатора міністру внутрішніх справ бачимо, що 26 лютого були викликані стражники Київського повіту, три сотні козаків і п’ять рот піхоти. Лише до будівлі Комерційного інституту було введено наряд поліції, внаслідок чого демонстрації
76

в інституті була припинені, а у призвідників були відібрані вхідні квитки». Із числа співаючих на вулицях «Вічну пам’ять» всі були за-тримані. За два шевченківські дні було заарештовано 104 студенти, шість з яких згодом звільнені. Із цього числа 5 студентів були за-арештовані на три місяці, за спів «Вічної паняті» 23 студенти ув’яз¬нено на півтора місяці, 19 студентів — на один місяць, 47 студен¬тів — на два тижні [57, арк. 14].
Отже, незважаючи на заборону царським урядом відзначення 100- річчя з дня народження Т. Шевченка та на репресії з боку влади, ук-раїнське студентство вийшло у лютому 1914 р. на маніфестацію. Для розгону студентів-демонстрантів влада використала загони поліції та козаків. Велику роль у припиненні маніфестацій відіграли студенти- чорносотенці, а їх діяльність місцеві органи влади оцінювали лише як невмілі виходки. У той же час спроби українських студентів від-святкувати Шевченківський ювілей розцінювали як безпорядки проти існуючого ладу.
Ставлення російської інтелігенції до українського національного руху було неоднозначним. Такі представники російської суспільно- політичної думки, як П. Струве, М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франко відверто пропагували «здоровий великоросійський націоналізм», ідею державності і створення «Великої Росії». Фракція російських націо-налістів у Четвертій Державній думі відверто виступала проти укра-їнського національного руху як антидержавної сили, а чорносотенні організації, що мали місце по всій Україні, називали представників і прихильників українського національного руху — «мазепинцями» (зрадниками Росії) [309, с.99,112].
Голова партії російських кадетів П. Мілюков, виступаючи у Думі з приводу заборони відкритого святкування 100-річчя з дня народ¬ження Т. Шевченка заявив, що домагання українського громадянства стосується умов розвитку української культури: «Ми вважаємо ці ус-тремління правильними та законними, а боротьбу проти них — по-літично загрозливою боротьбою» [305, с. 139-140].
Протягом 1900-1917 рр. український національний рух підтриму-вали видатні російські вчені, насамперед академіки Російської Ака¬демії Наук Ф. Корш, О. Шахматов та інші. Ф. Корш неодноразово на-голошував, що українці мають право на культурне самовизначення
77

[268, с.20]. Як бачимо, частина російської інтелігенції продемонстру¬вала послідовну прихильність до проявів українського національного руху, обстоюючи право українців на культурне самовизначення (ук¬раїнізацію освіти в Україні, впровадження української мови в судових та адміністративних установах, поліпшення умов для легального іс-нування громадських організацій, скасування обмежень українського друкованого слова).
У той же час деякі представники російської суспільно-політичної думки (П. Струве, С. Щеголєв та інші) — рішуче виступали проти українського національного руху, наголошуючи, що «свідомі укра¬їнці» ведуть боротьбу проти російської культури серед південноро¬сійського населення з надією витіснити цю культуру на Півдні Росії та запровадити нову культуру — українську. Вони звинувачували діячів українського національного руху Б. Грінченка, Є. Чикаленка, Д. Дорошенка та інших у зраді великодержавних інтересів та в «ма- зепинстві» [401, с.8—13].
Підводячи підсумок, треба зазначити, що важливим здобутком ук-раїнського національного руху стала діяльність різних громадських об’єднань і товариств. Створені в період революції 1905-1907 рр. ле-гальні товариства «Просвіта» посилили процес об’єднання націо¬нально свідомих українців, сприяли відродженню української куль¬тури, пробудженню й вихованню в народі національної та політичної самосвідомості.
Самодержавство всіляко перешкоджало діяльності українських громадських організацій і, перш за все, товариств «Просвіта», по-боюючись проголошених ними ідей, що могли похитнути устрої Ро-сійської імперії. Після поразки революції царизм проводив політику репресій проти українських громадських організацій та їх періодич¬них видань.
Життя більшості україномовних видань було короткочасним і при-чиною тому було упереджене, а часом навіть і вороже, ставлення ца-ризму до українських настроїв і тих осіб, які пропагували національне і культурне відродження (у даному випадку — це, здебільшого, пред-ставники української інтелігенції, які очолювали видання українських часописів). Подібне ставлення імперського уряду призвело до реак-ційної політики, направленої проти української періодики, оскільки
78

більшість із періодичних видань в Україні як україномовних, так і тих, що видавалися російською мовою, зараховувалися до «неблаго- надійних». У більшості випадків українські періодичні видання за-боронялися або припинялися без пояснення істинних причин., ос-кільки, на нашу думку, істотних причин для закриття українських часописів не було.
На зламі XIX — XX ст. самостійною організованою політичною си-лою виступало українське студентство, що ставило своїм завданням боротьбу проти самодержавства за національне, економічне і полі¬тичне відродження України взагалі та за українізацію і демократиза¬цію вищої освіти. Урядові репресії проти студентства не припинили виступів молоді. У революційні роки царизм пішов на незначні по¬ступки студентству: дозволив викладання українознавчих курсів та відкриття відповідних кафедр у вузах України, але вже з наступом політичної реакції російський уряд ліквідував здобутки української молоді.

Категорія: Бардаш О. Д. Російське самодержавство та суспільно-культурне життя в Україні на початку XX століття (1900-1917 рр.).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.