В самому початку цього розділу ми вже за­
значили, що революція 1917 року зліквідувала
тільки царат, але не знищила ані московського
централізму, ані імперіялізму, а, навпаки, при­
вела до розбудови «єдиної неділимої імперії»,
до дальшого розвитку прадавнього російського
імперіялізму. Ми не маємо наміру робити до­
кладну аналізу шляху, пройденого російським
імперіялізмом обох фарб, лише засвідчуємо цей
ш лях короткою історичною довідкою.
З історії відомо, що Московське князівство
сформувалося в автократичну державу ще за
часів панування Івана III (1462-1505 рр.). Під
час царювання Івана ІУ-Ґрозного (1533-1584 рр.)
вж е були завойовані ханства Казанське й Ас­
траханське і після цього почався процес пере­
творення московського царства в російську ба­
гатонаціональну державу-імперію: вж е за Іва­
на ІУ-Ґрозного державні кордони посунулися
аж за Урал, а за царювання Олексія Михайло­
вича (другий цар з династії Романових, царю­
вав в роках 1645-1676) вж е 1648 р. була опано-
43 вана Колима (!). За того ж царя, який ганебно
знехтував Переяславську угоду (1654 р.), в ко­
трій говорилося про взаємну поміч і співпрацю
двох рівноправних держав, Україна (як і східня
частина Білорусії) була перетворена в роках
1654-1661 на московську колонію. Пізніше, піс­
ля придушення повстання українців під прово­
дом гетьмана Івана Мазепи (1709) та запорізь­
кого кошового Костя Гордієнка, Петро І видав
указ про перейменування «Московії» на «Росію».
Починаючи з цього часу імперіялізм став го­
ловною засадою зовнішньої політики Росії, по­
літики, яка безперервно продовжується і по
нині. За Петра І була загарбана Прибалтика
(1721 р.) з прилученням до імперії Ліфляндії,
Естляндії, Інґрії і фінського Віпурі (переймено­
ваного на Виборґ). Почалося систематичне за­
гарбання сибірських просторів, Далекої Півночі
і Далекого Сходу: вже за цариці Анни Павлівни
1739 року Росія вийшла до Охотського моря, а
за цариці Єлисавети (1741-1762) у 1741 році Ро­
сія вступила на другу півкулю плянети Зем-
ля(!) — вступила на американський континент
і приєднала до своєї імперії Аляску (!), (за ца­
рювання Олександра II у 1867 році продану за
7 мільйонів долярів З ’єднаним Стейтам Амери­
ки). За Катерини II російська імперіялістична
політика довела до повалення Польщі й загар­
бання Литви. За цієї ж цариці була знищена
44 гетьманщина і Запоріжська Січ, Росія опану­
вала землі між Бугом і Дністром і досягла бе­
регів Чорного моря.
1801 р. було знищено Царство Грузинське (з
останнім грузинським царем Юрієм XII) і цар
Олександер І зробив із земель Грузії адміні­
стративну одиницю російської імперії. Потім,
вж е за царя Миколи І, 1828 року було загарбано
Вірменію. А перед цим Олександер І на Віден­
ському конгресі (1814-1815) нав’язав Польщі
«персональну унію» з Росією, а після кривавого
придушення польської революції (1830-1831)
цар Микола І створив з Польщі російську про­
вінцію (друге польське повстання проти росій­
ського панування в роках 1863-1864 криваво
придушив цар Олександер II), котрою вона пе­
ребувала аж до 1918 року!…
Крок за кроком, провадячи імперіялістичну
політику, Москва закріплювалась в Середній
Азії і в Закаспії: за Олександра II 1865 року
було загарбано Ташкент, 1868 року — Самар­
канд і Бухару, 1875 року — Хіву і Закаспій,
отже, за «царя-освободітєля» (з таким парадок­
сальним іменем цей цар фігурує в аналах офі­
ційної російської історії!) на російську колонію
були перетворені всі землі каракалпакського,
туркменського, казахського, таджикського, уз-
бекського і киргизького народів. А вже за часів
Олександра III і Миколи II у 1891-1895 роках
45 Росія військово закріпилася в більшій частині
Паміру. 1911 року при збройному втручанні Ро­
сії була відірвана від Китаю зовнішня Монго­
лія і стала російським протекторатом (1921 року
була повністю окупована червоною армією, про­
голошена «Монгольською Народньою Республі­
кою» з большевицьким урядом: суверенітет цієї
«Республіки» Китай визнав щойно 1946 року).
Так виглядає точна хронологія розвитку бі­
лого російського імперіялізму. Хронологію чер­
воного російського імперіялізму, перманентного
продовження білого, подаємо коротко нижче.
2 листопада 1917 року (за старим стилем) в
«Правді» були надруковані підписані Леніним
два документа: «Деклярація прав народів Росії»
і відозва «До всіх трудящ их магометанів Росії
і Сходу». У цих документах гостро засуджува­
лася «… проваджена царизмом національна по­
літика — насильна русифікація, насильне по­
ширення православної віри, економічне гноб­
лення і політичний терор». В «Деклярації» за-
значувалося, що «… В добу царизму народів
Росії систематично нацьковували одного проти
другого. Наслідки цієї політики відомі: різня
і погроми на одному боці, рабство народів на
другому».3″ І далі: «Для цієї ганебної політики
нацьковування народів один проти другого не­
30 Цитуємо з «Правди» від 2. 11. 1917 р.
46 має і не може бути ніякого повернення . . . Цій
недостойній політиці брехні і недовір’я, інтриг
і провокацій треба покласти край. Віднині во­
на мусить бути замінена відкритою і чесною по­
літикою». «Деклярація прав народів Росії» про­
голошувала «Рівність і суверенність народів
Росії, їхнє право на вільне самооприділення до
відокремлення і створення самостійної дер­
жави».31
На І Загальноросійському конгресі військо­
вої фльоти (в день видрукування в «Правді»
«Деклярації прав народів Росії» і відозви «До
всіх трудящих магометанів Росії і Сходу» — 2
листопада 1917 року (за старим стилем) Ленін
заявив: «Нам кажуть, що Росія розщепиться,
розвалиться на окремі республіки, але ми не
мусимо мати страху від цього. Скільки б не було
самостійних республік, ми не матимемо страху.
Для нас не є важливим, де проходить держав­
ний кордон, важливим є солідарність трудящих
усіх націй . . . Больш евицька партія і советський
уряд згідно їхньої національної програми про­
голосили право націй на державне відокрем­
лення». 32
У відозві «До всіх трудящих магометанів
Росії і Сходу» большевицький Совєт народніх
31 Тут, і далі, всі підкреслення в цитатах наші —
С. М.
32 Підкреслення наше — С. М.
47 комісарів за підписом Леніна звертався до «та-
тарів волжської області і Криму, до киргизів і
сартів Сибіру і Туркестану, до тюрків і татарів
Закавказзя, до чеченців і гірських жителів К ав­
казу»: «…В ід н и н і ваш а віра і ваші народні
звичаї, ваші національні і культурні установи
проголошуються вільними і недоторканними.
Організовуйте ваше національне життя вільно
і без перепон. Ви маєте на це право . . . Не губіть
часу і скиньте столітнє колоніяльне ярмо! Ви
мусите бути самі хазяями вашої країни. Ви му­
сите самі організувати своє ж иття так, як вам
пасує. Ви маєте на це право, бо ваша доля ле­
жить у ваших руках».
Отже обов’язково треба згадати цікаву і пов­
чальну, особливо для українців, історичну подію
(котра і по нині, на ж аль, є маловідомою не тіль­
ки українським широким колам, але навіть і
нашим «совєтознавцям»), яка говорить про те,
наскільки «великодушним» з пропаґандивною
метою супроти неросійських народів репрезен­
тував себе російський большевицький уряд в
перші ж дні свого існування, і як скінчилась ця
«великодушність»:
1917 року «. . . 24 листопада Всеросійський
Виконавчий Комітет вирішував поспішне пи­
тання, що робити з історичними цінностями ук­
раїнського народу. Вони були ще у 18 столітті,
в часи панування Катерини II, пограбовані і пе­
48 ревезені до Петерсбурґу. Тепер, після Ж овтне­
вої революції, коли кайдани розірвані, коли ро­
бітники і селяни мають владу, коли право на са-
мооприділення народів Росії проклямовано пе­
ред цілим світом, Народний Комісаріят у спра­
вах національностей видав свій присуд: немає
сенсу далі затримувати історичні цінності укра­
їнців; більше того: таке затримання було б гру­
бим втручанням у невід’ємні права України,
яка намірена скористуватися своїм правом на
самооприділення». Далі у звіті про вирішення
цього питання зазначалося, що «На цінності,
що зберігаються в Ермітажі і у Преображенсь-
кому соборі претендує Українська Центральна
Рада, «національний уряд» України, що постав
ще перед жовтнем. Мова торкається тієї са­
мої Ради, на чолі котрої стоять націоналісти,
які виступають за «державну самостійність»
українського народу. . . Мова торкається тієї
самої Ради, що вороже сприйняла жовтневу ре­
волюцію, проклямувала буржуазну Українську
Народню Республіку і почала відкриту бороть­
бу проти совєтської влади.
Але, чи належать ці, наприклад, знамена,
грамоти і скипетри тим, чиї інтереси заступає
Українська Центральна Рада? Ні, не Раді, а ре­
презентантам українських Совєтів, які засту­
пають справжні інтереси трудящих мас і очо­
лили рух цих мас за створення їхньої націо­
4
49 нальної державности, передасть совєтський уряд
ці цінності».33
Пізніше, у кінці січня 1918 року, після оку­
пації території Української Народної Республі­
ки російськими большевицькими збройними си­
лами, «за проханням» харківського «уряду
Української совєтської республіки»34 (як відомо,
за вказівками Леніна коляборанти большевиків
на Україні скликали 12 грудня 1917 року у Хар­
кові І «Всеукраїнський з’їзд совєтів», створили
большевицький уряд і проголосили Україну со-
вєтською республікою) центральний совєтський
уряд склав таку заяву щодо повищезгаданих
українських історичних цінностей: «Великорус-
кійнарод і революційний Петроґрад передають
з братнім привітом цей священний подарунок
(підкреслення мої, — C. M.; і до цього: яке не-
чуване нахабство — повертати зграбоване, на­
зиваючи це «священним подарунком»! — C. М.)
вільному Київу як знак братерства народів . . .
Хай зникнуть ворожнеча й усіляке гноблення
однією нацією іншої нації!».35 Зграбовані україн­
ські історичні цінності практично лишилися по-
старому в росіян — вони перейшли тільки з од-
:и J. Saserski. Vom Willen der Vцlker geboren, Doku­
mentarbericht ьber die Bildung der Union der Sozialisti­
schen Sowjetrepubliken (1917-1922), APN-Verlag, Mos­
kau, 1972, стор. 17.
34 Там же.
яз Там же.
50 них болыневицьких рук в інші, — все це є сві­
доцтвом фальшивого гасла про «братерство» на­
родів, проголошеного російським большевиць-
ким урядом в перші ж дні його існування. А як
виглядали в дійсності проголошені в «Декляра-
ції прав народів Росії» і у «Відозві до всіх тру­
дящих магометанів Росії і Сходу» приманливі
права неросійських народів на відокремлення і
створення власних незалежних держав, подамо
коротко нижче.
Підписані Леніним «Деклярація» і «Відозва»,
не дивлячись на об’єктивну оцінку в цих доку­
ментах імперіялістичної царської політики і гос­
трого засудження її, не дивлячись на визнання
права неросійським народам самим вирішувати
свою долю, були нічим іншим, як першою спро­
бою врятування російської імперії, що з майже
перших днів революції почала розпадатися на
окремі національні держави; першою спробою
не тільки збереження, але і вдосконалення роз-
вою російського імперіялізму, бо всі заповіджені
у «Деклярації» й у «Відозві» права були обумов­
лені тим, що «Тільки встановлена російським
пролетаріятом влада може безкорисно піклува­
тися визволенням поневолених народів».36
З вибухом революції серед неросійських на­
родів Росії почався бурхливий процес відро-
зв Там ж е, стор. 16.
51 дження прадавнього бажання побудови власних
держав на історичних засадах, бажання нарешті
визволитися від російського імперіялізму —
визволитися від національного, економічного і
культурного поневолення, бажання, яке, до ре­
чі, скріплювалося і вірою в «чесність» змісту
проголошених Леніним згаданих «Деклярації»
і «Відозви».
Впродовж 2 років на території колишньої
російської царської імперії постала ціла низка
національних народніх республік, наприклад,
Українська (постала ще перед жовтневою рево­
люцією, не чекаючи на ленінську «Декляра-
цію»), Білоруська, на Передкавказзі, Кавказі й
у Закавказзі — Терська, Чеченська, Черкеська,
Дагестанська, Гірська, Грузинська, Вірменська,
Азербайджанська, на Волзі — Калмицька, в
східньому Сибіру — Башкірська, в Середній
Азії — Кокандська, Хорезмська, на Далекому
Сході — Далекосхідня (1920 року).
Одною з перших відроджених самостійних
держав стала Українська Народня Республіка.
Але центральна большевицька влада, з першо­
го ж дня постання незалежних самостійних дер­
жав, супроти проголошених в «Деклярації» і
«Відозві» прав неросійських народів на держав­
ну самостійність, супроти всім заявам про це
Леніна перед цілим світом, почала жорстоку бо­
ротьбу за повалення самостійних держав неро­
52 сійських народів. І, як свідчить історія, росій­
ські большевицькі збройні сили вж е під кінець
1921 року криваво знищили всі проголошені на­
ціональні самостійні держави, перетворивши їх
на «союзні» або на «автономні» совєтські рес­
публіки — на повністю підкорені Москві коло­
нії, тільки під іменем «республік», тобто «дер­
жав» («держав» без невід’ємних атрибутів дер-
жавности: без власного уряду, без власного вій­
ська, без власної юстиції, без власної валюти,
без охорони власними силами своїх кордонів).
Першою була зліквідована мільйонними ро­
сійськими большевицькими збройними силами
Українська Народня Республіка, як найбільш
небезпечна сила у боротьбі проти большевизму,
як самостійна держава, котра, — повторюємо
совєтську цитату, — «вороже сприйняла Ж овт­
неву революцію . . . і почала відкриту боротьбу
проти совєтської влади». Останньою, 1922 року,
була зліквідована Далекосхідня республіка без
перетворення її навіть на якусь хоч би й ф ік­
тивну «союзну» чи «автономну» совєтську рес­
публіку, — Далекосхідня республіка була просто
розподілена на дві адміністративні одиниці:
Владивостоцьку область і Хабаровський край.
Після ліквідації незалежних самостійних не­
російських держав ЗО грудня 1922 року був за­
снований СССР. Таким чином стара біла росій­
53 ська імперія була врятована большевиками, і не
тільки врятована, але, навіть, і поширена (!):
ще перед заснуванням нової російської червоної
імперії — СССР, від Китаю 1921 року збройни­
ми російськими большевицькими силами були
відірвані Зовнішня Монголія і Тану-Тувинська
провінція. Ці загарбані території були перетво­
рені на, нібито, «самостійні держави» — Мон­
гольську Народню Республіку і Тану-Тувинсь-
ку Народню Республіку, а фактично — на мос­
ковські колонії (Тану-Тувинську Народню Рес­
публіку під час другої світової війни було злі­
квідовано і перетворено на Совстську Соціалі­
с т и ч н у Автономну Тувинську Республіку).
Про дальший розвиток червоної російської
імперії найкраще свідчать наступні факти.
17 вересня 1939 року червона армія перей­
шла польський кордон і «визволила» Західню
Україну та Західню Білорусію. 1940 року були
«приєднані» до СССР значна фінська територія
з містом Виборґом, Литва, Латвія і Естонія, Б е­
сарабія і Буковина. Наслідком другої світової
війни російський червоний імперіялізм досяг
ще більшого розвою, про що найкраще свідчать
самі совєтські джерела. У доповіді на врочис­
тому засіданні Московського совєта в листопаді
1945 р. Молотов говорив:
54 «… Ми, звичайно, приділимо необхідну ува­
гу і новим територіям, що увійш ли до складу
СССР. . . Тепер, згідно договору з Польщею,
установлено новий совєтсько-польський кордон.
В результаті цього остаточно об’єднано всі тери­
торії, заселені білорусами в одну Совєтську Бі­
лорусію . . . Як відомо, в силу договору з Чехо-
Словаччиною, і Закарпатська Україна увійшла,
нарешті, до складу нашої держави . . . По дого­
вору з Румунією Совєтська Молдавія також
об’єднала заселені молдаванами території. . .
Західні кордони нашої країни розш ирилися та­
кож за рахунок приєднання до Совєтського Со­
ю зу області Кеніґсберґу, що дає нам володіння
добрим незамерзаючим портом на Балтійському
м о р і… В Прибалтиці відновлені Совєтська
Литва, Совєтська Латвія, Совєтська Естонія . . .
На півночі Совєтському Союзові повернено те­
риторію району Печенги (Петсамо). . . Нарешті,
про Далекий Схід. Тут до Совєтського Союзу
переходять південна частина Сахаліну і К у-
рильські острови . . . Залиш ається нагадати про
відновлення прав нашої держави на залізницю
в Манджурії, а також відновлення наш их прав
на район Порт-Артура і Дальнього в південній
частині М андж урії. . . Також районові нашої
воєнно-морської бази в Поркала-Удде на тери­
торії Ф інляндії ми мусимо приділити належну
55 увагу, поскільки справа йде про нові советсьхі
території. . ,».37
У наступні післявоєнні роки російський чер­
воний імперіялізм посунувся ще далі: під полі­
тичним, економічним і стратегічним пануван­
ням большевиків опинилися не тільки Польща,
Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Східня
Німеччина, але й Куба (200 кілометрів від те­
риторії ЗСА!), в центральній Азії — половина
Кореї, В’єтнам і повністю Камбоджа, у Перед­
ній Азії — повністю загарбано Афґаністан, в
Африці опановані політично й економічно Ан­
гола, Абесінія, Мозамбік.
Якщо до вибуху революції 1917 року Росія
створила імперіялістичним шляхом величезну
імперію «від моря — до моря» — із Заходу на
Схід: від Балтійського моря — до Тихого оке­
ану; з Півночі на Південь: від північних морів
— до морів Чорного і Каспійського, — так ро­
сійський червоний імперіялізм розбудував цю
імперію «від океану — до океану»: крім загар­
бання Куби і держав в Азії й Африці, нині со-
вєтська військова фльота й авіяція контролю­
ють величезні простори Північно-Крижаного,
Атлантійського, Індійського і Тихого океанів.
37 В. Молотов. 28 роковини Великої Жовтневої Ре­
волюції, Державне Видавництво, Москва, 1945, стор.
25-26 (російською мовою), підкреслення моє. — С. М.
56 Сьогодні російські імперіалісти володіють од­
ною шостою частиною суходолу земної кулі і
поневолюють понад 100 національностей та на­
родностей.
Вожді червоної Росії Ленін, Сталін, Малєн-
ков, Хрущов і Брежньов виявилися у прова­
дженні зовнішньої політики достойними наслід-
никами російських монархів і історичні факти
свідчать про те, що білий, чи червоний імперія-
лізм, незалежно від фарби, е нічим іншим, як
традиційним, перманентним російським імпе-
ріялізмом.