В самому початку цього розділу ми вже за
значили, що революція 1917 року зліквідувала
тільки царат, але не знищила ані московського
централізму, ані імперіялізму, а, навпаки, при
вела до розбудови «єдиної неділимої імперії»,
до дальшого розвитку прадавнього російського
імперіялізму. Ми не маємо наміру робити до
кладну аналізу шляху, пройденого російським
імперіялізмом обох фарб, лише засвідчуємо цей
ш лях короткою історичною довідкою.
З історії відомо, що Московське князівство
сформувалося в автократичну державу ще за
часів панування Івана III (1462-1505 рр.). Під
час царювання Івана ІУ-Ґрозного (1533-1584 рр.)
вж е були завойовані ханства Казанське й Ас
траханське і після цього почався процес пере
творення московського царства в російську ба
гатонаціональну державу-імперію: вж е за Іва
на ІУ-Ґрозного державні кордони посунулися
аж за Урал, а за царювання Олексія Михайло
вича (другий цар з династії Романових, царю
вав в роках 1645-1676) вж е 1648 р. була опано-
43 вана Колима (!). За того ж царя, який ганебно
знехтував Переяславську угоду (1654 р.), в ко
трій говорилося про взаємну поміч і співпрацю
двох рівноправних держав, Україна (як і східня
частина Білорусії) була перетворена в роках
1654-1661 на московську колонію. Пізніше, піс
ля придушення повстання українців під прово
дом гетьмана Івана Мазепи (1709) та запорізь
кого кошового Костя Гордієнка, Петро І видав
указ про перейменування «Московії» на «Росію».
Починаючи з цього часу імперіялізм став го
ловною засадою зовнішньої політики Росії, по
літики, яка безперервно продовжується і по
нині. За Петра І була загарбана Прибалтика
(1721 р.) з прилученням до імперії Ліфляндії,
Естляндії, Інґрії і фінського Віпурі (переймено
ваного на Виборґ). Почалося систематичне за
гарбання сибірських просторів, Далекої Півночі
і Далекого Сходу: вже за цариці Анни Павлівни
1739 року Росія вийшла до Охотського моря, а
за цариці Єлисавети (1741-1762) у 1741 році Ро
сія вступила на другу півкулю плянети Зем-
ля(!) — вступила на американський континент
і приєднала до своєї імперії Аляску (!), (за ца
рювання Олександра II у 1867 році продану за
7 мільйонів долярів З ’єднаним Стейтам Амери
ки). За Катерини II російська імперіялістична
політика довела до повалення Польщі й загар
бання Литви. За цієї ж цариці була знищена
44 гетьманщина і Запоріжська Січ, Росія опану
вала землі між Бугом і Дністром і досягла бе
регів Чорного моря.
1801 р. було знищено Царство Грузинське (з
останнім грузинським царем Юрієм XII) і цар
Олександер І зробив із земель Грузії адміні
стративну одиницю російської імперії. Потім,
вж е за царя Миколи І, 1828 року було загарбано
Вірменію. А перед цим Олександер І на Віден
ському конгресі (1814-1815) нав’язав Польщі
«персональну унію» з Росією, а після кривавого
придушення польської революції (1830-1831)
цар Микола І створив з Польщі російську про
вінцію (друге польське повстання проти росій
ського панування в роках 1863-1864 криваво
придушив цар Олександер II), котрою вона пе
ребувала аж до 1918 року!…
Крок за кроком, провадячи імперіялістичну
політику, Москва закріплювалась в Середній
Азії і в Закаспії: за Олександра II 1865 року
було загарбано Ташкент, 1868 року — Самар
канд і Бухару, 1875 року — Хіву і Закаспій,
отже, за «царя-освободітєля» (з таким парадок
сальним іменем цей цар фігурує в аналах офі
ційної російської історії!) на російську колонію
були перетворені всі землі каракалпакського,
туркменського, казахського, таджикського, уз-
бекського і киргизького народів. А вже за часів
Олександра III і Миколи II у 1891-1895 роках
45 Росія військово закріпилася в більшій частині
Паміру. 1911 року при збройному втручанні Ро
сії була відірвана від Китаю зовнішня Монго
лія і стала російським протекторатом (1921 року
була повністю окупована червоною армією, про
голошена «Монгольською Народньою Республі
кою» з большевицьким урядом: суверенітет цієї
«Республіки» Китай визнав щойно 1946 року).
Так виглядає точна хронологія розвитку бі
лого російського імперіялізму. Хронологію чер
воного російського імперіялізму, перманентного
продовження білого, подаємо коротко нижче.
2 листопада 1917 року (за старим стилем) в
«Правді» були надруковані підписані Леніним
два документа: «Деклярація прав народів Росії»
і відозва «До всіх трудящ их магометанів Росії
і Сходу». У цих документах гостро засуджува
лася «… проваджена царизмом національна по
літика — насильна русифікація, насильне по
ширення православної віри, економічне гноб
лення і політичний терор». В «Деклярації» за-
значувалося, що «… В добу царизму народів
Росії систематично нацьковували одного проти
другого. Наслідки цієї політики відомі: різня
і погроми на одному боці, рабство народів на
другому».3″ І далі: «Для цієї ганебної політики
нацьковування народів один проти другого не
30 Цитуємо з «Правди» від 2. 11. 1917 р.
46 має і не може бути ніякого повернення . . . Цій
недостойній політиці брехні і недовір’я, інтриг
і провокацій треба покласти край. Віднині во
на мусить бути замінена відкритою і чесною по
літикою». «Деклярація прав народів Росії» про
голошувала «Рівність і суверенність народів
Росії, їхнє право на вільне самооприділення до
відокремлення і створення самостійної дер
жави».31
На І Загальноросійському конгресі військо
вої фльоти (в день видрукування в «Правді»
«Деклярації прав народів Росії» і відозви «До
всіх трудящих магометанів Росії і Сходу» — 2
листопада 1917 року (за старим стилем) Ленін
заявив: «Нам кажуть, що Росія розщепиться,
розвалиться на окремі республіки, але ми не
мусимо мати страху від цього. Скільки б не було
самостійних республік, ми не матимемо страху.
Для нас не є важливим, де проходить держав
ний кордон, важливим є солідарність трудящих
усіх націй . . . Больш евицька партія і советський
уряд згідно їхньої національної програми про
голосили право націй на державне відокрем
лення». 32
У відозві «До всіх трудящих магометанів
Росії і Сходу» большевицький Совєт народніх
31 Тут, і далі, всі підкреслення в цитатах наші —
С. М.
32 Підкреслення наше — С. М.
47 комісарів за підписом Леніна звертався до «та-
тарів волжської області і Криму, до киргизів і
сартів Сибіру і Туркестану, до тюрків і татарів
Закавказзя, до чеченців і гірських жителів К ав
казу»: «…В ід н и н і ваш а віра і ваші народні
звичаї, ваші національні і культурні установи
проголошуються вільними і недоторканними.
Організовуйте ваше національне життя вільно
і без перепон. Ви маєте на це право . . . Не губіть
часу і скиньте столітнє колоніяльне ярмо! Ви
мусите бути самі хазяями вашої країни. Ви му
сите самі організувати своє ж иття так, як вам
пасує. Ви маєте на це право, бо ваша доля ле
жить у ваших руках».
Отже обов’язково треба згадати цікаву і пов
чальну, особливо для українців, історичну подію
(котра і по нині, на ж аль, є маловідомою не тіль
ки українським широким колам, але навіть і
нашим «совєтознавцям»), яка говорить про те,
наскільки «великодушним» з пропаґандивною
метою супроти неросійських народів репрезен
тував себе російський большевицький уряд в
перші ж дні свого існування, і як скінчилась ця
«великодушність»:
1917 року «. . . 24 листопада Всеросійський
Виконавчий Комітет вирішував поспішне пи
тання, що робити з історичними цінностями ук
раїнського народу. Вони були ще у 18 столітті,
в часи панування Катерини II, пограбовані і пе
48 ревезені до Петерсбурґу. Тепер, після Ж овтне
вої революції, коли кайдани розірвані, коли ро
бітники і селяни мають владу, коли право на са-
мооприділення народів Росії проклямовано пе
ред цілим світом, Народний Комісаріят у спра
вах національностей видав свій присуд: немає
сенсу далі затримувати історичні цінності укра
їнців; більше того: таке затримання було б гру
бим втручанням у невід’ємні права України,
яка намірена скористуватися своїм правом на
самооприділення». Далі у звіті про вирішення
цього питання зазначалося, що «На цінності,
що зберігаються в Ермітажі і у Преображенсь-
кому соборі претендує Українська Центральна
Рада, «національний уряд» України, що постав
ще перед жовтнем. Мова торкається тієї са
мої Ради, на чолі котрої стоять націоналісти,
які виступають за «державну самостійність»
українського народу. . . Мова торкається тієї
самої Ради, що вороже сприйняла жовтневу ре
волюцію, проклямувала буржуазну Українську
Народню Республіку і почала відкриту бороть
бу проти совєтської влади.
Але, чи належать ці, наприклад, знамена,
грамоти і скипетри тим, чиї інтереси заступає
Українська Центральна Рада? Ні, не Раді, а ре
презентантам українських Совєтів, які засту
пають справжні інтереси трудящих мас і очо
лили рух цих мас за створення їхньої націо
4
49 нальної державности, передасть совєтський уряд
ці цінності».33
Пізніше, у кінці січня 1918 року, після оку
пації території Української Народної Республі
ки російськими большевицькими збройними си
лами, «за проханням» харківського «уряду
Української совєтської республіки»34 (як відомо,
за вказівками Леніна коляборанти большевиків
на Україні скликали 12 грудня 1917 року у Хар
кові І «Всеукраїнський з’їзд совєтів», створили
большевицький уряд і проголосили Україну со-
вєтською республікою) центральний совєтський
уряд склав таку заяву щодо повищезгаданих
українських історичних цінностей: «Великорус-
кійнарод і революційний Петроґрад передають
з братнім привітом цей священний подарунок
(підкреслення мої, — C. M.; і до цього: яке не-
чуване нахабство — повертати зграбоване, на
зиваючи це «священним подарунком»! — C. М.)
вільному Київу як знак братерства народів . . .
Хай зникнуть ворожнеча й усіляке гноблення
однією нацією іншої нації!».35 Зграбовані україн
ські історичні цінності практично лишилися по-
старому в росіян — вони перейшли тільки з од-
:и J. Saserski. Vom Willen der Vцlker geboren, Doku
mentarbericht ьber die Bildung der Union der Sozialisti
schen Sowjetrepubliken (1917-1922), APN-Verlag, Mos
kau, 1972, стор. 17.
34 Там же.
яз Там же.
50 них болыневицьких рук в інші, — все це є сві
доцтвом фальшивого гасла про «братерство» на
родів, проголошеного російським большевиць-
ким урядом в перші ж дні його існування. А як
виглядали в дійсності проголошені в «Декляра-
ції прав народів Росії» і у «Відозві до всіх тру
дящих магометанів Росії і Сходу» приманливі
права неросійських народів на відокремлення і
створення власних незалежних держав, подамо
коротко нижче.
Підписані Леніним «Деклярація» і «Відозва»,
не дивлячись на об’єктивну оцінку в цих доку
ментах імперіялістичної царської політики і гос
трого засудження її, не дивлячись на визнання
права неросійським народам самим вирішувати
свою долю, були нічим іншим, як першою спро
бою врятування російської імперії, що з майже
перших днів революції почала розпадатися на
окремі національні держави; першою спробою
не тільки збереження, але і вдосконалення роз-
вою російського імперіялізму, бо всі заповіджені
у «Деклярації» й у «Відозві» права були обумов
лені тим, що «Тільки встановлена російським
пролетаріятом влада може безкорисно піклува
тися визволенням поневолених народів».36
З вибухом революції серед неросійських на
родів Росії почався бурхливий процес відро-
зв Там ж е, стор. 16.
51 дження прадавнього бажання побудови власних
держав на історичних засадах, бажання нарешті
визволитися від російського імперіялізму —
визволитися від національного, економічного і
культурного поневолення, бажання, яке, до ре
чі, скріплювалося і вірою в «чесність» змісту
проголошених Леніним згаданих «Деклярації»
і «Відозви».
Впродовж 2 років на території колишньої
російської царської імперії постала ціла низка
національних народніх республік, наприклад,
Українська (постала ще перед жовтневою рево
люцією, не чекаючи на ленінську «Декляра-
цію»), Білоруська, на Передкавказзі, Кавказі й
у Закавказзі — Терська, Чеченська, Черкеська,
Дагестанська, Гірська, Грузинська, Вірменська,
Азербайджанська, на Волзі — Калмицька, в
східньому Сибіру — Башкірська, в Середній
Азії — Кокандська, Хорезмська, на Далекому
Сході — Далекосхідня (1920 року).
Одною з перших відроджених самостійних
держав стала Українська Народня Республіка.
Але центральна большевицька влада, з першо
го ж дня постання незалежних самостійних дер
жав, супроти проголошених в «Деклярації» і
«Відозві» прав неросійських народів на держав
ну самостійність, супроти всім заявам про це
Леніна перед цілим світом, почала жорстоку бо
ротьбу за повалення самостійних держав неро
52 сійських народів. І, як свідчить історія, росій
ські большевицькі збройні сили вж е під кінець
1921 року криваво знищили всі проголошені на
ціональні самостійні держави, перетворивши їх
на «союзні» або на «автономні» совєтські рес
публіки — на повністю підкорені Москві коло
нії, тільки під іменем «республік», тобто «дер
жав» («держав» без невід’ємних атрибутів дер-
жавности: без власного уряду, без власного вій
ська, без власної юстиції, без власної валюти,
без охорони власними силами своїх кордонів).
Першою була зліквідована мільйонними ро
сійськими большевицькими збройними силами
Українська Народня Республіка, як найбільш
небезпечна сила у боротьбі проти большевизму,
як самостійна держава, котра, — повторюємо
совєтську цитату, — «вороже сприйняла Ж овт
неву революцію . . . і почала відкриту боротьбу
проти совєтської влади». Останньою, 1922 року,
була зліквідована Далекосхідня республіка без
перетворення її навіть на якусь хоч би й ф ік
тивну «союзну» чи «автономну» совєтську рес
публіку, — Далекосхідня республіка була просто
розподілена на дві адміністративні одиниці:
Владивостоцьку область і Хабаровський край.
Після ліквідації незалежних самостійних не
російських держав ЗО грудня 1922 року був за
снований СССР. Таким чином стара біла росій
53 ська імперія була врятована большевиками, і не
тільки врятована, але, навіть, і поширена (!):
ще перед заснуванням нової російської червоної
імперії — СССР, від Китаю 1921 року збройни
ми російськими большевицькими силами були
відірвані Зовнішня Монголія і Тану-Тувинська
провінція. Ці загарбані території були перетво
рені на, нібито, «самостійні держави» — Мон
гольську Народню Республіку і Тану-Тувинсь-
ку Народню Республіку, а фактично — на мос
ковські колонії (Тану-Тувинську Народню Рес
публіку під час другої світової війни було злі
квідовано і перетворено на Совстську Соціалі
с т и ч н у Автономну Тувинську Республіку).
Про дальший розвиток червоної російської
імперії найкраще свідчать наступні факти.
17 вересня 1939 року червона армія перей
шла польський кордон і «визволила» Західню
Україну та Західню Білорусію. 1940 року були
«приєднані» до СССР значна фінська територія
з містом Виборґом, Литва, Латвія і Естонія, Б е
сарабія і Буковина. Наслідком другої світової
війни російський червоний імперіялізм досяг
ще більшого розвою, про що найкраще свідчать
самі совєтські джерела. У доповіді на врочис
тому засіданні Московського совєта в листопаді
1945 р. Молотов говорив:
54 «… Ми, звичайно, приділимо необхідну ува
гу і новим територіям, що увійш ли до складу
СССР. . . Тепер, згідно договору з Польщею,
установлено новий совєтсько-польський кордон.
В результаті цього остаточно об’єднано всі тери
торії, заселені білорусами в одну Совєтську Бі
лорусію . . . Як відомо, в силу договору з Чехо-
Словаччиною, і Закарпатська Україна увійшла,
нарешті, до складу нашої держави . . . По дого
вору з Румунією Совєтська Молдавія також
об’єднала заселені молдаванами території. . .
Західні кордони нашої країни розш ирилися та
кож за рахунок приєднання до Совєтського Со
ю зу області Кеніґсберґу, що дає нам володіння
добрим незамерзаючим портом на Балтійському
м о р і… В Прибалтиці відновлені Совєтська
Литва, Совєтська Латвія, Совєтська Естонія . . .
На півночі Совєтському Союзові повернено те
риторію району Печенги (Петсамо). . . Нарешті,
про Далекий Схід. Тут до Совєтського Союзу
переходять південна частина Сахаліну і К у-
рильські острови . . . Залиш ається нагадати про
відновлення прав нашої держави на залізницю
в Манджурії, а також відновлення наш их прав
на район Порт-Артура і Дальнього в південній
частині М андж урії. . . Також районові нашої
воєнно-морської бази в Поркала-Удде на тери
торії Ф інляндії ми мусимо приділити належну
55 увагу, поскільки справа йде про нові советсьхі
території. . ,».37
У наступні післявоєнні роки російський чер
воний імперіялізм посунувся ще далі: під полі
тичним, економічним і стратегічним пануван
ням большевиків опинилися не тільки Польща,
Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Східня
Німеччина, але й Куба (200 кілометрів від те
риторії ЗСА!), в центральній Азії — половина
Кореї, В’єтнам і повністю Камбоджа, у Перед
ній Азії — повністю загарбано Афґаністан, в
Африці опановані політично й економічно Ан
гола, Абесінія, Мозамбік.
Якщо до вибуху революції 1917 року Росія
створила імперіялістичним шляхом величезну
імперію «від моря — до моря» — із Заходу на
Схід: від Балтійського моря — до Тихого оке
ану; з Півночі на Південь: від північних морів
— до морів Чорного і Каспійського, — так ро
сійський червоний імперіялізм розбудував цю
імперію «від океану — до океану»: крім загар
бання Куби і держав в Азії й Африці, нині со-
вєтська військова фльота й авіяція контролю
ють величезні простори Північно-Крижаного,
Атлантійського, Індійського і Тихого океанів.
37 В. Молотов. 28 роковини Великої Жовтневої Ре
волюції, Державне Видавництво, Москва, 1945, стор.
25-26 (російською мовою), підкреслення моє. — С. М.
56 Сьогодні російські імперіалісти володіють од
ною шостою частиною суходолу земної кулі і
поневолюють понад 100 національностей та на
родностей.
Вожді червоної Росії Ленін, Сталін, Малєн-
ков, Хрущов і Брежньов виявилися у прова
дженні зовнішньої політики достойними наслід-
никами російських монархів і історичні факти
свідчать про те, що білий, чи червоний імперія-
лізм, незалежно від фарби, е нічим іншим, як
традиційним, перманентним російським імпе-
ріялізмом.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.