Невід’ємною складовою частиною в розвит
кові білого і червоного російського імперіалізму
завжди була й є безперервна практика держав
ного поліційного терору, спрямованого на ф ізич
не винищення кожної не тільки реально існу
ючої опозиції, але й винищення так званої «по
тенційної опозиції», тобто фізичне винищення
окремих осіб, членів їхніх родин і цілих про
шарків населення, які, хоч і не представляють
собою фактичну опозицію, але, за певних умов,
чи при певній нагоді, можуть виявитися реаль
ною діючою опозицією.
Ми вже згадували відому історії криваву
практику Івана ІУ-Ґрозного — фізичне вини
щення боярства, як опозиції проти його деспо
тії і створення «оприччини» — першої в історії
російської імперії державної поліційно-терорис-
тичної інституції. Після смерти Івана ІУ-Ґроз-
ного (1584 р.) впродовж 29 років (до обрання
1613 року царем Михайла Федоровича — пер
шого царя династії Романових) на московському
троні змінилися 6 царів, з котрих кожний пере
вищував свого попередника у практиці крива
58 вого терору (і, до речі, ні один із цих царів не
вмер природною смертю, а був замордований
своїм наступником!). Тільки за царювання пер
шого Романова терор трішки вщух, але вже
його син, цар Олексій Михайлович (царював у
1645-1676 рр.) відновив практику кривавого те
рору на «приєднуваних» до московського цар
ства неросійських територіях і створив «Таєм
ну канцелярію» — предтечу всіх пізніших по-
ліційно-терористичних державних інституцій:
«Тайноґо указа» Петра І, «Департаментів ж ан
дармерії», «III відділу власної канцелярії Його
Імператорського Величества» за всіх пізніших
царів і цариць, ЧК, ОҐПУ, НКВД, НКҐБ, МВД,
МҐБ, К ҐБ — совєтські часи. І завжди на чолі
всіх цих органів державного терору в білій ро
сійській імперії стояли особисто царі, а в черво
ній російській імперії — особисто зверхники цієї
нової імперії Ленін, Сталін, Маленков, Хрущов
і стоїть нині Брежньов.
Отут варто навести тільки декілька прикла
дів, що характеризують російський державний
терор, тобто прикладів, які не можна викрес
лити з історії.
«… Микола (Микола І — С. М.) вже мав
зорганізовану армію шпигунів і п оліції. . ,»’іа
_ 38 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, W ydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 127.
59 «Панування Миколи І почалося із здесятку-
вання противників на площі перед сенатом в
Петербурзі (здесяткування декабристів — С. М.)
і продовжувалося у тому самому напрямку зде
сяткування всього, що заваджало самодержав
ному пануванню нового царя».39 Вславився Ми
кола І і участю в кривавому придушенні угор
ського повстання (1848-49 рр.).
Далі історик пише, що Микола І не тільки
перевищив Петра І щодо терору і свавілля, не
тільки відновив панування темряви часів ца
риць Єлисавети й Анни, але і вчинив жахливі
переслідування Церкви:
«Тисячі уніятів, католиків, протестантів, ж и
дів і магометанів загнав нагаями до православ
ної віри. А православним під загрозою «вічної
каторги» було заборонено змінити віросповідан
ня. Найголовнішою справою православної Служ
би Божої стали співи-вихваляння монарха. Ре
лігійну практику і сповіді підданих контролю
вали жандарми . .. Справами Церкви керував
полковник лейбґвардії».’1“
На жахливу практику терору Миколи І в
країні і криваве придушення польського пов
стання (1830-31) відгукнувся популярним вірши
ком поет Олександер Полежаев (цитуємо у пе
рекладі на українську мову):
39 Там же, стор. 131.
40 Там же, стор. 135.
60 «Коли б на місце ліхтаря,
Що ледве світить в непогоду,
Повісить деспота-царя —
Тоді б засяяла свобода!»41
2 березня 1855 р. Микола І вчинив самогуб
ство — отруївся. Як відомо, цей цар увійшов у
російську історію під іменем «Ніколай Палкін».42
Син Миколи І — Олександер II (царював
1855-1881, був забитий народовольцями) вия
вився достойним наслідником свого батька: про
вадив жорстокий поліційний терор супроти не
російських народів, поневолених імперією, кри
ваво придушив друге польське повстання (1863
року), на чолі III відділу власної канцелярії Йо
го Імператорського Величества поставив горе
звісного генерала Муравйова, котрий, як усім
відомо, фігурує в російській історії під іменем
«Муравйов-вішатель».43 Олександер II маскував
41 Олександер Іванович Полежаев (1804-1838), маючи
21 рік, став відомим перекладачем віршів і поем Бай
рона і шотляндського поета Джеймса Мекферсона та
популярних власних «вольнодумних» віршів і поем.
За «вольнодумство» опинився на каторзі, де його впро
довж років тримали закутим у кайдани. Потім «поми
лували» на довічну службу вояком. Каторга і «сол
датчина» стали причиною його передчасної смерти —
Полежаев помер на 34 році життя (— С. М.).
42 «Палкін» — від російського слова «палка» (по-
українському — «палиця»), — С. М.
43 Пізніше, вже за царювання Олександра III, син
цього «Муравйова-вішателя» став кривавим генераль-
61 свій терор впровадженням «людяних реформ»,
з котрих найвідоміші були: 1) Скасування крі
пацтва, 2) Судова реформа і 3) Скасування цен
зури. Завдяки цьому цей цар і нині фігурує на
сторінках усіх закордонних лексіконів, як «ре
форматор». А насправді згадані «людяні рефор
ми» виглядали так: 1) Скасування кріпацтва по
сутті було ще більшим закріпаченням, бо пере
творювало поміщицьких кріпаків на державних
кріпаків без права на пашпорт, 2) Щождо судо
вої реформи, так «… наприклад, що значила су
дова реформа і що означали всі права російсь
кого кодексу законів, коли за наказом Олексан
дра II кожний генерал-губернатор, без суду, без
доказів провини мав право заслати в Сибір за
важаючу йому людину?»14 і 3) «Що значило ска
сування цензури, коли над кожним часописом
було поставлено поліційний комітет, який загро
жував закриттям часопису, коли той комітет за
бороняв згори писати про те, або інше?»451 біль
ше того: про жахливий розвиток поліційного те
рору свідчить той факт, що, як пише історик,
улюбленець царя — шеф жандармів граф Петро
ним прокурором, а потім — імператорським амбасадо-
ром у Римі. (До речі, отут можна зробити порівняння:
скільки КҐБістів займають дипломатичні посади нині
закордоном?!). — С. М.
41 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo.
Łуdzkie, 1957, стор. 146.
45 Там же.
62 Ш увалов «… зумів із III відділу власної канце
лярії Його Імператорського Величества зробити
бюро Торквемади. Ціла Росія (тут під «Росією»
треба розуміти не тільки етнографічну Росію,
але й усі загарбані неросійські землі, — С. М.)
тремтіла тільки від згадки про «третій відділ»,
бо третій відділ не знав жодних помилувань,
коли справа торкалась денунціяції, коли справа
йшла про усунення заважаючої Шувалову
людини».4“
Після вбивства народовольцями Олександра
II на троні засів його син — цар Олександер III
(царював 1881-1894 рр.). Про його політику в
усіх лексіконах світу свідчить епітет «реакціо
нер». А для того, щоб характеризувати прова
джений ним поліційний терор, досить навести
тільки одну цитату з твору історика:
«Олександер III вірив тільки в жандармів і
покладався тільки на них. Міністри, коронні до
стойники рекрутувалися з жандармів, із ко
лишніх поліцмейстрів. Ж андарми і тільки ж ан
дарми посідали владу — жандарми керували і
Церквою, і освітою, і військом . . ,».47
І, нарешті, ще одно свідоцтво безмежного
панування державного політичного терору:
40 Там ж е, стор. 151.
47 Там ж е, стор. 203.
63 Останній володар білої російської імперії син
Олександра III — цар Микола II (царював 1894-
1917 рр.) фігурує в усіх, навіть совєтських, ви
даннях (і не без підстав!), як «Микола Крива
вий». Нищівну об’єктивну характеристику цьо
му цареві дав державний діяч білої імперії граф
С. Вітте (1849-1915 рр., був міністром транспор
ту, міністром фінансів, головою державної ради,
прем’єр-міністром, головою ради міністрів): «Цар
— з освітою, розумом і совістю примітивного
жандармського полковника».48
Кривавий терор за часів Миколи II можна
ілюструвати, наприклад, лише кількома, але
достатніми фактами: 1) Масовий розстріл 1901 р.
за наказом ш ефа жандармів і «III відділу» ген.
Крейґельса студентської демонстрації на площі
перед Казанським собором у Петербурзі, 2) Ма
совий розстріл у неділю 9 січня 1905 р. (понад
1.200 трупів) народньої демонстрації, що йшла
під проводом попа Гапона з тисячами ікон, хо
ругов і портретів «царя-батюшки», йшла з мир
48 К. Ґусев. Ґраф Сєрґєй Юльевіч Вітте, «Бібліо
філ», Берлін, 1926, стор. 164 (російськомовне видання.
— С. М.).
До речі, починаючи від Петра І, всі царі і Великі
князі мали найвищі генеральські ранґи, але Микола II
і до смерти мав ранґу тільки полковника, бо ранґу
генерала його батько Олександер III не встиг йому на
дати, а по закону сам собі надати ранґу генерала цар
не мав права. — С. М.
64 ним наміром передати цареві петицію з прохан
ням, щоб він приборкав панування жандармів
і різних визискувачів народу, про котре «цар
не знає» (відома в історії «Кривава неділя»),
3) Масовий розстріл 1912 р. робітників рудоко
пів на річці Лені, 4) Безглузда скандально про
грана війна проти Японії в 1904-05 рр., що кош
тувала народові сотні тисяч жертв, 5) Криваве
придушення спроби революції у 1905-06 рр.,
6) Ліквідація жандармами посталого після рево
люції 1905-06 рр. фіктивного «парляменту» —
Думи з арештуванням і засланням багатьох де
путатів Думи, 7) Заслання в Сибір без суду со
тень тисяч людей, підозрілих у «революцій
ності», кровожадібним шефом жандармів — мі
ністром внутрішніх справ Плеве, «тактика» ко
трого у практикуванні терору була така: «Плеве
мав дуже просту тактику. Якщо один револю
ціонер ховається у натовпі із 100 людей і його
викрити не вдається, тоді треба заслати в Сибір
усіх 100 людей і таким чином можна позбави
тись одного революціонера».49
Доля самого Миколи ІІ-Кривавого відома: за
наказом творців нової, червоної російської ім
перії його з родиною розстріляно 1918 р. в Єка
теринбурзі (нині Свєрдловск). Це фізичне зни-
49 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictw’0
Łуdzkie, 1957.
5
65 щення царської родини не є якоюсь новиною
в російській історії: ми вж е наводили багато
історичних фактів, що свідчать про те, як нові
зверхники імперії фізично винищували родини
своїх попередників. Так сталося і 1918 року:
новий володар російської імперії знищив свого
попередника — Миколу II. І у цьому є також
традиційна духова спорідненість терору збоку
зверхників білої і червоної російської імперії.
Із сторінок російської історії нікому ніколи
не вдасться змити ті криваві плями, що пов’я
зані з деспотичною діяльністю таких найвідо-
міших ш ефів жандармів і «III відділу», як ге
нерали Бенкендорф, Мєзснцсв (забитий народо
вольцями 1878 р.), Дрентельн, Судєйкін (заби
тий народовольцями 1883 р.), Сслівєрстов (за
битий народовольцями 1890 р. у Парижі), віце-
міністер внутрішніх справ Трєпов, міністри
внутрішніх справ Сіпяґін (забитий есерами
1902 р.) і Плеве (забитий есерами 1904 р.).
Про методи державного терору і порушення
власних законів у білій і червоній російських
імперіях
Методи державного поліційного терору, що
практикувалися в колишній білій російській ім
перії і порушення владою власних офіційних
законів — безцеремонне публічне порушення
66 — мають тотожність з такими самими діями
влади у червоній російській імперії. Відмінність
полягає тільки у тому, що нині, завдяки роз
витку техніки, ці методи є більш рафіновани
ми. Ж ахливість цих методів можна ілюструвати
історичними фактами. Так, наприклад, з істо
рії відомо, що цариця Єлисавета (царювала у
1741-1762 рр.) вславилась своїм «великим гума
нізмом», бо вона скасувала кару смерти. Але
ця «гуманність» цариці виглядала так: кара
смерти була замінена на виривання язика, на
батоги (до 500 батогів!!!), на довічну каторгу з
кайданами на руках і ногах!!! З історії також
відомо, що Єлисавета засудила навіть свою кон
курентку в царині любовних пригод «даму цар
ського двору» Лопухіну тільки на вирвання
язика і 500 батогів; після 300 батогів Лопухіна
померла.50
В часи Катерини ІІ-«Великої» кара смерти
також практикувалася, не дивлячись на те, що
вона з часів Єлисавети не була знову введена
якимось офіційним законом. Лише вирвання
язиків було замінено на рвання ніздрів і на чет
вертування сокирою, — відомо, що так карали
учасників повстання Пуґачова. Це було під час
панування «найкультурнішої» цариці, яка лис
50 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, W ydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 60.
67 тувалася з цілою низкою європейських відомих
письменників і філософів (навіть з Вольтером!).
Це було в ті часи, котрі і в царських, і в совет-
ських підручниках історії вважаються як «золо
тое время» в розвиткові всіх галузей російської
культури (?!). І ще одна ілюстрація «золотого
віку» Катерини II: після вбивства за її ж нака
зом свого чоловіка — царя Петра III вона, для
замилення очей світовій опінії, влаш тувала ба
гаті похорони «несподівано» померлому цареві,
а після похоронів за її ж наказом були потоп
лені у Фінській затоці всі гольштинські ґрена-
дири — члени персонального охоронного ба
тальйону Петра III, бо вони знали правду про
«несподівану» смерть царя.51
За Миколи І при страті п’ятьох декабристів
(Пестеля, Рилєєва, Муравйова, Бестужева і К а
ховського) трьох засуджених — Пестеля, Ри
лєєва і Каховського вішали двічі, бо при пер
шому повішенні мотузка обірвалася. Усьому
світові відомі слова Рилєєва, які він вимовив,
коли йому другий раз накидали на шию петлю:
«Бідна Росія, навіть порядної верьовки нема».
До речі, ми вважаємо необхідним отут зро
бити дуже важливу примітку. Про поета Кінд
рата Федоровича Рилєєва у нашому літерату
рознавстві майже нічого не написано. А він, як
51 Там ж е, стор. 66.
68 про це подає навіть російська історіографія,
знав українську мову, історію боротьби україн
ського народу за волю і був великим приятелем
українського народу; ще 1824 року (Т. Г. Ш ев
ченкові було тоді лише 10 років) він написав
знамениту поему «Наливайко» про героя україн
ського народу і «У поемі Наливайко» Рилєєв
уже прямо говорив про повстання проти гно
бителів народу і вклав в уста Наливайка про
рочі слова».52 Процитуємо із цієї поеми сповідь
Наливайка:
«Известно мне: погибель ждёт
Того, кто первый восстаёт
На утеснителей народа;
Судьба меня уж обрекла.
Но, где, скажи, когда была
Без жертв искуплена свобода?
Погибну я за край родной, —
Я это чувствую, я знаю,
И радостно, Отец Святой,
Свой жребий я благословляю».53
Між іншим, вирок смерти декабристам був
також антизаконним, «… Той вирок був зло
чинством, бо ж кара смерти була скасована ца
52 Материалы для биографии К. Ф. Рылеева, Лейп
циг, 1875, стор. 39.
53 Воспоминания Бестужевых, Москва, 1931, стор. 71.
69 рицею Єлисаветою».54 Більш того, Бестужев не
мав повних 18 років і по закону, як неповноліт
ній міг бути покараний тільки замкненням до
«Виховавчого будинку».
Пізніше, уж е за Олександра III, під час стра
ти 15. 4. 1881 року народовольців Ж елябова,
Софії Перовської, Кібальчича, Рисакова (мав
лише 19 років) і Міхайлова (за вбивство Олек
сандра II) прилюдно двічі вішали (!!!) Перов-
ську і Міхайлова, бо при першій спробі пові
шення мотузка обірвалася, бо і через 55 років
після страти декабристів Росія не мала поряд
ної мотузки, про що говорив Рилєєв. І яким же
безподібним жахом віє ще й нині від офіцій
ного урядового повідомлення, видрукованого в
російських і закордонних газетах, про публічну
страту народовольців:
«Через 17 хвилин усе було скінчено. Погода
була чудесна — це був перший день весни».“
За Миколи II — «Миколи Кривавого» 14. 5.
1906 року молодий прихильник есерів Микола
Макаров (не мав повних 16 років!) кинув бомбу
на зненавидженого усіма матросами Чорномор
ської фльоти деспота, коменданта Севастопіль-
ської фортеці генерала Нєплюєва. Бомба не ви-
54 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 126.
55 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 212.
70 бухла. Макарова, не дивлячись на його мало
ліття, засудили на кару смерти, а потім замі
нили кару смерти на 12 років тюремного ув’яз
нення (теж порушуючи офіційний закон).56 (До
речі, Макаров 15. 6. 1907 року втік із севасто-
пільської тюрми. Його повісили у вересні того ж
року за вбивство начальника петербурзької
тюрми Іванова).
Про найобурливіші дії поліційно-терорис
тичної влади проти офіційних власних законів
найкраще всього свідчать хоч би і такі відомі
приклади:
1) За наказом Олександра II кожний генерал-
губернатор мав право без суду, без доказу
провини заслати в Сибір кожну заважаючу
йому людину.57
2) 24. 5. 1877 року за підписом того ж царя було
оприлюднено «Височайший указ», на основі
котрого кожний губернатор мав право «ад
міністративно засилати» в Сибір, базуючись
на свідченні тільки одного жандарма!™
3) На основі «Височайшого указу» Миколи II
віце-міністрові внутрішніх справ Трепову бу-
56 Б. Савинков. Воспоминания террориста, Москва,
1926, стор. 255, 275.
57 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 146.
58 Там же, стор. 157.
71 ло дозволено (цитуємо дослівно): «… заборо
няти діяльність, навіть дозволену законом».59
Цю, вищенаведену повну негацію офіційних
судових органів збоку влади за часів білої ро
сійської імперії повністю перебрали на себе во
лодарі червоної російської імперії. Зробімо щодо
цього історичне порівняння. Згадаймо відому
діяльність ЧК, ОҐПУ і НКВД перед другою сві
товою війною. Адже ж у ті роки в СССР існу
вали різні судові інстанції, існували (як існу
ють і зараз) республіканські і всесоюзні ко
декси законів, а за наказом зверхників черво
ної російської імперії ЧК, ОҐПУ і НКВД, абсо
лютно негуючи офіційну законність, мали право
засуджувати людей на заслання і розстріл!
Згадаймо лише жорстоку ТРОЙКУ, що склада
лася із трьох осіб: першого секретаря обласного
комітету комуністичної партії (губернатора!),
голови обласного виконавчого комітету і началь
ника обласного управління НКВД. Ця тройка
засуджувала людей на розстріл (і засуджувала
на довголітнє ув’язнення в концтаборах «без
права листування»), при чому, тройка мала
право засудити за арештованого на розстріл, не
переслуховуючи його і не інформуючи його про
зміст обвинувачення!
59 Там ж е, стор. 263.
72 Згадаймо також офіційні відомі «судові про
цеси» з абсолютно антизаконними вироками,
пов’язаними з відкритим порушенням навіть
самих ж е офіційних совєтських законів, із ви
роками, що закінчувалися останнім реченням:
«Цей вирок є остаточний і касації не підлягає;,
хоч у кодексі законів завжди була й є нині стат
тя про те, що «кожний осуджений має право
на касацію»! Згадаймо, нарешті, і діяльність
К ҐБ у післявоєнні роки: фіктивні безперервні
«судові процеси» із засудженням людини так
само, як і за царів, засудження на основі брех
ливого «свідчення» тільки одного каґебгста (за
царів — тільки одного жандарма), або «свід
чення» тільки одного ангажованого каґебістами
провокатора! Та ж про це майже щоденно пи
ше міжнародня преса!
Повище наведені історичні приклади є не
заперечним доказом споріднености жахливих
поліційно-терористичних методів, що практику
валися у білій і практукуються у червоній ро
сійській імперії.
Цю спорідненість можна ствердити й інши
ми, не менш жахливими свідченнями, доказами.
Наприклад, нині всьому світові відомо, що в бо
ротьбі проти усілякої опозиції К ҐБ проголошує
фізично здорових людей — опозиціонерів пси
хічно хворими, замикає їх у лікарні для боже
вільних — у так звані «психушки», застосовує
73 при «лікуванні» електрошоки і хемічну психо
терапію, — про це так само свідчить міжна
родна преса і свідчать ті люди, котрим протя
гом останнього часу вдалося вирватися на
Захід!
Деякі приклади з останнього часу свідчать
про ті методи, котрими К ҐБ впливає на життя
окремих людей.
Московський інститут імени Сербського для
судової психіятрії знаходиться у старому це
гельному будинкові, котрий охороняється за
лізними ґратами й озброєними вартовими. Да-
нієль Р. Лунц часто приходить в інститут в уні
формі полковника КҐБ, але, коли він скидає
свій китель уніформи і надягає білий халат,
він перетворюється на доктора Лунца.
Полковник К ҐБ — доктор Лунц керує «спе-
ціяльним відділом діягностики», в якому ліку
ють тих совєтських громадян, котрі хоріють на
політичне вільнодумство. Щоб допомагати ж ер
твам цієї хвороби, покращати їхню поведінку,
інститут Сербського застосовує . . . терапію хе-
мікаліями і клінічно випробовані лікувальні ме
тоди. Іноді пацієнтів загортають тісно, як мумії,
у мокрі простирадла. При висиханні простира
дло поволі стискається і завдає жахливих болів.
Замкнення фізично здорових людей у «пси-
хушки», проголошення їх божевільними, «ліку
вання» хемікаліями, застосування електрошоків,
74 — все це не є вигадкою, відкриттям «нових лі
кувальних методів»; все це К ҐБ перебрало з до
свіду царських часів:
«Чи не оголосив був цар Микола І за одну
лише опубліковану блискучу історіософічну
статтю друга Пушкіна бувшого ґвардійського
старшину, московського аристократа й видат
ного мислителя Петра Чаадаева божевільним з
усіма юридичними наслідками того офіційного
Стану? Перелік такого проявів духово-поліцій-
ної чуйности у керманичів і старої Московщи
ни, і петербурзької та совєтської імперії — мож
на продовжувати без кінця».00
Ще за царя Олександра III були проголо
шені «божевільними» «вільнодумці»’ Тіхановіч,
Арончік, Іванов, Щедрін, Юмашев, Коношевіч
і Похітонов. Із них три перші померли в ув’я з
ненні у Ш лісельбурзькій фортеці, а останні чо
тири померли у будинку для божевільних.61
Уже 1881 року Желябова, Софію Перовську,
Кібальчіча, Рисакова і Міхайлова жандарми
мучили на допитах ударами електричного стру
му і годуванням їх надмірними дозами препа
рату «Белладона» для того, щоб арештовані
60 Е. Маланюк, До проблеми большевизму, Нью-
Йорк, 1956, стор. 27.
61 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 206.
75 втратили нерви і втратили володіння своїми
нервами.»2
Проголошення здорових людей «божевільни
ми», замкнення цих людей у «психушки», руй
нування їхнього фізичного і психічного стану
застосуванням електрошоків і «лікування» хе-
мікаліями, — все це, як бачимо з наведених по-
вище історичних прикладів, незаперечно свід
чить про тотожність методів державних полі-
ційно-терористичних органів у білій і червоній
російській імперії.
Про спорідненість методів «III відділу» і
К ҐБ можна навести безліч інших доказів. На
приклад, про агентурну діяльність К ҐБ закор
доном, спрямовану проти політичної самостій
ницької еміграції. Треба лише зазначити, що
тими самими методами діяла і створена царсь
ким «III відділом» російська «закордонна по
ліція». Наведемо тільки кілька відомих історії
прикладів. Ця російська закордонна поліція
«діяла відкрито в Ж еневі, Парижу і в Лондоні».63
Російські амбасади «порушували небо і зем
лю»,64 домагаючись арештування і видачі Росії
небезпечних «еміґрантів-революціонерів, котрі
є загрозою для цілого світу»,65 1864 року князь
62 Там же, стор 211.
вз Там же, стор. 213.
64 Там же, стор. 173.
65 Там же, стор. 213.
76 П. В. Долгоруков у журналі «Листок» писав, що
відомий російський публіцист Леонід Блюммер
був закордоном аґентом російської таємної по
ліції, а цей Блюммер, перебуваючи закордоном,
видавав газети навіть революційного напрямку:
«Свободное слово», «Весть», «Европеец».66 Ро
сійський літературний критик Д. І. Пісарев
(1841-1868) писав про те, що відомий російський
культурний і громадський діяч, що проживав
у Брюсселю, барон Ф. І. Фіркс «був у дійсності
таємним аґентом російського уряду у Бельгії».67
Позатим, навіть «Є поважні підстави припуска
ти, що голосний дипломат революційної доби
у Франції — Т алейран. . . був аґентом царсь
кого Петербурґу».08
Чи не нагадують наведені вище факти про
нинішню тотожню діяльність К ҐБ закордоном?
Як бачимо, ці факти тільки свідчать, що «Су
часна московська аґентура закордоном має ве
ликі традиції й добре випробувані методи».69
“в Цитований «Мартиролог русских писателей»,
стор. 318.
67 Там же, стор. 335.
й8 Е. Маланюк, До проблеми большевизму, Нью-
Йорк, 1956, стор. 28.
69 Там же.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Наступна: ЧК, ОҐПУ, НКВД, МВД, МҐБ, КҐБ.