Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Степан Мишанич. МІФ, МІФОЛОГІЯ, МІФОЛОГІЗМ, МІФОКРИТИКА, МІФОПОЕТИКА: ІСТОРІЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ І РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ. Вступ

«Судило нам ся послідними бути. Бо коли другі слав’яне вершка
ся дохаилюют, і єстли не вже, то небавком побратаются з повним, ясним
сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти» [86, IV|. Ці слова,
сказані Маркіяном Шашкевичем 1837 р. у «Передслів’ї» до «Русалки
Дністрової», цілком можна перенести на окремі сфери сучасної української
науки, культури, і зокрема на міфологію і фольклористику. Коли інші
народи мають поважні академічні зводи національного фольклору, ми
не видали й сотої долі того, що знаходиться в рукописних фондах, архівах,
у приватних колекціях, ми не спромоглися навіть на Повне видання
«найсвяіценніпюї скрижалі» національної культури — героїчного епосу.
А дослідження прадавніх витоків нашої культури перебуває у такому
занедбаному стані, що на цьому тлі буйним цвітом рясніє чортополох, чи
то пак, квазінаукові вимисли та домисли, які можуть слугувати тільки
предметом кепкування.
Йдеться в першу чергу про дослідження міфології, інтерес до якої,
як до інших ірраціональних сфер — містики, сновидінь, появи різного
роду чудес тощо — посилюється в роки великих перемін, катастроф, в
часи, коли старі основи суспільних відносин руйнуються, а нові ще не
визначені. Люди перебувають в стані очікування рятівного чуда, а наука
похапцем видобуває різні ірраціональні системи, намагаючись заповнити
потребу суспільства в стабільності .
В історії світової культури та науки про неї, мабуть, немає
складнішого та бататомірнішого поняття від міфології. Будучи
універсальною системою, яка визначала світогляд первісної людини,
міфологія впродовж десятків, а то й сотень тисяч років еволюціонувала,
трансформувавшись на початку історичної доби у ряд систем — релігійну,
фольклорну, наукову тощо, довго зберігаючи із цими системами
двосторонній зв’язок, аж доки не розчинилась в них, залишивши в культурі
людства помітні сліди, що тягнуться до нашого часу.
І Іе лише в українській, а й у зарубіжній науці панує нерозбериха в
трактуванні міфа та його співвіднесеності з фольклором, етнографією,
літературою, різними мистецтвами тощо. Вивчення міфології на
українському ґрунті ускладнилося тим, що українська наука перебувала
під потужним пресом заборон, особливо у радянську добу. В той час, як
І
Загальнометодологічні аспекти
зарубіжні дослідження цього феномена не втрачали наступності у його
вивченні, у Союзі лише російським дослідникам було дозволено
студіювати цей шар первісної культури людства, підганяючи вихідні
дані досліджень до ідеологічних постулатів діалектичного та історичного
матеріалізму.
І лише сьогодні, коли більшовицькі ідеологічні «міфологеми» стають
Історією, спрацьовує ефект відпущеної пружини: на книжковий ринок
вихлюпується злива досліджень, науково-популярних студій, трансформацій
і гародної художньої творчості, побудованих на гіпотетичних реконструкціях,
на підміні міфології фольклором тощо, які претендують на останнє слово
у з’ясуванні суті міфології. Сприймаючи суть явища у романтично-
поетичному ключі, наші міфологи остаточно заплутали суть проблеми,
бо будують свої дослідження не на науково надійному джерельному
матеріалі, на науково вірних методологічних засадах, а на «апріорних
міфологічних фантазуваннях», як висловився про цей процес ще на рубежі
ХІХ-ХХ ст. І.Франко [87, 238]. Ці міфологічні фантазування більшою
мірою притаманні фольклористиці і літературознавству, меншою — археології
і мовознавству. Фольклористика, наприклад, без надійного методологічного
обґрунтування розглядає фольклор як вияв міфології, а літературознавство
продовжує трактувати як істину в останній інстанції різні зарубіжні
міфологічні концепції, які наука давно спростувала як методологічно хибні.
15 останній час перевидані праці О.Афанасьєва, Я.Головацького,
І.Срсзнєвського, І.Нечуя-Левицького, які В.Гнатюк ще в кінці XIX ст.
характеризував як застарілі. Мов з конвеєра виходять нові «міфологічні
мудрування» В.Давидюка, О.Таланчук, Л.Копаниці, Г.Лозко, О.Ковальчука,
та ін., що трактують фольклор як міфологію. Книжкові полиці
поповнюються міфологічними словниками сумнівної наукової вартості.
Цю шкідливу тенденцію розвитку сучасного українського
народознавства помітив ще на початку 90-х років М.Брайчсвський.
Окреслює її авторитетний вчений як «бурхливий розквіт дилетантизму»,
який виріс на ґрунті попередніх заборон щодо цієї галузі науки та
неперебірливих методів дослідження. Спричинена вона, отже, вакуумом,
що штучно утворився в цій галузі знань та втратою виважених критеріїв
науки. «Природа, — резюмує вчений, не терпить вакууму; поле, опущене
(власне, не «опущене», а виполоте тоталітарним режимом — С.М.) вченим,
негайно окупує його імітатор. Своєрідний вибух войовничого невігластва,
поєднаного з гіпертрофованою претензійністю, в деяких галузях знання
набирає характеру стихійного лиха і соціальної небезпеки» [100]
Літературознавці розглядають предмет своїх досліджень у
міжсистемному зв’язку з міфологією, занепад якої розпочався далеко до
виникнення літератури. При цьому вони посилаються на праці О.Лосева,
О.Фрсйдснбсрг, які не є дослідженням власне античної міфології, а тільки
відображенням рудиментів останньої в літературі, філософії, у
5 Степан Мишанич
фантазуванню античних міфографів. Досліджуючи, наприклад, трансформа­
цію і) античній літературі двох міфологем — Зсвса і Агюлона — О.Лосєв
постійно підкреслює їх рудиментарний характер як власне міфів [3, 3-33].
Те ж спостерігаємо і в праці О.Фрсйденбсрг, у якій мова йде не стільки
про міфи, скільки про їх літературне втілення, про міфологізм
давньогрецької та середньовікової літератур [4].
Суттєвішими у цьому плані є праці О.Потебні, М.Сумцова,
О.Вессловського, В.Гнатюка, які досліджували не міфологію загалом, а
лише етимологію окремих міфологем як культурних пережитків.
Джерельною базою їхніх досліджень служили праці зарубіжних дослідників
міфології у її автентичних виявах, матеріал мови, археології, етнографії.
Щодо фольклору, то дослідження велися здебільшого на рівні символіки,
як мови міфів та реконструкції окремих образів — колишніх міфологем.
Найбільш показовими у цьому плані є праці всіх названих дослідників,
які не втратили значення і з погляду методологічних настанов, і з боку
нагромадження унікального фактографічного матеріалу донині. Сьогодні
традиції міфологічних студій О.Потебні і М.Сумцова, О.Веселовського
продовжує російська наука |5]. При цьому в основу досліджень береться
не російський культурний шар та залишки міфологічного мислення з
російських етнографічних територій, а загальнослов’янський емпіричний
матеріал, здебільшого український, який трактується як явиїце
загальнослов’янське і російське в першу чергу.
Українська наука або ж мовчить, або видає такі сміхотворні опуси,
які можуть викликати лише сором і здивування. Бо керується
квазінауковими методологічними засадами на зразок: «міфологічний
фольклор» або «міфологія українців не тільки найдавніша в Європі та,
можливо, і в світі, але й до того ще й найдійовіша та найактуальніша
понині» [6, 3-4].
Подібне маємо і в літературознавстві, яке трактує літературний
процес з позицій міфологічної школи з різними її відгалуженнями і
школами, які щонайменше є антинауковими і до краю суб’єктивними.
Інтелект критиків, істориків літератури спрямований на пошуки прямих
зв’язків між сучасною літературою і ритуалами печерної людини.
Спираючись на праці зарубіжної міфокритики, міфопоетики, сучасна
фольклористика і літературознавство пропонують неймовірні інтерпретації
художніх творів, здійснюють фантастичні «відкриття», на одному боці
яких праці Дж. Грабовича, О.Забужко, на іншому — епатажного Бузини.
Міф, міфологія — це особливий тип мислення, яке супроводжує
ЛЮДСТВО па тривалому шляху його доісторичного розвитку. Це універсальна
система, яка не лише відбиває певний рівень свідомості первісної людини,
В іі регулює відносини всередині соціуму, взаємини роду, племені з
природою. Міфологічне мислення, з нашої точки зору, є дифузним, бо
спирається на органічну єдність індивідуму й колективу, людини і природи,
І
Загальпометодологічні аспекти
па змішування природнього й людського, живого і неживого, причини й
наслідку. Коротше — міфологія є глобальною концепцією людини і
навколишнього світу, властивою первісному суспільству.
Міфологія не є чимось застиглим, незмінним, протягом десятків,
сотень тисяч років вона еволюціонувала. Нам відомі чотири основні її [
стани (вияви) — фетишизм, тотемізм, героїчна доба і останній етап І
занепаду, позначений нагромадженням позитивних знань про навколишній
світ та виокремленням із міфології релігії, фольклору, календарних і і
родинних обрядів, дещо згодом — науки і писемної літератури. Остання
виокремилася не стільки з міфології, скільки з фольклору в добу значних
досягнень усного «художнього виробництва». Найдовше міфологічні
уявлення як рудименти міфологічного мислення затрималися у віруваннях,
звичаях, деяких обрядах, але й тут вони втратили міфологічну сутність •
як втілення світоглядної системи.
Коли ведемо мову про міфологію, важко, а то й неможливо
визначити ЇЇ форму, структуру, оскілки форми виразу міфологічних
уявлень змінювались, змінювались також і форми їх втілення на тих чи
інших станах. Якщо на початковому етапі у міфі домінувала дія, рух,
ііантоміма, а слово було їм тіідпор^кшанс,» то в добу тотемізму, а особливо
в героїчну добу міф стає вербалізованим ритуалом, етіологічним переказом,
героїчним сказанням з неодмінним анімістичним підґрунтям. Магічна дія
і слово, замовляння і молитвослов, музика і речитатив, пісня і етіологічна
паррація цієї доби співіснують в нероздільній єдності. «Такий синкретизм,
така генетична, функціональна і семантична нерозчленованість,
взаємопроникнення, говорив із цього приводу Б.М.Путілов, — можливі
тільки на ранніх стадіях суспільного розвитку форм свідомості, мистецтва.
Вони неповторні і певідтворіовані в пізніших історичних умовах, однак у
мистецтві, ідеології, мові, навіть в суспільних інститутах пізніх формацій
вони залишають помітний слід. Неповторні відкриття і творчі завоювання
первісної культури стають важливою основою і джерелом культурного
розвитку людства аж до нашого часу. Звідси — живий інтерес до неї
загалом і до окремих її складових частин» [1, 7].
Як відомо, па останньому етапі міфології як універсальної системи 1
відбувалося творення складного пантеону з ієрархією богів і розподілом
між ними природно-соціальних функцій, як цс спостерігаємо в
старогрецькій міфології. Пантеон слов’янських богів не був зафіксований.
Декотрі вчені вважають, що він нібито і не був створений, що малоймовірно,
адже кожний народ проходить певні щаблі еволюції, в тому числі й у
царині міфологічного мислення. То чому б цей етап у слов’ян мав
«випасти»? Прагнучи відтворити його, багато вчених, особливо
представників міфологічної школи, вдаються до гіпотетичних реконструкцій
древніх міфів за допомогою археологічних, лінгвістичних, етнографічних і
фольклорних даних. Крім матеріалів археології, всі інші джерельні дані
7 Степан Мишшшч
відносяться до пізнього періоду, до ХІХ-ХХ ст. Реконструкції міфів
присвятили чимало праць не лише представники міфологічної та інших
шкіл у фольклористиці (Г.Глінка, А.Кайсаров, П.Строєв, Ф.Буслаєв,
О.Афанасьєв, М.Костомаров, О.Веселовський, О.Потебня, М.Сумцов,
В.Гнатюк, а й наші сучасники — В.Іванов, В.Топоров, Б.Успенський,
Н.Толстой та ін. Та перед нами постає інше питання: наскільки будь-яку
гіпотетичну реконструкцію, а особливо у духовній сфері, можна вважати
науковою проблемою? І де ті критерії, які б забезпечили такій ре­
конструкції об’єктивний характер і наукову вірогідність і обгрунтованість?
Саме з цих причин поважні вчені вивчали лише рудименти давньої
міфології, що збереглися як пережитки в обрядах, у замовляннях,
демонологічних легендах, переказах і оповіданнях тощо..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.