МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - КАРМЕЛЮК (Історичний роман)

VII

Ще до світанку прибув Кармелюк у Вівсяники й хотів був лягати спати, але його покликали негайно до пана. Обурений, охоплений похмурим одчаєм, переступив Карме* люк поріг передпокою і спинився коло дверей кабінету. Кімната ледь освітлювалась однією восковою свічкою з шести в канделябрі; на мутному світлі її вирізьблювалася темним силуетом довга й худа постать пана Віцента в самій білизні, а в глибині, коло вікна, сиділа Доротея, понура, засмучена, в позі враженого невдячністю доброчестя. Її важко було б одразу цомітити, коли б не сіре напівсвітло з вікна, що лягало рембрандтівськими ефектами21 на найближчі лінії її контуру. В кабінеті панувало безладдя; постіль панова була не прибрана. Очевидно, дружина, яка спала в своїй опочивальні, підняла чоловіка з.ліжка й звеліла йому покликати зухвалого ослушника.
— Як ти осмілився, пся крев, порушити панів наказ? — закричав володар, як тільки появився на порозі Янко.— Як ти осмілився, шельмо? Як ти наважився, хамський виродку, гадюко!
Кармелюк мовчав, прикусивши зціпленими зубами до крові губу; він був надзвичайно блідий, важко дихав, а очі, мов жарини/ блискали з-під похмуро навислих брів.
— Чого ж ти мовчиш, гадино, коли тебе питають? — сатанів Хойнацький од припливу неймовірної злості до цього хама, якого все ж боявся вдарити; він розумів, що падати ваги своїй владі можна було, затопивши в зуби, але рука не підіймалася… дубіла… перед цією похмурою постаттю, сильною і м’язами, і тим пекельним вогнем, який пробивався крізь ці світлі очі хамової душі.
Кармелюк витягся і глянув у очі своєму господареві. Доротея здригнула; Хойнацький на крок відступив і поблід, причому ніс у нього вирізнився синювато-багровим полиском.
— Відповідай же, ракаліє! — прохрипів пан, бажаючи приховати своє збентеження.—Або я погукаю людей…
— Панська воля,— процідив крізь зуби Янко,— а мені гріх, як видно, пропадати… Ну, що ж — пропадай, душе!
Від цих слів у Хойнацького пробіг чомусь по спині легенький дрож, ніби хтось поклав йому на шию жменю снігу. Він оглянувся на дружину і піймав її погляд, що виблискував і тривогою і якимсь бурхливим поривом.
— Як ти смів відлучитися, паршиве бидло! — все ще підтримував свій престиж господар.— Тобі ж сказано було, щоб з мого маєтку ти не смів відлучатися, а особливо в своє колишнє село, на побачення з своїм чортовим кублом? Га?!
— Усе* що мені було загадане, я виконав,— вимушено заговорив, дивлячись убік, обвинувачуваний.— Панство поїхало на два дні… отже — я був вільний…
«—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш… Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?
— Розумію,— обізвався спокійно Янко, хоч було чути, як щосй клекотіло в його грудях.*— Виходить, іцо тільки смертю можна купити волю… Попросимо і в неї ласки…
Остання фраза знову збентежила Хойиацького: ця погроза стосувалася панів чи тільки самого Кармелюка,— однаково, вона була небажана і небезпечна, а тому пан змінив свій лютий тон на докір:
— І ти сподівалась від нього вдячності? — кинув вія згодом Доротеї.— Хоч мий хлопа, хоч шкреби, хоч вари в трьох водах, а все-таки від нього й від його паршивої душі тхнутиме гноєм. Ні виховання, ні ласка не викличуть у тварюки ні честі, ні шляхетства! Все ж, здається, як потурали цьому негідникові, скільки виявляли до нього ласки й поблажливості… І їв, і пив він з панського столу, вилежувався на панських пуховиках,— і ось яка вдячність!
— Ну, позбавляти права побачитися чоловікові з дружи
ною й рідними дітьми,— посміхнувся Кармелюк гірко,— розривати гвалтом союз, зв’язаний богом,— хіба це можна назвати ласкою? k *
— Мовчати, хаме! Не базікати! — тупнув ногою Хойнацький.— Замість того, щоб повзати в ногах і просити милосердя, ще про волю патякає, про бога схизматського… Ось я покажу тобі і волю… і даровані тобі богом права! В челядницьку, геть з дому!.. Тепер прибиратимеш у мене нечистоти! Геть!
Кармелюк глянув ще раз панові просто в очі й, стиснувши так свої руки, що аж зарипіли й хруснули пальці, вийшов з кабінету.
А Доротея, переживши за ці хвилини багата сердечних тортур, накинулася тепер на ненависного чоловіка.
— Ти просто дурний і безтактний безмірно! Я дивуюся, як він тебе не шпортонув ножем.
— Ііа бога! Дорцю! Що ти кажеш!? — скрикнув чоловік, розкривши від жаху рота.
— Та те ж і кажу… що ти тільки свою злість знаєш тішити і в лютості забуваєш, що перед тобою стоїть не простий хлоп, а людина едукована… яку. діймає образа… і людина, яка ладна на все…
— Та ти ж сама, любцю, просила, щоб накричав…
— Просила, щоб пояснив огидність його вчинку. Ти ж господар… називаєшся мужчиною,-— ушпигнула вона,— то повинен же пояснити кріпакові його обов’язки… а ти заходився його дражнити, принижувати, доводити до нестями… Ну й діждешся, діждешся, нікчемо…
— Матка боска! То я ж його зараз відпроваджу до справника 22… нехай де хоче діває.
— Проше пана,— зауважила вже підкреслено Доротея,— Вівсяники — моя дідизна… і Янко — мій хлоп… Якщо пан натворив і боїться, то може тим часом поїхати на свій хутір, а я й сама, без справника, втихомирю кого слід і приборкаю кого треба.
— Але ж, мамусю…
Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.
Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне… І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися… Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло… Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі…
— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.
Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:… почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.
«Тепер, зараз… не допустять його до пана… Сам прихід його вважатимуть зухвалим… запідозрять і позбавлять волі… Треба почекати… прикинутись покірним. А потім та вовчиха… чи не передумає?.. Вона не кричала… А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім?ї… без мене загине… А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля… Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода… Потішитись можна та й інших повчити!»
Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.
Пап Хойнацький, після сутички з дружиною, поїхав у поле з хортами, щоб розвіяти хоч трохи почуття прикрості й страху та, до речі, заїхати порадитись з Янчев-ським.
Доротея замкнулася в своїй опочивальні. Душу її розривали недобрі пристрасті, і від бурі, від боротьби, яку вони зчинили, їй поривчасто ходили груди, а очі то горіли вогнем, то млосно заплющувались..
«І навіщо я приплутала цього дурня, цю золотушну неміч, до справ свого серця? Навіщо доручила йому вичитати Янкові? Знала ж добре, що цей віслюк од самого страху пересолить… Ну, а тепер, хто знає, на що може зважитися мій Кармелюк?.. А який він був гарний у своєму гніві! Очей не могла одвести… Яка в ньому сила, який запас пристрастей кипить у цих лев’ячих грудях!.. Ні, мені треба самій поговорити з ним… сміливо… Він не дурний!» — І пані пішла до комори, куди ніхто не мав права входити, навіть чоловік, і де зберігалися всілякі дорогі речі… Комора ця була навіть заставлена деякими меблями й застелена килимами; в ній іноді любила пані й відпочивати, і втекти від свого чоловіка або його друзів… От сюди й звеліла Доротея негайно покликати свого дворецького.
Сонце хилилося до заходу; скісне проміння його падало в напіводчинені двері комори й осявало її рожевим напівсвітлом. Збентежено і навіть з невластивим характерові острахом чекала володарка свого раба; ось чиясь тінь прослизнула, ось заскрипіла підлога, торгнулися двері… У Доротеї заніміло серце, перехопило дихання, і груди, високо здіймаючись, наповнились якоюсь гарячою хвилею ,>
— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти… Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі… і я з паном за те посварилася… Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе… Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу… і хочу… Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же… За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.
У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.
Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки…
— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись1,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха… і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.
А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче…
— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім?ї? І досі ще дише він злістю… Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто…
— Що ж, вельможна пані, я й постою…
— Ні, мені незручно… Сідай ось тут… на крісло… ближче… Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича… При інших, звичайно, соромишся… а тут ми самі…
— Дякую, пані, а тільки якось… ніяково…
— Пусте! Який ти справді…. неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.
Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.
— Бачиш… з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся… дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі… Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого… Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті… Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі… а мені кожна твоя волосинка дорога… Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко… Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати… і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*
Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне- її слово не гріло, а дратувало його серце… хоч і хотілося вірити.
•*- Тому що і я,-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю…
— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче… Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.
Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне…
— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.
Минула мить, друга…
«Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!» — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:
— Слухай, Ясю. Ти, може, думаєш, що, мабуть, я сама не хотіла тут бачити твоєї жінки? Так, і це правда! Вже коли душу одкрити всю, до найпотайнішого куточка! Так! Я не могла стерпіти й думки, що ти будеш обнімати її, пестити, впиватися раюванням… Тут, близько… Майже перед моїми очима… Що ж? Заздрила їй… Єзус-Марія… як заздрила… Мучилась!..
— Пані? — скрикнув Кармелюк, широко розплющивши очі. Він починав трохи догадуватися.
— Слухай! Чого тікати від щастя, коли сам бог тобі його посилає? — нестямно говорила Доротея, охопивши однією рукою плече Янка й притягаючи його до себе.— Ти обдарований щедро всяким добром: і красою, і силою, і розумом, і знанням світу… І щоб таке добро гнило під гнітом неволі, в хамському болоті, в бруді рабства? І заради кого? Заради дурної брудної жінки? Хіба вона зрозуміє тебе й оцінить? Тобі потрібні багатство, пошана й воля…
Немов загіпнотизований, не міг Кармелюк зрушити з місця й одірватися від очей, що поблискували над ним то синіми, то зеленими іскрами. Доротея наблизила своє палаюче обличчя й вологі напіврозкриті губи так близько до його обличчя; що її дихання опекло його жаром.
— Хто ж мені це дасть? — спитав він, ніби сонний.
— Хто, дурненький? Невже ти не догадуєшся? — тулилася все ближче й ближче до свого хлопа розпалена пані.
— Ой пані! Про що це ви?..
— Та про те… ІЦо я тобі в рот кладу, а ти не хочеш
зрозуміти!.. Про те, що я тебе полюбила з першого разу,,* і з кожним днем усе дужче й дужче люблю… сохну по тобі… горю серцем… жду раю в твоїх обіймах… Я тебе зроблю щасливим… Чоловіка вижену… задушу, отрую… а тебе матиму за чоловіка…— Вона обвила своїми пухкими руками Янка за шию її почала обсипати його палючими поцілунками, задихаючись і шепочучи: — Ти мій ідол…. мій кумир… Ти не схожий на підлих хлопів, на те мерзенне бидло… Ти, мабуть, панської крові.
Останні слова ударили страшним болем по душевних Кармелюкових виразках і наче облили його холодною водою; весь гіпнотизм, весь отруйний чад від нього одразу одлетів, і піднялася із дна серця бридка огида до хтивого шаленства звіра-жінки. Він дужим порухом плечей скинув з себе руки нової Мессаліни 23 так, що вона незграбно, впала на килим, стукнувшись головою об спинку крісла.
— Схаменіться, пані! — промовив з гидливістю Кармелюк.— Не личить вам з хлопом… та й хлопові гидко…
Такої образи не сподівалася владна пані. Обличчя її позеленіло, вкрилося криваво-червоними плямами й спотворилося від гніву.
— Цо-о? — зашипіла вона.— То ти осмілився… мене, як жінку…— і вона мало не кинулася на Кармелюка, але стрималась і, подолавши свою навіженість, випросталася на весь зріст і промовила холодним, сповненим отрути тоном: — А ти, як видно, дурень… Не зрозумів, що я тільки хотіла перевірити… раба! Але годі, ні звуку! Покликати мені нового дворецького!
Кармелюк постояв митб і швидко вийшов з комори.
Лише наступного дня повернувся пан Віцентій додому і не сам, а вкупі з сусідом своїм, Демосфеном. Доротея радісно зустріла гостя, а з чоловіком була така ласкава, що він тільки усміхався і за кожним словом дурнувато казав: «Моя люба, моя крулева!»
Через день Доротея таємниче сказала чоловікові, що повий дворецький виявив пропажу срібла… і що є підозра на Кармелюка. Чоловік хотів був зараз же кинутися на стайню, але дружина його стримала.
— Треба так, душко, обставити діло, щоб злодій не викрутився. Він, напевно, частину срібла одніс до своїх, а частину в себе приховав… То про крадіжку поки що нічичирк! Спершу треба обшукати хату його жінки, а сюди запросити справника і при ньому оглянути скриню цього хлопа… І якщо виявиться, що він злодій, то я не хочу залишати його в себе. Твоя була цілковита правда… Навіть наділити когось злодієм не хочу, а пропоную негайно закувати його в залізо і здати в москалі…
— О моя любцю! Чудово! — зрадів Хойнацький.
Янчевський цілком схвалив план Доротеї, і його було виконано точнісінько так. Через день вернувся посланець від пана Пігловського і привіз «знайдені» під лавою в Кар-мелюкової дружини дві срібні ложки. Того ж вечора в присутності справника, десяцьких і понятих було відкрито скриню Кармелюка, і в ній «виявлено» неабияку кількість панського срібла.
На отетерілого, невинного Янка одразу наділи кайдани і вивезли його з двору, нв давши сказати й слова. А втім, приголомшений підлістю, він навіть не опирався,.«

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.