МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - КАРМЕЛЮК (Історичний роман)

ІХ

У містечку Деражні церковний будиночок священика Стопневича стояв на самому березі ставка. По другий бік вулиці стояла дерев’яна, темна, перекошена церква; замість дзвіниці височів на чотирьох стовпах невеликий навіс; гратчаста ограда-баркан, що оточувала зарослий бур’яном цвинтар, була в багатьох місцях зруйнована.
Догоряв теплий весінній день. На невеличкому батюшчиному дворику стояла тачанка; пара буланих коней ретельно жувала накладену в неї запашну прив’ялену траву. У затінку каштана, за круглим столом, на якому було повно мисок, тарілок, кухлів, ще й великий горщок галушок, сиділи господар дому, отець Михайло, з своєю матушкою Меланією, і двоє гостей — старенький отець Семен Дерляи-ський із сусіднього села Кальної Деражні та син його Хоздодат, які заїхали до сусіда по дорозі в Шаргород.
Отець Михайло був високий, широкоплечий чоловік, який ще зовсім не постарів, з широкою сріблистою бородою й добродушним обличчям, що промінилося надзвичайною сумирністю та любов’ю; на ньому був білий полотняний підрясник. Маленька, худенька попадя в темній перкалевій сукні, запнута хусткою, здавалася проти батюшки старою бабою.
Хазяйська дочка, дуже гарненька й симпатична молоденька дівчина, то присідала до столу, то приносила разом з наймичкою немудрі страви — мамалигу, бриндзу й шарпанину,— то прислужувала гостям. Попович Дерлянський був цілковита протилежність до худенької, згорбленої, невеличкої постаті свого батька з ріденькою борідкою й миршавою кіскою, що стирчала на потилиці хвостиком угору. Цей Хоздодат був високого зросту, досить міцний, але грубий, незграбний, вайлуватий, неначе його постать витесали з колоди й не пообрубували навіть країв; чорний чуб стояв на його голові скуйовдженою кучмою. Обличчя поповича можна було б назвати навіть гарним, коли б не грубість і простота його рис та не занадто вгодовані ланити. Принаймні попович вважав себе не за останнього кавалера, бо чорні вусики його були старанно підкручені, а з-за бурсацького підрясника горіла на шиї червона хустка.
Після двох-трьох чарок горілки лінива, апатична розмова почала потроху жвавішати.
•— Старенька ваша церква, отче,— мовив дідусь Дерлян-* ський,— от-от упаде і баркан розвалиться…
Попович голосно засміявся й возгласив: *
Бридота запустіння!
Ох-ох-ох! — зітхнув господар Стопневич.— Бачу й со-крушаюся зело… Але що убо содію? Звертався до його-мосці маршалка — закричав, що він не має бажання підтримувати схизматицькі храми… Клопотався в консисторії, але скудність засобів не спонукала її до дбайливості… а па-, рафіяни… що вони зможуть? Убогість, неміч, виснаження… Останні грунти в селян одрізують…
І церковну ругу переполовинили,-— докинула матушка,
Біда, видно, кругом,— сумовито похитав головою ді-дус£-гість,— у мене церковця бадьоріша… а й то побоююся/ Ксьондз підкопується, щоб її перенести в болото, на її місці костьол будувати… Думка така, до Києва б поїхатд, та ох! Сильний князь світу сього!
Часи! Скоро в полотняних ризах правитимем,— поник головою отець Михайло.— То це ви, отче, й зібралися з синком до Києва.
Ні. Тепер поки що до Шаргорода. В семінарію28..« везу цього телепня, цього стультуса,— просто єгипетська кара.
— Гм! — потупився понуро попович і з допомогою двох пальців витер соковито свого носа, а потім вийняв з кишені велику клітчасту хустку й витер нею пальці.
А що там скоїлося? — співчутливо спитав батюшка.
Пригода якась, чи що? — чуло додала матушка.
— Пригода,гірко похитав головою гість,— уже така пригода, що тільки руками розведеш… За погану поведінку вигнали сина з семінарії…
В цей час до столу підійшла, Олеся з глечиком чорного пива, поналивала його в кухлі й почала підносити їх, низько вклоняючись, гостям.
Усі взялися до пива.
Ну, то що ж ви думаєте? — поцікавився батюшка.
— Думаю ударити чолом превелебному отцеві, щоб зглянувся… Нехай краще всипле йому канчуків з копу та назад прийме… Я й провізію везу.
— Я на канчуки ие пристаю..,— похмуро буркнув попон вич* » Так на що ж ти, блудний сину, пристаєш?,, Реку тобі паки і паки: виженуть із семінарії — не вертайся і в отчий дім, бо вижену. Що мені з тобою творити?
Воззріть на птиці небесні, іже не СІЮТЬ, не жнуть,!.*— почав був глибокодумно молодий філософ.
— Ох ти, птах безперий,— обірвав його отець Семену*4—* якщо йогомосць не змилується — у дзвонарі підеш!
— Vanitas vanitatum, сиріч марнота марнот: і від пастушого жезла прикликав господь своїх слуг на царство…
— На царство? Тебе на царство?
Отець Михайло й матушка поблажливо засміялися, навіть Олеся усміхнулася од такої’ гадки.
— Ох ти ж дурень бота вишнього! — обурився отець Семен.— Од семінарської лози тебе б на царство?
— Це фігура уподобления,., в красній елоквенції.,.-— трохи образився Хоздодат,— а я можу й оженитися…
— Оженитися? — скрикнув його батько.
— А чому б і ні? Я можу…
— Та хто піде за тебе?
— Ого! Приїду, прочитаю на службі божій апостола. попович крекнув, набрав поважного вигляду й кинув багатозначний погляд на Олесю; вона засоромилась і відійшла вбік…— Ну, цанна заслухається, а батько її поклопоче, щоб мене висвятили на диякона.
— Ех, паничу,*— сказав отець Михайло,— гіркий тепер хліб ієрейський, а що дияконський, то і в пельку не йде.
— Не хлібом єдиним живе людина…
— Тьху! — не втерпів отець Семен і, крикнувши синові: «Мовчи, дурню!» — почав прощатися.
— Куди ви? — запротестувала матушка.-** Переночували б краще, а то проти ночі храни господи.
— Ой так, превелебний панотче,— обізвалась і вельми старенька бабуся, що підійшла допомогти прибрати з столу.— В кожному лісі — по банді, а отаман на вогненному коні літає, та ще в одну мить — і тут, і там…
— Та і в нас чув я всякі страхіття про якогось чародія-розбійника, — обізвався отець Семен.
— Горе мені сущу! — сполохався попович і, відкинувши філософську байдужість, безнадійно оглядався на всі боки.
— Та про того розбійника іде добра чутка,обізвалася матушка.— Кажуть, що він лицар справжній, із стародавніх… і такий вродливий, що очей не одірвеш… і що буцімто нападає на самих тільки панів, та економів, та писарів і жидів. Від них одбирає награбоване*
«*» А голоту, пані, чи нашого брата добром наділяє,— пояснила стара.
— Так, так, воістину,— підтвердив і господар,— І на церкви дає. Його нам боятися нічого… А над нашими гнобителями, та гонителями, та напасниками нехай тішиться… Звичайно, не довліє пресвітеру бажати зла ближньому, та грішний душею… і. в сих діяннях бачу возмездіє і реку: «Кожному по заслузі його!»
— Ох, грішний і я,— зітхнув старенький.
Олеся стояла збоку, спершись на тин і задумливо дивилася в далину… До її слуху долетіли уривки розмови… Очі її неуважно дивилися перед ‘собою, кудись далі за дзеркальне плесо ставу, що червонів у заході сонця, мов розтоплене золото, дивилися кудись далі за самий .захід сонця…
Сутінки гускли, в однім кінці ставу, де товпилося чорнолісся, клубочився вже нічний морок. Ось соловей тьохнув несміливо вдалині… В синяві темної височини зблиснула ледве помітною іскоркою перша зірочка, а Олеся все нерухомо стояла, поринувши в хвилі чарівливих мрій, що відбивалися в її серці не образами, а звуками тихої мелодії…
Коло столу почулися якісь вигуки… і примусили Олесю прочуматись… Вона підбігла й помітила нову постать…
— А, отець диякон! — промовили разом і отець Михайло, і отець Семен…
— Волею господньою і рукоположениям чесного владики — смиренний ієрей селища Коржевець,— відповіла постать басом, наближаючись до гурту.
— Висвятився?
— Сподобив господь.
— Ну то дай же почоломкатися з тобою, отче, і випити за твоє здоров’я; хай допоможе тобі бог на нових путях’ твоїх! — заговорив добродушно й радісно отець Михайло.
— Можна,— прогув басом гість,— горло вельми пересохло.
— Може, горілочки… а може, й холодненького пивця з дороги? — заметушилася матушка, садовлячи гостя за стіл і підсовуючи до нього чарки та кухлі.
— Олесю! — гукнула, вона дочку.— Скажи лишень, серце, щоб дівчата внесли з погреба пивця холодного! А я на кухню…
Через кілька хвилин перед нововисвяченим стояли вже й холодне пиво в череп’яному глечику, на якому повиступали світлі росинки, і яєшня, і бриндза, й інші домашні страви.
Матушка й Олеся метушилися, то підсовували, то одсовували миски.
— То, виходить, отче Іване, висвятилися? — знову сказав отець Михайло, наливаючи в склянку холодного пива.
— Сусідами будемо! — додав Дерлянський батюшка.
— Висвятився, привів господь… Та треба сказати, що прийшла ще й звідти допомога, звідки б ніколи й не сподівався… воістину, путі господні недовідомі…
— А що таке?’— зацікавилися отець Михайло й отець Семен.
Нововисвячєней тільки махнув рукою й, проковтнувши кусень, перед тим оглянувся кругом, а потім мовив значливо й таємниче:
—* Розбійник допоміг.
— Що-о? —- скрикнули разом Михайло, матушка, попович, а Дерлянський тільки прошепотів: «З нами хресна сила» й, піднісши розчепірені пальці, одсахнувся з жахом назад.
— Не лякайтесь, не лякайтесь, отці! — провадив далі новоприбулий.— Він хоч і розбійник, а, видно, бога в серці має. Ось послухайте, як усе було. їду я, як уже сказав, посвятитися. їду й думаю, що з порожніми руками на таке діло пустився… На шиї в мене зашито три карбованці, але що три карбованці? Сміхота! Але що вчиниш? Так от, їду я з гризотою лісом; кругом ні душі; на шиї в мене — скарб, у бричці — ковбаси, два шматки сала та дві паляниці… їду… і думаю про свої злидні… Коли це раптом шасть хтось із лісу, та й ухопив мого коня за вуздечку: козачисько з добрий сажень росту, а одяг на ньому такий панський: за поясом пістолі дорогі, за плечем рушниця, при боці шабля..,
— Собою страшний? — перебила мимоволі Олеся. Вона стояла коло столу і з очима, що так і спалахнули, слухала розповідь гостя.
— Як тобі сказати, панно? Звичайно, коли зустріти в темному лісі такого молодця, обвішаного зброєю, то мурашки по всій спині побіжать і ноги й руки слухатись перестануть, тільки обличчя в нього гарне… Ну от, каже: «Вилазь!»* Я виліз… Вилізти то виліз, а стояти не можу,— від страху ноги підгинаються. «Є що попоїсти?» — питає. «Є,-— відповідаю.— Ковбаси^ сало й паляниці».-— «Витягай». Я вже не знаю, як і витяг.*— «А гроші,— каже,— є?» — «6,— реку,— три карбованці».—«Виймай!» Розстібнув я свій каптан, почав розпорювати ладанку, навіть подумав, що це ж останні і що не діждуть діти мої безталанні, щоб їхній батько висвятився, і так мені гірко стало, що сльози самі з очей покотилися… А він дивиться на мене й каже: «Чого ж це ти, старий, плачеш, невже,— каже,— так грошей шкода?» —
«Ох—застогнав я,—як же не шкода?» Та й почав йому говорити про свої злидні. Не знаю, де в мене й слова ці взялися, тільки все згадав — і життя своє безталанне, і старість, і неміч, і вбогість, і копу діток, і гіркий дияконський хліб. А він слухав мене, слухав, і обличчя його стало таке суворе, що аж страх мене взяв. «Ех, горе,— каже,— горе, нещаслива доле! Ну, то ось на ж тобі на спомин від мене,— і одсипав мені в приполу з півсотні карбованців 29.— Знайте,— каже,*— що не гультяйство загнало мене в темні ліси, а тяжке горе, нестерпне… А душа моя за вас усіх кров’ю сходить!» — Зітхнув тяжко… Я кинувся йому дякувати, руки цілувати: «На світ,— кажу,— народив!» А він відсторонює: «Не дякуй,— каже,— на те й беру, щоб вам оддавати, а от,— усміхнувся,— за ковбасу та за паляниці спасибі: таки добре живіт підвело!»
Розповідь нового священика справила надзвичайне вра-. ження. Довго ще розмовляли з цього приводу гості. Нарешті, колишній диякон згадав, що пора їхати. Дерлянський з сином, підбадьорені оповіддю отця Івана, а головне тим, що їхати треба було одною дорогою, вирішили вирядитись із ним, тим більше, що й місяць мав скоро зійти…
За півгодини в поповій садибі все вгомонилося й благословилося на сон.
Мов п’яна, зайшла Олеся до своєї маленької світлички й сіла на ліжкові; в своїй задумі вона не помітила старої баби, що вже її піджидала. В малюсінькій світличці, половину якої займало велике ліжко з високо збитими подушками, пахло яблуками й сухими духмяними травами… Коло образів блимала лампадка. Віконце було відчинене і в нього заглядали гілки бузку з ніжними пахучими суцвіттями, що починали розпускатися. Сутінки вже заповнювали світличку, але стіни її ще трохи біліли. Все в цьому маленькому куточку дихало душевною простотою й чистотою. Олеся опустила руки на коліна й повернула голову до вікна…
— Що це з тобою, дитино? — прошепотіла баба, доторкаючись до плеча своєї вихованки.— Чи не зурочив хто?
При цьому питанні старої Олеся здригнула й перевела свій погляд на її обличчя.
— Утомилася, няню,— відповіла вона.
— Ще б пак, ще б пак,— пробурчала стара.-^ Дай же я тебе роздягну та вкладу, та прикрию, і то пора… Сонечко давно вже сіло.
Олеся покірно дала: себе роздягти ї вкласти в постіль..*
— Сядь тут, нянечко,—промовила вона, відсовуючи на^ бік ноги.
Казочку розказати? — усміхнулася старенька, присідаючи на край ліжка.
Ні… а знаєш що? Ти нічого більш не чула про того розбійника, про якого розповідав отець Іван?
— Як не чула? Чула!.. Про нього всі люди кругом говорять…
— Хто ж він такий, няню, не знаєш?
Стара оглянулася на двері й прошепотіла таємниче, нахиляючись до самого вуха Олесі:
— Кажуть люди, що родом він не здалека, з Головчинців над Ровом, а звуть його Кармелюк.
—4 Кармелюк…— промовила задумливо Олеся.— А ти не бачила його, няню?
— Я? Ні. Куди мені: я й до церкви ледве долізу, а люди кажуть, що гарний з обличчя, кращий, ніж сонце. Так і сяє… золотом та сріблом…
— Няню, а чого ж він у розбійники пішов? Чому?
— Хто його знііє, дитино!.. Кажуть, горе якесь тяжке в нього трапилося,— ну й кинувся від напасників у пущі,* в ліси.
— Горе, еге ж, горе тяжке, пестерпио,— прошепотіла Олеся і придушила тихе зітхання.
— Тільки він крові людської даром не проливає і хлопцям своїм нікого кривдити не дозволяє. Яке в кого є горе,— просто до нього йди,—допоможе, тільки не обманюй, а обманиш,— ну, тоді сам на себе нарікай! І ніхто від його рук не втече — ні жид, ні економ, ні найвельможніший пан. Всі від самого тільки імені його трясуться, як осикове листя.
— Няшо, а звідки ж він таку силу має? — перебила її Олеся.
— Звідки? Кажуть, що він характерник! 6 в нього така розрив-трава. Хоч на сто замків нехай його замкнуть, а як тільки доторкнеться він цією травою до замка, то всякий замок упаде, всякі двері одчиняться…
І нянька заходилася розповідати про подвиги Кармелю-кові, сплітаючи в чудовий узор героїчну дійсність з чарівничою казкою.
Спершись ліктем на подушку, слухала Олеся розповідь старої… Рукав її сорочки опустився до ліктя й оголив тонку, майже дитячу руку; темні коси спустилися двома важкими пасмами на груди; прегожа голівка її була обернена до вікна, і кволий відблиск уже тьмяніючого неба ледве освітлював темні карі очі дівчини, які задумливо дивилися вдалечінь… Під тихий шепіт няні в уяві її малювалася ставна постать лицаря-красеня, який рдтує бідних, топче сильних, зухвалих і. багатих. То вона бачила його в запалі нападу на ворогів — прекрасного, одважного, безстрашного, у сяйві палаючого вогню; то увижався він їй у їащах лісових — сумний, самотній, знеможений під тягарем горя…
В одчинене вікно лилося запахуще повітря… Ледве чути було здалека солов’їне тьохкання… Крізь прозорі гілки бузку просвічували блідо-зелені смуги вечірнього неба… Якась солодка туга віяла від цього світла, що пригасало, і тихо вливалася в серце Олесі, і що більше вливалася вона, то яскравіше вимальовувався перед дівчиною чудовий образ невідомого лицаря-героя, то жагучіше поривало її скинути з нього тягар страшного горя, припасти до його рук, облити їх слізьми, розвіяти його тугу.
х
На початку XIX століття вся північна частина Подільської губернії, аж до південного краю Старокостянтинівсько-го повіту Волинської, була вкрита густими лісами та болотами; а болота тяглися уздовж річки Рову з притоками Гни-личем і Гванькою. Непрохідні нетрища, непролазні болота купчились особливо в місцевості, де стикаються кордони трьох повітів: Летичівського, Літинського й Могилівського та коло Чорного острова; шлях, прокладений по цих пущах, звався Чорним. Сам він, цей шлях, був страшенно важкий і небезпечний, а відхилення від нього вбік неодмінно заводило мандрівника в якесь пекло; в районі цих нетрищ і лежали села— Головчинці, Гатня, Деражня, Красилівка, Вівсяники, Гути та дрібні хутори, яким доведеться зіграти неабияку роль у нашій повісті.
У вузькому яру, немов у тріщині, закритій стінами яворів, берестів, грабів, що своїми верховіттями сплітали справжню баню, чорніла печера під двома каменями, що нависли над нею. Саму тріщину утворили струмки найближчого плеса, і тепер вона прорізувала посеред непролазних боліт невелике узгір’я. До цього острівця, що звався Чортова виспа, вела стежка, протоптана через трясовину й відома лише неба-, гатьом. А втім, коли б навіть відкрили цю стежку, її могли б обороняти два чоловіки проти тисячі, а тому яр і печера сміливо могли вважатися за неприступні.
Був уже пізній ранок, але в яру, а особливо в печері ще лежав нічний морок. Крізь густу покрівлю гілляк світло
Зіедве пробивалося у звивисті щілини яру, гублячись зелена-* вими відблисками у хвилях туману, що кошлатими клаптями повз по мокрому дну й виривався нагору, чіпляючись за виступи каміння й оголеного коріння. В чорній дірі, розширеній углиб, ліниво коливався вогник ватри, що догоряла, освітлюючи блідими полисками двох озброєних чоловіків; вони, розлігшись, ,як видно, грілися коло вогню, бо в цьому таємничому сховку було сиро й холодно. Один з чоловіків був уже старший за людину середнього віку й скидався на типового старого солдата. Чуб, що стирчав на голові його безладною купою, все ще зберігав сліди низької стрижки, а на щетинистій бороді підіймалися кущами колишні бакенбарди. Сіро-брудного кольору волосся обрамляло загоріле, обвітрене обличчя цього мешканця похмурої печери, і темно-бронзове обличчя його здавалося в напівтемряві майже чорним; глибока складка, що лежала між насупленими широкими бровами, надавала виразові обличчя понурої дикості, котру підсилювали, поблискуючи злим вогником на червонаво-жовтих білках, зіниці. Одягнутий він був у простий селянський одяг; тільки за поясом у нього стирчало два крем’яні пістолі та теліпався в гакірятглх піхвах довгий ніж.
Товариш його у всьому становив цілковиту протилежність. По-перше, він був молодий, вродливий, ставний; по-друге, в тонких рисах його обличчя і у виразі прекрасних очей сяяли благородство й гордість; по-третє, на ньому був гарний шляхетський одяг і цінна зброя, починаючи з коштовної кривулі, та й взагалі у всій постаті його видно було шляхетство.
— Ну що, Янку,— перервав, нарешті, мовчанку старший,— давай хоч покуримо, а то геть кишки затягло і під серцем смокче.
Янко,— то був наш Кармелюк,— мовчки подав своєму товаришеві кисет з тютюном.
— Еге ж, братику, фуражировка сплохувала,—- вів далі старший,— а позицію ти вибрав добрячу,— і в самому центрі,— і ніякий дідько не злопає; хоч би їх навалило ескадрон цілий або й два,— то ми з тобою перетопили б усіх їх, та й годі! З Вінниці йк рушили, то було справді небезпечно: супостат і супротивник кругом, а в нас ні авангарду, ні прикриття… Спасибі ще людям, що переховували…
— Люди тут золоті,—перервав Янко,—тільки задушені поляками, та жидами, та економами, а то б…
— Люди хороші, це правда! — погодився товариш.— Я от і кажу, що коли б не вони, то нас би взяли в ретран-шементи…11 А тепер, як добрели до пекла, то наче в Христа за дверима…
— Та чи ти тільки пояснив товаришам як слід, де наше пристановище?..— спитав з досадою Янко.
11 Ретраншемент —вал, окіп для захисту. Тут ужито в зна-* ченні в’язниці, підземелля.
— Найакуратнішим способом залишив зарубки їм, та й за пролазом поставив двох вартових, щоб провели своїх і стерегли б Чорний шлях на всякий випадок, чи не попадеться хто товстопузий… Рудий, Кіт і Лушня подалися на хутори роздобути щось для зубів та й клич подати людям.
*— Знаю… Та чого й досі нема їх? Чи не попалися в руки панам?
Не такі вони… Під Вінницею, як напав на Андрія Луш-ню економ з цілим десятком челяді, так він ухопив оглоблю, та так і прочистив собі дорогу… Як махне, мов косою, так двоє й шкереберть! Я до нього був на допомогу, а він кричить: «Не турбуйтеся, дядечку, я й сам».
— Андрій хороший хлопець… дужий і щирий.
— Та й Рудий теж підійде під хронт… З Литви пристав до нас… Не одстає, мов собака… А хороші теж були місця там на Прип’яті — добрячі! І води, і риби, і всякої дичини — привілля! Хлопців можна було б підібрати спритних, дівок теж, та човника прудкого: грабуй судна панські та купецькі — і малица! Так тебе ж, камраде, все тягло в цей край.
— А хіба тут не краще?
— Що й казати… Сторононька пречудова, тільки от сховку супроти тамтешнього не густо… людей до гибелі, очима пантруй, як у строю… а наше ж діло потайне.
— Пам’ятай, друже, що наше діло тільки до часу,— зауважив серйозно Янко,— ти ж мені дав слово, що добудеш паспорти й проведеш за кордон, як тільки я споряджу жінку й дітей…
— Пам’ятаю, брате, пам’ятаю… і ось тобі солдатська рука, що дотримаю свого пароля… Тільки поспішати нема чо-7 го… Погуляємо й тут, кишені понабиваємо… З порожніми, бра, кишенями все одно, що з порожнім животом,— ні в ДОг рогу, ні до бога!
— Та ми й так через ці кишені колесуємо третій місяць,
а я все не доберуся до сім?ї…, ; V п
— Доберешся і з своїми супостатами поквитаєшся. Тільки потерпи; терпів у нашій муштрі три роки, то тижнів на три наплювати!
— Що ти? Мало ще муки?!
Мало! От перед утечею була…
»*— Це коли тебе схопили на крадіжці? — ущипнув Янко,
— Ні, коли тебе, Янку, накрив командир,— одпарирував Дмитро Гнида,— то там могла бути справді мука…
При цьому натяку обличчя Янка спалахнуло густим рум’янцем; якесь прикре почуття збентежило його кров і розворушило сюіубочену досаду… Та він незабаром опанував себе, зітхнув глибоко і без роздратування відповів:
— Ні, друже,— не в карі була мука, а в тому, що на чужині скитався, далеко від своїх любих селян, од рідної сім’ї, від цих ясенів, грабів і від цього синього неба… з цією мукою ніякі твої шпіцрутени не зрівняються…
— Го! Не кажи, братику; ти ще їх не пробував, а як попробуєш, то не те заспіваєш! Моя ось спина звідала цього барабанного бою,— то не сподобався, та так не сподобався, що, здається, на розстріл би краще пристав,— принаймні хоч швидко й акуратно..,
— Невже ж здихатимем з голоду? — перервав Янко солдата.— Піди лишень, Дмитре, та розпитай вартових… Треба куди-небудь рушати на підніжний, поки ноги носять, не гинути ж лежачи…
— На рекогносцировку чому ісе піти, а залишати таку неприступну, можна сказати, фортецю не слід. Провізії принесу сюди, товаришів тобі підберу, і почнемо таке виробляти, що калина-малина, ягода червона… Я тобі всього роздобуду, пане отамане…
— Роздобудь спершу хоч шматок хліба.
— Це правда… Я ось зараз розвідаю… а потім загуляємо он як!.. Я ось твою пані накрию…
— Ну її! — махнув зневажливо рукою Янко.
— Чого ти? Багата й негідниця… Навіщо було й записку писати?
— Для того, щоб мучилась од страху… і для од-воду… а що довше вона муку терпітиме, то моєму серцю втіхи більше… та й крім того, раніш я хочу побачити сім’ю.
— Як знаєш… а на розвідку я зараз,— і він швидко пішов яром угору.
Янко ліг на живіт і, спершись на лікті, здушив голову руками і втупився в купу розжеврілого вугілля, навколо якого звивалися ще тонкі синенькі змійки. Вся печера тепер сповнилася голубим напівсвітлом, що пробивалося і зі входу з яру, і зверху через тріщини й щілини поміж насунутих одна на одну кам’яних плит. Тепер уже можна було помітити, що склепіння печери підвищувалося всередині і сама вона розширювалась у глибині, поділяючись на два-три рукави, що чорніли своїми ходами; по закутках головного відділення видно було купи всілякого одягу, зброї і коштовних речей. Серед глибокої кругом тиші чути було, як монотонно журкотів струмок та квапливо стукотів дятел, який то затихав, то стукав ще гучніше.
Але Янко тих звуків не чув; він глибоко задумався, поринув у спогади про минуле. Прийом, міра, лоб, казарми, строкатий чужий натовп і безкінечна дорога, що все відбігала від любого краю, від дорогих серцю людей у темну, безпросвітну глушину,— все це влилося в його серці в суцільну тупу тугу, в якийсь протяжливий, нескінченний стогін, що й тепер стискував його серце до болю… А потім, потім… почалися муштра, приниження… Пана й економа замінили вахмістри, корнети, ескадронні, та знуща’вся і свій брат, що дивився на хохла, на мазепу або глумливо, або злісно…
«Еге ж, коли б не було там земляка Гниди,— пролетіло в думці Янка,— коли б не здружився я з ним, то пропав би напевне… а потім ще пощастило йому вийти з рядових на інші посади… І Дмитро допоміг,— згадав він,— тому слово, тому два… Хоч і не дуже близький земляк він був — з Полтавщини, а все-таки свій брат».
Спробували, звичайно, всіх принад на своїй шкурі: смак кулака, чобота, ударів по вуху, ударів прикладом — усіх педагогічних засобів під час муштри; але Гнида один з усіх витерпів ще й знущання з хохлацької пики й мазепинської мови,— і от перейнявся. співчуттям до новачка й почав за нього заступатися. Самітне серце Янка відгукнулося одразу на добре почуття Гниди й відплатило йому вірною дружбою. Мав тепер з ким перекинутися Янко щирим словом, поділитися своєю безмежною тугою,— і на душі в нього просвітліло.
Хоч Гнида вже й звик говорити по-казениому, а все-таки ще не розучився розуміти рідну мову й вислуховував скарги Кармелюкові поблажливо й співчутливо. Раз, коли нестерпно стало від образ і тужливої гризоти, Яико сказав своєму товаришеві в нападі одчаю, що він накладе на себе руки, побивши перед тим вахмістра…
—- І дурний, бра, будеш,— сполошився Дмитро,— через собаку пакувати душу немає авантажу…12 А коли тобі допекло до живих печінок і нудьга посіла, то втікай у свою сторону —і все!.. Ну, доведеться там ховатися — це не має ваги; а хоч колись і попадешся, то хоч погуляєш. А там: чи пан, чи пропав — двічі нб вмирати!.. Та й од кари можна втекти, аби тільки гроші… а коли вже зовсім діло дійде до того, що бий дріб,— тоді, на крайній випадок, можна й вирядити себе в далеку дорогу… Тільки вже наостанку, не інакше… Я ж сам пробував дезертирувати і шпіцрутенів за це скуштував, а все ж таки дурості над собою не скоїв… і ще охоту маю погуляти на вільній; волі, на роздоллі…
— Брате мій, друже мій! — з криком обпяв його Янко і весь затремтів від надії, що охопила його.
12 Вигоди, користі.
Ця надія воскресила Янка, і приятелі потім часто розмовляли про те, як їм втекти, переказуючи один одному відомості про різні краї, про лад у них і про свої палестини.
Як виявилося, Гнида був сирота; він уже п’ятнадцятий рік тяг лямку в уланах; на Полтавщині не зосталося в нього ні рідних, ні друзів; крім того, батьківщина його, Кременчуцький повіт, був безлісний, та й Дмитро мало його знав.; Янкові ж Поділля, а особливо три суміжні з його домівкою повіти, були дуже добре знайомі, і ця місцевість давала всі вигоди для переховування… Тому-то Янко й схилив Гниду тікати разом з ним у свій рідний край, але Дмитро, навчений досвідом, одкладав утечу до більш вигідної стоянки полку й до того, поки не назбирають вони трохи грошенят.
Янко тепер уже міг ждати тернлячо: мого гріла наділ іі спонукала до гарячкової винахідливості в добуванні грошей, притуплюючи гіркоту образ. Але чим Янко, як солдат, міг заробити? Ремества, на нещастя, він не знав, а свої загальні знання й розвиток він не міг ніде застосувати… І він гарячково почав вивчати російську мову: добував через Дмитра всякі букварі, книжки, зубрив їх ночами, бо такого роду нахилів тоді не заохочувалось… І таки подолав: здібності він мав неабиякі, з книжкою працювати він привчився з дитинства, і нічого не було дивного, що він за порівняно короткий час навчився швидко читати по-російському; розмовляти вчився само собою в щоденній обихідці.
Про його заняття все-таки відомо було його найближчому начальству, і ротмістр взяв його із стройової служби до себе за денщика, прилучивши до цієї роботи ще й писарські обов’язки. Кармелюкове становище полегшилося. Хоч, звичайно, і від ротмістра доводилось іноді з’їсти зуботичину під п’яну руку, але Янко зумів прихилити до себе його благородіє, виручаючи його порадами, знаннями не раз із напасті; згодом він навіть непомітно підкорив начальника своєму впливові.
Кармелюк з деякою гордістю оглянувся навкруги. Яр, що простягався перед ним, тепер був залитий увесь смарагдовим світлом, а по кручах виднілися строкаті золоті плями; в тем-
ному кориті дна по камінчиках виблискував переливами перламутру, тихо журкочучи, струмок, а коло його берега, ступнів за п’ять від Кармелюка, горличка, прилетівши, безтурботно купала свою голівку в прозорій воді й стріпувала світлі бризки на своє гарне жовтаво-перісте пір’ячко… Перший порив у Янка був убити несподівану гостю, засмажити її на жару і вгамувати хоч трохи нестерпний голод, але він спинив руку, що потяглася була до рушниці: йому стало жаль невинного створіннячка, що так безтурботно віддається радощам життя… Думки його знову перелетіли в минуле.;.
От він у ротмістра відгодувався, оклигав, прибрався і знову всі почали називати його красенем. І покоївки, і дівча-та-міщаночки, і купецькі жінки задивлялися, червоніючи* на білявого, рум’яного, з чарівними очима, писаря-ч‘епуруна, та й він уже відповідав тепер задиркуватою посмішкою на палкі погляди. Молодість, надмір сили та похідна етика давали йому право на це: глибокої любові до своєї дружини він не втрачав, а від тимчасових утіх безглуздо було відмовлятися… Так принаймні думає багато хто…
Так минув ще рік. Кармелюк писав досить часто до своїх, але звідти рідко одержував відповіді, та й ті так були викладені сільським писарем,— мабуть, дячком,— що важко було зрозуміти з них, як живе сім’я. На третій рік тільки в останньому листі проскочило, що управитель кривдить його дружину.
Ця звістка обурила до шаленства Кармелюка, і він хотів був сам утекти з полку й захистити сім’ю свою від напасника, але Дмитро стримав його, пообіцявши тікати з ним незабаром, коли полк вирушить з місця. Незабаром справді перекинули їх до Мурома, і здійснення надій стало очевидне.
На новому місці все було б гаразд,— та, на лихо, задивилася на нього дружина командира й примусила чоловіка взяти Янка в ескадронні писарі. Звичайно, ця посада була великим підвищенням і відкривала шанолюбству Кармелюка перспективи; але прихильність і заступництво пані командирової ставали дуже небезпечні… Янко пам’ятав уже таке заступництво, що закінчилось для нього страшним ударом…
Далеко почувся негучний свист, Янко здригнув і насто-‘ рожився.
Довго ждав Янко: ні посвист, ні умовлений крик не повторилися,— і він вирішив, що це йому причулося з голоду. Перевернувшись на бік, Янко натоптав тютюном люльку й затягся їдучим, паморочливим димом: в голові в нього ніби ліг туман і під ложечкою ссати перестало…
«Хе-хе! Командирша! — усміхнувся він.— Чорт, а не жінка! Невгасиме пекло, та й квит!..»
Вже який він з нею був, з обережності, поштиво сухий, щоб аніні… і то не допомогло! Чи доля загадкового солдата зацікавила її, чи з жиру сказилася, а почала чіплятися з любов’ю своєю, як реп’ях: спершу заступництво, потім материнська жалість, далі ніжність сестри, а там… Янко тріпнув головою й добре почухав потилицю… Запрошувати почала на обід, в гості водити… Командир морщився, але командирша управляла полком,— і всі почали з ним поводитися, як в благородним, як з рівним… Янко опинився на краю безодні, між двох вогнів; порятунку не було, або краще сказати — порятунок був у самій тільки втечі; але Гнида й тепер не був готовий: йому треба було тиждень часу, щоб обладнати одне дільце… Тим часом туга за батьківщиною й за сім’єю стала в Кармелюка нестерпною; всякі гріхи, незважаючи на військову філософію, все-таки впивалися йому в серце, мов кліщі, і часом ятрили його совість; це неприємне відчування викликало з дна душі колишнє, чисте почуття, і воно волало й кликало його душу струснути цей брудний намул і хоч би там що побачити свій рідний край, обняти дорогу дружину, діток, особливо старшого сина… Кармелюк заявив своєму товаришеві, що більше тижня він ждати не буде.
А днів через два донеслася плітка до командира, і Кармелюк змушений був негайно тікати,— гаразд, що була ніч. Він кинувся до Гниди, та нараз в одному провулку наткнувся на таку сцену; його товариша вели два солдати, і руки в Гниди були скручені за спиною…
— Пустіть, братики,— благав жалісливо зв’язаний,— не занапащайте душі християнської… Мене ж за крадіж зі зломом поведуть зеленою вулицею… під шпіцрутени… не шкуру, а душу виб’ють… Не беріть, братики, на себе в тому гріха… Нате ось гроші, поділіться… а мене пустіть… Свідків немає…
— А нас за злодіїв вважатимуть, дияволе! — огризнувся старший.
— Тільки справді ж так… виходить… поодбивають йому м’ясо од кісток,— додав нерішуче молодший…
— Злодюзі по заслузі!
— Та я, братики, втечу… Ось тільки пустіть… і сліду не стане… ну, на мене й підозра… а ви ні при чому… Ніхто ж, крім вас, не застав… ну от і все…
— А тоді, як піймають, то ти й викажеш! — вагався вже, як видно, й старший.
— Та щоб я повісився, коли вас викажу! Не занапастіть, братики рідні! Ой, жаль який!.. Смерть моя!
Янко ніби знову чує це благання, і серце йому й тепер розривається. Здаля- причулося йому чи то гавкання собаки, чи то крик… Ждати було неможливо: прибіжать сполохані люди, і приятель, його єдина опора, загине… ‘ . 4
Забувши цро своє розпачливе становище, Кармелюк раптом кинувся із засади, мов тигр, і, двома ударами поваливши конвойних, в одну мить перерізав вірьовку Дмитрові; схопившись за руки, вони кинулися навтікача… Темна ніч сприяла втечі, а на світанку вони вже були в дрімучих лісах…
Янко витер рукавом краплини холодного поту, що виступили йому на чолі при згадці про це, і став прислухатися: йому причувся далекий посвист, що долинув до нього невиразною хвилею.
Він підвівся на лікті й затаїв дух… і нараз почув, що в самому яру, близько від печери, хтось іде, і не один чоловік, а два чи три.
Кармелюк схопився на ноги, звів курки на своїх пістолях, поправив шаблю, намацав кинджал і став чекати…
Яром побігли до входу печери хиткі тіні, і за хвилину виросли перед ним три постаті. В першій Кармелюк упізнав свого побратима Дмитра й, заспокоївшись, засунув пістолі за пояс; другий був теж свій чоловік, один з вартових при Чортовій виспі, Андрій, а третій був зовсім Янкові незнайомий.
— Пане отамане,! — гукнув Гнида в печеру.— А ми тобі гостя привели… Так уже хотілося йому побачити Кармелюка, що навіть парою коней і бричкою завернув до наших аванпостів…
— Ой!.. Дні живота мого… аки дим! — белькотів одерев’янілим язиком приведений юнак, марно силкуючись вирватися з залізних лап своїх супутників.
— Ха, раді дорогому гостеві,— привітно промовив Кармелюк, виходячи з свого схову, низько зігнувшись.
— О, me miserum заволав, не тямлячи себе, полонений, упавши до ніг отаманові.— Млад єсть… ще тільки з черева матері ізидох… Ні коємуждо зла сотворихом, окрім Гапки… А про Марину — брехня!.. Змилосердься й помилуй блудного сина… хоч ієрейства ради, domine 13 мій!
— Ха^ха! Здорово просить пардону… з підхідцем, а ду-, ша, мабуть, у п’ятах! — зареготав Дмитро. Вартовий тільки крутнув головою й, спершись руками на кий, закохано -дивився на отамана.
13 Пан (лат.).N
— Та заспокойся, паничу! — почав бур Янко.
— Non sum панич, sed попович 14,— перебив його полонений.—, Це тільки зверху… Краси й спокуси ради Євиного роду…— виправдувався тремтячим голосом полонений, боячись, щоб звання панича не потягло за собою страшної помсти розбійника, вже прославленого ненавистю до панів.
— Попович? Тим краще! Тільки чи не католик часом, що все закидаєш латиною? — усміхнувся Янко.
— Триєпостассю 15 просягаюся! — підніс попович до неба правицю.— Іже попівського коліна єсть із діда й прадіда… з Кальної Деражні… І прозиваюся, аки й панотець, мій,— Дерлянський.
Це справді був той самий попопич, що заїжджав із своїм батьком до отця Стопневича в Деражшо. Але, боже мій, його ледве можна було впізнати: ошатна Ліберія тепер була порвана на клапті, колючки дикого терну та козолисту стирчали з дірок; поли її і всі шаровари були в багнюці й зеленій рясці; одірвана частина камзолика теліпалася, мов розбиті двері на завісах; рештки шовкової червоної хустки вилися навколо шиї лахміттям; чуб, прикрашений стеблинками болотяних рослин, стирчав кучмою; на руках і обличчі чорніли плями грязюки; риси обличчя були спотворені жахом, витріщені очі дивилися божевільно, а чорні плями на щоках ще дужче відтінювали страшну блідість обличчя… Попович скидався на божевільного, що зірвався з лаїїщога…
14 Не панич, але попович/
15 Тобто богом, святою трійцею.
, — Та встань же, domine, чого боїшся? Ми ж не звірі, і я свого брата не тільки не скривджу, а й іншим не дам скривдити… Пустіть його, братчики, він не втече.
— Де там! — заперечив Дмитро.— Оно й вартовий розповідає, що як тільки осадили бричку, то він миттю, з неї через голову й спину показав… Гнат кинувся навздогін, а супостат — у чагарі, порвав на собі обмундирування, а продер-ся-таки до болота й там уже по пояс загруз… там його й полонили.
— Еге, батьку,— підтвердив вартовий.
— Та й дорогою пробував дременути.
— Ну, звідціля коли б і хотів, то дорогу знайде хіба що в пекло,— зауважив отаман.
— Якщо вельможний пан…
—Не пан, а отаман,— поправив Дмитро.
— Якщо вельможний отаман,— повів мову, трохи оговтавшись, попович — має беневоленцію… і дасть надію, що тіло й живіт мої невредимі будуть, то я спробую не тікати.— Він встав, струснувся, стер на руках і щоках сухий бруд, пригладив долонею свою чуприну і оглянувся довкола вже трохи заспокоєно.
— Як ти попався до наших у руки? — спитав Янко.— Та сідай, ти ледве стоїш на ногах…
— Страху ради іудейська,— відповів, важко дихаючи, попович і сів на пеньок, що стирчав перед ним.— Я з батьком їхав парою в бричці, а за нами в однокінній біді трясся отець диякон… А правились ми в Бар… Батько мене віз, щоб знову утвердити в семінарії, зане вигнаний бих і ізвер-жен! —зітхнув він і витер брудною рукою піт, що виступив на лобі, розмазавши по всьому обличчю чорні плями.
Це викликало в отамана і в’ його товариша вибух веселого сміху; але вартовий, ростом у добрий сажень і атлетичної тілобудови, дивився байдуже й немов ждав наказів отамана.
— Нєсть, гадаю, ні образа, ні подобія? — розсміявся в свою чергу попович.— Але пика чорна — душа біла! Так аз і глаголю: доїхали ми до Краснопольської корчми… Там нас зело налякали… Ми вихопилися при сході сонця, щоб доправитися до Волковинець до заходу світила; доїжджаємо до Чортової виспи, а отець диякон і рече, що він знає стезю, якою можна обминути сію диявольську місцину, але що двом коням і бричці влектися не можна… Тому родитель мій, вельми засмутившись, пересів до диякона, а мене, ви-щерекомого сина, примусив їхати Чорним шляхом… І тіль^ ки я направив колісницю на ону путь, як повстали на мене ворожі сили, догнали й одоліли!..
— Батюшка й диякон теж не минуть наших, то треба оповістити, щоб не завдали їм клопоту,— сказав Янко Гниді,— а якщо не виїдуть, то оглянути стежку, щоб вивести їх на певний шлях; та до них провести й поповича… А що, чи не знайшли чогось у бричці? — звернувся він до вартового.
— Не оглядали, батьку,— відповів той шанобливо.
Там нічого ж не обрітається, єй-єй! — якось стурбувався попович.— Окрім харчів…
Ото нам їх і треба! — скрикнув отаман.-—Три дні ні в мене, ні в товаришів ріски в роті не було… А що там у тебе призапасено, пане поповичу?
— Для нас з панотцем на дорогу паляниць штук десять, сала од свійського вепря шматків п’ять добрих та в’яленої piscis taranii з півкопи 16, а решта, аки прииошеиіе для уласкавлення сінедріона.
— А що для сінедріона? — поцікавився Кармелюк.
— Для оного — пернатих, сиріч гусок і гусаків присолених, зело смачних,— десяток, качок, іменованих також до утицями, вельми вгодованих і присмажених димом,— два десяткй…
— Важно лепортує, хай його вовк із’їсть! — сказав Дмитро і провів рукою по вусах і бакенбардах, що геть порозростались. Вартовий тільки сплюнув і одвернувся. Сам Янко пожирав очима доповідача й ковтав слину.
— Ну, масла ще свіжого око17 та просоленого діжечка,— провадив попович,— кукурудзи гелетка, сочевиці ге летка* борошна гречаного й пшенишного по мішку та крупів усяких чотири вмістилища.
Скарб, цілий скарб! — скрикнув Янко.
— Фуражу, виходить, магазин… Натріскатись можна,— докинув Дмитро.
— Ну, як хочеш, поценку, а ми в тебе ці сінедріонівські дарунки заберем… Хоч заплатимо, а заберем. Бо голод — не свій брат,— вирішив отаман.
— І дуже добре! — зрадів попович.—Бо без дарунків батечко не поткнеться в бурсу, а повернеться вспять — і мені полегкість буде… Єдине токмо, щоб йому 16 Тарані штук ЗО.
17 Три фунти.
відомо стало, що данину забрав пан отаман, а не пропив я в шинку, занє цього не схвалює родитель.
— Не схвалює? — здивувався Янко і дав наказ вартовому: — Зараз же доставити сюди весь провіант… Та оповістити вільних людей, щоб поспішили сюди до нас на сніданок…
— Та прихопи й барило солдатських сліз, що, казали, роздобули наші в жида,— додав Гнида.
За годину все було сховано в отаманській печері, а на сніданок залишено тільки п’ять паляниць і два здоровенні шматки сала, та ще тарані з десяток… Звичайно, й горілки барило, котре взяв під свою опіку Дмитро.
З вартовим прийшло ще троє селян. Всі одержали по однаковому шматку сала, по чверті паляниці й по тарані, а також і по філіжанці горілки. Філіжанку цю,— просто старовинну високу чайну чашку,—- облюбував Дмитро в якогось пана економа й прихопив із собою для дорожньої потреби; вона й правила завжди за чарку. Хоч і е приказка, що після першої не закушують, та наші голодні, не дожидаючи другої, накинулися з гарячковою пожадливістю на хліб і на сало… Очі горіли у всіх хижим вогнем, бліді обличчя оживив рум’янець… і серед загального мовчання тільки й чути було прискорене дихання та жвакання…
Попович і до повернення вартового був уже зовсім спокійний і, оговтавшись у товаристві, почав навіть розповідати- бурсацькі анекдоти, а тепер, підкріпившись оковитою й таранею після переполоху, почував себе прекрасно і мімікою виявляв веселість і радість. Коли піднесли йому другу філіжанку, то він уже до неї проказав слушні вірші:
Аква віта створена з жита:
Хто тя добре ковтає,
Той сладость в нутру ощущає,
Та ще додати мушу,
Що веселить вона душу…
О, да шануватимем того довіку,
Хто ощасливив тобою чоловіка…
Абись же відала свою межу,—
То лізь у мою вежу!
І він при останньому слові перекинув філіжанку в рот18
Дружний вибух реготу й схвальних вигуків підтримав бур-сакову примовку.
— От так ловко одбалабонив! — вигукнув Дмитро.— І манерку перекинув у рот хвацько… Молодчина, люблю таких! — і він поплескав по плечі поповича, що обернувся до нього.
— І мені твоя весела вдача сподобалася,—усміхнувся отаман.
— Я, пане отамане, і воспіти все можу гласом веліїм! — хвастався вже підпилий попович: дві філіжанки оковитої почали його розбирати.— Коли б гітара, а ще 18 Перекладена бурсаками по-латині народна пісня: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде…» (Прим, автора).
ліпше — торбан… Ех, заспівав би: i«Et sonat, et tonat, pulveumque colbum dat» *.
— Молодець, хай тобі грець! — підбадьорював Гнида, і весь гурт підхопив теж: — Молодець, ловко!
— Ось як роздобуду десь торбан, то я тобі вдарю на струнах! — устряв Кармелюк.
— О ч возвоселюся в оний час, а нині сущу, я можу без тимпанів і гусел возопіти тако…
Г попович дзвінким голосистим тенором заспівав комічну пісеньку.
Що далі він співав, то дужче захоплювався, жестикулював і прискорював темп… Нарешті попович, прискоривши темп до козачка, підібрав поли своєї Ліберії, ударив сам гопака і пішов вивертак; всіх охопило безумство: всі почали підспівувати, вигукувати, підсвистувати в такт і від захвату реготати.
— Смали! Сади! Ріж!! — кричав, притупуючи ногами, Дмитро.— Ох, шельма! Бий каблуками, каналія! Одколюй! Забирай, забирай! Ох, бодай тобі… Так та перетак!
— Молодець, ловко! — розпалився і Янко, забувши свою тугу.
Аж коли гёть знемігся, цопович припинив шалений танець і під захоплені вигуки впав і розкинувся мало не в самому струмку.
Наближався полудень, і яскраве весіннє сонце починало вже припікати. Здаля долинув крик сови.
— Чи не твого панотця там накрили? То тобі треба поспішити до коней, щоб од тривоги не пропав,— звернувся до поповича Янко.
Той підвівся, все ще часто дихаючи, окинув усіх засмученим зором і заходився з досадою чухати потилицю.
— Спасибі тобі, попенку,—заговорив отаман,—за твою веселу вдачу і за ту втіху, що ти нам дав у нашому бродяжницькому житті. Ховатися від людей мало радості… наче дикі звірі… Та й супутники наші — самі лише нудьга та гризота; то й за хвилину сміху — спасибі! А батькові передай від мене, що з великої нужди я забрав його харч… і що, звичайно, я за нього заплачу щедро.
г— Ех, пане отамане! — вигукнув попович, щиро зворушений прийомом.— Ширять про тебе багато страхів, а тільки такої людини, такої душі й не бачив ніхто!.. Та йви всі, братчики, полюбились мені… От наче в рідній сім’ї опинився… Прийміть мене, братіє, в свій собор,— став він знову комічно благати,—послушником буду і паки і паки реку, все убо сотворю, що накаже отаман, і життя покладу за вашого батька й за вас, товариство! , ,
— Приймемо! Зоставайся, згода! — почулися співчутливі вигуки.
— Любий ти мені теж, поповичу, і діло б тобі тут знайшлося,— обізвався задумливо Кармелюк,— а взяти тебе не випадає: не годиться бо синові супроти батька йти, та й нам потурати тому гріх… А от коли ти станеш, сяк чи так,
на своїй уже волі, то тоді, будь ласка. А тепер поки що про* щавай! — І він обняв засмученого поповича.
Всі мовчки погодилися з мудрим наказом отамана й пішли виряджати веселого гостя.
Зосталися тільки Янко, Дмитро та Андрій.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.