Дніпро засніжний під льодом, тільки посередині, на бистрині, піниться, буруниться вода. Туди й шугають чайки з височини, щось там виловлюючи. Дивні птахи, де взялися, звідки прилетіли до Києва? Чудувався тому Василь Наливайко, а старий Ёогдан, його батько, на чайок не зважав, ніби й не було їх, очі йому сльозилися
й далина задніпровська ніби в мареві — не такий уже видющий, як раніше.
— Щось ніби недобре вам, тату? — стурбовано до старого Василь.— Чи згадалося щось сумне?
— Не те, сину…— І далі: —Час мій надходить, iijo з білим світом пора розлучатися, з життям.
Змовчав Василь, не знаючи, як йому повестися з батьком, кволий він, немічний. Справді довго може не про-. триматися. Зітхнув тяжко, а батько:
— Шкода мені тебе, сину, бо якийсь ти ніби не при своєму розумі. Візьми якось себе в руки, адже козак до всього повинен бути призвичаєний.— І потім: — За Марією, знаю, сумуєш, а чи варта вона того?
— Звісйо, варта.
—. Але ж інша ще вартішою буде.
— Яка інша?
— Та, що знайде тебе або ти її знайдеш. Чи зовсім однаково тобі, що після тебе жодного Наливайка на світі не зостанеться?
— Аби лиш люди зосталися.
— Чого ж тоді сниться мені, що з усіх усюд до нього горнуться селяни: і з Литви, і з Польщі, і з Московщини.
— До кого, тату?
— Та ж до Наливайка — з корогвами, прапорами, й з кінця в кінець по Києву: то Наливайко йде, Северин!
— Северин?
— Бо Северином його назовет, сина свого.— І додав: — 3 Києва, кажеш, по слідах її йшов?
— До Гусятина, де той чернець її й поховав.
— Знайти його мусиш і, коли підтвердить, що нема Марії, тоді візьмеш іншу, не зволікаючи, щоб народила тобі сина Северина. А щоб ти зрозумів, то Северин — побратим мій, життям йому зобов’язаний, бо інакше б не стояли ми з тобою, Василю, над Дніпром.
— Зроблю по-вашому,— погодився Наливайко.— Й молитиму бога, щоб онука свого ще побачили. Але що ж то за Северин, тату, отой ваш побратим?
— Козак, що голову свою під ворожу шаблю підставив, це тоді, як шляхта, польська татар-степовиків собі на допомогу закликала. Того кримчаїса,— весь час він у мене перед очима,— я потім збив з коня, помстив-ся за Северина. А що з того? Побратима вже нема, такого, що вірніший за всяку жону на світі! Отож запам’ятай це, Василю, й не дуже покладайся на жінок.
— Не кажіть так, бо Марія моя — теж як побратим.
— А де вона, в могилі під Гусятином? Може, заведеш мене туди, хай подивлюся тепер, доки тримаюся на ногах.
Якийсь час, закинувши голову вгору, дивився старий Богдан на сірих чайок над Дніпром, потім байдуже махнув рукою. Що, мовляв, птахи? Ширяють собі безперестанку в повітрі й більш нічого. Відтак, злегка похитуючись з боку на бік, пішов засніженим схилом униз, по кимось протоптаній стежці, спираючись на товстий, сукуватий ціпок. У смушковій шапці, в кожусі. А Василь позаду, розмірковуючи: як відмовити батька від задуманого, бо навіщо старому Маріїна могила?
Не надумав нічого й батько. Тоді несподівано — весь час, видно, Марія йому на умі:
— За душу його потряси, шаблю над головою здійми — хай скаже, куди подів дівку, живою, може, Ті закопав? — І, тяжко зітхаючи: — Після того, як шляхта нас побила, то живих і мертвих клали до одної ями.
Зразу аж жахнувся Василь, волосся йому наїжачилося, бо уявилось, як немилосердний чернець кладе живою Марію до могили, щоб урятувати так себе від пошесті? З вуст же прозвучало:
— Все одно надіюся, сподіваюсь.
— На що?
Не відповів Василь, та-й батько, видно, не чекав відповіді, поспішаючи. Куди? З Києва скорше, до Гусятина? І згадав Василь, як у тому подільському містечку вдова одна, що по мужеві своєму, якого татари при несподіваному наїзді зарубали, успадкувала шинок при дорозі, розказала, що буцімто з’явилися вони до неї далеко за північ — не дуже густий, курячий, як кажуть, дощ тоді сіяв, а вони мокрі, як із відра политі. Поставила на стіл вечерю, а ні дівчина, ні чернець до неї й не доторкнулися, перебули ніч під стріхою, а на ранок пішли. Збагнув одразу, що шинкарка про його Марію говорила.
— Куди ж пішли-подалися? — поспитав.
— Чомусь дуже цікавишся тим, козаче? — з підозрою зиркнула вдова.
Хотів знати, яка на вигляд ота дівчина, що була з ченцем і який він, а вдова: хіба я знаю? Звичайні! Чернець, як ведеться, у чорній рясі, взутий, дівчина босоніж, бліда, як смерть, хвора, видно.
— Чернець тільки через якийсь час повернувся,— казала далі вдова.— Позич, мовляв, лопату. Здивувалась я тому, подумала, може, скарб якийсь потаємний хоче відкопати, а то він її поховав.
— Марію?
— Може, й Марію, хто знає. Тільки підійшла я, a. він над могилою стоїть. .
— Чернець?
— Ага. Спитала ще його, що сталося, святий отче, а він: не бачиш, каже, тепер у могилі вона, в сирій землі, господь забрав її від мене! — Й до Василя: — Коли хочеш, то йди за мною — покажу.
В обхід Гусятина пішли, на узвишшя, з котрого й місто як на долоні, і річка внизу, і стіна лісу вдалині. Шукав очима: а де ж хрест, де могила? Вдова показала на невеличкий пагорбок, що вже осів, осунувся від негоди:
— Ось тут її могила.
Більше нічого не сказала, пішла геть, а Василь сам залишився над горбком, доки не змусив себе повірити у все те, що почув, бо ж хіба не могла пошесть підкосити Марію в дорозі? Але ж куди після того пішов чернець? Може, й сам упав посеред шляху і його мертве тіло хтось скинув до ями? А батько наполягає, щоб він по ченцевих слідах, куди ж вони його приведуть?
Маріїну бабу згадав Василь, як знайшов її самотню в постелі — пізніше теж пошесть її забрала. А батько вижив — чи не для того, щоб ще трохи протриматися на світі, незважаючи, що старий став і немічний? На Печерську гору по всьому піднявся старий Богдан, ступив на просторе Лаврське подвір’я, де дзвіниця висока, а з усіх боків більші та менші церковки, а поміж них за невеличкою залізною огорожею — цвинтар, на якому то тут то там важкі кам’яні брили й залізні хрести, де й князь Костянтин Острозький лежить. Біля князевої могили й зупинився Богдан, запитав:
— Дивуєшся, може, Василю, чом я тебе сюди привів? — И, не чекаючи на відповідь: — 3 Києвом, бачив, я вже розпрощався, а ще з князем треба мені розлучитися.— Й, помовчавши трохи: — Чуєш, Василю?
— Звісно, чую, тату.
— Над Дністром мене поховаєш, де Северин упав, побратим мій. Щоб колись онук чи, може, правнук, прийшов до мене на побачення.— Й до кам’яної плити, під якою в сирій землі лежав Костянтин Острозький:
— Не старіший за мене князь, а вже в могилі, чому? — І сам до себе: — Пани пихаті тебе, князю, на той світ відправили, за те, що віри рідної української тримався.
«А Ілія який буде? — зразу подумав Василь Наливайко.— Яким шляхом піде, чи не збочить? Чи вже збочив?» Пригадалося, як у Костелецькому замку молода князева жона запевняла Василя, що Ілія житиме по-своєму, як захочеться йому. «Дивно,— думав далі,—: чому Беата це мені сказала?» Чи відчула, зрозуміла, що зостанеться Василь однаковим до кінця, ніколи не зміниться? Чи боїться, щоб не намовляв проти неї князя? Пообіцяв Беаті й Ілії, що чекатиме на них в Острозі, тепер, може, думають, що не дотримав слова?
Гурт богомольців угледів на Лаврському подвір’ї і серед них,— аж затремтів увесь, не міг повірити,— вона, шинкарка з-під Гусятина. Чи не тому її доля йому послала, щоб нікуди не віз батька з Києва, аби старий від удови про все довідався? — І навстріч богомолкам, дивуючись: невже шинкарка не впізнає його чи за щось розгнівалася, що й не хоче на нього подивитися? Зрозумів: когось іншого угледіла. Дивився тепер на обох: на батька свого й на вдову з-під Гусятина, що поволі, не зважаючи на Василя, йшли одне до одного. Почув потім, як шинкарка сказала:
— Ніби це ти, Богдане?
…Легенько смикнув за повіддя, зупинив коня Василь — з узвишшя вже добре видно й Острог, і палац князів. Але що таке?.— думав, чом зненацька стало йому млосно, чи щось серце йому віщує? Невже той чернець зараз йому стрінеться? Вдова ж казала, що після того приходив, ночував в її хаті, кажучи ніби, що в Острог збирається. Через багато літ признала шинкарка батька, упізнала — дивно на те було дивитися Василеві. На богомілля до Києва якраз прибула вчасно, бо інакше б довелося Василеві везти старого на Поділля. А тепер зостався батько в Києві, забувши про все на світі. Й те, що раптово розхвилювався, що аж ціпок йому випав з рук, наводило на думку, чи не була колись батьковою любов’ю вдова? Козакував адже, ходив по світі, й хіба не могли десь зустрітися, зійтися? А серце пече, що затис руками груди. І кінь, відчував Василь, теж тремтить під ним — чи мимоволі й тварині передалося його хвилювання?
Через місто мчав галопом — нетерпілося швидше опинилися за замковими стінами. З розгону, думав, проскочить браму, на подвір’ї лише спиниться. А ворота виявйлися замкнутими — що таке? Й дорога до палацу засніжена — один лише санний слід на ній. І ще дуже тихо скрізь. Застукотів у браму, загукав:
— Гей, відчиніть!
На мить збігло на думку: а може, й в Острозі пошесть, така, як під кінець літа в Києві? Та з-за брами:
— Чого тобі, чоловіче, чого хочеш?
Замковий священик постав на воротях, старий, суворий. Пильно задивився на нього Василь, не розуміючи: наче розум стратив піп, що не впізнає Наливайка? Феодосій же, поволі визволяючись із задуми:
— Ой, як кликав тебе, Василю, князь, а тепер…
— Чи сталося що, вже не потрібний я князеві? *
— Біда, Василю, нема вже нашого князя, помер.
Не хотів тому вірити Наливайко: як міг померти
князь Ілія, молодий, здоровий? Невже від пошесті, що від Києва добулася й до Острога, аХе ж хто її сюди заніс, страшну цю хворобу, чи не той же чернець, що поховав Марію на Гусятинській дорозі? Рвучко розвернув коня, вдарив закаблуками — тепер, коди нема князя Ілії, то навіщо Василеві й Острог?
¥ * ¥
— Перестань, Беато! — аж крикнула княгиня Катерина, невдоволена дочкою своєю. Чомусь зовсім нерозумною виявилася, маєток свій кинула, що відписав їй князь Ілія. До того ж ще дуже невчасно до матері поїхала — король; Сигізмунд ось-ось м,ає Катерину відвідати, вість таку одержала з Кракова, поки Бони нема в Польщі, удвох з Антонієм подалися до Риму.— Рішуче далі, твердо сказала: — Мусиш зараз же назад, Беато, в Острог повертатись, доки ніхто не відібрав його в тебе.
— Хто посміє?
— Не забувай, що в Ілії ще брат є і мачуха.
— Мені ж Ілія відписав Острог і синові своєму.
— Якого ти, може, ще й не народиш.
— Що таке кажеш, мамо?
— Нічого, тільки те, що врешті-решт зрозуміти повинна: дім твій тепер в Острозі.
— Неначе ти мені не мати,— із здивуванням задивилася Беата на княгиню Катерину.— Чи я не твоя доч-ка? — І далі:— Я такою не буду, за сина свого майбутнього життя покладу, ніколи до самої смерті не залишу його без моєї допомоги, без мого захисту! — Й благально: — Зрозумій, мамо, нещасна я дуже, а ти чомусь відвертаєшся від мене, не жалієш моїх сліз. Чи сама ніколи не плакала, хоч би тоді, як князь Костелецький помер? Не плакала, скажи?
— Не плакала! — рішуче, твердо на те відповіла княгиня Катерина.
— Чому, не любила хіба мужа свого?
— Не треба про це.
— Про що ж тоді?
— Про те, щоб не лишилася без маєтку, бо інакше як житимеш?
Доповна налитими слізьми очима дивилася Беата на княгиню Катерину, думаючи: невже це мати її, що колись була дуже добра до неї, а тепер змінилася, стала жорстокою, зненависною? Чи погано знає вона свою матір, яка завжди однакова, тільки про себе дбає, більш ні про кого? Але ж тоді, як з Ілією з Кракова поїхали в Костелецький замок, хіба не казала їм: чом, мовляв, поспішаєте, діти, побудьте хоч трохи зі мною, Острог від вас нікуди не дінеться. І вирішила — нехай буде так, як каже княгиня, назад вона поїде, в Острог, бо там тепер рідний дім її, іншого ні в неї, ні в її майбутнього сина нема! Схлипнула: не дочекався Ілія, не дав бог йому такого щастя, щоб побачив сина свого, обережно, боязко взяв його на руки. Сказала:
— Вчиню по-твоєму, мамо.
Зразу повеселіла княгиня Катерина. Адже Беата з нею погодилася, не думала навіть, що так швидко доможеться свого. Обняла дочку, холодними вустами торкнулася до розгарячілого її чола — нехай поспішить, бо дуже не хочеться їй, аби король застав Беату в Костелецькому замку. Може, це вже її останнє побачення з Сигізмундом. Королева Бона вередлива й ревнива, тому мусить бути обачною. Й, виправдовуючись: кожна жінка в першу чергу для себе повинна жити — хіба колись так не робитиме й Беата? Ще раз поцілувала дочку:
— Не гнівайся на мене.
— За що, за те добро, якого мені бажаєш?
І вже сама захотіла Беата в Острог, у свій маєток. Не хотіла, та Ілія наполіг на своєму, неначе відчував, що дуже недовгий вік йому суджений. І княгиня Катерина, певно, має правду, бо чому приїхала, не перебравши до рук Острога, щоб ніхто й не помислив позбавити її прав, хоч би та ж княгиня Олександра? Вирішила, якщо треба, то й до короля звернеться по допомогу Все-таки Сигізмундова дочка — хіба не заступиться за неї? Та й інший є в неї надійний захисник — Антоній, з королевою Боною нині у Римі, але ж скоро вернеться звідти. Та ще б коли Наливайко був за неї — іншого супроводу не хотіла б, під його захистом, знає, безпечно дісталася б до Острога. Тільки ж Наливайко, може, обманув і князя Ілію, і її, Беату?
Навколішки опустилася — камінь холодний, твердий, а біль у животі такий, що встояти важко.
Відтак у карету сіла, кутаючись у хутро, хай коні без упину біжать уперед, розкидаючи сніг на всі боки.
Провела рукою по розгарячілих скронях. Мати, здається, поцілувала її, а чи вона поцілувала матір, чи сказала їй на прощання лагідне слово, чи так і від’їхала, з гнівом у душі, караючись цим, бо з матір’ю, може, ніколи вже й не побачиться. Й сама себе пожаліла — самотня зовсім, усіма покинута, хіба не сумно їй буде в замку? Серед високих кам’яних стін,, де тільки одні слуги, а більш нікого…
Заплющила очі, згадала: на тій гостині, коли наїхали до них Радзівілли, дуже багато меду випив Ілія, що потім до ранку не заснув, кашляв надривно, що замкові стіни від того здригалися. По дню, як трохи похмелився, ніби йому й покращало, а під вечір — якби не Антоній, то не знала б, що й робити,— раптом заметався в постелі, шматуючи на собі одяг. Від ляку сховалася Беата Антоній же знайшов її, сказав:
— Ходи, Беато!
Нічого не розуміючи, мовчки дивилася на нього, а він:
— Князь кличе тебе, він при своїй ще пам’яті. .
Ніби спав Ілія, не поворухнувся навіть, коли увійшла
до кімнати.
— Ось вона, князю,— підступив Антоній до його ліжка.
— Хто прийшов?
— Жона твоя.
— Нема у мене ніякої жони.
— Отямся, Ілія, адже сам кликав її, просив, щоб при^ йшла.
— Не обманюй, ні про що я не просив тебе.
Не впізнавала Ілії, бо весь зморщений, ніби старезний дід.
— Це я, твоя Беата,— мовила пошепки.
Ніякої Беати в мене нема.
— А хто ж є?
— Анна.
— Від якої задля мене відмовився.
— Не відмовлявся. Й тільки видужаю, одружуся з Анною, бо так отець мені заповів, князь Костянтин.
— Муже коханий, Ілія, що з тобою? — впала на постіль до Ілії. Ніби пробудився він від тяжкого, тривожного сну, обійняв Беату, пригорнув.
— То, кажеш, він уже б’ється, дає про себе знати? запитав.
— Так, Ілія, синок, спадкоємець твій.
—^ І твій, Беато.
Що його ніхто від нас не відбере?
— Хто може відібрати сина в батьків?
— Король.
— Хіба він сам не благословив нас?
— І зла нам ніхто не заподіє?
— Ніхто!
— Тільки-но марив ти,— сказала, визволяючись з обіймів.— Щось таке ввижалось тобі?
— Хто знає, може, й ввижалося.
— Чому ж тоді Анну кликав, казав, що одружишся з нею.
— Уже одружений, Беато, й тебе ні на кого не проміняю. Ти одна перед богом і людьми жона моя, й Анна з тим уже примирилася…
Й після тривожної паузи, полохливо:
— Де ти, Беато? Одізвися, чому кинула мене?
— Я тут, Ілія, з тобою
— Покажися, хай подивлюсь на тебе.— Очі широко розплющив, в один, другий бік повів головою й до Ан-тонія:
— Хто такий? — І далі. — Чом на тобі така брудна сутана, з кривавими патьоками на ній? Чи, може, вбив когось, Антонію?
Захихикав надовго по тому Ілія, що Беата, ховаючись за Антонієвою спиною, не могла дочекатися, доки замовкне. А як занімів, біла піна виступила на вустах. То він знову до Антонія* .
— Чи совість у тебе, чернець, чиста?
— Чому ж ні? Чиста.
— Хіба так буває, щоб у ченця совість була чиста?
— Даремно ображаєш мене, князю.
— Що ж інше мені зостанеться, коли вмираю.
— Не помреш, видужаєш.
— І тут ти обманюєш мене, чернець.
— Скоро він з’явиться на світ, син твій,— не витримала розмови Беата.
— Кажеш так, як чернець намовив тебе, в якого совість така ж чиста, як і його сутана.
— Ілія!
— Іди геть.
— Жона ж я твоя, яку сам вибирав.
— Правда, що сам, хоч тепер каюся.
Отямилася, вже як Антоній увійшов до її покою.
— Не дав бог тобі щастя, Беато.— Взяв злегенька за голову, пригорнув до грудей, як батько рідний, якому наймиліша й найдорожча його дитина. Не розуміла тільки, чому Антоній мовчить, більш нічого не каже?
— Як же мені бути, святий отче? — запитала.— Як жити?
— Не бідна, маєток маєш, що тобі Ілія відписав.
…Після похорону поспішила до матері, шукаючи в неї
захисту, тільки даремно. Дуже невистачає їй зараз Антонія. Думала порадитися з ним, попросити допомоги… Коли ж повернеться з Риму? Та й чи не затримали його при собі у Кракові король і королева?
І, повертаючись до останніх хвилин життя князя Ілії: чому так раптово змінився він до неї? Бо католичка, полька, а він українець. І Наливайко українець.
Але ж ні, переконувала себе: не інакше, як тільки з любові Ілія так вчинив, щоб не пішла з торбою за плечима, як остання жебрачка… Одне недобре, що час від часу нудить Беату, спокою в її серці нема, що й усидіти і влежати на одному місці важко… Чи то вже її маленький Ілія (вирішила, що на честь мужа свого назове отак сина) проситься на світ?
Умовляла себе: усе ж добре, ніякої небезпеки нема, до пологів ще далеко, на той час у своєму замку, в Острозі, буде… А холодний страх усе ближче до серця. Навіть під теплим хутром раптом дуже холодно стало Беаті, аж зацокотіла зубами. А в серце ніби хто вдарив ножем, шалений біль пройняв усе тіло. Коні ж стрімголов мчали вперед, викрешуючи кованими копитами іскри з наїждженого, твердого, як камінь, снігу.
З боку Кракова в цей час у напрямку до Костеле-цького замку карета їхала без жодного знаку на ній, щоб не привертати чужого допитливого погляду. Так Томаш Радзівілл порадив, а Сигізмунд послухав його, розуміючи, що князь з добрим наміром — аби Бона, коли вернеться з Риму, не довідалася, що в час її відсутності король зустрівся із старою любов’ю своєю. Бо ж хіба мало щастя й радості подарувала Сигізмундові Катерина? Бона холодна дуже, а ще холоднішою була Барбара Заполянка. Ніяк не міг її розворушити, хоч оплакував Барбару по-справжньому.
Послав Катерині вість, але чи чекає його? З нетерпінням хіба не вдивляється із замкових стін у далечінь? Тільки навіщо взяв із собою князя Томаша? Щоб скрізь, в якому б покої з Катериною не сховалися, Радзівілл був тут як тут? Чи даремно побоюється — хай який заможний князь, а від королівської милості й він залежний. Але що Томашеві треба? Чого домагається він?
Радзівілл, бачив Сигізмунд, тихо посапує носом, значить, зовсім не бентежиться в нього душа, спокійний він, нічим не хвилюється, бо якби щось недобре мав на серці, то хіба б такий спокійний був? Спати той не буде, в кого нестримно до чогось прагне душа. Як Сигізмунд зараз нестримно прагне до Катерини, щоб пораділа вона за Януша, бо так вирішив: Польсько-Литовський трон свій передасть Сигізмундові-Августу, який від італійки, від Бони; тільки Янушу за те ображатися нічого. Боні, звичайно, нічого не сказав, а Ан-тонія попросив, щоб навідав Януша в Римі, перед&в йому Сигізмундове благословення… А ще попросив Антонія, щоб умовив папу, аби ке противився Кли-ментій — каштеляном Віленським, Литовським має стати тільки Януш, ніхто більше, бо духовний трон, може, ще більше чогось вартіший — Сигізмундові завжди на перешкоді сейм, а Янушеві хто заважатиме?
Мимоволі зиркнув на Томаша. Побачив Сигізмунд, як князь Радзівілл посміхнувся, пробуджуючись.
— Дуже щось ти веселий, Томаше,— сказав.— Чому?
— Здалося мені,— відповів Радзівілл,— що стала вона моєю жоною, Бе^та. І я зрадів тому, що вона твоя дочка, королю, й що вродлива дуже, гарнішої й на світі нема.
— А Катерина?
— Схожі вони одна на одну, мати й дочка, зразу видно, яка в них шляхетська кров у жилах.— Хотів ще додати: твоя, королівська кров, та змовчав, бо це вже буде забагато. А Сигізмунд на це:
— Молода зовсім і вже вдова, як же далі житиме? _ — Одружитись повинна, вийти заміж, поки не пізно. Й коли ти, королю, не проти…
— Проти чого?
— Про сон свій кажу, який тільки-но привидівся мені, що буцім ти, король…
— Віддав дочку свою,— підхопив Сигізмунд.— Щоб узяв ти її собі за жону?
— Так, радо візьму Беату.— І через мить: — Звичайно, не зразу, хай спочатку заспокоїться, повернеться до тями. Та й я не можу ж так одразу.
Зрозумів Сигізмунд, про що говорить Томаш,— дружина його тільки-но померла,— чи тому й узяв Радзівілла з собою, щоб швидше забув він про своє горе? Чи помиляється, ніякого горя нема в князя, інакше чому б так швидко заговорив про одруження? Хоч для Беати в даному разі, можливо, Томаш не така вже й погана партія?
— Я не проти, але ж треба і її поспитати,— зваживши все, сказав Сигізмунд.
— Те й зроблю, сам її спитаю, щоб ти, королю, завжди мав право на Острог і на Україну.
— Хіба зараз не маю?
Тим часом князь Томаш, визираючи з віконця, спитав у візниці.
— Що там сталося?
— На дорозі хтось наче нам поперек шляху стоїть…
— Хто може бути поперек шляху королеві?
Притримав візниця коней, бо попереду дорога справді зайнята — у найвужчому місці, де з одного боку стрімке урвище, а з другого — сніжне поле. Тут же майнуло в голові Сигізмундові, що то Бона якимсь чином довідалася про його намір і кинулась навперейми, щоб не пустити його до Катерини. Та пригледівся, побачив біля тої, іншої карети, знайомого візницю — колись привозив до нього у Краків Катерину. Здалося зразу — з княгинею щось трапилося. Хутко до навстіж розчинених дверцят:
— Катерино? — Й злякано на Томаша, бо з карети раптом з тяжким жіночим стогоном голосний дитячий крик донісся.
— Породила молода княгиня,— пояснив візниця.
— Покажіть мені його,— попросила Беата, прихо-дячи до тями.
— Кого?
— Сина мого.
<— Помиляєшся, Беато, дочка в тебе народилась.
Розпорядився Сигізмунд, й обидві карети рушили в один бік — до Костелецького замку, щоб там подали породіллі допомогу, аби не вмерли, не загинули обидві — мати*вдова і донька-сирота, які далеко ще не зазнали всього того, що приготувала їм доля.