1
— Про що думаєш, Януше?
— Справді хочеш знати? — відірвався від вікна, повернувся до матері.
— Такг що тривожить тебег чим ти невдоволений?
Чолом до скла притулився Януш — до Флоренції
йому вже час або до Відня, а батьки навіщось везуть його до Києва, чого він там не бачив? Хіба отець, князь Василь-Костянтин, воєводство київське не може без нього прийняти? Мати ж бо Янушева, Зофія, зі сльозами на очах до свого первенця: чом він такий? Трьох синів народила Зофія мужеві. Молодших двоє, Олександр і Костянтин, зосталися в Бродах, а Януша, старшого, вирішили з князем узяти до Києва. Хоч для матері всі діти мають бути однакові, та все ж для неї Януш — найулюбленіший. Може, тому, що перший, якого з нетерпінням чекала?
Дивно, а Василь-Костянтин чомусь Януша недолюблює, по науку до Флоренції й Відня не послав би його, якби не Зофія. Умовила чоловіка, мовляв, хіба не хочеш, щоб син наш зрівнявся з найбільшими чужоземцями, перевершив їх у науці? Послухався Василь-Костянтин, бо ще не було такого, аби в чомусь відмовив жоні, адже по любові побралися, по взаємній згоді, не так, як в інших, хай навіть найшляхетніших родинах. Добра всякого князь Острозький має достатньо, отож кожному з синів у спадок багато дечого дістанеться, ображеним та обділеним ніхто не залишиться. Але, думає собі Зофія, Януш перебере все найкраще, в тому числі й Острог, якщо Василь-Костянтин остаточно заволодіє ним, про що постійно мріють. Чого ж тільки Януш мовчить, не каже нічого? Припала б йому головою до грудей, якби була одна, а то ж у кареті ще й Антоній — чомусь заманулося йому до Києва, не відмовила йому в тому, адже довірений Сигізмунда-Августа. А Януш зненацька, відриваючись від віконця:
— Дощ безперестанку все йде та йде.
— Нічого дивного,— відповіла на те,— пора гнила, осіння.
— А у Флоренції сонячно зараз, тепло,— задумливо сказав Януш.
— Невже ніколи там не буває осені?
— Дощів принаймні отаких ніколи.
— А мені любий цей дощ,— зітхнула Острозька.
— Що в ньому гарного?
— В усьому можна знайти щось гарне, коли захочеш.— І, передихнувши: — Та й дощ цей осінній, хай і затяжний, хіба вічний? Завтра-післязавтра проясниться, мороз прийде, сніговій замете, хіба то не краса?
— Бо іншого нічого ти не бачила, мамо.
— І ти, Януше, може б, краще всього того не баічив.
Зненацька спало оце Зофії на думку: чи не помилилася, коли умовила Василя-Костянтина віддати Януша в науку до Флоренції, бо що з того має? Ніби чужа тепер синові. І наука та, що здобув Януш, що вона дала йому? Ну, хай став мудріший від інших, набагато більше знає, ніж перший-ліпший найшляхетніший вельможа, але ж володарем Речі Посполитої все одно не стане. Олександра й Костянтина тому далі Львова чи Кракова не пошле, щоб не відвернулися від рідної матері. Щоб осінь, і зима, і літо українське їм миле й дороге було! Бо ж ця осінь, що за вікном, хіба не гарна? Дощ ніби не з хмар сіється, а з туману, який низько пливе над лісом.
І зразу ж, забуваючи про свої сумніви:
— Невже, князю, так і було, що Гаштольда, воєводу, не прийняли кияни, не відчинили перед ним міської брами? Адже не лихий, здається, Гаштольд?
— Не лихий, правда. У Вільно, де до останнього часу Гаштольд воєводою, мало таких, щоб ним були невдоволені.
Як наказав король воєводі Віденському Гаштольдові прийняти під свою руку воєводство Київське, зразу той поспішив до Києва, очікуючи, що брама широко перед ним відчиниться і з корогвами, квітами увесь люд київський рине йому назустріч. А ворота, дивно, наглухо зачинені, довелося вийти з карети. «У першу мить подумалося мені,— розповідав Гаштольд Василеві-Кос-тянтину,— що в Києві ніхто не знає про мій приїзд, але ж згадав, що наперед послав гінця з повідомленням». Ніби вимер Київ, кинутий усіма, аж доки у віконечко визирнув немічний старець, який наче тільки-но пробудився і, вислухавши Гаштольда, відповів:
— Ніколи ще жоден католик не був у Києві воєводою. Бо тут не Польща.— І далі: — Україна тут, Київ, який нині й довіку за своїми законами живе.
Сховався старий, віконечко зачинив і більше не показувався, хоч Гаштольд ще довго стояв біля брами, чекаючи, сподіваючись, що все-таки вийдуть до нього мужі київські. А війська в нього не було, щоб узяти місто приступом. Адже з одним слугою своїм та ще з жоною Барбарою Радзівілловою прибув. З острахом тому йшов до короля Василь-Костянтин на його повеління, мовляв, що він вигадав, Сигізмунд-Август? А той:
— Перебереш, князю, собі воєводство Київське.
— Чим заслужив, королю, таку твою милість? — запитав несміливо.
— Хоча б тим, що на стіл Польський королівський ніколи не посягав.
— Думаю, ніхто з вельмож і на мислі того не має.
— Не кажи, дехто з нетерпінням чекає на сейм, аби повстати проти мене.
— Даремно, певно, бо королем своїм я задоволений.
— Незважаючи на суд у Книшині?
— Забув уже про те.
— А я не забув, пам’ятаю.— І, змахнувши тінь з чола: — Несправедливий то був суд щодо тебе, щодо Сангушка. Тому хочу спокутувати перед тобою провину. Віддаю Київ тобі, князю, будеш там воєводою.
— А помста ж Києву, на котру Гаштольд намовляв тебе?
Сам же про себе Василь-Костянтин: «Взамін за воєводство Київське, що попросить від нього Сигізмунд-Август, що побажає?» Ні, універсал тільки дав у руки Василю-Костянтину, згорнутий трубкою, королівською печаткою припечатаний. Наказав відкрити його й прочитати уже в Києві, після того, як воєводський стіл займе. І ще підсадив у карету король Антонія,
що мав вирішити в Києві якесь своє діло. Скоса позирав на нього Василь-Костянтин — спить чернець чи тільки очі в нього заплющені? Прислухається, певно, до всього, щоб і про те доповісти королеві, яка поміж князем і Зофією велася розмова. В усьому підозрює князь Антонія, бо й поводиться не так, як раніше, і без чернечого вбрання, на шляхтича тепер схожий. Чи тому так убрався, аби ніхто в Києві не прийняв його за того, ким він є насправді?
Але що в тому королівському універсалі, чому Сигізмунд-Август наказав розпечатати його і прочитати лише в Києві? Доки спить Антоній, то, може б, той універсал розгорнути? Тільки Антоній у ту ж мить, як здалося князеві, примружив око. Так і є — за ними всіма підглядає? І в думці: не може хіба Київ жити так, як колись, за князів славних, що всі справи на віче вирішували? На яке і князь приходив і зважав на волю народу, слухався. Тільки Антоній:
— Навалився на мене, наче міх, чи, може, задушити хочеш?
— Вибач, віконце мені затуляєш.
— Віконце нічого, аби світ білий не затуляв.
— Доки живу, то хто світ білий від мене закриє?
— В кого сили більше, ніж у тебе.
— Король, може? Але ж за нього я…
— А ще більше за Україну та за віру свою.
— Не знаю, тільки горджуся тим, що українець.
— І син твій, Януш, теж тим гордиться?
— Від мого ж кореня Януш,— повернувсь одразу до сина Василь-Костянтин.— Чуєш, Януше?
— Чом би не чув, отець.— І далі: — Чогось хочеш від мене?
— Щоб мати твоя те почула. І я, отець твій, і римський чернець Антоній, який з нами їде від самої Варшави в одній кареті, що рід Острозьких до кінця, довіку зостанеться православним, українським. Так що підтвердь те, скажи, що ти українець.
— Від роду українець, правда.
— Від роду й довіку.
— Довіку ні, отець, бо у святу церкву я вірю тепер, а ні в що більше.
— В нашу, українську?
— Істинна церква лише римська.
Аж очі Василеві-Костянтину полізли на чоло: невже це Януш, на якого вони з Зофією найбільші надії свої
покладають, що й рід Острозьких продовжить, і віру збереже, для якої всі жили? Чи не якась католичка там, на чужині, зустрілася Янушеві на путі, що забаламути-ла йому голову? А він уже, подумавши трохи та зиркнувши спершу на Антонія, потім на батька свого:
— Чому все життя маю бути українцем?
— Бо таким ти народився на світ і не можеш зостатися без роду, без племені…
— Чому без роду? Адже вся Річ Посполита — мій рід, за неї і тілом, і душею я.
Забувши про те, що в кареті, крім родини, є ще й небажаний свідок, який до краю очорнить Василя-Костянтина перед королем, схопив князь за плечі Януша: відшмагати б його! Тільки Зофія:
— Облиш, Василю-Костянтине, адже син він твій, його ти народив на світ.
— Невідомо навіщо!
Затих Острозький, зиркнув на Зофію, потім на Антонія, ніби чекаючи, щоб той усе йому розтлумачив. А Антоній:
— То моя помста, князю.— І далі: — Бо Ілія, брат твій, виштовхав мене з карети, і йшов я тоді по багнюці, під дощем, зарікшись, що не поїду до Риму до того часу, доки когось із роду Острозьких не наверну до віри істинної, щоб вічне мені блаженство від всевишнього було.
Усе в душі Василя-Костянтина проти того заперечувало, бо ж за віру українську і дід його до кінця стояв, і батько, й він — щоб не вмер рід Острозьких, з покоління в покоління щоб ніс свою славу. І те, що каже Антоній про Януша, хіба правда? Може, тільки схитнувся Януш, але не впав, ще тримається на ногах, тоді нікуди більше Януша від себе не відпустить, досить з нього і тої науки, яку має. У Києві триматиме сина, де віра вкраїнська і люд український, якраз то добра нагода, що Сигізмунд-Август послав його туди воєводою. Й Олександра з Костянтином згодом теж забере до Києва, а потім на Русь відпровадить, до Москви, щоб ніякий посланець з Риму не дістався до них. З язика ж зірвалося:
— Коли ж устиг, Антонію, як зміг?
— Зміг, князю.
— Князем мене називаєш?
— Як годиться.
— А синів відривати від батьків хіба годиться?
— А ти не відривайся від Януша, за ним ходи й побачиш — одразу полегшає тобі на душі, неначе тяжкий тягар знімеш, дихнеш вільно. Януш обійме тебе, і все-вишній благословить усіх вас й утвердить у славі.
— У зраді він нас утвердить!
— За зраду переслідують, убивають, а хто вас, Острозьких, переслідуватиме, коли навернетеся до Риму? Навпаки, всі дороги перед тобою відкриються, широкий, безмежний світ побачиш. А над усією родиною вашою весь час дух святий витатиме…
На серці ж у Василя-Костянтина ніби камінь ліг, бо ж ніякий то не дух святий, про який каже Антоній, а тільки примара одна. Й за те, що звів Януша, намагаючись знівечити увесь рід Острозьких, чи не годилося б вирвати проклятому ченцеві язика? Щоб ніколи більше й ні до кого він не заговорив, адже ж найбільшої шкоди завдають людям улесливі речі, що їм тільки мужні та стійкі люди противляться, а слабкодухі піддаються, на оманливий шлях ступають, як сліпі, бредуть хтозна-куди, доки туман з-перед очей не розсіється. Чи і Януш колись прозріє, шкодуючи, що отакого горя завдав рідним? Але ж коли те станеться, через скільки часу? Нехай би, як блудний син, вернувся Януш додому, і він прийняв би його, обійняв, простив. Та вгледів: Антоній ніби якийсь знак подав Янушеві. Значить, існує згода між ними, що без слів розуміють один одного? Тільки мовчки зціпив зуби і рвонув від себе дверцята:
— Тоді і я, як брат мій Ілія! — Щосили виштовхнув Василь-Костянтин Антонія за плечі під дощ у розкисле осіннє болото.
…Підвівся Антоній, озирнувся, чи нема десь калюжі, де б вода була устояна, чиста, не розмішана кінськими копитами. Об колючу траву обтер руки. Неприємно дуже, як шерхне на долонях болото. Очима ж услід карету провів, дивуючись: чому раптом заволоділа ним байдужість, анітрохи в душі зненависті і гніву, з вуст жодного прокляття на голову князя Острозького? Здіймав раз по раз голову вгору, неначе чекаючи з неба якогось знамення, та тільки похмурість одну бачив, туман низько понад лісом котився, чіпляючись за верхів’я дерев, лишаючи там прозорі клапті, мов павутиння бабиного літа. Куди ж, думав, тепер йому йти? До Києва, навздогін за Острозьким, чи до Варшави, щоб уже далі за королевою Боною податися до Італії?
І в уяві мить прощання із старою королевою, коли востаннє зійшовся з нею. З невдоволенням тоді вона:
— Як же поїду без тебе, Антонію?
— Але ж додому ти їдеш…
— А може, з дому й невідомо куди?
— Чому невідомо? До Італії, до Риму, де…
— Де лише самі могили,— підхопила, не давши Антонієві договорити.
— Твоїх предків, до яких маєш повернутися.
— Кинувши тут могилу мужа мого, короля…
Тихо ридаючи, дивилася Бона на Антонія, аж голова
весь час сіпалася в неї. Нещасна королева, а ще нещасніша мати, яку рідний син ледве терпить, із власною матір’ю поводиться гірше, ніж із служницею, рабинею.
Що міг сказати тоді Антоній Боні, чим потішити її? Спостерігав, як готувалася до від’їзду, пакуючи одяг, коштовності, срібло-злото. Наостанок зняла зі стіни картину, на якій вона в сідлі, молода й відважна. Згадував Антоній, що верхи їздити любила — не кожний міг позмагатися з нею.
— Я б на твоєму місці портрет залишив,— несподівано порадив їй. І далі: — Адже королевою Польщі була, й нащадки захочуть знати, який вигляд мала,— розкішний, можна сказати.
Відповіла, трохи поміркувавши, що в Італії, замість того, щоб у дзеркало заглядати, на портрет свій дивитиметься, не вірячи, що була колись така гарна, що не тільки Сигізмунд, а й багато інших володарів з великою симпатією ставились до неї.
На Краківське передмістя провів королеву, там припала вона обличчям до віконця, прощаючись отак з Варшавою, Річчю Посполитою. А тепер чи коли їм доведеться зустрітися?
Ступив крок один, другий, нагинаючись, опускаючи долу голову, щоб мжичка не сліпила очей. «Але навіщо мені Київ,— подумав,— що я там забув? Задля того, щоб довів князю Острозькому, що не згинув у дорозі, не впав у багнюці, до Києва таки дістався? Аби Януш ще більше утвердився у вірі римській, щоб до самого кінця, скільки житимуть Острозькі, завжди пам’ятали Антонія?» Ледве витягав ноги з багна, воно хлюпало під чобітьми, розбризкуючись в усі боки. Відчув зненацька: втомився одразу, старість клята до нього підступила, підібралася несподівано, збагнути навіть важко, коли ж те життя проминуло? І якщо подасться за королевою
Боною до Риму, то хто там його зустріне, хто надасть притулок, хто догляне, коли важко буде йому піднятися з постелі, простягти руку по склянку з водою? Утер очі — невже плаче? Чого? Що одинокий, самотній, а попереду важка болотяна дорога до Києва? Треба б йому відлежатися, розкинувши в боки руки й ноги, щоб кров рівно розтеклася по жилах, позбувся утоми, щоб міг далі іти. А обіч шляху лише похмурі, безлисті мокрі дерева, ніде ні копиці сіна, ані жодної халупи, де б можна було бодай від дощу, від вітру холодного сховатися. І пенька жодного, щоб сісти не на землю, не в болото…
Зачувши кінське іржання, зупинився. Хтось з боку Києва їхав, зрозумів. Затамувавши дух, очікував — хто там, карета якась чи одинокий вершник? Четвірку вороних угледів, які прямо на Антонія бігли, ледве відскочив убік. А в розчинених дверцятах Василь-Кос-тянтин Острозький. Невже шкода стало князеві Антонія, зрозумів, що погано вчинив? У душі подякував богові: все-таки не облишив його. Запитав:
— Змінив, князю, гнів на милість?
Нічого не відповів Василь-Костянтин Антонієві, хряпнув сердито дверцятами, візниця підняв віжки, і коні далі подалися шляхом, тепер уже у зворотному напрямку, подалі від Києва. «Чому, що сталося? — губився в роздумах Антоній.— Чому не перебрав воєводство Київське князь Василь-Костянтин Острозький?» Й що тепер Антонієві, коли й перед ним виявиться брама київська наглухо зачинена? Чи знайдеться в нього стільки сили, щоб відчинити її? Бо ж неодмінно повинен зайти за Золоті ворота, побачити, що сталося з Києвом, піднявся він, ожив після пошесті? Чи всі ті воскресли, що вмерли, а ті, що далеко заблукали, чи вернулися?
★ * ★
Навіщо тепер він їй? — думала Марія. Адже здавна черниця й черницею зостанеться, від усього мирського відмовившись. А Наливайко все одно їй постійно на думці, що вже скільки разів задля нього зі Львова до Києва ходила й назад. Отець Бенедикт, хвала богу, відпускає її, бо ж хіба не переконався, що монастир Марія не облишить. Хоч тоді, в першій своїй дорозі, занедужала й забарилася з поверненням. Зразу в свою келію забилася, очікуючи, що отець Бенедикт поспішно кинеться до неї, мовляв, що так довго тримало тебе, Маріє, в Києві? А він не з’явився до неї ні першого, ні другого дня. Сама до нього пішла, мовляв, висповідай мене, святий отче. А він:
— Гріха в тому нема, Маріє.
— У чому?
— В тому, що його шукала, хотіла побачити.
Здивовано на отця Бенедикта дивилася: як міг про те
знати? Й зізналася:
— Не впізнав він мене.
— Роки минули, й нічого в тому дивного.— І, притримавши хреста на шиї: — Чекаєш, бачу, на мою раду, то я скажу тобі: знову йди і шукай.
— Хіба можна?
— Можна, адже до нас все одно вернешся.
— Навіть коли і знайду його?
— Не потрібна вже ти йому. Та й сама кажеш: князівною побивається.
— Яка його згубить…
— Не бійся, якось твій Наливайко дасть собі раду.
— Хай би тільки живий був та щасливий, а я…
Несподівано отець Бенедикт білу свою, м’яку руку
поклав Марії на голову й подякував:
— Спасибі тобі.
…Тепер знову Марія у Києві. Йшла і згадувала Степа-нію. Спочатку, як зустрілася з дівчиною, то ніби втратила розум. А коли отямилась, то зійшла нагору, задивилася звідти на Гусятин унизу, на його оселі, що ген-ген розбіглися по рівнині. Вгадувала: з котрої ж хати Степа-нія? А Наливайко ніби у воду канув. Може, справді ота князівна, про яку казала їй Степанія, згубила його? Якби могла знайти її, князівну, спитати. Та і Степанію, коли тепер стрінеться, хіба впізнає? Давно, може, жінкою стала, дітей своїх тепер доглядає. Бабу свою потім згадала — зовсім немічна була, коли несподівано зайшов до них дивний чернець. Пошесть бабу забрала, як і багатьох інших у Києві, навіть могил своїх тепер не мають, неначе то найбільші грішники, про яких ніякої пам’яті не повинно зостатися. А хіба її баба грішниця? Тільки добро людям робила, усім, кому треба й не треба, допомагала. Не було такого свята, щоб не була в церкві, й за те їй така мученицька смерть? Як те пояснить отець Бенедикт?
Про Наливайка далі подумала: видно, міцно прив’язала його до себе ота князівна, що все на світі забув?
Яка вона, хотіла знати, така ж стара, як Марія, чи ще молода? Чоловіки ж такі, що їм молодість і врода наймиліші… А назустріч Марії з Печерської гори люди йдуть з монастиря, зі служби божої. Б’ють дзвони, аж луна далеко за Дніпро котиться. Не втрималася, перехрестилася по-православному, як колись учила її баба, трьома перстами. На золоті бані, омиті осіннім дощем, дивилася — день похмурий, туман тільки-но розвіявся, і мжичка дрібна сіє, а вони сонячним теплом виблискують. Відчувши ж, що хтось поряд зупинився й пильно задивився на неї, затремтіла вся — невже Наливайко? Молодий, такий, яким знала його колись? А він:
— Злякалася?
Не відповіла, бо не могла збагнути: зовсім наче Василь перед нею — молодий, гарний, у священицькій рясі. Чи, може, й сам Василь став священиком, довідавшись, що Марія заповіла собі, що довіку служитиме богові? Як же тоді старість облишила його, пройшла мимо? А священик:
— Католичка, а хрестишся по-нашому, по-право-славному?
— Хрест один,— відповіла з тяжким зітханням.
— Віриш усією душею в нього?
— Інакше хіба б стала черницею?
— А може, хто змусив тебе до того?
Ніхто її ні-до чого не примушував, казала собі в думці, сама на себе одягла черниче вбрання. Широко ж розплющеними очима далі на молодого священика дивилася, дивуючись: й усміхається так, як колись Наливайко. А з вуст:
— Василю!.
По-своєму, видно, зрозумів це священик, бо запитав:
— Проклинаєш його?
— За що? За що б мала його проклинати?
— Не звів тебе, значить, не обманув?
— Не такий, щоб обманювати…
— А все ж чимось завинив перед тобою…— Й, допитуючись: — Сюди, до Києва, по що прийшла?
— По мрію свою, коли хочеш знати.
— Карети в мене нема, маленька бричка тільки,— запропонував несподівано.— Якось помістимось удвох, коли хочеш, бо в Києві восени холодно, непривітно. А Печерська гора,— закінчив,— хай мариться тобі, бо ж інакше хіба до Києва прагнутимеш?
За молодим священиком, як за долею, подалася Марія, корячись їй, не противлячись. Посадовив Марію у візок, дав їй у руки віжки, спитав:
— Утримаєш коней?
— Було колись, що вправлялася.
— Як же із своїм козаком зізналася?
Не відповіла, а священик, дуже схожий на Василя, нічого більше не спитав, за повіддя коней — і до брами. Вже за містом сам сів у бричку, спритно, наче й не священиком був, а козаком, котрому не хрест би в руках тримати, а шаблю.
Зразу нечутно покотив візок поміж лісом. А Марія невідомо чому й злякалася — чи справді священик із нею? Говіркий ніби спочатку був, а тепер мовчить, нічого не каже.
— Може б, зупинив коней, отче? — попросила.
— Який я тобі отець,— заперечив, дивно блимнувши очима.
Хоч страх рвався до серця, втихомирювала себе Марія — що з нею вчинить, бо навіщо молодому стара баба, яка, ще й не розквітнувши, зів’яла, похилилась до землі, як та польова ромашка із знищеним корінням А священик несподівано:
— Багато всього зазнала?
— Немало, а хто знає, чи всього…
— Правда,— погодився.— Іноді, скільки живе людина, стільки й карається, мучиться, ніщо їй не допоможе, ні люди, ні навіть господь бог, ніби глухий він, нічого не чує…
«А ще в рясі священицькій»,— майнуло в Марії. Коли б насправді священик, то хіба дозволив би собі з отакою зневагою до бога? Якщо то не диявол в образі Василевому з’явився до неї, щоб забаламутити Марії голову, відібрати від неї розум… Аби ніколи вже не повернулася до Львова, не увійшла до своєї келії, де в повному спокої вона душевному. Тільки священик знову:
— Чом мовчиш, Маріє, нічого не кажеш?
— Звідки знаєш, що я Марія?
— Усі ж бо Марії у нас на Україні,— засміявся.
— Ні, є ще Степанія.
Про ту дівчину думала Марія, яка розповіла їй про Наливайка. Священик же, далі тримаючись однією рукою за віжки, другою з-під мішка з вівсом витягував шаблю. Ще більше налякалася Марія: священик та з шаблею? А з вуст:
— Може, ти розбійник з лісової розбійницької дороги?
— Якої ще лісової, коли весь світ нинішній до кінця розбійницький? Що не хрестом треба, а шаблею, мечем карати панів усіх. І короля разом з ними, і папу римського! Чуєш, це я тобі кажу, Дем’ян, про якого ще почуєш, бо козаки мої і до Львова твого дістануться, і до тебе! — Й, насупившись: — Бо навіщо народові рідному зрадила, вірі українській?
Здавалося, Марії, що на весь голос волає вона, кричить, хоч з вуст не вирвалось ні слова. Ніяка не зрадниця вона, нікого, навіть дитини за життя своє не обманула. Як же сміє він отак з нею поводитися? Адже зовсім не знає ні душі її, ні серця. І вже не просила, щоб зупинив бричку, мовчки невідомо чого очікуючи, молилася, благаючи в душі господа, щоб урятував її, послав когось на поміч. Дорога ж бо безлюдна — в осінню холодну пору не дуже багато охочих роз’їжджати по світу. А як під гору коні притишили хід — наче цієї миті й очікувала — скорше з брички кинулася й щодуху до лісу. Доки ноги її не підкосилися, що впала, загрібаючи руками опале з дерев листя. На узвишшя потім зійшла, глянула звідти на шлях, що, мов стрічка, поміж лісом вився, по узбіччю рушила, по кимось протоптаній стежці, час од часу зупиняючись, боязко оглядаючись. Стогін несподівано почула
і людину побачила під кущем. Підступила ближче: подорожній, певно, не витримав тяжкого й довгого шляху. Хто такий? Лежав обличчям до землі, розкинувши руки, затискаючи в жменях землю.
— Отямся, чоловіче, послухай,— нахилилася над невідомим.
Закліпав очима — чорний, зморшкуватий, чоловік неначе, а на обличчі жодної волосини. Тільки одягнутий зовсім не так. Хоч і багато років проминуло, а впізнала його Марія — на все ж бо життя зостався він їй у пам’яті. Хоч старість, бачила, не взяла його, зостався Антоній майже однаковий, як і був. Підвівся, витер сльозу з ока і з докором:
— Відштовхнула мене, а то б уже давно були разом. Чому так вчинила? Чим я тебе прогнівив? Адже врятував від смерті, і могла хоч би з вдячності пожаліти мене, бо тепер, бачиш, яким я став?
Не знала, що робити Марія, як допомогти нещасному, щоб перестав стогнати, не скреготав страшно зубами.
Опустилася навколішки, обидві долоні свої поклала Антонієві на плечі, і він, на диво, одразу затих. А через якийсь час запитав, отямлюючись:
— Ти ще тут, зі мною? — І потім: — Чом не кинула мене, не пішла своєю дорогою?
— Але ж Христос заповідав,— відповіла,— щоб до кожного із жалістю ставилися. То як могла кинути тебе у біді?
— Хоч я лютий ворог тобі?
— Який ще ти ворог!
Примружив очі Антоній, прогнав туман:
— Однаково гарна, що й надивитися не можна.
Що він каже, Антоній, чи не втратив розум? Колись
таки справді була гарна, але ой-ой як багато води в Дніпрі за той час протекло. Обійняла зненацька ченця за плечі:
— Земля сира, ще прохолодишся.
До очей Маріїних пильно придивлявся Антоній — печаллю світяться вони, жалем. Значить, думав, жаліє його Марія, а за віщо? Невже за те, що врятував її від пошесті, майже з мертвого міста вивів? І тепер хоче йому заплатити тим же — врятувати?
— Господь всевишній, може, послав тебе до мене.
— Може…
Устояв на ногах, коли підняла його Марія, ступив крок, другий, потім відпустив Маріїну руку й спочатку повільно, далі прискорюючи ходу, пішов. Марія за Антонієм: коли судив їм господь отак зустрітися, то навіщо? Тільки Антоній тут несподівано:
— Як думаєш, Маріє, до Києва до вечора з тобою додибаємо?
— Та хіба ж ми з тобою, Антонію, до Києва йдемо?
Зморшкувате чоло своє ще більше наморщив Антоній — чи то не перст божий? Бо навіщо Антонієві Київ, Дніпро-ріка навіщо? Знову обережно взяв Марію за руку, а вона:
— Куди хочеш, щоб допровела тебе?
— Ні, Маріє, тепер уже я тебе допроводжу.
— Як давно колись у монастир?
— Ні, тепер до нього тебе допроводжу.— І поспішно далі, не чекаючи, доки Марія про щось його спитає: — До Северина, хрещеника Василевого, що від нього все довідаєшся про свого Василя.
Старість, зрозуміла Марія, все-таки змінила Антонія, що подобрішав він, полагіднішав душею, в якій уже
ні зненависті, ні заздрості, ні бажань ніяких, одна печаль. Антоній же, розуміючи, що Марія врятувала його, вирішив за це послужити їй, завести на Поділля, в Гусятин, до Северина й Калини. І ще за те стане він у пригоді Марії, щоб вона на віру істинну намовила Северина, який поки що, як віск, з нього все що завгодно можна ліпити. Для того ж усевишній, не сумнівався, й послав до нього Марію, щоб послужив їй, а через неї — господові, церкві римській!
Тільки через три тижні після зустрічі на лісовій дорозі поблизу Києва Антоній і Марія дісталися до Гусятина. Зморені, хворі, адже дощі йшли безперестанку. Пішки просувалися переважно, бо рідко хто їх підвозив. Іноді Марії було так тяжко, що здавалося, не дійде, впаде на дорозі. Антоній тоді її підтримував. Дивувалася тому, не розуміла — як швидко полишила ченця римського неміч. Про Северина думала: який він, де взявся?
Здаля побачила знайому корчму, зраділа: відпочинуть у ній. Тільки Антоній тяг Марію далі. Й коли Гусятин майже залишився позаду, зупинився, показав:
— Тепер сама, Маріє, йди, он до тої хати, останньої, що мохом зеленим поросла.
— А як не приймуть мене?
— Приймуть, коли скажеш, що від мене, від Антонія.
Спираючись на посох, постукуючи ним поперед себе,
наче перевіряючи, чи нема десь провалля, щоб не впала в нього, не розбилася, все ближче й ближче підходила до старої, приземкуватої хати, солом’яна стріха на якій була зовсім зелена від моху. Поки з хати не побачили Марії — на виду ж. У дверях хтось показався, вийшов їй назустріч. Чи не Северин, племінник Василів? Мов укопана зупинилася, відчуваючи, як наїжачується в неї волосся: так це ж той розбійник, що взяв її до себе на бричку, а вона від нього втекла! Вже не в рясі священицькій — по-козацькому одягнутий, з шаблею при боці. Широкоплечий, зовсім не схожий тепер на Василя. Чому ж у Києві здалося, що перед нею Наливайко? Чи не змовилися вони проти неї?
2
Отямився Наливайко, розплющив очі: а князь Дмитро Вишневецький де, що з ним сталося? Обмацав себе: наче не попарений, тільки голова, як дзвін. Несподівано потрапили з Вишневецьким у пастку, бо молдавський боярин Томша обманув князя. Тепер шукав свою шаблю, яку колись одержав від батька. Скільки вже було, що губив її, а потім знаходив, знову повертаючи собі. Ще на ньому розбитий, розколотий шолом. Дивно, що в’язи цілі і хребет собі не зламав, падаючи з коня. Мертві тіла кругом, скоро їх підберуть, поскидають до однієї ями. Враз аж моторошно стало Василеві, коли уявив, що і його несуть до ями.
Чи не вина Наливайкова в тому, що Вишневецький зазнав поразки? Перевозив Томшу через Дніпро на Хортицю, не сподобався тоді йому боярин, а чомусь не сказав про це князеві, змовчав. А потім, як уже військо рушило, посланець новий від Томші прибув у табір козацький на берег Дністра. Щоб з військом усім не йшов на Молдавію Вишневецький, досить буде, як візьме з собою один охоронний загін, адже господар Гераклід Деспот, що підступництвом, з допомогою найманців, зайняв стіл молдавський, утік, і Молдавія прийме Вишневецького як рятівника. З собою лише п’ятсот козаків узяв Вишневецький, серед яких був і Василь, бо ж сотником служив у князевій охороні.
Чи для того й залишився живий Наливайко, щоб урешті-решт збагнув, зрозумів, що припустився помилки? Його батько Богдан був сотником повстанського війська, з отаманом Мухою проти шляхти йшов, а Василь мало не наклав головою, щоб Вишневецький заволодів Молдавією. Без усякого, не роздумуючи, став за князем — чому? Поволі, обережно пробирався поміж мертвих козаків, ніби боячись порушити їхній сон. Розбитий шолом на голову наклав — відвезе в подарунок Северинові. А шаблі шкода, де й випала йому з рук? Міцна, крицева, що й сам Вишневецький на неї задивлявся.
Коли через якийсь час вибрався на шлях, то зупинився— куди ж тепер? До Сучави, до Томші, щоб відплатити за зраду? Чи до Дністра, де військо козацьке чекає на вість від Вишневецького? Що, може, теж упав, якщо, звісно, не наказав Томша схопити князя живим. Що ж тоді робити Василеві, щоб урятувати Вишневецького, довести князеві, що не кинув його, до кінця лишився вірним йому?
У бік Сучави повернув, несучи з собою тільки розбитий шолом, наче блукаючий найманець, якому зовсім однаково, кому служити. В голові стугоніло, й біль добирався до серця, там наче кривавилась рана.
Згадував: стояв на варті тоді біля князевого шатра на Хортиці й чув, як розповідав Томша Вишневець-кому, яка багата молдавська земля. Що вода там найсмачніша на світі, у лісових джерелах і глибоких криницях, у великих і малих потоках, що переважно стікають з гір. Може, й справді десь поблизу і знайшов би воду Василь,— спрага допікала,— але з дороги боявся зійти, казав же Томша, що боліт ще багато в них, мовляв, кожен, хто потрапить у трясовину, нізащо з неї не вибереться. Часто й люди гинуть, і худоба. Один бік Дністра весь у трясовині, інший, протилежний,— високий, урвистий. Береги Дніпра біля Києва теж такі — з одного боку круча, а з другого безмежна рівнина, що їй кінця-краю немає. І ночі кінця не було, як і дорозі. Бо скільки вже Наливайко пройшов тих доріг і скільки ще пройде!
Аж зупинився, бо здалося Василеві, що ніде інде він — на Подільському шляху на виду Гусятина. Після того, як зустрів Марію, кинув думку про помсту Збо-ровським і про Гальшку забув — зразу назад, сподіваючись, що на коні швидко наздожене її, але до самої брами київської жодної черниці не зустрів. І в Києві з ранку до вечора даремно блукав містом — ніби у воду впала, бо інакше хіба б не зійшла на той верх, з якого колись удвох дивилися на Дніпро? Замість Марії несподівано в Києві зустрівся Василеві Іван Підкова, з яким разом були у кримсько-татарському полоні. Зголоднів тоді й шукав, де б йому попоїсти, і тільки-но підступився під шинок, як під ноги Василеві з широко розкритих дверей вийшов хмільний козак. Обійшов його боком, а той:
— Василь?
Московський воєвода відбив Наливайка від татар, а Підкова як вирвався з Криму? Той пояснив:
— Вишневецький мене на мурзу татарського обміняв.
— Може…
— Того самого,— поспішив Підкова,— з відрубаним вухом, десять козаків віддав Девлет-Гірей за нього.
Мед-горілку удвох пили, згадуючи Крим, неволю тяжку. А потім Іван Підкова, обнімаючи Василя, сказав:
— Нікуди тепер не відпущу тебе, заберу з собою.
— Куди?
— До Вишневецького, на Хортицю.
— Хіба без мене там невистачає козаків?
— Ой-ой скільки князеві козаків потрібно! Сотником станеш.
— Так уже й сотником!
— Чому ні? Хіба не був сотником в Острозі?
Швидко умовив Підкова Наливайка, мовляв, Вишневецький — це саме той князь, що відмовився від староства Канівського і Черкаського і з Московським воєводою Адашевим ходив на Крим, а тепер будує фортецю на Хортиці, щоб козаки з кожного свого походу туди прибували, як додому. Тому, певно, і не запротивився Підкові, бо й сам хіба раз думав про Хортицю. Й тоді, коли княгиня Беата вигнала його з Острога, і пізніше. Та ще Підкова сказав, що з Хортиці до Києва Василь ходитиме не раз — не такий уже туди далекий шлях, бо сам він скрізь ходить по Україні й по Молдавії, козаків збираючи, які б рідну землю боронили і від короля Сигізмунда-Августа, і від його магнатів, таких, як Зборовські. Здивувався, чому раптом Підкова назвав Зборовських, спитав про те, а той:
— Холопства їхнього хіба не спробував?
І про Зборовських розказав Наливайко Підкові, і про Гальшку. На те Іван, докірливо похитавши головою:
— З такими не раджу тобі якшатися.
— Чому?
— Щоб ніякої біди не було, подалі треба від них усіх, від вельмож різних…
— А Вишневецький хіба не вельможа?
— Вельможа, то правда, але ж за козаків стоїть.
— Тому й служиш йому?
— Не йому, а швидше народові, бо, якби не ми, козаки, то хіба, думаєш, хтось сіяв би жито, ростив хліб? Усіх би орда татарська понищила.
Справді, був час, коли татари по усіх усюдах шастали, а відколи козаки з’явилися в пониззі Дніпра, рідко коли добираються до степу — на кримців великого страху наганяють козаки. Разом з ними, думав Василь, боротиметься він і за Степанію, і за Северина, і за князівну, про яку Іван Підкова говорить із зневагою, але яка нічого поганого Василеві не зробила. Сподівався, що й Підкова з князем Вишневецьким піде на Сучаву, а той залишив Івана замість себе на Хортиці.
…Зупинився, угледівши вдалині поперед себе вогнище. Горіло на шляху, ніби перегороджуючи всім і кожному дорогу. Що таке? Може, вже Сучава, до якої спішили з Вишневецьким, а Томша зі своїм військом супроти них? Повагався трохи, а потім рушив уперед. Якщо сторожа і затримає його: сам зостався, нема з ним Підкови, удвох було б набагато легше. Манив, кликав Василя вогонь, який то затухав, то розгорявся знову, кидаючи в небо хвостате полум’я.
Зігрівся від ходи, аж обличчя запашіло, а поза спиною проступив піт. І на вустах був піт, солоний, гіркий, змити б його свіжою джерельною водою. Здивувався лишень, як опинився біля вогню — зовсім нікого навкруги, ніякої сторожі. Горить серед чистого поля вогнище, тоді хто ж розпалив його й навіщо? Хтось тільки-но смажив м’ясо й підкидав дрова… Як тінь, закружляв навколо вогню, намагаючись що-небудь зрозуміти. І тоді з темноти:
— Чого крутишся, як дурний, зачекай!
Хоч і не знав Василь, до нього це чи ні, зупинився, занімів. Мертва тиша панувала навколо, чулося лишень, як зрідка потріскують дрова. А згодом, коли здавалося Василеві,, що вже не витримає — ноги почали підкошуватися — чорна мерехтлива тінь постала перед ним. Рука потім видовжилася, при світлі вогнища видно було — волохата, велика, потяглася до розбитого Василевого шолома. Не запротивився тому Наливайко і скоро побачив перед собою кремезного старого чоловіка, який ніби сам до себе говорив:
— Чи не блазень який? — Мовчав Василь, нічого не казав, і чоловік тоді далі: — На козака ніби схожий. Чи лише в козака убрався, переодягся?
— Убрався,— підтвердив Василь, сам не знаючи для чого.
— У шатро тоді ходім,— запропонував дивний незнайомець.
— В шатро?
— Чого дивуєшся? В циганську нашу хату.
Збагнув тоді Наливайко, що перед ним старий циган. Один із тих, певно, що від ранньої весни до пізньої осені вештаються по Україні — все кудись поспішають на своїх возах, назад потім повертаються і знову від’їжджають, неначе нема їм місця на землі. Босоногих циганок у Києві на Подолі бачйв, і Марія казала йому, що то вони з Молдавії приходять.
Опустився навколішки, поповз услід за циганом у вузький, попри самій землі, прохід — у темноту, в невідомість, що здалося на мить Василеві — провалюється він, падає в бездонне провалля. Запалив скіпку циган, підняв над головою. Тепер уже один одного бачили. Білками великих своїх очей блимав циган, ворушив кошлатими бровами, вишкіряв рота, показуючи білі рівні зуби. А більше нікого не було в шатрі. Лише на землі трохи брудного лахміття лежало та цеберко з водою в кутку стояло.
Досхочу напившись, відчув Василь: важко йому язиком у роті поворухнути, оскома на зубах така, ніби кислиць зелених об’ївся. Очі заплющилися, так що прямо на лахміття впав, розмірковуючи: шатро хоч і не дах, а все одно в ньому затишно, тепло. Почув далі, як циган, нахиляючись до Наливайка, сказав:
— Бачиш, і ти, як комар на світло, прилетів.
— Який комар? — На Хортиці в передосінню пору комарів ой-ой скільки, палять тоді козаки вогні, смолу кидаючи у вогнища, а тут, у шатрі, які комарі?
Сон же склеплював повіки. Намагався противитися тому Василь, та нічого з тим не міг удіяти — хтось наче від нього всю силу забрав. І знову, коли розплющив очі, отямився, то подумав: а де ж князь Вишне-вецький, що з ним сталося? І з Василем що, чому не може поворухнутися? Ніби хтось зв’язав його, але навіщо? І де оте вогнише, на яке натрапив уночі? Білий день, бачив, надворі, глибоке небо над головою, як Дніпро, без жодної хмаринки. Спробував визволитися від пут. Може, то тільки так здається, що зв’язаний він і щось йому ввижається уві сні? Почув, як скриплять під возом колеса. Великі хитрі очі потім угледів, кошлаті брови. А циган спитав, побачивши, що Василь заметушився:
— Отямився вже, козаче?
— Ніякий не козак,— заперечив.
— А хто ж тоді?
— Подорожній.
— То скажи, відкрийся, куди йдеш, чого шукаєш?
— Нічого більше. По долю свою йду, її шукаю.
— І що ж вона, твоя доля з України аж на Молдавію забігла?
— Хіба далеко від України Молдавія?
— Хто постійно в дррозі, тому, може, й недалеко.
— Тож і я такий, що на одному місці довго не засиджуюся.
— Тепер зостанешся.
— У тому разі тільки, якщо знайду те, що мені треба.
— Хіба вже не знайшов?
Згадав Василь, як щось ніби про комарів казав циган, як манить їх полум’я, що обпалює крила. Сіпнувся сердито:
— Нащо зв’язав мене?
— Щоб не втік,— помахав циган батогом.— А куди везу, хочеш знати? До господаря нашого, котрий тебе давно чекає.
— Навіщо я йому потрібний, твоєму господареві?
— Туркам, казав, віддасть.
— Великого викупу за те не одержить.
— А він не за викуп. Ти потрібен йому як князь.
Зціпив зуби Наливайко: що за диво? За якого ще князя має його циган? Хіба він чимось схожий на вельможу? Хай тоді подивиться на його мозолясті руки — від самої шаблі хіба такі вони у нього? І змирився: що ж, хай везе його циган до Сучави, господаревої фортеці, яка, як казав Вишневецькому боярин Томша, навстіж розчинить браму перед отаманом козацьким. Щоб люд тамтешній боронив він від турків і татар, бо нема в Молдавії такого рицаря, як князь Вишневецький. Тільки циган, глузливо всміхаючись:
— Обдурив тебе, князю, Томша.
— Навіщо звеш мене князем?
— А як хочеш, щоб я звав тебе?
— Сотником.
— Всього тільки сотник ти, а не князь? — І довірливо: — Так і Томша казав: удає з себе князь простого козака!
З того, що розповідав циган, збагнув Наливайко, що не загинув Вишневецький, в полон не потрапив — інакше хіба б розшукував його Томша? Але ж де він, князь Вишневецький? Помовчавши трохи, спитав:
— За що хочеш віддати мене на розправу, що лихого я тобі заподіяв?
— Адже бідний циган я, а Томша купу грошей мені за це дасть.
— Краще б ти відпустив мене, заплачу тобі уп’ятеро, вдесятеро більше, аніж Томша.
— Тоді покажи, що при собі маєш.
— Нічого, бо навіщо в похід носити якісь коштовності?
— Де ж вони, твої коштовності?
— На Хортиці.
— Як же ти мені їх звідти передаси?
— Домовимося якось, дійдемо згоди.
— Ні, князю, Хортиця далеко, а Сучава — ось вона.
Пужалном уперед показав циган, і Василь, як підвів
голову, справді побачив на обрії сіру, похмуру кам’яницю з чотирма високими вежами. Зрадів: коли нема Вишневецького ні серед убитих, ні серед полонених, значить, він щось таки вдіє, на Дністрі ж військо стоїть козацьке. Й, може, то зовсім добре, що циган прийняв Наливайка за Вишневецького, аби ще більше втратив часу Томша, розшукуючи отамана. Звернувся до цигана:
— Чому ж тоді отак поволі їдеш, не підганяючи коней?
— Устигну.
— Можеш запізнитися. Прогавиш, усе втратиш.
— А ти все здобудеш?
— Чого від Томші мені чекати?
— Правда, милостивий до тебе не буде.— І невдово-лено: — Облиш краще, бо воєвод і князів не жалію.
Мовчки озирнувся циган й обома руками вхопився за віжки, чимдуж натягнув їх, ще батогом хвосьнув по конях, аж візок закидало на вибоїнах. Важко то було для Наливайка, ребра ж у нього потовчені, аж застогнав, бідолашний, заплющив очі, доки не почув, як циган озвався до когось:
— Це ти, Гальшко? Де взялася, звідки?
Затремтів увесь Василь, ім’я ж яке — Гальшка! Невже вона, князівна? Але як опинилася в Молдавії?
Коли ж підступила ближче, угледів Наливайко: чужа, незнайома.
— І не здогадаєшся, коли скажу,— відповіла врна. Й, вичекавши мить: — Від Зборовських.
Насторожився Наливайко: і тут, у Молдавії, не може ніяк позбутися Зборовських.
— Втекла, значить,— з докором сказав старий циган,— а Янка їм залишила? Хто ж тепер за нього помститься проклятим?
— 3BicHOt що я, тату, хай лишень набудуся трохи з вами.
— Що тоді зробиш?
— Не знаю, та сподіваюся, хтось мені в тому допоможе.
— Хто, дочко, за тебе й за твою циганську дитину заступиться?
— Коли хочеш, цигане,— встряв поспішно в розмову Наливайко,— то я заступлюся за дочку твою Галь-шку й за онука твого Янка.
— Хто це з тобою, тату? — впритул до візка підійшла циганка.
— Князь.
— Який князь?
— Вишневецький, якого Томша велів доставити живого чи мертвого.
— Але ж Вишневецький уже в Сучаві, в кайданах, сама бачила.
Нічого більше не сказав циган та й не заперечив, коли Гальшка розв’язала Василя, сам ще й допоміг їй, коли не могла справитися з тугим вузлом. Сказав, винувато, спідлоба позираючи:
— Тільки ж Гальшку, дочку мою, не одури.
— За віщо?
— Що полонив тебе, напоїв дурманом.
З боку ж Сучави навстріч їм добре озброєні вершники виступали, з шаблями напоготові, всі в блискучих шоломах. 4 Невже, щоб ударити на козаків, які на Дністрі без Вишневецького залишилися? Трохи й налякався було, а Гальшка, мерщій обіймаючи Василя:
— Не бійся, захищу тебе, усім і кожному скажу, що чоловік ти мій, правда ж, хочеш бути моїм чоловіком?
— Добре, хай буде так, коли сама береш мене…
— Беру, Наливайку, адже ти мій суджений, якого довго шукала і врешті знайшла. Та й ти мене шукав, Василю, і знайшов., правда?
— Знайшов, Гальшко.
І всі разом вхопилися за руки — Наливайко, Гальшка і старий циган, щільно тулячись до воза, аби захиститися, відбитися від турків, бо ж то вони,— розгледів добре Василь,— з усіх боків накинулися на циганський віз.