— Піду, Калино, подивлюся.
— На старого пана? Хіба не знаєш, який ві|н?
— Якби ж не знав.
Нічого більше не сказав дружині Семен, хоч на душі кішки шкребли, бо що з Степанією? Останній раз, як був у маєтку в Калиновського, даремно чекай, не вийшла до нього. А потім, як рушив з двору, наздогнала в садку, дивна дуже, що спочатку навіть не впізнав, ніби якась панянка — в розшитому кожушку й шкіряних блискучих чобітках — залишилися від небіжчиці, останньої, наймолодшої дочки Калиновського. Нестерпно стало Семенові:
— Навіщо так убралася, Степаніє?
— Хіба не гарно мені? — спитала, ніби нічогф в тому дивного не було: — Чого, тату, приходив?
— Боїмося ми з матір’ю, щоб біди якоїсь з т0бою не сталося.
— Яка ще біда, на гарному місці я.
— Але ж пан… Не зобижає тебе?
Не зрозуміла того батькового запитання Степанія, стенула мовчки плечима, мовляв, чого вони бідкаються, адже все добре. Гусятинські дівчата, наприклад, заздрять їй. На полі їм і в мороз, і в спеку доводиться, кривавлячи руки, а Степанії що за робота? Передала потім Степанія батькові вузлик, удома лише побачив Семен, що то солодощі панські. Для кого вони? їм з Калиною не потрібні, а Северин теж уже виріс. Інша справа, якби в хаті було мале дитя… А потім Калиновськиц хутро прислав, щоб пошив йому Семен на зиму кожіух.
Вирішив, піде і скаже: потрібна примірка. Подивується, правда, тому князь, бо ж не одного Сем|енового кожуха зносив, а ніколи його не приміряв. Ч#, може, щось інше вигадати, розмірковував, щоб і Огепанію побачити, і ніякої підозри не було в Калинойського? І таки пішов.
Залишилася на порозі Калина, проводжаючії очима чоловіка, аж поки не сховався він у вибалку за чорними стовбурами дерев. У хаті потім розв’язала вузлик із солодощами, що приніс Семен від Степанії. ЇІодума-ла: все-таки непогано бути панією! Чи, може, та(к і буде, що якийсь заїжджий пан,— багато їх завждгі гостює в Калиновського,— візьме собі Степанію за( жону? Бо вони з Семеном теж не з останніх, баба Маріїя шинок вибудувала, а батько — славний київський козак. Та й брат Семенів, Василь, теж увесь час біля п&нів.
Семен тим часом поспіхом ішов до панського! маєтку. Щось підганяло його, підштовхувало. Тільки пе^ед очима, дивно, не Степанія, а ота черниця Марія, щоінедавно знову побувала в них. З усього видно: чекає на Василя, а його нема. Тільки нащо їй Василь? Таїться, нічого не розказує Марія, а, видно, колись любилися вони. Недовірлива чомусь була останнього разу, їірискіп-лива, раз по раз питала:
— Може, мені не все кажете про Василя?
— Чому б ми брехали, Маріє? — обоє з Калиною їй у відповідь.
— То де ж він блукає?
— Хто його знає… У нас зостанься, коли хочеш,— запропонувала їй Калина.
— Якби робота у вас яка чи мала дитина.
Розумів Семен Маріїну печаль, бо як прожила своє
життя? Батьки від пошесті померли, а сама змарнувала вік у монастирі, бо нікого рідного на світі нема. Й, радіючи: Степанія, хвала богу, не сирота, і батьків має, і братів. Дем’ян, правда, далеко, але ж Северин удома й по спадкоємству зостанеться в батьківській хаті. А Степанія? Куди піде? За ким? Чи якийсь козак несподівано з’явиться в Гусятині, що посадовить Степанію поперед себе в сідло та завезе на Дніпро, у степ, де вільний козацький люд селиться… І зразу ж: а Калинов-ський? Чи дозволить Степани відійти з маєтку? Коли козак той, думав, виявиться відважний, то не послухається пана, адже степ широкий, просторий, і вільні козаки панів не бояться…
Притишив хід, від швидкої ходи змокрів, втомився Семен. Спекотно чомусь йому, незважаючи, що осінній день холодний. У панському домі, бачив, топляться груби, синій дим, високо здіймаючись в повітря, розсіюється над Гусятином. У покоях, отже, тепло, затишно. І Степанії теж тепло, бо ж покоївка вона, до кожного приміщення може увійти. А Семен, незважаючи, що кожної осені шиє Калиновському новий кожух, ні разу в панських палатах не був. Цікаво б подивитися, розмірковував, як то воно там? Може, Степанія проведе його, покаже — коли нікого з панів удома не буде, часто ж вони кудись надовго від’їжджають. Аби потім заспокоїв Калину, мовляв, даремно я побивався, Степанія таки розумна у нас, боятися за неї нічого.
По широких кам’яних сходинках на ганок вийшов, озираючись навколо. Пани коли від’їжджають, то слуги зостаються, а зараз нікого, неначе всі зненацька покинули Калиновського. Стрепенувся, бо хтось неподалік заграв на гуслях. Хто? Ота панянка, казали, що в її одяг тепер убралася Степанія, весь час сиділа за гуслями, з ранку й до вечора. Не міг зрушити з місця, прислухаючись. Гарна музика, якби Калина могла її почути! Відколи одружилися, то ще у маєтку не була; для інших там місце, для Калини ж — у полі.
Чекав, поки музика стихне, щоб тоді увійти в дім. А гуслі не змовкали. Не витримав, легенько штовхнув від себе двері. І далі, не зупиняючись, бо ніхто не пере-пинив Семена, не заступив йому дороги. По таких же широких сходинках, як до ганку,— мармурових, білих, майже суцільно, знизу доверху застелених вовчими та ведмежими шкурами,— на все Поділля полювальник князь Калиновський. Одинак, що доживає свого віку, жона його давно померла, а сина князеві бог не дав, кому залишить маєток? З невдоволенням потім: знайшов чим турбуватися! Хіба нема в нього іншого діла, щоб гадати, що станеться з панським статком, коли помре старий Калиновський?
Хода легка в Семена, а шкури м’які, нечутно навіть для себе ступав він. Кілька дверей було перед ним, а Семен шукав ті, за якими музика. Навіть не скрипнувши, відчинилися, та Семен далі не ступив і кроку, адже в покої князь і вона. У білому платті Степанія, убрана, як панянка, а князь за гуслями. Хоч знав Семен, що Калиновський до смерті розгнівається на нього, угледівши за порогом, та все ж вирішив подивитися, що далі буде? Коли перестав грати Калиновський, то відклав гуслі й, закинувши руки за спину, пройшовся взад-вперед перед Степанією. Семенові ж у голові: чи не краще б йому нечутно відійти, адже побачив уже Степанію, переконався, що жива-здорова вона і гарна. Та в ту мить Кали-повський до Степанії:
— Хотіла б отак грати, Стефо?
— Звісно, пане-князю, тільки хто навчить мене?
— Я, Стефо.
— Але ж не панянка я.
— Не шляхтянка, правда, але… Непогано тобі! в мене, не переробляєшся?
— Нема на чому перероблятися.
— Значить, мене не лишиш? Хоч отець із [матір’ю і проти того…
— Не послухаюся їх.
«Що вона каже? — думав Семен.— Неначе клятву якусь дає князеві. Що відцурається вітця з матір’ю, коли що…»
А Калиновський руки на плечі Степанії:
— Ти, як свята Мадонна, Стефо.
— Ні,’ пане-князю, тільки холопка я ваша.
— Тепер уже не холопка.— Й після короткої паузи: — Віддячу тобі за те, тільки скажи, чого хочеш, чого бажаєш?
— Одного лише, пане-князю, щоб я завжди була біля вас, a. ви грали мені на гуслях!
Що ж тут діється? Невже це вона, Семенова дочка, Степанія? Хоч набагато старший від неї чоловік, а вона його любить, чому? Невже гуслями, музикою сіоєю зачарував? Солодка вона й оманлива, що Степанія навіть батьків зреклася? Стиснув кулаки Семен, а з з^ісця не зрушив, бо хіба ж не козак він, як брат Василь? Пильно дивився на Степанію, хотів, щоб відчула вона, що батько близько. А Степанія ні — до князя, припадіючи головою йому до грудей. І далі обоє сховалися за стіною, затягнутою квітчастим килимом…
Невільно очі Семенові наповнилися слізьми, на мить ніби осліп він, нічого не бачив, лише чув, як гуслі виспівують. За ними-бо пішла вона, відмовившись не тільки від батька-матері, а й від козака того, що обов’язково над’їде з Дніпра, шукаючи Степанію. Що ж тоді він скаже, отой козак?
Утер очі Семен, відчувши, як у душі в нього зроджується зненависть. Поки гуслі ще на лавиці, то потрощить їх, знищить. Степанія тоді отямиться! З усієї сили вдарив кулаком по струнах, далі інструментом об підлогу, і вже в руках Семенових одна тріска. Задивився на мить на неї Семен, а потім до тої стіни глухої під килимами, за якою сховалися Калиновський із Степанією…
Притримав за повіддя коня Северин, зупинився, задивився на Гусятин внизу, на сині димки, що то тут, то там пливли над селищем. Раділа його душа — світ-бо який гарний, незважаючи, що літо відшуміло, морозець несподівано впав на зелений ліс. Не задощило пок|и, земля суха, дорога гарна, що тільки підскакувати в сідлі, стискаючи в руках шаблю — стару, Василеву. В їхньому домі багато кажуть про Василя, а ніколи не бачив його Северин…
Але чи правда, що мати каже: ніколи більш Василь додому не вернеться, бо в якомусь поході козацькому згинув. Але Северин тому поки що не вірить — батько його хрещений обов’язково повинен вернутися.
На Подільський шлях пильно дивився — в обидва боки він від Северина, може, зараз і з’явиться на виду хрещений батько? Обов’язково ж упізнає його. Тільки жодного вершника на шляху, лише хтось з боку Гусятина йде пішки, розмахуючи руками. Здивувався: так це ж мати! А Калина, ніби виправдовуючись:
— Ніяк тебе не могла дочекатися, Северине!
— Щось сталося, мамо?
— Батько пішов у маєток панський.
Стенув плечима Северин — хіба мало вже був батько у маєтку князівському? А Калина:
— Може, з’їздиш туди, подивишся? І Степанію якщо побачиш, скажи їй, що мати, мовляв, занедужала і просить дуже, щоб навідалася. Прошу тебе, поспі,ши!
Зосталася на шляху Калина, слідкуючи пильно за своїм найменшим, останнім і найлюбимішим їй. Родила ж його тяжко, могла навіть померти, якби іне отой чернець, що раніше часто навідувався до них, а тепер теж, як Василь, десь подівся, давно ніякої вісрси про нього. Про Семена подумала: як випровадила |його до панського маєтку, зовсім спокійною була, а потім чомусь несподівано розтривожилося серце…
Поспіхом їхав Северин до князівського маєтку, веселий, задоволений.
Притишив хід, бо ось уже й князівський статок. За брамою, почув, надриваються від люті пси. Що Там діється? Що чинять прокляті? Серце одразу зайшлося Се-веринові — звалили безборонного чоловіка, рвуть на ньому одіж, а Калиновський байдуже на те дивиться. Вдарив коня Северин й з усього духу на псів, щоб налякати їх, відігнати від людини. На мить порозбігалися в різні боки, а потім і на Северина, на його коня, поки котрийсь не потрапив під копито, одчайдушно $аскаву-чав. З сідла тоді Северин:
— Тату?!
Обличчям до землі лежав Семен, закриваючі голову скривавленими руками. Замість одягу на ньому було тільки шмаття. Навіть не застогнав він, коли Северин перевернув його, нічого не сказав… А де ж Ь^алинов-ський? За що нацькував собак на батька? Чим завинив Семен Наливайко перед ним? Підняв старого Северин, поклав упоперек сідла — ледве справився. Семен не дуже легкий, а Северин козацької сили ще на набрав. Через сад панський поїхав, по опалому листкі, на яке капотіла кров.
— Що вони з тобою вчинили, Семене?! —кинулась одразу до чоловіка Калина. Рвала на собі волосся — чом відпустила з дому? За конем ішла поспішно, весь час хапаючи Семена за ноги, майже стягуючи його з сідла.
Удвох із Северином потім занесли Семена До хати, поклали на широку лавицю, змивали з тіла кров. Прислухаючись, вичікуючи, що ж скаже Семен, коли розплющить очі? За що,— Северинові в думці,— за що отак князь жорстоко познущався над батьком, майстром-кушніром, що весь Гусятин обшиває кожухами? Тільки Семен:
— Шаблею його треба, як лютого пса!
— Кого, тату? — низько нахилився над батьком Северин.
— Князя проклятого, що звів Степанію, занапастив…
— Що з нею, чи хоч жива? — майже одночасно скрикнули Северин і Калина.
— Для нас мертва.— І далі: — Чуєш, Василю?
— Северин то,— до Семена Калина,— не бачиш хіба?
— Як повернеться Василь,— розплющив очі Семен,— то за Степанію нехай помститься!
— Я помщуся, тату,— твердо, рішуче сказав Северин.— І за Степанію, і за вас!
Не стогнав більше Семен, лише посвистував носом, ніби заснув, а кров усе капала йому з ран на долівку. А вже з усіх кінців Гусятина до хати Наливайків — холопи княжі, рільники, ремісники, бо вість про те, як обійшовся Калиновський із своїм кушніром, широко розлетілась. В тихому мовчанні стояли, слова жодного не промовляючи, бо від перших, хто потрапив до самої хати, інші довідувались — у тяжкий сон упав Семен. В мовчанні була й Калина, бо на груди її несподівано ліг камінь, й продихнути не могла, і сліз спинити, що всю її заливали. До самого вечора, коли несподівано захмарилося й чорна, непролазна темінь осіла на землю. Поки хтось із гурту не гукнув:
— Пожежа!
І Калина поміж людей, позираючи на пожежу, що палахкотіла на обрії, фарбуючи небо в багрянець, світлом яскравим прорізуючи темряву ночі. Де ж вона, та пожежа, й що горить? Може б, усім треба кинутись на допомогу? І, страхаючись, відчуваючи недобре, Калина: господи, поможи! Так то ж панський маєток палає!
Горить, і ніхто не спішить його рятувати? Хіба ж не знають, що там їхня дочка? Чи Северин по Степанію подався, щоб урятувати — одна ж бо, єдина й дуже люба йому сестра. А люди один по одному в темряву — адже в кожного своя оселя. Хай хоч погана, а таки домівка рідна, яку берегти треба, щоб вогонь з панського маєтку не перекинувся на неї.
Ніби з води тоді виринув Северин і до Калини:
— То я, мамо, панський статок запалив! — І до хати: — Он, глянь, тату, подивися, як я за тебе помстився.
Затрусив за плечі батька Северин, доки вогонь яскраво палає, хай дивиться на те, знаючи, що не Василь Наливайко те зробив, а Северин. А Калина, припадаючи Северинові до грудей:
— Даремно, синку, мертвий батько!
Не вірив тому Северин: хіба такий слабий його батько, щоб помер? Та бачив, що мати правду каже.
— Закатує на смерть тебе Калиновський! — забідкалася Калина.
— Хай спочатку впіймає мене. На пониззя Дніпра подамся, на Хортицю! — крикнув Северин, забувши, що не одна мати слухає його. І здивувався, коли люди до нього:
— І не бійся, бо від усіх псарів панських Калину, матір твою, вбережемо!
Не вагався після того, подався навтіки Северин — у темряву, в ніч…
— Що надумав, батьку, чого домагаєшся?
Хоч знав Мартин, здогадувався, що затіяв воєвода Зборовський, а хотів, щоб той сам йому пояснив — аби міг застерегти батька, бо нащо йому на старість гратися з вогнем? Відмахнувся й цього разу Зборовський від сина, кажучи:
— Не твого розуму діло, Мартине…— І після паузи: — Коли справді маєш розум, то неодмінно переконаєшся, що тільки так я повинен учинити, не інакше. Бо ж зовсім не такий король потрібен Речі Посполитій! — Поплескав потім Мартина по плечах: — Сьогодні побачиш, за кого Польща!
Нічого не відповів на це батькові Мартин: що ж, послухає, про що вестиме мову із шляхтою воєвода, на що намовлятиме її, і як усі поведуться. Розіслав гінців Зборовський по усіх усюдах, щоб кожний більший чи менший пан прибув до нього на гостину, а насправді — на пораду, аби вирішити спільно, що їм робити, адже Сигізмунд-Август поводиться недостойно. Катарину, справжню королеву, відіслав геть, а у Варшаві поселив удову по воєводі Віленському Гаштольдові. А її брата, Миколая Рудого, призначив коронним канцлером, який перебрав тепер до рук усю владу.
Ніби малий сейм сьогодні в Зборовських, щоб потім роз’їхалися вельможі по всій Польщі, підбурюючи шляхту, аби на великому сеймі у Варшаві всі повстали проти короля.
— А Рим що скаже? — висловив сумнів Мартин.
— Поки там довідаються…
— Даремно думаєш, папу хтось уже попередив.
— Крім Антонія, хто б міг? Тільки де він…
І перед воєводою Зборовським дубовий хрест на пагорбі недалеко від Гусятина, де володіння князя Калиновського, на височині, від якої в один і другий бік шлях. Прийшов до Острога вмирати Антоній і спочатку попросив Зофію, щоб поховала його на березі Вілії, а потім передумав, краще, мовляв, лежати йому на узвишші неподалік Гусятина, щоб Подільський шлях добре проглядався.
Дивно, думав воєвода, хіба не все одно, де лежати мертвому? Чи сподівається Антоній, що колись воскресне й підніметься, і з височини задивиться на дорогу, виглядаючи когось? Помер Антоній, а з Риму поки що нікого нема. Даремно турбується Мартин — доки в Римі довідаються, що діється в Польщі, то на троні вже буде інший король. Але хто ж виявиться найдостойні-шим? Потаємно, в душі, звісно, розмірковує воєвода, що тільки він достойний. Та — добре те розуміє — потрібної єдності нелегко домогтися. Хоч на тих, що сьогодні будуть у нього, надіється, бо ж попередньо з кожним переговорив.
А Мартин своє:
— Усе ж боюся, воєводо. Нічого не придбаєш, а все втратиш.
— Втрачати мені нічого. Ти дорослий, самостійний, в крайньому разі сам про себе подбаєш.
Не підтримує батька Мартин, сумнівається, що чогось доможеться воєвода.
— Я вчиню по-своєму,— сказав батькові,— як мені вигідніше.
— Цікаво подивитися, чого досягнеш без мене,— відповів той.— Невже самої корони польської?
— Корона мені не потрібна.
— А що ж потрібно?
Вінець королівський радо б узяв Мартин, але найкраще йому воєводство батьківське перебрати. А ніяк не може дочекатися того, щоб отець сказав: дуже вже старий я, сину, що останні дні свої хай у спокої про-живу. Та воєвода, може, переживе й Мартина — почувається ж він недобре, вночі прокидається від головного болю, метається в ліжку, кидається з боку на бік, не знаходячи собі місця. Хто знає, що з ним діється, а мати все про одне, мовляв, від того, Мартине, що неодружений.
І зразу перед очима Мартинові циганка — хіба цим не виявив своєї зневаги до всіх Зборовських король? Після того батько загорівся ще більшою зненавистю до Сигізмунда-Августа. Хоч йому, Мартинові, коли правду казати, циганка й сподобалася. Якби не воєвода, то й по-справжньому зробив би її своєю жіоною — вродлива, не гірша за першу-ліцшу шляхтянку. Тільки де вона тепер? До Варшави поДалася, щоб наскаржитися на Зборовських? Чому ж тоді король нікого не кличе до себе — ні воєводу, ні його, Мартина, адже ж Янко, циганчук, у них залишився. Потаємно від воєводи й матері намірився Мартин відправити Янка в науку до Кракова, а батько десь сховав його. Не знає, не відає того Мартин, передчуваючи: відіслав Янка воєвода до Криму, в дарунок ханові Гіреєві.
Розмірковував: чи не краще б йому зараз полишити воєводський дім, у змові батьківській участі не брати? Щоб лишився зовсім збоку, коли потягне змовників король на суд…
А тут якраз карета закрита вкотила на подвір’я до Зборовських. Цікаво, хто ж все-таки приїхав до них, думав Мартин, що воєвода, розчинивши дверцята, з поклоном аж до землі. Невже Зофія, про яку казав батько, що згодилася допомагати воєводі, дала слово, що намовить на те й князя Василя-Костянтина? Але чому ж тоді вона одна, а де ж князь? До змови не пристає, незважаючи, що колись зазнав від Сигізмунда-Августа несправедливого переслідування? Жінка тим часом відкинула з обличчя чорну вуаль. Так це ж Катарина, королева! Нічого дивного, що й вона проти Сигізмунда-Августа, але ж що це їй дасть? Хай навіть сейм змусить короля зректися трону, то хіба повернеться вона до Варшави? А інакше, навіщо їй Польща, коли тут не володарюватиме?
Не зводив Мартин очей з Катарини, й вона, певно, відчувши те, озиралася на всі боки, ковзнула потім поглядом по вікну. І, спираючись на руку Зборовськоґо, пішла за ним. Щоб увечері стала перед змовниками, підтримала їх? І швидко, поки не сховав воєвода Катарину,— чомусь здавалося Мартинові, що покаже Зборовський королеву змовникам лише наостанок, щоб остаточно всіх переконати: вони не одні, за ними сила, бо не тільки король Фердінанд їх підтримує, а й цісар Мак-симіліан,— перегородив обом на сходинках дорогу:
— Одразу впізнав тебе, королево.
Злякано задивилася на Мартина Катарина, а потім на воєводу.
— Не бійся, королево, це мій син,— зауважив Зборовський.
— Він з нами?
— Як же інакше? — І далі: — А розум має гострий, недаремно на нього покладаюся.
Не розумів, чи батько по-справжньому говорить, чи, як завжди, знущається над ним. Відійшов з дороги, усміхнувся:
— Велика честь для нас, королево.— І подумав: ображена Сигізмундом-Августом до смерті, кинута ним, тож змушена виїхати з Польщі, інакше хіба б приєдналася Катарина до змовників?
Згори, із сходинок, Катарина озирнулася, на мить заніміла на одному місці, ніби щось сказала. А Сигізмунд-Август, міркував Мартин, нічого про те не знає. Й великою милістю нагородить кожного, хто повідомить йому про зраду, бо ж хіба не може позбутися трону король, коли вся шляхта буде проти нього? І став би Мартин коронним канцлером, першим після короля в усій Речі Посполитій…
Дочекався воєводи, запитав:
— То можна мені, батьку, по-своєму робити?
— Хіба щось надумав, Мартине?
— Так, канцлером коронним хочу бути, не менше.
— То й хіба не будеш? — І далі: — Син усе-таки мій, моя кров, і невинний, тож до кінця я повинен про тебе дбати. Для всіх Зборовських стараюся — для тебе, для матері твоєї, для цього от і Катарину хочу використати.
— А як я піду до короля, попереджу його?
Замовкг не договорив, бо з страшенною люттю, як ще
ніколи до того, накинувся на Мартина Зборовський, широко розкривши рота. І слова не міг сказати, тільки біла густа піна виступила на вустах і піт зросив чоло. Рвучко змахнув руками воєвода, застогнав і, як сніп, упав на сходинки, головою донизу, тягнучи за собою рицарське вбрання.
Горів ненавистю Василь Наливайко до князя Калиновського, до всіх панів на світі, бо що вчинили кляті? Зовсім згинула від них родина Наливайків у Гусятині. Семен у муках помер, Северин, підпаливши княжий маєток, утік, Степанія ж невідомо куди поділася. Калина, скільки не розпитував її, нічого не може йому сказати, мовляв, хіба знаю?
З циганкою Гальшкою повернувся Василь з Молдавії на Україну. Дуже довга та дорога була, небезпечна, але всі перешкоди подолав. З однією метою, щоб по-мстититися Зборовським, вирвати з їхніх рук Янка, дав же слово Гальшці. А тільки опинились на рідній землі, одразу повернув на Гусятин, мовляв, Зборовські від нас нікуди не дінуться, а спочатку Северина, хрещеника, дуже хочеться мені побачити. Та здаля, коли вгледів знайому хату, здивувався — руда, облуплена, а колись біла була, що любо глянути. Зиркнув на Гальшку, ніби чекаючи, щоб та щось йому пояснила, а потім з усього духу вниз. І, ще не розчинивши дверей:
— Семене, Калино!
— Наче хтось є тут? — Почув, упізнав Калину по голосу, як поспитала.
Угледів — одна Калина, брудна, обв’язана чорною хусткою, а хата давно не метена, всюди сміття, долівка ж чорна, а стіни сірі. Що сталося?
— Це ж я, Калино, Василь,— зупинився на порозі.
— Який Василь?
Не розумів: що таке? Що діється з Калиною? І де всі з хати? Чи від пошесті страшної повмирали, одна Калина зосталася й від великого нещастя, біди жахливої розум втратила? Бо ж ніби й дивиться на нього Калина великими, широко розплющеними очима, а нічого не бачить, не розуміє.
-ь- Семенів брат я, Калино,— пояснив.— Наливайко. Вернувся зараз, хіба не бачиш?
— Слабо, майже зовсім нічого не бачу.— І потім: — То це ти, Василю, повернувся?
Дйвився з острахом Василь — що скаже йому далі Калина, що розповість? Намацала руками лаву біля столу, застогнала й замість того, аби щось оповідати, гірко заплакала. Потім заговорила, щораз повторюючи одне й те ж, що сам у тривозі присів до Калини, допитуючись:
— Куди ж усе-таки повіз її Калиновський?
— Люди кажуть, що до Варшави, до короля, а там хто його знає, тільки про Степанію ніякої чутки.— Й після довгого плачу: — А Северина нашого шукали й не знайшли, бо він до козаків подався, як ще малим казав мені.— І, ніби забуваючи про все: — А Дем’ян священиком в Острозького.
— Запанів, певно, про матір забув?
— Приїжджав, хотів мене взяти з собою, та я… У своїй хаті хочу вмерти, нащо мені чужа.
Забула Калина, що треба б і пригостити людину з дороги, але ж у хаті лише сухий хліб та вода. Все, що було в нього в торбі, виклав Василь на стіл. Важко йому було в запущеній хаті, а не міг напризволяще лишити Калину, яка одразу наче ожила й запитала, щоб Гальшка не чула:
— Жінка, значить, твоя, з якою вінчаний?
Хотів сказати, що зовсім не жінка його — сирота нещасна, в якої Зборовські відібрали сина, та не встиг, бо Калина:
— А Марія приходила, питала про тебе.
— Марія?
— Правда, з якою хотів одружитися.
Аж дух забило Василеві — Марія, черниця, що якось зустрів її на Подільській дорозі. Як же дісталася вона до Гусятина, як довідалась про те, де Василя можна знайти?
— І недавно, як Семена ховали,— сказала далі Калина. Хотіла, щоб і я пішла з нею.
— Куди?
— До Львова, у монастир.
А через кілька днів Калина, певно все добре обміркувавши, мовила:
— їдь уже кудись, що тобі зі мною?
— Одна як залишишся?
— Не пропаду, люди не дадуть.
Лише на поріг вийшла Калина, коли Василь із Гальці -кою від’їжджали. Зовсім сива, маленька, одна шкіра та кістки — тільки ж на воді та на хлібові жила вона ждучи, сподіваючись, що раптом вість одержить від Северина.
Думав Василь, озираючись: один він у всьому завинив, Калиновський. Якби не князь, то хіба б не знайшов собі когось у Гусятині Северин, щоб узяв собі за дружину? Хіба б не колисала Калина онуків, не раділа б їм? І з зненавистю: скільки тих панів на світі, й усі однакові, нема кращих, кожний інший усе гірший та гірший. Як обидва Зборовські, воєвода і його син, що їм відплатить Василь і за Дмитра Сангушка, і за Янкаг циганського сина, й за Василевого брата — Семена Наливайка! Хай трохи потерпить Гальшка, небагато вже зосталося, по дорозі до Зборовських, де Львів навідають, бо ж там, як казала Калина, Марія.
Ще раз зиркнув на маєток Калиновського, що від нього зосталося лише кілька чорних обгорілих стовпів,— отак Северин помстився князеві. А Василь як помститься Зборовським? За прикладом Севериновим підпалить воєводу, закликавши собі на допомогу Івана Підкову? Але де тепер Іван? На Хортиці чи подався в мандри? Такий чоловік, що не сидиться йому на одному місці. Чи, може, задумав визволити з полону Вишне-вецького? Але як допоможе він князеві, коли Томша одразу відпровадив того до Туреччини, щоб цим заплатити султанові за стіл молдавський?
Тільки тут Гальшка:
— Відколи удвох ми з тобою, Василю, то таким ще не бачила тебе.
— Дуже вже розтривожила мене Калина.— Й поспішно, заглядаючи Гальшці у вічі: — Тільки не сумнівайся, адже те, що ми задумали, неодмінно здійснимо.
— Після Львова, як навідаємо твою черницю?
— Звідки те знаєш, Гальшко? — здивувався.
— Здогадалася й нічого не маю проти того.
В цей час на шляху показалася чорна карета в оточенні невеликої варти — не інакше, як хтось із можновладних. Чи не старий Калиновський часом повертається з Варшави? Щоб на згарищі невдовзі новий палац поставити? Лише Гальшка:
— Це він, Василю, Мартин Зборовський, що йому віддав мене король.
Аж сіпнувся Василь — Зборовський? Справді, в одному з вершників збоку упізнав воєводського сина, але ж хто у колісниці? Пришпорив коня Василь і напереріз кареті, що від неї срібний передзвін по долині. А сторожа тоді, в тому числі й Мартин, до карети, щоб прикрити її, бо ж такий несподіваний напад. Не знав Василь,— звідки б йому те було відомо, адже тільки недавно об’явився на Україні,— що воєводу Зборовського, якраз у той день, коли зібрав у своєму маєтку змовників, розбвдз параліч, не чекав, що син виступить проти нього, й не витримав.
Королева Катарина по тому, як карета несподівано зупинилася, визирнула у дверцята, запитала:
—» Що таке, воєводо?
— Напад!
А навстріч Мартинові Гальшка:
— Невже уже став воєводою? — І далі: — Не впізнаєш хіба, адже це я, колишня жона т^оя!
— Гальшка…— опустив шаблю Мартин.— Повернулась чого?
— Не знаєш хіба, чого? Щоб помститися!
— За Янка?
— І за Янка, й за Наливайка.
Не сподівався Мартин, що колись зустрінеться з Наливайком, адже був переконаний, що його давно вже нема на світі, дуже холодно тоді було, мороз лютий. Озброєні ж татари, ті, що колись познущалися над Василем, прийшли на допомогу Мартинові, мовчки, не кажучи ні слова, кинулись до Наливайка, що не встиг він і отямитися, як був уже на землі* й татарські шаблі зависли над ним. А Катарина, почув Василь:
— Облиште його.
— Розбійникові краще вмерти!
— Тоді й він умре! — Це Гальшка, міцно стискаючи в руках кривого татарського ножа, рвучко кинулася до Мартина Зборовського, наміряючись ударити його, пробити йому серце.
7
До цісаря Максиміліана писала княгиня Беата. На воєводу Ласького скаржилася, що обманув її,— увесь скарб, що приготувала його, аби викупити у графа Лукаша Гальшку, забрав, а Беату завіз далеко на угри, в Кежмарок, де тримає, як у темниці, що й кроку не може зробити, завжди хтось невідступно стежить за нею. Навіть за браму не може вийти, адже здебільшого замкнута, вряди-годи тільки відчиняється, коли наїжджає хтось у замок, але вже давно того не було, воєводи ж Ласького нема. Докладно все описувала, щоб цісар знав, якою була вона і якою стала.
Відклала набік перо, витягла з кишені уламок срібного дзеркальця, задивилася на себе, жахнулася: невже це вона, для якої старий Сигізмунд, король, улаштував турнір, що з усіх усюд рицарі з’їхались до Кракова. Та й Сигізмунд-Август хіба потім не казав їй, коли ще добрий був до Беати, що вона найвродливіша вдова в усій Польщі. Не впізнавала себе, питаючи: невже це вона? Зовсім сива, волосся пасмами на очі, вуста ж поблідли й якісь дуже вузенькі стали, як дві рисочки, складені докупи. Ще й беззубий рот; на опудало схожа, на стару відьму…
Не хотіла зізнаватися, але змусила себе — ніде ж правди діти,— дуже помилилася, коли постала проти Дмитра Сангушка. Чи то не божа кара їй за Сангушка і Гальшку? Але повернулась знову до листа. Щоб цісар Максиміліан не залишився байдужий, аби серце його забилося. Найкраще, думала, щоб цісар покликав її до Відня, щоб там усе йому розказала, додавши до слів своїх ще й сльози. Скасував щоб Максиміліан її шлюб із Лаським, змусивши воєводу повернути їй сто тисяч золотих і все, що вивіз з Острога.
Чому повірила тоді Лаському, адже ж спочатку наказала йому залишити Острог? Чи не через те, що Гальшку обіцяв їй повернути? У Познань привіз її Ласький, до єпископа Чарнковського. З’їзд там проходив єпископів польських, що й брат її, єпискоц Віденський Януш разом з усіма був. Прийшов до неї* спитав, чи правда, що вирішила віддатися за Ласького?
— Так, Януше,— відповіла йому.— І ти обвінчаєш нас.
— Зваж усе, Беато.— Видно було, що тому не зрадів.— Дай боже, щоб усе було гаразд.— І, поклавши хрест Беаті на чоло: — Мудра будь, розважлива.
— У літах таких, що мушу бути розважливою. Обвінчаєш нас?
Не хотіла приймати благословення від Чарнковського, адже пам’ятала, як проти її волі обвінчав Гальшку з Лукашем, вчинивши зовсім не по-божому. Гальшці, пам’ятає, наказала, щоб без її материнської волі ні на що не згоджувалася. Доки не знайшли Беату в схованці, зірвали з пальця золотого персня. Довідалася пізніше: тим перснем обманули Гальшку, кажучи, що мати буцімто посилає їй його, благословляючи так на шлюб з Лукашем. А єпископ Познанський про той обман знав і нічого не зробив, щоб йому протидіяти. Невдоволена була, що Ласький привіз її в Познань.
Тепер він стояв перед Беатиними очима — Януш, єпископ Віленський. Може б, і йому, думала, не тільки цісареві Максиміліану, поскаржитися на Ласького? Адже при силі Януш і щось удіє, щоб їй допомогти. Чи навіть сам у Кежмарок прибуде й темницю її відчинить. Але кого відрядити з листом до Польщі, хто погодиться їй послужити? Хоч Януш її попереджав, просив, щоб усе обміркувала, зважила, як може тепер скаржитися, просити від нього допомоги? Хай краще нічого не знає Януш, думаючи, що їй добре з Лаським, що на старість знайшла нарешті спокій. А так сумно дивився на неї, коли від’їжджав з Познані. Перехрестив її і дав поцілувати хрест. У дверцята визирнув раз і відвернувся, хоч чекала, сподівалася— ще подивиться на неї, даремно, в куряві швидко зникла єпископська карета.
Чи ж правду казав Януш, що їм більш ніколи в житті не бачитися? Хоч постаріла, але слабкою себе не почуває, й коли цісар Максиміліан їй допоможе, одразу поїде до Польщі, до Вільно. Аби тільки цісар одержав її листа. Надіється, бо зараз у неї інша наглядачка, набагато прихильніша, аніж Марта. Ще не зійшлася з нею, а відчуває: дещо може попросити, й Магдалина їй не відмовить. Пообіцяє принаймні, що в майбутньому щедро віддячить їй, наділить посагом, знайде шляхтича гарного, щоб зрозуміла Магдалина, як то бути жоною, мати мужа!
А Марту, першу її наглядачку, хто б узяв? За стільки років жодного слова не промовила до Беати, завжди як німа, глуха і до краю черства. Але ж де вона? І де взялася Магдалина? І далі до скарги — повинна ж про все написати, попросити заступництва від цісаря, бо ж не проста вона шляхтянка, а дочка короля польського Сигізмунда, сестра нинішнього володаря Польського. Якщо не забув Сигізмунд-Август, що десь у нього є сестра. Перечитавши ж написане, беззвучно заплакала.
… Град у Кежмарку приземкуватий, стіни навколо високі, що й над дахом підіймаються, В дорозі, як їхали з Лаським, бачила гори, але де вони? Іноді щось синіє на обрії. А може, то зовсім не гори — хмари? Два рази на тиждень можна вийти на подвір’я, весь же інший час у замкнутому покої сидить Беата. Й коли їй щось треба, то мусить стукати щосили, щоб глуха Марта з’явилася. Й Магдалина, правда, в покої замикає її — чи такий наказ лишив воєвода Ласький, щоб не зникла нікуди, вмерла в Кежмарку, й ніхто про те не довідався?
Очікувально дивилася на двері — час такий, що повинна вже Магдалина прийти, аби разом з нею вийти на подвір’я. Щоб там звірилася їй, упала в ноги, адже ж Беата вже не та горда великоможна пані, якою була. З тривогою думала далі: чому ж Маг далини нема? Чи, може, Ласький, якось довідавшись, що та з прихильністю ставиться до Беати, нову якусь сторожу поставив? І тільки доторкнулася до дверей, як вони враз навстіж відчинилися, і Беата опинилася за порогом. Здивовано зупинилася: що таке?
— Магдалин о! — покликала, озираючись на всі боки.
Та скільки не прислухалася, лише німу тишу чула.
Незвично це було Беаті, аж злякалася: що це їй віщує? Нову біду? Хоч в усій Польщі і на уграх нещаснішої жінки, ніж вона, нема, то чого ж їй іще боятис5і? Адже Кежмарок — то її град, тут вона господиня. Поволі пішла вниз, усе ще озираючись, прислухаючись. Ніхто не завадив Беаті, не перешкодив їй, тож опинилася швидко на градському подвір’ї, де нікого, крім Маг далини, що ніби чекала на Беату, не було. Задцвилася їй у вічі — втаємничений сум у них, непогана прикмета, значить, бо у кого власна печаль розуміє.
— Хочу попросити тебе, Магдалйио.
— Не треба, пані.
— Щедро заплачу тобі за те.
— Чим, пані, хіба маєте злото-срібло?
— Маєток свій маю, Острог.
— Де він?
— Далеко, правда, але він мій. І коли хочеш, то заберу тебе з собою, що нарівні зі мною будеш, а я ж княгиня.— І з-під хустки — писання сйоє до цісаря.
— Що це? — задивилася МагдаДина на паперовий згорток у Беатиних руках.
— Послужи мені, відпровадь.
— Самі це зробіть, пані.
— Сама? — здивувалася.— Навіщо знущаєшся наді мною?
— Зовсім не знущаюся.— Й, зачекавши мить: — Самі ходіть до Відня, пані, й віднесіть свіою скаргу цісареві.
Нічого не розуміла з того Беата. Як може піти з Кеж-марка, коли вона у в’язниці тут? Хіба раз намірялася на втечу, безліч різких планів обмірковувала — і все даремно. Чи Магдалкна7 скористатись тим, що Марти і воєводи Ласького нема, темницю їй відчинить, щоб ішла куди завгодно? Чи до Відня, шукати захисту в цісаря, чи в Острог* Справді, Магдалдаа піділа спочатку до брами* далі м& місто к через рів з водою. Серце враз зайшлося Беаті — вузька долина перед нею відкрилася, затінена чорними соснами і ялицями. Й гори, що весь час мамми її. І ніхто не заступає більше шляху Беаті. Чому, що сталося? Невже воєвода Ласький несподівано помер? Чи брат Янушг довідавшись про її нещасну долю, заступився за неї й перед королем польським, й перед цісарем Максиміліаном?
— Що сталося, Магдалино? — спитала.
— Що могло статися? Нічого.
— Змінив гнів на милість воєвода, чому?
— Не знаю, так розпорядився, щоб темницю відкрила.
— Щоб скористалася свободою й пішла?
— Звісно, бо хіба ж не про те всі думи ваші?
Правда, міркувала, чому ж тепер їй не скористатися
можливістю, коли вже за містком, а Кежмарок за спиною?
Й страх у душі — такі високі гори навкруг, а вона маленька, немічна. Інша справа, якби карета була з четвіркою коней, адже так мандрувала по Речі Посполитій, а пішки хіба далеко дійде? В латаному-перелата-ному брудному своєму вбранні.
На град позаду дивилася — їй по праву належить, по спадковості. Острог одержала після Ілії, а Кежмарок? Якби вмер Ласький, а то ж він живий, тільки десь блукає й повернеться лише тоді, як утратить силу, відчувши, що вже немічний душею й тілом, від чого ще суворішим буде і жорстокішим. Чи не краще тоді Беаті все облишити й податися поміж гори? Якщо розуму не втратила, то обов’язково ж кудись потрапить, може, рицар, той наздожене її, що виграв у Кракові поєдинок, а вона відмовилася від нього? Хоч постаріла Беата, а впізнає він її й не залишить одну, доки не опиниться в повній безпеці, разом з дочкою своєю.
Розплющила очі, а де ж Магдалина? Почекала трохи й помалу рушила між гори, подалі від Кежмарка: щоб розвалився він, розсипався на порох, щоб ніколи більше не бачила його!
До гостинця в Попраді в цей час підлетіла, як на крилах, чорна, оздоблена візерунками, розкішно пофарбована карета. Воєвода Ласький, рвучко скочивши на землю, швидко розчинив дверцята:
— Ми майже вдома, Августо.
— Чому майже, Ольбрахте?
Виступила з карети і Августа, молода, гарна, в дорогому вбранні, оздобленому коштовним камінням, що зразу засяяло, заграло на сонці. А Ольбрахт Ласький, на відповідь якого чекала Августа:
— Тому, королево, що один лише переїзд зостався.
— Довгий?
— В одну мить домчимо.
— Нащо ж тоді оця зупинка?
— Трохи часу повинен дати слугам і всім, хто в Кеж-марку.
— Щоб підготувалися як слід зустріти нас?
— Звісно, підготували таку зустріч, Августо, на яку заслуговуєш.
— Спасибі, Ольбрахте, але…
— Знаю, ти проти всяких урочистостей, тільки не відмовляйся від того, нехай зроблю тобі приємність.
— І собі, Ольбрахте?
— І мені, звісно, обом нам. Бо ти ж жона мені, Августо. І хочу, щоб ти була щасливою, щоб тобі гарно було, щоб не пошкодувала.
Адже щиро хотів Ласький, щоб так і було,— Августа ніколи не пошкодувала, що облишила Париж, рушила за ним, хоч у тому й засумнівався: адже такий він, що мало хто має від нього радість.
До гостинця зразу повіз Ольбрахт молоду дружину свою Августу. І тут їм назустріч, тільки-но піднялися на ганок, вдарила музика. Подбав про те заздалегідь, пославши гінця з попередженням. Задоволений був, бо ж усе так, як і передбачив: Попрадський гостинець прикрашений, зелене віття скрізь. І сторожа рицарська на вході. Спостерігав за Августою, як те їй подобається. Взявши ж під руку жону, відчув Ласький, як вона ледь затремтіла. Може, злякалася? Адже таємнича сторожа мовчки рушила услід, стаючи і на дверях, і по всіх кутках, щоб ніхто небажаний не увійшов, не перешкодив щасливій парі.
Посадив за стіл Августу Ольбрахт, а сам до вікна, задивився згори вниз — карета й коні напоготові, отже, можна зразу рушати далі, але ж де Марта? Адже наказав їй після всього з’явитися в Попрад. Вернувся до столу, наповнив до краю келихи:
— Так за що, Августо?
— За що хочеш, Ольбрахте.
— Щоб ні за чим не шкодувала.
Жадібно випив вино. Спрага чомусь допікала Оль-брахтові, аж вуста в нього зашерхли. Казав собі: іцоб не шкодувала, правда, аби не шкодувала! Адже взяв Августу не тому, що великий посаг мала; сподобав її з першого погляду, як тільки побачив. Знову до краю наповнив келих, але не випив, відставив. Чому Марти нема? Повинен бо нарешті знати, що в Ке-жмарку? А в уяві королівський пам’ятний бал у Дуврі. Коли заграла музика, то він до Августи зразу, вклоняючись. І вона не відмовила йому, питаючи за якийсь час:
— Хто ти такий, рицарю, і звідки об’явився?
— Здалеку, королево.
— Помиляєшся, зовсім не королева я.
— Однаково. Бо як богом мені послана. Хіба не подобаюсь я тобі?
— Подобаєшся, але хто ти?
— Хіба мало тобі того, що при дворі короля Генріха я, що я з тобою?
— Дуже мало, хочу більше знати про тебе.
*— Коли хочеш…— І далі: — Про Польщу чула щось?
— То ти з Варшави? — зраділа.— Посланцем від Сигізмунда-Августа? Знаю, Генріх розповідав.— І, посміхаючись: — До речі, король Генріх брат мені, а я йому названа сестра.
Зразу згадалася Лаському сестра їхнього короля, княгиня Беата, він аж невільно наморщив чоло. Августа те помітила, спитала:
— Чогось засмутився, рицарю?
— Подумалося мені…— І, зачекавши мить:—Чи погодилася б ти залишити Париж і брата-короля? Щоб завіз я тебе…
— До Варшави?
— Потім і до Варшави, а спочатку у град мій, Кеж-марок.
— Щось ніколи не чула про такий.
— На уграх, недалеко від Попрада, у Спішській долині, а довкола скрізь гори.
— В Альпах, у монастирі зросла й гір не боюся.
Названа сестра короля Генріха, за якою стоїть Франція. Коли образить Августу, заподіє їй кривду, то до Варшави за ним навздогін французькі рицарі кинуться й кара впаде папська. Хіба може отак ризикувати? Хоч Кежмарок зовсім не в Польщі — на уграх, де втаємничені, мовчазні слуги, що тільки з Ольбрахтом зможе говорити Августа, не знає ж нікого в Попраді й Кежмарку, хто б володів її мовою — у глухих Татрах хіба який француз об’явиться?
Дуже легко заволодів Ласький Августою, швидко скорилася йому. Чому? Чи їй не дуже добре було при
королівському дворі, що, не шкодуючи, його облишила? Як Беата, що її Сигізмунд-Август велів не допускати й на поріг свого варшавського палацу. Різниця лише в тому, що Августа припала йому до серця.
Після Хотина від молдавських справ відмовився, зрозумівши, що нічого не виграє, тільки програє. Взяв скорше не Беату, а її скарб, боячись, аби ненароком не дісталася ні до короля угорського, ні до цісаря австрійського. Раніше це було, а тепер… Жона, яка облишила мужа й маєток, хіба сама в тому не винна? Й не жона вона йому більше, хай хоч самому папі скаржиться. Зупинився тому в Попраді, щоб попередньо довідався, чи вільний йому шлях у Кежмарок, аби знав, що Беати там уже нема.
Нахилився до Августи, мовчки поцілував її, а в думці: все-таки доля до нього милостива! Й з гордістю: бо сам править своєю долею! Інший би на його місці давно скінчив свій вік чи в королівській темниці, чи в рицарському двобої. Бо де тільки не побував, які дороги не зміряв, а золото відкривало перед ним навіть королівські палаци. Після Хотина розкошував у Флоренції. Париж захотілося побачити потім.
Як посланець від Сигізмунда-Августа до короля Генріха з’явився, думаючи, що пізніше, якщо й запитає його про те володар Речі Посполитої, то відговориться, мовляв, хотів показати себе, щоб знали при королівському дворі в Парижі, яких шляхетних рицарів має Польща. Гераклід Деспот, господар молдавський, багато запричинив тому, змалювавши Ольбрахтові принади Франції та Італії. Й те допомогло, що заговорив до Августи її рідною мовою, через що вона одразу сповнилася прихильністю до Ольбрахта.
Але ж чому Марта затримується? Кого залишила наглядачкою над Беатою? Чи навчила свою наступницю, як їй поводитися з княгинею? Знову простяг руку до келиха з вином, припрошуючи й Августу. Марта ж усе-таки з’явиться, кажучи, що шлях Лаському відкритий, вільний, ніщо не стане йому на заваді. Перебуде якийсь час з Августою в Кежмарку, а згодом — до Варшави, коли вже ніяка скарга Беатина ціни не матиме. Й, задоволено посміхаючись:
— Чого ж, королево, вино угорське хмільне й солодке, чи не так?
— Так, мій рицарю. Хоч ти для мене солодший від усього!
Княгиня ж Беата в цей час підступила під гостинець у Попраді, адже іншої дороги у світ нема. Ще й не дуже втомилася, й до кінця не обміркувала, що далі їй робити, до кого в першу чергу звернутися за Поміччю, як побачила під гостинцем карету. Пильно задивилася на неї — чия вона? На роздоріжжі стоїть Попрад, що звідси можна й до Польщі, й на Відень їхати, можливо, хтось із її краю! Хто чув про княгиню Беату й буде радий зустрічі з нею. До самої карети підступила — розкішна дуже, зразу видно, що не простому шляхтичеві належить. А візниця:
— Чого хочеш, що шукаєш, жебрачко?
Зачервонілася вся — що він дозволяє собі? Жебрачкою її назвав, хоч королівська кров тече у неї в жилах…
— Не жебрачка я,— заперечила.
— А хто ж ти?
— Тобі не рівня.
— Може, тоді,— засміявся,— рівня воєводі Лаському?
Затримала подих, що таке? При чому тут Ласький? А серце тривожно забилося, Магдалина ж нібито казала, що невдовзі має об’явитися він у Кежмарку. І до візниці:
— Може, це він і приїхав, Ольбрахт Ласький?
Здивувався візниця: по імені назвала воєводу, звідки
знає його жебрачка?
— А коли й воєвода,— відповів,— то що тобі? Яке до того діло?
— А таке діло, що я жона його.
— Що мелеш, стара! — зареготав візниця.
— Те, що чуєш, холопе, і скажи краще, де він, воєвода Ласький?
— Он там,— показав візниця на гостинець.— Із жоною своєю, що з самої Франції собі її везе.
Враз заніміла Беата: а вона ж як? Уже воєводі не дружина? Бо самовільно облишила статок і мужа свого? Тепер ні цісар, ні папа римський їй не допоможуть? І до гостинця швидко побігла по сходинках нагору. Ніхто не зупинив Беату, хоч усю трапезну обставив рицарською сторожею Ласький, не чекали ж, що хтось отак несподівано заявиться до гостинця. Від дверей, поки не отямилася варта, до Ласького Беата:
— Мужу мій коханий, дізналася я про твій приїзд і оце зразу назустріч тобі!
Тоді до Марти Ласький, що слідом за Беатою об’явилася у дверях. Одразу зрозумівши, що сталося, схопила Марта Беату за плечі, а та, волаючи якомога голосніше:
— При жоні живій, воєводо?
Августа ж, нічого не розуміючи, то на Марту з Беатою, то на воєводу Ласького дивилася, чекаючи від нього пояснення. А він, забувши, що не сам у трапезній:
— Краще, Марто, задуши її, залий отрутою!