Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ЛОКАЛЬНО-МОНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОЛЬКЛОРУ

Істотні зміни, які сталися в житті українського народу і, відповідно,
у науці про фольклор і літературу за час незалежності, висунули перед
українськими фольклористами ряд проблем. Серед них — питання про
шляхи розвитку народної творчості, репертуар її носіїв, взаємини
фольклору з художньою самодіяльністю і професійним мистецтвом, місце
й роль традиційного фольклору в духовному житті народу [1]. І хоч
народознавчі студії, як і вся наука, загнані жалюгідним державним
фінансуванням у глухий кут, національно свідома інтелігенція продовжує
подвижницьку роботу у цьому напрямі.
Серед багатьох напрямків народознавчих студій своє місце, як і
сто, двісті років тому, посідає локально-монографічне вивчення духовного
і матеріального життя народу. Це й зрозуміло, адже організація потужних
наукових центрів, спорядження технічно оснащених експедицій вимагає
фінансування, а метод стаціонарного комплексного вивчення творчості
народу, його економічного і соціального життя не коштує державі ні
копійки. Крім того, цей метод має свої переваги: він заповнює ті ніші,
дослідити які не під силу застосуванням інших методик. Адже
фольклористика все більше скочується до фольклористичної археології,
багато вчених та науковців-аматорів вивчають фольклор за
фольклорними виданнями, за писемними джерелами, у яких власне
фольклор переведений в іншу естетичну систему.
Таким чином, локально-монографічне дослідження фольклору
залишається й далі одним із важливих методичних принципів української
фольклористики. Облік всього репертуару кожного населеного пункту
протягом певного відрізку часу, нагромадження подібних документів з
різних районів за послідовний ряд років, порівняння різночасових записів,
створюють основу для порівняльного аналізу пісні в локальному і
хронологічному аспектах і допомагають виявленню закономірностей
розвитку народнопоетичної творчості в зв’язку з економічними і
культурно-соціальними факторами [2].
Понятійне словосполучення «локально-монографічне» вивчення
народної творчості введено в науковий обіг словацькими фольклористами
на початку 50-х років [3], проте як «репертуарний метод» воно теоретично
обґрунтовано і практично застосовано українською фольклористикою
ще у 20-х роках XX ст. [4]. Обидва терміни — «локально-моиографічне»
і «репертуарне» вивчення визначають одне поняття вичерпне
фіксування і дослідження репертуару певної одиниці — міста, села, кутка
і навіть одного носія фольклору — в такий спосіб, коли цей репертуар,
67 Степан Мшшшич
записаний за всіма вимогами фольклористики, становить своєрідну
монографію |5| поетичної культури населення певного міста чи села
протягом певного відрізку часу.
Принцип локально-монографічного опрацювання фольклору у
вітчизняній та зарубіжній слов’янській (найбільше — в болгарській і
польській) фольклористиці не є сучасним «відкриттям». Уже з середини
XIX ст. публікувались етнографічні матеріали з описом побуту, звичаїв,
обрядів того чи іншого села, міста, проілюстровані більш чи менш повним
зібранням пісень тгих населених пунктів [6]. Водночас збирались і
публікувались пісні, які супроводжували певний обряд в одному селі,
або пісні одного жанру, що побутували в одному населеному пункті [7].
Поширеними були також збірники епічних пісень, записаних від одного
чи кількох носіїв або зафіксованих у певній місцевості. Цікавими з
погляду монографічного вивчення фольклору є матеріали, зібрані в
окремих українських поселеннях за межами України: в центральній
Росії, на Кубані, Кавказі, в Білорусії [8]. Та найбільший інтерес, з погляду
нашої проблеми, становлять збірники, що за своїм типом і частково за
завданнями наближаються до сучасних монографічних видань, тобто
такі, що максимально вичерпно охоплюють всю жанрову різноманітність
пісень одного населеного пункту [9].
Незважаючи на однотипність, зовнішню подібність, зумовлену
змістом — репертуаром одного села, монографічні видання XIX ст.
помітно різняться між собою. Різняться не лише місцем записування
етнографічними районами, не лише рівнем запису та упорядкуванням
матеріалу, науковим апаратом, але й насамперед своїм загальним
спрямуванням, залежно від методичних і методологічних принципів,
використаних їх упорядниками.
Так, якщо В.Магнітський записує тексти пісень (під диктовку),
які побутують у репертуарі жителів села Біловолзького, не маючи на
увазі певної наукової мети, то Н.Пальчиков на матеріалі фольклору
одного села намагається розв’язати досить широкі проблеми, з’ясувати,
«з якими народними піснями споріднена російська пісня по складу, чи є
вона у цьому відношенні щось самобутнє, властиве виключно російській
народності, чи, можливо, наспіви російських пісень є лише уламками тієї
доісторичної епохи, коли вся музика була такого ж складу» [10].
С.Чернявська пісенною монографією одного села ставить перед
собою завдання, мабуть, чи не найбільш поширене серед тогочасних
фольклористів, — врятувати від забуття окремі пласти фольклору та
«нагромадити словесні художні багатства, які має в своєму розпорядженні
дана місцевість і з якими вона зріднилась як з необхідним вираженням
своєї духовної діяльності» [11]. Збірник не позбавлений недоліків
методичного характеру, однак основний висновок, зроблений упорядницею
на матеріалі дворічного спостереження фольклорного процесу одного
68
Загальнометодологічні аспекти
села, — про «безкінечігу живучість фольклору», про безперервність
фольклорного процесу загалом вірний.
На противагу С.Чернявській, В.Лесевич, збирач і упорядник
видання репертуару одного носія фольклору — — Родіона Чмихала з
Полтавщини, висловлює жаль за «стародавньою простотою» сіл, бо лише
ця простота, патріархальність, законсервованість села в минулому
допомогли, на його думку, зберегти основні види й жанри фольклору, а
«процес неминучих зносин з великим світом» сприяє занепадові, відмиранню
фольклору. І не лише фольклорні твори, а й «співці і байкарі, без сумніву,
вимирають», стають реліктами, твердить В.Лесевич [12].
Такі погляди на прозові жанри українського фольклору на той
час були не поодинокими. З Лссевичсм повністю солідаризується
М.Сумцов, який, відзначаючи занепад кобзарського мистецтва, переносить
цей процес на оповідні жанри фольклору казки, легенди тощо.
«Байкарська течія, — говорить він, — доживає останні свої часи; після
смерті таких дідів, як Розсолода [13], швидко піде все на забуття і тільки
для вчених зостануться про них звістки в книгах, і вчені люди будуть
навік користуватись їх споминами в своїх наукових працях» [14]. Як
відомо, весь дальший фольклорний процес, зокрема в XX столітті, показав
всю безпідставність цих «прогнозів» про занепад народної творчості.
Зрозуміло, що у фольклорі, як в живому організмі, відбуваються зміни,
обумовлені змінами суспільного життя, але усна творчість народу житиме
доти, доки житиме мова як духовно-свідомісний вияв народу-нації загалом.
Теоретичні проблеми, які ставив перед собою В.Данилов, збирач і
упорядник пісень села Андріївки, зокрема: «чи становить насправді народна
пісня щось таке, що може бути віднесено до давнього періоду життя
народу, чи є її форми й мотиви тривкими, і з якою повнотою поезія
народу відображує його життя» [15], були розв’язані ним частково. Якщо
на перше і друге питання дослідник дає позитивну відповідь, то
відображення в народній пісні життя народу він заперечує, мотивуючи
цс тим, що, мовляв, фольклор, і зокрема фольклор села Андріївки,
недостатньо відбив «такої величезної ваги факт в житті російського
народу, як скасування кріпаччини» [16]. Гадаємо, що царська реформа
1861 р. не знайшла адекватного відгуку у фольклорі через те, що вона не
полегшила життя селян, яке й надалі залишалося нестерпним. Головне,
чого прагнув селянин, — земля залишалася в руках поміщиків. Ще
Т.Франко сказав, що нема потреби доказувати здатність народу
«відзиватися чимраз новими, а все хорошими, ніжними і характеристичними
піснями на всякі біжучі справи, котрі глибше діткнуть його життя і
показують вплив на його суспільні й економічні обставини» [17].
Окрема група фольклористів, збирачів пісенного репертуару однієї
місцевості, була об’єднана навколо періодичного видання Антропологічної
комісії Краківської Академії наук — «2Ьіог шіасіошозсі сіо апггоро1о§іі
69 Степан Мишшшч
кга_|о\ҐЄ)…» (далі «2Ьіог»). Поряд з матеріалами невисокої вартості,
зібраними аматорами, у цьому виданні опубліковано чимало цінних
фольклорних монографій, найцікавішими з яких були монографії
И.Мошинської [18], С.Рокосовської [19], Б.ГІоповського [20] та
С.Тобілевич [21].
Матеріали И.Мошинської, наприклад, насичені детальними описами
календарних обрядів і звичаїв жителів Білої Церкви та околиці з
багатими пісенними ілюстраціями. Зібрання дістало високу оцінку
тогочасних фольклористів як «найбільш докладне і ґрунтовне з усіх
існуючих описів цього роду» [22].
Багатством записів відзначається народнопісенний репертуар села
Юрківці на Волині, зібраний С.Рокосовською і надрукований у двох
номерах видання «2Ьіог’у». У VII томі (1883) подано основний репертуар
села — понад 400 обрядових, ліричних, колискових, баладних та
історичних пісень; а в XI томі (1887) надруковані розгорнуті описи
юрківських обрядів, звичаїв, до яких додано ще 150 пісень.
У VIII томі того ж самого видання опубліковано найбільш
поширений активний репертуар села Залеванщина (поблизу Козятина
нинішньої Вінницької обл.), зібраний та упорядкований Б.Поиовським.
До 176 пісень — історичних, ліричних, жартівливих та ін. — подані
варіанти із збірників Я.Головацького, ІІ.Чубинського, І.Рудченка,
Д.Мордовця.
Кращим у цій серії є зібрання С.Тобілевич, упорядковане й
відредаговане Ц.ІІейманом. Всі пісні занотовані збирачкою протягом
одного літа у селі Плискові і становлять так званий жіночий репертуар
цього села. До частини пісень подані варіанти, а також нотний текст
(записи М.Лисенка), коментарі тощо.
У виданні «2Ьіог’у» були надруковані й локальні зібрання, зокрема,
О.Рошкевич та І.Франка (т. X), Биковського (т. II), М.Томашсвської (т.
X, XII), С.Шаблсвської(т. XII), В.Малиновської (т. XII), Л.Стадпицької
(т. ХТОтаін.
Згадані монографічні видання не можна вважати показовими не
тільки через їхню однобічність, зумовлену характером самого видання,
певну невпорядкованість, як відзначав І.Франко, фактичного матеріалу.
Основною їх методологічною вадою є те, що фольклористи здебільшого
записували обрядову пісенність, зокрема ті жанри, які становили, па їхню
думку, «класичну» основу репертуару кожного села. Новотвори, пісні
соціального протесту, історичні пісні, сатирична творчість народу
залишилися поза їхньою увагою.
Велику наукову вагу й донині має видання пісень села Ходовичі,
зібраних І.Колессою. Перша публікація цих матеріалів 123] містила
родинні обрядові пісні (хрестинні, весільні, голосіння). У наступному
виданні, здійсненому Науковим товариством ім. Шевченка у Львові,

Загальнометодологічиі аспекти
опубліковано понад 320 пісень різних жанрів та 1250 коломийок. Високі
вимоги до запису, точна паспортизація пісень, вичерпність репертуару
села, збереження діалектних особливостей мови і надто запис нотних
текстів (225 мелодій) — все це надало збірнику наукового значення.
Передмова та примітки до пісень розкривають погляди І.Колссси
на фольклор і фольклористику, з’ясовують принципи збирання та
підготовки зібраних матеріалів до видання. Цікавим зокрема є вже сам
принцип систематизації пісенного матеріалу: за винятком календарно-
обрядових пісень, всі інші згруповані «відповідно до звичайного розвою
людського життя, котрого природні границі творить, з одного боку, колиска,
а з другого — гробова дошка» [24].
Значний інтерес становлять спостереження І.Колссси над
характером побутування, поширення пісень у Ходовичах. Наплив
сторонніх елементів до села через одруження, а також заробітчанські
мандри ходовичанської бідноти сприяли занесенню в село «нових звичаїв,
язикових прикмет, переказів і пісень».
Більшість пісень, що увійшли до збірника, записані від жінок та
дівчат. Превалювання жінок як носіїв пісенного фольклору І.Колесса
пояснює способом їх занять, в той час як «тяжка праця мужчин і журба о
життє менше сприяє поетичній творчості» [25]. Уникаючи випадкових
записів, І.Колесса відшукував найбільш талановитих носіїв пісень, з-
посеред яких виділяє дев’ятнадцятирічну дівчину Нацю, репертуар якої
становили 28 шумок, 64 довгі пісні та понад 1000 коломийок, співаних на
27 мелодій; він звертав увагу на точну фіксацію як словесного, так і
музичного текстів («пісня народна без мелодії становить лише половину
її вартості»).
Збірник І.Колссси був високо оцінений сучасниками збирача [26],
він не втратив наукового значення й донині.
Видання репертуару одного села (Ходовичів) та одного носія
фольклору (Р.Чмихала) не було винятком у збирацькій і видавничій
практиці Етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка у
Львові. Широко користувалися цим методом збирання й видання
народної творчості В.Гнатюк [27] та частково Ф.Колесса 128]. Крім
того, у фондах Товариства зберігалося чимало аналогічних матеріалів,
які планувалися до видання, але з тих чи інших причин не були
своєчасно опубліковані [29].
І.Франко вважав, що локально-монографічний метод збирання і
дослідження фольклору є не менш важливим і погрібним, ніж видання
«заокруглених колекцій однорідного матеріалу» з широкої етнічної
території. Цим методом він користувався і сам, опрацьовуючи
фольклорний матеріал, зібраний О.Рошкевич у Лолині.
Цікавим є ставлення тогочасних фольклористів до таких видань.
Так, якщо М.Сумцов розглядав їх з погляду художньої цінності кожного
71 Степан Мишанич
такого зібрання [ЗО], то І.Франко, пов’язуючи репертуар кожного села з
економічними, соціальними умовами життя, в той же час розглядав його
як складову частину загальнонаціональних надбань, що має свої локальні
відмінності, «виключно цікаві і невідомі в інших околицях подробиці»
[31], і високо оцінював подібні монографії. Відзначаючи зростання
наукового рівня фольклористики 90-х років, І.Франко вказував на
розширення та удосконалення методики збирання й дослідження
народної творчості і пов’язував цей процес з фольклористами «нового
типу» — І.Колессою, О.Роздольським, В.Гнатюком, В.НІухевичсм,
М.Павликомта ін., котрі, «обіймаючи широкі наукові горизонти, рівночасно
стараються вичерпати запас етнографічних фактів у певній околиці, подати,
приміром, ввесь репертуар пісень, оповідань і т. ін. якогось незвичайного
оповідача чи рапсода, вичерпати запас пісень, казок, обрядів даної околиці
і, з другого боку, обняти запас доступного однорідного матеріалу в цілім
краю» [32].
Таким чином, в кінці XIX — на початку XX ст. монографічне
збирання фольклору набуває дедалі більшого поширення; репертуар
окремих співаків та оповідачів, сіл і районів збирають і досліджують не
тільки окремі фольклористи, а й наукові товариства. Однак у цих
численних монографічних збірниках 2-ої йол. XIX — поч. XX ст.
зафіксовано відносно обмежений репертуар, не подано належної наукової
оцінки його. В збірнику В. Магнатського, наприклад, подано 211 пісень,
ІІ.Пальчикова 125, С.Чсрнявської — 225, С.Рокосовської — 400,
І.Колссси — 320 пісень і 1250 коломийок, С.Тобілевич — 307 пісень,
ГІ.Мезерницького — 104 тощо. Зрозуміло, ці записи не вичерпують всього
пісенного багатства тогочасного села. Слід взяти до уваги епізодичність
записів (вони тривали протягом короткого відрізку часу), критерії запису,
а також цензурні утиски при публікації. В основному записувався
словесний матеріал, насамперед «повноцінні» довгі пісні. Лише поодинокі
фольклористи подавали комплексний запис (словесний і музичний
тексти), нотували умови їх побутування тощо. Записи проводилися часом
лише від осіб одної статі (С.Тобілевич записувала пісні у с. ІТлискові
тільки від жінок). Давався взнаки і певний бар’єр між записувачем —
«паном» і неписьменною трудівницею. Все цс в свою чергу, незважаючи на
високу кваліфікацію записувачів, перешкоджало вичерпності та об’єктивній
передачі репертуару кожного села, призводило до неточностей як у самих
записах, так і при їх аналізуванні.
Переважна більшість пісень була зафіксована фольклористами
минулого від людей похилого віку. Це вело до висновків про занепад
«безпосередньої творчості» народу, про відмирання в ньому творчих
традицій. Та минав час, мінялися покоління, а репертуар народних пісень
не звужувався, він і далі становив вагому частку духовного життя села.
Фольклористи XX ст. записують і велику кількість «класичних» зразків
72
Загальнометодологічні аспекти
уснопоетичної творчості, і нові зразки власне сучасного фольклору, які
засвідчують невмирущість творчих традицій народу.
Основними осередками збирання і вивчення фольклору у 20-х
роках XX ст. на Україні стали Етнографічна комісія, Кабінет музичної
етнографії, Кафедра української словесності, Культурно-історична комісія,
Комісія історичної пісенності при Всеукраїнській Академії наук та ін.
[33]. З перших років створення Української Народної Республіки
розгорнулась велика організаційна робота по збиранню фольклорного
та етнографічного матеріалу із залученням громадськості, було створено
широко розгалужену по всій республіці кореспондентську мережу.
Основним осередком такої роботи стала Всеукраїнська академія наук.
Поряд з експедиційним методом збирання фольклору, який з
кожним роком все міцніше входив у традицію, набувало поширення і
стаціонарне збирання фольклору, яке стало визначальним у
нагромадженні фольклорних багатств і в наступні десятиріччя. Численні
програми, а також порадники Етнографічної комісії спрямовували на
комплексне його збирання у зв’язку з історією, побутом кожного
населеного пункту. Програми орієнтували місцевих записувачів на
фіксування зразків фольклору, породжених новим життям, на
максимальне охоплення соціально спрямованого фольклору.
Систематичні експедиції працівників ВУАН, зв’язки дослідників
з творцями фольклору, спостереження живого фольклорного процесу,
використання багатющих матеріалів кореспондентської мережі — все
цс створило основу планового комплексного дослідження всіх видів і
жанрів народнопоетичної творчості. Домінуючим тут було монографічне,
або «репертуарне», збирання і дослідження. Наприкінці 20-х років в межах
Етнографічної комісії ВУАН був навіть створений Кабінет моноірафічного
дослідження села, який мав на меті вивчати соціально-економічні й
культурні процеси сільського життя.
У численних програмах записування фольклору (лише за шість
років Етнографічною комісією їх було розповсюджено понад шість тисяч
примірників) [34[ наголошувалось на планомірному, систематичному
збиранні народнопоетичної творчості не тільки кожного міста чи села
зокрема, а й на вичерпному фіксуванні репертуару найталановитіших
виконавців, носіїв фольклору. «Випадковості в збиранні народознавчих
матеріалів треба берегтися, говориться в одній із програм
Етнографічного товариства, — а тому всяка етнографічна праця мусить
мати систематичний, вичерпуючий характер, значить, в даній місцевості
треба записати все, іцо з приводу даного питання знають, — при цьому
цікаво буде відзначити репертуар кожного окремого оповідача
(вичерпуючий)» [35].
Під керівництвом та при безпосередній участі цих академічних і
ряду периферійних наукових установ та організацій за відносно короткий
73 Степан Мишшшч
час було зібрано величезну кількість фольклорних творів за
«репертуарами» [36]. І хоча окремі програми, методичні порадники до
збирання фольклору орієнтували збирачів на записування в першу чергу
архаїчних, «первісних» форм народної творчості, часом акцентували їх
увагу на несуттєвому, «хоча у самій методиці збирання та наукового
опрацювання зібраного матеріалу було ще чимало недосконалого, — як
слушно відзначає І.Бсрсзовський, — не завжди послідовно здійснювалося
вивчення фольклору в соціальній площині, проте планомірність
проведення досліджень була важливим захисним засобом від випадкових,
поквапних узагальнень і до певної міри гарантувала наукову вартість
висновків»[37].
Принцип локально-монографічного збирання та дослідження
народної творчості в тогочасній українській фольклористиці передбачав
надання переваги стаціонарному збиранню й дослідженню фольклору,
водночас не заперечуючи й експедиційного, — «бо лише стаціонарне
збирання фольклору може забезпечити не так на кількість, як на якість,
не так на швидкість, як на мітщість, не так на широчінь охоплення, як на
глибочінь, не так на колекціонування більш-менш випадково зібраних
окремих текстів, як на довгочасні та систематичні стаціонарні
спостереження» [38].
Стаціонарне нагромадження і дослідження фольклору в розумінні
тогочасної української фольклористики збігалося з монографічним,
репертуарним його збиранням і вивченням. У доповіді П.Попова на
засіданні Етнографічної комісії 2 вересня 1924 р. [39] досить чітко
сформульовані принципи і завдання цього методу, який передбачає
вичерпне фіксування репертуару окремої людини, родини, кутка, села,
району, що дасть можливість простежити фольклор певного осередку в
усій його багатогранності, зв’язках та розвитку. При цьому вчений
зауважував, що цілком вичерпати репертуар навіть однієї людини, не тс
що села або району — річ не легка й не швидка. При доброму виконанні
це завдання на місяці, якщо не на роки. Тому експедиційний метод тут
менш придатний, і навпаки, стаціонарний метод уможливлює збирання
варіантів одних і тих же пісень, сюжетів, простеження динаміки
фольклорних явищ; зокрема, лише при повторних записах фольклору в
певному осередку створюється можливість спостерігати імпровізаційні
моменти, приклади піснетворення тощо.
Свої висновки П.Попов робив не тільки на матеріалах моногра­
фічних зібрань, що надходили до УАН, а й виходячи із власних
спостережень фольклору села Чсрспівки на Путивельщині. Монографічне
дослідження фольклору, таким чином, створює передумови для глибокого
вивчення психології народної творчості, спостереження живого
фольклорного процесу на матеріалі «фактів повної ваги і цілком
надійного змісту».
74
Загальнометодологічні аспекти
В той же час вчений не відкидав експедиційного методу записування
і дослідження фольклору. Навпаки — поєднання стаціонарного та
експедиційного методів, які не тільки не виключають, а й доповнюють
один одного, він вважав найдоцільнішим. «Повторюючи експедиції в одних
і тих самих місцях, щоб поглибити і перевірити минулі досліди і
спостерегти динаміку народної творчості» [40], можна, на думку вченого,
досягти зближення експедиційного та стаціонарного методів дослідження
фольклору.
П.Попов порушує й інші актуальні проблеми, які перебувають у
прямому зв’язку з монографічним дослідженням. Найважливіші з них —
підготовка кваліфікованих фольклористів на місцях, колективний характер
науково-дослідної роботи в галузі фольклористики, тобто поєднання
зусиль вчених суміжних наук при вивченні народної творчості певного
осередку — фольклористів, етнографів, істориків, економістів, психологів,
лінгвістів та ін.
Положення, висунуті П.Поповим у 20-х роках, мають принципово
важливе значення для практики збирання й дослідження фольклору, на
чому наголошують і сучасні дослідники [41].
Як наслідок поєднання експедиційного і стаціонарного методів
збирання фольклору з перевагою останнього у фондах Етнографічної
комісії, Кабінету музичної етнографії та інших установ УАН з початку
20-х років нагромаджується величезний фольклорний матеріал, який
характеризується монографічною компактністю, вичерпністю репертуару
того чи іншого населеного пункту. Кращі з них — монографії містечок
і сіл — Сосниці, Козельця і Остра Чернігівської області [42], Глібівки
Київської області [43], Осмоловичів з Волині [44], Кукавки з Поділля
[45] та ін. Фольклорні монографії про окремі міста і села надходять і
від колективних збирачів — шкіл, музеїв, технікумів тощо [46]. І Іайбільшс
їх припадало на Вінницьку, Кам’янсць-Подільську, Житомирську,
Київську, Кіровоградську, Полтавську, Сумську і Чернігівську області.
З початком партійного керівництва наукою в Україні, з середини
20-х років записування нових зразків власне радянського фольклору
стає домінуючим. В ці роки збирання фольклору, його дослідження і
видання спрямовують в певне річище — провідне місце займає
записування соціально загострених зразків, пісень-новотворів, що
відбивають умови нового життя. Поряд із тематичними і жанровими
збірниками фольклору видаються окремі обласні збірники, зокрема,
Чернігівської (1936), Вороншловградської (1937), Дніпропетровської
(1937), Київської (1937) областей та ін. Акцентується увага на записуванні
фольклору робітничого, революційного, тому до промислових центрів
(до Донецької, Запорізької, Дніпропетровської та ін. промислових
областей) здійснюють експедиції науковці Української академії наук,
які вишуковують фольклор революційний, робітничий, соціально загострені
75 Степан Мишанич
зразки. До записників фольклористів потрапляють спогади учасників
громадянської війни в Росії, яка мала особливо згубний вплив в Україні,
на Кубані тощо. Із піснями-новотворами було складніше, тому до фольклору
зараховувалися авторські пісні, що поширювалися через колективи
художньої самодіяльності, місцеві газети тощо. Більшість авторських
революційних пісень були атрибутовані як творчість народу. Увага
фольклористів зосереджена на вивченні так званих радянських пісень.
Видання творчості народу стало особливо цензурованим: публікувалися
зразки, у яких переважав соціальний аспект, відображення елементів нової
свідомості людей. Якщо така свідомість не заявляла про себе, за народ
говорили агітатори і пропагандисти партійної ідеології, створюючи зразки
«народної творчості». На чільне місце у тогочасних виданнях вийшли
пісні про партію, її вождів. Що цс було за чтиво, яким був цей фольклор,
говорить узагальнююче видання «Народ славить Леніна і партію»[81 ].
У повоєнні роки в Україні домінуючими залишаються тематичний
і жанровий принципи видання фольклорних збірників, зате в Росії
(РРФСР) публікація за територіальним принципом, що до того була
спорадичним явищем, набирає дедалі більшого потпирення. Виходять з
друку фольклорні збірники Саратовської (1946), Вологодської (1955),
Горьковської (1956, 1960) областей, Південного Уралу (1957), Башкири
(1957), Дона (1952), Бєлгородської (1958, 1960, 1970), Курської (1957,
1962) областей, Кубані (1966).
Такий стан справ, коли публікація уснопоетичної творчості
випереджала наукове вивчення, був звичайним. Та виявилось, що більшість
цих збірників не відповідає новим вимогам записування і видання
фольклору, не відбиває сучасного стану народної творчості в області і
не може бути надійною базою для наукових висновків.
У свій час класик діалектичного та історичного матеріалізму писав,
що для всебічного і науково об’єктивного дослідження кожного явища
«треба брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються
даного питання, без єдиного винятку, бо інакше неминуче виникне підозріння,
і цілком законне підозріння, в тому, що факти вибрано або дібрано довільно,
що замість об’єктивного зв’язку і взаємозалежності історичних явищ в їх
цілому підноситься «суб’єктивна» стряпанина» [47]. Якщо застосувати цс
положення В.І.Леніна до фольклористики, то стає ясним, що тільки
врахування всіх об’єктивних даних, які характеризують сучасні фольклорні
процеси, точна фіксація всіх уснопоетичних творів, повнота та об’єктивність
записів народознавчого матеріалу в численних локальних збірниках, не
тільки фіксація змін, а й з’ясування їх причин можуть створити основу
для розуміння і наукового тлумачення сучасних фольклорних процесів у
тій чи іншій місцевості зокрема та по всій країні в цілому.
Той чи інший твір, записаний у певному селі, не завжди характерний
для даної місцевості. І лише вивчення ступеня його активності в репертуарі
76
Загшіьнометодологічні аспекти
населеного пункту, виявлення подібних творів на широкій етнічній території
може братися як факт до характеристики поетичної культури народу.
Пригадаймо методичну помилку угорського фольклориста Б.Бартока, коли
той робив узагальнення щодо характеру словацького музичного фольклору
на матеріалі пісень, зібраних ним лише в кількох прикордонних селах
Словаччини, у так званій дифузній зоні, де співіснували зразки фольклору
різних народів, в той час як, за свідченням словацького вченого К.Гудеца,
фольклор двох сусідніх сіл іноді може помітно різнитися [48].
Обласні збірники як 30-х років, так і повоєнні здебільшого не
відбивали фольклорних процесів у межах того чи іншого регіону. 1 не
тільки тому, що принцип видання був умовністю, адже фольклор не знає
адміністративних кордонів, але, в першу чергу, й через підхід до його
упорядкування. Як правильно відзначає Н.Савушкіна [49], ці збірники
здебільшого репрезентують репертуар області вибірково: поряд із
творами, що побутують активно, вміщені архівні записи, тобто відсутня
межа між активним і пасивним репертуаром, між репертуаром, що
побутував тут століття тому, і репертуаром, що живе повнокровним житгям
і тепер. Здебільшого поданий лише словесний текст пісень. У збірниках
наявні й випадки «вільного поводження записувачів і редакторів з текстами,
окремі випадки фальсифікацій, що теж значною мірою знижує наукову
вартість цих видань» [50].
Незадовільними з наукового боку визнає обласні збірники і
Б.Кирдан [51 ]. За окремими винятками [52], більяіість з них обмежується
публікацією національного репертуару тієї республіки, де збірник
надрукований, — в Росії — російських пісень, на Україні українських
тощо. «Подібна вибіркова публікація надзвичайно утруднює, а іноді робить
просто неможливим вивчення усного репертуару тієї чи іншої місцевості,
а також дослідження фольклорних зв’язків народів» [531, зауважує
вчений.
Зростає науковий рівень територіальних фольклорних видань. В
цей час виходять з друку цілком надійні в науковому відношенні обласні
збірники [54] та монографії окремих етнографічних територій [55], які
дають певне уявлення про специфіку побутування пісенного репертуару
даних територій, ілюструють фольклорний процес найхарактернішими
пісенними зразками.
Дедалі більшого поширення набувають повторні експедиції
«слідами» старих записувачів, які за своєю методикою та результатами
роботи тісно прилягають до локальио-монографічного дослідження
фольклору, а нерідко є одним із його етапів. Спорадичний у 20 — 30-х
роках [56], цей спосіб дослідження фольклорних процесів окремих
місцевостей став актуальним, широко вживаним в російській
фольклористиці з 50″60-х років. Так, у 1956 1960 рр. фольклористи
Московського університету здійснили експедицію «слідами» братів
77 Степан Мишанич
Соколових, а в 1961 р. — «слідами» П.В.Кирсєвського; в 1960—1964 рр.
фольклористи Уральського університету вивчали фольклор на
батьківщині Д.Маміна-Сибіряка — в уральському селищі Вісім та ін.
Аналогічна робота здійснюється й на Україні та в Білорусії. Так,
у 1966-1968 рр. був повторно записаний репертуар Андріївки «слідами»
В.Данилова [57], в 1973, 1975 рр. проводились експедиції «слідами»
З.Доленги-Ходаковського. Інтенсивно вивчається репертуар Ходовичів
«слідами» Івана та Філарета Колесс тощо. Як показує досвід, такі повторні
записи не тільки фіксують новий пласт фольклору цих населених пунктів,
а й допомагають з’ясувати часову «витривалість» пісень, зміни у формах
побутування фольклору, причини змін, внутрішні закономірності
фольклорних процесів загалом.
Широко застосовують принцип локально-монографічного до­
слідження усної народної творчості фольклористи сусідніх слов’янських
країн. Зокрема він став домінуючим у повоєнній словацькій фольклористиці,
в практиці Державного інституту словацької народної пісні при
Словацькому університеті в Братіславі, Словацької Академії наук. За
20 років свого існування за допомогою широкої громадськості в Інституті
були зібрані записи величезних пісенних багатств, видру-кування яких
стало можливим тільки в повоєнний час. Було заплановано до видання
понад 20 тисяч пісень. Спираючись на досвід публікації фольклору в
інпгах країнах, зокрема в СРСР, Болгарії, Угорщині, Румунії, фольклористи
Словаччини обрали найрадикальніший, на їх думку, шлях — принцип
локально-монографічних видань. «Наш метод видання, говорить
Ф.Нолочек, — заснований на положенні, тцо матеріал із різних областей
Словаччини слід давати так, щоб пісенний репертуар будь-якого села,
зібраний у відносно сучасну епоху, становив свого роду монографію»
[58], тобто зібрання духовних надбань народу, які разом з етнографічними
й іншими матеріалами відбивають характер народу, його ідеали, трудове
життя, історію тощо.
У процесі підготовки видання словацькі вчені вибирали кращі,
багатті монографії з різних територій і здійснювали в цих селах повторне
записування. Виключна увага зверталась на точність записів, перевага
надавалась фіксації активного репертуару, хоча не відкидався й метод
«вертикального дослідження пісні», збирання і вивчення пасивного
репертуару, що зберігся в пам’яті людей старшого покоління та в архівних
джерелах. Цей метод, на думку вчених, дає можливість простежити
виникнення, розквіт і занепад пісень певного жанру, зокрема пов’язаних
із магічними обрядами, звичаями, пісень, тцо в сучасному житті народу
майже зникли або трансформувалися в зразки інших жанрів. Це пісні
важських плакальниць, япські й інші календарні пісні.
Видання словацьких народних пісень вдосконалюється в напрямі
монографічного групування пісенного матеріалу, вичерпності записів
78
Загальнометодологічні аспекти
фольклору того чи іншого села. Якщо перший том містить пісенні
монографії 11 сіл і 373 пісні, то другий том відповідно представляє лише
сім монографій, зате кількість пісень зростає до 608, а в третьому томі
подано 938 пісень з шести сіл. З часом вдосконалюється й метод
записування, кожне село вивчається в комплексі історичному,
етнографічному й інших аспектах. Велика увага звертається на виконавців,
носіїв фольклору, яких умовно розподілено за віком на чотири групи:
до 14 років, від 14 до ЗО, від ЗО до 50 років та понад 50 років. Це дало
змогу з’ясувати, що носіями та творцями пісенного фольклору
здебільшого є жінки [59].
Четвертий том містить лише чотири монографії (586 пісень і
кількасот їх варіантів) і вигідно відрізняється від попередніх. Тут подано
вже не сирий «фольклорний інвентар», а науково опрацьований матеріал.
У 50 60-х роках чехословацька фольклористика поповнюється
ще рядом збірників і досліджень [60], частково чи повністю побудованих
на принципі локально-монографічних видань, які відбивають стан і
розвиток чехословацького фольклору на сучасному етапі.
Зрідка появляються локально-монографічні зібрання й дослідження
в югославській [61 ] та більшою мірою у польській фольклористиці. Слід
сказати, що остання спирається на солідні традиції цього роду досліджень,
започаткованих О.Кольбсргом та іншими польськими фольклористами
минулого століття. Цікаво, що І.Франко, критикуючи О.Кольбсрга за
поспішність збирання й видання науково невпорядкованого етнографічного
матеріалу, відзначав, що О.Кольбсрг «поставив на міцну основу студії
польської етнографії по територіях», а «своїм замилуванням до етнографії
і своїм особистим впливом умів розбудити таке замилування у інших,
умів організувати собі по всіх сторонах пильних і сумлінних номічників-
збирачів» [62].
Чи не найкраще, найінтенсивнішс в усіх своїх проявах локально-
монографічний принцип вивчення народної творчості використовується
фольклористами Болгарії. Тут зустрічаємо збірники й дослідження, що
вичерпують репертуар одного співака — носія фольклору [63], а також
кількох поколінь у межах однієї родини [64], комплексні (історичні,
етнографічні й фольклорні) монографії одного села [65], кількох сіл.
Найбільшого поширення набули в Болгарії регіональні збірники-
мопографії [66].
Болгарська фольклористика нині має в своєму розпорядженні
десятки прекрасно упорядкованих фольклорних монографій, цілком
надійних у науковому відношенні. Кожна з них відбиває стан і розвиток
фольклору на конкретній, історично та етнографічно визначеній території
на певному відрізку часу, а всі разом дають цілковите уявлення про
розвиток жанрів, побутування, шляхи поширення загальнонаціонального
болгарського фольклору. Кожний такий збірник — не тільки фіксація
79 Степан Мишшшч
фольклорного матеріалу, а й фундаментальна наукова монографія про
різні аспекти духовного й матеріального життя в даній місцевості —
регіоні, околиці, місті, селі, колективі, монографія, в якій потрібні дані
знайде і історик, і лінгвіст-діалектолог, і етнограф, а найбільше —
фольклорист. Нарешті, кожний із цих збірників — це зразок високого
рівтія текстологічного опрацювання фольклору в усіх його нюансах,
змінах, наукового осмислення і видання кожної пісні, вичерпної
характеристики її творців і носіїв.
У російській та українській фольклористиці монографічний
принцип вивчення фольклору, вичерпний облік репертуару певного
середовища в 60-70-х роках набирає дедалі більшого поширення.
Теоретичного обгрунтування одержує принцип комплексного вивчення
фольклору. На даному етапі розвитку нашої науки, говорить
Е.Померанцева, завдання дослідження поетичної культури села може
бути з достатнім ступенем об’єктивності і переконливості розв’язане
або шляхом широкого вивчення якоїсь однієї сторони народної творчості,
або шляхом комплексного її вивчення на обмеженому матеріалі, тобто її
стану в одній області, районі, селі і навіть одному колективі [67]. Таке
комплексне вивчення народної творчості у вузько локальному районі
здійснюється як шляхом стаціонарного її записування й дослідження,
так і шляхом повторних тривалих експедицій (68).
За останнє десятиріччя вийшли друком цікаві збірники най­
характернішого репертуару окремих сіл [69], повні монографії одного
села та одного носія фольклору [70]; опубліковано ряд досліджень,
побудованих на матеріалі фольклорних, здебільшого пісенних, монографій.
Кращі з них — праці З.Можейко [71], В.Юзвенко та М.Яцснка [72],
Н.Савушкіної [73], Н.Илотникової [74], З.Власовоїта А.Мартинової [75],
дослідження групи авторів про стан традиційної пісні у володимирському
селі [76] та ін.
Всі ці збірники та дослідження мають важливе значення для
сучасної фольклористики. Крім «виключно цікавих і невідомих в інших
околицях подробиць» (І. Франко) щодо побутування і розвитку народної
творчості, будучи водночас першопублікаціями кращих зразків сучасного
фольклору цікавих варіантів і навіть нових за змістом пісень,
вони є відбиттям живих процесів масової народної творчості і мають
чимало спільних моментів. Розглядаючи весь корпус опублікованих в
них матеріалів, можна спостерігати певні закономірності розвитку
фольклору по всій території країни. Найважливіші з них — відносно
високий рівень народнопоетичної культури окремих районів, областей,
органічне поєднання у фольклорі міст і сіл традиційного й сучасного
начал з перевагою того чи іншого, активне життя більшості жанрів
традиційного фольклору з елементами осучаснення, безперервність
фольклорного процесу і т. ін.
80
Загальнометодологічні аспекти
Значну наукову й пізнавальну цінність становить пісенна монографія
Явдохи Сивак (Зуїхи) та розвідка, яка розкриває глибинні процеси у
фольклорі подільського села, психологію народної творчості на матеріалі
репертуару однієї співачки [70].
Цікавим є дослідження фольклорного процесу білоруського села
Тонеж (Гомельська обл.). Масштабність та комплексність вивчення
(фольклорна монографія Тонежа аналізується в розрізі півстоліття та у
зіставленні з фольклором сусідніх етнографічних районів тощо) дали
можливість дослідниці дійти переконливих висновків про характер
побутування народної пісні, її зміни в сучасному Поліссі [77].
Якщо З.Можейко відзначає широке побутування традиційних форм
народної пісні у поліському селі й вимагає «перегляду» поглядів на
традиційно-пісенний фольклор як на архаїку [78], то Н.Савуїпкіна, дослідігиця
фольклору одного осередку в Уренському районі Горьковської області,
настроєна менш оптимістично щодо місця й ролі традиційної пісні в
сучасному селі центральної Росії. Традиційний фольклор, зокрема деякі
його архаїчні форми і жанри, вона слушно вважає анахронізмом у
загальному відносно високому рівні сільської культури. Однак простежуючи
вплив «культурної» пісні на сучасне село, наближення його до міста тощо,
Н.Савушкіпа робить, на нашу думку, дещо прямолінійний висновок про те,
що «народні форми в цілому вже поступилися і поступаються місцем у
духовному житті народу професійному мистецтву» [791.
Як бачимо, обидві дослідниці в аналізі пісенних монографій різних
сіл приходять до різних, майже протилежних висновків. У фольклорі цс
можливо, оскільки ми неодноразово і в літературі, і в спостереженнях
живого фольклорного процесу стикаємось із таким явищем, як «співучі»
або «нсспівучі» села та цілі райони. Однак обидві фольклористки, на
нашу думку, припустились помилки, коли результати вузько локального
дослідження узагальнили до загальнонаціональних і міжетнічних масштабів
і, з точки зору тонезького чи климівського фольклору, зробили висновки
про «розквіт» або «занепад» фольклору загалом.
З приводу таких «висновків», які не є поодинокими, слушними є
зауваження В.Гусєва про тс, що на сучасному стані російської
фольклористики, фольклористики інших народів навряд чи можна
обмежуватись загальними твердженнями про «розквіт» чи «занепад»
фольклору, оскільки «картина сучасного стану фольклору складна і
суперечлива… В руках у сучасного дослідника занадто мало фактів, щоб
можна було зробити узагальнюючі висновки ігро закономірності розвитку
фольклору в сучасних умовах. Тільки детальне дослідження багатьох
районів нашої країни може дати конкретне знання дійсних процесів, які
супроводжують сучасний фольклорний процес» [80].
Повертаючись до сказаного вище, можна відзначити, що локально-
монографічне дослідження фольклору протягом більш як за півтора
81 Степан Миштшч
століття пройшло значну еволюцію, зазнало суттєвих змін. Однак і на
початку становлення фольклористики, у час безсистемного стихійного
нагромадження народознавчих матеріалів, цей принцип був одним із
перших, що виділився в «систему» і мав своїм завданням вичерпне
записування фольклору певного осередку. І хоча мета різних досліджень
була найрізноманітніша — від розв’язання окремих мовознавчих питань
(власне, як ілюстрація до них) до розв’язання складних соціологічних
проблем, — більшість цих видань донині зберегла наукову цінність своїм
фактичним матеріалом.
Для багатьох фольклорних монографій XIX ст., і особливо тих,
що були позначені впливом польської фольклористики, характерний
етнографічний ухил.
Широкого розмаху монографічне дослідження фольклору набрало
у XX ст. Сприятливі умови, що утворились після створення Української
академії наук для розвитку народознавчих наук, утвердження в
українській фольклористиці наукового розуміння народної творчості
як іманентного процесу створили передумови для широкого розгортання
комплексних досліджень фольклору саме в напрямі монографічного його
нагромадження й вивчення. У фондах різних установ УАН, а найбільше
в Етнографічній комісії та Кабінеті музичної етнографії зібрано велику
кількість пісенних монографій із різних регіонів і областей України.
Монографічне дослідження фольклору стало домінуючим у
Болгарії, Польщі, Словаччині та інших слов’янських країнах.
Особливого поширення принцип монографічного дослідження
народної творчості набув в останні десятиріччя, після дискусії про стан
та шляхи розвитку сучасного фольклору. В ході дискусії стало очевидним,
що саме монографічне дослідження фольклору дає найбільшу можливість
у конкретному середовищі та на конкретному матеріалі визначити
напрямок, в якому відбуваються зміни у фольклорі, віднайти домінанту
поетичної культури сучасного села, вирізнити в ній тс, що поступово
відмирає, змінюється, і характерні риси нових процесів, які народжуються
в наш час, міцніють, стверджуються, стають визначальними.
За роки незалежності Української держави масштаби записування
фольклору, як і масштаби фольклористичних досліджень, з відомих
причин різко звузилися. Держава не визначила пріоритетів у відродженні
національної самосвідомості, не розробила програми дерусифікації у
всіх сферах суспільного життя, народознавчі студії залишаються, як і за
весь кількасотлітній період окупаційного режиму в країні, прерогативою
національно свідомої інтелігенції.
82
Загальнометодологічні аспекти

ЛІТЕРАТУРА І ПРИМІТКИ
/. Дзюба Іван. Між культурою і політикою. — К.: Сфера, 1998;
Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної
солідарності в Україні // Жулинський Микола. Заявити про себе культу­
рою. — К.: Гснсза, 2000. — С. 175-182.
2. Див.: Чистов /<«., Фольклористика и современность // Советская
зтнография, 1963 — № 3. — С. 14.
3. 8І0Уепзке ГІКІОУЄ ріекпе, гуагок II. — Вгаіізіауа, 1952; гуагок І, II уіаапіе
1959.
4. Див.: Попов II. До питання про способи збирати фольклорні
матеріали // Етнографічний вісник, 1926, кн. 2. С. 5 19.
5. Термін «монографічний» вживаємо не в значенні літературознавчого
терміна, а в епстгифічному, запропонованому Ф.Полочском. Див.: Зіоуепзке
ГІКІОУЄ ріекпе, хуахок II. — С. 9.
в. Шишацкий-Иллич А. Мсстсчко Олишевка (Козелсцкого уезда
Чсрниговской губ.) в историческом и зтнографическом отношении —
Чсрнигов, 1664; БогуславскийФ.. Село Юриновка (Нопгородссвсрского
уезда Чсрниговской губ.) в историческом и зтнографическом отношении. —
Чернигов, 1885; Исаенко М. Село Голсика Конотопского уезда.
Историчсское и зтноірафичсское описание. — Чсрнигов, 1860; Герасимович
В. Народні звичаї, обряди та пісні в селі Крехові Жовківського повіту /
/ Правда, 1893, та ін.
7. Ко82кіе\УІс/ 01§а і Ргапко І\уап. ОЬтг^йу і ріезпі шекеїпе Іискі гшкіе§о //
2Ьі6г хуіасіотоксі сіо апІгороІо§іі ктару/е}. — Кгако\у, 1886, і. X. — О 3-54;
Боцяновський В. Веснянки, пстрівки і купальські пісні (записані в с.
Пісках Волинської губернії Житомирського уїзду) //Живая старина, 1884,
вип. І. — О 83-89; Литпвинов Бартош II., Весільні пісні і звичаї у селі
Землянці Глухівського повіту у Чернігівщині. — Львів, 1900.
8. Фон Крамер А. Свадсбньїе песни крестьян села Всрхотишанки
Воронсжской губернии. — Воронеж, 1850; КирилловП., Малороссийскис
пссни в ст. Новоминской Ейского уезда Кубанской обл., 1883; Омельчєико
И., Малороссийскис пссни, собранньїе в окрестностях г. Павловска. —
Воронеж, 1888; Кикоть В. Песни, поющисся в ст. Умахань-ІОртовской
Грознснского округа, 1893; Головчаискин С, Станица Прохладная Тверской
области Пятигорского округа // Сборник материалов для описання
местностей и племен Кавказа. — Вьш. XV. — Тифлис, 1893 тощо.
9. Матитский В. Песни крестьян села Бсловолжского Чсбоксарского
уезда Казанской губернии. — Казань, 1877; Чернявская С. Л.Обрядьі и
песни села Бслозерки Хсрсонской области. — Харьков, 1893; Пальчиков
Н. Крестьянскис пссни, записаиньїс в с. Николасвке Мензслинского уезда
Уфимской губернии. — М., 1896; Колесса І. Галицько-руські народні
83 Степан Мишанич
пісні з мелодіями, зібрані в с. Ходовичах // Етнографічний збірник, т. XI. —
Львів, 1902; Данилов В. Песни села Андреевки Нежинского уезда. — К.,
1904; Мезерницкий П. Народний театр и песни в г. Стародубс. — СПб.,
1910.
10. Пальчиков II. Крестьянские песни… — С. IV.
//. Чернявская СЛ.Обряди и песни села Белозерки… С.31.
12. Лесевич В. Денисівський козак Р. Ф. Чмихало, його казки і
приказки //Етнографічний збірник. — Т. XIV. — Львів, 1903. — С. 1.
13. Розсолода — один із численних талановитих оповідачів, від якого
чимало оповідань, легенд і переказів записав Д. Яворницький.
14. Сумцов М. Українські співці й байкарі. Черкаси, 1917. —
С. 33-39.
15. Данилов В. Песни села Андреевки Нежинского уезда. — С. І.
16. Там же. — С. II.
17. Франка. І. Дещо про Борислав // Франка І. Вибрані статті про
народну творчість. — К., 1955. С. 142.
18. Мо.чгупака ^. 2\уусгаіе, оЬгееЛу і ріезпі шезеїпе Іікіи икгаііЇ8кіе§о 2 окоііс
Віаіе] Сегкші // 2Ьіог, І. 11,1878. — С. 183-208 і окрема відбитка; її ж: Кира^о,
іисігег гаЬашу (Іогосгп? і іппе 2 аосіаїкіет піекІогусЬ оЬг2Јсі6\у і ріезпі \уе8ЄІпусЬ
Іисіи икгаіп8кіе§о 2 окоііс Віаіеі Сегк\уі//2Ьіог. Т.У,1881.- С.24-101 і
окрема відбитка.
19. Кокозхошка У. ХУевеїе і ріезпі Іиди гшкіецо ге \У8І Іигкохукгсугпу \у
ро\уіесіе 2\ҐІаЬеІ8Іт па \Ґогупіи // 2Ьіог. — N. VII, 1883. — N. 150-243 і окрема
відбитка. Див. також: Рггусгупек сіо еІпо^гаГіі Ішіи гизкіе^о па \Уо1упіи. 2
піаіегіаіош, геЬгапусп рггег р. 2оГне Кокозкошзка \уе \теі Іигко\У82сугпіе \у ро\у.
2\уіаЬе1якіт/Оргасо\уа1ргоГ./. Коретіскі II гЬюг.^П.ХІ, 1887. — С.130-228І
окрема відбитка.
20. Ророхюакі В. Ріекпі Іисіи тякіе^о ге \УКІ 2аІе\Ґап82сгугпу // 2Ьіог. — Т.
VIII, 1884. — Т. 3-61 і окрема відбитка.
21. Маісгуаіу еІпоцгаГісгпе г окоііс РІіккоша V/ ро\уіесіе Ілро\уіескіт. 2еЬгапе
рггеграппег. О. [Софія Дитківська — С.М.]. — Т. VIII, 1884. — С. 115 246 і
окрема відбитка.
22. Сумцов II. Современная малорусскаязтноірафия, ч. II. — М., 1897. —
С.64.
23. Коїеяж У. №госІ22Іпу, сЬггсіпу, ууекеїе і ро^ггеЬ и іиди ги$кіеЈо \уе \узі
СЬоскшісасп, ро\ҐІесіе8ігу)8кіт//2Ьі6г. -14. XIII, 1889. С.117-150 і окрема
відбитка.
24. Колесса І. Галицько-руські народні пісні, стор. XXI.
25. Там же. -С. XXIII.
26. Див.: Радянське літературознавство, 1972. — № 6. — С. 51-59.
27. Гнатюк В. Етнографічні матеріали з Угорської Русі //
Етнографічний збірник, тт. 111 (1897), IV (1898), IX (1900), XXV (1909),
XXIX (1910), XXX (1911)
84
Загальнометодологічні аспекти
28. Колесса Ф. продовжував записувати фольклор у Ходовичах. Крім
того, принцип монографічного дослідження фольклору частково
використаний ним при збиранні пісенних багатств лемків. Див.:
Етнографічний збірник. — Т. ХХХІХ-ХЕ. Львів, 1929.
29. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики і
етнології ім. М.Т.Рильського ПАН України (далі — ІМФЕ). — ф. 6-4,
од.зб. 109.
30. Сумцов М. Современная малоруськая зтнография, т. II.
31. Франка І. Вибрані статті про народну творчість. — С. 102.
32. Франка І. Вибрані статті про народну творчість. — С. 240 -241.
33. Огляд роботи цих комісій і кафедр ВУАП див.: Березовський І.
Українська радятгська фольклористика. — К.: Наук, думка, 1968.
34. Зтнография, 1926. — Кн. 1-2. — С. 202.
35. ІМФЕ, ф. 33-2, од. зб. 10, арк. 4. (Курсив наш. — С. М.\
36. ІМФЕ, ф. 1, 1 додатковий, 6, 33.
37. Березовський І. Українська радянська фольклористика. — С. 75.
38. Попов II. До питання про способи збирати фольклорні матеріали.
// Етнографічний вісник, 1926. — Кн. 2. — С. 8.
39. Там же. -С. 5-19.
40. Етнографічний вісник, 1926. — Кн. 2. — С. 17.
41. Див.: Чиспгов К.Фольклористика и соврсмспиость // Совстская
зтнография, 1969. — № 3. — С. 14.
42. ІМФЕ, ф. 1 додатковий, од. зб. 108,111,130,132, 138,142,144,172,173
(фольклор Остра); 359 (фольклор Сосниці); 134, 167, 168, 173, 181, 194,
196 (фольклор Козсльця).
43. Там же, од. зб. 282-287, 290-301 та ін.
44. ІМФЕ, ф. 1, од. зб. 361.
45. Там же, од. зб. 425-428.
46. Там же, од. зб. 558-572 (зібр. Броварської школи); 554-557 (зібр.
Бородянської школи); 616-617 (зібр. Псрвомайського музею); 621-622
(зібр. Пирятинського педагогічного технікуму); 642-656 (зібр.
Красноармійської ніколи) та ін.
47. Ленін В. І. Повне зібрання творів. Т.ЗО. — С. 330-331.
48. 81оуеп8ке ГІКІОУЄ ріезпе, гуагок І, 1959. — С. II.
49. Савушкипа II. И. Фольклорний бнт одного колхоза //
Совремснннй русекий фольклор. — М., 1966. — С. 54.
50. Павлій 11. Д. Збирання та публікація зразків народної творчості /
/ Народна творчість та етнографія, 1957. — № 2. — С. 25.
51. Кирдан Б. П. Актуальннс проблеми изучения фольклорних связей
восточних и западньїх славян // История, культура, зтнография и
фольклор славянских народов. VII Мсждународннй сьезд славистов
(Варшава, август 1973 г.). — М., 1973.
85 Степан Мишанич
52. Див.: Пісні, записані на Кіровоградщині. — Кіровоград, 1958; Песни
казаков Кубани. — Краснодар, 1966, таін.
53. Кирдап Б. II. Актуальньїе проблсмьі изучсния фольклорньгх связсй. —
С. 352.
54. Закарпатські народні пісні. К- 1963; Украинские песни
Закарпатья. — М., 1967; Закарпатські пісні та коломийки. — Ужгород,
1965.
55. Буковинські народні пісні. — К., 1963; Лемківські співанки. — К.,
1967; Українські народні пісні з Лемківщини. — К., 1972; Пісні з Волині. —
К., 1970.
56. У 1927-1929 гр. брати Юрій та Борис Соколови вивчали епічні
традиції слідами Рибникова і Гільфердінга.
57. ІМФЕ, ф. 14-5, од. зб. 402-404.
58. ЗІоуепкке РІКІОУЄ ріекпе, гуагок II. — С. 9.
59. 81оуеп8ке РІКІОУЄ ріезпе, гуагок IV, 1964. — С. 14. Проте в окремих
селах (Грохоть) словацькі фольклористи відзначають перевагу чоловіків-
співаків.
60. Віт Н. ШОУЄ різпе 2 НикЮресзка. — РгаЬа — Вгпо, 1950; Зигоизек М,
Зігоуаїка О. Різпе 2 Напе. — РгаЬа, 1954; Вопш Р. Тапсе, різпе а ЬисіЬе РІгепзкеЬо
кгаіе. — РгаЬа, 1955. С. II,; Заїко І. Писіоуе різпе 2 Еіріоуа а Огауу, 1958; ВІаН
У. 2аЬогаске р)езпіску. — 8У. І . Вгаіізіауа, 1954. — 8У. II.
61. 7.Јапес V. №го(іпе роруеуке НгуаІзко§ 2а§ог]а. — Т. 1,1950. — Т. II,
1952.
62. Франка І. Вибрані сіатті про народну творчість. — С. 238.
Детальніше про О. Кольбсрга, його принципи збирання й видання див:
Юзвепко В. А. 66 томів фольклорного зібрання Оскара Кольбсрга //
НТЕ.1969, №6, стор.25-29;Ко1ЬегЈ0.//$1оупікго1к1огироЬкіе§о.- С.
172 173. Там же подана бібліографія про нього.
63. Полк. Янков. Б-ьлгарски народпи песни от Елена В. Янкова.
Пловдив, 1908; РоманскаЦе. Народният певен, дядо Мано// Известия на
Етнографския институт. Кн. І. — БАН, 1953; Керемидчиев І’. Народният
певец дядо Вичо Бопчев. — София, 1954; Огнянова Е. Творчсство и
релертоар на една сьвременна разказивачка // Фольклор и литература. —
БАН. — София, 1968, таін.
64. Кацарова Кукудова Р. Три поколения народни певици // Известия
на Института за музика при БАН. — Кн. І. — София, 1954.
65. Хайтов II. Село Яворово (Асеновірадско). Селищна монография. —
София, 1958; Кепов И. Народописни, животописни и езикови материали
от с. Бобошево-Дупнишко // Сборник за народни умотворения и народопис.
Кн. XIII. — София, 1936, та ін.
66. Регіональних фольклорно-етнографічних монографій найбільше
надруковано у щорічнику Болгарської академії наук «Сборник за народни
умотворения и народопис», який виходить з 1889 р. Див. бібліографію в
86
Загальнометодологічні аспекти
цьому щорічнику (кн. Б, 1963) та інших численних виданнях БАІІ.
67. Див. вступну статтю Е. Померанцевої до кн.: Традициопньїй
фольклор владимирской деревни. — М., 1972. С. 9.
68. Див. підсумкову статтю В. Митрофанової: «Зкспсдиционная работа
по русекому фольклору за последние десять лет» // Русский фольклор. —
Т. ЇХ, 1964, а також звіти експедицій у Костромську обл. (Русский
фольклор. — Т. VI, 1965. С. 91-94), Калузьку обл. (Всстішк Московского
университста. Филология, — № 4, 1965. — С. 91-94; № 5, 1971. — С. 68-73).
69. Стельмащук С. Сто українських народних пісень села Скородинці
на Тернопільщині. — К., 1965; Рубцов Ф. Ольшанскис песни. — М.-Л.,
1971.
70. Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра І Упорядк., передм.
та прим. Юзвенко В. А., Яценка М. Т. — К., 1965; Фольклор на родинс Д.
Н. Мамина-Сибиряка (в уральском горнозаводском поселке Висим). —
Свсрдловск, 1967.
71. Можейко 3. Пссенная культура белорусекого Полссья. Село
Тонсж. — Минск, 1971.
72. Юзвенко В. А., ЯценкоМ. Т. Поетичний голос народу // Народна
творчість та етнографія, 1965. — № 5. — С. 3-13; Юзвенко В. А., Яценко
М. Т. Пісенне багатство Явдохи Зуїхи // Пісні Явдохи Зуїхи. — С. 8 -27.
73. Савушкина II. Фольклорний бьіт одного колхоза // Соврсмснньїй
русский фольклор.
74. Плотникова II. И. О современном состоянии фольклора села
Скорьшсво Калииинской области // Вопросьі развития жанров в русекой
литературс и устном народном творчествс. Учсньїс записки Калииинского
пединститута.-Т. 77, Калинин, 1970.
75. Власова 3. И., Мартьтова А. Н. Соврсмснньїй фольклорний
репертуар одного района // Русский фольклор Т. IX. — С. 240-274.
76. Традициопньїй фольклор Владимирской деревни. М., 1972.
77. Можейко 3. Пссенная культура белорусекого Полссья. — С. 165-
166.
78. Можейко 3. Пссенная культура белорусекого Полссья. — С. 166.
79. Савушкина Н. И. Фольклорний бнт одного колхоза. — С. 77.
80. Гусев В. Опьіт изучсния современного состояния народного
творчества. (По материалам фольклорной зкепедиции 1959 г. в
Костромскую область) // Совстская зтнография, 1960. — № 2. — С. 170.
81. Народ славить Леніна і партію /Упорядники: В.Г.Хоменко,
М.Т.Яценко, Г.Т.Рубай (тексти), З.І.Василснко (ноти). Відп. редактор
О.І.Дей. — К.ТІаук. думка, 1968. — 383 с..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.