Загнітко А. П. Український синтаксис: навчально-практичний комплекс. Хрестоматія.

М.С. Скаб ПІДМЕТ АПЕЛЯЦІЇ У СИНТАКСИЧНИХ КОНСТРУКЦІЯХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

загрузка...
Одним із проявів вокатива як репрезентанта предметної частини змісту 
функціональної сфери апеляції є його використання в складі імперативних 
конструкцій з дієсловами у формі другої особи: Слухай, хлопче, хоч у тебе 
завтра-позавтра почнуть висіватися вуса, але не затуманюй голову дівчині 
(М. Івасюк); Люди, любіть землю. Поети, у космос ведіть (І. Драч). На жаль, до 
цього часу формально-синтаксичний статус таких форм кличного відмінка 
остаточно не визначено: за усталеними традиційними поглядами - це так звані 
звертання, що з реченням в цілому та його окремими членами не пов'язані, 
багатьма дослідниками проблем вокатива в різних мовах висловлюється 
припущення, що в таких конструкціях він виконує роль підмета. Для з'ясування 
формально-синтаксичної позиції вокативної форми іменника у реченні з 
287 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
дієсловом-імперативом у формі 2-ої особи звернемося до розуміння підмета в 
сучасній лінгвістиці. 
В академічній граматиці української мови читаємо: "Щодо пари головних 
членів двоскладного речення, то в синтаксичному відношенні вони істотно 
відрізняються один від одного, утворюючи два окремих різновиди - підмет і 
присудок. При строго формальному підході до них абсолютно незалежним у 
синтаксичній структурі речення мав би бути визнаний тільки підмет, основною 
формою якого є іменник, займенник або інша субстантивована форма чи 
синтаксично нерозкладне словосполучення в називному відмінку, зрідка 
інфінітив. Усі ці різновиди підмета, крім ознаки їх синтаксичної незалежності в 
реченні і неналежності до складу присудка, об'єднує ознака однакової 
синтаксичної функції по відношенню до присудка [...] На відміну від підмета 
присудок, що має здебільшого форму особового дієслова або слова іменної 
частини мови, переважно у поєднанні з особовим (допоміжним) дієсловом, 
виявляє формальні ознаки узгодження з підметом у формах числа і особи або 
роду і, таким чином, може кваліфікуватися як член речення синтаксично 
залежний від підмета. Але в дійсності, на фоні загальної мовної системи 
синтаксичних відношень між членами речення відношення між підметом і 
присудком (так зване синтаксично- чи формально-предикативне) істотно 
відрізняється від звичайного синтаксичного підпорядкування" [Сучасна 1972, с. 
30-31]. І далі: "Таким чином формальне узгодження присудка з підметом поряд 
з ознаками синтаксичного підпорядкування присудка підметові (особливо в 
формах 3-ої особи) виявляє виразні ознаки фактичної незалежності форм 
присудка від форм підмета (особливо в 1-й і 2-й особах однини і множини), що 
дає підстави вбачати в членах формально-предикативного зв'язку значний 
елемент синтаксичного паралелізму. Саме ця особливість синтаксичного 
відношення присудка до підмета поряд з неможливістю його підпорядкування 
іншим членам речення і з його здатністю синтаксично підпорядковувати собі 
певні другорядні члени речення становить суть синтаксичної функції присудка 
в структурі речення і, таким чином, визначає його специфіку як члена речення" 
[Сучасна 1972, с. 32]. Автори висловлюють міркування і щодо особливостей 
семантики головних членів речення: "Оскільки формально-предикативне 
відношення між підметом і присудком зовнішньо нагадує смислове відношення 
між логічними чи психологічними суб'єктом і предикатом, а в частині випадків 
підмет речення збігається з суб'єктом висловленої думки, набуло значного 
розповсюдження неправильне уявлення про абсолютний паралелізм і цілковиту 
відповідність підмета як члена речення суб'єктові думки, а присудка -
предикатові думки. Насправді на сучасному етапі розвитку української мови 
прямої відповідності між підметом і суб'єктом думки чи між присудком і 
предикатом думки немає. Виділення в сучасному реченні підмета і присудка є 
насамперед явищем суто формальної організації речення, яке залежить у першу 
чергу від характеру всіх інших наявних у реченні слів, від структури попередніх 
речень та певного стилістичного спрямування висловлювання і перебуває в 
досить складній взаємодії з поділом думки на суб'єкт і предикат" [Сучасна 
1972, с. 33]. Таким чином, визначальними характеристиками підмета, на думку 
авторів згадуваної праці, є його незалежність від присудка, форма називного 
відмінка та (переважно) семантика суб'єкта дії. Відзначимо, що формальне 
обмеження підмета-імені лише граматичним значенням номінатива є 
традиційним, підкреслюється багатьма дослідниками. 
2*8 
Тема II. Синтаксис простого речення 
У наступних десятиліттях українська граматика виробила нове тлумачення 
головних членів речення, основане на принципах функціонального синтаксису: 
"У структурі простого двоскладного речення підмет виділяється за формально-
синтаксичними ознаками. Йому властиві такі диференційні ознаки: ядерність 
(головний член речення), взаємозалежний зв'язок із присудком (член речення, 
поєднаний предикативним зв'язком), детермінація присудком з боку 
синтаксичного часу і синтаксичного способу. [...] Позиція підмета не може 
визначатися сама по собі, вона визначається тільки щодо другого головного 
члена речення - присудка. У формально-синтаксичному плані позиція підмета і 
позиція присудка виступають як рівноправні, взаємозумовлені, що формують 
елементарну формально-синтаксичну структуру двоскладного речення" 
[Вихованець 1992, с. 63-64]. Про зв'язок підмета з присудком читаємо: "Підмет 
пов'язується з присудком формою предикативного зв'язку - координацією. 
Координація поєднує в собі форму керування і узгодження, які є 
різноспрямованими синтаксичними чинниками: присудок своєю семантико-
синтаксичною валентністю вимагає підмета у формі називного відмінка 
іменників, з одного боку, а підмет визначає форми роду числа та особи 
присудкового компонента - з другого" [Вихованець 1992, с. 64]. Зазначаючи, 
що "в українській мові, як і в інших типологічно подібних до неї мовах, підмет 
виражається спеціалізованою відмінковою формою - називним відмінком 
іменника" [Вихованець 1992, с. 64]. І.Р. Вихованець не виключає й інших 
можливостей вираження: "На особливу увагу заслуговує кличний відмінок у 
функції підмета. В українському мовознавстві панівним є погляд, згідно з яким 
клична форма не виступає у ролі члена речення. Проте у кличного відмінка 
наявні ті самі ознаки (двобічний зв'язок з присудком, наявність типових для 
предикативного зв'язку елементів форми координації), що й у називного 
відмінка як найтиповішої підметової форми" [Вихованець 1992, с. 66]. 
Підсумовуючи викладені положення, вчений подає таку "узагальнену 
характеристику" підмета: "а) підмет входить у структурну схему елементарного 
з формально-синтаксичного погляду простого речення; б) перебуває з 
присудком у двобічному (предикативному) зв'язку; в) поєднується з присудком 
формою предикативного зв'язку - координацією; г) виражається у типових 
виявах спеціалізованою відмінковою формою - називним відмінком іменника; 
д) співвідноситься з найпоширенішою для його позиції суб'єктною 
синтаксемою; є) у типових випадках збігається з позицією теми (даного) при 
актуальному членуванні речення і займає місце перед присудком" [Вихованець 
1992, с. 66]. 
У подальших частинах цієї роботи ми спробуємо аргументувати підметову 
позицію вокативної форми імені у відповідних синтаксичних конструкціях 
української мови. Першою проблемою є вирізнення з-поміж усіх речень, до 
складу яких може входити форма кличного відмінка, тих, у яких вона перебуває 
у двобічному зв'язку з присудком. На думку І.Р. Вихованця, такими є речення з 
присудками-імперативами 2-ої особи: "Центральну ланку функціонування 
кличного відмінка становить функціонування у конструкціях типу Хлопче, 
заспівай, у яких він виконує основну семантико-синтаксичну функцію і є 
вихідною базою синтаксичної інтерпретації інших його різновидів [...]. 
Компоненти типу Хлопче у формі кличного відмінка є складними за семантико-
синтаксичною природою компонентами, які вказують на адресата вольової дії 
289 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
мовця, з одного боку, і суб'єкта потенційної дії співрозмовника - з другого" 
[Вихованець 1992, с. 187]. 
К.Г. Городенська при дослідженні деривації синтаксичних одиниць 
української мови ці утворення трактує як "речення, що сформувалися на основі 
семантично складної конструкції з модально-пропозитивними відношеннями, 
елементарні речення якої мають відповідний набір семантичних компонентів. 
Перше елементарне речення обов'язково складається з діяча (суб'єкта дії, 
мовця), предиката вольової дії і адресата дії (співбесідника). У другому -
діячем виступає адресат дії (співрозмовник) першого елементарного речення, а 
предикат виражає потенційну, бажану для мовця дію співрозмовника [...]. У 
цих елементарних реченнях вживаються лексично тотожні компоненти у різних 
семантико-синтаксичних позиціях: відповідно у позиціях адресата вольової дії 
мовця і суб'єкта потенційної дії співбесідника. У процесі злиття речень в одну 
ускладнену конструкцію згортається перше елементарне речення. 
Представником його предикатно-суб'єктної основи стає компонент із функцією 
адресата. Він приєднується до другого елементарного речення, внаслідок чого 
його адресатна семантика доповнюється семантикою потенційного суб'єкта 
лексично тотожного компонента, що вживається тепер при предикаті дії в 
імперативній формі" [Городенська 1991, с. 47]. Як бачимо, основною 
особливістю змісту вокативної форми у цій позиції визнається суб'єктна 
семантика, ускладнена об'єктним значенням адресата мовлення. 
Наявність у вокативної форми суб'єктної семантики, на перший погляд, 
мала би однозначно поєднуватися з визнанням за нею здатності займати 
відповідну формально-синтаксичну позицію у двоскладному реченні - позицію 
підмета. Проте, хоча такі погляди були сформульовані вже О.О. Потебнею, а 
пізніше розвивалися у працях багатьох авторитетних лінгвістів, до цього часу 
вони вважаються такими, що суперечать загальновизнаним положенням. По-
перше, вчених не влаштовує те, що у імперативних реченнях вокатив має 
семантику потенційного, а не реального суб'єкта дії, що нібито розходиться з 
усталеними поглядами на типову семантику підмета. В українській академічній 
граматиці таку позицію піддають критиці: "Оскільки синтаксичний зв'язок між 
підметом і присудком позначає об'єктивне відношення між елементами 
відповідної ділянки реальної чи уявлюваної дійсності, може з'явитись 
припущення, ніби підмет завжди позначає реальний суб'єкт дії чи стану, а 
присудок завжди вказує на реальну дію, стан чи іншу ознаку суб'єкта. Але й 
такої прямої відповідності між підметом і реальним суб'єктом або між 
присудком і реальною дією теж немає" [Сучасна 1972, с. 33]. 
По-друге, більшість дослідників визнаючи наявність при предикаті, 
вираженому первинними імперативними формами (маємо на увазі синтетичні 
форми другої особи однини та множини і форму першої особи множини), 
семантико-синтаксичної позиції суб'єкта дії, до якої спонукає, закликає, на яку 
спрямовує адресата мовлення мовець, при переході на формально-синтаксичний 
рівень заперечують обов'язковість, необхідність заміщення цієї позиції 
субстанційною грамемою. Речення з предикатом-імперативом тлумачаться як 
односкладне (переважно означено-особове або узагальнено-особове, якщо 
наказ, заклик чи рекомендація мають узагальнюючий, універсальний характер): 
"Майже кожне речення вміщує суб'єкт (підмет), за винятком імперативного, 
коли в ролі семантичного суб'єкта виступає особа, до якої звертаються" 
[Виноград 1976, с. 83]. 
290 
Тема II. Синтаксис простого речення 
Відсутність підмета намагаються пояснити специфікою семантико-
синтаксичного змісту суб'єкта дії спонукального речення: "Специфікою 
структури спонукального речення обумовлено те, що підмет, який є звичайно у 
двоскладних розповідних реченнях джерелом активної дії, у даному випадку 
являє собою лише потенційного виконавця дії, вираженої присудком 
спонукального речення. Цілком природно, що на першому плані граматичної 
свідомості виступає тут присудок, який повністю відтісняє підмет" [Мучник 
1971, с. 159-160]. Або: "з трьох форм особи дієслова в обох числах, які нібито 
узгоджуються з особовими значеннями підмета, 1-а і 2-а особи насправді 
виявляються зовсім незалежними від підмета, оскільки дієслово в тих самих 
формах може функціонувати без підметів - особових займенників, становлячи в 
таких випадках єдиний головний член односкладного речення" [Сучасна 1972, 
с. 31]. Як бачимо, піддається сумнівам необхідність у імперативних реченнях 
підмета-займенника, в якому значення другої особи виразно виявляється 
лексико-граматично, а що вже говорити про іменникову форму вокатива, де 
таке значення є прихованим, зумовленим синтаксично (У цій роботі ми, на 
жаль, не маємо можливості докладніше обговорити це питання, як і проблему 
синтаксичних "взаємин" іменника вокатива та займенникових іменників 2-ої 
особи ти, ви). 
Проте така категорична й однозначна позиція, незважаючи на її майже 
абсолютне переважання у навчальних посібниках зі східнослов'янських (й 
інших) мов, у наукових працях не виглядає такою ж беззаперечною. Власне, сам 
О.М. Пєшковський свого часу писав: "у випадку відсутності підмета ми бачили 
в присудку ознаки узгодження з цим відсутнім підметом чи хоча б натяк на 
узгодження при наказовому способі" [Пешковский 1956, с. 341]. 
Цікаві думки з цього приводу свого часу висловив І. Огієнко: "Як дивитися 
на форму брате в реченні: Допоможи мені, брате. Уже Потебня виразно твердив 
[...], що вокатив це підмет, що він мало чим різниться від номінативу. Назовний 
- це підмет дієслів третьої особи, а кличний - це підмет дієслів другої особи. 
Власне при дієсловах наказового способу, особливо коли при них нема 
особового займенника, за підмета править відмінок кличний так само, як при 
інших дієсловах назовний. Властивість природи кличного відмінку - бути 
підметом при наказовому способі [...]. У всякому разі кличне слово, при 
відсутності виразного підмета, завжди логічно мислиться за підмета. [...] Отже, 
кличний відмінок функціонально в усякому разі дуже близький до відмінку 
назовного, цебто обидва сприймаються як підмети. Розмежовує їх тільки 
афектаційна закраска, що завжди є в кличнім відмінку і відсутня в назовному" 
[Огієнко 1937,с.433-434]. 
У науковій літературі зустрічаємо й міркування про те, що формальна 
відсутність підмета в імперативному реченні ніяк не може означати віднесення 
таких речень до розряду односкладних означено-особових: "До односкладних 
означено-особових речень дієслівного устрою звичайно відносять також 
речення, у складі яких організуючу роль виконують форми 1-ої або 2-ої особи 
дієслів дійсного способу теперішнього чи майбутнього часу, а також наказового 
способу, вжиті без зв'язку з підметом... Приходи ко мне вєчером, Отстоим 
дєло мира. Але такого типу речення по суті нічим, крім формальної 
невираженості підмета (який, однак, завжди може бути відновлений завдяки 
тому, що його реальне значення і конструкційна позиція попередньо визначені 
291 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
формою дієслівного присудка) не відрізняються від відповідних двоскладних 
речень... Ти приходи ко миє вечером" [Распопов, Ломов 1984, с. 231-232]. 
І.П. Распопов в одній із робіт висловився ще категоричніше: "Важливе не 
позначення підмета саме по собі, а те, що в реченнях даного конструктивного 
типу особовою формою дієслівного присудка з необхідністю наперед 
передбачається наявність позиції підмета [...], у будь-якому випадку він може 
бути позначений особовим займенником і це є достатньо надійним показником 
того, що перед нами особові речення" [Распопов 1970, с. 72]. 
І.К. Кучеренко так чином описує синтаксичну позицію вокатива у реченні: 
"Вокатив, будучи виразником суб'єкта, виступає в реченні у функції підмета. 
Мова як засіб спілкування виникла і може існувати при наявності мовця, 
слухача (співбесідника), взаємозамінних у процесі мовного спілкування; третім 
завжди необхідним елементом є предмет, який участі у розмові не бере, про 
якого йде мова. Звичайно, і мовець, і слухач теж можуть бути предметами мови, 
про них теж може йти мова. Отже, і мовець, і слухач, і предмет мови можуть 
бути суб'єктами. Відповідно в мові створено і потрібні засоби для взаємного 
обміну думками. 
Іменник-підмет у формі називного відмінка (далі для скорочення 
називатимемо номінативом) завжди є суб'єктом, який участі у розмові не бере 
(3-тя особа): Повітря пахло розквітлими садами (Стельм.); Кравчина бачить 
уже свій дім (Довж.). Іменник підмет у формі кличного відмінка (далі 
називатимемо вокативом) є виразником суб'єкта, який бере участь у розмові, а 
саме є слухачем (2-га особа). Цим ускладнюється його значення: він не лише 
називає суб'єкт, але й показує, що до нього звернена мова; вокатив буває 
підметом у реченнях зверненої мови". 
Дослідник звертає увагу й на формальні зв'язки іменника у кличному 
відмінку з дієсловом: "Як відомо, присудок, будучи залежним від підмета, 
підпорядковується останньому в граматичних значеннях, спільних для них 
обох, тобто узгоджується з підметом. Ця закономірність повністю виявляє себе і 
тоді, коли підмет виражається іменником у вокативі. Вище ми показали 
залежність особової форми дієслова присудка від значення особи підмета: коли 
іменник у вокативі є підметом, то дієслово набуває форми 2-ої особи; коли ж 
підметом є іменник у номінативі - присудок дієслівний виступає виключно у 
формі 3-ї особи. Це не що інше, як узгодження присудка з підметом у особі. 
Присудок узгоджується з підметом ще в числі. Це повністю виявляється і в 
тих випадках, коли підметом виступає вокатив. Пор.: Роди нам, земле, юних 
серцем (Тич.); Рости, наш молодий друже, будуй нове суспільство на старій 
землі (Янов.) і Учітеся, брати мої, думайте, читайте (Шевч.); Розвійтеся з 
вітром, листочки зів'ялі (Фр.). Як при узгодженні взагалі, зміна числової форми 
присудка виключно залежить від зміни форми підмета (брате, учися; брати, 
/чг'/иеся)"[Кучеренко 1963]. 
На наш погляд, є достатні підстави говорити про наявність у спонукальних 
реченнях іменного члена, який відповідає усім вимогам до традиційного 
підмета і має усі його основні необхідні характеристики: 
є пов'язаним з імперативом (присудком) двобічним взаємозалежним 
синтаксичним зв'язком; 
має семантику діяча, виконавця дії, названої імперативом (зрозуміло, що це 
потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, 
закликає мовець). 
Тема II. Синтаксис простого речення 
Проте повної відповідності зв'язків іменника в номінативі та іменника у 
вокативі з дієсловом визнати не вдається, що, на нашу думку зумовлюється 
специфічним функціональним навантаженням вокатива - бути виразником 
апеляції, що протиставляє його номінативу як виразникові репрезентації. Саме 
таке протиставлення змушує окремих дослідників "винаходити" специфічну 
формально-синтаксичну позицію - підмета-звертання. Л.І. Шаповалова, 
визнаючи, що "У спонукальних (імперативних) реченнях зв'язок звертання з 
присудком очевидний", що "присудок, виражений дієсловом наказового 
способу безперечно має однакові з іменем у звертанні форми числа", що "є 
підстави стверджувати, що їх [звертання і присудка. - М.С.] формальний 
зв'язок - це зовнішній вияв смислового (логічного) зв'язку, який відбиває 
реальний стан речей: виконавцем дії, названої дієсловом наказового способу, 
повинна бути особа, названа у звертанні" [Шаповалова 1977, с. 35-36], робить 
такий висновок: "Семантико-синтаксичні особливості спонукального речення 
забезпечують звертанню досить своєрідний спосіб входження в конструкції 
даного типу, який характеризується тим, що звертання під впливом семантики 
імператива отримує об'єктно-суб'єктне значення і, вступаючи в суб'єктно-
предикативний зв'язок з присудком, виконує роль синкретичного члена 
речення. Звертання-підмет, будучи облігаторним членом спонукального 
речення, входить до його структурного ядра і виконує суттєве комунікативне 
навантаження" [Шаповалова 1977, с. 37]. 
"Основною ознакою суб'єктно-предикативного зв'язку, - як стверджує 
дослідниця, - є те, що він об'єднує компоненти які певною мірою передбачають 
один одного. Називний відмінок іменника [за нашими уявленнями форма 
вокатива омофлексійна з формою номінатива. - М.С.] і наказова форма дієслова 
як раз і є така взаємнообумовлена пара членів речення. Суб'єктно-
предикативний зв'язок між звертанням і імперативним дієсловом 
підтверджується тим, що тут наявним є зовнішній прояв - узгодження, яке є 
типовим для суб'єктно-предикативного сполучення імені та дієслова. ... Друга 
особливість суб'єктно-предикативного зв'язку полягає в тому, що на його 
основі без наявності яких-небудь інших зв'язків може бути сформоване 
речення. Звертання, контактуючи з присудком, складає невід'ємну частину 
ядерної структури спонукального речення і, відповідно, у парі з імперативом 
служить базою для дальшого розгортання" [Леонтьев 1981, с. 36]. 
Наявність вокатива у позиції підмета при присудку-імперативі 2-ої особи, 
така ж очевидна і закономірна, як наявність підмета-номінатива при дієсловах-
присудках у формах 1-ої та 3-ої осіб. Ми цілком погоджуємося в цьому смислі з 
категоричним твердженням А.В. Володіна: "Якщо вже виключати з відмінкової 
парадигми вокатив, тоді безумовно слід виключити з дієслівної парадигми 
імператив, з яким вокатив зв'язаний, причому цей зв'язок не може бути 
охарактеризований по-іншому, ніж узгодження. Іменник у називному відмінку 
узгоджується з дієсловом-присудком в особі (3-я) та числі (одн. чи мн.); 
іменник у вокативі узгоджується з дієсловом-присудком (якщо, зрозуміло, не 
заперечувати, що дієслово в імперативі може бути присудком) також в особі і 
числі, але на відміну від іменника в називному відмінку це особа 2-а, а не 3-я" 
[Володин 1974, с. 281]. 
Докладніше охарактеризуємо синтаксичні зв'язки, що встановлюються між 
іменником-вокативом та дієсловом-імперативом у спонукальному реченні. 
243 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
Свого часу А.П. Леонтьєв так писав про зв'язок присудка із звертанням: 
"Він більш за все схожий на предикативний зв'язок, але відрізняється від 
координації як зв'язок однонаправлений від зв'язку двобічного: звертання, на 
відміну від підмета, не керується присудком граматично, не підпорядковується 
йому. Враховуючи трансформаційну історію фраз із звертаннями, тлумачимо 
відношення звертання і присудка як неповну вироджену 
координацію"[Леонтьев 1981, с. 88 - 89]. 
Тотожність граматичних зв'язків звертання і присудка та підмета і 
присудка відзначала А.Я. Мановицька: "Умови та закономірності узгодження 
присудка із звертанням - суб'єктом, до якого звернуте мовлення, у 
безпідметовому реченні, в основному ті ж, що і для узгодження присудка з 
підметом, деякі відмінності зумовлені граматичними і семантико-
стилістичними особливостями звертання" [Мановицкая 1973, с. 20]. 
Дослідниця уклала докладну типологію синтаксичних зв'язків присудка із 
звертанням, важливими пунктами якої є, на наш погляд, такі: "При звертанні 
спонукального характеру (коли слухач (2 особа) спонукається до виконання дії) 
дієслово-присудок має форму наказового способу. Форма іменника-звертання 
має значення другої особи (називає її), а форма дієслова-присудка вказує на 
другу особу своїми формальними показниками (особовими закінченнями). 
Отже, присудок, виражений дієсловом наказового способу, узгоджується із 
звертанням, вираженим іменником у числі і особі" [Мановицька 1970, с. 21]. 
"Характер граматичного зв'язку присудка із звертанням залежить від 
морфологічного вираження звертання і присудка. У безпідметових реченнях, 
коли звертання бере безпосередню участь у вираженні думки, присудок, 
виражений дієсловом наказового способу, із звертанням узгоджується в числі й 
особі. 
Із звертанням, вираженим особовим займенником, присудок узгоджується в 
особі й числі. Дієслово-присудок дійсного способу, теперішньою та 
майбутнього часу із звертанням у формі однини узгоджується в числі й особі, а 
минулого часу - у роді й числі. При звертаннях у множині присудок завжди має 
форму множини" [Мановицька 1970, с. 23]. 
Ми вважаємо, що між вокативною формою іменника та дієсловом у 2-й 
особі наказового способу встановлюється саме двобічний зв'язок координації. 
Основою, серцевиною такого зв'язку є взаємодія іменних та дієслівних форм за 
значенням особи, що визнається багатьма граматистами. Показовим, наприклад, 
є таке твердження: "Узгодження присудка з підметом є передусім узгодження за 
особою: особі підмета відповідає відповідна особа присудка. Тут немає 
підпорядкування і немає навіть залежності, крім чисто формальної, тут ми 
бачимо лише відповідність між особою підмета і особою присудка. Ця 
відповідність поширюється і на число (у минулому ж часі і на рід). Все разом 
супроводжується розумовим відчуттям відповідності, координації - відчуттям, 
дуже не схожим на те, яке супроводжує акт узгодження означення з 
означуваним у роді, числі і відмінку і пов'язане з відтінком підрядності" 
[Овсянико-Куликовський 1912, с. 31]. 
Саме взаємодія на осі вокатив (відмінок імені, що називає адресата 
мовлення, тобто 2-у особу) та форми дієслова 2-ої особи, з одного боку, 
свідчить про тотожність цього зв'язку і уже достатньо описаних центральних 
проявів координації іменника в називному відмінку з дієсловами у формі 3-ої 
294 
Тема II. Синтаксис простого речення 
особи, а, з іншого, - сигналізує про специфіку функціонування форм вокатива 
та імператива як репрезентантів особливої мовної сфери - сфери апеляції. 
Крім того, в аналізованих реченнях наявна координація 
(взаємопогодження) форм імені та дієслова за значенням числа, що 
відзначається багатьма дослідниками, зокрема описано і в навчальних 
(вузівських і шкільних) описах граматичної системи української мови [див.: 
Кулик 1965, с. 171]. 
Думаємо, що викладені положення можна поширити і на випадки 
використання вокатива у реченнях з дієсловами-неімперативами 2-ої особи. 
Хоча семантико-синтаксичний зміст предиката тут є складнішим 
(актуалізується семантика реальної дії і приглушується семантика потенційної 
дії по сприйняттю мовлення), з формально-синтаксичного боку зв'язок дієслова 
з іменною вокативною формою нічим не відрізняється, що дозволяє визнати її 
підметом і в конструкціях, побудованих за моделями Адресате, дієш і 
Адресате, дієш? 
Якщо дієслово стоїть у формі теперішнього і майбутнього часу, наявним є 
основний канал зв'язку форма другої особи дієслова - вокативна форма імені і 
координація іменника та дієслова за значеннями числа. У випадку вираження 
дієсловом у формі минулого часу (умовного способу) додається (для однини) 
координиція за значенням роду, але дещо послаблюється граматичне значення 
особи, оскільки в минулому часі (умовному способі) специфічних показників 
особи українська мова не має. 
Таким чином, вокативні форми в досить численних проявах сучасної 
української мови (передусім у спонукальних реченнях з дієсловом-імперативом 
другої особи, а також у розповідних і питальних реченнях, присудок у яких 
виражений дієслівною формою другої особи) функціонують у формально-
синтаксичній позиції підмета. Між вокативами-підметами та дієсловами-
присудками встановлюється двобічний взаємозв'язок координації, який полягає 
передусім у взаємодії вокативної форми граматичної категорії відмінка імені з 
формою другої особи дієслова, а також у відповідності граматичних значень 
числа (а у формах однини минулого часу дійсного способу та умовного способу 
також і роду). Відзначимо лише, що, на наш погляд, для уникнення 
непорозумінь та вказівки на специфіку семантики та формально-граматичного 
вираження варто розрізняти підмет представлення, типовою формою якого є 
називний відмінок імені, і підмет апеляції, виражений формою кличного 
відмінка. 
Література 
1. Виноград 1976: Виноград Терри. Программа, понимающая 
естественньїй язьїк. - М.: Мир, 1976. - 294 с. 
2. Вихованець 1992: Вихованець І.Р. Нариси з функціонального 
синтаксису української мови. - К.: Наук, думка, 1992. - 224 с. 
3. Володин 1974: Володин А.П. Падеж: форма и значение или значение и 
форма? // Склонение в палеоазиатских и самодийских язьїках. - Л., 1974. - С. 
261-291. 
4. Городенська 1991: Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць. 
-К.: Наук, думка, 1991.- 192 с. 
5. Грамматика 1952: Грамматика русского язьїка / Под ред. 
В.В. Виноградова. - Т. 1. - М.: Изд-во АН СССР. 1952. - 720 с. 
295 
УКРАЇНСЬКИЙ СИНТАКСИС: ХРЕСТОМАТІЯ 
6. Кулик 1965: Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. -
4.2. - К.: Рад. шк, 1965. - 283 с. 
7. Кучеренко 1963: Кучеренко І.К. Вокатив як виразник функціонуючого 
члена речення і так зване звертання // Проблеми синтаксису: Праці 
міжвузівської наукової конференції з питань синтаксису. - Львів, 1963. - С. 64-
73. 
8. Леонтьев 1981: Леонтьев А.П. Обращение как компонент внсказьівания 
// Вопросьі грамматики русского язьїка. Функциональньїй анализ единиц 
морфолого-синтаксического уровня: Сб. науч. тр. - Иркутск, 1981. - С. 81-94. 
9. Мановицкая 1973: Мановицкая А.Я. Грамматические взаимосвязи 
сказуемого с подлежащим и обращением в украинском литературном язьіке: 
Автореф. дис. ... канд. филол. наук. - Днепропетровск, 1973. - 22 с. 
Ю.Мановицька 1970: Мановицька А.Я. Зв'язок присудка із звертанням // 
Українська мова і література в школі - 1970. - №7. - С. 20-23. 
11.Мучник 1971: Мучник И.П. Грамматические категории глагола и имени 
в современном русском литературном язьіке. — М.: Наука, 1971. —298 с. 
12.0всянико-Куликовский 1912: Овсянико-Куликовский Д.Н. Синтаксис 
русского язьїка. - 2-е изд. - СПб: Изд. И.Л.Овсянико-Куликовской, 1912. - 322 
с. 
ІЗ.Огієнко 1937: Огієнко І. Складня української мови. 5. Кличні слова // 
Рідна мова. - 1937. - 4.12. - С. 433-440. 
Н.Пешковский 1956: Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном 
освещении. - 7-е изд. - М.: Учпедгиз, 1956. - 511 с. 
15.Распопов 1984: Распопов И.П., Ломов А.М. Основьі русской 
грамматики. Морфология и синтаксис. - Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1984. 
-351 с. 
16.Распопов 1970: Распопов И.П. Строение простого предложения в совре­
менном русском язьіке. - М.: Просвещение, 1970. - 191 с. 
17.Сучасна 1972: Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. 
ред. І.К. Білодіда. - К.: Наук, думка, 1972. -512 с. 
18.Шаповалова 1977: Шаповалова Л.И. Семантико-синтаксические 
особенности обращения в побудительном предложении // Весн. Беларус. ун-та. 
Сер. 4. Філалогія, журналістика, педагогіка, псіхалогія. - 1977. - № 3. - С. 35-
37. 
Опубл.: Лінгвістичні студії: Випуск 10. Збірник наукових праць / Укл : 
Анатолій Загнітко (наук.ред.) та ін. -Донецьк: ДонНУ, 2002. - С. 64 - 71.
загрузка...

.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.