Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ПРИНЦИПИ НАУКОВОГО ВИДАННЯ ПОВНОГО ЗІБРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ. ПРОБЛЕМИ ТЕКСТОЛОГІЇ

Записування українських народних дум розпочалося в XVII ст. і
триває до нашого часу. Таким чином за більш ніж трьохсотлітній період
нагромаджено значний матеріал, хоча уже перші записувачі застали, мабуть,
завершальний етап живої думової традиції, етап певного згасання її
продуктивного розвитку. Маємо на увазі той факт, що XVIII XIX ст. не
дали жодного нового сюжету думи; лише початок ХХ-го поповнив
думовий репертуар кількома новими зразками, автори яких, народні
співці професіональні кобзарі, нам відомі.
Ми не маємо повної картини становлення та розвитку українського
героїчного епосу, характеру сюжетного і стильового розмаїття дум на тому
чи іншому етапі їх еволюції, зв’язку дум з давньою епічною традицією та
всією системою фольклорних жанрів, оскільки на час широкого розгортання
дослідницької роботи (з початку XIX ст.) думова традиція у своїх класичних
виявах з перевагою героїчного начала як домінантного зазнала суттєвої
трансформації. Очевидно, лише незначна частина багатого колись героїчного
епосу увійшла в репертуар кобзарів XIX ст. зазнавши при цьому певних
трансформацій відповідно до змін соціального життя на Україні, втрати
Україною державності та у зв’язку із зникненням основного чинника, що
стимулював кобзарство — запорізького козацтва. Як релікти визначального
пласта героїчного епосу часів боротьби із зовнішньою експансією дійшли
до нас згадки про епічні пісні, в яких оспівувалась героїчна смерть братів
Струсів, поодинокі записи таких дум, як «Отаман Матяш старий», «Смерть
козака на Кодині-долині», «Іван Богуславсць», «Розмова Дніпра з Дунаєм»,
«Сокіл і соколя», фрагменти дум про Веремія Волошина, про гетьмана
Тетерю, про гайдамаку Вітригона тощо.
В основній масі дум, записаних у великій кількості варіантів,
визначальний колись напрямок, що відбивав героїзм народновизвольної
боротьби, поступився місцем розробці моралізаторських і дидактичних
тем як домінантних. Але й те, що залишилось, що було закодоване в самій
суті думового епосу, викликало неприязнь панівних класів, прислужників
великодержавного репресивного апарату, який робив усе, щоб зруйнувати
інститут кобзарства, не допустити чи загальмувати вивчення та видання
героїчного епосу українців. Ось чому в Кодні польська шляхта розглядала
кобзарів як ідейну опору народу в боротьбі за своє соціальне та національне
визволення і ряд із них засудила до страти, а царська поліція могла
трощити їхні бандури об придорожні стовпи, а самих кобзарів всіляко
переслідувати як звичайних волоцюг.
110
Загальпометодологічпі аспекти
Спроби узагальнюючого видання дум, започатковані ще
В.Антоновичем і М.Драгомановим [11, а пізніше — Ф.Колессою [2]. З утво­
ренням Української Народної Республіки, з перших років заснування
Української Академії наук була створена Комісія історичної пісенності,
яка розпочала роботу з підготовки Повного зібрання дум у 4-х томах:
3-х томів словесного матеріалу з широкою передмовою і науковим
апаратом і тому музичних текстів. 1927 року вийшов перший том, а
1931 сигнальні примірники другого [3]. У період розгортання
сталінського геноциду, переслідування і репресування діячів української
культури робота в галузі епосознавства згортається на довгі десятиліття.
Лише 1972 року у Москві виходить академічне видання українських
народних дум у серії «Знос народов СССР», методологічні підходи та
самоцензура при підготовці якого, на жаль, не дали змоги охопити
всього розмаїття думових сюжетів [4].
Після спроби Комісії історичної пісенності УАН наукових видань
дум на Україні не здійснювалося. Спорадично видавалися популярні
антології, які нерідко за рівнем текстологічного упорядкування значно
поступалися багатьом дорадянським виданням [5]. До цих видань не
потрапляли окремі сюжети (наприклад, дума «Утиски орендарів», думи,
автентичність яких дискутувалася), з багатьох текстів вилучалися цілі
фрагменти, змінювалися слова, додавалися рядки тощо. Зате наглядова
ідеологічна система ретельно стежила за тим, щоб до видання історичних
пісень і дум були включені авторські твори (які видавалися за народну
творчість) про віковічну дружбу українського і російського народів,
про щасливе колгоспне і робітниче життя та ін. новочасні думи, створені
кобзарями на замовлення ідеологічної більшовицької системи («Дума
про возз’єднання України а Росією», «Про Леніна і Сталіна», «Про Леніна
і Сталіна та про трьох братів», »Про військо червоне, про Лсніна-батька і
синів його вірних», «Героїня Зоя», «Про матір-удову», «Дума про Олега
Кошового», «Дума про Карнауха», «Про визволення України» та ін.).
Найповніше видання у цьому плані здійснив Г.Нудьга [6]. Зокрема, у
представницькому виданні українських народних дум та історичних
пісень 1955 р. авторські твори складають більше половини включених
до видання творів [46]. Такими ж тенденційними з відомих причин були
й дослідження дум, з-посеред яких вирізняються ґрунтовністю підходів
до висвітлення проблеми праці Б.Кирдана і С.Грици [7].
Всі видання дум XIX ст. і окремі з XX ст., здійснені в Україні,
безперечно, мали велике значення для популяризації шедеврів
українського народного епосу, але були здебільшого малопридатні для
науково-дослідницької роботи. По-перше, жодне з цих видань не дає
сукупності всіх варіантів тієї чи іншої думи. А відомо, що думовий сюжет
часто реалізується в пучкові варіантів і що жодний варіант сам по собі
не дає повного уявлення про думу. Тим-то в минулому видавці дум часом
111 Степан Мишанич
вдавалися до зведення в один текст кількох варіантів. По-друге, усі видання
дум ХІХ ст. стали бібліографічного рідкістю; повної їх колекції немає
навіть у Центральній науковій бібліотеці АІІ України ім. В.Всрнадського.
Не краща справа з окремими виданнями дум новітнього часу. Зокрема,
єдиний примірник другого тому видання К. Гру шевської є лише в
Державній бібліотеці СРСР ім. В.І.Леніна у Москві.
Відділ української фольклористики Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського АІІ УРСР запланував
реалізацію видаттня Повного зібрання українських народних дум в 60-х
роках на хвилі хрущовської відлиги. Видання мало представити читачеві
дійсний стан думової традиції на Україні у тому вигляді, в якому вона
зафіксована в XVII XX століттях. Його завдання полягало і в тому,
щоб стати надійного базою наукових досліджень українського героїчного
епосу та наступних антологічних популярних видань.
Але йшов час, мінялися безпосередні виконавці видання, та справа
далі нагромадження першоджерельного матеріалу не просувалася. Всі
добре розуміли, що видання не буде реалізоване, адже політика Союзного
(читай — Московського) уряду щодо України не змінилася: у виданні
українського героїчного епосу Москва завжди вбачала загрозу
українського сепаратизму, спробу розхитування Російської імперії. Та
все ж у ході підготовки видання дискутувалися окремі питання, пов’язані
з автентичністю дум, питання герменевтики, текстології, правопису тощо.
Пропонована читачеві стаття і появилась як результат роздумів над
підготовкою найповнішого видання дум, як воно мислилось в умовах
70-80-х років
Мста Повного зібрання дум, його науковий профіль визначають
основні текстологічні принципи добору, розташування, опрацювання
матеріалу, характер супровідного наукового апарату. Завдання
ускладнюється тим, що багато записів дум ХІХ ст. та їх видання (особливо
на початковому стані друкування дум) було реалізовано в умовах заборон
українського правопису і орієнтовано на російськомовного читача: у
них використаний не лише тогочасний російський правопис, а й здійснено
переклад багатьох українських висловів російською мовою, багатьом
українським словам надана російська форма тощо.
До Повного зібрання включаються всі існуючі записи дум, як повні
варіанти, так і уривки, здійснені фольклористами-професіоналами та
збирачами-аматорами. Не може бути перепоною до включення запису
думи до видання той факт, що виконавець засвоїв думу з друкованих
джерел. Тексти, автентичність яких викликає сумніви, супроводжуються
відповідними застереженнями у примітках, а окремі зразки виносяться
в додатки до того чи іншого тому. Щодо додатків, то сюди потрапляють
в першу чергу окремі записи П.Мартиновича, автентичність яких
викликає сумніви. Відомо, що П.Мартинович, будучи професіональним
112
Загальнометодологічні аспекти
кобзарем, вносив зміни не лише до текстів у власному виконанні (що є
природним явищем), а й у здіенсні ним записи дум від інших кобзарів.
Цс втручання мало різний характер па тому чи іншому етапі збирацької
діяльності фольклориста і вимагає спеціального дослідження. Справа
полегшується тим, що рукописна спадщина П.Мартиновича збережена в
рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики і
етнології ім. М.Т.Рильського ПАН України.
Оскільки Повис видання дум повинно відповідати вимогам
публікації першоджерельного матеріалу, упорядники вважають, що у
ньому не повинні наводитися попередні дослідницькі концепції у
трактуванні дум, трактування попередніми записувачами та видавцями
тих чи інших історичних, географічних та ін. реалій. Науковий апарат
видання не може замінити спеціальних історіографічних досліджень.
Більше того, підготовка видання виявила гостру потребу в повній
бібліографії та історіографії досліджень дум, в підсумковій роботі по
узагальненню літератури про український героїчний епос, подальшій
розробці ключових питань, трактування яких має дискусійний характер.
До видання увійдуть не тільки всі існуючі записи дум (словесні й
музичні тексти), зафіксовані у численних варіантах, відомості про збирачів
і носіїв дум, а й значний ілюстративний матеріал: портрети кобзарів і
лірників, фотографії найбільш відомих збирачів і дослідників жанру.
Досить складна проблема, що стоїть перед упорядниками, полягає
в розташуванні сюжетів. Традиційно в усіх антологіях думи ділилися на
два великі розділи: думи історичні та соціально-побутові. Всередині
першого розділу сюжети групувалися в тій послідовності, яка уявлялася
упорядникам логічно найбільш вдалою. У більшості випадків
започатковували цей розділ нсвольницькі думи. У деяких збірниках на
перше місце виносилися думи героїчного характеру («Про козака Голоту»),
ще в інших — найдавніші записи. Ф.Колесса, наприклад, започатковує
свою антологію 1920 року нсвольиицькими плачами, Б.Кирдан — історико-
героїчпими думами. К. Грушевська змішує кілька принципів розташування
дум, поділяючи думи давнього історичного періоду за місцем подій
характером персонажів: «Нсвольницькі», «Про море», «Про степ» та «Думи
про лицарство». Певна штучність такого поділу, здається, не потребує
коментування,
Хоча в принципі будь-яке систематизування художніх творів має
умовний характер, проте й ця умовність, на наш погляд, має бути
концептуальною. Зокрема, якщо періодом становлення дум вважати епоху
турсцько-татарської і польсько-шляхетської експансії на Україну, то
логічно їх початок виводити з невольницьких планів. Якщо ж кобзарів
вважати спадкоємцями та органічними продовжувачами більш давньої
епічної традиції, яка сягає періоду експансії войовничих кочових племен
на землі Київської Русі, то логічніше корпус розпочинати циклом героїчних
113 Степан Мишанич
дум. Не на порожньому ж місці виникло «Слово о полку Ігоревім»,
власне ті його елементи, які зближують «Слово» з українською думовою
традицією, з народними голосіннями. Недаремно чимало авторитетних
українських дослідників називали «Слово о полку Ігоревім» думою
середини XII століття.
Йдеться не про переміщення нижньої межі думової традиції на
кілька століть, а про факт відносної безперервності староруської епічної
традиції в нових історичних умовах. Староруський епос і епос українців
XIV —XVII століть породжені аналогічними історичтіими обставинами:
як русичі (українці києворуської доби), так і українці XVI-XVIII ст.
ставали об’єктом систематичних спустошливих нападів з боку численних
агресорів, які намагалися закріпити на цих землях своє панування. Не
лише типологія історичних обставин, а й безперервність іноземної
експансії підтримували таку ж безперервність епічної традиції. Інакше
староруський та український епоси слід розглядати не стільки як різні
явища, скільки як різні вияви одного епосу в часі і просторі. Аналогії
цього явища знаходимо в росіян, південнослов’янських народів. Подібно
до того, як епос, створений слідами битви на Косовому полі, витіснив або
інакше — видозмінив староссрбську епічну традицію, так і турсцько-
татарська і польсько-шляхетська експансія на українські землі витіснила
чи видозмінила староруський епос, викликавши до життя нові епічні
сюжети, в центрі яких стали нові герої, захисники рідної землі.
Уже побіжне ознайомлення з розділом історичних дум дає
можливість наочно помітити різницю в художній інтерпретації дійсності
в думах старої верстви і в нових зразках. Якщо в перших годі шукати
зв’язок з конкретними історичними подіями, то думи періоду
Хмельниччини майже з хронологічною послідовністю відтворюють перебіг
історичних подій, змальовують конкретних героїв народно-визвольної війни
1648 — 1654 рр. Різниця в художньому осмисленні історії між думами
старої і нової верстви — не припущення, а конкретна реальність, яку
фахівець не може не помітити з першого погляду. Який час потрібний
був в побутуванні дум старої верстви, щоб затушувати конкретні історичні,
топонімічні реалії, конкретно-історичні імена, факти. Якщо виводити старі
думи від доби Київської Русі, від доби систематичних спустошливих
наскоків на Київську Русь азіатських орд і особливо татаро-монгольської
орди, тоді стане зрозумілим їх узагальнюючий характер, втрата конкретних
історичних орієнтирів, імен, фактів.
Важливими у цьому плані є міркування М.Драгоманова в
передмові до видання історичних пісень українського народу про тс, що
українська народна історична пісня від докняжої доби до XVIII ст.
складає ідейно-естетичну цілісність. Від домонгольського періоду, говорить
М.Драгоманов, «залишились яскраві сліди цієї («домонгольської» — С.М.)
історії в народній поезії, хоча і не в формі билин велокоросійських, но в
114
Загальнометодологічні аспекти
формі безперечно глибоко давній і національній» [47, XI |. Цілком
правомірним, на думку М.Драгоманова, є віднесення багатьох історичних
пісень до домонгольської доби ХШ-ХГУ ст. Більше того, події історичної
пісні «За річкою вогні горять», мають письмове підтвердження з VI ст.
[47, ХШ]. До кінця XV — XVII ст. відносить М.Драгоманов остаточне
формування стилю і структури народних дум, не заперечуючи цим самим
існування думової традиції і в більш ранній період.
Акцентуємо на цих питаннях з огляду на їх важливість при розробці
концепції про генезис жанру і принципів розташування матеріалу при
виданні дум. Виходячи з цих міркувань та враховуючи певну традицію,
розташування дум планується здійснити у такому порядку. Початковий
великий розділ складуть такі сюжети: Плач невольника; Плач невольників;
IIевольники на каторзі; Козак Нетяга; Козак Голота; Смерть
Корецького; Отаман Матяш старий; Федір безродний, бездольний;
Самарські брати; Смерть козака на Кодині-долині; Маруся Богуславка;
Іван Богуславець; Сокіл і соколя; Похід Свірговського на Волощину;
Самійло Кішка; Олексій Попович; Буря наЧорному морі; Втеча трьох
братів із городи Азова, з турецької неволі; Івась Удовиченко,
Коповченко; Розмова Дніпра з Дунаєм; Смерть козака бандуриста;
Козак і орел; Плач зозулі. До цього ж пласта дум, певно, слід віднести
думу <<Про Дмитра Самійленка -— Коломійця>>, автентичність якої
залишається дискусійним питанням.
Думи нової історичної доби: Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер;
Хмельницький та Барабаш; Утиски орендарів; Перемога Корсунська;
Втеча шляхти з України (уривок); Богдан Хмельницький і Василій
Молдавський; Іван Богун; Повстання проти польських панів;
Білоцерківський мир і нове повстання проти польської шляхти; Дума
про смерть Богдана Хмельницького; Вдова Івана Сірка і Сірченки;
Семен Палій і Мазепа; Запоріжці під Ізмаїлом; Про Веремія Волошина
(уривок); Про Гетьмана Тетерю (уривок); Дума про гайдамаку
Вітригона (уривок).
До цього ж циклу слід віднести зразки дум, народне походження
яких дискутується в науці: Дари Баторія; Смерть Богданка;
Татарський похід Серп’яги; Битва Чигиринська; Битва Полтавська.
Соціально-побутові думи: Козацьке життя; Проводи козака до
війська; Від’їзд козака; Вітчим; Повернення удовиченка до матері;
Сон удовиченка; Вдова і три сипи; Сестра і брат. Авторські думи: Як
на славній Україні; Чорна неділя в Сорочинцях; Про Сорочипські події
1905 року.
Завершуватимуть видання пародійні думи (<<Дума про чабана>>,
«Теща», «На синьому морі», «Про Михія») та думові вірші з картини
«Козак Мамай». Вірші-написи до картини «Козак Мамай» вперше будуть
введені до видання дум. Правомірність такого атрибутування підкреслює,
115 Степан Мишанич
по-пернтс, сам факт розміщення тексту на зображенні козака-бандуриста
і, по-друге, вказівка в самому тексті, що він виконувався в супроводі
бандури:
Гей, гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе жінка молодая.. .[8].
Або
Струни мої, струни золотії,
Заграйте мені стиха… [9].
Однозначно вирішується питання про неправомірність включення
до видання авторських дум XX ст., більшість яких створена кобзарями
на замовлення.
Звичайно, цс не остаточний варіант розташування дум, а лише
орієнтовний план, який підлягатиме коригуванню і доповненням, оскільки
в цьому, значною мірою умовному розташуванні є чимало дискусійних
моментів. Зокрема зустрічаємо різний підхід до розміщення дум «Олексій
Попович» та «Буря на Чорному морі», які в окремих випадках включені
до циклу соціально-нобутових. Власне, до соціально-побутових у
широкому розумінні терміна відносяться всі думи без винятку, однак
якщо ми ділимо весь масив дум на дві великі групи — думи історичні
та суспільно-побутові — то згадані думи, безперечно, належать до першої
групи. І за тематикою (невдалий похід козаків), за характером зображення
взаємин між козаками, козацьких походів і взаємовиручки ці думи
оспівують героїчні будні козацьких походів і зарахування їх до циклу
військово-патріотичних не підлягає сумніву. Тс ж стосується і думи
«Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», яка більшою
мірою належить до родинно-побутових зразків, оскільки зображення
взаємин між братами та в межах всієї родини в пій переважає. Однак за
тематикою ця дума споріднена з історико-героїчними (невольничими)
думами і змінювати її місце у цьому плані немає підстав. Тс ж стосується
і дум «Смерть козака-бандуриста», «Козак нетяга Фссько Ганжа Андибср»
та ін. Зокрема останню думу слід віднести до циклу дум про соціальну і
національно-визвольну боротьбу. Адже у пій зображені соціальні причини
цієї боротьби. І за тематикою, і за характером зображення ця дума
споріднена із такими зразками, як «Утиски орендарів», «Повстання проти
польських панів» та ін.
Нового, особливо обережного підходу вимагає цикл так званих
підроблених дум. Вживаємо «так званих» тому, що питання автентичності
чи підробки п’яти зразків, надрукованих І.Срсзнєвським, залишається
відкритим. Б.Кирдан, який присвятив дослідженню цієї проблеми чимало
уваги, не дійшов однозначного висновку. Називаючи ці твори
«стилізованими або ж сильно відредагованими», вчений вважає, що
«фольклористична спадщина І.Срсзнєвського вимагає ще уваленого та
всебічного вивчення» [10].
116
Загальнометодологічні аспекти
У принципі, сам факт, де будуть опубліковані ці думи в нашому
виданні (в основному корпусі, чи в додатках), визначатиме позицію
упорядників щодо цієї проблеми. Ми схильні включити ці думи до
основного корпусу, застерігаючи в примітках дискусійність їх
автентичності. Якщо виходити з полярних оцінок автентичності цих дум
такими вченими, як М.Костомаров, М.Драгоманов, П.Куліш, Ф.Колесса,
К.Грушсвська, Г.Сухобрус, О.Романець та ін., одні з яких повністю
заперечували народність згаданих творів, інші ж закликали до повної
реабілітації «Запорожської старини» щодо народного походження вміщених
в ній дум [11], то ми не маємо достатніх підстав виносити названим
зразкам остаточний присуд, вмістивши їх в окремий розділ фальсифікацій,
як це планували здійснити М.Драгоманов та К. Гру шевська.
Висловлюючи свою позицію щодо цього питання, вкажемо, що
І.Срезнєвський не вдавався до містифікацій, не створював власних зразків
дум, видаючи їх за народні, не тими етичними принципами керувалася
в житті ця кристально чесна і високоінтслігентна людина. Найбільше,
що вчений робив, так цс під час едиційної підготовки власних записів
вносив до них окремі виправлення, певною мірою редагував їх, можливо,
зводив в один кілька варіантів. Цс здебільшого не вважалося відхиленням
від загальноприйнятих норм у тогочасній фольклористиці. Певне
опрацювання фольклорних записів було звичайною річчю в тогочасній
едиційній практиці. Пригадаймо, що і брати Грімм, і Вук Караджич, і
видавці російських билин вносили більш чи менш суттєві зміни у свої
записи при їх публікації. Але ці моменти ніколи не висувалися на перший
план при вивченні народної творчості, при оцінці внеску того чи іншого
вченого в науку. Більше того, видання німецьких казок братів Грімм та
південнослов’янського епосу В.Караджича стали надбанням світової
культури. Такий був час, такими були норми й принципи видання
фольклору, і ними керувався не один І.Срезнєвський, а всі, або майже
всі тогочасні фольклористи.
Зупиняємось більш детально на цих питаннях, оскільки фольклорне
атрибутування одне з центральних у текстології. За прийнятою в
період становлення східнослов’янської фольклорне гики методикою
І.Срезнєвський наголошував на самому творі, не звертаючи уваги на
нюанси його реального звучання, дані про його виконавця, умови
виконання тощо. Знайомлячись із дотичними матеріалами — листуванням,
коментарями тощо, ми проймаємося захопленням вченого тогочасним
народним епосом, відчуваємо його радість після кожної вдалої знахідки.
Вчений вважав достатнім для атрибутування запису примітки типу
«Записано мною со слов бандуриста». І коли з’явилися перші сумніви у
вірогідності його матеріалів, І.Срезнєвський вважав нижче своєї гідності
спростовувати такі тяжкі звинувачення. В той же час він визнає
недосконалість своїх перших фольклористичних спроб у текстологічному
117 Степан Мишанич
плані. Але у чому полягають «гріхи молодості», як він писав про
ттрорахунки у видання «Запорожской старини», вчений не уточнив.
Крім того, треба мати на увазі типологію тогочасних суспільно-
історичних обставин в Європі, які викликали дискусії про фальсифікації
в галузі народного епосу в багатьох країнах. Відомо, що 1872 року в
Франції відбувся науковий конгрес, на якому було визнано
фальсифікатами епічні твори із збірника «Народні пісні стародавніх
бретонців» (1839), виданого Т.Є. де Ла Вільмаркс. Цей висновок став
сенсацією для всієї Європи. Саме в цей час В.Антонович і М.Драгоманов
готували видання дум та історичних пісень. Одночасно йшла підготовка
до Третього російського археологічного з’їзду у Києві, на якому одним
ІЗ центральних мало стояти питання про підробки українського епосу.
Готуючись до з’їзду, В.Антонович і М.Драгоманов просіяли через густе
сито сумнівів усі досі опубліковані думи та історичні пісні. Зрозуміло,
що такі сумніви в першу чергу викликали ті публікації, на яких
відчувалася рука упорядника та редактора. А оскільки правці підлягали
всі або майже всі твори, що виходили в першій пол. XIX ст. і навіть
пізніше, то В.Антонович і М.Драгоманов акцентували свою увагу на
«Запорожской старинс», де, на їх думку, сконцентровано найбільше
фальсифікованих дум та історичних пісень. Таким чином, спрацював
принцип: якщо те чи інше явище є в людей, то чого б йому не бути й у
нас? Сумніви В.Антоновича і М.Драгоманова були «закріплені» в працях
М.Костомарова, який у досить різкій формі звинуватив І.Срсзнєвського
у тому, «що все, що видавалося ним за історичну і етнографічну
(фольклорну — С. М.) правду, було брехнею» [12]. У своїх спростуваннях
автентичності дум, опублікованих І.Срсзнєвським, названі вчені ставили
на одну площину історичні факти та концепцію народу про них, висловлену
в художніх творах, тобто ототожнювали правду історичну і правду
художню.
Одним із незаперечних доказів публікації нібито фальсифікованих
дум названі вчені вважали відсутність цих дум в кобзарському репертуарі,
наявність одиничних записів. Коли б В.Антонович і М.Драгоманов
опублікували в своєму збірнику записи В.Ломиковського (із матеріалами
збірника вони були знайомі), то звернули б увагу, що чимало дум цього
збірника не мають повторних записів.
Незаперечний авторитет В.Антоновича, М.Драгоманова та
М.Костомарова у тогочасній науці наклав відбиток на всі подальші
дослідження думового епосу і зокрема проблему автентичності ряду
записів, вміщених також у збірттиках П.КулішатаА.Мстлинського. «Справа
про фальсифікації» українських народних /гум значною мірою підігрівалася
дискусіями, що точилися в європейському літературознавстві та
спосознавстві навколо підробок Дж. Макферсона, В.Ґанки, П.Мерімс та
ін. Фактично проблема так званих думових фальсифікатів не вирішена й
118
Загальнометодологічні аспекти
досі, оскільки припущення вчених не прийняті беззастережно. Як показав
аналіз пісні про Свірчсвського (Свірговського), звинувачення у підробці
цієї пісні не має під собою ніякого грунту [13]. Детальних досліджень
чекають й інші думи та пісні, неоднозначне трактування яких привело до
їх вилучення не лише з наукових видань, а й із збірників, розрахованих на
масового читача. Зрозуміло, що всі ці твори повинні бути опублікованими
в Повному зібранні дум.
Аналогічні моменти характеризують і російську фольклористику,
яка на певному етапі свого розвитку теж захопилася розвінчанням
«фальсифікатів», «підробок» тощо. У цьому плані справедливими
вважаємо міркування К.В.Чистова про неправомірність вилучення із
поняття «фольклор» всього, «що якоюсь мірою не збігається з відомими
формами та ідеями, створеними в період класичного феодалізму (X —
XIX ст.). Так і поступають деякі дослідники, спираючись на чисто
інтуїтивне відчуття «фольклорності» і «нефольклорпості». Зауваження
про відхилення в тому чи іншому тексті, про сумніви тієї чи іншої
строфи або цілого епізоду розсипані в статтях і книгах з фольклору.
Надто часто ці підозри не підкріплені жодними аналітичними
матеріалами. Як би ми не прагнули до чистоти фактів, збіднювати
історію фольклору абсолютно неприпустимо. Відмова від фактів при їх
відносній бідності не менш шкідлива, ніж оперування невірогідними
або помилковими фактами. Досвід показує, що покладатися на відчуття
«нефольклорпості» можна лише в дуже рідкісних і виключних випадках,
наприклад, при виявленні повної невідповідності форм мови запису
діалектові тієї території, в якій, за даними збирача, здійснено запис, при
надмірній книжності, при згадуванні персонажів лжеслов’янської
міфології, винайденої у XVIII ст. і т. д.» [14].
На фольклор кінця XVIII — початку XIX ст., продовжує вчений,
впливала книга, освіта, загалом міська культура. У цьому зв’язку не
можна не брати до уваги факту майже суцільної писемності в Україні в
XVI — XVII ст., яка залишила чимало книжних висловів у думах старої
верстви. Сліди книжності в думах явище більш закономірне, аніж
виключне й підозріле. В аналізі «чистоти» думового стилю не можна не
враховувати й того моменту, що процес розхитування традиційної основи
фольклору, епічного стилю, фольклорної «колективності» відбувався завжди.
У цьому процесі провідну роль завжди відігравали талановиті виконавці,
у яких прагнення до найоптимальнішого вияву власного художнього
світобачення реалізовувалося не лише у найповніших варіантах, а й у
привнесенні в текст думи більш суттєвих змін — аж до створення власної
версії сюжету тощо. Порівняння репертуару видатних кобзарів, так званих
нан-отців, з репертуаром їхніх учнів засвідчує суттєві відмінності в
інтерпретації, в трактуванні, як висловлюється Ф.Колесса, думових сюжетів
кожним із кобзарів. Ці моменти маюсь особливе значення для
119 Степан Мишанич
атрибутування та визначення ступеня автентичності записів не лише
І.Срезнєвського, а й М.Максимовича, А.Метлинського, П.Куліпіа,
П.Мартиновича та численних аматорів (відомих і безіменних), які надсилали
свої записи для публікацій.
Тут роботи — ітепочатий край, оскільки цей аспект текстології —
найзанедбаніша ділянка науки про народну творчість. Більше того, саме в
цій ділянці науки склалася ненормальна обстановка, коли питання
кон’єктури перенесено у площину фальсифікацій і замість об’єктивного
аналізу матеріалу відповідно до стану науки на тому чи іншому етапі її
розвитку виникло змагання у тому, хто більше виявить «фальси­
фікованих» зразків дум. Започаткований М.Костомаровим, який, як цс
продемонстрував О.Романець, в даному випадку не особливо обтяжував
себе вибором засобів для обгрунтування своїх здогадів та висновків, цей
процес послідовно розвивався аж до нашого часу. Причому, чим більше
«ізмів» було інкриміновано тому чи іншому записувачеві та видавцеві,
тим збільшувалася вірогідність фальсифікацій та підробок у його
фольклористичному доробку. Склалися уже своєрідні стереотипні табелі
про ранги, у яких І.Срсзнєвський та П.Куліш посідають чільне місце
серед фальсифікаторів дум, а О.Шишацькому-Іллічу присвоєне навіть
звання містифікатора за його думу-казку про Посвистача.
Відомо, що правили тексти всі записувачі та видавці дум першої
половини та середини XIX ст., але об’єктом особливо нещадно! критики
у цьому плані стали І.Срсзнєвський та II.Куліш. Тут не зайвим буде
нагадати, що в оцінці явищ минулого ми повинні виходити із принципу
історизму, тобто із того, що зробили ті чи інші діячі культури у порівнянні
зі своїми і попередниками, а не міряти їх доробок сучасними мірками.
Відомо, що завдяки І.Срезнєвському та ТІ.Кулішу наука одержала в своє
розпорядження і першокласний науковий матеріал, який справив могутній
вплив на тогочасну українську літературу і культуру загалом, на
становлення української фольклористики як науки.
Варто нагадати й таку сторінку з історії «справи про фальсифікації»,
коли штучна гіпертрофованість цього аспекту досліджень поставила під
сумнів автентичність думи про козака Голоту та всього циклу дум про
Богдана Хмельницького тощо. Отже, Повне зібрання дум передбачає
максимально вичерпну публікацію всіх записів, відомих науці. У випадку,
коли одна й та ж дума записана кілька разів від одного виконавця, то
такі записи будуть подані поруч і лиш у тому випадку, коли вони мають
певні відмінності у тексті та в мелодії.
Розміщення варіантів всередині кожного сюжету підпорядковане
хронології запису. Зрозуміло, що тут упорядники стикатимуться з певними
труднощами, оскільки чимало зразків не мають дати запису. Кожний цикл
чи група сюжетів супроводжуватимуться картою, на якій буде зазначено
місце запису кожного варіанта, тобто ареал їх розповсюдження.
120
Загальпометодологічпі аспекти
Мелодії дум друкуватимуться перед словесним текстом, як цс
прийнято в серії «Українська народна творчість». У кожному випадку
текст, що супроводжуватиме мелодію, друкуватиметься окремо. Публікація
кожного запису думи повинна подавати всі ремарки і пояснення
виконавця у посторінкових виносках. Пояснення збирача та упорядника
наводяться в кінці кожного тому в примітках після повного паспорта
запису і джерела. В основу публікації тексту береться польовий запис.
Якщо він втрачений або не знайдений, то публікація здійснюється за
найавторитетнішим виданням.
Чимало дум мають повний запис на фонографічний валик чи
магнітофонну стрічку. Зрозуміло, що в цих випадках публікація тексту
і мелодії буде здійснена на основі розшифровки запису. Варто зазначити
про труднощі, пов’язані з розшифровкою фонографічних записів. Справа
в тому, що всі фонографічні валки, на яких здійснено записи дум та
іншого фольклорного матеріалу, потребують реставрації, яка на сучасному
рівні технічного обладнання на Україні не може бути забезпечена.
Очевидно, всі першоджерельні записи, що знаходяться на фоновалках в
Києві, Львові, Одесі та інших містах, повинні бути найретельнішс
законсервовані з тим, щоб у майбутньому, коли відповідне забезпечення
обладнанням наукової діяльності в галузі народознавства станс
реальністю, можна було приступити до їх реставрації та переведення
реставрованого запису на лазерні диски чи інші досконалі технічні
матеріали. Ті ж матеріали, що вже розшифровані і видані такими
авторитетними дослідниками, як Ф.Колссса |15], варто видавати за
публікаціями.
У випадку, коли зберігся польовий запис з нерозкритими
скороченнями і умовними позначками, останні розшифровуються
упорядниками із зазначенням такої розшифровки в кожному конкретному
випадку. Всі без винятку додатки упорядників, якими б причинами вони
іте були викликані, беруться в квадратові дужки. У випадках, коли думи
записані чи опубліковані прозовим текстом (видання І.Срезнєвського),
упорядники здійснюють їх розбивку на віршовані рядки. Всі рядки кожної
думи, зокрема, суцільно нумеруються із зазначенням номера через кожні
п’ять рядків на полях аркуша.
Найскладнішою проблемою текстології дум є переведення багатьох
записів дум XIX ст. з російського правопису на український. У літературо­
знавстві ця проблема вирішена, у фольклористиці вона вирішувалась на
аматорському рівні, без вироблення теоретичних засад кон’єктури та їх
практичного втілення у багатьох виданнях. Відомо, що з ліквідацією
Запорізької Січі, з втратою української державності та запровадженням
тут кріпосницької системи відносно високий рівень національного
культурного життя і освіти зокрема був загальмований. Не лише викладачі,
а й студенти провідних навчальних закладів України були вивезені до
121 Степан Мишанич
Росії. Ті рештки писемності, що животіли при церквах, монастирях та
місцевому уряді, були переведені на російську мову, граматику, письмо.
Поступово вироблялася і впроваджувалася в практику установка про тс,
що українці є лише відгалуженням російської народності, а українська
мова є не чим іншим, як лише наріччям російської мови. Будь-який відхід
від цієї офіційної установки кваліфікувався як вияв сепаратизму із
всіма наслідками, що звідси випливали. Ось чому перші записи українських
дум, здійснені шанувальником народного епосу українцем В.Ломиковським
не лише здійснені російською графікою, а й трансформовані у російську
вимову. Більше того, чимало українських слів перекладено російською
мовою. Майже століття чекав цей унікальний рукопис своєї публікації.
Про причини затримки О.Котляревський писав 1868 р. М.Максимовичу:
«Вообще рукопись зта сущая драгоценность: я приготовил се к почати, но
цензура посоветовала мне встановиться, чтобьі не навлечь упрсков в
сепаратизме. Пусть лежитдо радостного утра» [16].
Після смерті О.Котляревського рукопис потрапив до рук
П.Г.Житсцького, який опублікував його 1893 року спочатку в «Києвекой
старине», а згодом окремим розділом в широкому дослідженні «Мьісли о
народних малорусеких думах» (К., 1893). Вчений здійснив і текстологічний
аналіз рукопису, зазначивши прагнення записувача, українця за
походженням, передати українські думи російським правописом. Лише
недосконале володіння російською мовою, труднощі з перекладом
українських слів російською мовою тощо не дали можливості остаточно
понівечити унікальні зразки українського фольклору. Оскільки
«составитсль рукописи не бьіл тверд и в русеком правоиисании», як
зазначає П.Г.Житецький, він вживає паралельно українські та російські
форми слів: братьеве братьівь, братцьі — братця, нсбьівальцовь
нсбьівальцьшь, божьяго — божого, мп’Ь мсни, теб’Ь. — тоби, себ’Ь. —
соби, онь — винь, бьіла була, бьівала — бувала, прибивати прибувати
тощо. Зустрічаємо подвійне написання дієслівних закінчень: (догоняс —
сЬдаеть, збудоваве скарать), заміну українського «в» на російське «л»
(желтмй, жиле, вмгоняле, скарать), тверде «ц» (отець, сердцу), глухі
приголосні замість українських дзвінких (свалилея, отцурались, не сбудили,
отгадати, сняти, снимати, снахожати). В одній і тій же думі зустрічаємо
паралельне написання багатьох слів: знахожати снахожати — нахожати,
сталь — став, прибувати — прибивати, изисмагае — знає — набирасгь,
промьіваеггь, промовляєте, вьіхожас — промовляєте — промовляє, Кишка
Самьійло — Кишко Самійло — Кійшко Самійло, Ляпгь Бутурлака —
Ляше бутурлака — Ляш Бутурлак — Ляхе Бутурлака — Ильяпгь
Бутурлака і т. д.
Дослідники одностайно відзначають характерну ознаку думового
стилю вживання кобзарями архаїзмів, полонізмів, русизмів, своєрідних
граматичних форм, які М.Рильський, наприклад, називав «граматичними
122
Загальнометодологічні аспекти
нсправильностями». Слід зазначити, що словник архаїзмів, полонізмів і
русизмів, як і випадки «граматичних неправильностей», має сталий характер
і переходить від одного покоління кобзарів до другого. Зрозуміло, що
дослідник зобов’язаний тонко відчувати цей характер думового стилю і
залишати незмінними всі ці слова і словосполучення. Однак не можна
копіювати в незмінному вигляді довільні трансформації українських слів,
здійснені записувачем, типу: жовтий — желтьій, одвідай — отев’Ьдай,
бджілки бчелки, святії — святьгс, де — гд-к, що — что, як — каїсь, тебе —
тебя, щоб — чтобе, понеділок — понедельникь, милі — мильї, втікав —
втикале, не мав — немале, синів — синове, віття— в»Ьтья, меншому —
меньшему, по йменню — по имьнию тотцо.
Па щастя П.Г.Житецький здійснив публікацію рукопису В.Ломи-
ковського без втручання в написання слів; ним лише проведена розбивка
прозового тексту на вірші. Кажемо «на щастя» тому, що оригінал рукопису
втрачено, а в списках-копіях наявні численні розходження з публікацією
П.Г.Житсцького.
У практиці новітніх видань записи В.Ломиковського, єдиним
джерелом яких залишилося видання П.Г.Житсцького, реалізувалися
двояко. Більшість упорядників (Ф.Колеса, Д.Рсвуцький, М.Плісецький,
М.Стсльмах, П.Павлій, Г.Нудьга, О.Дсй, С.Мишанич), враховуючи
характер записів вдалися до кон’єктури. Два видання українських дум
(К.Грушевської та Б.Кирдана) зберегли всі особливості рукопису, власне
скопіювали видання П.Житсцького.
Питання кон’єктури, тобто система виправлень дефектних місць
запису перед його публікацією, в українській фольклористиці теоретично
не розроблялася, хоча на практиці багато упорядників фольклорних
збірників звертались до неї. Лише окремі із упорядників обґрунтовували
характер виправлень (М.Драгомаиов, Ф.Колссса), в інших випадках це
робилося спонтанно. У багатьох випадках характер кон’єктури передано
в такому формулюванні: «Тексти друкуються за нормами сучасного
правопису із збереженням окремих діалектних, лексичних і синтаксичних
форм» [17], або ж прямо вказано, що «мову пісень наближено до сучасної
літературної норми» з деякими застереженнями такого наближення [18].
Виступаючи проти фетишизації запису та першопублікації, які
так чи інакше теж зазнали виправлень, ми стоїмо на позиції, висловленій
з цього приводу К. В. Числовим. До фольклористичної термінології не
можна включати літературознавчий термін «канонічний текст», вважає
вчений. Читач повинен одержати не «останню волю» редактора чи цензора,
не уявлення про редакторську роботу та характер текстологічного
упорядкування, а народний текст. Зрозуміло, що в давніх записах та
публікатпях ми повинні виправити явні помилки, відновити цензурні
вилучення тощо. «При введенні кон’єктур, — продовжує вчений,
доцільно дотримуватися таких принципів: 1) виправляти припустимо
123 Степан Мишшшч
збирача, видавця і лише в найбільш рідкісних, крайніх випадках виконавця
(явні обмовки); 2) будь-які виправлення можуть вводитися тільки при
переконливому науковому атрибутуванні, як правило, при наявності
різнорідних показників і 3) всі виправлення повинні бути застережені в
спеціальній примітці, яка б містила: а) вихідний текст, б) докази його
зіпсованості і в) обґрунтування способу виправлення. Одним словом,
найголовніше — це обережність, визнання того, що помітити помилку
значно легше, ніж знайти обґрунтовану кон’єктуру» [19].
Всі ці моменти цілком орієнтовані на російський фольклор,
записування якого ішло в руслі вдосконалення записів на основі
російського правопису. Як же бути з українським фольклором, записи
якого від початку становлення фольклористики до радянського часу
(за винятком записів на західних територіях України та окремих
трансформацій українського правопису 2-ої пол. XIX ст., яким
користувалися фольклористи та видавці) були поставлені на рейки
російського письма? Літературознавство, наприклад, вирішило
текстологічні проблеми аналогічного характеру, видаючи твори 1.Котля­
ревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка та ін. українським
правописом. Основний принцип, на який орієнтується літературна
текстологія, полягає в тому, щоб представити читачеві художню спадщину
письменника, щоб читач одержував естетичну насолоду, а не спотикався
об норми давнього і неприйнятного для передачі українського мовлення
правопису. Ідеальний варіант маємо із виданнями творчості
І.Котляревського та Т.Шевченка, основна художня спадщина яких
відтворена і в ряді факсимільних видань. Таким чином, читач при бажанні
може порівняти рукопис письменника і його трансформацію в сучасній
едиційній практиці, перші та останні видання.
Очевидно, цей же принцип має бути застосований і при виданні
фольклорної класики, зокрема героїчного епосу. Читач повинен сприймати
думу як художній твір, а не розгадувати правописні ребуси, які мимоволі
стояли перед записувачами та видавцями дум XIX ст. «Для масового
читача точний фонетичний запис не може бути привабливим, — писав з
цього приводу В.Пропп. Більше того, він порушує плавність читання
і безпосередність художнього сприйняття і насолоди. Читач швидко
втомлюється і припиняє читання. Тому у випадках, коли пам’ятники
народної поезії видаються не як матеріал для вивчення мови, а як твори
національної художньої культури, в точному фонетичному запису немає
необхідності» [20].
Проектуючи всі висловлені положення теоретичного характеру на
перші записи дум, здійснені В.Ломиковським, важко, або майже неможливо
виробити певну систему кон’єктури цих записів, настільки вони безсистемні
в плані правопису. Тут найбільш доцільний шлях емпіричного «переводу»
цих записів на «людську мову» з використанням сучасного українського
124
Загальнометодологічні аспекти
правопису. Ідеальним варіантом подачі в Повному зібранні дум найдавніших
записів (принаймні записів В.Ломиковського і М.Цсртелєва) вважаємо
паралельну публікацію тексту оригіналу та його сучасну трансформацію
після текстологічного опрацювання. Подібно до того, як цс здійснено в
наукових виданнях «Збірника Кирші Данилова»та ін..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.