Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ПРИНЦИПИ НАУКОВОГО ВИДАННЯ ПОВНОГО ЗІБРАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ. ПРОБЛЕМИ ТЕКСТОЛОГІЇ. Продовження.

* * *
Відомо, іцо в системі фольклорних жанрів думи посідали особливе
місце завдяки своїй здатності втілювати історичну пам’ять народу,
підтримувати його національну самосвідомість, тобто завдяки своїй
суспільній, стико-виховній функції.
Ще на початку XIX ст. автор передмови до першої друкованої
збірки дум її упорядник князь М.Цсртслєв пробує розмірковувати на
цю тему і навіть дозволяє собі зробити припущення, що «малороси»
були колись самостійним народом і володіли своєю мовою, культурою.
«Поетичний геній народу, дух його» демонструють, на думку видавця,
народні думи, які на час запису (початок XIX ст.) становили собою
лише «потворні руїни» колись величної будови народної культури 121].
Щоб читач, зрозуміло, переважно російський, не заблудився в
«малоросійському наріччі» дум, видавець супроводжує свій збірник
«попередніми зауваженнями» правописного характеру та словничком
малозрозумілих слів. Як перша ластівка в галузі видання українського
думового епосу збірник М.Цсртелєва одержав високу оцінку критики.
Однак щодо текстології, видання згодом було піддане нищівній критиці.
М.Костомаров, наприклад, назвав мову, точніше, правопис збірника
невдалим.
Б.П.Кирдану вдалося розшукати в архіві І.Срсзнєвського
надзвичайно цікавий з погляду текстології відгук на збірник М.Цсртелєва,
який засвідчує розуміння важливості наукового підходу до фольклорної
текстології уже в 1-й пол. XIX ст. Як і М.Костомаров, автор статті вважає
найбільшим недоліком збірника його правопис. «Невдалим був вибір
правопису для мови південно-руської; невдале і виконання,— писав
він. — К[нязь] Цсртелєв прагнув, очевидно, писати по-українськи, цілком
зберігаючи місцеву вимову,— і не зберіг її. Ось зразок:
Изь города изь Азова не вельїкіе тумани вставали,
Три брата ридненькихь- изь города изь Азова утикали:
Два конньїх, третій питій за ньіми подвигає
Кровью слидьі заливає
Словами промовляє…
Цс початок першого з десяти номерів у книзі к. Цсртслєва. Слова
«вельїкіе, вставали, утикальї, ньтми, зальївас» показують, іцок. Ц. хотів
125 Степан Мишанич
тверде українське «и» відрізнити від м’якого за допомогою «м»,— і
між тим в словах «из, три, ридненьких, пишій, словами» вжито «и», а не
«ьі». Та ж невизначеність у вживанні «є»: дехто подумає, що в українців
«є» вимовляється точно так же м’яко, як і в росіян, і помилиться, і буде
постійно помилятися, читаючи книгу к. Ц. і т. д. Про недогляди коректури
ні слова: їх у книзі надзвичайно багато» [22]. Цс, зокрема, такі недогляди,
як «очи… сисмикати» (замість «висмикати»), «теа промовлявт>» (теє
промовляв), «гд’Ь» (де), «одну чаеть» (одну часть), «матерь повожати»
(поважати), «нсдилишняго обида» (неділяшнього), «устаньї ухожае»
(у стайні уходжає) та ін. Зустрічаємо чимало й інших сумнівних написань,
які переходили з видання до видання, зрідка виправляючись із
відповідними застереженнями (наприклад, «у суремки жалобно
вигваляли» замість «вигравали» тощо). Різночитання в цитатах вступної
статті порівняно з текстами дум, різне написання одних і тих же слів,
помилкове пояснення в словнику окремих слів (гомоніти — шумсть;
гирло горло; ненька родная моя; небога бедная; оковита —
хлебнос вино первого сорта; утикати — уходить та ін.) — все це свідчить
про поверхове знання записувачем мови носіїв дум та про необхідність
застосування певних кон’єктур при виданні цих записів.
Значний крок в розробці правописних норм з метою збереження
характеру мови дум зробили М.Максимович та І.Срезнєвський, хоча й
вдалися до прийнятих на той час виправлень текстів, зведення варіантів
тощо. «Пояснювальні зауваження» мовознавчого характеру М.Макси­
мовича дають можливість перевести його записи на сучасний правопис.
Сумнівним залишається написання окремих слів (сире коренья, бьле
каменья, меньшій, опрощенье, заполье, понасанье, послуханьс, колья тощо).
Характерно, що І.Срезнєвський все ж не задовольнився правописними
правилами в передачі дум і пісень, розробленими М.Максимовичем, хоча
й високо оцінив фольклористичний доробок вченого. При цьому він
розглядає мову виконавців дум не як наріччя російської мови, а як
самостійну високорозвинену мову українського народу. Правописні
правила своїх видань І.Срезнєвський зробив простішими, прийнятнішими
і зрозумілішими для широкого кола читачів, звертаючи особливу увагу
на передачу живої вимови слів, їх етимологію.
У радянському літературознавстві та фольклористиці часто
наголошувалось на тому, що І.Срезнєвський належав до когорти
харківських романтиків, і що саме ця приналежність зумовила характер
фольклористичної роботи вченого, романтичне захоплення творчістю
народу, вільну інтерпретацію польових записів тощо- Що І.Срезнєвський
захоплювався народною творчістю, то цс річ зрозуміла: хто з
фольклористів не пережив цього захоплення, особливо той, хто вивчав
фольклор у його живому побутуванні, а не як археограф. Для творчого
методу І.Срезнєвського характерний тверезий науковий підхід до
126
Загальнометодологічні аспекти
народного епосу, зумовлений характером мислення вченого. Привертає
увагу трактування ним таких питань, як специфіка відображення дійсності
у фольклорі, співвідношення в героїчному, епосі правди історичної та
правди художньої, еволюція народного епосу у зв’язку із змінами
суспільного життя тощо. Ми не зупинятимемося на висвітленні цих
принципово важливих питань, оскільки це предмет окремого дослідження.
Звернемо увагу на вихідні положення, якими керувався упорядник
«Запорожской стариньг».
Розкриваючи лабораторію своїх фольклористичних студій,
І.Срезнєвський зауважує, що в збиранні матеріалів до «Запорожской
стариньї» брало участь чимало ентузіастів. «Не все зібрано особисто
мною, — писав І.Срезнєвський, — значна частина доставлена іншими.
Я намагався з свого боку звірити все надіслане, виправити помилки, що
мали місце в різних списках, співставити списки, вибрати з них краще, —
нарешті зробити зібрання своє наскільки можна повнішим і
досконалішим» [23]. Тут же він і цс раз наголошує на тому, що до збірника
ввійшли «справді народні пісні і думи, і варіанти» [24]. Про наукову
сумлінність та вимогливість вченого у доборі фольклорного матеріалу
свідчить і вступ до другої книги, де він писав: «Цс зібрання могло б
бути ще багатшим, якщо б я зважився включити до нього десятків зо
три або чотири уривків, які в деяких відношеннях здаються
приналежними до періоду історії Гетьманщини, про який ідеться в цій
частині; але з уривками упоратися важко: засновуючи на них будь-які
висновки, важко уникнути помилок» [25].
Отже, всі публікації дум, записи яких здійснив І.Срезнєвський,
повинні знайти місце в Повному зібранні дум, його тексти вимагають
мінімальних кон’єктур.
Відносно благополучним у текстологічному плані є видання
П.Лукашсвича (Малороссийские и чсрвонорусскис народньїе думьі и
песни. — СПб., 18.16). В опублікованих тут думах зустрічаємо характерні
для тогочасних видань аберації текстологічного характеру: виправлення
окремих слів («хоть» на «хоч», «между» на «меж», «промолвить» на
«промовить», «синими киндяками» на «златосипими киндяками» і под.).
Загалом впровадження кон’єктур в тексти дум ГІ.Лукашсвича полегшується
тим, що до нас дійшло чимало його рукописних матеріалів [26]. І Іорівняння
публікації та рукописних матеріалів, здійснене Б.П.Кирданом, дало
можливість вченому дійти висновку про те, що видання П.Лукашсвича
донесло до нас «думи і пісні в основному в тому вигляді, в якому вони
і були записані» [27].
Набагато складнішою є ситуація щодо текстології видань
А.Мстлинського — М.Білозерського, М.Костомарова, Л.Жсмчужникова
П.Куліша. І не лише тому, що кожний із названих записувачів і
видавців користувався власною методикою запису і такими ж
127 Степан Мишанич
різноманітними нормами едиційної практики, а головним чином через
цензурні утиски, використання матеріалів численних кореспондентів та
пристосування цих матеріалів до власного розуміння проблеми. Ось чому
між записувачами та видавцями (упорядниками) виникали непорозуміння
та серйозні конфлікти на грунті переведення польових записів у
фольклорні збірники 128]. Хоча, з другого боку, саме «чужі» записи
стали окрасою видань А.Метлинського та ГІ.Куліша, забезпечуючи їх
високоякісними зразками фольклору. Маємо на увазі передусім записи
М.Білозерського та Л.Жемчужникова, які стояли на більш передових
позиціях тогочасної науки про народну творчість, ніж видавці їхніх
записів. Записів М.Білозерського, зокрема у збірнику «Народньїе
южнорусекие песни» (К., 1854), так багато, що його з повним правом
можна вважати зібранням М.Білозерського. Завдяки цьому невтомному
ентузіастові записування фольклору українська наука уже в першій
половині XIX ст. мала теоретичне обгрунтування та реалізацію наукових
засад вивчення українського народного епосу та фольклору загалом.
Особливо показовими у цьому плані були розроблені ним «Правила
про записування народних дум, пісень, казок, переказів і т. ін.» та «Список
кобзарів (бандуристів) і лірників», опубліковані в збірнику
А.Метлинського.
Засилля великодержавних ревнителів науки при виданні
українського фольклору не зменшується і в середині XIX ст., зважаючи
на те, що становлення нової української літератури, розгортання
народознавчої роботи настійно ставили на порядок денний проблеми,
пов’язані з розробкою теоретичних і практичних завдань української
культури та мови. Варто, наприклад, А.Мстлинському зробити незначні
відхилення від норм російського правопису (опустити в кінці слів твердий
знак), як це було йому інкриміноване рецензентом «Отсчественних
записок», як неприпустимий гріх [29].
Загалом публікації А.Метлинського — М.Білозерського і М.Косто­
марова можна вважати досить надійними в текстологічному плані.
Порівняння рукописних матеріалів, збережених в архівах Києва та Санкт-
Петербурга, засвідчують досить високу точність у передачі живого
звучання дум, їх мови [ЗО]. Дискусійними залишаються окремі моменти,
зумовлені рівнем тогочасної текстології. Зокрема зустрічаємо незначні
різночитання при порівнянні першої та наступних публікацій дум без
застережень необхідності таких змін. Наприклад, М.Костомаров замінював
в наступних публікаціях не лише форми слів, але й окремі слова та цілі
вислови (замість «молено» писав «говорено», замість «табели» —
«таволги», «бувала» — була», «либо» — «або», «в»Ьрньіх невольников»
«бідних невольников», «безчастньїй» — «нещасний», «козацьку»
«козацькую», «терминм» — «тернини» та ін.), пропускав або додавав
окремі слова (замість «ти земле турецька-бусурманська» писав «ти земле
128
Загальнометодологічні аспекти
турецькая, віра бусурманська», «свого» замість «мого» ін.). Як бути в
таких випадках? У літературознавстві існує практика врахування останньої
прижиттєвої публікації з участю автора. Тут ми не можемо брати за
основу «волі записувача», оскільки не знаємо, яка саме публікація ближча
до реального звучання думи. Очевидно, за основу слід брати першу
публікацію і в посторінкових виносках чи в примітках зазначити зміни,
внесені записувачем у наступних виданнях. Хоча, з другого боку, записи
та публікації М. Костомарова — цс лише етап його початкового знайомства
з українським фольклором і українською мовою загалом; отже, помилки
правописного характеру тут неминучі.
Далеко не однозначним у текстологічному плані є фолькло­
ристичний доробок П.Куліша. Радянська фольклористика не шкодувала
похмурих фарб у характеристиці цієї непересічної і в той же час складної
постаті, часто переносячи оцінки з історичної і літературної діяльності
П.Куліша на його фольклористичний доробок. Відомо, що П.Куліш був
людиною високообдарованою, наділеною мистецьким талантом, в той же
час це був максималіст у всіх своїх починаннях, людина імпульсивна та
честолюбива. Імпульсивність, нетерпимість до критики, славолюбство і
амбітність поєднувались у ньому з високими романтичними пориваннями,
прагненням глибокого і всебічного трактування народної культури та
історії. Чимало моментів теоретичного осмислення народної культури
П.Куліша співзвучні нашому часу. Акцентуючи на від’ємних сторонах
діяльності П.Куліша, радянська наука десятиліттями ігнорувала те, в яких
умовах доводилось працювати йому та його сучасникам, а також і те, що
в багатьох напрямах українського народознавства він ішов попереду і
справив могутній вплив на розгортання національної науки, в тому числі
й фольклористики та етнографії.
П.Куліш часто настільки захоплювався певною ідеєю, що втіленню
цієї ідеї підпорядковував усе, змішуючи при цьому принципи різних
систем художнього освоєння дійсності літератури і фольклору. Більше
того, свої фольклористичні студії та збірники II.Куліш здійснював
здебільшого з позицій письменника. Власне, і «Прсдания малоруського
народа» (1847), і «Записки о Южной Руси» (1856, 1857) становили
своєрідне джерело історичних та побутових тем і сюжетів, образів,
використовувати які II.Куліш закликав не лише письменників. Цс були
своєрідні «посібники», які, на думку письменника, завжди повинні бути
напохваті в кожного інтелігента — чи то письменника, чи історика, чи
етнографа. Звідси прагнення П.Куліша «поліпшити» записані матеріали,
звідси його вільність у поводженні з текстами героїчного епосу.
У фольклорних збірниках П.Куліш створював художнє тло, яким
пов’язував власні записи та записи своїх численних кореспондентів;
увесь матеріал він розташовував за певною логікою, зв’язував його
коментарями, власними міркуваннями, надаючи йому певного емоційного
129 Степан Мишшшч
забарвлення. Все це спричинилося до різкої критики його видань,
звинувачення його у невмінні відрізнити автентичні тексти від
підроблених. Наприклад, записану О.ІІІишацьким-Іллічсм казку про бога
Посвистача П.Куліш атрибутує як думу і підносить її до рівня «Одіссеї»
Гомера. Що з того вийшло, відомо: атрибутування казки як думи дало
підстави критиці звинуватити П.Куліша В підтримці фальсифікованих
текстів.
Відомо, що публікації фольклору П.Куліш підпорядковував в одному
випадку народознавчій ідеї, в іншому — історичній, ще в іншому
літературній, причому остання переважала у всіх його виданнях. Зокрема
далека відстань пролягає між думами, вміщеними в Кулішевій «Одіссеї»
поемі «Україна» та зразками, вміщеними в «Записках о Южной Руси»,
хоча і в першому, і в другому випадках маємо справу з автентичними
текстами, текстологічно підпорядкованими певній меті. Ще інше завдання
стояло перед автором «Истории воссоединения Руси», в якій він подає
думи з погляду історика.
Якщо передрук дум з «Записок о Южной Руси» не викликає
особливих труднощів, то щодо зразків, вміщених в «Україні» та «Истории»,
ми стоїмо перед альтернативою: або обмежитись зазначенням у примітках
до тих чи інших сюжетів їх публікації, або ж подавати їх у додатках.
К.Грушевська, наприклад, окремі тексти із останніх видань опублікувала
в основному корпусі дум. Йдеться здебільшого про тексти, що мають
суттєві відмінності від попередніх публікацій.
Заслуга П.Куліша полягає не лише в збиранні та виданні фольклору,
у збереженні репертуарів багатьох кобзарів, пробудженні інтересу до
життя і творчості цих кобзарів, у запровадженні нового правопису в
публікації фольклорних збірників, а головне у пробудженні широкого
інтересу громадськості до проблем української народної творчості,
залученні до цієї роботи письменників, художників, інтелігентів — усіх
тих, кому була близька ідея народної культури. П.Куліш та його оточення
підготували той грунт, па якому виросла ціла плеяда українських
народознавців 60 70-х років XIX ст., до якої входили М.Драгоманов,
В.Антонович, Ф.Вовк, О.Русов, П.Чубинський, М.Костомаров, М.Лисснко
та ін.
Повий погляд на народну творчість як па джерело писемної
літератури й історії, філософії і психології, соціології і стнопедагогіки
зумовив перехід від романтичного захоплення цією творчістю до
поглибленого наукового її студіювання, переосмислення всього
нагромадженого досі матеріалу. Спробою «повного і критичного зібрання
історичних пісень українського народу» стало видання В.Антоновича і
М.Драгоманова «Историчсскис песпи малорусекого народа» (К., 1874, т.
І; 1875, т. 2). Па жаль, фольклористична діяльність М.Драгоманова досі не
130
Загальнометодологічні аспекти
одержала всебічно обгрунтованого наукового висвітлення. Оцінка його
доробку сповнена суб’єктивізму — від беззастережного пієтету до такого
ж повного заперечення вагомості його внеску в українське народознавство.
Па першій позиції стоїть, наприклад, М.Павлнк, на другій — значна більшість
українських радянських фольклористів. Автор одного з розділів 2-томної
підсумкової праці «Українська народна поетична творчість» (К., 1958, т.
1), висвітленню фольклористичного доробку М.Драгоманова приділив
трохи більше однієї сторінки, оцінюючи його, як «типового представника»
міграційної теорії дослідження фольклору з усіма її недоліками» [31 ].
Підготовку «Исторических песеп малорусекого народа» М.Драгома­
нов розпочав у відносно молодому віці, не маючи ні достатньої теоретичної
підготовки, ні практики записування та видання українського фольклору.
На цей бік його діяльності звертає увагу й К.Грушевська після детального
аналізу «Исторических песен», вказуючи, що «обидва видавці (В.Антонович
і М.Драгоманов — С. М.) підходили до роботи без належного знання
справи» [32]. Попередня установка в оцінці епосу, як джерела історії,
вплив історичної (але не міграційної) школи, на позиціях якої на той час
стояв М.Драгоманов, орієнтація на сенсаційні викриття фальсифікацій
епосу в європейській науці — все це визначило як позитивні сторони
збірника, так і його недоліки.
Щодо принципів атрибутування дум та історичних пісень, одного з
чільних напрямів фольклорної текстології, то М.Драгоманов в той час
стояв на помилкових позиціях. Одним із вихідних положень для доказу
фальсифікації ряду друкованих в збірниках своїх попередників дум, за
М.Драгомановим, є подібність сюжетів цих дум до відповідних місць
«Історії русів». «Тут ми бачимо,— писав М.Драгоманов, — занесення до
цих псевдонародних пам’ятників всіх помилок істориків 30-х років, — а
саме довір’я до «Історії русів», з якою більшість підроблених дум
узгоджується в подачі фактів, на противагу іншим джерелам і фактам»
[33]. Власне, М.Драгоманов вважав думи вторинним явищем по відношенню
до «Історії русів». В дійсності все було навпаки: ряд історичних та
історико-літературних джерел, починаючи від «Літопису руського» і
включаючи літописи Самовидця, Граб’янки, Величка та ін., в тому числі й
«Історію русів», черпали матеріал з народної творчості, з усних легенд та
переказів, дум та історичних пісень. Сюжети легенд та переказів, спогадів
і бувальщин, дум та історичних пісень переповідались автором «Історії
русів», а не навпаки [34]. З цього погляду більш дивним нам здається той
факт, що ця теза М.Драгоманова про первинність «Історії русів» по
відношенню до усної традиції сприймалася апріорно радянською наукою і
переходила із дослідження в дослідження без критичного її осмислення.
Другим вихідним моментом на доказ псевдофольклорності окремих
дум та історичних пісень М.Драгоманов вважає властиві фольклору
131 Степан Мишанич
хронологічні зміщення, «перенесення, — наприклад, Сави Чалого з XVIII
ст. в XVI, в часи Наливайка, котрому підроблені думи роблять сучасником
і сучасника Чалого — Гнатка Голого, роблячи в той же час із кравчини,
тобто загону, постать, яку видавці сприймають за Наливайка» [35].
Хронологічні зміщення одна із характерних рис фольклору. Уже
перші дослідники народного епосу слов’янських народів звертали увагу
на тс, що фольклорний Марко Кралсєвич чи Олекса Довбуїп діють поруч
із героями, які жили па ціле століття, а то й більше, пізніше чи раніше.
Фольклорний Олекса Довбуш, наприклад, виступає сучасником Глігора
ГІинті, Мирона Штоли та ін. Те ж саме стосується і географічних зміщень
у фольклорі: народна фантазія переносить героїв у такі місцевості, де
вони ніколи не бували.
Не витримує критики з позицій фольклористичної методології й
наступна теза М. Драгоманова, висунута ним як доказ псевдофольклорності
окремих дум: відсутність «чистоти» форми в цих думах, наявність у них
думових і пісенних віршів. Знову таки, наявність перехідних, або так
званих дифузних явищ — специфічна риса фольклору. Ця риса властива
й літературі і виявляється найбільшою мірою в «торосуванні жанрів»
(В.Шкловський).
Не може вважатися науковим доказом «фальсифікації» думи і той
факт, коли її концепція в освітленні подій не збігається з трактуванням
цих подій у творах інших жанрів чи в офіційній історіографії. Маємо на
увазі сумніви М.Драгоманова в автентичності думи «Дари Баторія.
Смерть Богданка» на тій підставі, тцо в ній висловлені симпатії українських
козаків до польського короля Стсфана Баторія. За цією логікою слід би
також віднести до псевдонародних пісні, у яких народ проклинає Богдана
Хмельницького за те, тцо він «оплачував» допомогу кримського хана у
війні з польською шляхтою «живим товаром» — дозволяв ординцям брати
ясир в українських містах і селах. За цією логікою і поезію Т.Г.Шевченка
«Якби то ти, Богдане, п’яний…» слід вважати підробкою.
В результаті свого «критичного розбору» українських дум та
історичних пісень М.Драгоманов відніс до фальсифікатів такі думи, як
«Дума-сказання про морський похід старшого князя-язичника в
християнську землю», «Дума про Ссрп’яту», уривок «Думи про Вснцеслава»,
«Дума про Дмитра Самійлснка — Коломійця», «Дари Баторія. Смерть
Богданка», «Дума про Наливайка», «Похід на поляків». Більше того,
зважаючи на збіг думи з відповідним сюжетом з «Історії русів», до
сумнівних зарахована також дума про Івана Богуславця [36].
Зрозуміло, що обсяг та завдання статті не дають можливості
висвітлити у всій повноті текстологічні принципи, якими керувався вчений.
Тут звертаємо увагу лише на найбільш суттєві відхилення методоло­
гічного характеру, які слід мати на увазі упорядникам Повного зібрання
132
Загальнометодологічні аспекти
дум. Разом з тим М.Драгоманову належить чимало принципово важливих
положень в галузі фольклорної текстології, зокрема тих, що прийнятні в
сучасній едиційній практиці. М.Драгоманов, наприклад, ставив ті чи інші
текстологічні принципи в залежність від спрямування видання: історичного,
мовознавчого, художньо-фольклорного тощо. У передмові до 2-го тому
«Историчсских песен» він писав: «Загалом ми повинні зауважити, що
головна мста нашого збірника історична, а не лінгвістична, і що ми лише
приблизно передаємо діалектичні (діалектні — С. М.) особливості варіантів,
що друкуються. Ці варіанти, записувані та друковані впродовж сорока
років різними шрифтами (правописами— С. М.). записані збирачами різної,
в більшості випадків невисокого рівня філологічної освіти, різних понять
про правопис, далеко не завжди можуть бути представленими у нас з
усіма звуковими особливостями місцевої вимови. Загалом ми переконалися,
що, незалежно від усіх до цих пір виданих збірників малоросійської народної
словесності, які мають переважно побутове і літературне призначення,
необхідно видати зовсім окреме, спеціально лінгвістичне видання, яке б
дало зразки наріч і говорів малоросійських» [37].
Із цих причин В.Антонович і М.Драгоманов вдалися до кон’єктур у
нередруках дум. Загалом ці правки дефектних, на погляд упорядників,
місць можуть бути прийнятними і в сучасному виданні, але не беззастережно,
оскільки в окремих місцях вони невиправдані. Неприпустимо, на нашу
думку, замінювати слово «штить» на «ситить», «хвилешна хвиля» на «хвилечка,
хвиля», доля «безвідна» на «безрідна» тощо.
Цікаву і до сьогодні не повністю розшифровану сторінку в
українське думознавство вписав П.Мартинович. Дитинство майбутнього
художника, фольклориста і кобзаря минуло в «автентичному» народному
середовищі, учасники якого кохалися в народній пісні і думі, народних
традиційних ремеслах, в козацькій історії. Хата Мартиновичів була
своєрідним клубом, у якому постійний приіулок мали старі чумаки, кобзарі,
останні представники розгромленого царизмом чорноморського козацтва,
звичайні старці. Власне цей осередок, за характеристикою К. Гру шевської,
створював «своєрідну атмосферу музею живої старовини, що була
нрецінною історичною і народознавчою школою для будучого дослідника
носіїв думової традиції» 138]. Потрапивши згодом до Харкова на навчання,
П.Мартинович після уроків у гімназії постійно перебуває серед кобзарської
братії, до якої його тягнуло більше, ніж до школи. Він стає «за сумісництвом»
учнем кобзаря Федорснка. Наскільки це було для нього серйозно, свідчить
той факт, що він успішно завершує кобзарське навчання, складає строгий
іспит перед кобзарською братією, тобто проходить обряд визвілки. Кобзарство
не було для П.Мартиновича захопленням, цс був його світ, у якому він
жив всім своїм єством, пройнявся його етикою і естетикою, нормами і
традиціями. До кінця життя П.Мартинович залишається кобзарем,
133 Степан Мишшшч
продовжувачем кобзарських традицій, який витіснив на другий план його
покликання художника, фольклориста, етнографа.
Саме ці моменти визначили, на нашу думку, його збирацьку програму,
стиль його фольклористичної діяльності. У кобзарському товаристві
П.Мартинович засвоїв ту істину, що кожний кобзар має право на власну
інтерпретацію того чи іншого думового сюжету, що, власне, талант кобзаря
визначає характер і художній рівень його імпровізацій. Можливість
вивчати явище зсередини, а не спостерігати його під час епізодичних
поїздок, як цс робили більшість записувачів дум, дала той грунт, на якому
П.Мартинович реалізував свої фольклористичні плани і задуми. Вражає
багатство записів, їх художня досконалість, повнота варіантів, розмаїття
сюжетів, риси «індивідуального стилю» фольклористичної роботи, які
викликають багатозначне їх трактування у науці: від визначення цих
записів, як зразкових (К. Гру шевська) до звинувачення записувача у
фальсифікації (Б.Кирдан).
Українська фольклорна і фольклористична практика знає чимало
прикладів поєднання в одній особі записувача героїчного епосу та
блискучого виконавця дум. Варто лише нагадати такі імена, як О.Сластіон
та Г.Хоткевич. Якщо визначення «пріоритетного напрямку» в діяльності
названих постатей не викликає труднощів, то щодо П.Мартиновича це не
так просто зробити. У цьому плані нам хочеться вдатися до аналогії з
О.Довженком. Добре знаючи цю всебічно обдаровану людину, Ю.Смолич
писав: «Блискучий художник-карикатурист, талановитий літератор-
публіцист, неповторний поетичний повістяр, найвидатніпшй кінорежисер-
новатор, був Довженко зовсім феноменальний у мистецтві розповідання.
Довжснко-оповідач, здається мені, перевершував Довжснка-художника,
Довжсітка-письменника, навіть, Довженка-кінорежисера. Довженко не
намалював, не написав і не створив у кіно і сотої частки того, що він
розповідав, і так, як він умів розповісти» [39].
На прикладі П.Мартиновича ми можемо сміливо стверджувати, що
кобзарсько-виконавська діяльність якщо й не була головною в його житті,
то посідала одне з чільних місць в його творчій біографії. Знаючи досконало
весь думовий репертуар, друкований на той час, він сприяв тому, щоб
поодинокі записи повернути до активного побутування. У всякому разі,
тільки цим можна пояснити той факт, що серед його записів знаходимо
думи, зафіксовані до нього в поодиноких варіантах: про Матяша старого,
про Івана Богуславця та ін. [401.
При оцінці фольклористичної діяльності П.Мартиновича у зв’язку
з приналежністю його до «корпорації кобзарів» не можна не враховувати
тієї обставини, що кожний кобзар, з яким працював записувач, розкривав
свій потенціал повністю. Тут можна вдатися ще до однієї аналогії щодо
запису такого суто імпровізаційного жанру народної епіки, як голосіння.
134
Загальнометодологічні аспекти
Якщо порівняємо записи голосінь «на замовлення», відтворених з пам’яті
для записувача, з тими, що зафіксовані в природних умовах їх звучання,
то у першому випадку матимемо в основному лише кістяк власне голосіння,
тобто загальні місця, якими володіє більшість жінок. У другому випадку
цей кістяк наповнений конкретним змістом, найвищим регістром емоційного
вислову і набуває найвищих мистецьких якостей. Так і з думами, хоча їм
не властивий такий ступінь імпровізаційності, як голосінням: одні варіанти
одержує записувач, що стоїть від кобзаря на певній соціальній відстані, і
другий характер мало виконання дум в природних умовах, коли кобзар
демонстрував майстерність серед своєї братії. На повноту розкриття
думового сюжету, розгортання одних місць і скорочення інших впливала
також конкретна побутова обстановка, в якій звучали думи. У
П.Мартиновича в цьому плані були найсприятливіші умови для
записування того чи іншого твору, оскільки мав серед кобзарів статус
панотця.
1 ще один дискусійний момент. Ні в кого із фахівців не викликають
сумнівів імпровізації О.Сластіона як кобзаря. Не заглиблюючись у питання,
хто з цих двох бандуристів — О.Сластіон чи П.Мартинович — стояли
ближче до думової традиції, звертаємо увагу на сам принцип: якщо
фольклористика беззастережно зарахувала в ряди виконавців народних
дум О.Сластіона, то чому у цьому відмовляти П.Мартиновичу, який, без
сумніву, має повне право вважатися народним виконавцем? Очевидно, ці
моменти в оцінці місця П.Мартиновича в українському думознавстві
погребують суттєвої корекції і осмислення. Щодо конкретного питання —
друкувати чи не друкувати записи П.Мартиновича у Повному зібранні
дум,—то ми схильні відповісти однозначно на таку альтернативну
постановку питання. Справа майбутніх дослідників віднайти місце цього
непересічного кобзаря і записувача в збереженні епічної думової традиції
та в українській фольклористиці загалом.
Ми не будемо давати детального аналізу публікацій дум кінця
XIX початку XX ст., здійснених О.Малинкою, Б.Грінченком, О.Сластіоном,
В.Горленком, М.Сперанським та ін., оскільки вони нічим суттєво не
відрізнялись у плані текстології від попередніх видань героїчного епосу
Звернемо увагу на видання Б.Грінченка («Думи кобзарські», Чернігів,
1897) з огляду на те, що воно наочно ілюструє такс явище в думовій
едиційній практиці, як приховані передруки. Треба сказати, що практика
прихованих иередруків була характерною для української фольклористики
і раніше, як і практика приховання імен справжніх записувачів дум. Видання
Б.Грінченка, розраховане на масового читача, стало одним із джерел
поповнення репертуару кобзарів кінця XIX — початку XX ст. Відсутність
джерельної бази видання не викликала б непорозумінь, якби Б.Грінченко
не вносив ніяких змін у передруки. Однак втручання упорядника в тексти
135 Степан Мишанич
настільки суттєве, що окремі зразки збірника справляють враження
пернюпублікацій цікавих варіантів дум, не зафіксованих досі.
Новим словом у справі записування та наукового опрацювання
дум стало видання Ф.Колссси «Мелодії українських дум» (Львів, 1910,
т. 1; 1913, т. 2). Натхненником та організатором записування дум на
фонограф стала Леся Українка і Климспт Квітка. Левову долю праці по
записуванню, розшифровці, упорядкуванню та виданню дум взяв на себе
Ф.Колесса. Доробок Ф.Колссси в галузі думознавства має виключне
значення для вирішення багатьох питань, в тому числі й текстологічного
характеру. Вчений не лише здійснив максимально точний запис дум на
фонографічні валики від кратних продовжувачів народної епічної традиції,
а й провів їх глибокий аналіз у контексті всієї епічної традиції та
фольклору загалом.
Здавалось би, що текстологічні принципи Ф.Колссси мали б бути
своєрідним взірцем для наступних видань, оскільки вчений поєднував у
собі як філолога, так і музикознавця. Однак через загальну нерозроблсиість
проблеми в українській науці Ф.Колесса перебував на шляху вироблення
цих критеріїв щодо дум. Зокрема вчений здійснив оптимальну розбивку
текстів дум на віршовані строфи, взявши в основу такої розбивки музичні
фрази й римування. Кілька строф, у яких наявна закінчена думка, виділено
ним у періоди. У виданні 1920 р. Ф.Колесса вдосконалює групування
строф, об’єднуючи їх в тиради. Більше того, він здійснив розбивку на
тиради всіх дум, передрукованих ним у своєму антологічному збірнику.
Помічаємо у Ф.Колссси тенденцію до правописної уніфікації написання
дум, причому в користь наближення їх до правильних форм. Якщо Леся
Українка прагне, наприклад, до максимально точної передачі таких слів і
словосполучень, як «сокіль», «морі», «козацькиї», «червоиой китайкой»,
«християнских», «сьватс», «гордостю», «тут», «рідну браттю» тощо, то
Ф.Колесса передає ці форми, як «сокіл», «морю», «козацькії», «червоною
китайкою», «християнських», «святе», «гордощу», «туй», «рідне браття».
Порівняно з першим виданням дум 1910 1913 рр. він змінює написання
слів у антологічному виданні 1920 р. Наприклад, «У річці Самарці (У
криниці Салтанці» змінено на «У річки Самарки). У криниці Салтанки»,
«ото тільки» передано як «ото тільки», «напротів» — «напроти» тощо.
Таким чином, Ф.Колесса нівелював окремі фонстизми, які відбивали
чи то місцевий діалект, чи індивідуальний стиль виконавця. «Зберігаючи
науковий характер видання, — писав він у передмові до антології дум,
ми старалися зробити його доступним та інтересним також для
широких кругів нашої суспільності» [41 ].
Загалом питанням текстології дум Ф.Колесса приділяв уваги більше,
ніж цс робилось до нього. Не все з того, що він запропонував, витримало
іспит часу. Зокрема, щодо атрибутування дум, Ф.Колесса зайняв позицію
136
Загальнометодологічпі аспекти
В.Антоновича, М.Драгомановаі М.Костомарова. Заслуговують па увагу
екскурси Ф.Колссси в текстологію записів В.Ломиковського,
П.Лукаїпевича, М.Драгоманова та ін. За головний показник кон’єктур
вчений приймає очевидні помилки, здійснені записувачем та видавцями.
При цьому він орієнтується на а) правильні форми слів у випадках,
коли в одному тексті наявні різні написання одних і тих же слів,
б) аналогічні варіанти дум, записані на близькій віддалі у часі і просторі.
Записуючи думи від кобзарів з Полтавщини, Ф.Колесса звернув особливу
увагу на мовний аспект цих записів, маючи на увазі рукопис
В.Ломиковського. Цс дало йому можливість дійти висновку, що «для
українського читача треба було конечно передати їх (записи
В.Ломиковського — С. М.) українським правописом та очистити із штучно
прищеплених московських, мішаних і попсованих форм, яких не могло
бути і досі нема у думах, записаних па Полтавщині» [42|.
Таким чином, українська дожовтнева фольклористика не оминала
питань текстології дум у своїх численних виданнях і розв’язувала їх в
залежності від розуміння цих завдань та реальних можливостей в умовах
засилля офіційної ідеології в межах малоросійської концепції. Цілісної
наукової розробки цей напрям науки про народну творчість не одержав
навіть у виданнях В.Антоновича — М.Драгоманова та Ф.Колссси із-за
помилкових вихідних засад методологічного характеру, на яких стояли
названі вчені і які були поставлені в основу їх текстологічної концепції.
Зрозуміло, що багато спостережень, практичного характеру згаданих
фольклористів заслуговують уваги і можуть бути прийнятними сучасною
наукою.
Подібно до М.Драгоманова та Ф.Колссси, які ставили впровадження
текстологічних принципів у пряму залежність від характеру видання
пам’ятки мови, джерела до історії народу чи вияву його художньої
творчості — у виданні Повного зібрання дум ми орієнтуємось на останнє:
видання репрезентуватиме художню творчість українського народу.
За значенням в духовному житті народу, в історії народної культури
загалом думи можна порівняти хіба що з творчістю Т.Шевченка. Зрозуміло,
що будь-яке порівняння, а це особливо, не відбиває всієї глибини і суті
цих двох великих явищ. Та щодо основоположних принципів
текстологічного характеру, тут може бути проведена певна паралель, може
і повинен бути врахований досвід більш розвиненого напрямку, в даному
разі шевченкознавчої текстології. Сьогодні вже не дискутується питання,
яким правописом, сучасним, чи тим, яким Т.Шевченко користувався, —
видавати його твори. Робота в царині шевченкознавчої текстології ведеться
не одно десятиліття. Текстологія ж дум, явища не менш значного, робить
тільки перші кроки. Однак, у виданні художньої спадщини, чи то
фольклорної, чи літературної, є чимало спільних моментів. Один із таких
137 Степан Мишшшч
принципово важливих моментів полягає в тому, що думи, як і творчість
Т.Шевченка, повинні мати кілька типів видань: факсимільних та наукових,
таких, що здійснені з використанням сучасних правописних вимог, та на
рівні «критики текстів» тощо. Дехто виділяє ще й масово-популярні
видання. Ми вважаємо, що й ці видання повинні здійснюватися з
дотриманням наукових засад текстології, без цензури, без втручання в
художню сферу народу чи письменника.
Цензурні спотворення характеризують як видання творчості
Т.Шевченка, так і видання думового епосу. Відомо, що цензурним утискам
творчість поета піддавалась не лите за його ЖИТТЯ, а Й ПО смерті. Не
припинилось цензурування «Кобзаря» і в більшості сучасних видань. Тс ж
саме стосується і думового епосу. Уже йшлося про тс, що за «порадою»
цензора була затримана майже на століття публікація одного з перших
рукописних збірників дум — В.Ломиковського. Смисл «поради» полягав у
тому, що видання може накликати звинувачення у сепаратизмі. А що в ті
часи могло вважатися за більший гріх? Із рукопису А.Мстлинського цензор
вилучив дві третини епічних пісень та всі рекрутські пісні. Порівняння
збірника із рукописом, що зберігся в архіві Російського географічного
товариства в Ленінграді, дають можливість наочно побачити, до яких руйнацій
доводила цензура підготовлені до друку матеріали [43]. І цс при тому, що
упорядники попередньо вже вилучили твори, які йшли в розріз із
офіційними історичними та ідеологічними установками [44]. По-
варварському, наприклад, обійшлася цензура із збірником М.Костомарова.
«Все, що йому (цензору — С. М.) не подобалось, — писав М.Костомаров, —
він викреслював без усякого сорому, не зважаючи на те, що пісня іноді
втрачала через те смисл» [45].
Цензурування, вибіркова подача сюжетів, скорочення, купюри, заміна
слів тощо — все це стало поширеним у видавничій практиці радянської
доби, спотворюючи концепцію наїюду в художньому осмисленні історичної
дійсності, і не давало повної об’єктивної картини еволюції українського
героїчного епосу. Із всіх видань дум, що побачили світ у дожовтневий
період, лише видання К.Грушсвської мало бути позбавлене цих аберацій,
якби було доведене до кінця. Більш-менш нецсизурованими залишилися
антологічні видання дум, підготовлені Г.Нудьгою та Б.Кирданом. І справа
не в тім, що Держлітвидав накладав вето на ті чи інші зразки. У едиційній
практиці роль цензури взяли на себе видавництва, а цензорів — редактори,
офіційні видавничі рецензенти та ін. Та й самі упорядники «из благоразумной
умеренности и осторожиости» вилучали окремі зразки, виправляли тексти
тощо. Таким чином, поетове «шукаю цензора в собі» глобально втілювалося
і в практиці видання героїчного епосу.
Такі в найбільш загальних рисах принципи упорядкування думового
епосу та окремі міркування теоретичного характеру щодо текстології
138
Загальнометодологічні аспекти
дум. Ми свідомі того, що окремі тези, висловлені тут, мають дискусійний
характер, що проблема текстології дум, як і текстології українського
фольклору загалом, має багато аспектів і може бути розв’язана зусиллями
багатьох вчених. Фактично українська фольклористика поки що не готова
до вирішення цих проблем, до виокремлення фольклорної текстології в
окрему науку, як цс маємо, наприклад, в літературознавстві. Тому ми
зосередили свою увагу на першочергових завданнях практичного характеру,
які стоять перед упорядниками Повного зібрання дум.
Завдання Повного зібрання дум, підготовка якого припала на період
оновлення культурного життя в країні, полягає у тому, щоб виконати цю
роботу із урахуванням світової едиційної практики щодо героїчних епосів,
які давно вже увійшли в скарбницю світової культури. Головне полягає в
тому, щоб опублікувати у всій повноті та незмінності всі записані сюжети
дум та їх варіанти. Зрозуміло, що весь матеріал, наявний в обласних, районних
архівах, приватних колекціях, архівах цензурних комітетів тощо не може
бути доступним упорядникам. Тому сподіваємось на розуміння проблеми і
сприяння її вирішенню всіма, кому дорога ідея видання Повного зібрання
українських народних дум. Із аналогічним звертанням до широких кіл
іромадськості у свій час виступила Комісія історичної пісенності Української
академії наук. Весь наявний матеріал сконцентрувала у себе К.Грушевська.
Після її репресування лише частина архівів була передана до рукописних
фондів Інституту українського фольклору. Пошуки її архіву, як і архіву її
батька, відомого історика та дослідника українського фольклору наступний
етан роботи українського думознавства.

ЛІТЕРАТУРА І ПРИМІТКИ
1. Историчсские песни малорусекого народа. С обьяснениями Вл.
Антоновича и М. Драгоманова. К., 1874. Т. 1; 1875- Т. II.
2. Колесса Ф. Українські народні думи. Перше повне видання з
розвідкою, поясненнями, нотами і знімками кобзарів. — Львів, 1920.
3. Українські народні думи. Тексти і вступ К. Грушсвської. Харків.
Т. 1,1927; -ТЛІ, 1931.
4. Украинские народньїе думм / Издание подготовил Б. II. Кирдан. —
М.: Наука, 1972.
5. Ревуцький Д. М. Українські думи та історичні пісні / Огляд
питання про думи. Тексти дум і пісень з іст. і літ. увагами. К., 1919;
Думи та історичні пісні / Упорядк., вступна стаття і прим.
М. Плісецького. — К., 1941; Українські думи та історичні пісні / Упорядк.
та прим. М. Плісецького. Редакція та передмова М. Рильського. — М.,
1944; Українські народні думи та історичні пісні / Упорядк II.Д. Павлія,
М. С. Родгної та М. П. Стельмаха. — К., 1955; Думи / Упорядк,
підготовка текстів, вступне слово і прим. М. П. Стельмаха. — К., 1959;
139 Степан Мишанич
Думи. Історикогсроїчний цикл / Упорядк. та прим. О. /. Дея. Вступне
слово М. ТІ. Стельмаха. — К., 1982; Народні думи / Упорядник, автор
передмови і приміток С. В. Мишанич. — К., 1986.
6. Думи / Упорядк. текстів, вступна стаття, прим, та коментарі
ТА. Нудьги. — К., 1969.
7. Кирдан Б. II. Украинскис пародньїс думи. — М., 1962; його ж:
Украинский народний знос. — М., 1965; його ж: Собиратсли иародиой
поззии. — М., 1974, та ін. Музикознавчий аспект дум став об’єктом
дослідження С. Й. Тріщи («Мслос української народної епіки». —К.:
Наук, думка, 1979).
8. Архів Російського географічного товариства в Ленінграді. — Ф.
XXXI, од. зб. 25, арк. 75.
9. Там же, арк. 85.
10. Кирдан Б. II. И. И. Срсзнсвский // Кирдан Б. ТІ. Собиратсли
народной поззии. М., 1974. — С. 136-137.
11. Романець О. Чи фальсифікат «Запорожская старина»? // Нар.
творчість та етнографія. 1967. № 1. С. 24-38.
12. Цит. за: Романець О. Чи фальсифікат «Запорожская старина»?
С. 25.
13. Там же. С. 24-38
14. Чистов К. В. Соврсмснньїе проблеми текстологии русекого
фольклора / Доклад на заседании Здиционно-текстологичсской
комиссии V Международного сьсзда славистов. — М., 1963. С. 31.
15. Мелодії українських народних дум. Серія І. Списав по фонографу
і зредагував Філарет Колесса II Матеріали до української етнології.
Т. ХІП, 1910; — Т. II, 1913. Ці матеріали перевидані у кн.: Колесса Ф. М.
Мелодії українських народних дум / Підготувала до друку С. Й. Трица.
К., 1969.
16. Центральний государствсниьій архив литсратурьі и искусетва
(Москва). — Ф. 314, Максимович М. А., он. 2, ед. хр. 15, л. 5. Цит. за:
Кирдан Б. ТІ. Собиратсли пародіюй поззии. — С. 10.
17. Чумацькі пісні / Упорядк.: О. І. Цей, А. Ю. Ясенчук (тексти),
А. І. Іваницький (мелодії). К.: Наук, думка, 1976. — С. 10.
18. Пісні Явдохи Зуїхи. Записав ГнатТапцюра / Упорядк., передмова
та прим. В. А. Юзвенко, М. Т. Яценка. К.: Наук, думка, 1965. — С. 6.
19. Чистов К. В. Соврсмснньїе проблеми текстологии русекого
фольклора. — С. 38-41.
20. Пропп В. Я. Текстологичсскос редактированис записей фольклора
// Русский фольклор. Т. І. — М. — Л., 1956. — С. 200.
21. Цертелев М. О старинпьіх малороссийских песнях // Опьтт
собрания старинньїх малороссийских песней. — СПб., 1819.- С. 5
22. Цит. за кн.: Кирдан Б. П. Собиратели народной поззии. Из истории
украинской фольклористики XIX в. —М.: Наука, 1974. — С. 44-45
140
Загальнометодологічні аспекти
23. Срезневский И. Запорожская старина. — Харьков, 1833. Ч. І.
С. 17-18.
24. Там же. Ч. II. -С. 19.
25. Там же. — С. 7 —8.
26. Центральна наукова бібліотека АП УРСР. Ф. І, од. зб. 1392.
27. Кирдан Б. ТІ. Собиратсли народной поззии. — С. 151.
28. Див. докладніше: Дей О. І. Методологічна та джерелознавча база
видання зводів фольклору слов’янських народів // IX Міжнародний з’їзд
славістів // Історія, культура, фольклор та етнографія слов’янських
народів. — К., 1983. С. 270-280.
29. Отсчествснньїс записки. —• 1855. № 1. IV. — С. 27-31.
30. Значну роботу у цьому плані здійснив Кирдан. Див.: Кирдан Б.
Собиратели народной поззии. — С. 152 — 202, 247-259 та ін.
31. Українська народна поетична творчість. — К., 1958. — Т. І. — С. 145.
32. Грушевська К. Збирання і видання дум в XIX і в початку XX віку//
Українські народні думи. — Харків, 1927. -Т. І. — С. V.
33. Драгоманов М. Прсдисловис // Историческис песни малоруського
народа.- К., 1874. Т. І.-С. XX.
34. Докладніше про цс див.: Мишанич О. В. Українська література
другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. — К.: Наук, думка,
1980. С. 262-330.
35. Драгоманов М. Прсдисловис // Историческис песни малоруського
народа.- С. XX -XXI.
36. Життє і слово. 1895. — № 2. — С. 351.
37. Драгоманов М. Прсдисловис// Историческис песни малорусекого
народа. К., 1875. — Т. 2. — С. VII.
38. Грушевська К. Збирання і видання дум в XIX і в початках
XX віку. С. XXIV.
39. Смолич ІО. Довженко // Смолим Ю. Розповідь про неспокій.
Дещо з книги про двадцяті й тридцяті роки в українському літературному
побуті. — К., 1968. Ч. І.-С. 156.
40. Докладніше про цей аспект діяльності П. Мартиновича див.:
Кирдан Б. П. Мартинович и собиранис дум // Текстологичсскос изучение
зпоса.-М., 1971.- С. 161 169.
41. Колесса Ф. Українські народні думи. Перше повис видання з
розвідкою, поясненнями, нотами і знімками кобзарів. — Львів, 1920. С. 2.
42. Колесса Ф. Українські народні думи.- С. 3.
43. Архів Російського географічного товариства в Ленінграді. — Ф.
XXXI, од. зб. 25. Див. опис цих матеріалів: Зелений Д. К. Описанис
рукописей ученого архива имп. Русекого географического общества.
Пг. 1916, вмп. 3. — С. 1120-1123.
44. Готуючи, наприклад, перший том «Записок о Южной Руси» до
видання, перед подачею його цензору, П. Куліш сам «кое-что зачеркнул из
141 Степан Мишанич
благоразумной умсренности и осторожности». Див.: Кисвская старина,
1898, №4.- С. 119
45. Литературное наследие Н. И. Костомарова. — СПб., 1890. — С. 82.
46. Українські народні думи та історичні пісні / Упорядкували
П.Д.ГІавлій, М.С.Родіна, М.П.Стельмах. — К.: АН УРСР, 1955. — 659 с.
47. Историчсскис песни малорусскоого народа с обьяснениями
Вл.Антоновича и М.Драгоманова. — Т.І. — К, 1874. — ХХІУ+ 336 с. -ТЛІ. —
К., 1875.-166 с..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.