Плющ М. Я. Граматика української мови: Морфеміка. Словотвір. Морфологія

§ 61. Кличний відмінок

загрузка...

У системі відмінків української мови кличний відмінок про-
тиставлений усім іншим відмінкам функціональним стату-
сом. Реалізуючи категорійну іменникову сему «предметність»,
відмінкова форма кличного виконує синтаксичну функцію, зу-
мовлену комунікативними завданнями орієнтації висловлен-
ня до адресата, тобто функцію звертання. Цей рівень структу-
ри речення розглядається як м о д и ф і к а ц і й н о — с у —
п р о в і д н и й основному — б а з о в о — к о м у н і к а т и в —
н о м у (власне інформативному) рівневі, а звертання, вираже-
не кличним відмінником, — як компонент речення в ролі при-
рощення смислу за настановою мовця звернутися до адресата
мовлення
1
.
Основна опозиція — кличного і називного відмінків — ви-
ражається в їх спеціалізації. Називний відмінок виконує функ-
цію суб’єкта дії — підмета, яка зорієнтована на внутрішньосин-
таксичну організацію предикативної основи речення. Кличний
відмінок виражає функцію апеляції до адресата, що характери-
зується ізольованістю від синтаксичних зв’язків, властивих чле-
нам речення.
Реалізація категорійного значення актуалізації й ідентифі-
кації адресата мовлення входить до сфери встановлення кон-
такту комунікантів — спонукання співрозмовника до спілку-
вання, заохочення до чогось, вираження мовцем суб’єктивних
оцінок тощо. На апелятивну функцію нашаровуються фонові
значення експресивності, емоційності. Наприклад: А він [дяк]
мені: — Моя ти голубичко! Страданіє, як кажуть, возви-
ша… А як подумать, дівчинко моя ти, То хто із нас на
світі не розп’ятий? (Кост.).
У сучасній українській мові кличний відмінок має спеціальні
флексії в іменниках чоловічого і жіночого роду однини, що
позначають людей, тварин або уособлені предмети, наприклад:
юначе, товаришу, Ганно, доню, Леве, коню, корівко, дубе,
плането, мріє.
У множині кличний відмінок в звуковому вираженні збігаєть-
ся з формою називного відмінка. Наприклад: А вам, това-
1
Баранник Д. X. Два рівні граматичної структури речення // Мово-
знавство. — 1993. — № 6. — С 13—19.
151риші курсанти, я теж зауважу, — перейшов на серйозний
тон комісар, — менше іронії, коли йдеться про солдатську
науку (Гонч.). Однак омонімія кличного і називного відмінків
множини у реченні нейтралізується внаслідок функціональної
відмінності між ними.
Функціонально-семантичне значення кличного відмінка реа-
лізується в реченні незалежно від того, чи знаходить особа
адресата формальне вираження через особовий займенник ти
або ви. Пор.: — Коли що не так тобі, сину, — ти кажи
(Гонч.) і — До школи, до школи їдемо! Чуєш, мамо? — за-
скакав зраділий Андраш (Гонч.); — Заходьте, заходьте ж
до хати, гості дорогі… (Цюпа). Кличний відмінок зі значен-
ням апеляції до співрозмовника (об’єкта мовлення) семантич-
но може співвідноситися з формами дієслова всіх трьох осіб
однини і множини, однак завжди вказує на адресата мовлення
(2-гу особу). Пор.: — Ну, а тепер, Василю, поїдемо до мене, —
запросив Байрачний (Цюпа); — Ой, Михайлику, я зовсім
забула про куріпку (Ст.); — Товаришу капітан, заговорив
посильний, — прийшов сигнал біди… (Гур.).
У процесі мовлення особа мовця (я, ми) і особа, до якої
звертається мовець (ти, ви), завжди функціонально різні учас-
ники мовлення, навіть тоді, коли не мають формального вира-
ження у займенникових словах. Називний відмінок займенників
я, ти (ми, ви) займає позицію підмета двоскладного речення,
тоді як в односкладному реченні особа мовця й особа, до якої
звертаються, лише підказується формою дієслова-присудка. Імен-
ник, що називає особу мовця й особу, до якої звернено мовлен-
ня, може виконувати тільки роль конкретизатора 1-ї особи в
позиції прикладки або виражати апелятивну функцію — звер-
тання.
У зв’язках дієслова-присудка з іменником-підметом виразно
простежується взаємозумовленість форм конструктивних
компонентів речення. Координація форм дієслова-присудка й
іменника (займенника)-підмета за значенням особи здійснюєть-
ся і семантично, і граматично: дієслово у продовженні семи
«особа» «зорієнтоване» на сему, закладену в іменнику і транс-
поновану в займенникове слово, яке здатне вказувати на
особу.
Залежно від значення особи (неособи) іменника чи транс-
понованого в займенники я, ти, ми, ви, він, вона, воно,
152вони, що займають позицію суб’єкта-підмета, координує свою
форму дієслово-присудок. Дієслівна парадигма, що будується
на опозиції трьох синтаксичних значень особи (1-ї, 2-ї і 3-ї),
передбачає координацію форм цієї частини мови як з імен-
ником, так і з особовими та особово-вказівними займенника-
ми, які можуть вказувати на особу мовця, адресата мовлення
й особу, яка не бере безпосередньої участі в мовленні. У
цьому протиставленні значень 1-ї, 2-ї й 3-ї осіб координація
форм дієслова з кличним відмінком іменника завжди про-
стежується крізь призму предикативних відношень, тобто пре-
дикативного зв’язку ти- (ем-)-суб’єкта з дієсловом-предика-
том, що спрямовує висловлення я-суб’єкта до адресата —
2-ї особи.
Предикативні двобічні зв’язки між я-суб’єктом і дієсловом-
предикатом у плані комунікативної заданості передбачають
об’єкт звертання. Значення 2-ї особи — об’єкта звертання (ад-
ресата мовлення), що випливає із завдань мовленнєвої ситуації,
втілюється в спеціалізованій граматичній формі, введення якої
в структуру речення робить необов’язковою наявність форми
тм-суб’єкта і залишає «поза кадром» я-суб’єкт. 1 хоча суб’єкт-
підмет ти семантично дублює значення 2-ї особи, вже вираже-
не кличним відмінком іменника, в організації внутрішнього
складу речення вони функціонально різняться: займеннику ти
відводиться роль компонента структурної основи, а кличному
відмінку — апелятивна, або прагматична, функція, яка сприяє
переведенню змісту висловлення із плану інформації я-суб’єкта
в план спонукання до участі в мовленні адресата мовлення,
його активізації.
Формально-синтаксичні зв’язки вокатива-звертання відрізня-
ються від зв’язків узгодження, керування і прилягання. Дво-
плановість комунікативного акту в реченні зі звертанням зу-
мовлює і двопланове спрямування формально-синтаксичних
зв’язків кличної форми: до дієслова-присудка (або іншої фор-
ми, що займає позицію предиката) і до mu-суб’єкта, який зали-
шається часто формально не вираженим.
Співвіднесеність кличного відмінка з mu-суб’єктом у на-
зивному відмінку властива структурам двоскладного речен-
ня. В односкладному вона співвідноситься або з називним,
або з непрямими відмінками суб’єкта, а також може співвідно-
ситися з непрямими відмінками і відмінково-прийменнико-
153вими формами особового займенника ти (ви) зі значен-
ням об’єкта. Наприклад: Як тебе не любити, Києве мій!
(Мал.); Спасибі тобі, річко-чародійнице, що ти навія-
ла мені приспану давно бувальщину (Цюпа); Ой, світе
ясний, світе прекрасний, як на тобі гарно жити!
(Цюпа).
Вокатив як морфологічна форма вираження апеляції —
звертання до адресата мовлення на основі номінації особи (істо-
ти) — завжди дає узагальнену вказівку на 2-гу особу чи то на
рівні суб’єктно-предикативних зв’язків, чи на рівні синтаксич-
них елементів, що поширюють предикат або предикативну ос-
нову речення. Навіть у випадку зв’язку кличного відмінка з
лш-суб’єктом на перший план виступає співвіднесеність мов-
лення з 2-ю особою. Наприклад: Негритянко! Задумана
ноче, Забудьмо сьогодні про всі табу, Серце моє виспівати
хоче Твоїм рукам золоту хвальбу (Павл.).
Відзначена Л. А. Булаховським особливість, що з давніх
часів займенники не утворювали кличного відмінка (окрім
специфічного явища в латинській мові — форми ті від за-
йменника meus
1
), підтверджує той факт, що функціональне зна-
чення спрямування мовлення до адресата закладено передусім
в особовому займенникові ти (ви), а іменникові в кличному
відмінку відводиться апелятивна роль через номінацію особи
(істоти).
У реченні зі звертанням на першому плані виступає спону-
кальна модальність — заклик отримати відповідь на запитання,
бажання закликати до дій, зацікавити тощо, у зв’язку з чим
скорочується частина інформації, покликана характеризувати
особу мовця, тобто я-суб’єкт. Однак семантичної недостатності
не відчувається, оскільки кличний відмінок, крім апелятивного
значення, дістає додаткове значення експресивної оцінки, що
йде від особи мовця (я-суб’єкта). Додаткове функціональне
навантаження кличного відмінка нашаровується на основне
значення — апеляції до особи — адресата мовлення. Такий
кличний відмінок можуть утворювати іменники зі значенням
суб’єктивної оцінки (сиротиночко, розумнику, кониченьку),
1
Булаховський Л. А. Клична форма (вокатив) // Вибр. праці: В 5 т. —
К., 1977. — Т. 2. — С 281.
154зокрема й назви неістот {квітонько, зірочко, місяченьку,
вітроньку).
Словоформа кличного відмінка може набувати статусу ре-
чення. Звертання-речення властиві передусім розмовному
мовленню. Вони нерозчленовано виражають суб’єктивну
оцінку дій, станів, якостей та інших ознак особи, до якої звер-
тається я-суб’єкт. Супроводжуючись виразною окличною,
спонукальною або питальною інтонацією, звертання-речен-
ня виражають різноманітні відтінки реакцій особи мовця і
розглядаються як специфічні синтаксичні одиниці мови,
головна функція яких полягає у вираженні емоцій, почуттів,
експресії.
Отже, кличний відмінок входить в особово-відмінкову па-
радигму іменника, співвідносячись за значенням особи-діяча з
формою називного відмінка і за апелятивною функцією — з
усіма відмінками, однак опосередковано — через займеннико-
ве слово ти. Продовження семи «особа — адресат мовлення»
реалізується як на рівні головних членів, так і на рівні компо-
нентів, що поширюють предикативну основу речення.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.