Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ПОЕТИКА ФОЛЬКЛОРНИХ ЖАНРІВ. Степан Мишанич. УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ГОЛОСІННЯ — 1

Голосіння як художній вислів туги й горя, болю й розпуки супро­
водять такі трагічні моменти в житті людини, як смерть близьких, трива­
ла вимушена розлука з родиною та рідними місцями, хвилини відчаю,
коли людині стає нестерпно важко. Голосіння, отже, широко культивува­
лися й поза обрядом поховання й поминок; голосили з приводу невро­
жаю, важкої хвороби, сирітської долі, примусового заміжжя, одинокої
старості тощо. На українській етнічній території цей древній жанр на­
родної творчості мав різні місцеві назви: голосіння, тужіння, плачі, заво­
дини, приказування, причитування, йойокання, хоча характеристик визна­
чень самого процесу зафіксовано набагато більше — голосити, тужити,
лементувати, наказувати, заводити, співати, плакати, йойокати, хвалити, при­
казувати, наговорювати, иричитувати тощо- Ці терміни відбивають не
лише місцеву назву явища, а й характеризують якусь суттєву його якість.
У тих місцевостях, де ще донедавна зберігся звичай наймати жінок для
оплакування покійника, їх називали плачками.
Зважаючи на усталеність в українській науці терміна «голосіння»
на визначення явища, не бачимо необхідності замінювати його на інший,
хоча окремі дослідники наполягають на цьому. Зокрема, дослідник фоль­
клору Подніпров’я В.Мицик вважає доцільнішим називати явище
«тужінням». «Туга, говорить він, — це внутрішній стан душі, а плач,
голосіння, то її зовнішній вияв. Тому-то люди, скільки мені не доводило­
ся говорити з ними, посутньо і містко називають цей стогін згорьованої
душі тужінням» [ 1 ). Коментувати цей вислів немає потреби, він говорить
сам за себе.
Традиційно на Україні, як і в багатьох інших народів, голосіння
складають органічну частинку поховального обряду: оплакати покійника
так же важливо, як і відповідно його спорядити та витримати всі інші
дійства обряду. Пригадаймо Шсвченкове
В неволі виріс меж: чужими,
і неоплатний своїми,
В неволі, плачучи, умру [2].
Обов’язковість цієї регламентації відбиває і народна пісня:
Якби в мене сестри були,
Вони б мене обтужили,
Вони б мене обтужили,
В золотий гріб положили [3].
Нерозривність категоріальної пари — поховання й оплакування —
зафіксована і в самих голосіннях, «Доню моя, — приказує мати над доч-
144
Поетика фольклорних жанрів
кою, — нащо ти мене покинула, стару й темну? А ти ж бідкалася й
казала: «Мамочко, я вас поховаю й оплачу». А в мене ж дочок нема, а
тільки син. А хто ж мене оплаче? А тепер, донечко моя Мотруню, дове­
лось тебе оплакувати».
Без перебільшення можна стверджувати, що голосіння є ключовим
жанром для розуміння генезису, поетики й стилю народної ліричної пісні,
українських дум і балад. Цілі цикли (невольничі думи й пісні), тематичні
групи (пісні про смерть козака в степу, чумака в дорозі, відповідні
рекрутські, солдатські, наймитські та заробітчанські пісні) виросли з
голосінь і зберегли цей зв’язок на всіх етапах побутування.
Найпоширенішим різновидом жанру є поховальні голосіння. Зви­
чай голосити за померлими практично відомий у всіх народів. Уже в
описах культури найдавніших цивілізацій, у хамітів і єгиптян, зустрічаємо
згадку про голосільниць. У 24-й пісні «Іліади» в описі похорон Гсктора
наведено дані про грецьких чоловіків і жінок — виконавців голосінь.
Над тілом Ахілла по черзі голосять дев’ять муз, тобто богині поезії,
мистецтв і наук. На вірменському похороні в дохристиянську добу по­
мерлого оплакував хор, що складався із так званих дочок трауру на чолі
З матір’ю оплакування [4]. Оплакування померлих культивувалося в римлян
навіть у період найвищого злету римської культури. І ось як говорить
Біблія про староєврейських голосільниць:
Так говорить Господь Саваот:
«Розгляньтеся та голосільниць покличте,
і нехай вони прийдуть,
і пошліте до мудрих жінок, і вони поприходять!
І хай поспішають, і хай спів жалоби над ними
підіймуть,
і хай наші очі зайдуться сльозою,
а з наших повіків вода хай тече!
Бо почується голос жалобного співу з Сіону…
і навчіть дочок ваших жалобного співу,
й одна одну — жалобної пісні» [5].
Звичай оплакувати покійника у формі високопостичних голосінь
здавна відомий арабам. Мусульманство, як і християнство у слов’ян, про­
тистояло цим звичаям, однак викорінити їх було неспроможне. Ще в
домусульманський період записи голосінь відомої професійної плачки
Ханси склали поважний збірник (диван), який вважається однією з ок­
рас арабської класичної поезії [6].
Мистецький рівень голосінь досяг розквіту у період культивуван­
ня професіональних виконавців, тобто тоді, коли оплакування було
невід’ємною частиною обряду поховання та пізнішого поминання небіжчика
із сакральною функцією як домінантною. Ми не можемо з достатнім
науковим обґрунтуванням вказати на рубіж переходу на Україні від
145 Степан Мишанич
професійного виконавства до індивідуального, оскільки вже перші писемні
джерела X — XII ст. засвідчують останній різновид. У той же час в
окремих місцевостях продовжують наймати голосільниць, про що свідчать
не лише писемні пам’ятки [7|, ай факт збереження цього звичаю до
нашого часу [8].
Так чи інакше, професійне виконавство голосінь — явище не лише
давнє, а й поширене в усіх народів. Саме воно сприяло виробленню стійких
форм голосінь, збагатило їх поетику широкою гамою художніх засобів і
прийомів, надало їм чітко окреслених жанрових ознак. Уже в найдавніших
зразках досить виразно окреслюються дві частини — лірична й епічна,
тобто ліричні моменти нарікань, звертання до покійника чергуються зі
спогадами про його достоїнства, добрі діла. Така схема, вироблена
професійними виконавцями в найдавніші часи, дійшла до нашого часу.
Якщо ліричні мотиви, незважаючи на прикріпленість до ситуації, соціальний
статус покійника, тяжіли до стабілізованих форм і переходили з одного
твору в інший без суттєвих змін, то кожний конкретний випадок вимагав
реальних життєвих спогадів. Тому епічна частина майже завжди
імпровізувалася, хоча й мала певні усталені мотиви, схеми.
Уже в давні часи голосіння виходять за межі поховального обря­
ду, вони звучать також на поминках [9|. Зрозуміло, що поминальні
голосіння відрізнялися за формою і змістом від голосінь-імпровізацій,
виконуваних у кілька станів під час поховання. Осмислення події з
певної відстані надавало таким планам своєрідної форми, превалювання
в них епічної частини. Ймовірність відриву голосі нь-спогаді в від обряду
збільшувалася у випадках, коли покійник займав у житті високе соціальне
становище, тобто коли його смерть набувала широкого соціального резо­
нансу. Такі голосіння-сногади О.Вессловський розглядає як суто мистецькі
твори |10|. «Приєднайте до певних психологічних мотивів і створеної
стійкості їх словесного вислову ще й любов до певних традиційних
сюжетів, що повторюються із роду в рід, — і ми опинимось на грунті
епосу й епічного стилю,— стверджує вчений. Заплачка про видного
діяча ставала історичною оповіддю, баладною піснею і переходила в пере­
каз; до них приєднувалися пісні, навіяні показними подіями народного
життя, перемогами і поразками, пісні міфологічного змісту» [11].
У даному разі для нас важлива вказівка відомого вченого на
відкріплення голосіння від обряду, на його перехід у самостійний фоль­
клорний жанр, який розширив свої функції, набув самостійних ознак,
відносно стабілізованої форми і міг звучати не лише на похоронах.
Про слов’янські поминки вперше згадує візантійський письмен­
ник VII ст. Теофілакт, який в описі походу візантійського війська 590 р.
«в середину краю слов’ян» подав звичай поховання [12].
Згадки про давньоруські голосіння знаходимо у візантійського
історика Льва Діалопа, в арабського мандрівника й письменника Ібн-
146
Поетика фольклорних жанрів
Фадлана (подорож якого слов’янські землі відбулася в 912 — 922 рр.).
Однак згадки ці, як стверджує А.Кримський, — «одні невиразні натяки»,
робити з яких наукові висновки неможливо [13]. Надійнішу інформацію
про давньоруські голосіння дають перші східнослов’янські писемні пам­
‘ятки. Як засвідчує автор «Літопису руського», за Олегом «плакали всі
люди плачем великим, і понесли його, і погребли на горі, що зветься
ІЦсковицсю» [14]. Літопис під 945 роком передає згадку про тужіння
Ольги за своїм чоловіком Ігорем, якого убили древляни. «Хай поплачу
я над гробом його і вчиню тризну мужеві моєму», — заявляє Ольга,
відправляючись до древлян. І «прийшла до гробу його і плакала по
мужеві своєму» (с. 33). І далі літопис рясніє описами оплакування по­
мерлих. Так, київського князя Володимира «оплакували бояри яко зас­
тупника землі їхньої, [а] вбогії яко заступника і кормитсля» (с. 75).
«Плакав… вельми за отцем своїм» Борис, «бо любив його отець більше
од усіх» (с. 77); за Ростиславом «плакала… мати його [княгиня Анна], і
всі люди плакали за ним сильно» (с. 134); «У двадцять четвертий день,
у день святих мучеників Бориса і Гліба, був плач великий у городі
[Києві]» (с. 135); плакав вельми за осліпленим Васильком Володимир
Всеволодович (с. 150).
Володимира Мономаха оплакували священнослужителі, і «весь
народ, всі люди за ним плакали, як ото діти за отцем або за матір’ю.
Плакали по ньому всі люди і сини його Мстислав, Ярополк, Вячеслав,
Юрій, Андрій, і внуки його» (с. 181). Плакав гірко за братом своїм
(Ігорем) Володимир Давидовим; за убитим Володимиром тужить Ізяслав
(с. 248). За посіченими галичанами-колодниками «був же плач великий
по всій галицькій землі» (с. 260).
«Літопис руський» не лише згадує про численні факти тужінь і
планів над померлими, а й наводить окремі їх фрагменти. Ось як переда­
но плач-молитву Гліба за батьком і братом Борисом: «Горе мені, Господи!
Луччс б мені померти з братом, аніж жити у світі сьому облудному!
Коли б же побачив я, брате, лице твоє ангельськеє, — умер би з тобою!
А нині для чого зоставсь я один? Де є слова твої, що ти товорив їх мені,
брате мій любий? І Іипі вже я не почую тихого твойого научання. А якщо
дістав ти сеє уповання у Бога, молися за мене, щоб і я прийняв таку
саму смерть. Луччс б мені з тобою померти, аніж у світі сьому облудно­
му жити» (с. 79). Ще більш виразне описання похорону князя Ізяслава, у
якому наведені окремі фольклорні формули голосінь’: «Убитий був князь
Ізяслав місяця жовтня у третій день, і, взявши тіло його, привезли його
в човні, і поставили навпроти Городця [Пісочного]. І вийшов назустріч
йому весь город Київ. І положили його на сани, і повезли його зі
співами попи і чорноризці, і понесли його в город, і не можна було
чути співу серед плачу великого і голосіння: плакав по ньому весь
город. Ярополк же ішов за ним, плачучи, з дружиною своєю: «Отче, отче
І 47 Степан Мишанич
мій! Скільки без печалі пожив ти єси на світі сьому, многих напастей
зазнавши од людей і од братів своїх? Тепер же погиб ти не од брата, а
за брата свойого положив голову свою!» І, принісши, положили тіло
його в церкві [Успіння] святої Богородиці, вложили його в раку кам’я­
ну і мармурову» (с. 123).
Зразок плачу «жінок руських» наводить автор «Слова о полку
Ігоревім», завершуючи ним оповідь про поразку Ігоря у битві з полов­
цями: «Жсньї рускія в-ьсплакашась аркучи: уже намь своих-ь мильїхь
ладь ни мьіслію смьіслити, ни думою сдумаги, ни очима сьглядати…»
115]. Апофеозом мистецької довершеності голосінь раннього українсько­
го середньовіччя вважається плач Ярославни із цього твору [16].
Текст голосіння наведено також у «Сказанії про Бориса і Гліба»
та в інших пам’ятках середньовічної української літератури. Той факт,
що ця література широко користувалася поетикою народних голосінь,
безперечний і говорить сам за себе [17|.
З XVI ст. про характер українських голосінь дізнаємося з польських
джерел, зокрема з творів Яна Мснеція, С.-Ф.Кльоповича. Найцікавішим
для нас є голосіння з поеми С.-Ф.Кльоновича «Роксоланія», яке засвідчує,
що вже в XVI ст. жанр розвивався в тих же формах, що і в XIX та XX
ст. Голосіння побудоване на типових формулах, із дотриманням форми
діалогу, хоча і з невластивою фольклору будовою строфи. У цьому зраз­
ку маємо не лише найпоширеніші для XIX — XX ст. мотиви, а й їх
розташування [ 181. Найнята голосільниця, пише С.-Ф.Кльонович, припав­
ши до трупи, плаче і промовляє такі слова:
Мужу коханий, помер ти, помер, наймиліший, єдиний,
В вічну домівку ти йдеш, звідти нема вороття.
Хто буде в хаті порожній господарем, хто буде вчити
Осиротілих дітей? Поле хто буде орать?
Хто череду випасатиме, мед із колод буде брати?
Хто нам плестиме коші, щоб покладати в них сир?
Як зрозуміти, чому ти вмер, нерозумний, неначе
Бракло чогось тобі тут голоду ж ти не зазнав?
Таж і городи твої, й поля тобі родять багаті,
Вдома у тебе лежить різного повно добра.
Сім пар волів у ярмо запрягати сьогодні ти міг би,
Ще п ‘ять десятків волів ходять іще без ярем.
Ввечері двадцять корів доїтись до тебе приходять,
Стільки ж добірних тварин доїться в тебе удень.
Ціла коптиться свиня під покрівлею хати твоєї,
Повні із сиром діжки досі в коморі стоять.
Плодяться кури у нас, кудкудакання чути невпинне,
В кублах м ‘якеньких сидять, яйця в соломі несуть.
Гуска тут капітолійська несеться спокійно, без крику,
148
Поетика фольклорних жанрів
Яйця свої загріба хитро в солому вона.
Бджоли сповняють повітря приємним
і любим бринінням,
Жовту вошину в собі містить колода пуста.
Мужу коханий, помер ти, наймиліший, єдиний,
В вічну домівку ти йдеш, звідки нема вороття.
Хто ж то віднині мене в обійми буде брати,
Хто приголубить мене, кинуту в світі саму?
В вічному смутку я буду тепер доживать свого віку,
Втіхи не буде мені — ти ж відійшов назавжди.
Ох, я нещасна, вже сон залізний склепив твої очі,
Я виливаю свої та марні жалі.
Отже, навіки прощай і спокоєм вічним втішайся,
До голосіння глухий, і, мов залізо, твердий [ 19].
Зіставляючи фрагменти давньоруських голосінь із записами XIX
— XX ст., дослідники простежують успадкування давньоруської традиції
українськими голосіннями (20], в той час, як у Росії культивувалися
відмінні форми (21]. Інколи при цьому звучить теза про слабу
розвиненість української голосільної традиції порівняно з добре розви­
неною північноросійською [22|. Погоджуючись у принципі з фактом фор­
мальної різниці між українськими та російськими голосіннями, ми не
можемо прийняти тези про максимальну розвиненість перших і мінімальну
других. Народ завжди культивував тс, що на даному етапі історичного,
соціального й духовного розвитку йому було необхідне, і втілював його
у тих формах, які йшли в руслі загального рівня всього фольклору.
Перебуваючи у двосторонньому зв’язку з усім фольклорним фондом,
голосіння вбирали все краще З поетики усної традиції, віддаючи, з свого
боку, чимало елементів цій традиції. Що цс саме так, засвідчує органічний
зв’язок голосінь з думами, історичними піснями, народною лірикою. Той
факт, що українські голосіння не набули усталеної поетичної форми, аж
ніяк не засвідчує низького рівня, їхньої неповноцінності з боку форми.
Речитативна форма голосінь, нерівноскладовий вірш — суттєві їх ознаки,
а не недолік. До того ж, порівнюються різні форми поетичного втілення
голосінь — пісенна і речитативна. Якщо продовжити паралель, то за цією
логікою художність українських дум теж поступається російським били­
нам. Безумовно, ці порівняння не мають під собою ґрунту. Очевидно, їх
слід сприймати як стилістичні відхилення.
У писемних пам’ятках періоду Київської Русі не зустрічаємо жод­
ної згадки про наявність професіональних голосільниць; оплакують близькі
родичі покійника, а в окремих випадках, коли небіжчик займав високий
соціальний ранг, — весь народ. Проте останнє сприймається як метафора,
яка засвідчує відношення народу до небіжчика, з одного боку, та оцінку
його з боку автора пам’ятки — з другого. Із уривків, що дійшли до нас,
149 Степан Мишшшч
бачимо нівелювання магічної функції голосінь і зростання їх естетичної
та соціальної функцій. Очевидно, авторською волею голосінням цього
періоду надані яскраво виражені та політичні мотиви. «Цілком ймовірно, —
зауважує з цього приводу К.Чистов, — що подібного роду мотиви зву­
чали і в голосіннях, пов’язаних з відходом воїнів у походи, і таких, що
історично передували більш пізнім рекрутським і солдатським
голосінням» [23].
З часу прийняття християнства як офіційної релігії, а особливо з
часу масового поширення його в Київській Русі, церква повела нещадну
боротьбу з усіма язичницькими обрядами і звичаями, в тому числі й з
традиційними голосіннями. Звичай оплакувати покійника не відповідав
догматам церкви, яка трактувала смерть як радісне завершення гріховного
земного життя, як Боже благословення, оплакувати яке — тяжкий гріх.
Церква розробляє і нав’язує народові свої обряди й ритуали, в тому
числі й обряд похорону. Але викорінити створювані віками духовні
цінності було неможливо: старі язичницькі обряди співіснували з нови­
ми, нав’язуваними духовенством. Особливо виразної двоїстості набули
такі обряди, як весілля і похорон.
У період, коли церква досягла найбільшої могутності, звичай опла­
кування покійника був заборонений у Росії постановою Стоглавого со-
бора (1551). З початку XVIII ст. за наказом Негра І накладається сувора
заборона на голосіння при похованні представників панівної верхівки.
Як бачимо, церква робить все для того, іцоб уніфікувати духовне життя
народу; до церкви у цьому плані рішуче приєднується світська влада.
Па Україні протягом віків церква мусила рахуватися з народною
традицією поховання й оплакування покійника; встановилася навіть пев­
на черговість тих чи інших елементів народного обряду і виконуваних
представниками церкви.
* * *
Вивчення поховального обряду на Україні, і зокрема різних його
складових, має поважну бібліографію і бере свій початок з праці
І.Червінського «ОкоІіса2а. ІЗпісзІгзкатіесіту 8ігует і Ілзтпіка» (Львів, 1811).
З того часу вивчення похорону набуло систематичного характеру [24],
чого не можна сказати про голосіння. Перша згадка про українські
голосіння як вид усної творчості пов’язується з іменем французького
фольклориста, письменника й літературознавця Клода Форієля. Випуще­
на ним 1824 р. в Парижі збірка «Ьезспґпія рориіаігез сіє 1а Огесе тосіегпе»
(«Народні пісні сучасних греків»), у якій були надруковані й народні
голосіння (мирологи), викликала зацікавлення цим жанром у багатьох
європейських країнах, в тому числі й на Україні. Збірник К.Форієля у
рік його виходу був перекладений на російську мову М.І.Гнєдичем.
150
Поетика фольклорних жанрів
Звертаємо увагу не лише на оперативність перекладу книги К.Форієля,
а й на її загальне демократичне спрямування [25] та на вказівку пере­
кладача, що у східних слов’ян, зокрема в українців, теж є голосіння,
подібні до новогрецьких мирологів. Що це саме так, свідчить цитата з
праці К.Форієля: «За своєю природою і походженням вони (грецькі
голосіння.— С.М.) завжди є імпровізаціями і творяться в момент ще
свіжої печалі й невгасимої скорботи; правда, при складанні цих пісень
теж користуються стереотипними фігурами і загальними місцями у
вступі, в переходах і закінченнях; але різні обставини кончини оплаку­
ваного і відношення до нього голосільниці все ж роблять кожну із цих
пісень цілком самостійною імпровізацією. Розмір їх — звичайний пісенний,
і наспів, змінюваний в окремих місцях, загалом залишається одним і тим
же, так що жалібна мелодія, повільна й тягуча, закінчується на високих
нотах і нагадує скорботні оклики. Вражає те, що сором’язливі, прості
жінки у моменти глибокого горя рантом стають поетами. Само собою
зрозуміло, що далеко не всі грецькі жінки однаково володіють цим
даром. Декотрі з них прославилися своїми голосіннями, і тому звичайно
їх запрошують, щоб виконати останню пісню померлому» [26].
Однак вивчення голосінь порівняно з іншими елементами похо­
вального обряду та іншими жанрами фольклору загалом мало спора­
дичний характер. Навіть П.Чубинський обійшов їх увагою і дав у чет­
вертому томі свого капітального зібрання лише окремі зразки голосінь,
зазначивши, що вони одноманітні по всій Україні [27]. Дещо стимулюва­
ли вивчення українських голосінь «Причитания Ссвсрного края» Є.Бар­
сова (М., 1872 — 1882). За цим зразком задумав видати «Причитания
Южного края», тобто українські народні голосіння, С.Врайловський. Од­
нак відсутність професійних голосільниць на Україні, а також труднощі
записування цього виду народної творчості у його природному
функціонуванні також привели дослідника до хибного висновку про
одноманітність українських голосінь [28]. Таке твердження ґрунтувалося
на тому, що записи велися здебільшого з пам’яті пересічних виконавців,
тобто відтворювалися типові мотиви. Нагромадження цих мотивів і ство­
рювало враження одноманітності.
Не було одностайності і в трактуванні найважливіших елементів
народних голосінь. Першим звернув увагу на поезію народних голосінь
та на їх зв’язок з народною лірикою О.І Іотебня. Спираючись на капітальне
видання Є.Барсова та на сербські матеріали, практичне значення звернен­
ня до померлих і голосіння загалом учений виводив з потреби «дати
вихід душевному хвилюванню…; легше голосити хоча б недоладно, ніж
потім згадувати мовчки» [29]. Вчений простежує два погляди на смерть
та на покійника, відбиті і в голосіннях. Червоною ниткою в останніх
проводиться думка про те, що «из мертва живой не станетея», що покійник
не почує, не заговорить, що «не спливать камню поверх водьі, не бьівать
151 Степан Мишанич
кормильцу-батюіпку в свосм доме». Цьому висновку в самих голосіннях
протиставляється тверда віра в можливість повернення покійника, засно­
вана на давньому віруванні, згідно якого померти — значить тільки
переставитись, тобто переміститися, змінитись [ЗО]. «З цієї точки зору, —
продовжує вчений,— значення плачу як полегшення душі — тільки
другорядне, а в своїй виключності тільки пізніше; головне ж у тому,
щоб «воскликать» померлого, «звать» його, «будить», «просить» його
повернутися» [31]. Ці два погляди народу на смерть, за О.Потебнею,
стадіально різні і взаємозаперечують один другого. Кликання померлого,
звернення до нього, запрошення, щоб він повернувся чи хоч прийшов у
гості,— мотиви більш давні і важливі для розуміння суті багатьох
мотивів голосінь.
Спостереження О.Потебні, щоправда, висловлені ним побіжно в
аналізі балади про ІГГтефаиа-воєводу, на жаль, не були належно сприйняті
й оцінені сучасниками вченого, зокрема тими, що в своїх студіях народ­
них голосінь відштовхувалися не від емпіричного матеріалу, а йшли від
теоретичних розмірковувань, часто побудованих на хибному теоретично­
му ґрунті, або ж намагалися «примирити» догми офіційної церкви з
народним трактуванням смерті й померлого. ‘Гак, представники
міфологічної школи розглядають сучасні їм голосіння тільки як улам­
ки колись повноцінного матеріалу, який «складає надбання
спільнослов’янське і йде від найдавніших часів» [32]. Концепція
міфологічної школи, втілена в положеннях так званої солярно-атмосфе­
ричної теорії (яка, зрештою, була недалекою від релігійного тлумачення
предмета); пояснювала життя як сонце, світло, а смерть — як темряву й
холод. «Визнання в душі сили світла й тепла, уявлювання її вогнем, зіркою,
усе це неминуче вело до того, щоб місцем житла душ вважати небо,
повітряну сферу, де рухаються небесні стада-хмари, що жене виючий вітер
і освітлює блискавка та небесний вогонь» [33]. Але звернувшись до конк­
ретного матеріалу народних голосінь, С.Брайловський робить ряд цікавих
спостережень, які не в усьому узгоджуються з теоретичною схемою
міфологічної школи. Згідно відбитих у голосіннях народних уявлень, після
смерті людина потрапляє не в атмосферу сонця, світла й вітру, а в могилу,
тобто в місце, куди «і вітер не віє, і сонце не гріє».
Цікавим, але не до кіпця поясненим є спостереження С.Брайловсь-
кого про одне з загальних місць голосінь, у якому відбито вірування
про тс, що після смерті людина може набути вигляду будь-якого предме­
та оточуючої природи, найбільше — живих істот. Цитата з голосіння з-під
Ніжина («Да коли ти до мене в гості прибудеш? Да чи ти ітимеш, чи
летітимеш, чи плистимеш? Утонькою плистимеш — буду ряску розгоняти,
зозулею будеш летіти — сад буду розхиляти, дорогою йтимеш — буду
доріженьку промітати, буду і воріточки одчиняти») відбиває анімістичні
вірування наших далеких предків, тобто ті явища, які, очевидно, сягають
152
Поетика фольклорних жанрів
праслов’янської спільності.
У дорадянський період найбільше уваги голосінням приділив В.Да-
нилов, який планував підготувати фундаментальне дослідження про цей
вид творчості. На початку XX ст. вчений провів значну підготовчу
роботу по збиранню голосінь, написав і опублікував ряд статей, де пору­
шив важливі питання генезису українських голосінь, їхньої художньої
природи, простежив їх взаємозв’язки з народною поезією тощо.
Найпомітнішими в цьому плані можна вважати такі статті, як «Древней-
шес малорусекос причитание» (Киевская старина, 1904, № 12), «Взаимо-
влияние украинских погребальних причитаний и бьітовьіх песен» (Ки­
евская старина, 1905, № 3), «Носитсли похоронних причитаний в
Малороссии» (Киевская старина, 1905, № 4), «Одна глава об украинских
похоронних причитаниях» (Киевская старина, 1905, № 11/12), «Симво-
лика птиц и растсний в украинских похоронних иричитаниях» (Киевс­
кая старина, 1906, № 11/12), «Порівняння смерті і весілля в українських
погрібових голосіннях» (Україна, 1905, № 6), «Обраіцение к читателям о
собраиии украинских похоронних причитаний» (Украйна, 1907, № 7/8),
«Из народной жизпи в Малороссии. Анекдоти о плакальщицах» (Жи­
вая старина, 1910, № 1/2).
В. Данилов розглядає голосіння як «безпосередній рефлекс певно­
го психологічного стану», як «продукт сильного почуття скорботи й
горя», на який не мала впливу «самосвідома діяльність інтелекту» [34].
«В таких голосіннях, — писав він, — виразилося безпосереднє глибоке
почуття втрати близької людини, що мимоволі прагнуло проявитися у
виразних звуках, бо об’єктивований у звуці стан людської психіки, яким
би сильним не був, полегшується, як біль, криком, і нри цьому уже не
підпорядковує собі повністю свідомість, але сам розумно підкоряється їй.
Як твір, що виник безпосередньо під впливом почуття, голосіння у їхньо­
му чистому, не стилізованому певним чином вигляді, подібно до всякого
твору первісної поезії, становлять синкретизм поетичних видів, що роз­
винулися пізніше» [35]. Отже, в поясненні мистецької природи голосінь
В.Дапилов стоїть на засадах психологічної ніколи у фольклористиці, трак­
туючи цей вид народної творчості як нсусвідомлено-художню форму мис­
лення, пов’язану з певним психологічним станом голосільниці. На відносно
пізньому етапі суспільного розвитку форма й зміст голосінь еволюціонують
у певному напрямі, на їх стабілізацію в першу чергу виливає типологія
психологічного стану голосільииць під час поховання. У той же час вче­
ний не виключає елементів свідомого підходу до удосконалення мистець­
кого рівня голосінь, особливо талановитими жінками.
Зрозуміло, що це одностороннє пояснення генезису та художньої
природи голосінь. Вони в усі часи зберігали поліфункціональність, у
якій сакральний та естетичний елементи не тільки органічно поєднува­
лися, доповнювали одне одного, а й були підпорядковані головному
153 Степан Мишанич
завданню — оплакати покійника, висловити за ним жаль, полегшити для
близьких і рідних момент розлуки.
Приєднавшись у визначенні голосінь до О.Котляревського, тобто
розглядаючи «смерть як синонім горя і злигоднів», а голосіння як вияв
почуття втрати й смутку |36], та сконцентрувавши всю свою увагу на
з’ясуванні художньої природи голосінь, В.Данилов трактує образи й
мотиви, символіку цього виду народної творчості не як відображення
міфологічного мислення наших предків, а тільки як «форму стилістичного
напрямку поетичної думки» [371. Більше того, вся система поетичних
засобів голосінь — це тільки результат багатої уяви, здатної створити в
голосіннях «псевдоміфічну атмосферу» [38]. «Уявлення українських по­
хоронних голосінь становлять досить переконливий приклад стилістичного
утворення удаваних вірувань» [39]. Поетика голосінь, за В.Даниловим,
генетично обумовлена не міфологічними уявленнями, а психічним ста­
ном, на грунті якого й виросли самі голосіння [40].
Багато загальних місць народних голосінь, як і всієї фольклорної
системи загалом, можтта зрозуміти, врахувавши положення марксистсь­
кої естетики про тс, шо в древніх народів не було ще «художнього
виробництва» як такого, що багато витворів духовної культури, побудо­
ваних на міфологічному сприйнятті навколишнього світу, мали
нсусвідомлено-художній характер і стали сприйматися як витвори мис­
тецтва значно пізніше. У голосіннях таких елементів особливо багато,
але В.Данилов розглядає їх як явища мистецького порядку. Фактично
він не бачить різниці між міфологічними образами, які на ранньому
етапі не сприймалися мистецькими явищами, і художніми тропами, бага­
то з яких генетично сягають міфологічного мислення, але втратили зв’я­
зок з давніми віруваннями.
Важливим розділом в історії вивчення голосінь було видання 1912
р. 31 /32 тому «Етнографічного збірника», перша частина якого містить
найповніше на той час зібрання голосінь з передмовою І.Свенціцького.
Голосіння, пише в ній автор, — цс лірично-епічні твори, що належать
до обрядової поезії. Як «припадкові імпровізації», «вираз поетичної уяви,
проникнутої болем душі», «голосіння зродилося з окликів болю з приво­
ду страти дорогої людини. Оклики лучилися з часом у ряд поодиноких
гадок-висловів, що означали відношення живого до мерця і навпаки. Сі
вислови, нераз у формі одного епітету, розросталися до величини
самостійних поетичних порівнянь — картин і їх суми, лученої в одну
цілість, як ритмом і римою, так і провідною гадкою всякого голосіння
взагалі — звеличити прилюдною похвалою мерця. Ссю гадкою лучиться
голосіння з обрядом похорону, складовою частиною якого воно й стало.
З моментом тісної злуки вільної принагідної імпровізації з обрядом
голосіння починає камсніти в своїх поетичних оборотах-картинах, поки
зовсім не перейшло як певний означений канон у репертуар обрядових
154
Поетика фольклорних жанрів
плачок-голосільниць. В сій стадії закаменілості застає голосіння хрипи
янство, яке і звертається перш усього проти нього. Християнський похо­
ронний обряд випер, очевидно, давній звичай найманого оплакування, але
не зміг побороти природного чуття — горя і його виразу у дійсних
жалібників. Голосіння оживає знов як імпровізація і зливається в своїх
формах почасти з давніми речитативами заводу (прадавні порівняння і
картини з природи, епітети) та прилучає до них ряд нових елементів,
узятих переважно з нового християнського світогляду. Хоч у тій стадії
голосіння не є вже в силі самостійного розвитку, хоч воно часто послу-
гується готовим образцем, то все-таки воно здержує ще в значній мірі
ціхи самостійного лірично-епічного твору і як такий займає в народній
словесності місце обрядової поезії» [41).
Отже, концепція І.Свенціцького побудована на припущенні, що
архаїчні форми фольклору є виявом безпосередньої емоції, чистим про­
явом певного психологічного переживання. Звідси твердження про
принагідність та імпровізаційний характер голосінь, тобто що зв’язок їх
з обрядом є явищем пізнішим. Простежуючи один з провідних мотивів
голосінь — величання покійника, — дослідник не пояснює цього важливо­
го елемента давніх обрядів поховання.
Так чи інакше, але малоймовірно, щоб первісні форми голосінь
були подібними до зафіксованих писемно з найдавніших часів, і тим
більше — до сучасних. Очевидно, як продукт колективного реагування на
смерть, ранні форми голосінь мали яскраво виражений синкретичний
характер з домінуючим колективним началом. В цьому плані ми дотри­
муємось точки зору О.Всссловського, згідно якої первісні форми похо­
ронної обрядовості, в тому числі й голосіння, становлять колективне
синкретичне начало, у якому органічно поєднувались снів, танці і драма­
тична дія [421. Крім того, І.Свенціцький дещо вагається у питанні про
місце голосінь в обряді поховання. Розглядаючи ранні форми голосінь
поза обрядом, дослідник, з одного боку, схильний вважати первинним
голосіння, і вторинним обряд, а зв’язок цих елементів — як явище пізніше,
з другого боку — висловлює думку про «первісний обрядовий характер
голосінь» [431.
Органічний зв’язок голосінь та обряду підтверджує, зокрема, «звичай
вінчати незвінчаного мерця з живим», «обряд вінкоплетин, як на весіллю
молодої», «призиви зачиняти віконечка-ворітечка та не пускати
небіжчика» [44] тощо. «Про тісну зв’язь голосіння з певним обрядом і
захована декуди роздільність частин голосіння, які прикладають до пев­
них моментів похорону… Все тс не припадкове, — стверджує дослідник, —
се строгий обрядовий канон, в якім голосіння творили колись основну
складову частину,- поки події культурного життя не виділили їх з похо­
рону в толерований пережиток. На обрядову сторону голосінь вказують
і інші моменти, як діалогічна форма питання (мерцеві) і відповіді (від
155 Степан Мшианич
імені мерця) або зазивів до мерця, як до живого… В тих уривках діалога
і можна добачати фрагменти колишнього похоронного обряду, в якім,
між іншими, зверталися до вмерлих із подібними закльонами і зазивами,
як до живого» [45].
Спостереження І.Свснціцького, здійснені на широкому емпіричному
матеріалі, зібраному майже з усієї етнічної території українців та оперто­
му на досягнення тогочасної теоретичної думки, були значним кроком
уперед порівняно з попередниками. Розвинувши висловлену 1899 р. О.Вс-
селовським думку про співвідношення ліричних та епічних елементів
голосінь, учений прийшов до висновку, що основою кожного голосіння є
періодично повторювані оклики, які поєднуються з думками-висловами
голосільниці про небіжчика. «На сій канві мережить поетична уява
імпровізатора, поодинокі образи туги-болю, переплітані епічними
оповіданнями зі спільного живому і мерцеві життя» [46]. Природний
місток від ліричних мотивів до епічної оповіді про померлого творять
епітети, котрі являються головним складовим голосінь. Саме з епітету,
з’єднаного з окликом-зверпенням, виростає повноцінний поетичний об­
раз голосінь [47].
Питання походження та поетики голосінь досліджував академік
Ф.Колесса. Відомо, що за ініціативою та на кошти Лесі Українки фольк­
лорист здійснив експедицію на Полтавщину та Центральне Подніпров’я з
метою запису та вивчення думового епосу. Він опублікував найповніші
на той час видання народних дум та написав ряд праць про генезис,
поетику дум, їхнє місце в системі фольклорних жанрів, про їх тісний
зв’язок з голосіннями; найґрунтовнішс ці питання висвітлюються у п’ято­
му розділі («Думи і похоронні голосіння») розвідки «Українські народні
думи у відношенні до пісень, віршів і похоронних голосінь» [481.
Вчений блискуче реалізував на українському матеріалі концепцію
О.Вессловського про генетичний зв’язок похоронних пісень-голосінь і
героїчного епосу. В хоричних субстратах похоронного обряду, за О.Вссс-
ловським, уже в античному світі й ранньому середньовіччі «ліричний
момент нарікання, вигуку, заплачки органічно чергувався з моментом
оповіді, спогадів про діла небіжчика, з тим, що можна виокремити назвою
голосіння. Вони проймалися взаємно або ділились; в останніх імпровізація,
спів сх іспірогс, була обумовлена тією обставиною, що про кожну окрему
особистість доводилося згадувати різне; заплачка повинна була швидше
набути більш усталених, фіксованих переказом форм, відповідно з
обмеженістю настроїв, що її викликали… Серсдньовікові ріансіиз,
сошріаіпїех, що збереглися в латинській і народних мовах, належать уже
до художнього начала, Грунтуються на обрядовому акті і хоровому чи
індивідуальному голосінні-заплачці, що вийшла з останнього… саме епічна
частина ріапегдіз підлягала ранньому виокремленню з обрядового дійства,
якщо змістом вона відповідала ширшим, не вузько локальним інтересам.
156
Поетика фольклорних жанрів
Пісні-плачі про славного витязя, народного героя продовжували цікавити
і поза фатальною подією, яка викликала їх появу: їх оповідна частина є
традиційною, з іншим смислом, ніж фіксовані подробиці ліричної заплач­
ки. Так виділялися з похоронної єдності ліро-епічні голосіння: їх могли
співати, як і досі, хором, з приспівом чи окремо, поза обрядом, котрий
розкладався з другого, ігрового боку» [49]. Па вироблення епічного
стилю, продовжує вчений, значний вплив мали професійні голосільниці.
На грунті повторюваності певних мотивів стабілізувалася форма їх сло­
весного вираження. А любов до окремих традиційних сюжетів, що повто­
рювалися із покоління в покоління, створювала той ґрунт, на якому
виник епос та епічний стиль. «Заплачка про видатного діяча ставала
історичною бувальщиною, баладною піснею і переходила в переказ» [50].
Досліджуючи генезис дум як відносно пізнього явища в історії
фольклору, Ф.Колесса переконливо доводить вплив голосінь на форму­
вання поетики думового епосу. Звичай оплакувати померлого свято
зберігався на Україні до кінця XIX ст. А в час боротьби українського
народу за своє існування оплакування загиблих народних героїв було не
лише обов’язковим, а й, можна сказати, головним елементом похоронного
обряду. Основну частину кожного такого голосіння складала поетична
оповідь про славні діла загиблого. З часом, коли народ висунув з своїх
рядів професіональних творців і носіїв епосу, останні щедро користува­
лися у своій творчості стилем і формою оповідної частини голосінь,
пристосовуючи їх до вимог жанру. «Привід до складання ліро-епічних
пісень у формі дум, — говорив Ф.Колесса, давала найчастіше смерть
визначних борців-героїв і їх оплакування, поминання й величання в крузі
«товариства кревного-сердечного», що такі думи-імпровізації виливалися
в формі і стилю народних голосінь — це річ зовсім зрозуміла» [51].
Ф.Колесса розглядає голосіння на час їх вивчення як «остаток
дуже давньої ритуальної поезії, що розвинулась у зв’язку з похоронними
обрядами ще в передхристиянській добі» [52]. Найвищого розквіту
голосіння досягли у період професіоналізації цієї важливої частини об­
ряду. «Можемо прийняти за певну річ, — пише вчений, — що в часах, коли
водилися професіональні илачки, голосіння мали більше усталені тексти, з
яких заціліли до наших часів вищезгадані мотиви й віршовані уривки, а
разом із ними також зразки музичної форми і поетичного стилю голосінь»
[53]. Ф.Колесса схильний вважати голосіння мистецьким явищем з часу,
коли вони стали продуктом професіональних виконавців. Багаторазове
повторення голосіння одним виконавцем неминуче приводило до усталеності
форми. Із занепадом цього звичаю, коли в ролі плачок стали виступати
рідні небіжчика, тобто коли голосіння втратили статус обов’язкового
обрядового елемента, форма їх почала деградувати. «Теперішні українські
голосіння, — підсумовує процес еволюції жанру вчений, — мають звичай­
но двоїстий склад: у них перемішуються уривки давніх віршованих голосінь
157 Степан Мишанич
із прозовими партіями, які мають усі признаки принагідних імпровізацій,
як впливи індивідуалістичних почувань горя по причині утрати близької,
дорогої людини, хоч і тут повторюється часами упертий шаблон, то все ж
таки він виповнюється висловлюваннями індивідуальних прикмет
покійника, зв’язаних з ним подій, обставин смерті і похорону» [54]. Загальні
місця, тобто тс, що повторюється в голосіннях, зводяться «до кількох
знаних із давньої традиції мотивів, які голосільниця розвиває і комбінує
самостійно і свідомо» [55].
У радянський час українські голосіння майже не досліджувалися.
Говоримо «майже», бо ще в довоєнний час Ф.Колссса та В.Петров напи­
сали розділи до посібника з українського фольклору, які з різних при­
чин не були опубліковані. Невеличкі розділи про голосіння, вміщені у
двотомному виданні «Українська народна поетична творчість» (К., 1958,
т.1, с. 301-312) та в посібниках з українського фольклору (К., 1965,
1983), мають більш оглядовий, ніж дослідницький характер..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.