Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ГОЛОСІННЯ — 3

Ось голосить за своєю маленькою дочкою Ганна Присяжнюк, жінка
із багатим фольклорним репертуаром, натура високопостична, творча. У
голосінні настільки природно переплетені традиційні ліричні мотиви зі
спогадами голосільниці, із висловом її почуттів, що важко розрізнити за
стилем створене експромтом і запозичене, засвоєне впродовж життя.
Розпочинається голосіння зверненням до померлої дочки, паралельним
нанизуванням мотивів усталених, високопостично інтерпретованих.
Нагнітання однорідних спітстів-означень, дієслівних присудків створює
атмосферу високої емоційної напруги.
Ой Одарочко, моя квіточко, моя зірочко!
А куди ж ти, перепілочко, забираєшся?
А хто тебе там догляне, привітає, розпитає, моя донечко?
Ой таточку наш ріднесенький!
А зустрічайте там, а вітайте мою донечку, свою внучечку!
А вітайте, братики, свою сестричку, маленьку пташечку,
Що відбилась від роду, як той лист у воду.
Куди ж ти надумала проти ночі?
Нащо ж тобі хата така смутна, невесела?
А ти ж нам, пташечко, щебетала й нас потішала.
А хто ж нам буде щебетати, наша донечко, наша щебетушечко?
Ми виділили окремі блоки-мотиви, щоб наочніше показати, як
органічно вплітає голосільниця в традиційні мотиви моменти імпровізації,
настільки вільно поєднує образність власне голосінь, народної пісні та
особистої творчості, невимушено вишиковуючи все це в єдиний
асоціативний ряд. Поховання дівчини чи парубка завжди відбувалося з
169 Степан Мишанич
елементами весільного обряду. Досвідчена голосільниця майстерно ви­
користовує і цей мотив.
Своєрідністю голосіння Ганни Присяжнюк є його глибока ліричність,
перевага монологічної форми над діалогічною. Жінка тонко відчуває
ситуацію і звертається то до всіх присутніх, то до ровесниць покійної
дочки, то до «сирої землі». Від спогадів про радість, яку мала за життя
дочки, вона переходить до безрадісного майбутнього, створюючи високо-
поетичний образ: вся родина сяде обідати, «а твоя ложечка буде сиріткою
лежати; А прийде ніч, а я всіх дітей поїцитаю, а тебе не дощитаюся». Не
забувається й образ домовини-хатки, «в якій нема віконечка й не [видно]
ясного сонечка, з якої ні побігти, ні розігнутися, ні повернутися». Мати
лише два рази звертається до померлої на ім’я, що свідчить про остаточ­
ну втрату магічної функції, адже ще не так давно називати ім’я покійника
аж ніяк не можна було. Здебільшого вона нанизує ряд пестливих порівнянь,
епітетів («квіточка», «зірочка», «перепілочка», «пташечка», «птася», «ще­
бетушечка», «лялечка», «молодуигка», «лібедочка», «білозірочка», «маленьке
горобенятко», «люба дитиночка» та ін.), що надають голосінню особливо­
го емоційного забарвлення. За багатством традиційних мотивів, за
майстерністю їх поєднання з особистими переживаннями, за відчуттям
ситуації даний зразок можна вважати одним з найноетичніших серед
голосінь матері за дитиною.
Дослідники стверджують винятковість голосінь цього циклу за­
галом, їх емоційний і моральний максималізм, поетичну довершеність, що
обумовлено неприродністю самого факту смерті дитини, коли емоційна
напруга стимулюється непереборним інстинктом продовження роду, ма­
теринськими почуттями, та тією обставиною, що виконавці голосінь — цс
жінки з певним життєвим досвідом, значним фольклорним багажем.
Кожний цикл голосінь має своє коло усталених мотивів і одночас­
но — спільні мотиви. Набором мотивів жінки користуються довільно,
творчо, залежно від пам’яті, уяви, образного мислення, чуття ситуації
тощо. У голосінні Присяжнюк загальними є такі мотиви, як докір померлій,
що покинула родину, звернення до раніше померлих родичів зустріти
небіжчицю, доглянути її, порівняння «домовина — хата», звернення до
покійної, звідки її чекати, взаємопримирення. Окремі мотиви (втрата
надії прихилити голову на старість біля померлого, похорон — весілля
та ін.) властиві тільки голосінням, об’єктом оплакування яких є незаміжня
дівчина чи парубок.
Епічна частина аналізованого, як і більшості зразків цього циклу,
пройнята ліричною тональністю, тобто спогади про минуле орієнтовані
на вислів теперішніх почуттів матері:
А ти ж нам, пташечко, щебетала й нас потішала,
А хто ж нам буде щебетати, наша донечко, наша щебетушечко?
А ти ж, бувало, питала, показуючи пучечкою на всі боки:
170
Поетика фольклорних жанрів
«Що то, мамочко?» «Світ». «А там?» «Із другого боку світ».
А ти ж дивувалася, що такий великий і широкий світ.
А нащо ж мені цей світ великий, як тебе на ньому не буде,
Моя дочечко, моя Одарочко?
Стилістично стабілізовані традиційні мотиви голосільниця
органічно сполучає з моментами минулого, що спливали у пам’яті
асоціативно:
Ніжки ж мої білесенькі, чом не бігаєте?
Очки ж моїкаресенькі, чом не дивитесь?
А дівчатка ж твої прийшли,
А ти не йдеш з ними гратися,
Не промовиш слова, не усміхнешся до них.
А ти ж любила діток і просила, щоб приходили до тебе гратися.
А дітки ж будуть гратися, сонечко світити,
А тебе серед дітей не буде…
Підходьте, діточки, ближче,
подивіться на свою подруженьку,
Бо більше не побачите.
Акцентуємо увагу на одному з центральних мотивів даного зразка
та циклу загалом — мотиві «смерті — весілля». Дослідники трактували
його по-різному: як рудимент обряду, тобто як обрядове дійство, переос­
мислене згодом в художній образ, чи тільки як художній образ. В.Дани­
ло» розглядає цей мотив як суто образний засіб, як поширене у фольклорі
порівняння: «В голосіннях цс порівняння виявилось не під впливом
обряду, а є самостійний образний засіб… Образна доцільність цього
порівняння полягає у тім, щоб живіше і яскравіше висловити думку про
лиху долю, що спіткала дівчину чи нарубка, яким треба було б вже йти
до шлюбу, а не в яму…» [82]. Тобто цей мотив дослідник трактує в руслі
його основної концепції голосінь як специфічної форми «стилістичного
розвитку поетичної думки» [83], як вияв почуття втрати і болю.
Сприймаючи ці тези під критичним кутом зору, ми не відкидаємо
їх, оскільки обидві вони дотичні до суті явища, але пояснюють його
однозначно і прямолінійно. Генетичні корені мотиву «смерть — весілля»
слід шукати передусім у світогляді та в уявленнях первісного суспільства.
У цьому напрямку ми маємо цілком надійні теоретичні засади фолькло­
ристичної методології, яка розглядає художнє мислення і художнє ви­
робництво загалом явищем відносно пізнім. Безперечно, що обряд «похо­
рон — весілля» виник в епоху, коли всі складові обряду поховання
ґрунтувалися на міфологічних уявленнях наших предків і створення
художніх цінностей мало нсусвідомлено-стихійний характер. У давнину
смерть сприймалася як подорож, про що неоднозначно говорили О.По­
тебня, О.Вессловський та ін. Саме так відображена смерть в героїчному
поетичному епосі, особливо в думах, історичних піснях тощо. Саме так
171 Степан Мишанич
трактує другу частину категоріальної пари «смерть — одруження»
весільна пісенність: одруження дівчини є не що інше, як мандрівка в
чужу, далеку сторону.
Із відкріпленням голосінь від обряду, із втратою обрядом та
голосіннями магічної функції мотив «смерті — весілля» трансформував­
ся в художній образ.
Більшість голосінь за дитиною, неодруженим сином чи дочкою
побудовані з перевагою ліричного елемента. Погляд голосільниці зверне­
ний не стільки в минуле, скільки на вислів болю втрати, спрямований у
вибудуване уявою майбутнє за можливого життя небіжчика. Характер­
ною ознакою цих голосінь є розгорнуті порівняння, властиві народній
ліриці загалом, нанизування однорідних іменникових чи дієслівних
закінчень, що сприяють утворенню своєрідних куплетів-тирад, подібно до
тирад думового епосу. Кожний такий куплет-тирада — цс розгорнутий
поетичний образ, завершена думка; у ньому наявна більшість художніх
тропів, якими користується пісенна лірика, включаючи й такі відносно
рідкі, як конкатенація.
Мій синочку, мій голубчику!
Мій синочку, моя й дитиночко!
Моя дитиночко, моя й щипочко!
Моя щипочка одщипнулася,
Моє яблучко одкотилося!
Мос й зернинко, де ж тебе шукать,
Де ж тебе й питать?
Моя й маківко!
Моя й маківка осипалася…
Як ти зацвіла та й ненадовго.
Моя й дитиночко, моя й родиночко,
Як мені тебе забувать?
Як мені без тебе привикать?
Та я ж куди не піду,
Та я ж тебе не найду.
І де ж тебе посадить,
І де ж тебе прищепить,
Щоб до тебе на пораду ходить?..
Характер голосіння, співвідношення у ньому ліричного й епічного
начал залежить не лише від об’єкта оплакування, творчих нахилів
голосільниці, а й від епічної дистанції, тобто наскільки час запису
голосіння віддалений від трагічної події, якою воно викликане до життя.
Відомо, що більшість голосінь записані не в природних умовах самоза­
родження, а на значній віддалі від подій та на прохання фольклористів.
Орієнтоване не стільки на вислів власних почуттів, узвичаєну аудиторію,
скільки на запис, такс голосіння втрачає чимало елементів художньої
172
Поетика фольклорних жанрів
структури. Переважають найтиповіші мотиви, які виконавиця може при­
гадати й відтворити. Майже начисто втрачається епічний елемент, оскільки
він обов’язково повинен бути прив’язаний до конкретного випадку. Лише
справді талановиті жінки переважно старшого віку можуть «відтворити»
колишнє голосіння у всій його емоційній наснаженості з багатством
мотивів, епічною оповіддю про небіжчика, місткістю образів. «Відтворити»
беремо в лапки, оскільки йдеться не стільки про роботу вербальної
пам’яті, скільки про творчий процес: голосільниця заново переживає
трагічну подію, вживається в образ, ліпить його заново.
Відомий збирач народної творчості В.В.Сокіл 1983 р. записав
голосіння за дочкою, у якому йдеться про досить віддалені події. Сім
років тому трагічно загинула дочка голосільниці, залишивши сиротами
трьох дітей: «Вже, дітинко, семий рік я за тебе не можу забити. Такого
дника нема, оби я не поплакала, оби я за тобов не позаводила…»
В основі голосіння оповідь про саму трагедію, так, як її пережила
мати загиблої, а цс, в свою чергу, обумовило перевагу епічної частини та
епічної тональності всього голосіння:
Ій-йо-йой, дітинко моя, дітинко..,
Я тебе в недільку цілий день визирала,
Я ся тебе не могла дочекати.
Ій-йо-йой, мені ввечері прийшли, повіли, що моя дітинка
перевернулася на тракторі…
Я Гомінку на руки взяла та й до сусід побігла.
А сусідки, вни всьо знали, лиш мені, дітинко, не казали.
Ій-йо-йой, я голийка, дітинко, бігла пониж села…
Я пониж: села зийшла,
Мене люди «д тобі не пущали,
Бо мені люди стали казати:
«Ваша Марька здорова, лиш трохи побита…
Єї взяли у больнщю… їх обоє».
Ій-йо-йой, та й мене завернули…
У цьому голосінні все підпорядковане оповіді про трагічний ви­
падок, а усталені мотиви виглядають навіть дещо неириродньо. Цс
відчувається насамперед тому, що всі традиційні мотиви підпорядковані
теперішньому часові, тобто час виконання збігається або близький до
художнього часу, а все голосіння підпорядковане подіям семирічної
давності. Тому традиційні мотиви, без яких не обходиться жодне голосіння,
тут мають вигляд анахронізму, штучних вставок.
Ій-йо-йой, дітинко моя, дітинко,
Де ти ся від мене виладжусш у таку далеку дорогу, дітинко?
Ій-йо-йой, хто ея в тоту дорогу виладжує,
Нихто ся з неї не вертає…
Та й ти ся, дітинко, до мене не вернеш…
173 Степан Мишанич
Куди я хожу, тебе визираю уже семий рік…
Своє коло мотивів мають голосіння за батьками. Той факт, що
голосять представники молодшого покоління — дівчата й молодиці,—
обумовив дещо більшу питому вагу в них усталених кліше, традиційних
мотивів. Це не значить, що в них зріс художній елемент, навпаки, прева­
лювання усталених кліше, боязнь або невміння в тому ж стилі вислови­
ти власні почуття, створити образ померлого в найбільш типових його
проявах дещо принижують художній рівень цього циклу. Разом з тим
слід мати на увазі характер записів, які здебільшого здійснювалися
слідами події. При повторенні голосіння втрачало чимало елементів,
пов’язаних із ситуацією. Тільки цим можна пояснити фрагментарність
більшості голосінь у записах О.Мстлинського, О.Малинки, І.Воло-
шинського, С.Брайловського та ін.
У зв’язку з цим ми не можемо погодитися з думкою тих
дослідників, які, розрізняючи голосіння у природній обстановці та
голосіння «на замовлення», ставлять вище в художньому плані останнє.
Голосіння у природному його функціонуванні, стверджує А.Г.Васильєв,
«відзначаються меншою мотивованістю, ніж голосіння-відтворення… В
останньому випадку голосільниця дає повнішу картину, розробляє ряд
мотивів, які зовсім відсутні в голосінні «при покійнику». Так, голосіння
за однією й тією ж людиною, записане в дні поховання і через деякий час,
зовсім відмінні за змістом. У другому випадку ми маємо більш детальну
й образну картину, ніж у першому» [84]. З цією тезою ми не погоджує­
мось в принципі, оскільки йдеться про різні типи голосіння, підпорядковані
функціонально різній установці. Мова йде про власне голосіння і вто­
ринну його форму, виявлену в специфічній ситуації, тобто виконувану
на замовлення. Зрозуміло, що різна початкова установка на виконання
дає здебільшого різні результати, але фольклорист завжди в основу
своїх спостережень і висновків повинен класти твір у його автентично­
му звучанні. Крім того, як показує практика та порівняння значної кількості
записів «на замовлення» і записів, здійснених у природніх умовах, висно­
вок А.Г.Васильєва може бути вірний лише в одиничних випадках, в
основній же масі автентичні голосіння багатші, художньо довершеніші.
Орієнтація на конкретну ситуацію збільшує в цих голосіннях епічну
частину, тобто оповіді про добрі справи небіжчика, в той час як у
голосіннях «на замовлення» ця частина може бути зовсім відсутня.
Голосіння «на замовлення» здебільшого лише на око довершеніші ху­
дожньо, оскільки обмежені традиційними мотивами.
Якщо глянемо під цим кутом зору на цикл голосінь за батьками, то
помітимо, що майже всі давні записи здійснені на замовлення, оскільки
становлять собою варіювання традиційних ліричних мотивів, а епічна
частина, тобто оповідь тіро конкретні добрі справи небіжчика, подана
фрагментарно або й зовсім відсутня. Цс позначилося й на обсязі творів.
174
Поетика фольклорних жанрів
Так, якщо найбільші тексти голосінь у давніх записах мають 30-40 рядків,
то сучасні записи перевищують 150 — 200 рядків, тобто різниця в обсязі
в 4 — 5 разів. Таку різницю можна пояснити тільки характером виконан­
ня «на замовлення», пропуском у давніх записах ситуативних моментів
голосінь, безпосередніх спогадів голосільниці, які, на думку збирачів, мали
суто локальне значення і не завжди втілені в високохудожню форму.
Але це вже специфіка жанру, не враховувати яку фольклорист не має
права.
Крім загальних для всіх голосінь мотивів, інтерпретованих тут
дещо по-своєму (риторичні звернення до покійника із питаннями, чому
він покинув рідню, коли чекати його в гості тощо, прохання до раніше
померлих зустріти батька, матір і потурбуватися про них, порівняння
домовини — хати та ін.), для даної групи голосінь характерні мотиви
нарікання на сирітську долю, відчуття беззахисності. Цс мотиви, втілені в
неперевершеній художній формі в відповідних циклах побутової лірики,
генетично виходять з голосінь. Спорідненість простежується у иершому-
ліпшому голосінні за матір’ю:
Моя й матінко, моя й голубонько!
Та куди ви вибрались, та куди ви нарядились?
Та на кого розсердились, на кого й розгнівались?
Чи ви на батенька,
Чи ви на своїх сиріт малесеньких?
Люди на слободи ідуть та письма шлють,
А ви до нас не прийдете і письма не пришлете.
То зозулі будуть літать та раненько кувать,
А я вийду та буду своєї матінки питать:
«Та зозуленьки сизенькі, соловейки рябенькі,
Та ви високо літали та далеко бували,
Та чи ви моєї матінки не видали?»
Та де тебе, матінко, прищепить,
Щоб до тебе на пораду ходить?
Прищеплю я вас до билини,
То ви не прийметесь,
Та посаджу я вас, матінко, на покуті,
То ви й похилитесь,
Та прихилю я свою головоньку до холодної стіни,
То вона мене не нагріє.
Та прихилю я свою головоньку до чужої чужини,
То вона мене не пожаліє…
За рівнем художньої довершеності, поетичності, глибиною емоційного
вислову друге місце після циклу голосінь за дитиною посідають голосіння
за чоловіком. Причин тут кілька. Серед них і та, що голосять здебільшого
жінки старшого покоління зі значним життєвим досвідом, багатим фоль-
175 Степан Мишанич
клорним репертуаром, і та, що оплакується годувальник родини, захисник
і порадник, тобто той фундамент, на якому трималася ця найменша
суспільна ланка.
Тс, що голосіння за чоловіком виконувалися переважно немолоди­
ми жінками, служило надійною основою органічної єдності цього виду
народної творчості з обрядом. Саме ці жінки були тією ланкою в
збереженні традиційного начала голосінь, на яких орієнтувалися середнє
і молодше покоління.
Архітектоніка коленого більш-менш повно записаного голосіння,
виконаного навіть пересічними виконавцями, складається з кількох цілком
визначених частин, витоки яких слід шукати в давньому обряді похоро­
ну та в творчості колишніх професіональних голосільниць. А оскільки
послідовність окремих частин обряду внаслідок об’єктивних причин збе­
реглася (хоч і зі значним функціональним переосмисленням), до певної
міри збереглася і послідовність найважливіших мотивів голосіння,
прикріплених колись до тієї чи іншої частини обряду.
Як уже відзначалося, одним із початкових найважливіших епізодів
прадавнього похоронного обряду, цього своєрідного драматизованого
ігрища, був момент розшуків винуватця смерті, з’ясування причин смерті.
Еволюція народного світогляду привела до переосмислення цього моти­
ву як в обряді похорону, так і в самому голосінні. Він не тільки втратив
питому вагу в голосінні, а й втілений здебільшого в риторичних фігурах,
у яких простежується лише віддалений зв’язок сучасного голосіння з
важливим ритуалом пошуків винуватця смерті в давнину. Більше того,
голосільниця іноді бере вину смерті на себе чи на близьких родичів, що
відбиває гіркоту втрати і має цілком інше смислове навантаження
порівняно зі смислом цього мотиву в давні часи. «Дружино моя дорога!
Чим я тебе так прогнівила?»- звертається жінка до покійного чоловіка.
«Ой господарю мій, господарю мій! Ти ж то рано покидаєш нас, чого ж
ти, мій милий, забажав? Чим ти огорчився? Чи тобі так тєжко жити
було на світі, чи тобі діти були не милі?»
Винос покійника з хати в давнину супроводжував обряд прощан­
ня небіжчика з присутніми і присутніх з небіжчиком. Група ряджених
спиняла труну і від імені небіжчика зверталася до присутніх з прохан­
ням простити його за колишні можливі провини, і навпаки, від імені
присутніх зверталася до небіжчика не причиняти шкоди тим, хто зали­
шається жити. Обряд взаемопримирення, прощання залишив глибоке
коріння в голосіннях у певних словесних формулах, зверненнях до
небіжчика та всіх присутніх. «А прощайте ж йому, А вибачайте ж йому!»-
часті формули голосінь у різночасових записах, що засвідчує їх давність
і стійкість. Ще частішими є формули-звертання від імені присутніх та
самої голосільниці, суть яких відбиває колишні вірування, що покійник
може шкодити живим, почуття страху перед мертвим, якого всіляко
176
Поетика фольклорних жанрів
треба задобрити. «І чого ти на мене розгнівався? Чи я тобі, мій хазяїне,
постілоньки не слала? Чи я тобі питочки не давала?»
Словесні формули примирення — цс не що інше, як рудимент
відповідного обрядового дійства в давньому похованні, які втратили
своє первісне функціональне навантаження і значною мірою стали суто
риторичними формулами голосіння.
Міцніше, ніж обряд взаемопримирення, в голосіннях збереглося
інше обрядове дійство, пов’язане з культом предків, з віруваннями в те,
що небіжчик може бути зв’язуючою ланкою між давно померлими й
живими. Пережитки родових уявлень, що колись мали розгорнутий об­
ряд, вірування, що покійник іде в далеку дорогу, по якій уже пройшли
раніше померлі, набули у наш час метафоричного характеру; натомість
чільними стають соціальні моменти, особисті переживання голосільниці.
А дружинонько ж моя, дружино)іько!
Нащо ж ти од нас виїжджаєш?
Нащо тобі мої синочки ворота одчиняють?
У яку ти доріженьку виїжджаєш?
Чи ти на ярмарок, чи на заробітки?
Після прибуття похоронної процесії на цвинтар колись хор
голосільниць звертався до вже похованих родичів з проханням вийти
назустріч небіжчику, прийняти його до свого гурту, подбати про нього.
Можливо, що свого часу цей обряд мав драматизований характер: ряджені
зустрічали ряджених. У голосіннях рудименти цього обряду мають свої
форми вислову. «Та ти вже од мене йдеш, — приказує голосільниця, —
та там же й тато, й бабуня, й сестри… Та вже ж там зійдіться та складіться,
та напишіть хоч їдне письмо. Передавай поклон і Іванові, і Степанові, і
Власові, й Панасові… Як же ви там пристроїтеся? Як же ви там будете
проживать?» І ще приклад: «А вийди (ім’я) до неї, а прийми там її, а
приголуб її, як я голубила, а нагодуй її в понеділок рано, а розчеши її, як
я розчісувала, а вмий її з небесної роси».
Тут же, на цвинтарі, розігрувалась заключна частина обряду похо­
вання — останнє прощання з небіжчиком, основним мотивом якого було
запрошення прийти в гості, та годування померлого, — звичай, рудимен­
ти якого збереглися в Карпатах та на Волинському Поліссі до наших
днів. Запрошення небіжчика в гості- один з найпостичніших мотивів,
наявних в усіх голосіннях. Ось як він реалізується в голосінні за
чоловіком:
«Коли ж мені тебе, моя дружинонько, дожидать?
Коли мені столи застилать?
Чи мені на Різдво, чи мені на Великдень?
Чи на Святу неділоньку?
А чи мені з Миколи — та й ніколи?
Відкіль мені тебе виглядать?
177 Степан Мишанич
Чи з гори, чи з долини, чи з високої могили?
Чи з глибокого яру, чи з далекого краю?
Та не йди ж полем, бо ніжечку поколеш,
Та не йди ж морем, бо утонеш,
А йди ж попід горою.
Та бери й мене з собою.
Та будуть, моя дружинонько, сади процвітать,
Та будуть зозуленьки кувать,
А соловейки щебетать,
Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать.
А я вийду за ворітечка та й буду питать:
«Ви, зозуленьки сизесенькі,
А соловейки малесенькі,
Та ви високо літаєте,
Ви далеко буваєте,
Чи ви не чули, чи ви не бачили моєй дружиноньки вірненької?
Як бачили, то хваліться,
Як побачите — поклоніться моїй дружині вірненькій.
Хай же він прийде та нехай мене одвіда».
Як продукт переважно індивідуальної творчості голосіння вбира­
ли все, чим жив народ, що його особливо хвилювало в той чи інший
історичний період. Зміни традиційних елементів поетики голосінь най­
перше торкалися епічної їх частини, тобто оповіді про добрі діла небіжчика.
Лірична частина, втілена в стійких традиційних формулах-мотивах, зазна­
вала менших змін, та все ж окремі мотиви не могли не реагувати на
характер нового світогляду, нового мислення, обумовленого змінами
історичних формацій, зростанням класової свідомості народу. Недаремно
саме голосіння В.І.Ленін вважав першокласним матеріалом відбиття
світогляду народу, його прагнень і устремлінь [85]. Кожне голосіння
виходить далеко за межі інтересів тільки даної родини, даного осередку;
в класовому суспільстві воно втілює погляди народу на тс чи інше
суспільне явище, у ньому зростає питома вага соціальних прагнень наро­
ду. Соціальний елемент проникає навіть в усталені традиційні формули,
зокрема в такі, як з’ясування причин смерті, нарікання голосільниці на
свою долю, оплакування сирітства тощо. Чи не найвиразніше ці моменти
простежуються в голосіннях за чоловіком:
«Чоловіче мій, затуло моя!.. А на кого ж ти мене тепер покидаєш?
А ми ж бігали-запобігали, за позичені гроші дітей ховали. А в нас було в
хаті по два мерці, а було й так, що куска хліба не було, а ми одне одного
шанували й жалували… Хто мене тепер слабу, помилує й пожалує? Діти
розійшлися по горах, по долинах, по чужих країнах, а нам Бог не дав у парі
віка дожити. А ми вісім похоронів відбули і вісім весіль справили. А не
було в нас ні волів, ні корів, а з одних пальців, з одних старались. Ми гірко
178
Поетика фольклорних жанрів
робили, а в нас діти не голодні були. А ти, чоловіче мій, заробляв, не
пропивав, не проїдав, а все в хату ніс. А я запобігала по чужих нивах, по
панських ланах, по ярмарках… А я, бувало, йду десять верст у Плисків чи
у Спиченці без копійки грошей, з пустими горшками, а з ярмарку несу
дітям хліб і до хліба. А я всю силу витратила, а тепер ми дітей виховали,
саме жити, а ти мене, моя вірна дружино, покидаєш».
В окремих випадках соціальний елемент витісняє обов’язкові ко­
лись традиційні мотиви. Змінюється функція таких голосінь: це оплаку­
вання не стільки покійника, скільки власної долі. Смерть недоброго
чоловіка стає нагодою оплакати своє згорьованс життя. «Та не жила ж
я, — голосить жінка, — а мучилась, світа Божого не бачила. Тіко й
знала, що сльозами обливалась та по закутах од чоловіка ката хова­
лась. Та не бачила ж я од тебе ні любові, ні ласки. Та не могла я і
однії ночепьки поспати без опаски. Та ти ж мене ніколи щиро не
любив і ні разу не приголубив. Тіко й знав, що по шинках волочився
та щодня мене бив. Та нема й клаптика тіла, де твій кулак не ходив.
Та що ти тіко зо мною не робив! Та не раз я на морозі ночувала, та
не раз я по снігу босяком опівночі до сусідів утікала. Та ти ж за
мною не раз з ножем ганявся, та не раз і за кісоньки мої брався!»
По-своєму інтерпретуються традиційні мотиви в голосіннях за
сестрою, братом, дідом, бабою, вуйком, дядьком, кумами, сусідами, товари­
шами та іншими близькими й далекими родичами, односельцями. Вони
також відзначаються високою поетичністю і є виявом високих мораль­
них цінностей народу.
Голосили не лише на похоронах, а й при інших драматичних оказіях.
Так, загальнолюдською трагедією була рекрутчина, адже 25-літня служба
в царській армії асоціювалася в народі зі смертю: новобранців оплаку­
вали, як померлих.
Не меншим лихом була вимушена еміграція. Тисячі родин з цент­
ральних областей України шукали кращої долі в Середній Азії, на Дале­
кому Сході, а з західних областей — в заморських краях. Біль розлуки з
рідними місцями виливався у високопоетичні голосіння, де переважали
традиційні мотиви взаємопримирення, прощання. «Ой хато паша, матінко
наша, голосить жінка з Поділля, — а прости ж нас, що ми тебе
покидаємо! Л ми ж тебе будували і дітей вирощували, а тепер нас
лиха година гонить шукати привалиська. А де ж ми голови прихили­
мо? А ми кидаємо хату рідну, а йдемо світ за очі, де ні роду, ні плоду,
а все чуже. Простіть же нам всі сусіди й родичі!.. А тут же наші
батьки, діди й прадіди жили, а ми відцурались своєї землі, а йдем
добра шукати. А нехай би смерть, аби серед своїх людей! А простіть
же нам, рідні могили, що вас кидаємо! Ой діти мої, а прощайтеся в
садочку з кожною вишенькою черешенькою. А ми ж їх посадили, а
вони нам ягідок родили… А кожну вишеньку обіймайте й цілуйте,
179 Степан Мишанич
прощайтеся з усім, — із деревинкою, і з травинкою. А прощайте
пороги, де проходили наші ноги!».

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.