Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

ОДИН ІЗ ПІДРОЗДІЛІВ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ДУМ — 1

Українські думи належать до витворів народного генія, який сто­
літтями підтримував історичну пам’ять народу, зберігав народ від роз­
чинення в чужинецькому духовному полі- Століттями завойовники пле­
кали месіанські амбіції по «врятуванню» відсталих народів і племен,
формували міфи про відвічну великопольськість чи всликоросійськість
українського народу. Мета цієї політики була більш, ніж прозорою: за­
войовники мали на меті створення Речі Посполитої від «можа до можа»,
189 Степан Мишанич
або ж «приумноженис росийских землиц». З реалістичних світоглядних
позицій у думах втілено історичну концепцію народу, моральні принципи
та ідеали, які впродовж століть підтримували ідею національної неза­
лежності, самоідситифікації народу та відчуття особистої гідності. Саме
тому з часу наступу на Україну «загребущих сусідніх держав» (М. Дра-
гоманов) цей пласт культури став об’єктом заборон, усіляких утисків, а
його творці і носії, як провідники національної самобутності та славної
минувшини країни, зазнавали всіляких переслідувань — аж до фізичних
розправ та остаточного знищення інституту кобзарства в 1935 році. Навіть
в останній період свого побутування, коли кобзарство з активного, бой­
ового колись товариства перетворилось у «підтоптаного нуждою, злид­
нями побитого»1 кобзаря-сліпця кінця XVIII — початку XX ст., він був
кваліфікований як явище небезпечне, а тому небажане2. Гоніння й пере­
слідування кобзарів — носіїв і проповідників української національної
ідеї — досягли свого апогею в 30-ті рр. XX ст.- у час розгортання
тотального наступу на ментальність українців: більшість зібраних на рес­
публіканський «зліт» кобзарів і лірників була знищена фізично. Так
російський шовінізм намагався розправитися з українським кобзарством,
щоб і сліду його не залишилося у народній пам’яті.
Переслідувані царизмом подвижники української науки XIX —
початку XX ст._ розглядали думовий епос у контексті давньоукраїнсь­
кої культури. їхню справу не було продовжено у пізніші часи, хоча
розгорнути роботу в цьому напрямі пробували у період так званої
українізації — у 20-ті рр. XX ст. Упереджене ставлення до українсько­
го національного епосу — один з проявів офіційної політики польського
та російського урядів на асиміляцію українського народу, трактування
його етнічності та культури як відгалуження російської чи польської
нації та культури. Тому й не дивно, що український героїчний епос досі
чи не найменш досліджена ланка народної культури. Мало що міняєть­
ся в цьому плані й у наш час, бо концепція української культури, і
зокрема її історична частина, поки що в стадії обговорення, але не
здійснення. На тс було і є чимало причин, серед яких головна — усе та
ж лінія на нівелювання історичної пам’яті народу, трактування його
усної творчості як вияву суцільних веселощів або такого ж суцільно­
го розпачу, реалізованого в інтимній ліриці та в плачах. А шовіністична
позиція у трактуванні етногенезу українського народу як «меншого
брата» привела до того, що ми не тільки не маємо повного і науково
вивіреного видання думового епосу та фольклору загалом, а й не нава­
жуємося навіть мріяти про наближення українського народознавства
до європейського рівня вивчення народної творчості та культури. Бо
те, що вийшло друком, починаючи з 1930-х рр., не відбивало реального
стану речей, ба більше того, методично й цілеспрямовано спотворювало
об’єктивну картину явища.
190
Поетика фольклорних жанрів
Протягом усієї історії фольклористики предметом українського
думознавства був здебільшого героїчний епос. Цикл гумористичних і
пародійних дум, як і явищ, що перебували на межі жанрів, потрапляв у
поле зору дослідників та упорядників збірників народного епосу спора­
дично і не осмислений досі як істотна складова жанру, що має винятково
важливе значення для розуміння його генезису, зв’язку з усією фольк­
лорною системою.
Нагромадження фактичного матеріалу та наукове осмислення ду­
мового епосу датують початком XIX ст., хоча окремі записи дум та
пісень сягають XVII ст. Найповніший та надійний з наукового погляду
збірник дум М. Драгоманова — В.Антоновича3 не охопив всього розмаї­
ття думового епосу, зафіксованого на той час. Видавці дум зупинили
свою роботу на півдорозі через постійні урядові переслідування, закрит­
тя Півдснно-Західного відділу Російського географічного товариства у
Києві. З тих же причин, посилених переходом СРСР до тоталітаризму у
30-х рр., не було закінчено академічне видання дум, яке започаткували
К.Грушсвська та Ф.Колесса4. Показово, що авторитетний дослідник та
видавець дум Б.Кирдан до академічного видання дум5 включив усього
одну жартівливу думу «Козацьке життя», умістивши три її варіанти в
розділі соціально-побутових дум. В інвіій книзі дослідження жанру ав­
тор аналізує теж тільки цю жартівливу думу6. У спеціальній статті
«Юмор и сатира в позтике зпоса славянских народов» учений розгля­
дає гумор і сатиру в слов’янському епосі як «компонент антитези, яка
полягає в ідеалізації героя і зневажливому зображенні ворога. Висмію­
ванню підлягають насамперед іноземні загарбники і свої класові гноби­
телі»7. Проаналізувавши деякі зразки російських билин, південно-слов’­
янських юнацьких пісень і українських дум, Б.Кирдан доходить висновку,
«що сатира і гумор у билинах, юнацьких піснях і думах появилися на
початку їх становлення і розвитку»8.
Не заперечуючи вихідних моментів та висновків ученого, зробле­
них без залучення до аналізу власне гумористичних та сатиричних дум
(крім «Козацького життя»), хочемо внести деякі корективи в цю пробле­
му, проаналізувавши всі відомі сучасній науці записи та дотичні до про­
блеми матеріали. Ідеться про п’ять варіантів думи «Козацьке життя»а,
записи думи-сатири про вівчаря10, пародійної «Думи про Михія»11, «Думи
про тещу»12 та пародійного зразка «Про Микитку» в запису Д.Ревуцько-
го13. Безпосередньо до цього циклу прилягає вірш «Козак Мамай», або
«Козак-бандурист»[65], та зарахувати цей твір до жанру власне дум не­
має підстав. Вірш «Козак Мамай» — суттєва складова народної картини, і
хоча багатьма моментами він збігається з думами, все ж не входить до
думового епосу. Цей твір у своїх численних варіантах може служити
важливим допоміжним чинником, що проливає світло на думову традицію
загалом та на цикл гумористично-сатиричних і пародійних дум зокрема.
191 Степан Мишшшч
На сьогодні в розпорядженні фольклористів, отже, є шість гумори­
стичних і сатирично-пародійних сюжетів дум, окремі з яких мають кілька
варіантів, що дає підстави вести мову про гумористично-сатиричний
напрям думової традиції, реалізований в автономному циклі. Зрозуміло,
характер втілення категорії комічного в названих думах та їх варіантах
неоднозначний, що засвідчує тривале побутування та складність взаємин
цих дум із суміжними жанрами усної творчості народу, із писемною
літературою, зокрема творчістю «мандрованих дяків». Показовим у цьо­
му плані є той факт, що з п’яти дум, уміщених у збірнику Кондрацького,
три зразки представляють гумористично-сатиричне спрямування думо­
вої традиції. Більше того, ці зразки відзначаються художньою довершен­
істю, чого не можна сказати про пізніші записи, крім хіба що думи
«Козацьке життя». На ці «гумористичні речі, які вбирано у форму дум з
мстою пародії»14 звернув увагу Ф.Колесса. Порівнявши їх з аналогічни­
ми записами пізніших часів, учений доходить висновку, «що ця гумори­
стична рецитація (дума про вівчаря — С.М.) не тс що своєю формою й
стилем, а ще й змістом споріднена з думами»15. Пізніше Ф.Колесса підтвер­
джує цю тезу: «До кобзарського репертуару належали певно й гуморис­
тичні наслідування дум, як, наприклад, рецитація про вівчаря»16. Однак ці
зауваження мають побіжний характер і не підкріплені широким аналі­
зом із залученням усіх доступних матеріалів.
Цей цикл дум випав з поля зору не лише дослідників думового
епосу, а і його видавців. У всякому разі, лише одна із згаданих дум
(«Дума про чабана») увійшла до збірника Г.Нудьги, та й ту вміщено в
додатку до книжки17. Де криються причини такої непослідовності, коли
відомі фольклористи П.Чубинський, П.Мартинович, Ф.Колесса, М.Воз-
няк, Д.Ревуцький та інші розглядали названі думи в контексті думової
традиції, а дослідники та видавці, передовсім в останні десятиліття, ніби
не помічали існування гумористично-пародійного різновиду жанру?
Очевидно, дався взнаки історичний підхід в оцінці думового епосу, що
його започаткували вже М.Цертслєв, М.Максимович, І.Срсзнєвський,
закріпили у своїх працях такі авторитети, як М.Костомаров і М. Драго-
манов. Думи, вважали вони, — це історичний епос народу, найвеличніша
пам’ятка його минулого, все інше — деградація жанру, його підробка, не
варта уваги.
Тоді як фольклористи зараховували гумористично-пародійні думи
до маргіналій думової традиції, літературознавці розглядали цей цикл
як органічну частину української художньої культури періоду пізнього
середньовіччя. Досить погортати поважну антологію давнього українсь­
кого гумору і сатири, яку упорядкував Л.Махновець, щоб переконатися
в тому, що гумористичні і сатиричні думи посіли в ній належне місце18.
Тут маємо такі зразки, як «Дума про козака Голоту», «Дума про Хвеська
Ганжу-Андибера», «Дума про козацьке життя», «Дума про Михія», «Дума
192
Поетика фольклорних жанрів
про вівчаря», «Дума про тещу». Не дивно, що дослідник зібрав «під
одним дахом» інтермедії та бурлескні вірші, сатиричні та гумористичні
віршові оповідання, гумористично-сатиричні думи і пісні, адже всі ці
жанри, тематичні цикли у період їхнього активного побутування перебу­
вали в тісному взаємозв’язку. Цю ж традицію подачі літературних і
уснопоетичних творів упереміж, започатковану найдавнішими рукопис­
ними збірниками та продовжену пізнішими виданнями XIX ст., підтри­
мали й інші літературознавці, зокрема В.Шевчук І9 та В.Яременко20.
Не заперечуючи такий принцип добору матеріалу, все ж уважає­
мо за потрібне застерегти, що в реальному житті ці твори представляють
взаємозалежні, а все ж різні естетичні системи: писемну і усну народну.
Фольклорні зразки живуть за своїми законами усного побутування.
Перенесені на письмо, вони втрачають чимало характерних поетичних
засобів, переходять в іншу систему, що сформульована в науці як фольк­
лоризм. Слід мати на увазі й те, що закріплення фольклорного тексту на
письмі (від початкового запису усного твору до останньої публікації)
мимоволі вносить у нього ті чи інші зміни. Красномовним свідченням
цього є «трансформація» Вадимом Пепою дум про вівчаря та про тещу з
рукописного збірника Кондрацького, вміщених у збірнику В.Яременка.
Далі. Якщо в антології Л.Махновця названі думи вміщено в розділі
народнопоетичної творчості, то В.Яременко атрибутує їх як літературні
твори анонімного автора. Належність названих дум до фольклору підтвер-
жують пізніші їх записи, їхня популярність (принаймні деяких із названих
творів) у репертуарі кобзарів і лірників. Чи потрібно розширювати сфе­
ру літератури за рахунок фольклору. Навряд. Мова може йти тільки про
контекст цих двох систем, про їх взаємовплив, причому література завжди
використовувала фольклор більшою мірою, ніж фольклор літературу. Ця
незаперечна істина актуальна, починаючи з новіших часів. Зв’язок може
бути і неусвідомлений, але дію усної народної творчості, усної народної
практики конкретної епохи, певного етнічного і соціального середовища
можна простежити у творчості кожного письменника. Треба вести мову
не стільки про мовний і стильовий вплив, скільки про ідейний, тематичний
і, головне, жанрово-типологічний, що особливо важливо підкреслити.
Розміщення літературних, напівлітературних-папівфольклорних і
фольклорних творів в одному ряді можна прийняти й належно обгрун­
тувати з найзагальніших позицій — як продукт суміжних вербальних
мистецтв у період їх мінімального розчленування чи максимального
зближення. Якщо дивитися на явище під історичним кутом зору, то з
інших, ніж цс робилося досі, позицій ми повинні підійти до оцінки
праці П.Житецького «Мьісли о народних малорусеких думах»21, а саме
тієї її частини, у якій народні думи розглянено в контексті давньоукраї­
нської освіти, писемності та культури загалом. Тоді під новим кутом
зору ми оцінюватимемо українську думову традицію, зокрема цикл гу-
193 Степан Мишанич
мористично-сатиричних і пародійних дум та явищ, суміжних із цим цик­
лом. Ми не будемо спинятися на аналізі дум, сатирично-гумористичний
елемент у яких не є домінантним і переводить твір у сферу естетичної
категорії комічного. У даному разі відішлемо читача до згадуваної вже
статті Б.Кирдана та антології Л.Махновця. І [ас цікавлять думи з яскра­
во вираженим сатиричним і пародійно-сатиричним спрямуванням, тобто
думи, що досі були в науці обійдені увагою. Перш ніж перейти до
розгляду конкретних зразків, з’ясуємо деякі теоретичні положення.
Сьогодні ми можемо однозначно стверджувати безперспективність
спроб створити об’єктивну картину українського епосу тільки на мате­
ріалі записів дум від бандуристів-сліпців кінця XVIII — XIX і навіть XX
ст., оскільки цей, завершальний, період епічної традиції не відбиває яви­
ща у всіх його складниках. Репертуар і манера виконання бандуристів-
сліпців останньої генерації значною мірою були детерміновані соціальним
становищем кобзарів, офіційною політикою переслідування і, головне —
ліквідацією Запорізької Січі. Тим часом думи як один із давніх видів
народної творчості генетично сягають не лише голосінь, пісень-величань,
історичних пісень і переказів, народної драми і народного віршування,
тобто всієї сукупності наявних на час їх становлення і розквіту жанрів,
а й насамперед тієї давньоукраїнської епічної традиції, витоки якої зна­
ходимо у творчості періоду Київської Русі. Органічність цих витоків
засвідчує спорідненість дум із «Словом о полку Ігоревім», з окремими
сюжетами давньоукраїнської популярної у народі картини « Козак Ма-
май» або «Козак-бандурист». Про розмаїття функцій та художньої фор­
ми дум у давній період їх побутування свідчать також найдавніші запи­
си їх, зокрема рукописний збірник Кондрацького. Героїчні думи в ньому
мало чим відрізняються від записів XIX ст., а думи гумористично-сати­
ричні перевершують усі пізніші фіксації.
Розгляд дум як епосу суто історико-героїчного спрямування, що
став визначальним в українській фольклористиці, не відповідає дійсному
стану справ. Якщо під цим кутом зору переглянути класичні зразки, що
становлять основу кожного збірника жанру, то чимало їх виходить за
межі згаданої тематики та відповідного їй художнього втілення. До
таких належать насамперед невольницькі плачі, які мають яскраво вира­
жену ліричну основу відображення дійсності, оскільки в них переважає
не зображення подій, а передача почуттів. Не кажемо вже про родинно-
побу гові зразки. Вони якщо й не передують зразкам історико-героїчно­
го характеру, то принаймні не поступаються часом виникнення й актив­
ного побутування. Те саме стосується жартівливих і сатиричних дум, які
стикуються з основним масивом дум не лише формою, а й стилем, побуту­
ванням тощо.
Значно пізнішим мистецьким утворенням слід уважати думи-па-
родії. Відомо, що пародія, в тому числі і фольклорна, зафіксована вже
194
Поетика фольклорних жанрів
найдавнішими писемними пам’ятками. Ще з античної епохи до нас дійшли
пародії давньогрецького поета Гіппонакта (VI ст. до н.е.) на героїчний
епос, «Батрахомтомахія» (приписується Пігрету) та «Гігантомахія» Геге­
мона (V ст. до н.е.), що пародіюють Гомера. А скільки переробок і
пародіювань зазнали вже за нашої пам’яті «Черемшина», «Верховино,
мати моя» та інші не менш популярні колись пісні!
Як і для чого створюють пародію? Пародія, стверджують теорети­
ки мистецтва, висміює не стільки саму дійсність, скільки певну мистець­
ку форму, стиль, напрям. У фольклорі вона біфункціональна, оскільки
спрямована як на предмет зображення, так і на позичену форму та стиль­
ові засоби. Умисна невідповідність стилістичного і тематичного планів,
використання стилю героїчної думи для зображення ситуацій і пере­
питій, що звичайно є предметом гумористично-сатиричного зображення,
надають думі бурлескної форми. Маємо, отже, справу із бурлескним ти­
пом фольклорної пародії.
Бурлескні пародії та пародії-нісенітниці на Україні не набули знач­
ного поширення. У всякому разі записів таких зразків маємо небагато: у
репертуарі кобзарів вони трапляються спорадично, очевидно, через тс,
що не зникав ґрунт, на якому виникли думи героїчного змісту. Сприй­
няття жанру у свідомості виконавців та слухачів було міцно пов’язане з
його первісними домінантними функціями саме як героїчного епосу.
Однак сам факт існування гумористично-сатиричних і пародійних дум
промовляє сам за себе. Можемо припустити, що пародійні думи призна­
чалися переважно для «внутрішнього вжитку», тобто кобзарі виконува­
ли їх у своєму професійному середовищі, висміюючи стиль виконання
різних кобзарських шкіл, виконавців тощо. Як художній засіб висмію­
вання вони здебільшого використовували пісенну форму. Характерний
із цього погляду репертуар Остапа Всресая, який складався із трьох
самостійних розділів: дум, псалмів, тобто духовних пісень, і жартівливих
та сатиричних пісень. І жодної сатиричної чи пародійної думи22. Кобзар
із тонким художнім чуттям не допускав використання форми і стилю
дум для висміювання людських і суспільних вад. Зате пародійна дума
про Михія входила до репертуару не менш відомого кобзаря Івана Крав­
ченка- Крючковського23.
Думи, як відомо, неоднорідне як в історичному, так і в тематично­
му та стильовому планах. Уже найдавніший пласт думового епосу —
про боротьбу з турками і татарами Ф.Колссса поділяє на три
тематично-стильові цикли: про неволю, про лицарську смерть козака, про
повернення козаків із походу і поділ здобичі. У четверту групу входять
думи періоду національно-визвольної війни, тобто думи доби Хмель­
ниччини. Окрему групу за тематикою і стилем становлять думи про
побутові теми. 1 остання група — думи гумористично-сатиричні та па­
родійні, які, власне, і становлять предмет нашого дослідження. Якщо по-
195 Степан Мишанич
етика перших трьох та п’ятого циклів тісно прилягає до народної пісні
(родинно- і суспільно-побутової), до голосінь та історичних пісень, то на
становлення художньої форми четвертого й останнього циклів помітний
вплив мала давня шкільна наука, писемна література. Дуже залежні між
собою нсвольницькі плачі й думи про Хмельницького, не кажучи вже
про сатирично-пародійні зразки, та все ж усі вони належать до одного
жанру із властивими йому ознаками. Семантичну, а отже, й стильову
строкатість дум засвідчують уже початкові згадки про них. Звуження
розуміння дум лише як «героических песнопсний о бьілинах, относящих-
ся ко временам Гетьманства — до Скоропадського»24 і як творів, які
виконували тільки сліпці-бандуристи, належить М.Максимовичеві та його
послідовникам. У другій книзі українських народних пісень 1834 р. М.Мак­
симович пропонує ширшу дефініцію дум, якою, загалом кажучи, корис­
тується і сучасна фольклористика25. Думи XVI — XVII ст. у писемних
пам’ятках мали дещо інше семантичне забарвлення, ширший зміст, ніж
думи XIX — XX ст. Так, в «Анналах» польського історика Сарницького
під 1506 р. думами названо твори елегійного характеру, складені з при­
воду героїчної смерті двох воїнів, братів Струсів, у боротьбі з волохами.
Співали їх на тужливу мелодію, іноді в супроводі сопілок26. Польський
пост Ієронім Морштин засвідчує, що виконання дум у козацькому сере­
довищі супроводжувалося грою на трубах. Поряд із терміном «дума» він
уживає паралельну назву — «воєнна псальма»27. Словник Лінде трактує
думу як лицарську елегію28.
Автори давньоукраїнських літописів Григорій Грабянка і Самійло
Величко теж уживають термін «дума», однак трактують його як пісню,
складену про козацькі походи29.
«Синоніма славснорусская» Лаврснтія Зизанія трактує термін
«дума» як думку, мисль. У XVII ст. думою називали окремі свої твори
польські та українські письменники30, «думою козацькою» називалися
строфічні ліричні народні та авторські пісні, зафіксовані в тогочасних
рукописних збірниках. До тих часів належать перші записи власне дум у
сучасному розумінні терміна», але жоден запис не зафіксував визначен­
ня жанру в заголовку чи деінде. Цей список «різночитань» поняття
можна розширювати, однак і сказаного досить для узагальнень.
Термін «дума» існував як у народному середовищі, так і в пи­
семній літературі й мав різне семантичне наповнення. Переважало трак­
тування дум як творів героїчного змісту про смерть захисників Вітчиз­
ни, для уславлення подвигів народних героїв у боротьбі з іноземною
експансією. У зв’язку із строкатістю початкових писемних дефініцій пред­
мета, Г. Нудьга доходить висновку, «що думами називалися такі народні
твори, що складали окрему групу не за формою, а за змістом і характе­
ром викладу події»52. Із цим висновком можна погодитись, якщо включи­
ти сюди відповідні літературні твори, такі, як «Дума козацька про війну
196
Поетика фольклорних жанрів
з козаками під Берестечком над рікою Стиром…», «Дума козацька» з
рукописного збірника Домсніка Рудницького, «Дума з 1686 року» Йосипа
Шумлянського та інші33.
Для кобзарів форма ніколи не була самодостатнім елементом, вир­
ішальним чинником, головним був зміст, предмет зображення, характер
виконання. Вони відносно вільно переводили нерівноскладовий вірш
думи у строфічну пісню, і навпаки — імпровізували строфічну пісню,
наближаючи її до власне думи. Наприклад, вивчивши від свого вчителя
М.Олексієнка твір М.Вороного «Євшан-зілля», Євген Адамцсвич цілком
усвідомлено називає його думою, оскільки за змістом твір стоїть близь­
ко до дум34.
Повна відповідність форми і змісту думи — явище, мабуть, відносно
пізнє і належить до того етапу кобзарського мистецтва, коли кобзарі
через певні суспільні умови були змушені об’єднуватися в корпорації,
регламентувати не лише репертуар, а й характер його виконання. На
цьому етапі відбулася диференціація їхнього репертуару на «лицарські
пісні», тобто на власне думи і псалми, з одного боку, та історичні пісні й
балади, обрядові й жартівливо-сатиричні пісні та думи з другого.
Залежність від суспільних умов, спів «на замовлення», орієнтація на ауди­
торію зумовлювали виокремлення того чи іншого підрозділу репертуа­
ру. Кобзарі виконували думи здебільшого у своєму середовищі для
задоволення власних естетичних потреб та як «навчальний» матеріал.
Правда, мали ще попит дидактично-моралізаторські зразки — на ярмар­
ках та храмових святах. У повсякденному житті, як цс помітив Т.Шев­
ченко, кобзар
Заспіває про Чалого —
На Горлицю зверне:
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку;
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — Угаю;
На базарі про Лазаря,
Але, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйновали35.
Відмінний від цього репертуар мали кобзарі-воїни, учасники ко­
зацьких походів, серед яких було немало людей освічених36. Саме ці
кобзарі стали продовжувачами давньоукраїнської епічної традиції в
нових умовах, поповнювали її новими темами, образами, привносячи в
197 Степан Мишшшч
усну народну традицію досягнення тогочасної демократичної освіти,
шкільної літературної та музичної творчості. Образ воїна-бандуриста знай­
шов відображення у народній картині «Козак Мамай», суттєвим допов­
ненням якої є текст вірша-думи. Вірт-дума з народної картини «Козак
Мамай» відбиває один із основних напрямів репертуару кобзарів тієї
доби — гумористично-сатиричний, що втілений у відповідному циклі дум
та гумористично-сатиричних піснях.
Найбільше записів має гумористична дума «Козацьке життя», що
залишилася в активному репертуарі кобзарів пізнішої доби. Детально
проаналізував думу в усіх відомих записах і пісенних трансформаціях
Б.Кирдан37, тому ми не розглядатимемо її. Зазначимо тільки, що ця дума
становить найхарактернішу форму вияву категорії комічного, реалізова­
ну в доброзичливому висміюванні окремих людських вад. Цс, власне
кажучи, сміх крізь сльози. Сам факт масового розлучення родин, коли
сини та чоловіки-годувальники залишали своїх матерів, дружин і дітей
господарювати вдома, бо самі мусили йти на захист Вітчизни, у житті
тяжіє більше до драматичного й трагічного зображення. Перенесення
ситуації в площину комічного засвідчує високий моральний потенціал
творців дум, їх виконавців і слухачів. 1 Іредметом висміювання тут висту­
пає не стільки дружина козака, скільки умови козацького побуту, ко­
зацьке «багатство» (хата «соломою не покрита, присіюю не осипана, коло
двора нечиста ма й кола, на дровітні дров ні поліна», жінка «всю зиму
боса ходить, горшком воду носить, полоником діти напуває») та таке
соціальне зло українського села, як корчма, що призводила до зубожіння
не одну козацьку родину. Взаємини козака, козачки, жіночої громади
села подано у традиційному ключі та з використанням численних фоль­
клорних формул. Головні персонажі думи викликають співчуття й зага­
лом добру усмішку слухачів. Навіть козачка, яка за час перебування
чоловіка у поході не вилазила з корчми (звичайний художній прийом
перебільшення, використаний у багатьох родинно-побутових та жартів­
ливих піснях), у кіпці думи, коли виступає на захист честі козака, викли­
кає співчуття і симпатію. «Козацьке життя» ілюструє характерний для
українців та інших народів вид гумористичної творчості, у якій сміх не є
самодостатнім елементом твору, він утверджує високі моральні цінності
народу від часу суворого життєвого випробування. Цей вид гумору був
джерелом творчості таких митців, як М.Гоголь, ОТенрі, О. Вишня, Ч.Чаплін,
Я.Гашек, котрі вчилися в народу вміння через сміх звеличувати просту,
малопомітну в суспільній ієрархічній драбині людину. Тільки геніальні
митці вміли відчути глибину народного гумору, в якому доброзичливе
кепкування над самим собою ніколи не переходило в самоопльовування
і завжди вважалося ознакою моральної сили та повноцінності38.
Три варіанти має унікальна «Дума про вівчаря»: два — в запису
XVII ст. і один — з другої половини XIX ст. Перші два варіанти віднай-
198
Поетика фольклорних жанрів
шов у бібліотеці Ягсллонського університету академік М.Возняк і опуб­
лікував, як уже згадувалось, у Записках НТШ (т. 146). Рукописний збірник
Кондрацького, з якого взято записи, називається «МІ8се1]апеа\уіегх7.ет і
ргога^’егукироіккітітаїогаякігп» (у бібліотеці має № 4581). М.Возняк
помилково називає думу піснею. Другою, істотнішою помилкою періпо-
публікатора є зведення двох варіантів думи в один текст. Правда, публ­
ікація настільки детально застережує найменші відмінності між обома
варіантами, що за нею можна відтворити первісний запис, не звертаючись
навіть до рукопису. Зведений текст М.Возняка неодноразово публікова­
но в наш час, хоч і під різними назвами: у Л.Махновця — як «Дума про
вівчаря»19, у Г.Нудьги — як «Дума про чабана»40, у В.Яременка — як
літературний твір анонімного автора «Вівчар»41. Публікація третього
варіанту думи належить П.Чубинському42.
І вданому випадку, як і в багатьох інших, літературознавці довіль­
но трактують текст, експериментуючи над нібито «нічийним» матеріалом.
Але ж дума про вівчаря має варіантне продовження саме як фольклор­
ний твір, що засвідчує публікації її фольклорного варіанту таким авто­
ритетним ученим,як П.Чубинський.
Дума побудована на конфлікті опозиційної фольклорної пари —
хазяїна і його слуги, отже, конфлікт має не стільки побутову, скільки
соціальну основу. Розповідь ведеться від першої особи (використано
поширену в усіх видах вербальних мистецтв форму «Ісп-ЕггаЬІег», що
збільшує її життєву вірогідність, наближає стиль думи до форми спога­
ду). Зіткнення класичної фольклорної пари «хазяїн-слуга» запрограмо-
вує характер конфлікту: симпатії народу завжди па боці останнього.
Розповідаючи про службу в злого хазяїна, герой думи насичує свою
розповідь елементами самоіронії, не шкодуючи фарб на змалювання
збитків, які він робив хазяїнові чи то з лінощів, а чи зумисне. Пасучи
овець на толоці, вівчар «трошки, немножко задрімав, // Ледве третього
дня ополудні встав». Тут і починаються його пригоди, бо, шукаючи отару,
він приймає за овець то купи осочаю-молочаю, то березові пеньки, то
дівчат та молодиць, що назгинці збирали «червець та полуниці». Він
боїться повертатися додому без овець, тому вирішив тікати у Волошину.
Та хазяїн його наздоганяє, добряче лупцює і повертає до хати. На захист
вівчаря стає господиня, якій вівчар не раз догоджав у постелі. Ще раз
відлупцювавши слугу-симулянта, господар виганяє його у поле з ота­
рою, а «господинька» ганьбить свого «мужичища» перед сусідками, вис­
ловлюючи щире співчуття побитому вівчареві. Записана фонетичним
правописом у польській транскрипції, дума відтворює живу народну мову
того часу, образну фольклорну систему. У ній використано широку пал­
ітру зображення комічного: від дотепних образів-порівнянь (проспав­
ши три з половиною доби, вівчар зі сну «очі кігтями продирає», «у
фуяру свому війську (отарі С.М.) пригравав») — через численні
199 Степан Мишанич
смішні ситуації, у які він потрапляє, до поданого в гротескній формі
прийому відвертої брехні та обдурювання. Маємо перед собою типового
представника з народу, авантюрна вдача якого в конкретних життєвих
ситуаціях сприймається як цілком позитивна його характеристика. Обду­
рити хазяїна, та ще й за допомогою «господиньки», що може бути більш
геройським у тій ситуації, в якій він перебуває. Часом оповідач, він же
герой, переходить на відсторонену розповідь про себе, виставляючи власні
вчинки навіть у невигідному світлі, і то тільки для того, щоб розсміши­
ти слухачів.
Архітектоніка думи відносно складна, хоч і витримана у стилі
спогаду, історії з життя. ІІодієва послідовність з повторами аналогічних
ситуацій, у яких опиняється герой-оповідач, розкриває його авантюрну
вдачу з різних сторін. Художнього ефекту досягається не лише нанизу­
ванням життєвих ситуацій, а й завдяки властивому народній епіці багат­
ству присудкових синтаксичних конструкцій та різноманітності жестів:
А ліс господар прибігає,
За лоб хватає,
Жилаву дубину з-за плеча виймає.
То мене ж бив-бив,
Волочив,
Тую дубину розпровадив,
Мою сорочку до моїх плеч він приліпив.
По коню раз, по мені двічі!
Прийшлося мені за конем бігти!
Коня затне раз, овчара бідного десять раз.
То до двора прибігав.
Овчара покидав…43
Думу, очевидно, виконували не лише у вівчарському середовищі,
у ній бачимо змішування форм подачі матеріалу, але не того змішування,
коли монологічна форма чергується з діалогічною чи описовою. Йдеть­
ся про змішування оповіді від першої особи, тобто від імені самого
героя, та від третьої особи, тобто від розповідача, що саме по собі перево­
дить твір у характерну площину, властиву епіці, навіть у цитованому
уривку бачимо це змішування: «То мене ж бив-бив» і «Овчара поки­
дав» тощо.
У думі наявні так звані загальні формули, властиві жанру. Перене­
сення формул із героїчних дум па змалювання побутових ситуацій «про­
тиборства» слуги і хазяїна створює комічний ефект:
Сще дванайцят локоть льняного полотна з скрині взяла,
Що з дванайцят пасом ткала,
До шинкарки понесла,
Конов меду взяла,
Додому принесла,
200
Поетика фольклорних жанрів
Овчареві на піч подала.
Бідний овчар як взяв за ухо,
Вчинив на дні сухо.
Гидко, гидко,
Що в коновці дно видко!44
Указавши на наявність окремих думових формул, спільних для
пародійних та історико-героїчних зразків, Г.Нудьга робить припущення
про популярність останніх у час запису аналізованої думи, тобто у XVII
ст. Що думи «Втеча трьох братів з Азова», «Три брати самарські»,
«Козак Голота», «Козак Ганджа-Андибер», «Козацьке життя» та інші по­
бутували у XVII ст. і були популярними в той час — факт, цілком
вірогідний. Однак згадане припущення повинно випливати не з наяв­
ності в гумористично-сатиричних думах спільних для багатьох дум по­
етичних формул, а з цілої суми даних, які б створили надійну основу
для нього. Не розгортаючи зараз цього методологічного положення,
скажемо, що наявність спільних формул у думах не є свідченням одно­
часного виникнення і широкого побутування цих дум, зате цей факт є
більш чи менш надійним джерелом жанрового їх атрибутування.
Безпосередньо за «Думою про вівчаря» у збірнику Кондрацького
(арк. 75 — 78) вміщено відомий твір про тещу. Публікуючи його, М.Воз-
няк уважав його належним «до того самого жанру, що наведена річ про
вівчаря»45. Як народну думу твір опублікував Л.Махновець»6. О.Дсй
підтримав жанрову атрибуцію твору, яку дав Л.Махновець, умістивши
його серед жартівливих пісень, указавши водночас на неточності пере­
друку47. Зрозуміло, що будь-який переклад із латинської графіки на ки­
риличну, та ще й за нормами сучасного правопису, призведе до певних
деформацій первісного запису. (Не говоримо вже про втрати, які супро­
воджує будь-який перевід фольклорного твору на письмо). Та якщо
Л.Махновець залишив незмінною розбивку на рядки, як зробив запису­
вач, то О.Дей у цьому плані повівся вільно: 169 рядків рукопису він
розбив на 231 рядок, можливо, підганяючи нерівноскладовий думовий
вірш під пісенну строфу. Чи була потреба змінювати рядки, запропоно­
вані записувачем? Навряд, якщо врахувати, що записувач досить точно
передає строфіку пісень та рядки дум у всіх записах, зокрема таких, як
«Дума про козака Нетягу», «Дума про Коваленка», «Дума про вівчаря», у
численних пісенних зразках.
Наведемо початок твору, щоб легше було орієнтуватися у його
характері:
Приготовився зятейко для своєї тещейки на честь, на
бенкет,
Накупив хмелю
За сім куп жменю,
Намочив ячний колос,
201 Степан Мишанич
Учинив великий солод,
Наварив пива,
Начинив зятенько з тещею дива.
Убив чмеля, наситив меду,
Зазвавши тещейку к собі на беседу.
Убив синицю
На бужаницю,
Поїхав же зятейко на уловання,
Для своєї тещейки на спомагання
Свою тещейку та годовати…48
Дума це чи пісня — тепер важко сказати, не маючи ніяких даних
про характер її виконання. Для пісні бракує рівноскладового вірша,
строфічної будови. Немає тут характерної для думи переваги присудко­
вих конструкцій, дієслівної рими. Очевидно, твір належить до проміжної,
так званої дифузної групи, яка стоїть на межі жанрів. Про те, що твір
могли виконувати кобзарі й на час запису, свідчать її пізніші записи у
кобзарському та лірницькому виконанні. Зокрема, два варіанти твору
записав О.Малинка від кобзарів Прокопа Чуба і Семена Власка, по одно­
му варіанту записали В.Бортковський від лірника Олександра, П.Іва-
щенко від кобзаря Павла Братиці (учня кобзаря Бешка) тощо49. Про
належність твору до кобзарського репертуару свідчить і його поважний
обсяг — 169 рядків. Зрештою, й інші варіанти твору, записані в XIX — на
початку XX ст. від кобзарів і лірників, не можуть бути беззастережно
зараховані до гумористичних пісень: культивування в кобзарському се­
редовищі наклало свій відбиток, зокрема, на характер їх виконання та на
форму. Ми не будемо зараз детально характеризувати даний зразок,
оскільки це вимагало б широких зіставлень, розгляду всього пласта
творів, що посідають проміжне місце між власне думами і піснями.
Два варіанти має пародійна дума «Про Михія». Перший варіант
(власне, уривок з думи) опублікований 1874 р. у п’ятому томі фундамен­
тального видання П.Чубинського30, другий (повний текст) записав 1876
р. від кобзаря Івана Кравченка П.Мартинович51.
Якщо два попередні зразки («Дума про вівчаря» і «Теща») можна
зарахувати до фольклорних бурлескно-травестійних творів (можливо, своїм
походженням вони завдячують літературним травестіям, поширеним у
XVII ст. на Україні), для яких характерне втримання думової форми
зовсім в іншому, ніж це маємо у думах, плані — для висміювання людсь­
ких вад. Думова форма, думовий стиль спрямовані не стільки проти жан­
ру, скільки на створення комічного ефекту при змалюванні певних жит­
тєвих ситуацій і образів. На відміну від цих зразків, «Дума про Михія»
становить зразок фольклорної пародії — вона заперечує, нівелює сам
жанр, суть думи як такої. Досягається цього простими засобами, і набір
готових формул героїчних дум використано в перебільшено-іронічному
202
Поетика фольклорних жанрів
ключі, оскільки і постать героя, і його вчинки дріб’язкові, зображені
ситуації, з погляду здорового глузду, більше схожі на нісенітницю.
Зачин думи подано у традиційному ключі, з використанням звич­
них думових формул:
Ой да па славній Україні,
У славному лісі Лебедині,
То там то жив-проживав дідок старенький,
Михійко маленький.
Та в цього дідка старенького,
Михійка маленького
Штани солом’яні, постоли боброві,
Щиро личані в ‘язові,
А волоки з жіночого валу в односталь несукані [66].
То він то в тому лісі Лебедині гуляє
Та на чистий степ поглядає52.
Закінчення думи в запису П.Мартиновича, як і фрагмент закінчен­
ня, який подав П.Чубинський, переводить пародію у форму нісенітниці:
А я сильне злякався,
На темні луга,
На густі ліса,
На дикі степа,
На піч у куточок сховався.
Через комин поглядаю —
Там вареники-невільники
В сметані потопають.
А я на їх велике милосердіє маю,
В бездонний глечик скидаю,
Попід лавою човном плаваю,
Під порогом пристань маю,
Під припечком верші ставлю,
А з припечку верші достаю.
На припечку духи душу,
На печі скраєчку рибу трушу».
Створення пародійної думи не розглядалося в українському ду-
мознавстві як занепад творчого потенціалу народу. Навпаки, за П.Чу-
бинським, ота здатність до самоаналізу, що виявляється «хай у вигляді
нещадної іронії над своїми власними творами» є виявом «розумного та
життєздатного закона людського прогресу»»1.
Інакше трактує цей уривок І.Каманін, виносячи його за межі па­
родії. Гумористичний тон думи, вважає він, зумовлений руйнацією козацт­
ва, життям не на вільних степових просторах, а в лісах. Тут козаки, хова­
ючись від російських урядовців і армій, доживають віку, козацтво «гуляє»
і «давні свої розкоші споминає». Здрібнілість та занепад козацтва втіле-
203 Степан Мишаиич
на у постаті діда Михія, який приймає молодиць, що збирали полуниці, за
ворогів, його Чорне море «під припічком», пристань біля порога. «Се
український Дон-Кіхот кінця XVII 1-го віку,— робить висновок дослід­
ник. — Саме перебування маленького і старенького діда Михійка в Лебе-
динському лісі наче вказує на його зникнення з історичної арени після
приборкання р. 1768 російським військом останнього гайдамацького по­
встання (Коліївщини) і зруйнування через сім літ Запорізької Січі;
запорожці дійсно зібралися тоді в Лебсдинському лісі, і ліс їх згубив,
багато їх з нього вже не вийшли, мусіли там ховатись й поробилися
маленькими старенькими дідками, що жили тільки споминами про «давні
свої роскоші»55.
І.Єрофсєв підтримує позицію П.Житецького щодо жанрового ат-
рибутувапня думи, тобто відносить її до пародії, створено думу, вважав
учений, не раніше XVIII ст.56
У дорадянський час нікому з дослідників не вдалося записати
мелодій жартівливих і сатирично-пародійпих дум або залишити хоча б
якусь письмову згадку про характер такого виконання.
1925 р. Д.Ревуцькому вдалося зафіксувати текст і мелодію думи-
пародії «Про Микитку» від молодого єврея-комерсанта з Умані Йосипа
Котляра. Подаємо повністю текст цієї пародії:
Ой Микитко, Микитко!
Що буде з тебе, як ти будеш заболівати,
1 ройфе [67] буде до тебе приходити,
І лікаретво тобі давати,
І воно тобі не буде помагати?
Ой Микитко, Микитко!
Що буде з тебе, як ти будеш умирати,
І три соломинки [68] будуть тобі покладати,
І жінка й діти будуть плакати?
Ой Микитко, Микитко!
Що буде з тебе як хевре кедойшем [69] будуть тебе носити [70] .
І мелех дойме [71 ] буде тебе питати,
Як тебе звати,-
Що ти тоді будеш казати?
Ти будеш лежати і мовчати, і мовчати!57
Попередні записи пародійних дум та аналізів власного запису
дали підстави вченому припустити, «що виконання при схожості самої
словесної фактури пародії із фактурою справжніх дум мусіло бути теж
подібне до виконання дум кобзарями-професіоналами, хоч би й без аком­
панементу»58.
Дума-пародія «Про Микиту» — не випадкове явище, спостереже­
не записувачем в одиничному виконанні. Про це свідчать і подальше
знайомство Д.Рсвуцького з виконавцем твору, фіксування в його вико-
204
Поетика фольклорних жанрів
панні кількох варіантів, а також той факт, що пародія входила до репер­
туару відомого у 20-х рр. співця єврейських народних пісень Епсльбаума
та була популярною серед слухачів.
Безпосередньо до цього підрозділу думової творчості прилягають
численні тексти, що супроводжують образ напівлегендарного козака Мамая,
портретне зображення якого було звичайним явищем на Україні XVII —
XVIII ст. На жаль, це унікальне явище української культури, що станови­
ло органічний сплав словесного та образотворчого мистецтв, досі ще на­
лежно не вивчене. Більше того, текст із відомої народної картини в найно­
віших варіантах майже без змін був перенесений до українського вертепу,
де служить авюхарактсристикою однієї з центральних постатей інтермед­
ійної частини вистави — образу запорожця. Вертепний монолог, на дум­
ку Л.Махновця, «є нічим іншим, як народною думою, запорожець відтво­
рює конденсовану історію козацько-визвольного руху — невпинну боротьбу
з польською шляхтою, орендарями, турками, коли в ім’я цієї священної
боротьби за волю-вольную козацька голота, нехтуючи срібло-золото і
«лакомство нещасне» багатіїв, зрікалася багатьох радощів життя»59. Досл­
ідник далі стверджує, «що вертеп запозичив цей монолог із якогось поши­
реного підпису до одного з портретів Мамая».
Вважаючи, що монолог запорожця «є не чим іншим, як народною
думою» та «що вертеп запозичив цей монолог із якогось поширеного
підпису до одного з портретів Мамая»60, дослідник дещо змішує поняття,
але не суперечить сам собі, бо і тексти картини, і вертепна характеристи­
ка запорожця сягають козацького героїчного епосу — дум, зокрема тієї
його стадії, коли носіями епосу були талановиті воїни-запорожці. Об­
раз запорожця споконвіку втілював у собі ідеал народного героя і був
невіддільний у народній свідомості від того пласта народної творчості,
який найбільшою мірою віддзеркалював історію багатовікового проти­
борства із зовнішньою експансією і трагічну долю захисників Вітчизни.
Саме думи характеризували козаччину ніби зсередини, формували та
підтримували цю характеристику серед усіх суспільтшх верств, вплива­
ли на створення образу запорожця іншими видами мистецтв. Портрети
козака Мамая чи козака-бандуриста з відповідним більш чи менш об-
ширним текстом думи висіли поряд з образами по багатьох селянських
хатах (зрозуміло, не кожен селянин міг купити портрет, який на той час
був відносно дорогим)61.
Па жаль, досі українська наука не підійшла впритул до всебічної
характеристики таких синтетичних видів народної творчості, як портрет
козака Мамая, вертеп тощо, хоча матеріалу для узагальнень зібрано чима­
ло. Величезна маса цього емпіричного матеріалу або знищена у вогні
суспільних катаклізмів, або розкидана по запасниках численних архівів і
музеїв як України, так і закордонних. І знову, вкотре вже, доводиться
починати все спочатку: розшукувати ці матеріали, публікувати та систе-
205 Степан Мишанич
матизувати, робити національним надбанням, уводити в загальний куль­
турний контекст..

Категорія: Степан Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці: Том 1.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.