ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

МІЖ ДИСЦИПЛІНАМИ: РОЗШИРЕННЯ КОНТЕКСТІВ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ ГАЛУЗІ ЧИ ЗМІНА СТАТУСУ? — Василь БУДНИЙ

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
Статтю присвячено інтердисциплінарним процесам, котрі не лише роз-
ширюють контекст літературознавства, а й змінюють його методологічну
конфігурацію, впливаючи на пізнавальні, практичні та дидактичні функції
академічної дисципліни.
Ключові слова: літературознавство, інтердисциплінарність, мультидисцип-
лінарність, кросдисциплінарність, трансдисциплінарність.
Якщо донедавна літературознавство ретельно стерегло власні кордони, то, почина-
ючи з останніх десятиліть ХХ віку, серед провідних принципів літературного досліджен-
ня впевнено посіла чільне місце інтердисциплінарність — співпраця на перетині
проблем, спільних із іншими гуманітарними галузями, і залучення методологічного
досвіду тих галузей до вивчення літератури. У палких дискусіях, що спалахують з цього
приводу, можна почути суперечливі заклики — з одного боку, до повернення до
класичної методології
1
, а з іншого — до рішучого озброєння новими концепціями і
безоглядного розвідування нових територій. Отож, чи здатна інтердисциплінарність як
галузь, відповідніша для сучасного вивчення культурного життя, затьмарити академічні
гуманітарні дисципліни? Чи вдасться науці про красне письменство уникнути свого
кінця? А якщо ні, то яким буде пост-літературознавство?
Таксономія міждисциплінарності. Співпраця між науковими галузями є багато-
аспектною і різноспрямованою. Вікіпедія [11], посилаючись на книжку Тані Авґсбурґ
з Університету Арізони «Becoming Interdisciplinary: An Introduction to Interdisciplinary
Studies» (2005), подає такі її різновиди:
— власне інтердисциплінарність, яку трактують у вужчому і ширшому
значеннях: а) підхід, що має справу з предметом, який виходить за межі дисципліни,
проте її мета залишається в рамках дисциплінарного дослідження і полягає в
перенесенні методів з однієї дисципліни в іншу, як-от міжмистецьке зіставлення,
літературознавче дослідження мистецьких якостей історичних документів та інших

1
Скажімо, Станіслав Росовецький не визнає ні типології, ані інтертекстуальних, рецептивно-
естетичних чи міжмистецьких студій: «…тільки повернення до генетичних і контактних досліджень
дасть змогу досягти справжнього оновлення української компаративістики» [3, с. 30].Між дисциплінами: розширення контекстів літературознавчої галузі чи зміна статусу? 23

нелітературних текстів; б) підхід, що об’єднує методи різних галузей, модифікуючи
їх чи створюючи новий метод для вивчення предмета, який виходить за межі однієї
дисципліни. Інтердисциплінарними в такому розумінні можна вважати імагологію,
постколоніальні студії;
— мультидисциплінарність — співпраця заснована на одночасному чи по-
черговому вивченні складної проблеми з перспектив кількох галузей знання без будь-
якого взаємного засвоєння, трансформації та узгодження методологічних інстру-
ментаріїв цих дисциплін. Скажімо, зі здобуттям новітньої української незалежності
під час вивчення «білих» і «кривавих» плям в історії національної культури пара-
лельно працюють історики, літературознавці, мистецтвознавці, культурологи та
представники інших царин гуманітарного знання;
— кросдисциплінарність — метод, що виводить дослідника поза межі окремої
дисципліни, але без співробітництва (кооперації) чи об’єднання (інтеґрації) з від-
повідними дисциплінами. Кросдисциплінарність студіює предмет за допомогою
методів, запозичених із дисциплін, що не мають безпосереднього відношення до
цього предмета, наприклад, соціологічне дослідження читача. У кросдисциплінарних
зв’язках долаються межі дисциплін, але ані методи, ані цілі не змінюються, тоді як
інтердисциплінарність змішує практики і засади всіх залучених дисциплін;
— трансдисциплінарність — термін, що його 1970 року запровадив Жан Піаже,
окреслює методологічне підґрунтя застосування інтеґрованих наукових підходів до
таких складних проблем, які виходять за межі усталених академічних дисциплін, як-
от природне довкілля, енергія, здоров’я, культура. На відміну від мультидис-
циплінарності, мета якої завжди залишається в рамках дисциплінарного досліду,
трансдисциплінарність існує одночасно «між дисциплінами» і «крізь окремі дисци-
пліни» руйнує між ними кордони для досягнення єдності наших знань про світ,
котрий не може повністю поміститися у монодисциплінарному дослідженні. При-
кладами трансдисциплінарного підходу є не лише філософські концепції, що про-
понують суспільним наукам певний загальний спосіб розуміння світу (як-от марк-
сизм чи феноменологія), а й такі конкретні чи одноаспектні теорії, як, наприклад,
семіотика, наратологія, дискурсивний аналіз; рухаючись крізь різні гуманітарні
царини, вони їх висвітлюють у якомусь одному перекрої.
Згадані поняття перетинаються і взаємно накладаються, тому їх не раз уживають
як синоніми. Скажімо, свій комплексний підхід до концепцій О. Потебні, що є
різноаспектними, синтетичними, І. Фізер назвав мультидисциплінарним
2
, хоча, якщо
зважати на запропоновану вище дефінітивну систему, його радше випадає вважати
інтер- чи трансдисциплінарним.
Руйнування класичних парадигм. Захоплення інтердисциплінарністю, а
також інтертекстуальним та дискурсивним аналізом, провадять сучасну лі-
тературну науку в широкі царини найрізноманітнішої культурологічної про-
блематики, а саме: красне письменство і політичне та мистецьке життя, література
у процесах культурної ідентифікації, мистецтво і популярна культура, літературний
2
«Я… упевнився, що об’єктивне вивчення наукової спадщини Потебні вимагало мульти-
дисциплінарного підходу… І тому моя праця «Психолінгвістична теорія Олександра Потебні:
метакритичне дослідження» написана з перспективи структурального мовознавства, феноменології
та сучасних теорій літератури» [4, с. 12]. 24 В. Будний
і науковий дискурси, постколоніальні, расові та етнічні студії, ґендерне прочитання
літератури тощо.
Стрімке розширення літературознавчого предмета особливо інтенсивно від-
бувається у сферах теорії й компаративістики. Зокрема, компаративістику дедалі
частіше розглядають (не раз без прийменника «літературна») як складову частину
культуральної компаративістики. Складається враження, що порівняльне літера-
турознавство, відчуваючи вплив міждисциплінарних підходів, поступово змінює свій
статус: перетворюється зі складника літературознавства чи окремої наукової
дисципліни в метатеорію і плюралістичну методологію, яку застосовують до зі-
ставного вивчення різних сфер культурного життя, серед яких література є
важливим, але не винятковим предметом дослідження. Перенесення уваги на сусідні
контексти означає, що руйнуються стрункі класичні уявлення про однорідний
предмет літературної компаративістики. У «Звіті про професійні стандарти», що його
1993 року підготувала для Американської асоціації порівняльного літературознавства
редакційна комісія, яку очолив Чарлз Бернгеймер (цей документ скорочено на-
зивають «Звітом Бернгеймера»), відзначено: «…різноманітні напрями контексту-
алізації літератури у широких царинах дискурсу, культури, ідеології, раси і ґендеру
настільки відмінні від тих давніх моделей літературознавства, які стосувалися
авторів, націй, періодів і жанрів, що поняття літератури не може надалі адекватно
описувати сучасний об’єкт вивчення» [8, с. 42].
Автори польського підручника «Теорія літератури ХХ століття» (2006) кон-
статують, що література, згідно з сьогоднішніми теоретичними віяннями, є лишень
«однією з багатьох (зовсім не найважливішою) символічних практик (дискурсом),
підпорядкованих суспільним правилам продукування і контролю» [6, с. 539]. Ба
більше, віднедавна, як напівіронічно й напівсерйозно з’ясував Дж. Каллер, «теорія в
літературознавстві не означає спроб витлумачення сутності літератури, ані методів її
дослідження», а стосується лишень тих «праць, які творять нові орієнтири для
мислення в інших галузях, аніж ті, до котрих, здавалося б, належать» [9, с. 11]. Хоча
розвідки Ж. Дерріди, М. Фуко, Люс Іріґаре, Ж. Лакана, Джудіт Батлер, Л. Алтюсера,
Ґаятрі Співак присвячені не безпосередньо літературі, а «всіляким речам під сонцем»,
як-от мова, мислення, історія, все ж вони живлять літературознавчу думку
пропозиціями нових способів вирішення проблем тексту і культури.
Таку різноспрямовану еволюцію багато хто вважає загрозливою для літера-
турознавчої галузі й тому відкидає розширення її меж. Наприклад, під час обго-
ворення проблем інтердисциплінарності на одній із конференцій Асоціації сучасної
мови (Modern Language Association) Стенлі Фіш доводив, що міждисциплінарний
спосіб дослідження фактично неможливий. За його словами, незважаючи на всі
метафори гібридності і відкритості пізнавальних кордонів, жоден дослідник не може
перебувати у двох місцях одночасно, бо, звертаючи увагу на якийсь предмет,
відволікається від попереднього, адже вивчаючи іншу дисципліну — її інформацію,
методи, цілі і цінності, ми припиняємо працю в одній галузі й починаємо працювати
в іншій. Неможливо, стверджує С. Фіш, перебувати «між» двома дисциплінами, бо
неможливо одночасно рухатися в обох напрямках, не нехтуючи одним з них:
«Практики можуть бути взаємопов’язаними, але ви не можете творити взаємо-
пов’язаність» [10, с. 220].
Однак факт успішної праці у цьому напрямі доводить, що міждисциплінарна
взаємодія є процесом незворотнім і взаємно корисним як для літературноїМіж дисциплінами: розширення контекстів літературознавчої галузі чи зміна статусу? 25
компаративістики, так і для культуральних студій. С. Тотосі де Зепетнек висловив
переконання, що принцип «системного та емпіричного дослідження літератури і
культури» має на меті покласти край «теперішній відокремленості гуманітарних
наук» [13, с. 19]. При тім дослідник зауважив, що ці тенденції не є новими, адже
літературна компаративістика віддавна вивчала чимало аспектів, які тепер є
предметом культуральних студій, як-от популярна культура та література, кінема-
тограф і література тощо. С. Тотосі запропонував об’єднати аспекти літературної
компаративістики і культуральних студій у новому підході, назвавши його ком-
паративні культуральні студії (comparative cultural studies). Щоправда, література у
цій програмі не має привілейованого становища. Це означає, що порівняльне ви-
вчення культури — у тім числі (але не обмежуючись ними) літератури, комунікації,
медії, мистецтво тощо — відбувається за допомогою паралельного використання
методів і підходів різних гуманітарних дисциплін [14].
Обопільна корисність такої взаємодії полягає, очевидно, в тому, що, з одного
боку, завдяки компаративним методикам культуральні студії долають монокультурну
обмеженість і переходять до діалогічної моделі, що враховує національні й ре-
гіональні відмінності, розмаїття дискурсивних форм і динаміку культурних процесів,
а з іншого, отримавши доступ до контексту культури і концепцій сучасної культу-
рології, літературна компаративістика має змогу глибше вивчити механізми взаємодії
глобального і локального, центрального та периферійного, універсального і
самобутнього, які формують ідентичність національних літератур.
Між літературозавством, історіографією та юриспруденцією. Наприкінці
ХХ ст. панівні позиції посіли концепції дискурсивного підходу, які лягли в підвалини
сучасної міждисциплінарності. Полягають вони у сміливому порівнянні різних царин
інтелектуальної діяльності (які для класичної науки видавалися цілковито проти-
лежними і взагалі незіставними) на основі їхньої текстуальної природи та рито-
ричності. Вивчення інтертекстуальних взаємин і міждисциплінарних взаємовідпові-
дностей здатне виконувати важливу гуманітарну місію відновлення в сучасному вкрай
диференційованому і надмірно спеціалізованому світі відчуття цілісності буття, адже
зв’язки людини з природою та соціумом не поділені на галузі — цей поділ влаштували
ми, люди, для зручнішого пізнання природи і себе.
Згідно з американським ученим-медієвістом Гейденом Вайтом, автором знаної
праці «Метаісторія: Історична уява в Європі ХІХ століття» [15], наше уявлення про
минувшину залежить од наративних структур, й тому історіографічний текст має
риторичну природу. У книжці «Тропіки дискурсу» («Tropics of discourse», Baltimore,
1978) Г. Вайт виділив метафору, метонімію, синекдоху та іронію як основні рито-
ричні тропи — фігури уяви, завдяки яким ми розуміємо власний досвід. Отож, за
І. Вайтом, існують наративні способи викладу будь-якого предмета: чи то фікції, як у
літературі, чи то факту в гуманітарних науках. Ніщо в цьому світі не є доступним для
людини без нарації (розповіді), яка з маси безформного й асемантичного матеріалу
відбирає, оцінює та упорядковує «факти» в певну фабульну послідовність історіо-
графічного тексту, створюючи семантику хронології, логіки та ідеології. Минувшина
не доступна нам безпосередньо, а лишень через посередництво різноманітних і
переважно суперечливих документів. Тому й історія, мовляв, є не об’єктивною
подією, а результатом узаємодії наративів — історіографічних розповідей, які не
віддзеркалюють факти, а лише інтерпретують їх, надаючи їм сенс. 26 В. Будний
Попередниками Г. Вайта були Джамбаттіста Віко, італійський мислитель
кінця ХVIІ — першої половини ХVIІІ ст., та Фрідріх Ніцше, котрий уважав, що
факти — це інтерпретації інтерпретацій. Критично ставився до есенціалізму
(тобто уявлень про об’єктивну сутність фактуальних нарацій) І. Франко, ствер-
джуючи про «традиціоналістичність» історіографії та відносність наших знань
про дійсність: «Кожде людське оповідання про факт людського життя, а особливо
про подію доконану більшою масою людей, містить, крім фактичної основи,
домішку фантазії, і ніяке людське оповідання, хоч би найточніше і найтверезіше,
не може передати ані одного т. зв. історичного факту у всій повноті його зви-
чайно незліченних деталей та невловимих для ніяких спостережень різнородних
обставинах» [5, с. 4].
Звісно, це аж ніяк не означає, що історична дійсність існує лише в уяві, немов
мистецька дійсність; і Ніцше, і Франко, і Вайт мали на увазі, що реальність доступна
нам лише через традиційні наративи, звичні тропи людської уяви. Так мистецька
фікція і науковий факт виявляються зближеними на підставі текстуальної природи
обох цих відмінних явищ.
Згідно з теоретиками культуральних студій, дискурсивний аналіз ґрунтується на
текстуальному аналізі, але виходить за межі тексту, інтердисциплінарно про-
стежуючи його зв’язки із суспільними практиками та інституціями, що їх також
можна розглядати як коди і прочитувати як тексти. За приклад такої міждис-
циплінарності може слугувати рух «Право і література», що зародився в 1970-х роках
у США, а відтак поширився у Великобританії. За допомогою аналогій з літературою
та апеляції до риторичної функції і наративної природи права засновник руху
Джеймс Б. Вайт та його однодумці намагаються відновити особистісний сенс і
суспільний ethos, вихолощений із правничої практики машиною бюрократичної
уніфікації. «Завдяки тому, що література вдається до вищої сили уяви, юрист може
краще зрозуміти ширший, людський вимір свого фаху, звернувшись до оповідної
сили літературної творчості» [7, с. 36].
Скажімо, «Замок» та інші твори Франца Кафки, що належать до канону
«Права і літератури», розповідають про закритість правничого світу і брак зв’язку
між вироком, що його виносить суспільство, та відповідальністю особи. Оскільки
сутність влади права випливає з ліберальних вимог, щоби люди втішалися
свободою вибору в особистому житті без втручання держави, цей роман викликає
в читачів образ їхніх власних ляків і водночас передчуття жахіть, на які може
перетворитися життя, опановане бездушною судовою системою і безвідпові-
дальними юристами.
Варто звернути увагу й на застереження, які лунають із різних сторін.
Наприклад, надмірний ажіотаж гуманітаріїв навколо міждисциплінарності не раз
викликає посмішку на устах деяких адептів точних наук. Нещодавно науковий світ
був шокований таким скандалом: 1996 року на сторінках впливового часопису
«Social Text» професор фізики Алан Сокал опублікував статтю «Transgressing the
Boundaries: Toward a Transformative Hermenevtics of Quantum Gravity» («Перетина-
ючи кордони: До питання про трансформативну герменевтику квантової ґра-
вітації»), котра насправді була пародією на наукову есеїстику: тут автор цитував
цілком безглузді розмірковування інтелектуалів з приводу фізики й математики.
Тільки-но редактори журналу видрукували статтю, сприйнявши її за поважнуМіж дисциплінами: розширення контекстів літературознавчої галузі чи зміна статусу? 27
працю, як А. Сокал оголосив, що його есей — звичайнісінький жарт [див.: 1, с. 13;
6, с. 544].
І все ж, міждисциплінарні студії переважно виникають не із суто академічного
інтересу чи пустої цікавості, а з нагальних потреб інтеґрації та актуалізації сучасного
знання про світ, долання бар’єрів між теорією і практикою, доказом чого може бути
згаданий рух «Право і література», що став реакцією на занепад авторитету права в
суспільстві і його формалізацію у фаховому середовищі.
Процеси дивергенції і конвергенції. Як і кожен інший гуманітарний дискурс,
літературознавство розвивається між двома полюсами. Першим є тенденції авто-
номізації, професіоналізації, прагнення до методологічної «чистоти», що виявилося в
доцентровому зосередженні науки про красне письменство на власних концеп-
туальних та методологічних стандартах і вузько трактованому предметі («висока»
модель літератури). Другий полюс — це відцентрові тенденції інтеґрації з сусідніми і
віддаленими царинами, творення на їхньому прикордонні гібридних галузей та
теорій. Між полюсами спеціалізації та інтеграції відбулися три методологічні
перевороти в еволюційній історії літературознавства:
1) позитивізм як утилітарний, історично та політично детермінований підхід
зруйнував нормативні приписи класицистичної естетики і суб’єктивні засади
романтичного екзотизму, прив’язавши натомість літературу до «відображеної» в ній
суспільної історії та «вираженої» індивідуальної психології та розчинивши літера-
турознавство у відповідних наукових царинах;
2) формалізм, «нова критика» і структуральний підхід зосередили увагу на
специфіці літератури як іманентного явища, автономізувавши її вивчення на син-
хронній, системній, теоретичній площинах;
3) постструктуральний переворот переорієнтував літературні студії з онто-
логічної інтерпретації тексту на дискурсивний та інтертекстуальний його аспекти,
спільні й для інших гуманітарних галузей, децентрувавши протистояння між
літературною та іншими дисциплінами і створивши умови для усвідомленої їх
співпраці.
У сучасну добу мультимедійності, коли телебачення та інтернет вийшли на
перший план, змінюються генеза, структура і функції літератури: електронне слово
передає авторські функції сприймачеві, розмиває жанрові стратифікації і фіксовані
межі тексту, надаючи йому гіпертекстуальної плинності, перформативності. Оскільки
зрушилися з місця інституції авторства, літературної текстуальності і характеру
рецепції, остільки трансформуються підходи і статус самої науки про красне пись-
менство, з одного боку, літературознавство й далі диференціюється на вузько-
спеціалізовані галузі (як-от стилістика, наратологія, тематологія), а з другого —
інтеґрується з іншими гуманітарними дисциплінами, переймаючи від них термі-
нологічний інструментарій і методологічні стратегії.
Так наука про літературу стала місцем творення нових шляхів, що зв’язують
академічні дисципліни та змінюють межі навчальних курсів. Швидкі зміни змушують
дослідників вдаватися до транс/інтердисциплінарності, долаючи дисциплінарні по-
діли, запозичуючи методології з інших галузей: з суспільної історіографії до
фольклористики, з медіа-студій до антропології.
Ризики і переваги. Безумовно, сьогодні помітними є певні кризові моменти,
притаманні безладним, на перший погляд, міждисциплінарним процесам у царині
літературного досліду. Зокрема, відступ як від діахронної, так і від синхронної28 В. Будний
аналітичних парадигм призвів до втрати виняткового значення принципів історизму
та типології: сучасні дослідники воліють відмовитися від творення літературної
історіографії та класифікації, змішуючи різночасові і неоднорідні предмети на
асинхронній площині. Літературу зазвичай розглядають нарівні з іншими видами
культурних текстів (популярними жанрами, фольклором, дискурсами радіо, фільму,
телебачення, реклами, гіпертекстової мережі інтернету тощо), від чого втрачається
відчуття літературної специфіки.
Притім ми стали свідками застосування у сфері літературного досліду не лише
плідних філософських розробок, як-от концепція можливих світів Любомира Доле-
жела і Томаса Павела, а й ефемерних міждискурсивних утворень, що претендують на
статус академічних, як теорія збочень (queer theory), і позадисциплінарних (недис-
циплінованих!) тенденцій есеїзму, метафоричної імпровізації, вільної філософічності
і, зрештою, стилістичної вправності.
Звісно, заморозити галузь у сучасному її стані чи тим паче повернути її до
класичного стану неможливо та й непотрібно. Адже вивчення предмета з кількох
перспектив на перетині академічних дисциплін покликане до життя потребами
пізнавальними (творення нового розуміння предмета і нових методологічних засад),
практичними (долання надмірної спеціалізації академічних галузей, комунікація між
ними для узгодження спільних завдань) і дидактичними (студент має змогу наочно
переконатися в тому, як різні дисципліни можуть по-різному висвітлювати той самий
предмет).
Як уникнути депрофесіоналізації літературознавчої галузі, її розчинення в
міждисциплінарному конгломераті? Хоча вимогу інтердисциплінарності не раз
подають як ідею інтелектуального синтезу, вона насправді переважно ґрунтується
на корінних інтересах певної дисципліни [12, с. 181]. Гадаю, в умовах конкуренції
між академічними дисциплінами варто дотримуватися тверезого глузду, який має
полягати в поміркованому літературоцентризмі і тактовному фаховому егоїзмі, а
саме: до інтеграційних процесів необхідно застосовувати диференційований підхід,
розрізнюючи методологічні перспективи, з яких здійснюються аналіз та інтерпрета-
ція. Наприклад, у постколоніалізмі, який об’єднує політологію, економіку, історію
тощо, доцільно послідовно виокремлювати той гібридний його складник, який
існує на перетині з літературознавством і має бути провідним для літературознав-
ця — літературний постколоніалізм. Хоча праці М. Павлишина чи М. Шкандрія
забарвлюють традиційні літературознавчі поняття і методи постколоніальними
елементами, та все ж не втрачають літературознавчого змісту, бо концентрують
навколо літературної проблематики історичний, політичний, культурологічний
матеріал, розглядаючи його крізь літературознавчу призму. Отож, у категоріальній
мережі наукових дисциплін літературознавство постане не підпорядкованою, а
навпаки — інклюзивною галуззю, що активно освоює нові території, оновлюючи
власний досвід.
Зрозуміло, що за умови фахової самосвідомості дослідників опозиція між моно-
та інтердисциплінарним підходами виявляє цілковиту хибність. Адже міждис-
циплінарні студії — це спосіб контекстуалізації текстів, їх соціалізації в культурних
вимірах. І тому нема жодної причини не розглядати літературні тексти на властивому
для них ширшому тлі. Інтердисциплінарність переводить увагу з самодостатнього
тексту на його дискурсивне і соціальне обрамлення. Між дисциплінами: розширення контекстів літературознавчої галузі чи зміна статусу? 29
Зрештою, і в класичному літературознавстві існував внутрішній поділ на розділи,
які мали генетичні і методологічні зв’язки з різними дисциплінами: поетична сти-
лістика — з мовознавством, інтерпретація — з герменевтикою, літературна істо-
ріографія — з суспільною історією, а теорія — з філософією. Як тепер, так і тоді,
літературознавці та естетики зробили сміливі екскурси у сусідні наукові царини —
саме так відбулися великі філологічні відкриття О. Потебні, Р. Інґардена та інших
учених.
Сьогодні інтердисциплінарна співпраця розповсюдилася на всі рівні і складники
літературознавства, зрушивши донедавна стабільні дефініції і витворивши методоло-
гічну динаміку, яка постійно оновлює концептуальні конфігурації в цій галузі. Тому
класичні розділи науки про літературу, такі як історія письменства чи поетика,
продовжують розвиватися, значно видозмінюючись. Скажімо, прагматичний підхід,
що залучує літературний текст до культурно-історичного контексту, вивчаючи їх
взаємодію, обмін і діалог, перевів увагу з поетики твору на трансформацію темато-
логічних конструкцій у різних дискурсах [2, с. 267]. До речі, літературознавство не
лише імпортує (психоаналіз, теорія можливих світів), а й експортує до інших галузей
власні розробки (ідею наратології розвинула метаісторіографія, а концепцію мета-
фори — когнітивізм).
Неминучість оновлення. Хоча за останнє десятиліття пролунала низка
гучних заяв про те, що нова інтердисциплінарна теорія замінить традиційні гума-
нітарні галузі, досвід переконує, що універсальної методології не існує. Кожна
концепція має свій предмет, своє пояснення. Кожна має ті чи інші вади, обме-
ження. І все ж є raisons d’être — певні підстави, загальні принципи чи методоло-
гічні стратегії, на яких може ґрунтуватися сучасне дослідження. Це фахові
дослідження в обраній галузі, які не заперечують визнання методологічного
плюралізму і відмову від замикання у вузькій спеціалізації на користь міждисци-
плінарного підходу, тобто майже необмежених контекстуальних і культуральних
студій. Тому перспективними в сучасній науці є не стабільні структури і громізд-
кі таксономії, а мобільні поняття, гнучкі й комбіновані методики, які оперативно
реагують на мінливий предмет, легко перебудовуючись та оновлюючись у без-
перервному контакті з реальністю.
Отож, як і будь-яка інша галузь гуманітарного знання, літературознавство сьо-
годні кардинально перебудовує внутрішню свою структуру, переосмислює власні
методи й цілі, чутливо відгукуючись на виклики часу. Хоча відмова від замикання у
межах вузької спеціалізації і вихід на передній край літературознавства — у сферу
інших мистецтв, культурології, антропології, філософії, психології, політології,
інтер- і кросдисциплінарних студій — викликають чимало побоювань і застережень,
зате дають змогу цій галузі успішно виконувати важливі пізнавальні й гуманітарні
функції в сучасному світі.
——————————————————————————
1. Зубрицька М. Передмова до другого видання // Слово. Знак. Дискурс: Антологія
світової літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів, 2001.
2. Марчок В. Конец исторической поэтики? // Исследования славянских языков и
литератур в высшей школе: достижения и перспективы. — М., 2003. 30 В. Будний
3. Росовецький С. Якого оновлення потребує українська компаративістика: нотатки
традиціоналіста // Слово і Час. — 2003. — № 5.
4. Фізер І. [Інтерв’ю] // Слово і час. — 1990. — № 8.
5. Франко І. Студії над українськими народними піснями // Франко І. Зібрання творів:
У 50 т. — Т. 43. — Київ, 1984.
6. Burzyńska A. Markowski M. P. Teorie literatury XX wieku. — Kraków, 2006.
7. Carty A. Dyskusja wokół ruchu «Prawo i Literatura» w Stanach Zjednoczonych i
Wielkiej Brytanii // Porównania. — Poznań. — 2004. — Nr 1.
8. Comparative Literature in the Age of Multiculturalism / Ed. Charles Bernheimer. —
Baltimore: The Johns Hopkins Univ. Press, 1995.
9. Culler J. Teoria literatury. — Warszawa, 1998.
10. Fish S. The Young and the Restless // The Stanley Fish Reader / Ed. H. Aram Veeser. —
Oxford, 1999.
11. Interdisciplinarity // http://en.wikipedia.org/wiki/Interdisciplinarity.
12. Moran J. Interdisciplinarity. — London: Routledge, 2002.
13. Tötösy de Zepetnek St. Comparative Literature: Theory, Method, Application. —
Amsterdam and Atlanta: Rodopi, 1998.
14. Tötösy de Zepetnek St. From Comparative Literature Today toward Comparative
Cultural Studies // CLCWeb: Comparative Literature and Culture. — 1999. — Vol. 1. —
No 3: <http://clcwebjournal.lib.purdue.edu/clcweb99-3/totosy99.html>
15. White H. Metahistory: The Historical Imagination in the Nineteenth Century Europe. —
Baltimore, 1973.
IN-BETWEEN THE DISCIPLINES:
BROADENING OF THE LITERARY STUDIES CONTEXTS
OR SHIFT OF ITS STATUS?
Vasyl BUDNYJ
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
The paper is devoted to interdisciplinary processes in the humanities, which not
only broaden the literary studies contexts but change its methodological configurations as well, thus having an influence on cognitive, practical and didactic functions
of the academic discipline.
Key words: literary studies, interdisciplinarity, multidisciplinarity, crossdisciplinarity, transdisciplinarity Між дисциплінами: розширення контекстів літературознавчої галузі чи зміна статусу? 31
МЕЖДУ ДИСЦИПЛИНАМИ:
РАСШИРЕНИЕ КОНТЕКСТОВ ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЯ
ИЛИ ИЗМЕНЕНИЕ СТАТУСА?
Василий БУДНЫЙ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
Статья посвящена междисциплинарным процессам, не только расширя-
ющим контекст литературоведения, но также изменяющим его методологи-
ческую конфигурацию, влияющим на познавательные, практические и дидак-
тические функции академической дисциплины.
Ключевые слова: литературоведение, междисциплинарность, мультидисци-
плинарность, кросдисциплинарность, трансдисциплинарность.
Стаття надійшла до редколегії 02.14.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.