ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДИСКУРСУ ГІБРИДНОСТІ З ПОГЛЯДУ РЕЦЕПТИВНОЇ ЕСТЕТИКИ — Марія ЗУБРИЦЬКА

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
Ця стаття є спробою теоретичного осмислення дискурсу гібридності з
погляду рецептивної естетики, яка конституює варіативність і множинність
інтерпретаційного процесу художнього тексту. Окрему увагу зосереджено на
проблемі присутності/відсутності меж між літературою та філософією, яка у
ХХ ст. не лише стала фокусом досліджень найвідоміших літературознавців,
філософів і культурологів, а й спричинила жваві інтелектуальні дискусії на-
вколо феномену гібридних текстів. У статті проаналізовано способи утвер-
дження гібридним дискурсом нелінійної, багатовимірної моделі сприйняття
художньої дійсності за допомогою мовних ігор, виходу поза межі літератури,
поза жанрову цілісність із тим, щоб створити поле гри з читачем і активізувати
його творчий потенціал як співтворця тексту.
Ключові слова: дискурс гібридності, комунікативна гібридність, жанрова
гібридність, література-як-філософія, філософія-як-література, рецептивна естетика.
Дискурс гібридності став об’єктом посиленої уваги літературної теорії, куль-
турології та філософії в останні десятиліття минулого століття. Це зумовлено
передусім появою розмаїтих постмодерних форм як комунікативної гібридності, так і
утвердження деконструктивістського постулату про дійсність як текст. Постмо-
дерність часто характеризують як феномен вибухової гібридизації, оскільки пост-
модерністські тексти є яскравою ілюстрацією наративних і символічних гібридів, що
засновуються на поєднанні різних соціокультурних дискурсів. Постмодерний
дискурс пробує радикального переосмислення «свого» часу, простору, мови та
ідентичності як своєрідної композиції «інших» знаків і значень. Тому доволі часто
саме сприйняття Іншого та ставлення до нього і є цією вибуховою складовою дис-
курсивних гібридів, які призводять до появи жанрової гібридності. Однією з проблем
дискурсу гібридності є питання про присутність/відсутність меж між літературою та
філософією. Саме це питання найрадикальніше прозвучало з уст основоположників
деконструктивізму та його найчільніших представників.
Проблема літератури і філософії, зрештою, як і проблема філософії та літератури
надзвичайно багатогранна і багатовимірна. Філософія та література по-своєму
освоюють і пояснюють світ. І щобільше, про цю проблему можна говорити бодай від
тих часів, коли не було такого виразного і чіткого розмежування цих багатозначних
понять, тобто від часів народження літератури та філософії як окремих виявів
можливостей людської уяви та людського мислення. Інакше кажучи, йдеться проТеоретичні засади дискурсу гібридності з погляду рецептивної естетики 33
поступове історико-культурне виокремлення двох форм словесності: міту та логосу,
про семантику і типологію літературного та філософського дискурсів. Очевидна
багатовимірність кореляції література – філософія є підсумком їх тривалого розвитку
пошуків, однак досвід останніх двох століть, і зокрема, досвід ХХ ст. заслуговує на
особливу увагу, хоча б з огляду на те, що саме минуле століття утримує безсумнівну
першість у своєму невпинному намаганні злити в єдиному симбіозі дві форми
людського духу і творчості. Література-як-філософія чи філософія-як-література кон-
струюють своєрідну систему спрямованих одне на одного дзеркал. І це стало мож-
ливим тому, що немає чітких меж, демаркаційних ліній поділу між різними видами
духовного життя людини.
Світова література знає чимало прикладів поетів-філософів як Тіт Лукрецій Кар,
унікальні системи філософування у творах Данте, Шекспіра, Сервантеса, Ґете тощо.
Романтизм, зокрема німецький, основне своє завдання вбачав у «поєднанні по-
етичних та філософських світоглядів», у злитті воєдино поезії та філософії. Чудовою
ілюстрацією таких намагань є тексти братів Шлеґелів, Новаліса, Тіка та інших.
М. Гайдеґґер намагався проілюструвати на творчості Гельдерліна цю поетично-
філософську синтезу. Тут варто наголосити, що доба романтизму стала поворотним
пунктом у розумінні ролі та місця мистецтва і літератури в історичному процесі, у
формуванні філософської системи мислення. Роздуми над природою та сутністю
мистецтва пронизують увесь гуманістичний пласт самосвідомості європейської
культури і є тонким індикатором усіх змін, які відбуваються в ній.
Доцільно, очевидно, брати за відправний пункт ідеї та концепції І. Канта, в яких
мистецтво є основою унікальної влади розуму та моделі людської цілісності. Ці ідеї
мали свою траєкторію в Геґелівських текстах. На думку видатного німецького
філософа, «вищий акт розуму, який охоплює всі ідеї, є естетичним актом», а «філо-
софія духу — це естетична філософія» [2, с. 212]. Кантівські та геґелівські ідеї стали
плідним ґрунтом для романтичного панестетизму, в якому чимало дослідників убачає
паростки кризи європейського раціоналізму. А в європейській філософській думці
ХІХ ст. яскравою ілюстрацією чудового переплетення філософії й літератури є праці
С. К’єркеґора.
ХХ сторіччя — час особливого зближення літератури та філософії, загострена
зацікавленість обидвох «життєвим світом» людини, її автентичністю, не затіненою
цивілізаційними нетрями. Філософські ідеї щораз органічніше вплітаються в тканину
художніх текстів. Культ тотальності змінює культ особистості, надіндивідуальна
абстракція розчиняється у життєвому світі індивіда. Саме екзистенціалізм, який звів
на відстані душі філософію та літературу, протиставив загалові культ одиниці, особи,
персони з усіма їхніми масками, ролями, з усією їхньою багатоликістю. У ХХ ст.
філософія легко і органічно вписується в простір художнього слова, поєднується з
різними літературними практиками, про що засвідчує творчість Ф. Кафки, М. Пруста,
Дж. Джойса, Р. Музіля, Б. Шоу, Л.-Х. Борхеса, У. Еко тощо. Мета і місія проекту
такого злиття очевидна — глибше та повніше осягнути сутність людського буття в
світі. У ХХ ст. жодний філософський напрям не зумів уникнути цього синтезу, хоча
найуспішнішими вважають спроби представників екзистенціалізму та постмо-
дернізму. Філософський дискурс ХХ ст. зазнає радикальної модернізації, вила-
мування зі стереотипних уявлень строгої науковості, розмивання традиційно уста-
леного канону філософського стилю. Це неуникно призводило до появи нових
гібридних жанрів на стику філософії та літератури, зокрема таких як: інтелектуальна34 М. Зубрицька
проза, філософська есеїстика, соціальна фантастика тощо. Цей очевидний процес
художньої естетизації філософського дискурсу, який своєю чергою впливав на
інтелектуалізацію літератури та мистецтва, наяскравіше виражений у французькій
філософській традиції від М. Монтеня до Ж. Дельоза. Зрештою, відомий вислів
А. Камю: «Хочеш бути філософом — пиши роман» [3, с. 78] власне підсумовує цю
особливість французької філософської традиції. Хоча й німецька література також
запропонувала свою модель. У своїй пізній творчості Т. Манн намагався перетворити
літературу в філософію. «Чарівну гору» німецького романіста дослідники вважають
своєрідною художньою артикуляцією філософії часу. А сам Т. Манн розглядав
«Занепад Європи» як інтелектуальний роман, а не філософський чи культурологічний
трактат, оскільки тут тісно переплелися філософія та література, на що очевидно
вплинула філософська лірика Ф. Ніцше.
ХХ ст. однозначно легітимізує взаємозв’язок і взаємовплив філософії та лі-
тератури, а також реальний вплив філософії та літератури на дійсність. Невичерпним
джерелом для виникнення і творчого підтримування таких тенденцій стала
філософська спадщина Ф. Ніцше. Конґломерат ідей, якими оповита творча спадщина
видатного німецького мислителя, спричинив появу окремих, іноді радикально
відмінних філософських концепцій. Однак без перебільшення можна сказати, що
майже всі найвидатніші представники гуманістичної думки ХХ ст. зробили вклад у
процес зведення мостів між філософією та літературою, свідченням чого є при-
своєння Нобелівської премії А. Берґсонові та Б. Расселу саме в галузі літератури.
І ніхто не сумнівається в тому, що «Шлюб і мораль», за яку Б. Рассел отримав най-
вищу літературну нагороду, є заслуженою оцінкою його внеску саме у збагачення
світової літератури. Водночас спостерігаємо як історико-філософські дослідження,
морально-політична есеїстика використовують надзвичайно багатий і широкий
діапазон літературних засобів та прийомів. Це не та науковість, що надає літературі
рис документалістики, а така, що руйнує автоматизм сприйняття, перетворює бу-
денність у подієвість, у незвичайність.
Власне сучасний дискурс гібридності є тим самим, що було у витоків філософії
та літератури в античну добу — територія пограниччя, в якій неможливо насильно,
схематично чи механістично виокремити якісь ареали, оскільки вся територія нагадує
мережу видимих і невидимих ниток, судин, артерій, які й утворюють єдиний і
неповторний цілісний організм. Г.-Ґ. Ґадамер у своїх текстах постійно наголосив, що
«філософія вривалася в пограничну сферу поетичної мови, […] розчиняючись у
невиразності замкненого на себе слова» [1, с. 116]. Якщо Кольридж і Шеллінг
зводили філософію до рівня поезії, то Геґель, навпаки, підносив поезію до рівня
філософії. Чимало дослідників сходяться на тому, що концепції життєвого досвіду
Дільтея вилонилися з романно-епічної свідомості, її намагання тлумачити історію як
рух множини індивідуально-неповторних «життєвих єдностей» як це маємо в євро-
пейському реалістичному романі ХХ ст. На особливу увагу заслуговує спроба
Е. Гуссерля синтезувати три аспекти чи виміри художнього образу: раціональний,
екзистенційний та феноменологічний — сенсотворча функція цілісного інтелек-
туально-емоційного акту. Більшість дослідників розвитку філософського мислення
ХХ ст. слушно зауважують, що Е. Гуссерль легко та переконливо естетизує філо-
софські традиції. Саме Е. Гуссерлю належить вислів, який є чудовою ілюстрацією
філософської поетики «поезія історії філософії». Подібне переосмислення філософії
крізь призму «осьового часу» у К. Ясперса. Таке зближення феноменології таТеоретичні засади дискурсу гібридності з погляду рецептивної естетики 35
екзистенціалізму зумовила візія мистецтва і літератури як живої парадигми соці-
ально-культурної практики. Це призвело до значного впливу естетики на онтологію,
а в ширшому розумінні — до посиленої зацікавленості художньою свідомістю.
Головна проблема філософії, за Е. Гуссерлем, це світ безпосередніх відчуттів чи
життєвий світ окремого індивіда.
У другій половині ХХ ст. очевидною стала тенденція: зіткнення інтелектуальних
ідей перестало бути прерогативою і привілеєм професійних філософів, політологів,
культурологів. Тобто дискусії навколо інтелектуальних ідей вийшли поза вузькі
професійні межі і почали входити у духовний світ суспільства. Філософи активно
долучилися до загальних дискусій на тему літератури, мистецтва, культури, театру і
кіно (П. Рікер, Г.-Ґ. Ґадамер, Ю. Габермас тощо). Щобільше, філософи стали висту-
пати зі своїми коментарями чи окремими колонками у популярних виданнях: газетах,
журналах, радіо- і телепередачах і змінювати формат артикуляції тієї чи іншої інте-
лектуальної ідеї. Можливо, це функція встановлення орієнтирів, особливо в інфор-
маційному суспільстві, коли потік інформації дезорієнтує. М. Гайдеґґер наголошував,
що між слововжитком греків, які випрацьовували свій досвід світу в термінах фізики
та метафізики, орієнтуючись на влаштування космосу, та нашим сьогочасним
світосприйняттям існує величезний розрив, оскільки на наше світосприймання
впливає душа, серце, самосвідомість. Мистецтво та література ХХ ст. в переважній
своїй більшості є філософськими за сутністю. Скажімо, новели Х. Л. Борхеса — це
своєрідні філософські метафори або інтелектуальні ієрогліфи з багатозначною
значеннєвою структурою. Цей процес взаємотяжіння літератури та філософії влучно
схарактеризував А. Моруа: «Ми прагнули філософію зробити літературою, а
літературу — філософією» [1, с. 118].
Чи філософія і література подібно до природничих наук не лише описують чи
інтерпретують навколишній світ, а й намагаються творити новий світ, нову куль-
туру? Чи зближення філософських ідей та художніх образів не сприяє тому, що
формується нова метафізична модель людини, зовсім відмінна від платонівської та
геґелівської концепції людини? Чи можемо говорити про внутрішню цілісність
людського буття та конституювати принцип нерозривної єдності особистості та буття
взагалі. Гайдеґґер-метафізик стверджує, що онтологія — це ніщо інше, як феноме-
нологія людського буття. В. Дільтей, А. Берґсон, Х. Ортеґа-і-Ґассет наголошують на
підсвідомій, інстинктивно-вітальній основі людини. Інакше кажучи, феноменологія
проблематизує чистоту і автономність структури людської свідомості як царини
цінностей. Екзистенціалізм натомість визначає індивідуальність як самодостатнє
духовне буття-в-собі і для-себе. Фройдистська, персоналістська та неотомістська
концепції розглядають людину як жертву біологічних інстинктів, як творіння та
інструмент Бога-творця. Однак усі перелічені теорії метафізично протиставляють
людину суспільствові, натовпові, світові, які обмежують діапазон людських спро-
можностей. У філософії людина виступає як позаісторична абстрактна одиниця. У
художній літературі, людина стає яскраво індивідуалізованим і конкретизованим
суб’єктом. Найновіша література, а саме література ХХ ст. — це артикуляція люд-
ського самотворення, модель людини, яка сама себе проектує і вибудовує. Звісно, що
найпотужнішим інструментом самотворення стає Слово.
Метафорична свідомість, ірраціональний метафоричний пласт свідомості, порухи
душі, що не піддаються рефлексіям, діапазон неоднозначних психологічних станів —
усе це можемо легко віднайти в художньому світі Ф. Кафки, М. Пруста, Дж. Джойса, 36 М. Зубрицька
В. Вулф. Метафоризація стає потужним засобом розкріпачення закостенілих уявлень,
виламування зі шкаралупи стереотипного мислення. Філософія ХХ ст., як ніколи,
актуалізує дискусії навколо співвідношення філософії, науки та мистецтва. Знаковими і
до певної міри культовими постатями для інтелектуального життя ХХ ст. стали відомі
філософи: С. К’єкреґор, Ф. Ніцше, Б. Кроче, Е. Гуссерль, А. Берґсон, З. Фройд. Герме-
невти й екзистенціалісти, структуралісти та постмодерністи — усі вони так чи інакше
зосереджували фокус своїх досліджень на проблемах літератури, мистецтва, мови.
Зв’язок між філософією та літературою тут щораз тісніший — це і подібність про-
блематики, і форма висловлювання, і мовні засоби, і стильові особливості. Мистецтво,
література, будь-яка художня діяльність — це глибинні форми пізнання світу, і, саме
тому недоцільно говорити про їх пріоритетність перед точними науками. Саме на
такому ґрунті з’явилися ідеї екзистенціалізму. Для А. Камю література є чи не єдиним
провідником у світі абсурду. Звернення до тем любові, смерті, ненависті можна
вважати радше закономірним, оскільки мистецтво можна розглядати як наявне буття
екзистенціального філософування, як спосіб розуміння людини. Мігель де Унамуно,
екзистенціальний письменник, розглядає «Науку логіки» та «Критику чистого розуму»
як романи, тобто як спроби створення фіктивної дійсності і як спосіб подолання
індивідуальної конечности людського буття. Найкраще осягнути суть філософії кожної
людини як окремо взятого суб’єкта за допомогою літератури, мистецтва, де людина
виявляє всю свою даність. Варто зауважити, що Унамуно писав ніволи — тексти, які
були своєрідною формою літературного викладу філософських ідей і новим форматом
об’єднання літератури та філософії.
Стирання меж між дискурсивним та метафізичним висловлюванням потребує
нового формату та нових принципів побудови художнього тексту. ХХ ст. послідовно
утверджувало тезу, що література є похідною від філософії, а філософія — це і є
література. Найчастіше цією тезою послуговується постмодернізм. Текст як інтер-
текстуальність — це гра свідомих і підсвідомих запозичень, цитувань, очевидних
кліше. Текстуальна дійсність конструюється, власне конструюється, як похідна від
тих концептуальних схем і текстуальних стратегій, що залежать від різних
орієнтацій, позицій та інтенцій. У такому контексті особистість і автор — це лише
ілюзія свідомості або умовні конструкції.
Божеством модерної і постмодерної культури, зокрема інтелектуальної еліти,
стала мова. Постмодерна чутливість, культурні умонастрої та метафори створили
атмосферу довільних і відносних картин світу. Іронічність, еклектичність, гіпо-
тетичність, пародійність стали основними інструментами творення цих картин світу.
Мова в постмодерністському розумінні духовного світу людини світ — це текст, це
письмо. Очевидно, що це призвело до експансії літературознавства та теорії літера-
тури у сферу мистецтва, естетики та риторики. Сприяли цьому і філософи мови:
Л. Вітґенштайн, М. Гайдеґґер, М. Мерло-Понті, М. Фуко, Ж. Дерріда, П. де Ман,
Ліотар, Ю. Крістева, Дж. Сірл. Деконструктивізм як аналітично-критична практика
теорій постмодерну пропонує єдину конкретну даність «текстів» будь-якої епохи,
специфічну владу мови твору в «авторитеті письма», здатного своїми «внутрішніми»
засобами створювати самодостатній «світ дискурсу» для літератури. Це яскраво
засвідчують праці Ф. Джеймсона «Ідеологія тексту» (1976), Р. Барта «Фрагменти
мовлення закоханого» (1977), У. Б. Майлза «Порятунок тексту: референція та віра»
(1978), Ж. Дерріди «Деконструкція та критика» (1979), П. де Мана «Алегорії чи-
тання» (1979) тощо. Цей світ не можна співвіднести з дійсністю, не можна перевіритиТеоретичні засади дискурсу гібридності з погляду рецептивної естетики 37
чуттєво-предметною діяльністю, а тільки інтертекстуально обґрунтувати іншими
текстами. Художній текст стає полем зіткнення трьох самостійних сил: авторського
письма, читацького розуміння і семантичних структур тексту, які зі свого боку
нав’язують власний модус означування: надають сенсу явищам, фактам, описам,
уявленням тощо.
Якщо детально вивчити проблему взаємозв’язку філософії та мови, то радикальний
прорив відбувся саме тоді, коли впала фундаментальна онтологічна ідея класичної
метафізики, і філософія спробувала повернути онтологічній картині світу щільність та
зв’язаність за допомогою простору мови, яка спроможна не лише самостійно
продукувати та експлікувати зміст, а й стати «домом буття». Саме тому Г.-Ґ. Ґадамер
висловив думку, що мова сьогодні є тим філософським предметом, де відбувається
зустріч науки і досвіду життєвого світу людини [1, с. 25]. Світ посткласичної філософії
зусібіч утягнувся в мовний простір, а філософські концепції набули очевидного
лінгвофілософського звучання. Однак контури філософського дискурсу стають щораз
розмитішими і втрачають свою метафізичну замкненість. Взаємовідштовхування кла-
сичної метафізики і лінгвофілософії призводить до утворення шкіл з орієнтацією на
дослідження різних аспектів мови з їхнім категоріально-методологічним апаратом.
Лінгвофілософія тяжіє до теоретичного мовознавства, і зовсім не випадково британ-
ський філософ-аналітик, основоположник теорії мовленнєвих актів Дж. Остін завоював
загальний авторитет у симбіозі філософії та лінгвістики. Це і стало пунктом виходу для
трансформації філософії і деконструкції: лінгвокритика виявила суперечливість у
метафізичній мові предметного денотативного поля і неоднозначність саморозгортання
мовних просторів, у яких читач опиняється в ситуації вибору та перебору. Поява
комунікативної, прагматично орієнтованої лінгвістики, була пов’язана з прагненням
продемонструвати важливість урахування всіх чинників у процесі породження та
розуміння мовлення й тексту. Відбулося зміщення від дескрипції системних
властивостей мови до розуміння принципів ментальної організації мовної діяльності.
Лінгвофілософія переступає межі сфери пізнання, естетики і перетворюється в
лінгвогносеологію, лінгвоестетику, психолінгвістику. Саме П. де Ман вказав на те, що
неможливо описати релевантні властивості мови без звернення до суміжних наук і
проблем.
Найпоказовішим прикладом різного ставлення до кореляції філософія – письмо –
література є дискусія між Ю. Габермасом та Ж. Деррідою. На думку Ю. Габермаса,
однією з місій деконструктивізму Ж. Дерріди було нівелювання меж між філософією
та літературою, розумом і риторикою, мовою в її констативному та перформа-
тивному аспектах. При цьому Ж. Дерріда неправомірно віддавав перевагу лише
одному із можливих використань мови, акцентуючи увагу на її риторичному та
поетичному функціонуванні. Тобто, Ж. Дерріда не враховував складні взаємозв’язки
між звичайним комунікуванням, технічною мовою спеціалістів, а також між
літературною критикою та філософією, які по-своєму виконують посередницьку
місію між експертними культурами та життєвим світом. Неодноразово Габермас
наголошував, що філософія та літературна критика виконують свою посередницьку
роль між експертними культурами та життєвим світом саме за рахунок своїх
спеціалізованих мов. Згідно з Ю. Габермасом, риторичний елемент у своїй чистій
формі можна віднайти лише у самореференційності поетичного висловлювання,
тобто, у мові літератури, яка призначена для розкриття життєвого світу. Буденна
мова не є моделлю радикальної риторичності, а її лінгвістичні функції часто38 М. Зубрицька
відходять на задній план. Це ще більше стосується спеціалізованої мови науки та
техніки, закону та моралі, економіки та політики, які витісняють зі своїх дискурсів
метафоричні тропи. Ю. Габермас однозначно критикує будь-які намагання стерти
відмінність між філософією та літературою, «експертними культурами» та повсяк-
денним комунікуванням, побутовими та спеціалізованими формами дискурсу, а
також негативно оцінює будь-які спроби абсолютизації риторичного виміру мови та
її домінування у всій сфері комунікативних процесів. Тому на його думку, одним із
найзначущіших наслідків інтерпретативної деконструкції Дерріди було те, що вона
не лише зруйнувала «жанрову відмінність» між філософією та літературою, а й
анулювала емансипаційну силу критичних рефлексій, які повинні здійснюватися
історично через зростання спеціалізованих мов, що мають на меті досягнення
власних цілей.
Як позиція Дерріди, так і позиція Габермаса є яскравою ілюстрацією різних, і
водночас єдиних у своїй інакшості, форматів постметафізичного мислення, що
руйнують епістемологічні та онтологічні основи, принципи та уявлення класичної
раціональності. Однак обидва філософи мають різне бачення і розуміння ролі
філософії у культурі та системі гуманістичного мислення. Згідно з Габермасом,
філософія виконує медіативну функцію, а її головна роль зводиться до раціоналізації
комунікативних процесів [4]. Розмивання меж між філософією та літературою, а
також творення «гібридних» дискурсів стає на заваді цій ролі філософії, адже
комунікативні акти підпорядковуються правилам раціонального використовування
мови, за допомогою якого є консенсус значень та значущості. Місія і покликання
філософії у такому розумінні полягає у з’ясуванні та творенні передумов досягнення
інтерсуб’єктивності взаєморозуміння у сфері комунікативної діяльності. Тому
німецький філософ відкидає будь-які спроби нівелювання мовної розмаїтості, за-
перечує доцільність розчинення філософії у різних інших формах дискурсу та
намагання зредукувати комунікативну та критичну функції мови до риторичної і
поетичної. Оскільки Дерріда естетизує мову, то він цим недооцінює нормативну
зумовленість критичної інтерпретації, культурної традиції та набуття нових форм
знання щодо консенсуально орієнтованої мови.
Деконструктивістська позиція Дерріди, який спробував створити своєрідну проти-
вагу репресивним логоцентричним теоріям мови, передбачає існування та інтерпретуван-
ня різних видів дискурсу, в тому числі і філософського, саме як мозаїки чи різнобарвності
письма [5, с. 23]. І в такому розумінні, літературизація чи естетизація філософії не
обмежує її комунікативні можливості та її ролі в подоланні метафізичного дискурсу.
Філософування просто стає відкритим творчим процесом, який не вкладається в якісь
визначені рамки системного мислення, а навпаки, долає межі жанрових відмінностей,
радикально змінює класичні уявлення про концептуальні засоби та техніку аналізу, а
також про критерії встановлення меж між окремими дисциплінами. Тому єдність жанру,
форми, авторської суб’єктивності поступається міждисциплінарному культурному
простору, текстуальній відкритості та безособовості комунікативного досвіду. Водночас
деконструктивізм та «блукаючий» стиль філософського мислення Дерріди аж ніяк не є
свідченням розриву з критичним розумом чи розчиненням філософії у загальному по-
нятті «риторика» та «інтертекстуальність». На відміну від Габермаса, Дерріда перекон-
ливо ствердив, що послуговування буденною мовою не підлягає якимось певним
правилам, і що не існує критеріїв правильного та девіантного використання мови, Теоретичні засади дискурсу гібридності з погляду рецептивної естетики 39
оскільки мова насичена метафорами, ідіомами та розмаїтими відхиленнями від того, що
називають мовною нормою.
У цьому аспекті літературизація та естетизація філософії не обмежують її
комунікативні можливості, просто філософування стає «відкритим», творчим про-
цесом, який не вкладається у якісь визначені межі системних роздумів. Єдність
жанру, форми, авторської суб’єктивності, звільняє місце для міждисциплінарного
культурного простору, текстуальної відкритості і безособовості. Зрозуміло, що
творчість Ж. Дерріди не була спробою анулювання філософії чи намаганням «розчи-
нити» її в літературі. Це своєрідна реакція на «дух часу», чи радше на «виклик часу».
На відміну від Ж. Дерріди, Ю. Габермас вважав, що відповіддю на цей виклик часу є
власне філософія комунікативної раціональності, яка завдяки своїй медіативній
функції здатна забезпечити єдність чи одність розуму, який в добу модерну зазнав
розпаду на науковий, моральний і художньо-естетичний дискурси, а водночас
зменшити розрив між експертними культурами та формами щоденного комуніку-
вання. Лише в такому статусі, на думку німецького філософа, філософія спроможна
зберегти за собою функцію «берегині розуму» в епоху постметафізичного мислення і
цим закладати основи для єдності теоретичного і практичного розуму та
вдосконалення соціального виміру життєвого світу. Обидва філософи залишили
чимало питань без відповіді, давши чергову поживу для перманентного тривання
дискусії про межі між літературою та філософією. І очевидно, що як і досі
важливими є не так відповіді на одвічні запитання, як сам процес осмислення: що
таке література і що таке філософія?
——————————————————————————
1. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. — М., 1991. — С. 116, 118.
2. Гегель Г. В. Ф. Работы разных лет: в 2-х т. — М., 1970. — Т. 2. — С. 212.
3. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. — М., 1990. —
С.78.
4. Derrida J. De la grammatologie. — Paris, 1967.
5. Habermas J. Der Philosophische Diskurs der Moderne. Fr. am M., — Suhrkamp, 1985.
S. 11—195.
THEORETICAL GROUNDING OF THE HYBRIDITY DISCOURSE
THROUGH THE LENS OF RECEPTION AESTHETICS
Maria ZUBRYCKA
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
This article provides a Reception Aesthetics approach to the discourse of
hybridity, which constitutes the variety and multiplicity of the text interpretation. The
particular attention is drawn onto the problem of the presence/absence the boundaries
between literature and philosophy, which in XXth century has become a focus of 40 М. Зубрицька
research in the literary theories, cultural studies and philosophy as well as has caused
intellectual discussion around the phenomenon of the hybrid texts. Article also
analyses the ways how the discourse of hybridity constitutes a non-linear and
multidimensional perception of the text by the readers with the help of language
games and transgressing the boundaries of the literature.
Key words: discourse of hybridity, communicative hybridity, literature-asphilosophy, philosophy-as-literature, Reception Aesthetics.
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ДИСКУРСА ГИБРИДНОСТИ
С ПОЗИЦИИ РЕЦЕПТИВНОЙ ЭСТЕТИКИ
Мария ЗУБРИЦКАЯ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
Данная статья является попыткой осмыслить дискурс гибридности с по-
зиций рецептивной эстетики, конституирующей вариативность и множествен-
ность процесса интерпретации художественного текста. Особое внимание со-
средоточенно на проблеме присутствия/отсутствия границ между литературой и
философией, ставшей в ХХ в. не только фокусом изысканий самых известных
литературоведов, философов и культурологов, но и причиной живой интел-
лектуальной дискуссии вокруг феномена гибридности текстов. В статье рас-
сматриваются способы утверждения гибридным дискурсом нелинейной,
многоуровневой модели восприятия художественной действительности при
помощи языковых игр, выхода за рамки литературы, за рамки жанровой
целостности затем, чтобы создать поле игры с читателем и активизировать его
творческий потенциал как соавтором текста.
Ключевые слова: дискурс гибридности, коммуникативная гибридность,
жанровая гибридность, литература-как-философия, философия-как-литература,
рецептивная эстетика.
Стаття надійшла до редколегії 07.04.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.