ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ПРОБЛЕМА АВТОРСТВА ТА АВТОРСЬКОГО СТАТУСУ В ЦАРИНІ ГОМІЛЕТИКИ — Тетяна ЛЕВЧЕНКО-КОМІСАРЕНКО

Харківський інститут економіки ринкових відносин та менеджменту,
вул. Маршала Батицького, 5, Харків, Україна 61038
Статтю присвячено християнським уявленням про проповідь, зокрема про
роль проповідника у створенні гомілій, а також про типи церковних промов,
їхній зв’язок зі Святим Письмом. Розглянуто перехід від непідготованої про-
повіді до проповіді, збудованої за правилами мистецтва риторики.
Ключові слова: проповідь, проповідник, глосолалія, профітія, дидаскалія, го-
мілетика.
На початках християни вважали проповідника знаряддям Святого Духа, тому
турбота про приготування церковної промови була неактуальною, а навіть за-
суджувалася як зневага до вищого покликання духовного оповісника [8, с. 319; 11,
с. 319]. Статус транслятора Божого задуму проповідникові запевняли слова Ісуса,
звернені до дванадцятьох апостолів, що відходили на проповідь: «А коли
видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що
маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас
промовлятиме» (Мт. 10:19—20). Проповідник був посередником із застереженням:
«Учень не більший за вчителя… Доволі для учня, коли буде він, як учитель його…»
(Мт. 10:24—25).
За апостольських часів, імовірно, побутували три основні способи пропові-
дування: глосолалія («дар мов»), профітія («дар пророкування») і дидаскалія
(«учительство»), на що вказують слова Павлового послання: «Інших поставив Бог у
Церкві поперше — апостолами, подруге — пророками, потретє — учителями, потім
дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1 Кор.
12:28) [11, с. 262].
Спочатку транслятором Божих слів, який проповідував «не вивченими словами
людської мудрості, але вивченими від Духа Святого» (1 Кор. 2:13), міг стати кожен:
«Можете пророкувати ви всі по одному, — щоб училися всі й усі тішилися!» (1 Кор.
14:31); «Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову,
об’явлення має, має вияснення, — нехай буде все це на збудування! (1 Кор. 14:26).
Причому дар пророкування цінували вище за дар мов: «Я ж хочу, щоб мовами
говорили всі, а ліпше — щоб пророкували: більший бо той, хто пророкує, аніж той,
хто говорить мовами» (1 Кор. 14:5); «Як говорить хто чужою мовою, той не людям
говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє… А хто пророкує, той людям говоритьПроблема авторства та авторського статусу в царині гомілетики 55
на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той
будує тільки самого себе, хто пророкує, той Церкву будує» (1 Кор. 14:2—4).
При глосолалії і профітії авторство вимовлених слів цілком, неподільно належить
Богу; вони не мають ознак людського зусилля та досвіду попередньої підготовки.
Така проповідь лунала як живий потік мовлення і не зазнавала ні попередньої, ні
подальшої письмової фіксації. У стані глосолала чи профіта людина могла опинитися
раптово, несподівано для самої себе — внаслідок надзвичайного натхнення Святого
Духа [11, с. 262]. При цьому самодіяльність людини була паралізована [3, с. 266;
11, с. 136]. Розум проповідника міг стати на перешкоді істинному пізнанню: «Світ
мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій», тому «Богові вгодно було спасти
віруючих через дурість проповіді»(1 Кор. 1:21).
Сам апостол Павло говорить про себе як про особу транслятора, котрого Христос
послав «звіщати Євангелію, і то не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест
Христа»(1 Кор. 1:17). Його місія не полягала у звіщанні «про Боже свідоцтво з
добірною мовою або мудрістю» (1 Кор. 2:2) і, відповідно, його апостольська про-
повідь — «не в словах переконливих людської мудрості, але в доказі Духа та сили,
щоб була віра наша не в мудрості людській, але в силі Божій!» (1 Кор. 2:4—5).
Очевидно, що спосіб появи перших проповідей відповідає способу появи Святого
Письма (проте з відмінністю у формі побутування: письмова фіксація / живий потік
мовлення): істинним є лише авторство Бога, який обрав писців-агіографів, чиє втру-
чання у текст є небажаним і неможливим, оскільки «гагіограф завсіди хотів сказати
те саме, що й першорядний автор — Бог; а чого Бог не хотів сказати, того не хотів
сказати й гагіограф» [6, с. 13].
На відміну від проаналізованих способів — глосолалії і профітії, — дидаскалію
можна вважати засновком сучасного способу проповідування, оскільки вона
передбачала не лише благодатний дар Святого Духа, а й індивідуальну підготовку
оратора з можливістю використання наукової літератури [11, с. 262]. Переваги
дидаскалії були визнані ще за апостольських часів: «…У Церкві волію п’ять слів
зрозумілих сказати, щоб й інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!»
(1 Кор. 14:19); «…Коли мовою не подасте зрозумілого слова, — як пізнати, що
кажете? І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і
промовець чужинцем мені. Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться,
щоб умів виясняти» (1 Кор. 14:9, 11, 13). Більше того, апостол Павло встановлює
правила щодо актів глосолалії і профітії: «Як говорить хто чужою мовою, говоріть по
двох, чи найбільше по трьох, і то за чергою, а один нехай перекладає!» (1 Кор. 14:27);
«А пророки нехай промовляють по двох чи по трьох, а інші нехай розпізнають»
(1 Кор. 14:29). Введення цих правил явно вказує на ті проблеми, до яких призвели
названі способи проповідування.
Характеризуючии перші два століття побутування проповіді, доречно подати
визначення С. Аверінцева, яке, власне, стосується старозавітної словесності: слово за
такого використання є «принципово неавторським», «сказаним щоразу всередині
безпосередньо-життєвого спілкування мовця зі своїм Богом і з собі подібними»
[1, с. 20]. Уся народна спільнота включена в розмову, в якій не важливо, «хто сказав
слово: у будь-якого творця надто багато співтворців — передусім … Бог…» [1, с. 20].
Тільки у III столітті церковна проповідь отримала певну словесну форму, і стало
звичним готувати її за правилами. За часів представника Александрійської школи56 Т. Левченко-Комісаренко
Орігена (? – 254) з’явилася традиція записувати промови кращих проповідників із
допомогою скорописців; відповідно, посилилась увага до таких літературних катего-
рій, як зміст і форма. Власне, в цей період проповідь усвідомлюється як літературний
твір, який є результатом зусиль людської думки, потребує попередьої підготовки,
продуманного словесного оформлення та обробки і має авторську атрибуцію
[11, с. 267—268; 3, с. 205]. Проте, за твердженням В. Ф. Пєвницького, латинські Отці
Церкви навіть у IV ст. ще дотримувалися правила не поширювати церковну промову
в її безпосередній формі за межами тієї аудиторії, в якій її було виголошено. Тому
їхні твори дійшли до нас у вигляді коментарів, розмірковувань чи взагалі під
загальною літературною назвою книг [9, с. 16—17; 11, с. 266—267].
Гомілетичний текстовий простір розгортається як текст про текст. Поява кожної
гомілії зумовлена Святим Письмом; кожен гомілет — це лише ще один співавтор,
котрий зобов’язаний узгоджувати свої претензії щодо текстового задуму з істинним
текстом — зі Святим Письмом. Святе Письмо — це і матеріал для нового го-
мілетичного тексту, і його причина, і його постійний рецензент, бо «усе Писання
Богом надхнене ́ , і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в пра-
ведності» (2 Тим. 3:16).
Попри досягнення риторичної освіти, акт Божого натхнення, навіювання,
направлення залишається основною засадою успішного проповідування. Ця думка
постійно відтворюється, лунає як нагадування про вже реалізовану місію творення
істинного тексту; інший може лише спробувати наблизитися до його пізнання, і лише
за допомогою Того, Хто був першопричиною цього творення. Тому святі Отці
Церкви постійно нагадують: «Для євангельської проповіді не слід користуватися
людськими перевагами, щоб ними не затьмарювалась Божа благодать» (св. Василій
Великий) [11, с. 294].
У четвертій книзі «Християнської науки» («De doctrina christiana», libri IV)
Августина Блаженного (?—430), яку вважають першою гомілетикою, послідовно
проводиться думка, що успіх у проповідуванні слова Божого більше залежить «від
благочестивих молитов, ніж від здібностей ораторських; хай він, молячись за себе і
слухачів, стане перш за все молитовником, ніж проповідником. І в ту саму хвилину,
коли виходить на кафедру, перш ніж відкриє вуста свої, хай він піднесе спраглу душу
свою до Бога, хай завдяки благодаті Його відригне те, чим сам напоєний, і хай виллє
від повноти своєї» [11, с. 294—295]. Така настанова значною мірою обґрунтовується
герменевтичними причинами, оскільки кожен гомілет повинен пояснювати зміст
рядків Святого Письма саме тим способом, який відповідає наперед заданим вимогам
самого тексту. Крім того, оскільки історія проповідування — це передусім історія
потреб пастви, то церковне слово потребує висвітлення актуальної проблематики:
«Стережися ж базікань марних, бо вони ще більше провадять до безбожності, а їхнє
слово, як рак, буде ширитися» (2 Тим. 2:16—17). Отже, Августин застерігає: «Якщо в
будь-якому предметі, що досліджується з вірою і любов’ю, є безліч сторін, з яких
можна розкрити його; якщо кожен предмет люди досвідчені можуть виражати
багатьма і різними способами, то хто знає, що саме належить сказати нам в той чи
інший час, що корисніше для наших саме слухачів, …окрім Того, в десниці Кого і ми,
і слова наші? Тому, хто бажає і сам навчитися, й інших навчити, той, хай вивчає
предмети повчання, хай набуває здібність говорити, як належить церковній осо-
бі; проте у саму хвилину казання хай краще подумки згадує слова Господа:
“Не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, Проблема авторства та авторського статусу в царині гомілетики 57
бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме”» (Мт. 10:19—20)
[11, с. 295].
Це, власне, формула, яка визначає стосунки між первісним автором слова —
Богом — та іншими, покликаними Ним, співтворцями. Навіть виявляючи ґрунтовні
знання з риторичного мистецтва, гомілети не забувають вказувати, що їх даремно
застосувати без сприяння Святого Духа. За словами Августина Блаженного, «учи-
телів творить Дух Святий», проте люди також «за сприянням Святого Духа не
повинні послаблювати обов’язку вчити самих учителів. Тільки завжди необхідно
бути впевненим, що «ані той, хто садить, ані той, хто поливає, є щось, але Бог, що
родить!» (1 Кор. 3:7)… Як лікарювання тілесні, що надаються людям від людей,
корисні тільки тим, котрих наділяє здоров’ям Бог, Який може і без ліків вилікувати, і
хоча ліки без допомоги Божої недієві, проте люди вживають їх,… так і посібники з
науки, що подаються рукою людини,… допомогають душі, коли робить їх корисними
Бог» [11, с. 296].
Століттями пізніше Іоанн Ліствичник у «Книзі до пастиря, або настоятеля» вказує
на необхідність дотримуватися риторичних правил: «Надобно внимать настоятелям,
чтоб они, при бросании на сердца подчиненных поучительнаго своєго сhмени,
разсуждали о времени, когда сhяти, о лицh, кому сhяти, также сколько и каким
образом сhяти», — і, водночас, заперечує необхідність використання проповідником
текстового матеріалу несакрального походження, — «Истинный учитель єсть, иже
умную премудрости книгу, Божїим перстом, то єсть дhйством Вышняго просвhщенїя
начертанную, от самаго Бога непосредственно прїявши, в других книгах никакой
нужды не имhєт. Не лhпо учителям от предписаній из других преподавать свою
науку… Ты, наставляя земных, сам свыше от небес учися, и уча других чувственно,
сам учись духовно» [5, с. 452, 435; див. також коментар: 4, с. 132—133].
Слова св. апостола Павла про «вчасне» і «невчасне» проповідування та потребу
наукової підготовки для церковного оратора (2 Тим. 4:1) часто стають актуальним
місцем для чергової екзегези при викладі гомілетичних настанов. Скажімо, в
інтерпретації Іоанна Ліствичника, це ніщо інше як вказівка на можливі результати
церковного повчання, тобто результат впливу на аудиторію: «Послушаєм великаго
Паvла, пишущаго к Тїмоfєю (2 Тим. 4:1): «Настой им, глаголет он, благовременнh и
безвременнh». Благовременнh, думаю, тогда, когда обличаємыя со услажденїєм
сносят твоє обличенїє; безвременнh же, когда они и уязвленїє от онаго чувствуют»
[5, с. 443]. Для представника іншої епохи — Лазаря Барановича («Меч ду-
ховний» (1666) — «Передмова до читача») — це не просто вказівка на освітній
рівень, потрібний проповіднику, а й настанова для єпископів продовжити справу
євангелістів: «И всякому подобаєт єпископу быти учительну, по словеси Павла
святого, иже сиє к єпископу Тимоfєю глаголет: «Проповедуй слово, настой бла-
говременнh и безвременнh, обличи, запрети, умоли с всяким долготерпениєм и
учениєм» (дело сотвори благовhстника)» [2].
Якщо за первісною настановою проповідник — це просто транслятор Божої
мудрості, згодом — посередник, наділений Святим Духом здатністю осягнути смисл
«Писання, Богом надхненого ́ », то його мета і призначення — це вплив на паству, що
здійснюється за сакрально заданими вимогами. Про етичні, психологічні, вікові
аспекти такого впливу повчав св. апостол Павло: «Старшого не докоряй, але
вмовляй, немов батька, а молодших — як братів, старших жінок — немов матірок, 58 Т. Левченко-Комісаренко
молодших — як сестер, зо всякою чистістю» (1 Тим. 5:1—2). Св. Отці Церкви постій-
но переймалися цією проблемою: «Предстоятель слова повинен все робити і гово-
рити з обачливістю і після багатьох випробувань, з метою добре догодити Богу, як
людина, котра потребує схвалення і засвідчення навіть тих, котрі їй ввірені» (Св. Ва-
силій Великий) [11, с. 294]. Августин Блаженний постулює можливість імпровізації
під час виголошення церковного повчання саме з метою досягти бажаного ефекту,
оскільки, готуючись заздалегідь, складно передбачити склад і стан майбутніх реципі-
єнтів: «Народ, жадібний до пізнання, як правило, нетерплячим рухом висловлює, —
чи зрозумів він проповідника. Доки немає цього руху, доти проповідник повинен
представляти досліджуваний предмет з різних точок і висловлювати його всілякими
різноманітними видами мови. — Це неспроможні зробити такі проповідники, котрі
виголошують повчання, заздалегідь приготовлені і слово в слово завчені напам’ять.
…Як тільки проповідник побачить, що його всі цілковито зрозуміли, тоді необхідно
або закінчити повчання, або перейти до іншого предмета» [11, с. 296]. Проте з
подальших слів св. Отця Церкви зрозуміло, що мова йде про наперед продумані
варіанти викладу: «Не можна діяти навмання і говорити як-небудь, навпаки, він
(проповідник) повинен старанно обміркувати спосіб, як саме і що сказати» [11,
с. 317]. Ці риторичні правила особливо актуальні тоді, коли гомілет «має справу з
людьми бридливими, котрим сама істина не інакше подобається, як тільки за умови,
щоб подобався сам стиль оратора» [11, с. 317—318].
Св. Григорій Великий (Двоєслов) у трактаті «Правило пастирське, або Про
пастирське служіння» подає найдетальнішу класифікацію реципієнтів церковного крас-
номовства та відповідні правила повчання представників кожної виокремленої групи,
наприклад: розділ XIV. «Яким чином належить повчати здорових і як хворих»; розділ
XV. «Яким чином належить повчати тих, котрі стримуються від злих справ через страх
перед покаранням; як навпаки тих, котрі завзяті у злі настільки, що на них і покарання
не діє»; розділ XVII. «Яким чином належить повчати повільних і як надто квапливих»
[10, с. 73, 181, 365]. Поради, які подає св. Отець, характеризують його як знавця
темпераментів, звичок, психологічних нюансів людських стосунків: «Інакше належить
повчати здорових, інакше — хворих. Здоровим необхідно безперестанно нагадувати,
щоб вони користувалися тілесним здоров’ям з користю і для душі; інакше, якщо вони
стануть застосовувати задля злого цей дар Божий, то стануть негідними і можуть
позбутися його. …Всупереч тому, хворим і немічним необхідно навіювати думку, що
покарання, яких вони зазнають, посилаються їм для їх же напучування і служать їм
запорукою того, що вони — сини Божі. Оскільки якби в Бога не було наміру допустити
до спадку Царства Небесного тільки обраних, що пройшли школу земного випробу-
вання і очистилися в ній від всілякої скверни, то Він не вів би їх сумним і тісним
шляхом виховання» [10, с. 73, 76].
Окремого дослідження потребує низка інших питань, пов’язаних з проблемою
авторської атрибуції та авторських прав у сфері гомілетики. Якщо укладання про-
повідей стало справою обраних, то чи можуть інші отримати дозвіл їх виголошувати?
Августин Блаженний дозволяв менш здібним проповідникам користуватися чужими
проповідями, а також диктувати свою проповідь «іншим, котрі бажають і здатні
сказати її перед народом» [11, с. 318]. Відомо, що «половина проповідей св. Григорія
Двоєслова лише продиктована ним своїм секретарям чи нотарям, а прочитана в
церкві нижчими чинами ієрархії» [8, с. 292; 11, с. 144—145]. Означена проблема згодом
постала у несподіваному ракурсі — як обмеження на укладання нових проповідей іПроблема авторства та авторського статусу в царині гомілетики 59
настанова виголошувати твори св. Отців Церкви. Скажімо, у Московській Русі в
XVI—XVII ст. поширювався погляд, що при укладанні нових церковних промов
можна припуститися єресі, чого не трапиться, якщо користуватися гомілетичним
доробком Отців Церкви [12, с. 630].
Вивчення авторської атрибуції проповідей зіштовхується з такими явищами, як
анонімність, що, за висловом М. Сухомлінова, могла бути актом «принесення в
жертву авторського самолюбства», та псевдонімність, котра виявлялась у припи-
суванні новоукладених промов св. Отцям Церкви [7, с. 264—265].
——————————————————————————
1. Аверинцев С. С. Греческая «литература» и ближневосточная «словесность» //
Аверинцев С. С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. — М.,
1996. — С. 13—75.
2. Баранович Л. Меч духовний. — К.: Друк. Києво-Печер. лаври, 1666. — 2, 520 с.
3. Барсов Н. История первобытной христианской проповеди. — К., 1885.
4. Иерей. Несколько слов о церковной проповеди // Руководство для сельских
пастырей. — 1895. — Т. 2. — С. 129—134, 161—165.
5. Іоанн Лhствичник. Книга к пастырю, или настоятелю // Лhствица, возводящая на
небо. — М.: В Синодальной типографїи, 1849. — С. 434—476.
6. Лаба В. Біблійна герменевтика. — Рим: Вид-во Укр. катол. ун-ту ім. св. Климента
Папи, 1990. — 148 с.
7. Маврицкий В. Народность в древнерусской церковной проповеди // Руководство
для сельских пастырей. — 1872. — Т. 1. — С. 264—271, 392—396, 529—536,
615—626.
8. Певницкий В. Ф. Григорий Двоеслов — его проповеди и гомилетические прави-
ла. — К., 1871.
9. Певницкий В. Ф. Следы проповедничества в древнейшей отеческой письменно-
сти. — К., 1878.
10. Святой Григорий Великий (Двоеслов). О пастырском служении // Руководство для
сельских пастырей. — 1872. — Т. 1. — С. 73—81, 181—185, 337—343, 365—369,
441—446.
11. Серебреников Д. Взгляд на приготовление к проповеди в первенствующей и
древней Церкви Христовой // Руководство для сельских пастырей. — 1895. — Т. 2. —
С. 260—268, 290—296, 316—320.
12. [Ф.Т.]. Черты древнего русского проповедничества до времён Петра Великого
(включительно) // Руководство для сельских пастырей. — 1868. — Т. 1. — С. 620—636;
13. [Ф.Т.]. Черты древнего русского проповедничества до времён Петра Великого
(включительно) // Руководство для сельских пастырей. — 1868. — Т. 3. — С. 215—
228, 558—578, 630—649. 60 Т. Левченко-Комісаренко
THE PROBLEM OF AUTHORSHIP AND AUTHOR’S STATUS
IN HOMILETICS
Tetjana LEVCHENKO-KOMISARENKO
Kharkiv Economic Institute of the Market Relations and Management,
5, Marshala Batyts’kogo St., Kharkiv, Ukraine 61038
The subject of the article is Christian conceptions about a sermon and a role of a
preacher in creating homilies, as well as about types of church speeches in connection
with the Bible too. The author explored the transfer from extemporaneous sermon to
one constructed according to the rules of the rhetoric art.
Key words: sermon, preacher, glossolalia, prophecy, didascalia, homiletics.
ПРОБЛЕМА АВТОРСТВА И АВТОРСКОГО СТАТУСА
В ГОМИЛЕТИКЕ
Татьяна ЛЕВЧЕНКО-КОМИСАРЕНКО
Харьковский институт экономики рыночных отношений и менеджмента,
ул. Маршала Батицкого, 5, Харьков, Украина 61038
Статья посвящается христианским представлениям о проповеди, в част-
ности о её типах, связях со Святым Писанием, о роли проповедника в создании
церковной речи. Рассматривается переход от неподготовленной проповеди к
гомилии, составленной по законам риторического искусства.
Ключевые слова: проповедь, проповедник, глосолалия, профития, дидаска-
лия, гомилетика.
Стаття надійшла до редколегії 04.04.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.