ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

КОНЦЕПЦІЯ ПРАМОВИ У ПОЕЗІЇ МИКОЛИ ВОРОБЙОВА ТА ФІЛОСОФІЇ МАРТІНА ГАЙДЕҐҐЕРА — Лілія ДЕМИДЮК

Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
Розглянуто концепції прамови у філософії М. Гайдеґґера та поезії М. Во-
робйова. Поетична мова, на думку німецького філософа, наближається до сут-
ності речей, а отже, її можна вважати прамовою. У поезії М. Воробйова просте-
жується послідовне філософське осмислення первинної мови, яка перебуває в
гармонійній єдності із сутністю речей. Пошук цієї прамови відбувається через
заглиблення у семантику слів та віднайдення первинних, не затертих буден-
ністю, значень.
Ключові слова: прамова, слово-символ, поезія, текст, річ, буття.
Мотив повернення до первинної досконалості світу — наскрізний у творчості
поетів Київської школи і виявляється на образно-символічному рівні текстів як
спосіб поетичного філософування з приводу взаємопов’язаності та взаємозалежності
буття і мови. Філософське рефлексування не є всеохопним та всюдисущим у поетич-
них текстах, воно з’являється де-не-де, але все ж настільки видимо, що його можна
виокремити як цілеспрямований рух у творчості того чи іншого автора. Просте-
жуючи повторюваність словесних конструкцій, наповнення символічним (ірраціо-
нальним) та філософським (раціональним) змістом у поезії Миколи Воробйова, мож-
на виявити цілісну концепцію називання і безіменності, як двох полярних точок, між
якими перебуває свідомість людини. Такі слова:
означення світу —
народження світу… [6, с. 287]
можна сприймати як твердження, відоме ще у біблійні часи, яке паралельно сфор-
мувалось у давньогрецькій філософії і лежить в основі будь-якого філософського
осмислення мови. Продовження вірша виказує індивідуальний шлях поета в усвідом-
ленні діяльної суті мови:
коли все означилось
тоді все й зникло… [6, с. 287]
Народження і зникання — часові межі, які з’являються разом з означенням світу.
Отож, мова є неодмінним супутником часового тривання, яке уможливлює повер-
нення — рух по колу буття-небуття, світла-темряви. 62 Л. Демидюк
В аспекті осмислення суті мови поезія М. Воробйова наближається до філософ-
ських міркувань М. Гайдеґґера: «Тільки завдяки мові людина може зустрітися з тим,
що є, що, як суще, утискає і становить її існування (…). Тільки мова вибудовує
простір, в якому під загрозою є все буття, простір, в якому можна заблукати»
[11, с. 252]. З цього невеликого уривка можна виокремити декілька положень:
мова оприявнює те, що існує;
мова накладає межі, які неможливо оминути;
мова пов’язана з минущістю;
мова дезорієнтує.
Розробку цих питань можна спостерегти і в філософії М. Гайдеґґера, і в поезії
М. Воробйова у властивий для кожного з них, відмінний за суттю, спосіб.
Щодо теоретичного доробку згаданого німецького мислителя С. Квіт зазначає:
«Філософія Мартіна Гайдеґґера є не просто філологічною, вона також літературна і
поетична» [15, с. 63]. З цього приводу цікавими є міркування Т. Васильєвої: «Свою
статтю “Вислів Анаксимандра” М. Гайдеґґер пише як поему і будує як вірш»
[2, с. 101]. Дослідниця уточнює, що йдеться про вірш не у прямому значенні,
швидше акцент ставиться на «особливому способі смислотворення і смислоісну-
вання сказаного» [2, с. 106]. Тобто М. Гайдеґґер піклується про повнозначність
мовлення, яке «до дна вичерпує глибину кожного слова рідної мови» [2, с. 113], це
твердження можна поширити, мабуть, на більшу частину філософської спадщини
М. Гайдеґґера, для якого прагнення розпізнати істинність мови і буття набувало
актуальності не лише в теоретичних побудовах, а й в індивідуальному мово-
творенні (йдеться не стільки про створення нових слів, скільки про винайдення для
них нових значень). Можна погодитись із Т. Васильєвою, що такі завдання «ста-
вить і вирішує зазвичай поезія, а не наукова праця, в будь-якому випадку, в поезії
такі спроби доречні» [2, с. 113].
Пов’язаність світу речей і явищ зі світом назв очевидна у філософській концепції
буття німецького філософа і, зокрема, в такому його твердженні: «Коли ми йдемо до
криниці, коли йдемо через ліс, то вже тим самим йдемо через слово “криниця”, через сло-
во “ліс”, навіть коли не вимовляємо цих слів і не думаємо про щось мовне» [12, с. 243].
Отож, шлях до речей і явищ світу пролягає через слова. У поезії М. Воробйова знахо-
димо співзвучні з такою філософською позицією рядки:
брама на кінчику будь-якого слова [4, с. 87],
Стіл нараз затремтів.
Слова «стіл» — у профіль [4, с. 87],
речі — це слова
а слова — це речі… [6, с. 287].
Дорога до сутності світу триває у межах мови. Сутність стає видимою, ви-
водиться на світло, отримує буття у слові. Інтерпретуючи філософію М. Гайдеґґера
С. Квіт пише: «Шлях до істини не тільки пролягає через мову, він іде в глибину мови
як джерело істини» [15, с. 60]. І тут важливою є точність мови, «оскільки неточність
вислову викривляє дійсність, а тому і саме буття» [15, с. 59]. На думку М. Гайдеґґера,
правильне називання притаманне поезії: «суще іменується тим, чим воно є, тільки
завдяки істотному слову поета (…). Поезія — це становлення буття за допомогоюКонцепція прамови у поезії Миколи Воробйова та філософії Мартіна Гайдеґґера 63
слова» [11, с. 255]. Співвідносні з вищевикладеними міркування є у поетичному
доробку М. Воробйова.
Слова і кольори — це символи зашифрованих сутностей
метафора розшифровує їх і повертає їм, а отже, і нам
їхнє первісне значення
метафори у свідомості поступово перетворюються
на реально існуючі речі [5, с. 147].
Втаємничена сутність через поетичне слово-метафору виявляє своє первісне
значення і стає набутком, «річчю» свідомості людини. Отже, невідоме стає відомим,
тобто реально існуючим — засвідченим і окресленим у слові. Для М. Воробйова-
поета первісне значення слів пов’язане із сутністю речей. Повсякденне вживання
позбавляє мову її світоформуючої функції, аж до повного руйнування цілісності речі
та її назви:
будуть літати
крила жуків,
але вже без жуків [4, с. 65].
З плином часу мова віддаляється від правдивої сутності речей, тобто перестає
бути з ними в єдності:
слова лише фіксують миті
слова не відповідні речам
cлово — це одночасно ціле і розірване
ціле вже рветься а розірване стає цілим… [6, с. 265].
Повернення до прамови як єдності речей і назв означає сутнісне впорядкування
світу, відновлення порушеної гармонії:
якби відновити той рельєф
то можна відновити прамову
якби відновити прамову
то можна наблизитись до перших знань
якби наблизитись до перших знань
то можна змінитись… [6, с. 233].
Віднайдення прамови було важливим і для теоретичних міркувань М. Гайдеґґера.
Він стверджував, що «прамовою є поезія як становлення буття» [11, с. 257]. Зні-
вельовану повсякденням функцію світотворення слово повертає собі у поезії: «Поезія
є поставанням чогось через слово і в слові» [11, с. 255].
Буття, означене в слові, окрім того, що стає видимим і доказовим, стає об-
меженим:
означення будь-чого через слово є кліткою [5, с. 139]. 64 Л. Демидюк
У мові суще «утискає» людину, визначає координати її існування, позбавляючи
цим можливості абсолютної (неокресленої, невизначеної) свободи. Мова як засіб
моделювання пізнаного світу розкреслює межі між пізнаваним і непізнаваним, обе-
рігаючи від людини все, що є поза мовою:
то і є моє посвячення
в таємне знання про мур
якого немає…
адже він ізрісся з нами… [6, с. 195].
Як відомо, вихід за межі мови неможливий, хіба перехід з однієї мови в іншу.
Окрім того, що мова обмежує, вона сама є обмеженою, з цього приводу Г.-Ґ. Ґа-
дамер писав: «Я хотів би визначити надмовне як межу мови — це межа неска-
заного, а може, і невисловлюваного» [10, с. 184]. У віршах М. Воробйова слова
«мур», «стіна» стають символами будівлі мови, яка супроводжує дороги людської
екзистенції:
людина прагне стіни —
тому стіна повсюди…
і пошук її —
це спосіб існування… [6, с. 159].
У поезії М. Воробйова наявна зневіра у номінативну функцію мови, під дією якої
накладаються обмеження на речі і явища світу. Мова роздроблює світ, виокремлює
місце для кожного елемента буття, виносячи за дужки його іманентну мінливість та
динамічність:
Не все разом і ніщо зокрема не є щось, ні причина, ні наслідок,
не потребує назви, не може мати означення. Як би хто не
намагався думати про щось — воно давно інше, давно потім,
давно колись [5, с. 71].
Неможливість означення як наслідок обмеженості мови залишає не проявленими
багато особливостей світу. У поетичних текстах М. Воробйова безіменність стоїть у
безпосередньому зв’язку із значеннєвим наповненням слів-символів «ніч»,
«темрява» — невідомість, небуття. Інколи це первісна темрява, синтез усього, су-
купність рівноправних речей та явищ, не покласифікованих за жодними ознаками, а
тому первісно чистих, а, отже, справжніх. Власне безіменність — це єдність усіх
елементів буття:
Річка і маятник над нею
Щоб ними стати треба без назви народитись… [5, с. 113].
Тобто, зануритись у первісну темряву, вернутися від розкресленого значеннями
слів світу до співвслухання сутностей:
А картини злилися в одну,
Жар пригамувався дощем,
скоро і він мав схолоти, Концепція прамови у поезії Миколи Воробйова та філософії Мартіна Гайдеґґера 65
утворивши суцільну парасолю темряви
над тим чоловіком… [4, с. 91]
Темрява, яку можна вважати символом однорідності буття, коли з нього ще ні-
чого не виокремлене, тож живими залишаються усі зв’язки між речами та явищами,
пов’язується не лише з безіменністю, а з первісним мисленням, найважливішою
ознакою якого є синтетичність:
повернення до
первісного мислення
є ключем до світу без назв… [6, с. 166].
Там, у первісній цілісності можна відшукати мету буття:
Я прагну віднайти мету свого народження
Не може бути, щоб це лише для того, аби мати ім’я.
Аби бути підлеглим істоті з іншим іменем,
що означає:
невідомо що, невідомо чому, невідомо для чого,
Віднайшовши мету свого народження, я поновлюю
істинний порядок у світі. Я легко відмовляюсь від себе [4, с. 146].
Виокремлюючи важливі положення філософії М. Гайдеґґера, Т. Васильєва
звернула увагу, зокрема, на таке: «поезія як першомислення і мислення, як прапо-
езія диктують істину буття» [2, с. 102]. На думку М. Гайдеґґера, первісна сутність
речей відкривається в поезії [див.: 11], тобто в іншому, ніж буденне, називанні.
Повернення до первісної сутності речей означає віднайдення тої мови, яка була б
співмірною із гармонійним та взаємно не обмежуючим способом існування
елементів буття. С. Вишенський, також один із поетів київської школи писав:
«Будь-яка поезія — то потяг вернутися, вернутися якомога глибше по вкритих
мохом щаблях літочислення. Про таке повернення мріє кожен з нас, одначе
дістатися в тридев’ятий рай судилося вибраним. Хоча тридев’ятий рай — не межа:
її легко переступити, а відтак, дістатися ніщо, потрапивши в пастку виродження»
[3, с. 41]. Безіменність, яка сусідує із мовчанням має небезпеку перейти в ніщо, а
тому первісна мова є точкою рівноваги між тим, що є, і тим, чого нема. На думку
К. Богданова, мовчання у тексті прочитується як повернення до «початку
початків», тобто до початку поезії, прози і загалом культури [1, с. 85]. Першо-
початок у поезії М. Воробйова виражений у семантиці слова-символу ‘‘криниця’’:
Бездонна криниця!
Хіба з такої хтось може напитись
Пити чи не пити, а криниця — корінь,
безіменне бажання кожного [4, с. 5].
Боже яка глибина опускання в колодязь…
чекання дзенькоту дужки відра
хлюпіт води…
перші слова птахів і людей… [6, с. 237]. 66 Л. Демидюк
Отож, первісна мова — це перемовляння сутностей, коли слова перебувають з
ними в єдності, урівноправнюючи різні форми свідомості та буття.
Пошук істинної мови, яка була на початку, важливий для відновлення гармонії та
впорядкованості існуючого світу. Для цього поет злущує шари буденності, добуваю-
чи зерна слів:
І тільки ті, що зрізані до зерен,
пролітатимуть землю в майбутньому сонці [4, с. 52].
Поет прагне виокремити у слові найсуттєвіше, тому у його віршах, як правило,
порушуються звичні логіко-семантичні зв’язки між словами. Те, що було важливим
для М. Гайдеґґера — «вичерпати глибину кожного слова», стає основоположним
для творчості М. Воробйова, оскільки якщо осягнути істину слів, то можна роз-
пізнати істину речей. О. Потебня писав, що внутрішня форма слова визначає
напрям думки [див.: 17, с. 156] і, водночас, не накладає обтяжливих меж на її
розвиток [див.: 17, с. 162]. М. Гайдеґґер, проникаючи у глибину етимології слова,
намагався відшукати «внутрішній образ слова», який, «як витвір народної мудрості,
належить вічності, не підвладний історичним перипетіям, не є предметом наукових
студій і може бути тільки почутий, сприйнятий, продуманий уважним слухом,
чутливою душею, глибокою думкою» [2, с. 103]. Порівнюючи будову мистецького
твору з будовою слова, О. Потебня, цим ствердив, що мова мистецтва — найде-
мократичніша, оскільки не обмежує, а тільки дає поштовх для розвитку думки.
Отож, у буденному слові відкривається дорога до істинного слова. Поетові на-
лежить пройти в глибину будівлі мови, бо мова — завжди стіна:
не існує речовини,
аби збудувати стіну,
і стіна є тільки словом [4, с. 44].
Замкненість людського світу в межах мови зневірює і водночас надихає, робить
можливим конструювання дійсності за посередництвом слова:
Поміж розвалених палаців,
поміж незбудованих палаців,
ми ще тільки розгрібаємо себе [4, с. 44].
Дорога до себе пролягає через мову і змодельовану нею дійсність, а тому на
шляху до справжності людину постійно очікують руїни — прагнення до перебудови
світогляду постійно наштовхується на уламки минулого. З цього огляду правомірно
вважати, що мова замикає людину в часі: «Щойно Боги вводять нас у мовлення,
відразу ж з’являється час» [11, с. 255]. Нашарування часу приховують осердя
позачасся, до якого не може сягнути пам’ять, яка неодмінно пов’язується з минулим,
а, отже, з часовим триванням:
руїни сплять
море озивається настирливо
але руїни сплятьКонцепція прамови у поезії Миколи Воробйова та філософії Мартіна Гайдеґґера 67
в заглибинах скель
так щоб їх обвівав вітер
сидять слимаки
але вони нічого не пам’ятають… [7, с. 11].
Відшукування первинних значень слів схоже на археологічні розкопки. Серед
руїн детермінованої часом мови поет прагне знайти глибоко заховане вічне:
серед
руїн
знаходять
двері [8, с. 67] —
бажання виходу в світ, наповнений іншою мовою, звільненою від руйнівного впливу
минулості. Але оскільки людина підвладна часові, то її будування стає по суті,
руйнуванням:
— будуючи —
завше руйнуєш [6, с. 293].
Створити нову мову і за її посередництвом новий світ можна лише з уламків
зруйнованої мови і зруйнованого світу. Власне, таку філософську позицію можна
простежити у поезії М. Воробйова. Як опозиційну можна зацитувати думку
Л. Дударенко, яка стосовно поезії М. Воробйова зауважила: «Внутрішня свобода
означування — називання дає можливість зробити поезію такою, якою їй найпри-
родніше бути. Це відбувається не в площині гри чи перекомбінації, а в площині
“відпочаткового” смислотворення, яке стає зачином до інтуїтивної космогонії та
чинником перетворення буттєвого безіменного світу в реальний» [13, с. 15]. Внутрішня
свобода називання надзвичайно важлива для поетів київської школи, але зреалізована
може бути тільки як прагнення «відпочаткового» смислотворення, але не як його
здійснення. Інтуїтивна космогонія замкнена в циклі «руйнування-творення» і
усвідомлення цього проходить чіткою лінією в творчості М. Воробйова:
бо східці що ними треба підніматись
завше ведуть до руїн… [6, с. 126],
жовкнуть трави,
невидимо скошені,
їх стерня у мені —
вічні східці
ведуть до руїн,
оддалік білять хату,
щоб жити,
а вбите життя
у глині лежить… [4, с. 114].
Отож, поет заздалегідь знає, що його зусилля віднайти істинну мову марні. Але
саме цей пошук надає сенсу його екзистенції. Поет поділяє долю кожного з людей — 68 Л. Демидюк
Сізіфове штовхання каменя на гору, і усвідомлює марність своїх зусиль, можливо,
один за багатьох:
живу чи щось таке…
серед руїн…
зло засмучує
але смуток єднає з Богом… [6, с. 127].
Життя серед руїн, у постійному намаганні вгадати невидимі контури пер-
шоствореного світоладу можна прокоментувати словами М. Гайдеґґера: «“Поетично
мешкати” означає перебувати у присутності богів та близькості до сутності речей»
[11, с. 156]. Як уже згадувалося, щодо сутності речей М. Воробйов вважає доречним
позамовне наближення, тож мовчання як «прірва між словами» [див.: 16] стає
актуальним для його творчості, а також для інших поетів київської школи. Це
мовчання розхитує цілісну будівлю мови, просочується крізь її тріщини:
Бліда стіна у тріщинах,
і не замазати білим,
а посміхнутись печально
до зачинених дверей [4, с. 101].
Семантика слова-символу «тріщина» набуває у віршах М. Воробйова пози-
тивного значення і сприймається як необхідна умова динаміки:
Якщо латаємо дірки
Замазуємо тріщини,
то стоїмо на місці.
Лише потріскані
ми рухаємось уперед [4, с. 12].
Рух уперед — це дуже часто рух углиб, до загубленої досконалості людини і
світу, далеке минуле і далеке майбутнє зливаються в одній точці, а отже, йдеться не
про лінійний спосіб відліку часу, а про циклічний — міфологічний, той, який
рухається по колу. Мотив повернення наявний у поетичних текстах поетів-киян, а
також у філософії М. Гайдеґґера, як оприявнений зміст ідеї циклічного часу, бо ж
вихід у безчасовість неможливий, поки людське буття перебуває в межах парадигми
мови. Власне, тому можливі тільки тріщини в стіні і замкнені двері: «річ у тому, що
забороненими дверима є саме розуміння, тобто саме розуміти й заборонено»
[3, с. 61]. Це стосовно мистецького твору, який, володіючи найдемократичнішою мо-
вою, «говорить про щось кожному так, начебто він говорить окремо кожному»
[9, с. 12]. Враховуючи цю характерну рису мови мистецтва, «кожен має самотужки
роздобути ключа до розуміння, а можливо, й зламати двері» [3, с. 61]. За таких умов
«той, хто слухає, може набагато краще за того, хто говорить, розуміти, що заховано
за словом, і читач може краще за самого поета осягати ідею його твору» [17, с. 163].
Отож, мова мистецтва, поетична мова, пропонує кожному дорогу углиб до інди-
відуальної сутності, яка має здатність резонувати із сутностями речей та явищ світу:
Лиш те руйнується, що є суцільним,
суцільне в тріщинах, Концепція прамови у поезії Миколи Воробйова та філософії Мартіна Гайдеґґера 69
далеке нам близьке,
а до близького нам не доторкнутись,
бо хто себе пізнати може? [4, с. 5].
«Поетично мешкати» — це постійно наближатися до себе, оскільки істину світу
людина шукає в собі і на цьому шляху мова її супроводжує. Зневіра, яка підстерігає
поета: «наше царство — царство руїн» [4, с. 122], випливає із протилежних одне
одному властивостей мови. Як стверджує М. Гайдеґґер, вона є і благом, і небезпекою:
«мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого (…): це
завдяки їй людина має змогу бути історичною» [11, с. 253]. Тобто, мова уможливлює
динамічність буття людини. Але також «вона створює можливість втратити буття»
[11, с. 252]. Неокреслене у слові буття не належить до спадку людини, тому вона
приречена блукати у межах мови і, занурюючись у темряву невідомості, намацувати
стежку до первинного: «мова сама собою повинна безперервно вводити в оману,
створювати ілюзії, наражаючи цим на небезпеку найінтимніше — автентичне ви-
словлювання» [11, с. 253]. Перебуваючи у просторі мови, людина отримує можли-
вість розрізняти головне і другорядне, видиме і приховане, істинне і несуттєве, назва-
не і неназване:
якщо головні речі завше на видноті
то ніч — суть речей безіменних [5, с. 104].
Власне, від цієї здатності розрізняти залежить моделювання світу як усвідом-
леного буття, і постійні тріщини в суцільному сприймаються як необхідна умова
динаміки, застиглість як досконалість, можлива лише на початку:
Порепані колоди, потріскані пеньки
у присмерку всіх часів,
……………………………………………….
згорілі храми, звуглілі книги, могили без хрестів —
безкінечне спалення в сонячнім колесі,
і тільки десь на дні творення
скам’янілий ліс щиро вітає нас [4, с. 72].
Рядок «Безкінечне спалення в сонячнім колесі» ще раз підкреслює послідовно
розроблену в поезії М. Воробйова концепцію циклічності буття Всесвіту, спадко-
ємності часів: «зрізані до зерен» — «в майбутньому сонці». Руїни, як залишки
минулого світу, є конструювальним матеріалом для майбутнього світу, а мета пере-
творень — відтворити першозразок, захований за межами пам’яті. Мову людина має
як середовище, як шлях і як засіб у незмінному бажанні дійти до досконалості, а
отже, вийти за межі часу і за межі поневоленої ним мови. Тут з’являється ризик
«втратити буття», бо ж іншого, позамовного, способу приєднаності до буття людина
не знає. Пошук цього іншого способу і наперед усвідомлена неможливість його від-
найдення лежить в основі дискурсивної практики наближення до «прамови»,
«першопочатку» у поезії М. Воробйова та філософії М. Гайдеґґера. Про цього
українського поета В. Івашко пише: «Вся творчість М. Воробйова — може, й
талановита, але все-таки поразка, то більш, що й сам він не проти такого висновку70 Л. Демидюк
(«Неможливість виконання, а тільки торкання»)» [14, с. 145]. Спроба «вичерпати до
дна глибину слів» у рамках філософії також не вдалася: «є щось від капітуляції в
обраній М. Гайдеґґером манері. Думка його і фантазія цураються норм і приписів так
званих «строгих наук», він заздрить і змагається із художником, його приваблює
поетична свобода говорити «”від серця до серця”; відповідаючи за свої слова тільки
своєю совістю» [2, с. 115]. Але ця поразка — екзистенційна: у кожного свій шлях
піднімання на гору і штовхання каменя, важливо, що шлях цей неминучий і
нескінченний.
————————————————————————
1. Богданов К. Л. Очерки по антропологии молчания. Нomo Tacens. — СПб.: РХГИ,
1997. — 352 с.
2. Васильева Т. В. Семь встреч с М. Хайдеггером. — М.: Издатель Савин С. А.,
2004. — 336 с.
3. Вишенський С. Метастази: Хроніки. — К.: Юніверс, 2003. — 224 с.
4. Воробйов М. Іскри в слідах. — К.: Український письменник, 1993. — 159 с.
5. Воробйов М. Оманливий оркестр (Конфігурації) — К.: Вид. центр «Просвіта»,
2006. — 192 с.
6. Воробйов М. Слуга півонії. — К.: Вид. центр «Просвіта», 2003. — 344 с.
7. Воробйов М. Срібна рука. — Львів: Кальварія, 2000. — 32 с.
8. Воробйов М. Човен. — К.: Український письменник, 1999. — 79 с.
9. Ґадамер Г.-Ґ. Естетика і герменевтика // Ґадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика /
Пер. з нім. — К.: «Юніверс», 2001. — C. 7—15.
10. Ґадамер Г.-Ґ. Межі мови // Гадамер Г.-Г. Герменевтика і поетика / Пер. з нім. —
К.: Юніверс, 2001. — С. 176—187.
11. Гайдеґґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Антологія світової літературно-
критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. доповнене. — Львів:
Літопис, 2001. — С. 250—261.
12. Гайдеґґер М. Навіщо поети // Антологія світової літературно-критичної думки
ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької 2-ге вид. доповнене. — Львів: Літопис, 2001. — 832 с. —
С. 230—249.
13. Дударенко Л. Д. Поетична Київська школа: ідейні та естетичні параметри:
Автореф. дис… канд. філол. наук. — К., 2004. — 20 с.
14. Івашко В. Іду на «я» // Вітчизна. — 1990. — № 8. — С. 148—150.
15. Квіт С. Основи герменевтики. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2006. — 191 с.
16. Моренець В. Слово, що випало з мовчання філософів // Григорів М. Сади Марії —
К.: Світовид, 1997. — С. 5—33.
17. Потебня А. А. Мысль и язык. — М.: Лабиринт, 1999. — 300 с. Концепція прамови у поезії Миколи Воробйова та філософії Мартіна Гайдеґґера 71
THE CONCEPT OF METALANGUAGE
IN MYKOLA VOROBYOV’S POETRY
AND MARTIN HEIDEGGER’S PHILOSOPHY
Lilia DEMYDJUK
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
The article considers concept of metalanguage in Martin Heidegger’s philosophy
and Mykola Vorobyov’s poetry. The poetical language, in Heidegger’s opinion,
approaches the essence of things, so it can be considered a metalanguage. In Mykola
Vorobyovi’s poetry one can trace a consecutive philosophical comprehension of the
metalanguage, which is in a harmonious unity with the essence of things. The search
for the metalanguage is carried out by means of going deep into the semantics of
words and finding their primary meaning, unspoiled by everyday routine.
Key words: metalanguage, word-symbol, poetry, text, thing, existence.
КОНЦЕПЦИЯ ПРАЯЗЫКА В ПОЭЗИИ НИКОЛАЯ ВОРОБЙОВА
И ФИЛОСОФИИ МАРТИНА ХАЙДЕГГЕРА
Лилия ДЕМИДЮК
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
Рассматривается концепция языка в философии М. Хайдеггера и поэзии
Н. Воробйова. Поэтический язык, по мнению немецкого философа приближа-
ется к сущности вещей, а следовательно, его можно считать праязыком. В по-
эзии Н. Воробйова прослеживается философское осмысление первичного языка,
состоящего в гармоничном единстве с сущностью вещей. Поиск этого языка
происходит посредством углубления в семантику слов и открытие первичных,
не затёртых обыденностью, значений.
Ключевые слова: праязык, слово-символ, поэзия, текст, вещ, бытие.
Стаття надійшла до редколегії 20.03.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.