ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ФЕНОМЕН МИСТЕЦТВА І ТВОРЧОСТІ В СИСТЕМІ ЕСТЕТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА — Ольга ТУРГАН

Запорізький державний медичний університет,
пр. Маяковського, 26, Запоріжжя, Україна 69035
У статті проаналізовано літературно-критичні погляди Євгена Маланюка
щодо сутності естетичної природи мистецтва.
Ключові слова: художня дійсність, синергетичне пояснення, модель твор-
чого процесу, аполонійське, діонісійське, національне, малоросійство.
Євген Маланюк як літературний критик, публіцист, культуролог з глибоким піє-
тетом ставився до своєї невіршованої творчості й називав її «прозою», хоча ніколи не
писав у жанрах художньої прози.
Письменник розробляв теоретичні засади розуміння сутності та естетичної
природи мистецтва й основ творчості у працях «Думки про мистецтво», «Поезія і
вірші», «Творчість і національність», «Лист до молодих» і в інших літературно-кри-
тичних статтях та есе, присвячених постатям та літературним явищам культурного
процесу. І хоча говорив про те, що в теоретизуваннях про мистецтво є щось блюз-
нірське, надто коли теоретизує письменник, однак його роздуми й спостереження є
цікавими й актуальними, адже методологічні підходи до вивчення художніх явищ
постійно збагачуються, і в цьому збагаченні осібне й неповторне місце займає
літературно-критична діяльність митців.
У «Думках про мистецтво» письменник порушує проблеми мистецтва як явища
духовної культури, художнього моделювання дійсності та творчого процесу,
мистецтва й ідеології тощо.
Як митець і учений Є. Маланюк підкреслює ірраціональну сутність літератури,
формулює власний догмат творчості: «мистецтво єдине і вічне. Скільки б не виголо-
шувалося про нього нових правд, скільки б не народжувалось нових шкіл і напрямів,
яких би ці напрями чи школи не видавали універсалів — мистецтво залишається як
абсолют, як певна стала величина, як рівновага, незалежна від часу і чисел… Для
справжнього художника мистецтво завжди і перш за все — релігія… І чи не тому над
мистецтвом всі закони безсилі?» [8, c. 45].
Необхідною умовою процесу творчості, на думку поета, є «температура
ліричного хвилювання (натхнення), і взагалі цей процес є містерією, «мислення поета
провадиться на його власній, одному йому відомій мові… ця мова є мовою образів,
таємничих, не завжди точно окреслених, не співмірних так з генієм, як з технічними
здібностями поета» [8, с. 49]. 212 О. Турган
Свій твір письменник повинен оплачувати «великою, часом тяжкою ціною»,
«щоб твір був живий і здібний до дальшого життя, треба заплатити еквівалентом
життєвій енергії, дати частину власного життя. Цей нещадний закон мистецької
творчості, про який в глибині душі догадується кожний митець, може найстисліше
висловив колись Й.-Ф. Шіллер: «Was unsterblich im Gesang soll leben, — Muss im
Leben unstergehen» [11, с. 64].
Письменник загалом розглядає творчість як одночасну акумуляцію двох складни-
ків — краси, «що в справжнім творі становить складник так само органічний, як,
напр., вітамін в овочах», і життя, «його пульсу, його ритму, …що без нього немає ані
творчості, ані мистецтва, ані праці, ані роботи» [13, с. 28].
У статтях «Лист до молодих», «Поезія і вірші» автор розмірковує над сутністю
поезії, над тим, як народжується поет. У справжньому мистецтві дійсність пере-
творюється якісно, переходить в іншу дійсність, інші виміри, створює свою художню
реальність, не втрачаючи органічного зв’язку зі стихією життя.
Митець зроджує з себе свої образи, своїх героїв, він мусить «виділити їх з себе,
вибрунькувати їх цілісно, опукло, трьохвимірно — так, як це робить саме життя.
Щоб ці герої і образи не були ані зліпками шматків репортажової мертвеччини, ані
пласкими тінями, двохвимірними проекціями на ті чи інші (навіть «ідеологічні»)
площини» [12, с. 56].
Є. Маланюк стояв біля витоків синергетичного пояснення витворів мистецтва.
Він аналізує його, беручи до уваги відкриття учених А. Л. Лавуазьє («закон вічності
речовини») і Ю. Маєра («закон заховання енергії»), бо саме ці закони мають велике
значення у духовній сфері, де «раз викладувана, творча енергія — ніколи не гине,
чого найліпшим доказом служать повищі приклади письменницьких відроджень…»
[12, с. 55].
Вирішальну роль, на його думку, у творенні поезії відіграє покликання, потім
праця і ще раз праця над собою. З одного боку, творчість — це насамперед порив
духа, а з іншого, — творче ремесло, вагомість якого зауважує Є. Маланюк, глибоко
окреслив І. Франко, «нав’язуючи до клясичної максими: ars — longa, vita — brevis:
«життя коротке, та безмежна штука і незглибиме творче ремесло» [12, с. 142].
Поради письменникам Є. Маланюк брав зі свого власного творчого досвіду,
застерігаючи, що мистецтво є річчю небезпечною, бо «у митця воно — через
покликання — сполучається з Долею і часом Долею його стає, зі всіма трагічними чи
лише трагедійними перспективами» [9, с. 56].
Модель творчого процесу, яку запровадив Є. Маланюк, є дуже складною, ди-
намічною, головними чинниками його є органічне поєднання емоції й інтелекту,
почуття та думки, серця й розуму, що символізуються іменами античних богів
Діоніса й Аполона.
Як відомо, ці поняття як естетичні категорії набули особливого застосування
після виходу трактату Ф. Ніцше «Народження трагедії з духа музики», хоча певною
мірою і раніше були предметом роздумів М. Вінкельмана й І. Канта. Прекрасне в
його традиційному розумінні німецький філософ охарактеризував як аполонійське
начало, що найяскравіше реалізувалося в античній статуї й епосі. Тут володарюють
почуття міри, мудрий спокій, свобода від нестримних пристрастей і поривань.
Діонісійство як істотніший бік природи людини, як осередок онтологічних глибин, за
Ф. Ніцше, є сферою святкового сп’яніння, дивних сподівань, нестримних пристра-
стей, душевно-тілесних поривів і навіть божевілля. Феномен мистецтва і творчості в системі естетичних поглядів Євгена Маланюка 213
Як слушно відзначали дослідники Ю. Ковалів, М. Васьків, саме через Д. Донцова
як духовного батька «вісниківців» Є. Маланюк приходить до засвоєння естетичних
поглядів Ф. Ніцше, а пізніше і О. Шпенглера. Від Ф. Ніцше за посередництвом
Д. Донцова письменник усвідомив необхідність діонісійського струменя в мистецтві
XX ст. [2, с. 3].
Поет утверджує в своїй естетиці поняття «чину», тобто глибокої пристрасності,
наповненості дією як власних вчинків, так і власних поетичних чи художньо-
публіцистичних творів. Є. Маланюк, солідаризуючись із Ф. Шальдою, відзначав, що
«добрий твір є той, в якім втілено мистецький чин, цебто нову органічну й невід-
ступну візію світла й буття; недобрий — в якім замість чину є лише праця, що
зужитковує чини інших здобувців» [14, с. 13].
Він вимагає від літератури енергії, пристрасності, навіть дещо «однобокого», а не
«об’єктивного», безстороннього бачення світу.
Бо «без морального напруження, без творчого вогню, без готичної скерованості
до Отця всякої творчості, без віри — твору не буде. Буде — бездушна й бездиханна
мертвеччина, шматок неорганізованої духом і, значить, неорганізованої формою
хаотичної матерії» [11, с. 64].
Водночас Є. Маланюк виступає, на відміну від Д. Донцова, який був прихильни-
ком винятково діонісійського в мистецтві, за гармонію аполонійського й діонісій-
ського. У цьому плані концепція Є. Маланюка суголосна з концепцією відомих
філософів В. Соловйова, М. Лоського, М. Бахтіна (В. Соловйов — «божевільний хаос
безсильно хитається під струнким образом космосу» [17], М. Лоський — «найбільша
ворожнеча й розкладання органічного життя всередині світу можливі не інакше як за
умови збереження хоча б мінімуму гармонії, єдності, органічної побудови» [4],
М. Бахтін — «у світу є смисл» [1]). Синтез цих двох первнів для поета полягав у
тому, щоб вогонь почуттів поєднувався з витонченою формою слова, залізними,
«мускулястими» рядками.
Складній, «дуже неокресленій чинності», якою є творчість, Є. Маланюк дає таку
характеристику: «Мистецтво не лише “душа”, але також і не та “дудка” з Гамлетової
розмови. Треба лише, щоб “душа” діткнулася тієї “дудки”, бо за їх сполучення,
музикою постає, зроджується твір. Не сама лише “душа”, але й не сама лише “дудка”,
тільки і “душа”, і “дудка” разом. І то так гармонійно разом, що ту гармонію поети
звали колись божественною» [12, с. 38].
У статті «Франко незнаний» Є. Маланюк зазначив, що історія мистецтва подає
приклади граничної диспропорції цих двох начал, коли діонісійське (Мікеланджело,
Е. Верхарн) або аполонійське (Леонардо да Вінчі, парнасці, неокласика) переважають
у митця. І лише повна гармонія цих двох начал дає так звані класичні твори, а їх
авторів називаємо класиками (Й. В. Ґете, драматургія Лесі Українки, пізній А. Міц-
кевич, значна частина поезії О. Пушкіна).
Керуючись роздумами про те, що в кожній творчій одиниці ці начала співіснують
не в однаковій пропорції і лише винятково можуть являти образ рівноваги, Є. Мала-
нюк дав лаконічні, влучні, вичерпні, афористичні характеристики: «…коли Шев-
ченко був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві —
національної емоції (якої жар, до речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван
Франко був явленням у ній національного інтелекту» [15, с. 86]. 214 О. Турган
Внутрішній еллінізм Лесі Українки, справжнє єство її особистості як письмен-
ника і людини пощастило відтворити, як вказує літературознавець, авторові проекту
пам’ятника в Клівленді М. Черешньовському: «Над ледве проступаючім, скорше
вгадуванім, аніж присутнім, тілом — ледь-ледь еллінізовані, прості шати, ледь-ледь
намічений старогрецький меандровий взір та звичайна собі нагортка на плечах — і
вже не доба перелому ХІХ―ХХ століть, не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не
схорована донька Олени Пчілки, а мешканка вершин і вічности, повноправна
громадянка Олімпу! І при тім, — Леся Українка, що інакшою і не може бути.
Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі Українки олімпійки,
Лесі Українки — клясика в доглибиннім, а не історично-літературнім значенні цього
слова. Людська подоба, що була сосудом Духа» [7, с. 93].
Однією з провідних проблем, пов’язаних з розкриттям сутності мистецтва у
статтях Є. Маланюка, є проблема поет і нація. Неодноразово звертаючись до «націо-
нального» питання, письменник стверджував, що поет може стати інтернаціональ-
ним, але народжується він завжди Нацією, і чим міцніші ці зв’язки, тим могутнішим
є він. У цьому письменник розвиває думки І. Франка, проголошені у статтях «Інтер-
націоналізм і націоналізм у сучасних літературах» і «Доповіді Міріама», а також
суголосний з ідеями С. Гординського, який продовжив у цьому плані роздуми своїх
попередників: «… кожне мистецтво мусить виростати з якогось свого ґрунту, бути
рупором стихійних сил якогось середовища, закоріненого у своїй землі» [16].
У «Нарисах з історії нашої культури» Є. Маланюк слідом за О. Шпенглером
розмежував поняття культури й цивілізації й утвердив тезу: «Немає культури (чи, як
хто воліє, “цивілізації”) без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно,
національного…», «безнаціональної культури немає. Безнаціональною може бути
…лише переймана “цивілізація”, але й тоді треба пам’ятати, що за паротягом, і навіть
за рефреджірейтером тягнеться певна генетична лінія аж до “місця зродження” тих
приладь» [10, с. 66].
Взявши за аксіоми судження про специфіку мистецтва чеського літературознавця
Ф. Шальди, який проголошував, що «кожна велика поезія — це діалог між поетом і
нацією», український критик оцінював будь-яку творчу особистість чи постать куль-
турного процесу критерієм національної чинності. Він доводив, що заперечення своєї
національності й мови приводить митця до декадентства, посилаючись на творчість
композитора І. Стравінського й архітектора О. Архипенка.
Критика Є. Маланюка спрямована на космополітизовану істоту, малоросійство,
декадентську «паризькість», ті мікроби, що формують національно недокровний тип
людини і мистецтва. У статті «Наступ мікробів» письменник зауважив, що саме
література є тією галуззю, де скупчуються центри національного здоров’я і висловив
застереження щодо небезпеки «національного анабіозу» й «історичного антракту» —
процесів, що є продуктами розпаду мистецтва.
Письменник порушив актуальні проблеми впливів у літературі, мистецького
есперанто, хлестаковщини. «Впливи — явище неминуче і, беручи їх динамічно, як
боротьбу, а не капітуляцію — вельми корисне. Вони можуть бути прекрасною і
суворою школою виховання індивідуальності» [12, с. 162]. Водночас, констатував
критик, хвороба на мистецьке есперанто переслідує навіть здібних людей тоді, коли
спрацьовує комплекс хлестаковщини, а саме ― утвердитися «найдешевшим коштом,
з найменшою втратою духовної енергії». Феномен мистецтва і творчості в системі естетичних поглядів Євгена Маланюка 215
Однією з найболючіших проблем історії українського мистецтва Є. Маланюк
вважав явище малоросійства, називаючи його «національним гермофродизмом», що
породжене механічною сумішшю народів і культур, затиснених у межі імперії, яка не
визнавала ні власної, ні суспільної, ні національної, ні територіальної особистості.
Розглядаючи етапи кризи європейського мистецтва з аксіоми нерозривності у
творі органічного комплексу змістоформи чи формозмісту, письменник насамперед
акцентував на символістично-декадентському розм’якшенні й гіпертрофії змісту з
одночасним розпаданням форми, виразному відділенні змісту від форми, що
призводить до втрати мелодії й ритму твору.
Але найглибшою причиною кризи мистецтва Є. Маланюк вважав універсальну
кризу особистості, яка, всупереч усім теоріям, «залишається і може бути лише
національною, а не гієрогліфом анаціонального «всегуманізму» чи диференціалом
міжнародної «клясовости» [13, с. 24].
Письменник-критик переконаний, що поняття малоросійство стосується не лише
українського світу, а й гноблених націй у кожній імперії, воно прочитується не лише
співвідносно діади Росія—Україна, а означає будь-яке відступництво: «Мистецька
творчість нещадна й мстива. Вона викриває в творі національність творця, вона
зраджує в нім найглибше — расу. А викриває і зраджує так, що зримими стають усі
пороки, всі язви і всі гріхи мистця перед родом і народом, перед справжньою, а не
паперовою батьківщиною тіла й духа» [13, с. 29]. І тому, стверджував Є. Маланюк, у
повісті «Портрет» М. Гоголя як геніальному психологічному автопортреті письмен-
ника могли б пізнати себе такі митці різних країн, як Б. Шоу, Е. Верхарн та ін.
Найтрагічнішим прикладом малоросійства в українській культурі для Є. Маланюка є
літературна спадщина М. Гоголя, «тієї спочатку національно-недокровної, згодом
хворої, врешті національно-відмерлої душі» [6, с. 205].
Основними ліками від малоросійства може бути повернення до джерел від-
родження віри в Націю, гордості за її самобутню й неповторну культуру, яка є
рівноправною частиною всесвітньої культури. І тому, за переконанням Є. Маланюка,
творчість М. Гоголя для української душі майже не несе якихось особливих патоло-
гічних властивостей, він вертається до свого народу «ніби просвітлений і очищений,
ніби видужавши з національного каліцтва» [10, с. 124]. На відміну від Т. Шевченка,
який вибухнув вулканом в ночі бездержавності й освітив Батьківщину світлом, при
якому «всі побачили, кудою мають іти», М. Гоголь не може бути феноменом,
будівним, він відіграє роль «місяця», як точно охарактеризував літературознавець,
що «або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя, або
й освітлював їх, але світлом фантастично-чарівним, часто зловісним, якимсь
демонічним і страшним» [10, с. 124].
Усвідомлюючи творчу місію митця, Є. Маланюк переконаний у тому, що він за
будь-яких обставин не повинен допустити найменшого фальшу, бо «фальш
смертельний у мистецтві» [5, с. 22]. «Демон мистецтва, — зазначив автор у статті
«Буряне поліття», — вибачає кров […], навіть зраду, навіть розпусту, вибачає усі
злочини, крім одного — злочину фальшу, злочину проти (словом Блока кажучи)
музикальности, проти вищої мистецької краси» [5, с. 23]. Є. Маланюк за приклад
бере Доріана Грея, якого за всі злочини проти людей, суспільної етики й моралі не
тільки не покарано, а, навпаки, шлях його життя був устелений трояндами й орхіде-
ями і він сяяв красою вічного юнацтва. Але удар ножа, спрямований до твору216 О. Турган
мистецтва, в полотно портрета, влучив у серце оригіналу. І смерть не оборонила
Доріана від помсти мистецтва: його знайшли старим і гидким біля портрета, що сяяв
владною красою — назавжди.
«Так мститься Демон Мистецтва, володар країни, що лежить поза межами добра і
зла, але в межах мистецької моралі» [5, с. 23]. Взірцями для Є. Маланюка є постаті
французьких поетів П. Верлена й А. Рембо, які не переступили меж мистецької
моралі.
Заслуга Є. Маланюка полягає також у тому, що він, продовжуючи кращі традиції
українського літературознавства, зокрема І. Франка, спробував дати відповідь на
питання про «секрети поетичної творчості». Його думка про це довічне питання
цікава власне тому, що поезія — це особлива форма таємничої енергії, вогню:
«Поезія се вірш, наладований енергією, подібною до електричності. Коли тієї наладо-
ваності немає, тоді вірш, хоч технічно досконалий, зі всіма римами й алітераціями,
залишається лише віршем» [12, с. 147]. Аналізуючи поезію «Мені однаково» Т. Шев-
ченка, полемізуючи з формалістами, поет-критик зауважує, що важливим є те, що
робить поетичний твір живим і неповторним: «Те, що в спільнім ритмі дихання
чудодійно сполучує його з природою, з музикою всесвіту, і творцем всесвіту. І те, без
чого від твору залишаються лише скороминущі вірші, хоч би як тематично актуальні,
«ідеологічно» насичені і технічно «інструментовані».
Без того «дихання життя», про яке говорить перша книга Біблії, «дихання», яке
кожний творець мусить вдихнути в свій твір, від твору залишається бездушний злі-
пок глини, аритметична сума хаотизованих атомів, що розпадуться від найменшого
подмуху» [12, с. 53].
Ці думки поета-вченого мають глибокий науковий сенс: займатися аналізом
поетичних творів значить уміти відчувати й досліджувати енергетику художнього
слова.
Отже, теоретичні й літературно-критичні статті Є. Маланюка розкривають засади
сутності та естетичної природи мистецтва й основ творчості, де обстоюються прин-
ципи їх іманентності з усіма іншими складовими, що стосуються цих неоднозначних
діалектичних понять.
————————————————————————
1. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1978. — 424 с.
2. Васьків М. Естетичні погляди Євгена Маланюка // Євген Маланюк: Література.
Історіософія. Культурологія. Матеріали міжнародної конференції, присвяченої 100-
річчю від дня народження Євгена Маланюка. У 2-х ч. — Кіровоград: КДПУ, 1997. —
Ч. 2. — С. 20―23.
3. Ковалів Ю. Естетична концепція «філософії чину»: До 100-річчя Є. Маланюка //
Вітчизна. — 1997. — №1―2. — С. 143―146.
4. Лосский Н. Мир как органическое целое // Лосский Н. Избранное. — М.: Изд.
полит. литературы, 1991. — С. 390.
5. Маланюк Є. Буряне поліття // Книга спостережень. Проза. — Торонто: Накладом
вид-ва «Гомін України», 1962. — С. 11―32.
6. Маланюк Є. Гоголь — Ґоґоль // Книга спостережень. Проза. — Торонто: Накладом
вид-ва «Гомін України», 1962. — С. 191―210. Феномен мистецтва і творчості в системі естетичних поглядів Євгена Маланюка 217
7. Маланюк Є. До роковин Лесі Українки // Книга спостережень. Проза. Т. 2. —
Торонто: Накладом вид-ва «Гомін України», 1966. — С. 91―102.
8. Маланюк Є. Думки про мистецтво // Веселка, Каліш. — 1923. — №7―8. — С. 45,
49, 5.
9. Маланюк Є. Лист до молодих // Войчишин Ю. «Ярий крик і біль тужавий…»:
Поетична особистість Є. Маланюка. — К.: Либідь, 1993. — С. 56.
10. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Книга спостережень. Проза. —
Торонто: Накладом вид-ва «Гомін України», 1966. — Т. 2. — С. 63―133.
11. Маланюк Є. Наступ мікробів // Книга спостережень. Проза. — Торонто: Накладом
вид-ва «Гомін України», 1962. — С. 157―164.
12. Маланюк Є. Поезія і вірші // Книга спостережень. Проза. — Торонто: Накладом
вид-ва «Гомін України», 1962. — С. 136―156.
13. Маланюк Є. Творчість і національність // Книга спостережень. Проза. Т. 2. —
Торонто: Накладом вид-ва «Гомін України», 1966. — С. 21―38.
14. Маланюк Є. Ф. К. Шальда // Книга спостережень. Проза. — Торонто: Накладом
вид-ва «Гомін України», 1966. — Т. 2. — С. 9―20.
15. Маланюк Є. Франко незнаний // Книга спостережень. Проза. — Торонто:
Накладом вид-ва «Гомін України», 1962. — С. 81―90.
16. Павличко Д. Знати Святослава Гординського // Літературна Україна. — 2007. —
18 січня.
17. Соловьев В. Общий смысл искусства // Соловьев В. Соч.: в 2 т. ― М.: Изд. полит.
литературы, 1990. — Т. 2. — С. 392.
PHENOMENON OF ART AND CREATIVE WORK
IN THE SYSTEM OF YEVHEN MALANIUK AESTHETIC VIEWS
Olha TURHAN
Zaporozhye State Medical University,
26, Mayakovskyi Аv., Zaporizhia, Ukraine 69035
The paper represents analysis of Yevhen Malaniuk literary criticism views
concerning the essence of the aesthetic nature of art.
Key words: artistic reality, synergetic explanation, model of the creative process,
the Apollonian, the Dionysian, the national, «malorosiystvo». 218 О. Турган
ФЕНОМЕН ИСКУССТВА И ТВОРЧЕСТВА В СИСТЕМЕ
ЭСТЕТИЧЕСКИХ ВЗГЛЯДОВ ЕВГЕНИЯ МАЛАНЮКА
Ольга ТУРГАН
Запорожский государственный медицинский университет,
пр. Маяковского, 26, Запорожье, Украина 69035
В статье проанализированы литературно-критические взгляды Евгения
Маланюка относительно сущности эстетичной природы искусства.
Ключевые слова: художественная действительность, синергетическое объ-
яснение, модель творческого процесса, аполлонийское, дионисийское, нацио-
нальное, малороссийство.
Стаття надійшла до редколегії 28.04.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 05.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.