ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІНВАРІАНТНО-ВАРІАНТНА ПРИРОДА ХУДОЖНЬОЇ ПОДІЇ В КОНТЕКСТІ КРЕАТИВНОГО ТА РЕЦЕПТИВНОГО АСПЕКТІВ ЕСТЕТИЧНОГО ДИСКУРСУ — Тетяна ГРЕБЕНЮК

Запорізький державний медичний університет,
пр. Маяковського, 26, Запоріжжя, Україна 69035
Головним об’єктом дослідження в статті є художня подія в її інваріантно-
варіантних зв’язках з категоріями мотиву і сцени. Інваріантно-варіантні зв’язки
між подією і мотивом розглянуто в контексті креативної й референтної сторін
твору як комунікативної події, а дихотомічні зв’язки між подією і сценою
досліджено в контексті рецептивного аспекту комунікативної події.
Ключові слова: художня подія, комунікативна подія, мотив, сцена, лакуни
невизначеності.
Суттєвим досягненням літературознавства другої половини ХХ — початку ХХІ ст.
стало переосмислення змісту творчого процесу, розширення меж його дискурсу від
процесу творення художнього тексту до складної багатоступеневої діяльності,
важливою частиною якої є також сприйняття тексту, індивідуальна читацька рецепція
його художнього світу. За словами сучасного російського літературознавця В. Тюпи,
«твір у його подієвій повноті охоплює три аспекту комунікативної події, однаковою
мірою маніфестовані текстом: креативну — суб’єкт комунікативної ініціативи (автор),
референтну — інтенціональний комунікативний об’єкт («предметно-смисловий бік»
висловлювання) й рецептивну — невід’ємна фігура адресата, що має ту чи іншу
комунікативну компетенцію» [9, с. 24]. Якщо раніше у фокусі дослідницької уваги
були переважно креативна й референтна сторони комунікативної події, то останнім
часом, внаслідок розвитку феноменологічної, герменевтичної теорій та рецептивної
естетики, дедалі більшу увагу науковців привертає рецептивний її аспект.
Такі зміни дослідницького дискурсу зумовлені насамперед трансформацією
художнього дискурсу ХХ ст. Саме в цей час, як проголошує у своїй монографії
«Homo legens: читання як соціокультурний феномен» М. Зубрицька, «читач отримав
почесне запрошення на свято великої творчої гри, де він мав пройти всі випробуван-
ня, опанувати текстуальний безлад та розокремленість його елементів і тим рекон-
струювати мозаїчну текстуальну цілісність на підставі окремих сигналів та “слідів”
органічної єдности» [3, с. 31—32].
Тож перед сучасними дослідниками постає завдання уточнити місце окремих
складових категоріального апарату літературознавства у такій структурі творчого
процесу, де аспектові читацької рецепції приділено увагу більшу, ніж раніше. Інваріантно-варіантна природа художньої події… 31
Спробуємо з цих позицій підійти до такого елемента змісту художньої дії, як
подія. За словами Ю. Лотмана, «подією в тексті є переміщення персонажа через межу
семантичного поля» [6, с. 282].
Одним із досить поширених аспектів дослідження теорії художньої події є аналіз
інваріантно-варіантної її природи. Причому дуальною парою події в цій дихотоміч-
ній теорії визнаються різні категорії, найчастіше — мотив і сцена.
Так, сучасний російський літературознавець І. Силантьєв тісно пов’язує поняття
події з категорією мотиву. Мотив у літературному творі в його монографії системно
визначено як: «а) естетично значуща оповідна одиниця; б) інтертекстуальна у своєму
функціонуванні; в) інваріантна у своїй належності до мови оповідної традиції й
варіантна у своїх подієвих реалізаціях; г) така, що співвідносить у своїй семантичній
структурі предикативне начало дії з актантами й просторово-часовими ознаками»
[7, с. 96]. Розглядаючи специфіку втілення мотиву в художньо-літературному творі,
вчений наполягає на інваріантності мотиву стосовно категорії-варіанту — події:
«Подія, на відміну від мотиву як акумулятора дії, завжди конкретна й унікальна в
структурі оповіді і в смисловому контексті всього твору. Наприклад, з погляду
метамови опису коректно говорити про мотив убивства в літературній традиції, і
некоректно говорити про подію вбивства — поза конкретним оповідним контекстом»
[7, с. 80]. Тобто, мотив, за І. Силантьєвим є абстрактною категорією, що існує поза
конкретними літературними творами й має своїм виявом у кожному конкретному
творі подію, що варіантно реалізує цей мотив.
У монографії «Подія і текст» В. Шабес розглядає категорію події в тексті в
нерозривному зв’язку із категорією сцени, яку він вважає конкретнішою порівняно з
подією. Причому якщо подія, за концепцією вченого, є поняттям об’єктивним, фіксо-
ваним, то сцена є суб’єктивним виявом події, пов’язаним із унікальним персональ-
ним досвідом реципієнта тексту: «Подія — це тривіальний інваріант, сцена — уні-
кальний варіант цього інваріанта. Набір сцен у пам’яті (досвіді) кожного індивіда
своєрідний і унікальний, а набір подій — тривіальний і соціальний (всезагальний);
саме система подій є когнітивною основою в комунікативних актах двох людей з
максимально відмінним іконічним життєвим досвідом» [11, с. 17]. Під «сценою»
дослідник розуміє «сприйнятий із об’єктивної реальності або іконічно відтворюваний
із пам’яті конкретний фрагмент відбитого рухомого світу, обмежений рамками
обсягу уваги» [11, с. 14]. Найважливішими властивостями сцени в емпіричному
досвіді людини В. Шабес визнає інтегрованість, конкретність, унікальність, а також
обмеженість рамками поля зору й уваги. В аспекті рецепції літературного твору
науковець інтерпретує найпоширеніше в літературознавстві поняття образу як «дис-
кретну частину відображуваної сцени».
На перший погляд, теорії події І. Силантьєва і В. Шабеса можуть видатися
суперечливими. Але ретельний аналіз у контексті сучасного розуміння творчого
процесу дає змогу узгодити ці теорії.
Погляди І. Силантьєва зосереджують увагу на художній події в креативному та
референтному аспектах творчого процесу: саме авторський задум і фіксовані інтенції
створеного тексту дають підстави для погляду на конкретну текстову подію як на
варіант вже усталеного в попередній літературній традиції мотиву.
Концепція В. Шабеса апелює до рецептивного аспекту творчого процесу, адже
конкретний реципієнт може й не мати достатнього багажу літературної ерудиції для32 Т. Гребенюк
того, щоб оцінити поширеність та інваріантність певного мотиву, натомість він може
мати у власній уяві певний набір образів, які дадуть йому змогу створити єдину
образну картину — сцени — як іконічне варіантне втілення поданої художньої події.
Доцільним при такому підході є вживання запропонованої Р. Інґарденом пари тер-
мінів «інваріант тексту — конкретизація тексту», що втілює опорне для рецептивної
естетики твердження про варіативність та своєрідність кожного індивідуального
сприйняття художнього тексту. Науковець оцінює художній твір лише як «кістяк,
який у ряді відношень доповнюється або відтворюється читачем, а в деяких випадках
зазнає також змін або викривлень» [5, с. 72]. Процес і результат індивідуального
відтворення такого тексту-кістяка Р. Інґарден називає конкретизацією. За словами
вченого, «конкретизація літературного твору […] є результатом взаємодії двох різних
факторів: самого твору й читача, а особливо творчої, відтворювальної діяльності
останнього, котра здобуває вияв у процесі читання» [5, с. 73]. Такий підхід до ху-
дожнього тексту та його прочитання, звісно, зумовлює гостру постановку питання
про єдність та сталість самого тексту твору. Розв’язання цього питання в більшості
праць ґрунтується на постулаті, що конкретизації тексту таки фіксують відмінності
прочитань тексту, але переважно вони розгортаються за тією програмою, яку заклав у
тексті автор. Наприклад Г.-Ґ. Ґадамер, наголошуючи на індивідуальній своєрідності
сприйняття тексту, підкреслював його іманентну цілісність: «Якимсь неосяжним
способом художній твір завжди залишається тим, що він є, навіть при повторному й
зміненому зверненні до нього» [1, с. 295].
Хоча образ і його цілісне втілення (за В. Шабесом) — сцена — апелюють до
іконічних, чуттєвих вражень, шлях втілення в художньому тексті абстрактних кон-
цептів також відбувається через певний набір сцен, навіюваних асоціативно. При
цьому текст апелює до чуттєвого досвіду реципієнта, до набору його попередніх
асоціативних вражень від дійсності. Механізм такої авторської сугестії помітив ще
І. Франко у праці «Із секретів поетичної творчості»: «Його [письменника. — Т. Г.]
сугестія мусить, проте, зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї
нове зерно життєвого досвіду, нове пережиття і рівночасно зціплюючи те нове з тим
запасом виображень та досвідів, які є активні або які дрімають в душі читачевій.
Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого внутрішнього «я», зворушуючи його
до більшої або меншої глибини» [10, с. 46].
Відповідно, текст є стимулом для особистісного розвитку читача, спираючись на
його попередній чуттєвий досвід і формуючи його ідеосферу. У. Еко дав таку ха-
рактеристику цьому процесові: «У кожному процесі прочитання поезії ми намага-
ємося пристосувати свій особистий світ до емоційного світу тексту. Саме такою є
істина поетичних текстів, свідомо заснованих на багатозначності, оскільки текст сти-
мулює особистий світ адресата, щоб із його єства на поверхню виринула якась
глибша відповідь, яка б віддзеркалювала найтонші резонанси, що лежать в основі
тексту» [2, с. 89]. А отже, образи і сцени автора повинні бути водночас і конкретні
(аби якомога точніше навіяти читачеві потрібні асоціації), і загальні (адже у випадку
розбіжності набору конкретних життєвих асоціацій автора й читача текст приречений
на реципієнтське нерозуміння). Неоднозначність тексту оцінював як сигніфікативну
ознаку поезії Р. Якобсон: «Неоднозначність — це внутрішньо притаманна, невідділь-
на властивість будь-якого скерованого на самого себе повідомлення, словом, при-
родна і суттєва особливість поезії» [12, с. 372]. Інваріантно-варіантна природа художньої події… 33
Набір образів, що конструюють іконічно втілені в уяві сцени, може бути відмін-
ним у автора й реципієнта твору. Проблему їх розбіжності намагалися розв’язати ще
представники ОПОЯЗу. Приміром, Б. Томашевський витоки незбігання авторських і
читачевих кодів вбачав у надмірній ідеологічній заангажованості одного з них:
«Перетлумачення художнього твору на свій ідеологічний аршин може створити
абсолютно нездоланну стіну між читачем і твором, якщо читач почне звіряти емо-
ційну систему твору своїми особистими життєвими чи політичними емоціями.
Читати треба наївно, заражаючись вказівками автора» [8, с. 201]. Згодом порушує
проблему незбігання кодів автора й читача і Ю. Лотман. Цілком суголосно до теорії
конкретизацій Р. Інґардена він оцінює письмово зафіксований текст як інваріант,
варіантами якого є різні його прочитання конкретними реципієнтами: «Якщо вивчати
сучасну літературу не з позиції письменника, як ми звикли, а з позиції читача,
збереження варіативності стане очевидним фактом» [6, с. 70].
На його думку, виявом проблеми розбіжності кодів автора й читача може стати
нав’язування текстові власної художньої мови сприймачем або ж створення реци-
пієнтом нового коду, оскільки вже відомі йому коди не підходять. Найчастіше в та-
кому випадку код письменника деформується в уяві читача, «креолізується». Ю. Лот-
ман порушує питання про закони цієї креолізації [6, с. 34—36] і вводить поняття
ентропії на позначення тих частин коду автора й читача, які не перетинаються у
процесі читання. Аналізуючи питання математичного обчислювання ентропії, дослід-
ник посилається на концепцію О. Колмгорова, який пропонує три компоненти ентро-
пії словесного художнього тексту: «Розмаїття можливого в межах певного обсягу
тексту змісту […], розмаїття різного вираження одного й того ж змісту […] і формаль-
них обмежень, накладених на гнучкість мови, що зменшують ентропію» [6, с. 39].
Інформувати читача про певну подію у художньому світі твору може не тільки
фіксація певних сцен і художніх образів, які формують уявлення про те, що відбу-
лося. Читач може зробити висновок, що певна подія таки відбулася, і з авторського
мовчання. Ретельне дослідження такого художнього феномену містять праці В. Ізера,
який розвиває теорію Р. Інґардена про так звані лакуни невизначеності, тобто свідомі
або неусвідомлені автором пропуски в масиві викладеної ним інформації. На відміну
від Р. Інґардена, який оцінював лакуни невизначеності у сприйнятті твору як ваду
тексту, В. Ізер вважає їх стимулом для посилення динамізму оповіді: «Коли процес
читання переривається і нас покинуто у невизначеності, то з’являється можливість
задіяти наші власні здібності для встановлення зв’язків, що дозволяють заповнити
лакуни, які залишив сам текст» [4, с. 266]. Навіть більше, дослідник вважає текст,
позбавлений лакун, нездатним розвивати уяву читача: «Ми можемо уявляти тільки
те, чого тут немає; написана частина тексту подає нам інформацію, а ненаписана —
дає нам можливість уявляти речі; але, звичайно, без елементів невизначеності та
наявності лакун у тексті ми нездатні використати нашу уяву» [4, с. 268].
Порівнюючи класичні літературні твори із творами сучасними (очевидно, маючи
на увазі при цьому модерністську й постмодерністську художні традиції), В. Ізер
доходить висновку, що в «традиційних» текстах процес заповнення читачем лакун
невизначеності був несвідомим, на відміну від текстів сучасних. «Сучасні тексти так
часто є фрагментарними, що увага читача зосереджується тільки на пошуках зв’язків
між фрагментами, і предметом цього не є ускладнення «спектра» зв’язків настільки,
щоб ми усвідомили природу нашої здатності забезпечувати такі зв’язки. У таких34 Т. Гребенюк

випадках текст у зворотньому порядку прямо посилається на наші упереджені думки,
які розкриваються через інтерпретацію — базовий елемент процесу читання» [4, с. 267].
Саме щодо такого художнього тексту, який потребує актуалізації уяви реципієнта,
У. Еко запропонував поняття «твору в русі». За концепцією італійського науковця, це
твір, що реалізує «можливість численних різних особистих втручань, однак це не
аморфне запрошення до необмеженої співучасті. Запрошення надає виконавцеві
1
твору шанс вставити щось від себе, але це «щось» завжди залишається в межах того
світу, який мав на увазі автор» [2, с. 100]. Запорукою прояву конструктивної здат-
ності реципієнта у процесі читання такого твору У. Еко, як і В. Ізер, вважає невизна-
ченість, зауважуючи, що «порожній простір довкола слова, друкарські установки,
просторова композиція поетичного тексту на сторінці — усе це сприяє створенню
ореолу невизначеності та допомагає зробити текст «вагітним» нескінченними су-
гестивними можливостями» [2, с. 89].
Отже, окрім конкретної асоціативної реалізації художньої події у сценах,
важливим конститутивним засобом у подієвій структурі художньо-літературного тво-
ру є невизначеність. Вона дає змогу читачеві максимально застосувати можливості
своєї уяви.
Перенесення акцентів у сучасній літературі з точного відтворення читачем
авторських асоціативних інтенцій на можливість добудови свідомо випущених авто-
ром текстових елементів, з реконструкції на конструювання, є важливим симптомом
зміни типів науково-естетичної свідомості, а саме, заміни класичної світоглядної
парадигми модерністською, а згодом — постмодерністською.
Дослідження особливостей інваріантно-варіантної природи функціонування події
в художньо-літературному тексті в контексті сучасних поглядів на динаміку естетич-
ного процесу дає підстави для висновку про інваріантно-варіантні зв’язки між подією
і мотивом у контексті креативної й рецептивної сторін комунікативної події і подібні
дихотомічні відношення між подією і сценою в контексті рецептивного аспекту ко-
мунікативної події.
_________________________________
1. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного // Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрас-
ного / Пер. с нем. — М.: Искусство, 1991. — С. 266—325.
2. Еко У. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів / Пер. з англ. Мар’яни
Гірняк. — Львів: Літопис, 2004. — 384 с.
3. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Львів: Літо-
пис, 2004. — 352 с.
4. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ століття. За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996. —
С. 263—277.
5. Інґарден Р. Про пізнавання літературного твору // Антологія світової літературно-
критичної думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996. — С. 139-161.
6. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. — М.: Искусство, 1970. — 382 с.
1
В естетичній інтерпретаційній парадигмі У. Еко оцінює «читання» як вияв «виконання». Інваріантно-варіантна природа художньої події… 35
7. Силантьев И. В. Поэтика мотива. — М.: Языки славянской культуры, 2004. — 296 с.
8. Томашевский Б. В. Теория литературы. Поэтика: Учеб. пособие / Вступ. статья Н.
Д. Тамарченко. — М.: Аспект Пресс, 1999. — 334 с.
9. Тюпа В. И. Аналитика художественного (введение в литературоведческий ана-
лиз). — М.: Лабиринт, 2001. — 192 с.
10. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К.:
Наукова думка. — Т. 31. — С. 45—119.
11. Шабес В. Я. Событие и текст: Монография. — М.: Высш. шк., 1989. — 175 с.
12. Якобсон Р. Лінґвістика і поетика // Антологія світової літературно-критичної
думки ХХ століття / За ред. М. Зубрицької. — Львів, 1996. — С. 359—377.
INVARIANT AND VARIANT NATURE OF LITERARY EVENT
IN THE CONTEXT OF CREATIVE AND RECEPTIVE ASPECTS
OF THE ESTHETIC DISCOURSE
Tetyana HREBENYUK
State Medical University of Zaporizhzhya,
26, Mayakovskyi Аv., Zaporizhia, Ukraine 69035
The main object of the article is a literary event in its invariant and variant connections
with the categories of motive and scene. Invariant and variant connections of event and
motive are scrutinized in the context of creative and referential parts of the text as a
communicative event, and dichotomic connections of event and scene are investigated in
the context of receptive aspect of the communicative event.
Key words: literary event, communicative event, motive, scene, ambiguity gaps.
ИНВАРИАНТНО-ВАРИАНТНАЯ ПРИРОДА
ХУДОЖЕСТВЕННОГО СОБЫТИЯ
В КОНТЕКСТЕ КРЕАТИВНОГО И РЕЦЕПТИВНОГО АСПЕКТОВ
ЭСТЕТИЧЕСКОГО ДИСКУРСА
Татьяна ГРЕБЕНЮК
Запорожский государственный медицинский университет,
пр. Маяковского, 26, Запорожье, Украина 69035
Главным объектом исследования является художественное событие в его
инвариантно-вариантных связях с категориями мотива и сцены. Инвариантно-
вариантные связи между событием и мотивом рассмотрены в контексте
креативной и референтной сторон произведения как коммуникативного собы-36 Т. Гребенюк
тия, дихотомические связи между событием и сценой проанализированы в кон-
тексте рецептивного аспекта коммуникативного события.
Ключевые слова: художественное событие, коммуникативное событие,
мотив, сцена, лакуны неопределенности.
Стаття надійшла до редколегії 10.04.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 08.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.