ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ІСТОРІЯ АМЕРИКИ: ВІД ТОНІ МОРРІСОН — Ольга ІВАНІВ

Львівський національний університет імені Івана Франка, Педагогічний коледж
вул. Туган-Барановського, 7, Львів, Україна 79005
Досліджено роман Тоні Моррісон «Любов» з метою визначити міру
суб’єктивності «її історії», підкреслити її фіктивні елементи.
Ключові слова: афроамериканський роман, усна історія, фіктивність історії,
композиція.
Роман Тоні Моррісон «Любов» порушує центральну тему в американському
літературному контексті — дослідження історії Америки. Він зовсім не претендує на
наукову точність, радше це своєрідна «екзистенційна історія», в якій представлено
незвичний погляд афроамериканки на історію США. Сьогодні традиційними можна
вважати два діаметрально протилежні підходи до неї — складений білими мож-
новладцями — з одного боку, і свідченнями афроамериканців, нащадків колишніх
рабів, які опинилися поза історією — з іншого. Останній (на час написання статті)
роман письменниці розкриває ті проблеми американської ментальності, які існують в
Сполучених Штатах ніби підпільно. Він є історією лише тому, що відтворює оповідь
темношкірих людей про те, що вони запам’ятали з минулого. У цих роздумах історія
країни постає далекою від загальноприйнятого образу демократичної та рівноправної
країни, для якої вся потворність расизму залишилася в минулому.
Письменниця вважає своїм першорядним і священним обов’язком виправлення
історії темношкірих людей Сполучених Штатів; дебати з офіційною історією, «напи-
саною завойовником». Досліджуючи гостру проблему сучасності — реальне місце
негрів в історії США, — письменниця застосовує власну літературну техніку. Оригі-
нальність її полягає в тому, що Т. Моррісон пише про те, чого ще не знає сама: «Я
пишу через брак знань, про ті проблеми, для яких сама не можу знайти вирішення.
Коли я завершую, то переконана, що тепер знаю про них більше» [15, с. 169].
Т. Моррісон не змальовує своїх персонажів з реальних людей, бо переконана, що
тоді письменник стає літературним вампіром, який живить свої романи чужими
життями. Натомість вона сама бере знання із усної історії власної родини, а тоді вті-
лює її в житті своїх вигаданих, яскравих, нетипових персонажів. Вона вважає свої
романи політичними, оскільки переконана, що справжнє мистецтво завжди політичне
у тому сенсі, що воно спонукає читача до певних висновків і дій.
Показуючи соціальні умови засобами реалістичного мистецтва, авторка вплітає у
канву твору події, неможливі з погляду Західної науки. Її темношкірі герої сприйма-
ють надприродне без подиву, просто як частину реальності. Унікальний історичний іІсторія Америки: від Тоні Моррісон 99
культурний досвід чорних американців поєднує в собі американські («західні») і
африканські характеристики, і в творчості Т. Моррісон це поєднання дуже органічне.
Важливі прориви в інтерпретації літератури, втілені в теоретичних працях, часто
є результатом розширення і переосмислення контексту. Т. Моррісон стверджує, що
на американській літературі залишило глибокий слід таке історичне явище, як раб-
ство. Саме звідси інтерес американської літератури до ідеї свободи — відкритості
кордонів, вільних доріг, польоту фантазії. Тому ця література може бути прочитана в
контексті ідеї рабства, яка власне й спровокувала таку цікавість.
Своєрідність відтворення історії США у творчості Т. Моррісон досліджувала
професор афроамериканських студій Міссі Дейн Кубічек (університет Індіана), окре-
мі аспекти розглядали науковці Роб Девідсон, Яго Моррісон та Патрік Бйорк.
Д. Кубічек написала працю про спроби афроамериканської романістки осмислити
себе як історичну особистість. Найбільше її зацікавив феномен поєднання сімейної і
географічної історії, який є центральним у творах Т. Моррісон. Дослідниця зауважує,
що романістка, вслід за Вільямом Фолкнером, сприймає історію як ув’язнення тепе-
рішнього часу [11, с. 755]. Важливо знайти власне місце в історії (як це зробив голов-
ний герой роману «Пісня Соломона» Молочник), а не зациклюватися на безкінечно-
му процесі доведення цього розуміння (як персонаж «Пісні Соломона» Гітара). Часто
письменниця підкреслює в романах контраст між усною та письмовою формами
свідчення про минуле, і завжди усна форма виявляється точнішою. Професор
Д. Кубічек так підсумовує недовіру романістки до писемних джерел: «У Західному
світі історію написала сила, яка домінує [білі можновладці], але афроамериканці
розповідають її так, як чули самі» [12, с. 18].
Американський літературознавець Р. Девідсон вивчав роман «Рай», — про про-
блеми наслідків рабства та расизму. Він слушно зауважив, що в художніх творах
Т. Моррісон «оповідь стає історіографією, в кожному романі вона ретельно досліджує
роль наративу при відтворенні самого індивідуума та суспільства загалом» [8, с. 355].
Автор книги про сучасну літературу (і однофамілець письменниці) Яго Моррісон
присвятив великий її розділ історичній уяві Т. Моррісон. На думку науковця, історія
все ще є проблемою для афроамериканців, оскільки їм складно примирити національ-
ний наратив свободи, рівності та справедливості з умовами внутрішньої колонізації,
яка складає велику частину їхнього історичного досвіду. Тому він сперечається із
визначенням білих критиків щодо Т. Моррісон як такої, яка «порушила тишу». Нато-
мість він переконаний, що її творчість є «спробою вийти за межі умовного, імпер-
ського історієзнавства в ширше творче відтворення афроамериканства» [13, с. 115].
П. Бйорк вивчає формування темношкірої общини в романній творчості письмен-
ниці серед ворожого, лицемірного білого суспільства. Він підкреслив, що кожен ро-
ман Т. Моррісон суперечить канонічним, расистським наративам, між його рядками
читаються справжні стосунки білої влади з афроамериканцями. Тексти Т. Моррісон
«заповнюють прогалини давно усталеної, тобто дозволеної білими і про них написа-
ної, літератури» [6, с. 39]. П. Бйорк звертає особливу увагу на один аспект творчості
Т. Моррісон — бажання підтримати чорну культуру всупереч «гомогенізуючому
впливові пізнього капіталізму» [6, с. 91]. Кожний із її романів, на думку дослідника,
описує історичні моменти знищення чи трансформації цього спадку.
Російська вчена Н. Р. Бар’ядаєва у статті про співвідношення історії і міфу в
романах письменниці слушно відзначила, що для Т. Моррісон тема історії нації, раси, 100 О. Іванів
роду невіддільна від фольклорної традиції, оскільки «фольклор упродовж століть за-
міняв афроамериканцям історію» [1, с. 217].
Новизна нашого дослідження полягає в тому, що характер документальності
роману «Любов», фіктивність історії в ньому ще ніколи не була об’єктом досліджен-
ня ні у вітчизняній, ані в зарубіжній критиці.
Хоча в нас цей аспект творчості Т. Моррісон окремо не вивчали, цікавими є
спостереження українських американістів щодо взаємодії історії та літератури в
творчості письменниці. Професор Т. Н. Денисова в «Історії американської літератури
ХХ ст.» підкреслює проблематичність ставлення афроамериканської письменниці до
історії, бо «вся історія Америки наче виштовхує темношкірих в позаісторичний час.
З іншого боку, час і простір Америки — єдина історична реальність для них» [2, с. 176].
Увага до характеру історичності творів Т. Моррісон підтверджує актуальність подаль-
ших досліджень цієї теми. Напрочуд влучно Т. Н. Денисова визначила екзистенціальну
історію в творчості письменниці: «В світі, створеному Тоні Моррісон, міфічність і
концепція людської історії нероздільні, час і позачасовість знаходяться в постійному
діалозі, міф стає центром, ядром будь-якої людської історії, а історія сама продукує
міфи» [3, с. 372].
Проблема персоналізації історії набуває цілком конкретних рис, М. Р. Коваль
розмірковує про модифікації, які відбулися у традиційному протиставленні історії та
художньої літератури, коли на зміну розуміннню літератури як відтворення фантазії,
а сприйняття історії як відображення факту прийшло усвідомлення того, що «реальне
можна пізнати лише крізь призму уявного. Було також поставлено під сумнів на-
дійність історіографії […] і однозначність та доступність історичного матеріалу для
художньої літератури» [5, с. 313]. Тобто дослідниця цими словами засвідчує існу-
вання нового підходу до створення суб’єктивної історії у сучасній літературі.
Американська література чорношкірих нині досягла широкого громадського
звучання, але ми повинні зауважити, що вона пройшла тривалий шлях розвитку,
перш ніж розширити своє читацьке коло, стати менш маргінальною і потрапити до
вченої аудиторії. Саме тому теперішній період піднесення расової самосвідомості
позначений спробами осмислити афроамериканця як історичну особистість. Коли
Т. Моррісон під час інтерв’ю спитали, чи пише вона через расизм, вона відповіла, що
пише всупереч йому. Письменниця завоювала своє місце не лише в літературі, а й у
розумінні історії. Власне, на думку Н. Бар’ядаєвої, «Тоні Моррісон змінила погляди
американців на національну історію і літературу» [1, с. 216].
Особливості історичного досвіду чорних американців, довге існування в патріар-
хальних умовах рабства дають їм особливу перспективу, незвичайний кут зору на
американську історію. Хоча багато інших расових та етнічних груп відчували дис-
кримінацію (наприклад, американські індіанці також зазнали расових утисків, їх
зігнали з кращих земель і примусили жити в ізольованих резерваціях), жодна інша
група не носила на собі тавра рабів, не була привезена до США силоміць. Афро-
американцям довелося доводити свої громадянські права в 1960-х роках, але досі у
США існує расова дискримінація у прихованій формі. Саме цей історичний момент
описує Т. Моррісон у романі «Любов», адже для письменниці, за її власним зі-
знанням, американська історія — це дуже особисте питання.
На початку сімдесятих років, під час редагування «Чорної Книги» (тоді підруч-
ники з історії зосереджувалися на видатних білих людях та їхніх війнах, а «Чорна
книга» складалася з матеріалів, які описували життя звичайних афроамериканців) Історія Америки: від Тоні Моррісон 101
Т. Моррісон знайшла факти, які вона пізніше використала, створюючи свої романи.
Зокрема, цей проект привернув увагу письменниці до історії Маргарет Гарнер,
рабині, яку спіймали її господарі після втечі. Газетна вирізка розповідала про те, як
жінка вбила свою дочку, щоб вберегти її від життя у рабстві. Пізніше письменниця
побачила фото мертвої дівчини у «Книзі Мертвих Гарлему» і вигадала продовження
цієї історії — дівчинка виросла в потойбічному світі, потім повернулася до матері,
пам’ятаючи все, що сталося між ними, — так історичні факти підказали письменниці
фабулу роману «Улюблена» [12, с. 5].
Хоча письменниця зізнавалася в тому, що досліджувала деякі матеріали про
рабство, з біографії Маргарет Гарнер вона відтворила лише очевидні факти, бо праг-
нула сама створити її життя [15, с. 248]. Навіть більше, її ставлення до історичних
матеріалів щодо рабства, їх використання у процесі написання власних творів
заслуговує на особливу увагу: «Я не читала їх для інформації, бо їх засвідчували білі
помічники. Саме тому раби не могли розповісти все те, що хотіли, побоюючись
викликати ворожість своєї аудиторії […] Моїм бажанням було написати так, щоб
рабство справді можна було відчути. Я прагнула перекласти історичну мову на
особисту» [15, с. 103].
Дуже важливим у цьому контексті є твердження Джона Дюваля: «Стверджуючи
про незначні специфічні знання (небажання дізнатися більше про Гарнер) Моррісон,
ймовірно, вважає, що вона здатна змішувати фіктивність з історією так, щоб персона-
лізувати і політизувати минуле» [9, с. 121].
Т. Моррісон написала декілька романів, в яких відтворила історичне минуле для
себе, афроамериканців, усієї Америки та світу. «Улюблена» (1987) досліджує періоди
емансипації та реконстукції, звільнення від наслідків доби рабства, «Джаз» (1992)
переосмислює добу Гарлемського Ренесансу, «Рай» (1997) стосується ери громадян-
ських прав та війни у В’єтнамі. Останній роман письменниці «Любов» (2003) зо-
середжується на проблемі нашого часу — класовій ворожнечі всередині сучасної
афроамериканської спільноти. Фокус Т. Моррісон став ширшим в її еволюції як
романістки — від уваги до індивідуального відновлення індивідуума («Улюблена»)
до ролі наративу для всієї спільноти («Рай», «Любов»).
Письменниця вважає, що будь-яка людина може зрозуміти її творчість, але читач
зрозуміє написане краще, якщо ознайомиться з «чорною космологією» і осягне, що
означають для афроамериканської спільноти терміни «церква», «спільнота», «предок»,
«усна історія». Афроамериканська література ХХ ст. спирається на досвід афроа-
мериканської культури, котра дуже високо цінує форму усної історії. Африканські
культури покладаються на вербальну практику у щоденних справах, вихованні дітей
та поклонінню Богові. Цей наголос на уснопоетичній формі зберігся в Америці
частково через заборону навчати рабів читати та писати. Ця традиція спирається
також на досвід церковних служінь темношкірих рабів. Річ у тім, що навіть рабам
дозволялося мати власні богослужіння, а білі хазяї уникали втручань в їхні бого-
служіння, тому сакраментальне усне виконання у формі поклику лідера та відповіді
віруючих залишилося священним. Ця специфічна форма «поклику—відповіді» має
велике значення для темношкірих письменників. Вона походить з часів рабства —
коли раб закликав до чогось, інші відповідали, підхоплювали його слова. Якщо ж у
відповідь він чув тишу, це означало, що його не приймають як лідера. Відповідь
давала лідерові підказку про подальший напрям думки, його наступний заклик. Під
час руху за громадянські права промова священика Мартіна Лютера Кінга «Я маю102 О. Іванів
мрію» стала відомим прикладом «поклику — відповіді». Ця форма є головним
ритмом і афроамериканської музики в джазі. Твори Т. Моррісон часто мають в собі
елементи «поклику—відповіді».
Для чорної культури усна історія є центральною, оскільки традиційно афро-
американці зберігали свій досвід в усній формі — через оповідь, пісню та поезію.
Дітей вчили уважно прислухатися до розповідей старших, з яких вони дізнавалися
про світ. Багато усних форм від пісень до казок мають важливу тематичну роль в
романах Т. Моррісон. Коли усна форма протиставляється письмовій в її творах, то
усна форма виявляється точнішою і надійнішою.
Сама письменниця вважає, що на зміну усним формам (музиці, оповіді старших)
покликаний прийти афроамериканський роман, оскільки їхні традиційні музичні
форми більше не належать лише темношкірим, а оповідь старших для дітей від-
ходить у небуття. Т. Моррісон намагається втілити в традиційному жанрі роману
характеристики чорного мистецтва — надати оповіді усної, легкої, розмовної якості,
застосовувати, хоча б формально, «хор голосів» у романі, залучити елементи
«поклику—відповіді». Власне важлива для романістки активність читача є своє-
рідним втіленням «поклику—відповіді», тобто читач переживає емоційний відгук на
поклик авторки в романі: «Моя творчість вимагає читання співучасника […] він
повинен сам забезпечувати емоції, навіть додавати якісь кольори, звуки. Моя мова
має отвори і проміжки, щоб читач міг увійти в неї» [15, с. 164].
Джерелом усної історії в західноафриканських культурах був мудрець (griot),
який навчав людей їх історії та культури. Для самої Т. Моррісон джерелом усної
історії її народу була родина. Вона зростала в оточенні природжених оповідачів, які
переказували захоплюючі родинні пригоди. Саме ці розповіді та власний досвід
стали основними для відтворення історії в романі «Любов». Письменниця посилалася
на досвід трьох поколінь: дідів, батьків, власний. Безумовно, посилання винятково на
такі джерела, як спогади однієї родини, свідчать про велику суб’єктивність відтво-
рення історичних процесів, певну фіктивність історії в романі.
Роман відкривається монологом старшої жінки, яка пригадує колись відомий
Курорт Коузі (вигадане місце) у штаті Флорида, який був для афроамериканців свого
роду «схованкою, де люди могли посперечатися про смерть у містах, вбивства в
Міссісіпі і про те, що вони планували робити, окрім оплакування та страху за
власних дітей» [14, с. 35]. Тобто вже з перших сторінок читач усвідомлює, в який
визначний історичний момент живуть герої твору.
Власником курорту був Біл Коузі, син «Дарка» (dark — темний) Коузі, прозва-
ного так через його темні справи з білою поліцією, котрій він впродовж п’ятдесяти
років за винагороду видавав розшукуваних афроамериканців. Біл Коузі жив у своєму
готелі разом із невісткою Мей та онукою Крістіною, яку ігнорував за її зовнішню
схожість з дідом, покійним батьком Дарка.
Крістіна мала найкращу подружку Гіду із вбогої, недбалої сім’ї. Біл Коузі
одружився з одинадцятирічною Гідою, чим спричинив ворожнечу на все життя між
колишніми подругами дитинства. Вже будучи літніми, Гіда і Крістіна продовжують
ворогувати через спірний заповіт Біла Коузі, чоловіка першої і діда другої. Гіда
наймає вуличну дівку Джуніор, щоб підробити документи на спадок. Джуніор
знаходить собі юного коханця Роумена, внука Сандлера і Вайди, сусідів і колишніх
працівників готелю та переписує власність Коузі на власне ім’я. Історія Америки: від Тоні Моррісон 103
З уривчастих спогадів персонажів ми складаємо в одне ціле проблематичну добу
здобуття громадянських прав. У часи сегрегації вся темношкіра спільнота жила по
сусідству, ходила до однієї церкви, перукарні, між людьми були теплі, дружні взає-
мини. Хоча з відміною сегрегації справді відбувався значний прогрес у житті
афроамериканців, багато темношкірих покинули свої райони. Через це бізнес готелю
Коузі (так само як інші схожі заклади для темношкірих) втратили клієнтуру і
занепали. Самі ж афроамериканці втратили колишню близькість та взаєморозуміння.
Т. Моррісон по-новому досліджує процес здобуття громадянських прав. Власне,
твердження письменниці щодо недоліків цього процесу є провокаційним і супереч-
ливим. Загальноприйняте бачення здобуття громадянських прав як великого тріумфу,
перемоги і прогресу в житті чорної спільноти протиставляється баченню Т. Моррісон.
Повстання проти спільного ворога (білої влади) у боротьбі за інтеграцію стало
успішним. Але всередині самої спільноти афроамериканців почалася «дезінтеграція»,
розпад — радикальна зміна звичних стосунків, втрата расової лояльності. Отримання
всіх громадянських прав означало для них звільнення від обмежень проживання.
Водночас воно спричинило відчуження всередині темношкірої спільноти. Письменни-
ця досліджує те, як афроамериканці сприймали внутрішньорасові зради. Зрадників у
романі багато: це Дарк Коузі, найманий шпигун білої поліції, Гіда і Крістіна, кращі
подруги, які стали заклятими ворогами, Мей і Крістіна, матір і дочка, які зрадили
родинну любов заради власних ідеологічних битв, коханець Крістіни Фрукт, який вико-
ристав її відданість йому і партії, а тоді позбувся її. Та й сама його політична група за
гучними гаслами приховувала прагнення наживи та реалізації власних амбіцій.
Гіда і Крістіна, головні героїні роману, живуть спокійно в період сегрегації. Але з
прийняттям громадянських прав афроамериканців, у нових умовах класового поділу,
їхня природна дружба зіштовхується зі страхом, опором і недовірою між заможним
та бідним класом темношкірих. Безпричинна і тривала недовіра — класова й політич-
на — має зрозумілі наслідки: ірраціональну зневагу, жорстокість, самообман, нена-
висть і відмову від спільної мови. Гіда і Крістіна зраджують свою взаємну любов і
дружбу, тепер їх розділяють класові упередження, які роздирають навпіл всю спіль-
ноту. Оповідь у романі відображає життя персонажів у соціально-історичній перспек-
тиві. Водночас стосунки головних героїнь є алегорією відносин між темношкірими
багатіями та бідняками всередині самої спільноти.
Одруження п’ятдесятирічного Коузі з дівчинкою віку його онуки мало декілька
причин: «Крістіну він ігнорував, бо в неї були сірі очі його батька, а Гіду обрав, щоб
старий Дарк в могилі перевернувся» [12, с. 139]. Його фізично приваблювала «наре-
чена-дитя»: довгонога худенька дівчинка, схожа на субтильну модель з подіуму. Крім
того, вона нагадувала про його провину перед схожою дівчинкою.
Річ була в тім, що він сам одного разу допоміг батькові стежити за людиною.
Ще хлопчиком на прохання батька він вистежив, а потім видав білим їхнього
темношкірого сусіда. Коли чоловіка схопили і тягнули дорогою позаду воза, вслід
бігли заплакані діти. Серед них була маленька дівчинка, вдягнута в лахміття, як
біблійний Лазар. На купі кінського гною вона послизнулася і впала, а білі зарего-
тали. Спостережлива кухарка Коузі так підсумувала цю причину нерівного шлюбу:
«Він завжди повторював цю історію, як приклад безсердечності білих. Я думаю, це
тому, що тоді він теж реготав з ними, а тепер хотів вибачитися за це, одружившись
з Гідою» [14, с. 139]. 104 О. Іванів
Отже, дві головні героїні книги — Гіда і Крістіна — розділені економічно. Гіда
походила із злидарської родини Джонсонів, вдягала замість плаття стару чоловічу
футболку. Крістіна була онукою заможного власника курорту містера Коузі. Перед
тим, як дівчатка усвідомили це, вони дружили, але через примхи дорослих розірвали
стосунки, прожили нещасливе життя і в старості доживали вік в одному домі, в
зневажливій мовчанці. Ці стосунки є метафорою сучасних відносин між класово
розділеними афроамериканцями.
Особливу увагу варто приділити такій специфічній техніці письменниці, як
поєднання фіктивних складових (створення вигаданих географічних місць, вигаданих
політичних груп та діячів) з реалістичним відображенням історичної ситуації, яка
слугує тлом для сюжету роману. Авторка правильно відтворює загальну атмосферу
епохи, її рушійні сили, визначає соціальні рухи, а з деталями поводиться цілком
вільно, щоправда, не виходячи за межі правдоподібності. Вона не претендує на аб-
солютну безапеляційність міркувань, а підкреслює відносність своїх висновків
розмовним стилем оповіді. Усією структурою роману письменниця відстоює право
на власне бачення часу боротьби за громадянські права та її наслідки. Штучність,
заданість історичної теми роману руйнується вторгненням реального життя, місця
умовних пішаків посідають живі людські образи. Завдяки цьому принцип зіставлення
багатьох поглядів виявляється дуже плідним при художньому дослідженні минулого.
Вдаючись до такого прийому, Т. Моррісон розраховує на особисту активність читача,
адже він повинен тут самостійно викласти цілісний образ з мозаїчних частинок
оповідей. Так, читач повинен сам зрозуміти, про що йдеться, із поєднання історичних
натяків та сприйняття божевільної Мей, у тексті роману: «Ще в 1955 році, коли
понівечене тіло підлітка стало доказом того, як серйозно білі сприймають грубі
слова, і відчувши, що безлад прийде після бойкотів в Алабамі, Мей вирішила, що
готель є останньою міцною фортецею, тому сховала документи на право власності
глибоко в пісок» [14, с. 81].
Читач повинен пригадати (чи дізнатися), що йдеться про лінчування чотирнадця-
тирічного Емметта Тілла в штаті Міссісіпі. Вкладаючи оповідь у вуста багатьох
персонажів, авторка заздалегідь попереджає, що кожне з наступних свідчень несе лише
частину правди, часто персонаж сам мало знає про історичний момент, в якому живе.
Наприклад, Крістіні самій смішно з її колишнього невігластва, коли лист матері
про політичну ситуацію в країні здавався їй якимось шифром: «КРР засідає у Чікаго
(хто вона така, та Кора), Муссоліні пішов (куди?), Детройт у вогні. З Гітлером теж
неясно: чи то він вбив Рузвельта, чи то Рузвельт його, та й яка різниця, все одно
обидва померли того ж місяця» [14, с. 96]. Часто читач має пригадати історію, щоб
зрозуміти контекст — наприклад, КРР — це Конгрес Расової Рівності.
Знання кожного з персонажів обмежене, воно лише частково об’єктивне. Всюди-
сущий, всевідаючий автор-деміург майстерно диригує хором неординарних персона-
жів і підводить читача до розуміння історичних процесів. Вустами наратора «Л.»
авторка відверто називає життя Коузі повчальним уроком з історії темношкірих.
Вона також стверджує, що «зрадники допомагають прогресові» [14, с. 139]. Читач
поступово збирає різні факти і припущення про різні види зради любові в романі та
їх наслідки. Він починає розуміти, що означає це твердження: зрада дружби між
Крістіною і Гідою — це зрада єдності і довіри у середовищі темношкірих, коли
суспільний клас почав важити більше, ніж спільна расова належність. Історія Америки: від Тоні Моррісон 105
Розкол усередині афроамериканської спільноти символічно відображений на
прикладі конфлікту матері Мей і дочки Крістіни. Мама була переконана, що їхній
курорт знищила свобода: «Громадянські права знищили її сім’ю і бізнес. Під цим во-
на мала на увазі, що кольорові тепер хотіли підривати міста, а не танцювати на
узбережжі» [14, с. 8].
Вона писала статті про «благородство білих» і постійно дебатувала з клієнтами
готелю, примушувала однодумців повністю погоджуватися з нею і безкінечно спере-
чалася з тими, хто починав сумніватися, «чи можна танцювати на приморському
курорті в той час, як їх дітей підривають в недільних школах; чи потрібно дотриму-
ватися законів про власність тоді, коли спалюють до тла цілі їхні райони» [14, с. 80].
Коли рух розростався, похорони, марші і бунти були у всіх новинах, Мей повністю
відірвалася від нормальних людей — вона постійно носила шолом і пістолет, копала
окопи в піску і розпалювала сигнальні вогні на пляжі. Клептоманія та постійний
страх володіли нею решту її життя. Авторська іронія відчутна, коли новий шериф,
син «друга» Коузі, расист Босс Сілк, не дав їй дозволу на володіння зброєю:
«На відміну від свого тата, син мав інші погляди на негрів зі зброєю. Він не зважав на
те, що для нього і Мей мішенню були б ті самі люди» [14, с. 80].
Цікавою є легенда, яку Біл Коузі вигадав, щоб приховати ганебне походження
батькових кривавих грошей. Чужим містер Коузі розповідав байку про те, що він
походив з декількох поколінь тихих, успішних рабів і метких вільних — кожне
покоління потрохи докладало гроші до спадку, залишеного попереднім. Містер Коузі
знав правду, але Мей вірила в легенду, «тому маленька Гіда в чоловічій майці замість
плаття для неї здавалася кінцем цієї лінії, зеленою мухою, яку впустили в двері. Ось
вона вже кружляє над накритим столом і обов’язково осквернить Крістіну тими
помиями, в яких вона народилаcя» [14, с. 136]. Мей усе життя підкреслювала ту
прірву, яка, на її переконання, пролягала між бідними і заможними афроамерикан-
цями. З тексту випливає, що вона повністю втратила власну ідентифікацію (адже
Мей була дочкою пастора, їй самій було страшно, коли вона знущалася з Гіди, але
продовжувала принижувати дівчинку з вбогої родини Джонсонів; заохочувала Крісті-
ну ображати її. Вона прийняла на себе місію захищати рід Коузі від «погані», якою
була в її очах Гіда, не бажаючи розуміти, якою ціною був куплений статус Коузі
(батько якого Дарк заробив капітал, бувши шпигуном білої поліції, зрадником
власної раси).
Мей повністю заглибилася у свою ілюзорну війну з Гідою та політичні баталії у
світі, тому їй було байдуже до проблем власної бездомної дочки Крістіни. Коли
покинута чоловіком дочка зателефонувала їй, Мей не виказала ніякої цікавості до
ситуації Крістіни. Її єдиним бажанням було поговорити про Гіду, «дружину з багню-
ки і про спалені рейси свободи» [14, с. 162].
Щоб відчути власну вартість і незамінність, Крістіна приєдналася до групи
чорних екстремістів та закохалася у їх лідера Фрукта. Спогади головної героїні про
дев’ять років, проведених у лавах цього руху, дошкульні та сповнені іронії. У них
зосереджено головне ідейне завдання роману — розвіяти романтичний ореол довкола
процесу здобуття громадянських прав у США, вказавши на прозаїчну реальність,
навколо якої створили ореол слави. Тут же дана пожива для роздумів про те, як
багато спільного між сьогоденними буднями політичних партій й таким ж непри-
вабливим життям політичним життям країни в добу боротьби з сегрегацією. 106 О. Іванів
Фрукт прояснив світ для Крістіни: діда Коузі назвав буржуазним зрадником,
матір — дурною бабою в хустині, а Гіду запропонував відправити на поле пра-
цювати. Під його впливом Крістіна почала «вдягатися в стилі матері-Африки,
говорити гаслами, приховувати своє шовковисте волосся (за яке могли й стратити)
під гелями, носити великі мушлі-сережки і ніж для самозахисту» [14, с. 163].
Покинувши дім в пошуках свободи, вона натомість опинилася у середовищі чоло-
вічого шовінізму, а «її життя було сповнене громадської непокори на фоні повної
особистої покірності» [14, с. 165]. Тоді суттю її життя було наслідуванням пропа-
ганди і політичних маніфестів: «По всій країні треба було будити несвідомі райони,
направляти увагу неуважної молоді…» [14, с. 163]. Авторка так пояснює зміни в
свідомості героїні: «Особиста марнославність Крістіни стала расовою легітимністю, а
звичка пускати пил у очі — сміливістю. Вона вже ледь пам’ятала безліч інформа-
торів, брудні гроші, нечасті акти непокори, зате безкінечні плани, прихованість
організації, тоді натомість ігри з масмедіа» [14, с. 163—164]. Крістіна зробила сім
абортів, згідно з гаслом — «Революції потрібні чоловіки, а не батьки» [14, с. 164].
При цьому організація цілком ігнорувала те, що було потрібно жінкам. Особливо
характерною виявилася байдужість організації, коли один з «товаришів» зґвалтував
неповнолітню студентку-волонтера. Фрукт, який міг побити чи вигнати товариша за
найменшу провину, навіть слова не сказав винному чоловікові, оскільки «наруга над
дівчиною була нічим порівняно з наругою над чоловічою дружбою» [14, с. 165].
У це розгорнуте політичне полотно органічно вписується гірка доля Крістіни.
Поступово їхня організація змінилася, а сама Крістіна стала непотрібною в ній, пішла з
неї з пустими руками: «Політичні теми змінилися, стали ширшими, переїхали з вулиць
та порогів у офіси, конференції в елегантних готелях. Непотрібною стала пікетчиця-
нянька-кухарка, застара та малоосвічена поряд з хіповими студентами з їх складними
стратегіями» [14, с. 165]. Пригадуючи свій «революційний досвід», Крістіна так
підсумовує його: «Це було схоже, ніби нас колись продавали, тоді ми звільнилися і вже
самі продалися за найвищу ціну. Хто — «ми»? Темношкірі? Жінки? Ти і я?» [14, с. 185]
Відповідь на це має зрозуміти, розібравшись у мозаїці різних свідчень, сам читач.
Десятиліттями спілкування Крістіни з матір’ю обмежувалося мовчанкою та неча-
стими телефонними дзвінками, під час яких вони обмінювалися голосними звинува-
ченнями. Автор так підсумовує їхні стосунки: «Декади гіркоти, проведені в супереч-
ках щодо Малькольма Х, преподобного Кінга, Сельми, Ньюарка, Чікаго, Детройту
відійшли в минуле. Гіда відповіла на їхні питання» [14, с. 141]. Лише в старості мати
й дочка стали подругами — і лише тому, що знайшли собі спільного ворога — Гіду,
яка прибрала до рук гроші Коузі.
В образі божевільної Мей автор втілює її переконання — класову нетерпимість, а
наратор стає рупором ідеї автора про тенденції нашого часу — потрібна Мей смертна
кара знову в моді, а «її привид, в шоломі та амуніції, живий і набирає сили» [12, с. 141].
Сам Біл Коузі дружив з білим шерифом Бадді, тому він врятував багатьох чорних
юнаків від тюрми своїм заступництвом. Щоправда, син Бадді, Босс Сілк, який
завдяки корупції став наступним шерифом, підштовхнув курорт Коузі до повного
занепаду. Працівник Коузі, Сандлер пригадує, коли хазяїн брав його з собою на
вечірки багатіїв: «Йому було незручно жартувати з літніми білими чоловіками, один
з яких був озброєним поліцейським, та й з чорними багатіями йому було незручно…
Їхні розмови були тим паливом, яке зігрівало головну ілюзію: створений ними
штучний світ, у якому на декілька годин вони забули про правила справжнього світу. Історія Америки: від Тоні Моррісон 107
Тепер жінки домінували, чоловіки їм прислужували, а чорні могли ображати білих.
Але тільки доти, поки вони не вийшли на берег. Тоді шериф знову міг вдягнути свій
значок і називати старого темношкірого лікаря “пацаном”» [14, с. 111].
Ставлення автора до особливостей сучасного історичного моменту, сповненого
прихованого расизму можновладців, виражене імпліцитно, виявляється лише іроніч-
ними ремарками в оповіді. Так, старий темношкірий мешканець Сілка, Сандлер, хви-
люється за свого онука, юного Роумена, щоб у нього не виникло неприємностей з
поліцією. Дід переконаний, що повинен захищати свого чотирнадцятирічного онука
від «поганих ”копів”, вбивства на вулиці, тюрми і дружньої кулі у війнах білих» [14,
с. 148]. Тут наратор іронічно зауважує, що у невеликому районі, де впродовж
тридцяти років цілком вистачало одного шерифа і секретарки, тепер з’явився цілий
поліцейський відділок з чотирма патрульними машинами, вісьмома зовсім ненаван-
таженими роботою, але сповненими ентузіазму сержантами з раціями для «підтри-
мання правопорядку» [14, с. 15]. Навіть більше, біла міська рада розпорядилася
поставити безліч ліхтарів у чорному районі, вдвічі більше ніж деінде, «щоб темно-
шкірі робили менше своїх темних справ» [14, с. 39].
Історичний час роману охоплює період з 1940-х до кінця 1990-х років, період
сегрегації, боротьби афроамериканців за визнання їхніх громадянських прав і подаль-
ші зміни стосунків між класово розділеними темношкірими в наш час. Історичні
події є фоном сюжету й одночасно його рушійною силою, яка визначає хід роману і є
детермінантою його основних подій. Однак у центрі авторської і читацької уваги не
стільки історичні події, як індивідуальні долі, сформовані умовами історичної епохи.
Можна сказати, що роман відтворює історичні події із фрагментів, які зберігаються в
пам’яті персонажів. Безперервний історичний процес розірвано, і читач лише
поступово складає повну картину із епізодів минулого окремих персонажів.
Особливо цікавим виявилося для нас дослідження роману «Любов» як зразка
усної історії США, оскільки ми використали аудіокнигу, яку прочитала сама пись-
менниця. І справді, варто зазначити, що до вже знайомого тексту роману додалися
нові акценти авторки, цікаві наголоси на деяких словах, відсутні у друкованій версії.
Тон, яким Т. Моррісон промовляла репліки деяких персонажів, робив їх набагато
виразнішими, ніж ті, що поставали з традиційного прочитання тексту роману. Зокре-
ма надмір діалогів у романі при авторському прочитанні ставав набагато обґрунтова-
нішим і цікавішим, надавав оповіді драматичного ефекту, сам тон Т. Моррісон під
час озвучування деяких партій мовців відразу ж насторожував, натякав на почуття
героїв. «Старі добрі часи», коли слова пісень мали тонкі нюанси, а діти з повагою
вслухалися як у музику, так і в оповідь старших, назавжди відійшли у минуле — стає
зрозуміло з меланхолійного тону авторки. Зате голос Т. Моррісон наповнюється
гіркотою при словах про теперішній час: «Діти дев’яностих не хочуть чути припо-
вісті чи прислухатися до “народної мудрості” із вкритих пилом, незрозумілих книг.
Вказівки з їх музики гупають голосніше… прямі, як постріл в голову» [14, с. 151].
На думку романістки, слова пісень втратили свої тонкі відтінки, а сучасна музика
нагадує «пляму нафти на морській поверхні, вона забруднює і спотворює свідомість»
[14, с. 151].
Роман «Любов» є свого роду усною історією, відродженням тієї напівзабутої
традиції, коли старша людина з роду розповідала про давні часи, а молоде покоління
з повагою і цікавістю вслухалося в оповідь. Письменниця переконана, що особливою
рисою чорного мистецтва є те, що воно може бути одночасно писемним і усним, як108 О. Іванів
слова джазу, які можна і прочитати, і почути — вони створять однакове враження.
Саме це є визначною особливістю роману «Любов» — оповідь у ньому набуває
розмовної, легкої якості, отже, спробу Т. Моррісон відновити давню традицію усної
історії в письмовому вигляді можна назвати вдалою.
«За її книгами колись буде відтворений цілий пласт історії, яка сформувала
негритянську історію зі всією його травмованістю і болем» [14, с. 151], написав
А. Зверєв. Ми переконані, що це «пророцтво» обов’язково здійсниться, бо за допомо-
гою асоціацій Т. Моррісон поєднує різні століття, а через спогади персонажів цілісно
й відверто відтворює історичну реальність. Не визначні завойовники, уславлені в
офіційних джерелах, формують історію. Побудували Америку невідомі офіційній
історії пересічні люди, афроамериканці, які нарешті отримують голос у романах
видатної письменниці.
——————————————————————————
1. Барьядаева Н. «Магический реализм» Тони Моррисон: история и миф в романах
«Песнь Соломона» и «Смоляное чучелко» // Высшая школа: проблемы преподавания
словесности. — Улан-Удэ, 2003. — С. 216—221.
2. Денисова Т. Історія американської літератури ХХ ст. — К.: Довіра, 2002. — 318 с.
3. Денисова Т. Тоні Моррісон (післямова) / Т. Денисова // Пісня Соломона. — К.:
Юніверс, 2007. — С. 361—374.
4. Зверев А. Девяностый нобелевский лауреат: Тони Моррисон // Диапазон. — М.,
1994. — №1. — С. 88—91.
5. Коваль М. Персоналізація історії та пошук ідентичності в романі Р. Паверса «Троє
фермерів по дорозі на танці» // Головна течія — гетерогенність — канон в сучасній
американській літературі: Матеріали ІІІ Міжнародної конференції з американської
літератури. — К.: Факт, 2006. — С. 305—318.
6. Bjork P. The Novels of Toni Morrison: The Search for Self and Place within the
Community. — N. Y.: Peter Lang. — 1996. — 172 p.
7. Blues, Love and Politics: When Toni Morrison and Cornel West Get Together, What Do
They Talk about? Answer Everything from Baldwin to Beloved to Mel Gibson. // The
Nation. — Vol. 278, Iss. 20, — 2004. — P.18.
8. Davidson R. Racial Stock and 8-Rocks: Communal Historiography in Toni Morrison’s
‘Paradise’. // Twentieth Century Literature. — Vol. 47, iss. 3, — 2001. — P. 355—363.
9. Duvall J. The Identifying Fictions of Toni Morrison. — N. Y., Palgrave. — 2000. — 182 p.
10. Kubitschek M. D. Claiming the Heritage: African-American Women Novelists and
History. — Jackson, University Press of Mississippi, —1991. — 203 p.
11. Kubitschek M. D. So You Want a History, Do You?: Epistemologies and ‘The
Chaneysville Incident.’ // The Mississippi Quarterly. — Vol. 49, iss. 4. — 1996. —
P. 755—765.
12. Kubitschek M. D. Toni Morrison: A Critical Companion. —Westport: Greenwood
Press, 1998. — 203 p.
13. Morrison J. Contemporary Fiction. — N. Y.: Routledge, 2003. — 262 p.
14. Morrison T. Love. N. Y.: Vintage International, 2003. — 202 p.
15. Taylor-Guthrie D. Conversations with Toni Morrison. — Jackson, University Press of
Missisipi, 1994. — 293 p. Історія Америки: від Тоні Моррісон 109
THE HISTORY OF AMERICA АCCORDING TO TONI MORRISON.
Olha IVANIV
Ivan Franko National University of Lviv, Teacher Training College
7, Tugan-Baranovsky St., Lviv, Ukraine 79005
The article studies the novel “Love” by Toni Morrison to determine the gauge of
subjectivity in “her story” and emphasize its fictitious elements.
Key words: African American novel, oral history, fiction in history, composition.
ИСТОРИЯ АМЕРИКИ: ОТ ТОНИ МОРРИСОН
Ольга ИВАНИВ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Педагогический колледж
ул. Туган-Барановского, 7, Львов, Украина 79005
Исследован роман Тони Мориссон «Любовь» с целью определить меру
субъективности «ее истории», подчеркнуть фиктивные элементы, привнесенные
писательницей.
Ключевые слова: афроамериканский роман, устная история, фиктивность
истории, композиция.
Стаття надійшла до редколегії 03.04.2007
Після редагування 07.04.2008
Прийнята до друку 08.05.2008

Категорія: ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.